Романтична балада в російській, українській та польській літературах – Література рідного краю

О. Медведева,

Аспірантка

Дніпропетровськ

Романтизм – один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині, Англії й Франції, на початку XIX ст. поширився у Польщі, Росії, Австрії, а також в Україні. У XVIII ст. романтичним називали все незвичайне, фантастичне, дивне, таке, що зустрічається лише у книгах (романах), а не в житті. На межі XVIII-XIX ст. термін “романтизм” означав новий літературний напрям, протилежний класицизму. Як новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні терени людської діяльності (історію, філософію, право, політичну економію, психологію, мистецтво), романтизм був пов’язаний з докорінною зміною всієї системи світоглядних орієнтацій і цінностей. Визначальними для нього стали такі риси, як заперечення раціоналізму доби Просвітництва, ідеалізм у філософії, історизм, апологія особистості, неприйняття буденності і звеличення “життя духу”(найвищим виявом його були мистецтво, релігія, філософія), культ почуттів, захоплення фольклором, інтерес до фантастики, екзотичних картин природи.

Романтики твердили, що світ ірраціональний, чудесний, скомплікований. Суперечності притаманні всім сферам життя. Дійсність складається не тільки з елементів, пізнаваних логічним мисленням, а й з не пізнаваної розумом таємничої сфери.

Людина також сповнена таємничих сил і підлягає впливові різних сфер – тілесної і надлюдської, духовної. Романтики зображують боротьбу цих сфер і вихід за межі повсякденної реальності: божевілля, сон, екстаз, натхнення, передчуття – “нічний бік душі”. Герой романтичного твору люблячий, з добрим, чутливим серцем, пов’язаний з духом нації і містичним буттям Бога, живе в історичному часі, який є виявом духу епохи.

Романтизм пробудив увагу до минулого – середньовіччя та бароко, в них, а також у народній поезії втілюється дух, тому в поетиці романтизму бачимо риси орнаменталізму й бароко, фольклорні впливи. Романтики руйнували приписи класицизму, оскільки, на їхню думку, засобами поетики має бути відтворено дух – вільний, відкритий, тож саме такою повинна стати й поетична техніка. Пейзажі – це природа жива й таємнича, особливо “поезія ночі”. Загалом переважають фантастичні оповідання, народні повір’я, демонічні сили, нічний бік душі, доля людини, родини, народу. Жанри змішуються (наприклад, в епічні поеми вставляються ліричні картини), фольклорні жанри стають літературними. Стиль збагачується словами, народними виразами, архаїзмами на позначення нічної сторони буття. Романтики плекають символіку й національну міфологію.

Жанр балади не був характерний для слов’янських літератур, адже виник він у Західній Європі. Йому притаманний фантастичний, історико-героїчний чи соціально-побутовий зміст із драматичним сюжетом.

Виникнувши у XII-XIII ст., балада вживалася як любовна пісня до танцю (була поширена у Провансі). Невдовзі в Італії, зокрема в доробку Данте Аліг’єрі, під впливом канцони балада втратила свій танечний рефрен. У французькій поезії XIV ст. балада набула канонічних ознак, мала постійні три строфи, сталу схему римування (аб аб бв бв), обов’язковий рефрен та звертання до певної особи; зазнала розквіту в творчості Ф. Війона (1431 -1463).

Балада, модернізована в англо-шотландському варіанті, розкрилася в напруженому драматичному сюжеті, поглибленому романтиками (Дж. Макферсон, Р. Берне, С Колрідж, Ф. Шиллер, Л. Уланд, А. Міцкевич, В. Жуковський, Л. Боровиковський та ін.), що відповідало художньо-естетичним принципам саме напряму романтизму.

У слов’янських літературах балада з’явилася завдяки жанровій спорідненості з думою і романсом. Перші твори цього жанру були перекладами або ж переспівами західноєвропейських зразків ( як, скажімо, й інші жанри, наприклад, сонет). Але навіть перші переспіви західноєвропейських творів наповнювалися східною ментальністю, національними фольклорними елементами.

