Між Нейтралізм і активізмом: типологія політичних функцій
Підсумовуючи фактори, що визначають позицію органів конституційного правосуддя, можна вибудувати типологію їх політичних функцій. Дана типологія включає п’ять основних моделей політичної поведінки інститутів контролю конституційності: жорстке дотримання концепції своєї ролі як негативного законодавця (нейтральна позиція); допущення в рамках даної концепції більшого юридичного активізму; вихід за рамки концепції негативного законодавця і перетворення в верховного арбітра в суперечці гілок влади; реалізація ролі самостійної політичної сили в умовах конфлікту влади; свідоме самоусунення від прийняття рішення. Конституційні суди називають “сторожовими псами” конституції, але очевидно, що вони по-різному виконують свої функції.
Перша модель виражається в тому, що конституційні суди адекватно виконують свою функцію. Мова йде про стабільних конституційних системах, де функція Судів зведена до ролі негативного законодавця. У цьому випадку сукупність політичних чинників дозволяє Судам ефективно виконувати їхні юридичні функції, зберігаючи при цьому максимальний рівень політичної нейтральності. Самостійна політична роль конституційного правосуддя пов’язана, насамперед, з можливостями зміни змісту конституційних норм шляхом тлумачення і правозастосовчої практики.
Прикладом може служити позиція Верховного суду США в період панування доктрини нейтралізма. Верховний суд США не тільки правовий, але й політичний інститут. Розмежувати ці дві складові його діяльності надзвичайно важко, як важко розмежувати політику і право в інтерпретації Конституції США. У ряді рішень Суду з позицій нейтральності, що стосуються тлумачення Поправки XIV до Конституції США, приймалася за основу існуюча практика, що мала, на думку сучасних авторів, наприклад Санстейн, явно дискримінаційний характер і легітимізувати фактичну сегрегацію в расових відносинах (Plessy v. Ferguson), умовах ринку праці (Lochner v. New York), розподілі роботи між чоловіками і жінками (Muller v. Oregon). У період Нового курсу і згодом доктрину формальної нейтральності відкинули (West Coast Hotel, Shelley v. Kraemer і найвідоміше – Brown v. Board of Education). У ході розгляду цих справ були переглянуті використовувалися раніше звичайно-правові аргументи на користь сегрегації (виводять її з природних відмінностей рас) і закладені підстави більш широкої трактування згаданої Поправки XIV.
Крайнім вираженням стриманості або нейтралізма стала відома доктрина політичних питань (The political questions doctrine), яка, за словами Е. Корвіна, виявилася “однією з найбільш ухильних доктрин в конституційному праві США”. По суті, ця доктрина дає обгрунтування можливості для Судів ухилятися від винесення рішень з питань, які вони з тих чи інших причин визначають як “політичні”. Це означає, що Суди надають вирішення таких питань іншої гілки влади – обирається (законодавчої). Однак Суд при винесенні рішень іноді сумнівався: мотивується чи застосування цієї доктрини конституційними міркуваннями або міркуваннями політичної доцільності. Більш того, деякі питання, які одного разу були визнані Судом політичними, потім позбавлялися цього статусу. Втративши своє значення в США, ця доктрина, як показано нижче, аж ніяк не припинила існування у світовій практиці.
Друга модель представлена Судами, які займають більш активистскую позицію, пов’язану з прагненням до тлумачення і трансформації конституцій (в рамках функції негативного законодавця). Дана модель ілюструється практикою Верховного суду США після прийняття доктрини “живого права” і настанови на активне зміна Конституції шляхом її тлумачення (в період Нового курсу). Поворот в інтерпретації права в період реформ полягав у відмові від принципу нейтральності та розгляду існуючих правових норм з точки зору їх соціальних функцій (позитивних чи негативних) у перспективі прав людини. Цей критерій використовувався в рамках демократичного переосмислення соціального змісту та цінності норм по відношенню до базових конституційним цінностей – свободи, добробуту, самої демократії. Результатом стали принципові зміни всієї системи публічного права – федералізму, судового контролю, стримувань і противаг, які піддалися радикальної ревізії.
У численних дослідженнях про Верховному суді США та його ролі в інтерпретації конституції на різних етапах американської історії проблема співвідношення політики і права вирішується з цих позицій. Рішення даної проблеми вбачається в реакціях на роль Суду: протиставленні активізму – стриманості (judicial activism vs. Judicial restraint). Поняття активізму різноманітне: ключовий елемент концепції – бажання Суду виробляти істотні зміни в публічній політиці, зокрема політиці, встановленої іншими інститутами. Найбільш видимий елемент судового активізму – прийняття рішень, що перетворюють законодавчу і виконавчу політику, хоча активізм може набувати й інші форми. Судова стриманість (при такому підході) – це просто уникнути активізму. По суті, будь-яке рішення Суду має три рівні: судове рішення у конкретному спору, винесеним на його розгляд; інтерпретація правових тем, які стосуються предмета спору; позиція з політичних питань, пов’язаних з правовими аспектами.
