Формування загального, єдиного, внутрішнього ринку ЄС
Єдиний внутрішній ринок Європейського союзу (далі ЄС) – це унікальне міждержавне простір, в якому скасована бар’єрна функція внутрішніх державних кордонів, не існує національних перешкод ринковим зв’язків, забороняються дискримінаційні обмеження на пересування товарів, послуг, капіталів, робочої сили, юридичних і фізичних осіб, знижуються просторові відмінності факторів і результатів економічної діяльності.
Концепції “внутрішній ринок”, “єдиний ринок” і “загальний” ринок часто використовуються як синоніми, і все ж трохи, але ці поняття мають смислові нюанси. Загальний ринок – це етап міжнародної економічної інтеграції, який передбачає не лише скасування внутрішніх імпортно-експортних мит, а й створення всіх умов для вільного переміщення товарів, робіт і послуг, а також капіталу і трудових ресурсів. Концепція єдиного ринку підкреслює рівність умов і обов’язковість національного режиму для всіх товарів, робіт, послуг і факторів виробництва. Це відображено в позиції Суду ЄС у вирішенні від 5 травня 1982 р справі 15/81 Гастон Шуль (Gaston Schul Douane Expediteur BV ν Inspecteur der Invoerrechten en Accijnzen): загальний ринок спрямований на усунення всіх бар’єрів в торгівлі всередині спільноти з націленістю на злиття національних ринків в єдиний ринок; при цьому переваги такого ринку повинні бути доступні не тільки для бізнес-гравців, але і для приватних осіб. Для загального і єдиного ринку важливо дотримання рівних умов, які досягаються за допомогою гармонізованого регулювання. Далі може послідувати стадія перетворення об’єднаних національних ринків до внутрішнього ринку, що передбачає не тільки гармонізацію, а й уніфіковане регулювання всіх аспектів і сфер ринку. Розглянемо, яким чином дані стадії проходили в рамках ЄС.
Створення єдиного європейського економічного простору, побудова спільного ринку було однією з основних цілей Римського договору 1957 Ст. 2 Договору про Європейське економічне співтовариство встановлювала: “Спільнота ставить своїм завданням сприяти шляхом створення спільного ринку і прогресуючого зближення економічної політики держав-членів гармонійного розвитку економічної діяльності у всьому Співтоваристві, безперервному і збалансованому зростанню, зростаючої стабільності, прискореного підвищення рівня життя і тісніших зв’язків між державами, які воно об’єднує “.
Римський договір передбачав поступове введення в дію концепції спільного ринку протягом 12 років після вступу договору в силу (три стадії тривалістю чотири роки кожна). По-перше, формування спільного ринку вимагало усунення всіх імпортних і експортних мит між державами-членами, т. Е. Перехід до спільного ринку можливий тільки після створення митного союзу. Якщо митні бар’єри були усунені досить швидко між державами – членами ЄЕС, навіть раніше намічених ними термінів, то формування спільного ринку вимагало не тільки лібералізації торгівлі, а й вільного руху факторів виробництва: праці, капіталу, послуг. Крім зазначених свобод необхідно вести мову і про вільне установі компаній на території держав-членів, для розвитку бізнесу, активного сектора економіки. В цілому станом на 1 січня 1970 року основи спільного ринку були закладені. Загальні правила, що залишаються незмінними і зараз, такі.
Усередині загального ринку підлягають ліквідації перешкоди конкуренції та взаємодії економік держав-членів. Умови, при яких ці обмеження усунуті, отримали назву “принципи спільного ринку” або “свободи спільного ринку”: свобода руху товарів, свобода руху осіб, свобода руху послуг, свобода руху капіталів. Метод формування спільного ринку – метод позитивної інтеграції, т. Е. Не тільки усунення перешкод, бар’єрів (негативна інтеграція), але і проведення активної політики загального гармонізованого, узгодженого і скоординованого формату регулювання ринку.
У 1985 році Президент Єврокомісії Жак Делор висловився про необхідність досягти до 1992 року стадії єдиного ринку. Концепція єдиного ринку була закладена в Єдиному європейському акті 1986 г. (ЕЕА). Значення формулювання ЕЕА полягало в тому, що заходи зі створення спільного ринку доповнювалися ліквідацією технічних бар’єрів в торгівлі між країнами-членами і скасуванням прикордонних контрольних формальностей у межах Співтовариства.
У Договорі про ЄС (Маастрихтському договорі 1992 г.) були внесені значні зміни в розділ “Загальна торгова політика”, зокрема були скасовані статті, що визначають порядок і етапи формування загальної торговельної політики. Маастрихтський договір значно обмежив правомочності держав-членів вводити захисні торговельні заходи: з 1993 р такі заходи могли прийматися державами самостійно тільки при наявності попереднього дозволу Комісії. Концепція єдиного ринку стала реально функціонувати з 1 січня 1993 року і сьогодні є складовою частиною економічного і валютного союзу держав-членів.
Лісабонський договір 2007 р не вдається до категорій “єдиний ринок”, “загальний ринок”, в ньому фігурує термін “внутрішній ринок”. Проте основні характеристики внутрішнього ринку залишаються ті ж, що і для загального ринку: це “простір без внутрішніх кордонів, в якому здійснюється свобода руху товарів, осіб, послуг, капіталу” (п. 2 ст. 26 Договору про функціонування ЄС). Якщо, на думку Комісії з метою рівномірного розвитку внутрішнього ринку, відносно будь-яких позицій і передбачаються вилучення, то вони повинні мати тимчасовий характер і привносити якомога менше порушень у функціонування внутрішнього ринку.
В даний час в Договорі про функціонування ЄС питання внутрішнього ринку врегульовані ст. ст. 26-66 і Протоколом № 27 про внутрішній ринок і конкуренції. Окремо регламентовані питання конкуренції (ст. Ст. 101-109 Договору про функціонування ЄС).
Внутрішній ринок включає всіх держав – учасників ЄС без винятків. Територіально режим загального ринку поширюється також на 3 з 4 держав – членів Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) (Ісландія, Норвегія, Ліхтенштейн) на основі Угоди про Європейський економічний простір 1992 р Лісабонський договір встановлює сферу внутрішнього ринку в рамках спільної компетенції (ст. 4 ). При цьому правила в області конкуренції – це сфера виключної компетенції Союзу (ст. 3). Питанням внутрішнього ринку надається таке велике значення, що вони віднесені, серед небагатьох, до питань так званої неявної компетенції по ст. 352 Договору про функціонування ЄС, в силу якої Рада ЄС, постановляючи, на пропозицію Комісії та після схвалення Європейського парламенту, може прийняти рішення про розширення повноважень, якщо це необхідно для реалізації цілей внутрішнього ринку.
У судовій практиці Суду ЄС було розширено розуміння сфери дії внутрішнього ринку: внутрішній ринок також охоплює питання відповідальності, в т. Ч. Мінімальних штрафів за порушення права ЄС в сфері функціонування внутрішнього ринку.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)