Одним з перших зразків балади в російській літературі стала “Людмила” В. Жуковського – переспів балади німецького романтика Бюргера “Леонор”. В “Людмилі”(1808) Жуковський вперше поставив собі за мету створення російської балади за західноєвропейським зразком. У баладі при цьому немає російської фольклорності, народності. За це В. Жуковського в різний час критикували; але критики не зауважували досить важливий факт: в російському фольклорі, на відміну від західноєвропейського, немає жанру фантастичної балади. Тому простонародний колорит, як відзначив І. М. Семенко [1], був би штучним, неорганічним в російській баладі. Це й підтвердилося в подальшому, коли в 1816 році П. А. Катанін написав за зразком Бюргера і Жуковського баладу “Ольга”, трактуючи той самий сюжет у підкреслено грубому, простонародному плані. У “Ольги” були захисники (в тому числі Грибоедов). Розгорнулася полеміка, в якій манеру Катеніна різко засудили Гнедич, Батюшков, В’яземський.

Для створення “національного” стилю В. Жуковський використовує і в “Людмилі” і – через декілька років – у “Світлані” пісенну російську традицію. Ця орієнтація надає першим “російським” баладам Жуковського ліризму та поетичності.

В “Людмилі” знаходимо всі ознаки фантастичної романтичної балади. Дія відбувається на тлі нічного пейзажу:

Вот уж солнце за горами;

Вот усыпала звездами

Ночь спокойный свод небес;

Мрачен дол и мрачен лес.

Бог и месяц величавый

Встал над тихою дубравой:

То из облака блеснет,

То за облако зайдет;

С гор простерты длинны тени;

И лесов дремучих сени,

И зерцало зыбких вод,

И небес далекий свод

В светлый сумрак облеченны… [2; 145].

Сюжет балади традиційний для напряму романтизму – розлука закоханих волею долі: дівчини, що вірно чекає коханого, і юнака, який загинув на війні. В цьому втілювалася романтична думка про неможливість ідеалу.

Дівчина, втративши коханого, не розуміє, чому Бог забув їх:

“Милый друг, всему конец;

Что прошло – невозвратимо;

Небо к нам неумолимо;

Царь небесный нас забыл…

Мне ль он счастья не сулил?

Где ж обетов исполненье?

Где святое провиденье?

Все прости; всему ганец “[2; 144].

Тому не дивно, що, коли приходить з того світу юнак і кличе дівчину за собою в свій “тісний дім”, вона йде за ним:

“Там, в Литве, краю чужом:

Хладен, тих, уединенный,

Свежим дерном покровенный;

Саван, крест, и шесть досок.

Едем, едем, путь далек”[2; 147].

Так у В. Жуковського виникає містична концепція двох світів – таємничого світу сутностей і видимого світу явищ. Містицизм Жуковського заснований на уявленнях про безсмертя душі. Він припускав, що в потойбічному світі людина знаходить тих, кого втратила, саме такими, якими вони були на землі.

Щастя, неможливе в цьому світі, досягається в світі потойбічному. За свою вірність закохані нагороджені можливістю бути разом хоча б за межею реальності. Якщо цей світ був до них жорстокий, то інший пропонує спокій і радість.

Стремління В. Жуковського втілити в поезії національний російський колорит з найбільшим успіхом втілилося в “Світлані”(1808-1812). Уперше в поезії яскраво, хоч певною мірою й умовно, висвітлений етнографічний бік російського народного побуту – свято хрещення з його звичаями. У двох перших строфах фігурує близько десятка способів ворожіння про суджених. Фольклор у Жуковського – відправна точка в поетично-ідеальному уявленні про народний дух і народне життя. Прикмети російського національного колориту вперше складені В. Жуковським; він перший дав мовби обов’язковий “перелік” цих стилізованих, але виразних прикмет: ворожіння, сніг, хата (“изба”), зимова дорога…

Сюжети “Світлани” й “Людмили” схожі. Дівчина вірно чекає коханого, не знаючи, чи живий він, чи вже загинув:

“Как могу, подружки, петь?

Милый друг далеко;

Мне судьбина умереть

В грусти одинокой.

Год промчался – вести нет;

Он ко мне не пишет;

Ах! А им лишь красен свет,

Им лишь сердце дышит.. [2; 155].

Бажаючи дізнатися про свою долю і повернення коханого, дівчина вирішує поворожити. Звісно, дія відбувається вночі, на що вказує змальований автором пейзаж:

Тускло светится луна

В сумраке тумана –

Молчалива и грустна –

Милая Светлана [2; 154].

