ДАВНЯ ВЕСНА – ЛЕСЯ УКРАЇНКА (ЛАРИСА КОСАЧ-КВІТКА) (1871-1913) – СВІТ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
Була весна весела, щедра, мила,
Промінням грала, сипала квітки,
Вона летіла хутко, мов стокрила,
За нею вслід співучії пташки!
Все ожило, усе загомоніло –
Зелений шум, веселая луна!
Співало все, сміялось і бриніло,
А я лежала хвора й самотна.
Я думала: “Весна для всіх настала,
Дарунки всім несе вона, ясна,
Для мене тільки дару не придбала,
Мене забула радісна весна”.
Ні, не забула! У вікно до мене
Заглянули від яблуні гілки,
Замиготіло листячко зелене,
Посипались білесенькі квітки.
Прилинув вітер, і в тісній хатині
Він про весняну волю заспівав,
А з ним прилинули пісні пташині,
І любий гай свій відгук з ним прислав.
Моя душа ніколи не забуде
Того дарунку, що весна дала;
Весни такої не було й не буде,
Як та була, що за вікном цвіла.
1894
З літературознавчих джерел
Весна для Лесі Українки – це час, коли їй не так болить; це відчуття приливу сил, енергії, прагнення насолоджуватися, радіти від тих змін, які відбуваються в природі; це час відродження, бажання боротьби, відчуття чогось нового, справжнього, вічного, як саме життя: “…Весна тепер справжня настала, і навіть тут у нас було нібито гаряче, а мені се найкраще. Я вже давно не бачила справжньої весни, і мені здається, що так багато зозуль, як сей рік, ще ніколи не було. Через те я, хоч і не часто, приходжу в оптимістичний настрій, і тоді мені своє і чуже життя кращим здається, а дуже нелогічно, бо що спільного між оптимізмом і зозулями? Але, певне, в мені якийсь атавізм одкликається, спасибі йому!..” – писала у квітні 1892 року поетеса Михайлові Павлику.
Вірш “Давня весна” поетеса написала під час загострення хвороби (Лесі на той час було лише 23 роки), коли на всій землі панувала весна. Цей твір автобіографічний, пов’язаний із власними переживаннями Лесі Українки, яка потерпала від важкої недуги, була прикута до ліжка, мучилась і потребувала оптимізму. Це розповідь про те, як природа не забула хворої дівчини, за що лірична героїня була їй дуже вдячна. Та давня весна запам’яталася як дарунок долі, бо навчила цінувати найменші радощі життя, загартувала волю. Возвеличення краси весняної природи, за сприяння якої людина забуває про свою хворобу, самотність, — ідея твору – розкрита в рядках: “Моя душа ніколи не забуде / Того дарунку, що весна дала”. Головною думкою поезії є твердження, що весна – життєдайна сила, непереможна, всевладна; вона несе життя, перемагає смутні й темні настрої в серці людини, викликає гармонію між емоціями людини та явищами природи.
Весна і природа для ліричної героїні – справжні дарунки долі. Про це свідчить і вибір художніх засобів: епітети (весела, щедра, мила), метафори (промінням грала, сипала квітки), порівняння (хутко, мов стокрила), синоніми (ожило, загомоніло), художні образи (весна, природа, дарунки, яблуневі гілки, листя, квітки, вітер, гай, воля, пташині пісні).
Основне почуття, яке притаманне ліричній героїні, – оптимізм. Вірш має мажорний настрій, вражає бадьорим, життєрадісним тоном.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)