Особливості та розвиток фольклору в літературі

Фольклор (Folk-lore) – це особлива історично сформована область народної культури. Слово англомовного походження, в перекладі означає “народна мудрість”: folk означає “народ”, lore – “знання”. У зарубіжній літературі цей термін охоплює сукупність різних явищ традиційної культури. У вітчизняній же науці його зміст довгий час обмежувалося областю, пов’язаної з мистецтвом слова. Як синонім використовувалася описова формула “усне народно-поетична творчість”. Насправді ж фольклор – мистецтво синтетичне, що об’єднує елементи словесного, музичного, театрального мистецтва. Його не можна розглядати ізольовано, не беручи до уваги включеність в світоглядну систему етносу і спільний простір побутової культури.

Древній синкретизм мав яскраво вираженою магічною спрямованістю: словесні формули, нерозривно пов’язані з відповідним наспівом і пластикою, виконували функції обережний і продукує магії. Таким чином, природу фольклору неможливо зрозуміти, якщо вивчати його по аналогії з професійним мистецтвом і літературою; необхідно виявити принципові відмінності між ними.

Одним з основних ознак фольклору дослідники досить одностайно вважають устность, яка визначає іншу специфічну особливість – варіативність. Поліваріантність є єдино можливим способом існування фольклорної культури, як на рівні окремого твору, так і на більш високому рівні жанрових утворень. Дане положення можна екстраполювати і на репертуар сім’ї, сільської громади, зони, регіону. При такому підході будь-яка національна культура, в тому числі російська, виглядає не як якийсь “моноліт”, а як система локальних складових, що знаходяться в безперервній взаємодії. Думка про те, що загальнонародна культура в конкретній реальності представлена ​​у вигляді множинності регіональних утворень, можна знайти в працях вчених XIX ст. – А. І. Соболевського, В. І. Даля, П. В. Шейна, В. Н. Добровольського та ін.

Ще одним відмітним ознакою фольклору є колективність – важливий інструмент передачі художнього досвіду. Це не применшує ролі видатних авторів-виконавців в процесі вдосконалення фольклорної культури. Колективність виражалася насамперед у тому, що кожен з них спирався на попередній досвід і традицію, використовуючи у своїй творчості не тільки загальні принципи, а й усталені художні формули, так звані “загальні місця”.

Слід також мати на увазі, що колективне і індивідуальне початку неоднаково реалізувалися в різних жанрах фольклору. В архаїчних текстах обрядового репертуару свобода імпровізації обмежувалася ритуально-магічної функцією: стабільності художніх формул надавався сакральний сенс, що перешкоджало їх змінності. У ліричних жанрах пізнього походження, не пов’язаних з обрядової практикою, наприклад в частівки, індивідуально-імпровізаційна стихія отримала найповніше вираз. Те ж можна сказати про прозових жанрах.

У первісну епоху, коли художнє мислення було пов’язане з міфологічним, фольклор органічно включався в систему знань про природу, людину і суспільство, був інтегрує частиною обрядових, магічних дій, трудових операцій. У наступні епохи функціонально-обумовлені освіти фольклору, об’єднані, крім того, спільністю сюжетних, структурних, образно-семантичних категорій, придбали самостійне значення, відбулася кристалізація жанрів, що склалися у відносно автономну художню систему.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Особливості та розвиток фольклору в літературі