Вот красавица одна;

К зеркалу садится;

С тайной робостью она

В зеркало глядится;

Темно в зеркале; кругом

Мертвое молчанье;

Свечка трепетным огнем

Чуть лиет сиянье.. .[2; 154].

У цій баладі також ідеться про прихід нареченого-мерця, який кличе дівчину, бо

Поп уж в церкви ждет

С дьяконом, дьячками;

Хор венчальну песнь поет;

Храм блестит свечами”[2; 156].

Дівчина погоджується, адже вона так довго цього чекала. Але в душі – неспокій. Така ж неспокійна і навколишня природа:

Вдруг метелица кругом;

Снег валит клоками;

Черный вран, свистя крылом,

Вьется над санями [2; 157].

Але серед цього жаху і страхіття з’являється маленька істота, яка уособлює собою надію і добро, – маленький голуб:

Белоснежный голубок

С светлыми глазами,

Тихо вея, прилетел,

К ней на перси тихо сел,

Обнял их крылами [2; 158].

Трагізм балади поступово знижується, бо ми дізнаємось, що всі ці жахливі події сталися уві сні (до речі, сон – теж один із специфічних засобів романтизму).

Балада закінчується перемогою Добра і Світла. Вірність дівчини поцінована. Коханий повертається, святкують весілля. У такому мажорному ключі і закінчується балада:

Вот баллады толк моей:

“Лучший друг нам в жизни сей

Вера в провиденье.

Благ зиждителя закон:

Здесь несчастье – лживый сон;

Счастье – пробужденье”[2; 160].

Для Жуковського сюжет про нещасливе кохання не був даниною літературі – це був “сюжет” його життя. Адже заміжжя коханої дівчини Марії Протасової стало для нього катастрофою, але він знайшов у собі сили змиритися. Маша, яка не переставала любити Жуковського, народила чоловіку дитину і померла під час других пологів.

Так “сюжет” про нещасливе кохання червоною ниткою пройшов крізь його творчість.

Сюжет балади Жуковського “Світлана” став основою балади українського поета-романтика Левка Боровиковського “Маруся”(1829).

Л. Боровиковський зберіг той самий ритм і ту саму кількість строф, що й у В. Жуковського. Зберіг він навіть систему римування (абабвгвгддежеж).

Так, у В. Жуковського:

Раз в крещенский вечерок

Девушки гадали:

За ворота башмачок,

Сняв с ноги, бросали;

Снег пололи; под окном

Слушали; кормили

Счетным курицу зерном;

Ярый воск топили;

В чашу с чистою водой

Клали перстень золотой,

Серьги изумрудны;

Расстилали белый плат

И над чашей пели в лад

Песенки подблюдны [2; 154].

А у Л. Боровиковського маемо:

Звечора під Новий год

Дівчата гадали:

Вибігали в огород,

В вікна підслухали,

З тіста бгали шишечки,

Оливо топили,

Слухали собак, в пустки

Опівніч вихрили:

Віск топили на жарку

І з водою в черепку

Долю виливали:

Бігали на шлях вони,

З приказками в комени

Суджених питали [3; 21].

Але у викладі теми Л. Боровиковський відійшов від “Світлани”, він надав своєму твору кольорів українського народного побуту.

Недарма у своїй розвідці “Дещо про “Марусю” Л. Боровиковського та її основу” І. Франко писав:

“…Зміст, букву і форму своєї “української балади” узяв Боровиковський у Жуковського. Та проте простим перекладом твору Жуковського “Марусю” не можна назвати. Детальне порівняння обох поем показує значні різниці і виправдовує слова Боровиковського, що він опрацював у своїй баладі вірування та легенди українського народу”[4; 78].

Справді, у “Марусі” Боровиковський виявив глибокі знання фольклору – пісень, обрядів, повір’їв, а також народної мови. Це видно уже з перших рядків балади, де описані новорічні ворожіння і розваги сільських дівчат ( які, до речі, відрізняються від тих, що описав Жуковський: в Росії ворожать на Хрещення, в Україні – в ніч на Новий рік, Світлана ворожила перед дзеркалом, Маруся – виливає віск на воду).

