“Замогильні записки”: опис та аналіз книги
“Замогильні записки” – твір Франсуа Рене де Шатобріана. Задум автобіографічної книги виник у Шатобріана в 1803 р, за роботу над спогадами він вперше взявся в 1809-1811 рр. (В цю пору вони носили назву “Записки про моє життя”), остаточний же вигляд записки почали приймати в першій половині 1830-х рр. Саме в цей час Шатобріан прийняв рішення не публікувати їх за життя ( “замогильним” книги підкріплювалася вчинком її автора, який в 1836 р придбав собі місце для могили на пустельному острівці на увазі свого рідного міста Сен-Мало). Спочатку письменник хотів заповісти нащадкам, щоб ті опублікували книгу через півстоліття після його смерті, проте потім пом’якшив умови: по новому заповіту, “Замогильні записки” повинні були побачити світло відразу після смерті автора. У такого рішення були причини фінансового характеру: після Липневої революції 1830 р Шатобріан, який вважав нового короля Луї-Філіпа узурпатором і не бажав визнавати його владу законною, відмовився від звання пера і позбувся відповідної пенсії, в результаті чого єдиним джерелом заробітку став для нього літературний працю. Прийшовши, за висловом А. С. Пушкіна, “до книгарні з продажної рукописом, але з непідкупною совістю”, Шатобріан “заради шматка хліба” продав в березні 1836 р право на посмертне видання записок видавцям Деллуа і Сала, який заснував спеціальну акціонерне товариство, яке мало в очікуванні майбутньої публікації виплачувати письменнику і його дружині довічну ренту.
Шатобріан продовжував роботу над текстом до 1841, а в 1846 р, за два роки до смерті, перечитав всю рукопис заново і вніс в неї зміни, багато в чому пояснюється тим, що “Записок” загрожувала публікація в періодичній пресі: в 1844 р головний редактор найпопулярнішої газети “Преса” Е. де Жирарден придбав у товариства Деллуа-Сала право надрукувати книгу Шатобріана на сторінках своєї газети: тим самим сповідь великого письменника зрівнювалася з авантюрними романами-фейлетонами. Ф. Р. Шатобріана і його оточення ця перспектива жахала, проте загроза здійснилася: письменник померла 4 липня 1848 р а 21 жовтня того ж року “Преса” почала друкувати “з продовженням” текст “Замогильних записок” (публікація тривала до 3 липня 1850 г.) ; Перший книжковий видання (в 12 томах) виходило з січня 1849 по жовтень 1850 р
До публікації повний текст книги Шатобріана був відомий лише найближчим його друзям; трохи ширше коло його світських знайомих з 1834 р майже до самої смерті письменника мав можливість чути уривки з записок під час читань, що влаштовувалися в салоні коханої Ф. Р. Шатобріана пані Рекамье. Згадки про ці читаннях були присутні в газетних світських хроніках, а шість невеликих фрагментів, прочитаних в 1834 р, були опубліковані в книзі “Записки пана де Шатобріана, або Збірник статей, їм присвячених” (1834 г.). Всі ці обставини підігрівали інтерес публіки до книзі спогадів Шатобріана – видного політичного діяча і прославленого письменника, за життя став класиком французької літератури, чиї твори включалися в шкільні хрестоматії.
За жанром “Замогильні записки” – суміш автобіографії та мемуарів. Однак і той, і інший жанр в даному випадку далекі від канонічних. По-перше, Шатобріан відмовляється від притаманного зазвичай мемуарних і автобіографічним творам лінійного розташування подій від народження до старості оповідача. Автор “Замогильних записок” будує свою книгу на постійній грі часових пластів: він зображує не тільки час, про який згадує, але і той момент, коли він ці спогади записує; крім того, в тексті постійно присутні картини минулого, які прийшли автору в голову по асоціації з темою даного фрагмента. А оскільки асоціації у Шатобріана носять, як правило, не тільки особистий, але і історичний характер, то межі книги суттєво розширюються і до персональної пам’яті автора додається культурна пам’ять всього людства (наприклад, якщо Шатобріан отримує призначення послом в Рим, то поряд з розповіддю про своє перебування у вічному місті він дає короткі, але виразні характеристики всім французьким і англійським авторам, писав про Рим).
