ДАВНЯ ВЕСНА – ЛЕСЯ УКРАЇНКА (Лариса Косач) (1871-1913) – СВІТ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
Була весна весела, щедра, мила,
Промінням грала, сипала квітки,
Вона летіла хутко, мов стокрила,
За нею вслід співучії пташки!
Все ожило, усе загомоніло –
Зелений шум, веселая луна!
Співало все, сміялось і бриніло,
А я лежала хвора й самотна.
Я думала: “Весна для всіх настала,
Дарунки всім несе вона, ясна,
Для мене тільки дару не придбала,
Мене забула радісна весна”.
Ні, не забула! У вікно до мене
Заглянули від яблуні гілки,
Замиготіло листячко зелене,
Посипались білесенькі квітки.
Прилинув вітер, і в тісній хатині
Він про весняну волю заспівав,
А з ним прилинули пісні пташині,
І любий гай свій відгук з ним прислав.
Моя душа ніколи не забуде
Того дарунку, що весна дала;
Весни такої не було й не буде,
Як та була, що за вікном цвіла.
Образ весни був найулюбленішим в інтимній ліриці поетеси. У ній Леся бачила свою подругу, їй здавалося, що пора, яка пробуджує все навколо, є для неї найближчою. Адже весна навіть її, “хвору і самотну”, спонукала відчути радість і повноту життя, змусила забути про біль і страждання, про осоружне ліжко, до якого була прикута сама молодість! У ті дні Леся написала в одному з листів: “Надворі така розкішна весна, що ніхто не повинен слабувать…”.
Образ весни в цьому творі – персоніфікований, динамічний. Поетеса не шкодує словесних барв, які увиразнюють картину і відповідний їй стан ліричної героїні. Леся персоніфікує весну за допомогою епітетів, які вживаються для характеристики звичайної жінки, – “весела, щедра, мила”, дієслів – “грала, сипала, летіла”.
Одухотворена весна настільки владно завоювала все довкола, що воно не просто “ожило”, а й “загомоніло”, “співало”, “сміялося”.
– Які ще засоби персоніфікації ви можете назвати?
– А як ви гадаєте? Свою думку обгрунтуйте.
Композиційне осердя твору – строфа, у якій лірична героїня зізнається у своїй трагічній безпомічності, відмежованості від такого привабливого потоку життя. Ця антитеза – “все сміялось, бриніло, а я лежала хвора й самотна” – лише поглиблює і вияскравлює одухотвореність весняного буяння.
Емоційний злам авторка подає надзвичайно просто – прийомом ствердження-заперечення: “Мене забула… Ні, не забула!”. Цей емоційний підйом надалі лише посилюється, замикаючи вірш вдячними мажорними нотами.
Зримі, легкі, знайомі і привабливі образи творять силою Лесиного генія неповторну картину, яка всуціль є “живою” метафорою, а поетичне перебільшення “Весни такої не було й не буде” максимально демонструє стан душевного підйому, окриленості, волі до життя – усе те, що весна принесла в “тісну хатину” поетеси.
І, мабуть, віршів таких “не було й не буде”…
Саме в цій збірці (цикл “Невільничі пісні”) з’явився в поезії Лесі Українки образ Прометея. У ньому вона, як свого часу Тарас Шевченко, уособлювала всі підневільні народи, яким завдавали страждань не могутні небожителі, а підлі нікчеми:
Брати мої, нащадки Прометея!
Вам не орел розшарпав груди горді, –
Бридкі гадюки в серце уп’ялись.
Важливе місце в збірці посідає тема ролі митця і мистецтва в суспільному житті – йдеться передовсім про поему “Давня казка”.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)