Переживання дівчини, яка більше року жде милого і не знає, “чи живе він, чи мертвець”, передано у формі, характерній для народних пісень.

Ворожіння Марусі закінчується страшним сном: дівчина бачить свого коханого мертвим. Неспокій у душі і неспокійна нічна природа:

Сніг летить клочками;

Ззаду так як дим курить,

Степ кругом синіє;

Місяць із-за хмар блищить –

Тілько-тілько мріє [3; 23].

Завірюха піднялась;

Рветься сніг клочками;

Чорний ворон раз ураз

Кряче над санками [3; 24].

Як і у Жуковського, в “Марусі” Л. Боровиковського вісником добра є голуб:

Глядь – із покутя злетів

Голубок біленький,

Крилечками замахав,

Дівчині на груди впав,

Пригорнувсь легенько [3; 25].

І все ж розповідь теж має щасливий кінець. Не встигла Маруся подумати, що їй віщує сон, коли це:

Коні через мерзлий сніг

Санки мчать; з-під кінських ніг

Дим піднявся білий;

Їдуть, їдуть до воріт,

В санках парубок сидить –

Хто? – Мару син милий! [3; 27].

Дівчина винагороджена за довге чекання, вірну любов і страждання. Попереду – весілля.

Хай музика грає.

Русу косу розплітай,

Хусточки заготовляй,

Під вінець ідіте! [3; 27].

Отже в баладі “Маруся” ми бачимо високі поетичні здібності автора. Мова його, як писав І. Франко, чиста й гарна, вірш гнучкий і вільний. Поет щедро використовує народну лексику (черепок, припічок, каганчик, причілок), що створює неповторний колорит українського побуту:

В хаті каганець блищить;

Жар під піччю тліє,

Повна мисочка стоїть –

Віск Маруся гріє.

……………………………

Віск шкварчить – а в серці тьох!

К печі підбігає,

Ухватила черепок –

В воду виливає…

Тихо в хаті; під кутком

Раз цвіркун цвірінькнув;

Північ: тричі під вікном

Півень кукурікнув [3; 22].

Як відзначає С Крижанівський, “цією баладою Боровиковський зробив вдалу новаторську спробу ввести в молоду українську літературу зразки світової романтичної поезії, надавши національного колориту темам і мотивам європейської романтичної балади”[5; 8].

Є в доробку Л. Боровиковського ще одна цікава балада “Чарівниця”(1831), в основу якої покладено зміст відомої народної пісні “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, автором якої, як вважають, була легендарна народна поетеса Маруся Чурай.

Сюжет балади такий: до циганки, що в шатрі “огонь розкладає” і варить зілля, з села приходить дівчина Маруся, котра покохала парубка Гриця і хоче привернути його до себе. Одружившись з Марусею, Гриць зажурився, зів’яв, як билина, і помер. А Маруся “сама захворала і до своєї могилоньки чари проклинала”.

В “Чарівниці” знаходимо багато цікавих фольклор-но-етнографічних елементів: опис ворожіння й замовляння, весілля тощо. Ось як описується чаклування циганки:

Звела з неба вороженька

Дві яснії зірки,

Ворожила, примовляла

Кругом коло дівки,

Розітерла сухі жаби,

Зілля відцідила –

Молодую дівчиноньку

Чарувати вчила;

Дала дівці піску в жменю,

В узлик жаби й зілля:

“Буде тобі, моя доню,

Бажане весілля”[3; 49].

Вводить Л. Боровиковський в свою баладу й уривки народних пісень, ліричних і весільних, і примовки чар, записані з уст справжньої ворожки.

І розміром вірша, і частим використанням образного паралелізму сама балада дуже схожа на народну пісню:

Понад гаєм, над водою

Стелються тумани;

Стоять в шатрах над річкою

Волохи-цигани [3; 48].

Або:

Пливе тихо над водою

Місяць молоденький.

Вподобався дівчиноньці

Козак молоденький [3; 48].

Чаклує Маруся, як і годиться в романтичних баладах, саме вночі:

Пливе місяць молоденький,

Розігнувши роги.

Марусенька, в місяць глядя,

Стоїть край дороги.

Та вийняла з-за пазухи

Циганчині чари,

Та скликала річчю-словом

Із трьох країв хмари [3; 50].