Юридичний активізм Суду, навіть якщо він виконує позитивну роль, може виявитися неконституційним. Скептицизм щодо активістського судового контролю висловлюється багатьма спостерігачами в США, Канаді, Австралії та самими суддями цих країн. Пропозиція М. Ташнета – “забрати конституцію із судів” – виражає силу доктринального виклику принципом судового верховенства і остаточності судової інтерпретації конституційних норм. Цей дослідник наполягає на такому конституційному праві, згідно з яким Суди (включаючи Верховний суд США) не будуть займати жодної привілейованої позиції щодо політичних питань, т. Е. В авторитетних судженнях про сенс конституційних положень.
У даному контексті юридичної активізму зрозуміла позиція конституційних судів повоєнної Європи, які засновувалися саме для захисту ліберальних принципів від загрози їх ерозії. При створенні Федерального конституційного суду ФРН використовувався досвід попереднього Веймарського суду (йдеться про право здійснення конституційного контролю); крім того, Суду була передана компетенція приймати індивідуальні скарги на дії органів публічної влади. При обговоренні суперечки йшли з наступних питань: чи повинен Федеральний конституційний суд бути як Веймарський і, відповідно, дозволяти головним чином конфлікти між рівнями управління і гілками влади (виконувати функції конституційного контролю) або він повинен з владою поєднувати юрисдикцію визначення конституційності законів і, отже, виконувати функції судового контролю. Коли готувався проект Основного закону ФРН, його автори прийшли до ідеї утворити конституційний суд, незалежний від інших судів публічного права, але розійшлися в думці про межах конституційної юрисдикції, яку слід було передати Суду на противагу іншим вищим федеральним судам. Обговорення концентрувалося навколо співвідношення основних функцій конституційного суду: його політичної ролі і граючого більш “об’єктивну” право-інтерпретуючу роль звичайного судочинства. Частина учасників вважала доцільним створення двох різних судів: для судового контролю законів і для дозволу по суті політичних суперечок між гілками влади та рівнями правління. Інша частина пропонувала заснувати одне багатоцільовий суд, що включає кілька підрозділів, кожне з яких буде спеціалізуватися з питань публічного чи конституційного права. В остаточний варіант Основного закону ФРН не увійшла компетенція Суду приймати індивідуальні скарги. Право індивідуальних скарг було відновлено законодавством в 1951 р і включено до Основного закону в 1969 р У цьому випадку об’єднувалися інтереси соціал-демократів (захист меншин) і християнських демократів (зміцнення німецького федералізму). Нарешті, було прийнято рішення про створення особливого конституційного органу з винятковою юрисдикцією у всіх конституційних суперечках, включаючи перевірку конституційності законів. Таким чином, підсумком дебатів і партійних компромісів стало прийняття 12 березня 1951 Закону про Федеральному конституційному суді.
У результаті обставин, що склалися при прийнятті Основного закону ФРН і суперечок з приводу його тлумачення Судом виникла специфічна ситуація. На думку Д. Коммерс, до Німеччини діють три конституції. Перша, згідно з абз. 3 ст. 79 Основного закону, не схильна поправкам і встановлюється як постійна на всі часи. Дійсно, відповідно до заяви Федерального конституційного суду, всі поправки, спрямовані на применшення базових цінностей, розглядатимуться як “неконституційні конституційні поправки”. Дана доктрина, яка випливає з розгляду конституції як структурного єдності та ієрархічної системи цінностей, стверджує, що навіть конституційна поправка може виявитися неконституційною, якщо вона вступає в конфлікт з базовими цінностями або духом Основного закону як цілого. Одні автори вбачають у цьому протиріччя в поняттях, інші знаходять текстуальний підставу для такої конструкції в тих незмінних положеннях Основного закону, які виражають вищі цінності конституціоналізму. Федеральний конституційний суд ФРН в 1953 р прийняв концепцію неконституційних конституційних поправок в рішенні по справі ст. 117 і потім застосував її в 1970 р при розгляді справи Klass. Доктрина неконституційних конституційних поправок – одне з декількох неписаних конституційних принципів, виведених Судом із загальної структури Основного закону. Іншими такими принципами є принципи “вірності федерації”, “партійної держави” і “войовничої демократії”. “Вірність федерації” визначена з представлених в загальній структурі Основного закону відносин федералізму, “партійна держава” – зі змісту ст. 21, “войовнича демократія” – з положень про “вільний, ліберальному, демократичному ладі”. Друга конституція доступна виправлень, але тільки частин писаного тексту, які можуть бути змінені (шляхом внесення поправок) без шкоди для базових цінностей Основного закону. Нарешті, існує ще й третя, неписана, конституція та її надпозітівние принципи, виражені поняттями “правосуддя”, “гідність” і “моральний закон”. Цими принципами, що представляють важливу частину німецького конституційного порядку, Федеральний конституційний суд керується при інтерпретації конституції.
У ролі негативного законодавця європейські континентальні Суди займаються ануляцією (повної або часткової) законодавства. Під часткової ануляцією (ФРН) розуміється постанову Суду щодо відповідності закону конституції за умови дотримання інтерпретації, даної судовою владою. Іншим варіантом часткового анулювання закону служить рішення залишити його в силі, за винятком деяких ситуацій, зазначених Судом. Нарешті, можливої виявляється так звана відстрочена ануляція, яка обмежує законодавця при введенні конкретного закону в дію.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)