Друга відмінність “Замогильних записок” від традиційних автобіографій – в широті охоплення сучасного історичного матеріалу. Шатобріан прожив довге життя (вісімдесят років), на яку довелося безліч різних політичних режимів: Старий порядок, Революція, Імперія, Реставрація, Липнева монархія. Ці епохи він спостерігав не тільки як пасивний свідок, а й як діяльний учасник подій, в певному сенсі – творець історії. Тому його розповідь про власне життя природно перетворюється в розповідь про історію Франції і ширше – Європи кінця XVIII – першої третини XIX століття (з визначенням, яке другом письменника, філософом Балланшем, “індивідуальна епопея” перетворюється в “епопею нашого часу”). Цьому сприяє і пристрасть Шатобріана до документальних матеріалів (ділове листування, власні публіцистичні статті), які він широко включає в книгу. У “Замогильних записках” знаходиться місце навіть для двухсотстранічной біографії Наполеона.
Третя особливість автобіографічної книги Шатобріана – в надзвичайному багатстві її стилів. Шатобріан заслужено вважається одним з кращих французьких стилістів, але в “Замогильних записках” він демонструє віртуозне володіння не тільки піднесеним ліричним стилем, яким написана, наприклад, його знаменита повість “Рене” (1802 г.), а й іншими інтонаціями: в книзі присутні і сатиричні замальовки звичаїв, і уїдливі політичні памфлети, і історичні екскурси, причому тональності постійно, часом несподівано і навіть різко, змінюють одна одну.
В силу всіх перерахованих особливостей “Замогильні записки” не тільки розповідь про одну індивідуальну долю або про одну або кількох історичних епохах, але і розповідь про складні стосунки людини з часом. З одного боку, кажучи з читачами “з могили” та постійно підкреслюючи цю обставину, Шатобріан у своїй книзі самими різними способами (аж до пристрасті до слів з приставкою “не”) підкреслює тлінність всього сущого; з іншого боку, він стверджує (і доводить своїм прикладом) здатність творчої уяви рятувати життя від тління і навіть пересоздавать її заново. Саме за увагу до роботи пам’яті і її боротьбі з ходом часу цінував “Замогильні записки” М. Пруст, співчутливо згадав цю книгу в заключному романі свого циклу “У пошуках втраченого часу”, – романі під назвою “Знайдений час”.
У Франції в XX столітті інтерес до “замогильно записок” посилився; французькі письменники відзначають, що ця книга з кожним роком стає все більш молодий і сучасної, і зізнаються, що вони “зобов’язані Шатобриану майже всім” (Ж. Грак).
Російська доля “Замогильних записок” була менш вдалою. Відразу після першої публікації книги у Франції до неї звернулися російські періодичні видання; фрагменти з записок Шатобріана в російській перекладі друкувалися в 1848-1850 рр. в “Вітчизняних записках”, “Літературній газеті”, “Санкт-Петербурзьких відомостях”, “Бібліотеці для читання”. Однак навіть найповніший з цих перекладів покриває лише першу половину книги. Друга її половина залишалася невідомою російській публіці. Проте в 1860- 1870-е рр. російською мовою був написаний твір, автор якого не тільки добре знав книгу Шатобріана, але навіть – з полемічних міркувань – дав твору, над яким працював, назва “Замогильні записки”; цим автором був В. С. Печерін, російський літератор, який втік з Росії в Європу і зробився католицьким монахом; дізнавшись, що його мемуари не можуть бути надруковані в Росії і йому залишається сподіватися лише на їх посмертну публікацію, Печерін протиставляв свою вимушену “замогильним” добровільно обраної “замогильним” Шатобріана.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)