Але чари призвели до того, що коханий помирає, вмирає від розпачу й сама Маруся.

У Л. Боровиковського, як і у В. Жуковського, основна проблематика балад – питання людської поведінки і вибору між добром і злом. Добро і зло, в різкому протиставленні, фігурують в усіх баладах. їх джерело завжди – і сама душа людини, і ті таємничі потойбічні сили, що нею керують. Романтичні “два світи” виявляються переважно в образах диявольського і божественного начал. Диявол і Бог – образи програмові, причому ніколи диявол не діє як дух протесту, але завжди – як дух зла. Боротьба за душу людини, за її спасіння від загибелі – основна колізія балад.

Важливими є й проблеми долі, власної відповідальності й відплати. Тому автор і підкреслює, що Маруся, використавши чари, скористалася послугами нечистої сили, і тому всі її спроби викликати взаємність у коханні призвели до трагедії:

Коли б була Марусенька

Циганки не знала,

Коли б була та ворожка

З чарами пропала!

То ти б була, Марусенько,

Гриця не згубила, –

То ти б була, Марусенько,

Й сама була жива:

Бо чарами верховодить

Нечистая сила. [3; 52].

Важливе місце романтична балада посідає і в творчості Тараса Шевченка, прикладом чого може бути балада “Причинна”(1837), яка відкриває його книгу “Кобзар”. У цьому творі в єдине ціле злилися традиційні риси західноєвропейської романтичної балади й українська ментальність, фольклор і фантастичні уявлення нашого народу.

Події відбуваються на тлі бурхливої природної стихії, звичайно, вночі:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав,

Неначе човен в синім морі,

То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,

Ніхто ніде не гомонів,

Сичі в гаю перекликались,

Та ясен раз ураз скрипів [6; 37].

Серед цієї бурхливої стихії дівчина виглядає свого милого, “що торік покинув”. її любов настільки сильна й безмежна, що

Якби-то далися орлинії крила,

За синім би морем милого знайшла;

Живого б любила, другу б задушила,

А до неживого у яму б лягла [6; 38].

У баладі Т. Шевченка, крім мотиву роз’єднання закоханих, виникає ще й романтичний мотив божевілля. Дівчина сумувала за коханим:

Так ворожка поробила,

Щоб менше скучала,

Щоб, бач, ходя опівночі,

Спала й виглядала [6; 37].

Крім мотиву чаклування, в творі Т. Шевченка виникають фантастичні фольклорні персонажі – русалоньки, які вночі бешкетують й усіх, хто їм трапиться, можуть залоскотати до смерті. Це й сталося з героїнею:

Кругом дуба русалоньки

Мовчки дожидали:

Взяли її, сердешную,

Та й залоскотали [6; 40].

Але це ще не найтрагічніше. Виявляється, що коханий її живий і повертається додому, хвилюючись, що дівчина могла вийти заміж за іншого. Побачивши її під дубом, подумав: ‘

“Вона! Боже милий!

Бач, заснула виглядавши,

Моя сизокрила!”[6; 41].

Та зрозумівши, що дівчина загинула:

Кинув коня та до неї:

“Боже ти мій, Боже!”

Кличе її та цілує…

Ні, вже не поможе!

“За що ж вони розлучили

Мене із тобою?”

Зареготавсь, розігнався –

Та в дуб головою! [6; 41 ].

Так знову виникає романтична ідея про неможливість досягнення ідеалу і гармонії в цьому бентежному світі. Можливо, що хоч в іншому світі за своє вірне кохання вони матимуть змогу бути навіки разом. А цей світ так і залишиться до них жорстоким, лише природа може їм поспівчувати:

Насипали край дороги

Дві могили в житі.

Нема кому запитати,

За що їх убито?

Посадили над козаком

Явір та ялину,

А в головах у дівчини

Червону калину.

Прилітає зозуленька

Над ними кувати;

Прилітає соловейко

Щоніч щебетати [6; 42].

Значне місце балада посідає і в творчості відомого польського поета Адама Міцкевича. Його цикл “Балади і романси”, що увійшов у збірку “Поезія”(1822), започаткував польський романтизм.

