Леся Українка (Лариса Косач) (1871-1913) – ОБРАЗНЕ СЛОВО ПОЕТИЧНОГО МОДЕРНІЗМУ ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКЕ, НАЦІОНАЛЬНЕ, ОСОБИСТЕ
Леся Українка написала “Лісову пісню” влітку 1911 року в Кутаїсі за чотири дні. Три дні опісля поетеса опрацьовувала твір, а потім відіслала його матері –
Олені Пчілці. Враження, яке справила “Лісова пісня” на матір, було величезне. Леся Українка писала матері на Україну в листі з Грузії 20 грудня 1911 року: “Успіх “Лісової пісні” серед вас вважаю за великий тріумф собі, тим більше що я його не сподівалась чогось…
А я таки сама “неравнодушна” до сеї речі, бо вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша… Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую мавку “в умі держала”, ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами… Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов “слушний час” – я й сама не збагну чому. Вчарував мене сей образ на весь вік”. Незабаром твір був надрукований у “Літературно – науковому віснику” (1912. – № 3).
Цікавою є історія написання цього твору. У той час, коли поетеса мала натхнення до “Лісової пісні”, її чоловік, фольклорист та музикознавець Климентій Квітка, активно записував із голосу Лесі Українки волинські пісні. Спів знайомих із дитинства мелодій і навколишня природа, що нагадувала поетесі її рідну Волинь, спонукали появу волинських лісів в уяві Лесі Українки й викликали тугу за рідними місцями. Згадала вона мавку, про яку розповідала дівчинці мати. Потім у Колодяжному майбутня поетеса бігала в місячну ніч самотою в ліс і там чекала, щоб їй привиділася мавка. Вона мріяла ся дівчинці і коли вони ночували в дядька Лева Скулинського – прообразу дядька Лева. Усе це разом підштовхнуло Лесю Українку до роботи, і з-під її пера вилився один із найчарівніших її архітворів.
Хворобливу й тендітну Лесю!. Франко назвав “чи не єдиним мужчиною на всю новочасну соборну Україну, де нині немає поета, що міг силою і різносторонністю свого таланту зрівнятися з Лесею Українкою”.
Леся Українка, як вважав 6. Маланюк, це “явище національне. Це прояв нації – напередодні її політичного відродження й спізненого культурного самоусвідомлення. Щось від французької Жанни д’Арк було в ній. І чи не роль саме Жанни д’Арк я нашій літературі, а тим самим і в історії нашого народу відіграла ця хвороблива й така прекрасна в своїй високій простоті донька княжої Волині…”
Навіть нестерпний фізичний біль під час загострень недуги не міг відволікти її від душевних мук, які викликала в неї політична пасивність українців. “Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно”, – зізнавалася Леся своєму дядькові Михайлові Драгоманову. А зумівши піднятися над своїм особистим горем, вона мала право дорікати своїм слабкодухим землякам: “Що сльози там, де навіть крові мало”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)