Суперечки про романтизм велися в Польщі і раніше: виступ А. Міцкевича став поворотним і вирішальним у цих суперечках. Деякі балади мали програмовий характер. Так, в “Романтиці” суперечка між вченим “старцем” і селянською дівчиною (саме з нею згоден автор) позначила відмову від просвітницького раціоналізму, його “мертвих істин” заради “почуття”, “віри”, “серця”, заради фантастики народних вірувань, заради романтичної тези про таємничий зв’язок “видимого” й “невидимого” світів. Це давало, на думку поета, можливість проникнення в такі сфери, які недосяжні для емпіричного знання, але відкриті народній свідомості, яка не зіпсована впливом цивілізації та зберегла природні начала й зв’язки.

Так, героїня балади “Романтика” Катруся втратила коханого Яся, який вже дві зими й два літа, як вмер. Але

Ясь неразлучен с Катрусей поныне,

Верен был ей до могилы [7; 49].

Тому дівчина вірить, що, кохаючи її, Ясь навіть з могили приходить до неї:

Здесь ты, Ясенько? Вижу, что любишь,

Если пришел из могилы!

……………………………….

Нет, мне не страшно, ты рядом, как прежде,

Вижу лицо твое, губы и очи! [7; 48].

Безмежне кохання дає героям можливість спілкуватися навіть через ту межу, що розділяє їхні світи. Ці моменти дають змогу дівчині відчути те щастя від-кохання, яким вони не встигли насолодитися за життя Яся:

Сам ты холстины белее,

Боже, как холодны эти ладони!

Дай их сюда – отогрею на лоне.

Ну поцелуй же, смелее! [7; 48].

Але ніч закінчується і знов забирає у Катрусі коханого:

Ты исчезаешь? Куда ты? Куда же?

Рано, совсем еще рано.

Боже! Запел на окраине кочет,

В окнах багряные зори.

Стой же! Уходит. Остаться не хочет.

Горе мне, горе! [7; 48].

Дівчина впевнена, що їхнє кохання здатне подолати навіть смерть. Але для інших її дії є, меншою мірою, дивними:

То в пустоту ненароком

Смотрит невидящим оком,

То озирается с криком,

То вдруг слезами зальется.

Что-то хватает в неистовстве диком,

Плачет и тут же смеется [7; 47].

Вона й сама це розуміє й відчуває ставлення до неї інших людей:

Люди все злобою дышат,

Горько заплачу – обидят,

Заговорю я – не слышат,

То, что я вижу – не видят! [7; 48].

Думки громади з цього приводу висловлює поваж-ний вчений старець:

“Девушка, что ты? – крикнет сквозь ропот

Старец и молвит солидно: –

Люди, поверьте, поверьте в мой опыт,

Мне ничего здесь не видно.

Духи – фантазия глупой девицы,

Что вы за темные души!

Спятила – вот и плетет небылицы,

Вы же развесили уши!”[7; 49].

Але на захист дівчини стає автор (до речі, тут А. Міцкевич використав традиційний баладний прийом – звернення до певної особи ):

“Девушка чует, – отвечу я сразу, –

Люди без веры – что звери.

Больше, чем разуму, больше, чем глазу,

Верю я чувству и вере”[7; 49].

Утвердженням романтичних цінностей звучать останні рядки балади:

Будет мертва твоя правда, покуда

Мертвый твой мир настоящим не станет.

Жизни не видишь – не видишь и чуда.

Было бы сердце – оно не обманет! [7; 49].

Одночасно в полеміці навколо романтизму був і більш широкий зміст: ентузіазму, пориванню в невідоме надавалась перевага перед обмежено-самодостатньою мудрістю, обережною тверезістю, пасивним преклонінням перед очевидним.

Лейтмотивом баладного циклу стали пошуки “живої істини”, прагнення проникнути в “народне серце”. Вони мали естетичний аспект: формально правильній красі, яка поціновується лише знавцями, протиставляється нехитра простота, природність, ідеально втілена в народній поезії.

Народний фантастичний елемент у баладах дуже відчутний. Так, у баладі “Рибка” дівчина, збезчещена паном, кидається в озеро. Але у неї залишилася маленька дитина, до якої вона випливає у вигляді рибки:

В золотых чешуйках спинка,

Плавники – из перьев пестрых,

Глаз блестит, как бисеринка,

И головка, как наперсток.

Вдруг слущились с плеч чешуйки,

Очи синие открылись,

Косы русые, как струйки,

К шейке розовой спустились.

…………………………………

И берет дитя на руки,

Губки к матери прильнули,

Покормила и – баюкать

“Люли, маленький мой, л юли”.

А когда дитя уснуло,

В куст поставила корзинку,

Вновь чешуйку натянула

На свою девичью спинку.

Золотым оделась блеском,

Жабры – с красною каймою,

Вниз нырнула с громким плеском,

Пузыри лишь над водою [7; 62-63].

Щоб не стати здобиччю ворога, мешканці міста Новогрудка (балада “Свитязь”) добровільно йдуть на смерть. Місто зникає під водою, а жінки перетворюються на квіти:

Взгляни на луг прибрежный: это Бог

Избавил слабых от расправы.

Он дев и жен безгрешных уберег,

Их обратил в цветы и травы.

Подобно белым бабочкам, цветы

Парят над спящею водою.

Напоминают свежестью листы

Зеленую под снегом хвою [7; 55].

Але навіть в такому вигляді жителі міста змогли помститися ворогові за наругу:

Но лишь к цветам притронулись они,

Свершилось чудо правой мести:

В недуге страшном скорчились одни,

Других застигла смерть на месте [7; 55].

Відплатила за зраду коханому й героїня балади “Свитезянка”:

Мечутся волны толпой разъяренной,

Плещут, клокочут и стонут,

Пасть разверзается хляби бездонной,

Дева и юноша тонут.

Волны поныне и в брызгах и в пене

Плещут, исполнены гнева;

Мчатся по ним две знакомые тени –

Юный стрелок то и дева! [7; 60].

Але А. Міцкевич шукав у фольклорі не лише сюжетно-образну свіжість (використання фольклорних мотивів було вибірковим, заснованим на переробці, стилізації та контамінації) – поета захоплював у народному художньому мисленні перш за все моральний аспект. Фантастичний світ балад, в якому проведена була чітка межа між добром і злом, в якому були покараними зрада й душевна жорстокість, а за ображеного заступалися надприродні сили, – був світом суворих моральних вимог, світом, який романтично протиставлений навколишній дійсності.

Балади А. Міцкевича відзначаються майстерними романтичними пейзажами.

Ты видишь Свитезь. Гладь воды ясна,

Как лед недвижна и блестяща,

И вкруг нее, как черная стена,

Стоит таинственная чаща.

Когда в ночи проходишь той тропой,

Ты видишь небо в темных водах,

И звезды – под тобой и над тобой,

Идее луны на синих сводах.

И не поймешь: вода ли в вышину

Уходит зеркалом бездонным,

Иль опустилось небо в глубину

И там блестит зеркальным лоном [7; 51].

У деяких баладах відчутна певна сентиментальність. Це певною мірою данина стилю, частково, можливо, відображення стосунків автора з Марилею Верещак, нещасливе кохання до якої залишило відбиток на всьому житті поета.

У цілому баладний цикл А. Міцкевича був відкриттям для польської поезії. Зіткнення з народною психологією супроводжувалося ломкою мовних норм, встановлених класицизмом, збагаченням літературної мови за рахунок просторіччя, говорів. Новизна в зображенні людських почуттів, розкриття національного характеру й простота художніх засобів, їх різноманітність, майстерність пейзажу, енергійний, багатий ритмами вірш – усе це допомогло А. Міцкевичу досягти успіху в прагненні утвердити новий напрям у польській літературі.

БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ

1. Семенко И. М. Жизнь и поэзия В. Жуковского // В. А. Жуковский. Избранное. – Л., 1973.

2. В. А. Жуковский. Избранное. – Л., 1973. З. Л. Боровиковський. Вибрані твори. – К., 1989.

4. С. Крижанівський. Життя і творчість Л. Боровиковського//Л. Боровиковський. Вибрані твори. – К., 1989/

5. І. Франко. Дещо про “Марусю” Л. Боровиковського та її основу //1. Франко. Твори в 20-ти тт. – Т. 15.

6. Шевченко Т. Г. Кобзар. – К., 1995.

7. Мицкевич А. Стихотворения. Поэмы. – М., 1979.

(1 votes, average: 5.00 out of 5)