Криза політичних партій

Не викликає жодного сумніву той факт, що в демократичному суспільстві партії і нині продовжують залишатися одним з найважливіших інструментів політичного вираження настроїв і вимог різних верств суспільства. І навряд чи можна собі уявити подальше утвердження демократичних засад у суспільному житті різних країн без партій як таких. Досвід демократичного розвитку Російської Федерації, а також колишніх соціалістичних країн Східної Європи в останні десятиліття лише тільки підтверджує це.
Проте при проведенні порівняльного аналізу можна не бачити деяких тенденцій у розвитку партійних систем в країнах зони розвиненого капіталізму.
По-перше, в останні два-три десятиліття виявився зростання популярності серед значних верств населення вкрай правих, часом профашистських, настроїв, що отримує вираження у голосуванні за відповідні їм політичні партії. Приклад тому – Національний фронт [360] у Франції, партії Прогресу в Данії і Норвегії [361], а на початку 1980-х рр. – Вибух релігійного фундаменталізму в США. У 1994 р неофашистських партія Національний альянс, сформований на базі колишньої неофашистської партії Італійський соціальний рух, вперше увійшла до складу уряду Італійської Республіки.
По-друге, ще в 1970-і рр. сталося несподіване відродження конфлікту між центром і периферією. Це знайшло, зокрема, вираження у зростанні впливу Квебекської партії [362] в Канаді, яка виступає за відділення Квебека від Канади. На виборах 1974 Націоналістична партія Шотландії [363] набрала в цій частині Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії 30,4% голосів. Аналогічні явища спостерігаються в Італії, де так звана Ломбардська ліга [364] висунулася в число впливових політичних сил і увійшла до складу правлячої коаліції.
По-третє, останні півтора-два десятиліття, як ми зазначали, породили потужний політичний рух захисників довкілля. У багатьох індустріально розвинених країнах виникли партії “зелених”, перетягнувши до себе частину електорату традиційних політичних партій та організацій.
Як пояснити такі зміни? Це питання має особливе значення у разі проведення порівняльного аналізу. Серед різного роду спроб такого пояснення виділимо концепцію Рональда Інглхарта – “мовчазна революція”. Її суть – у зміні панівної системи цінностей. Післявоєнний період характеризувався безприкладним економічним зростанням, що дозволило мобілізувати ресурси держави на задоволення потреб громадян. Виросло покоління людей, які приймають це як щось гарантоване. У поєднанні зі зростанням рівня освіченості та інформованості мас це і породило перехід від панування цінностей, пов’язаних з економічним зростанням і матеріальним добробутом, до нових “постматеріалістіческіх” цінностям якості життя, самореалізації та індивідуальної свободи. Конфлікт між двома системами цінностей все більше набуває, за Інглхарту, політичне звучання, а може бути, і стає новим чинником розвитку партійних систем.
Важко не погодитися із зауваженням професора Г. В. Голосова про те, що навіть якщо допущення Р. Інглхарта і його послідовників і вірні, то мова може йти лише про самих перших кроках до нових партійним системам. Потрібний час, щоб зміни в суспільній свідомості вплинули на організаційні структури. Проте вже сьогодні можна говорити про те, що люди по-новому ставляться до партій і дають їм це зрозуміти в ході голосування, часто досить несподіваним чином. Так, на початку 1980-х рр., З чималими труднощами з погляду підтримки виборців, у багатьох країнах зіткнулися соціал-демократичні партії, які традиційно орієнтували свою діяльність на захист матеріального добробуту трудящих. І тим не менше з початку 1980-х рр. і кваліфіковані робітники, і колишні ліві інтелектуали почали схилятися до підтримки консервативних партій: перші – тому що не бачили більше підстав турбуватися про “хліб насущний”, але замислювалися про власність (придбанні акцій наприклад); другі – тому що їх настроям відповідала культивована неоконсерваторами ностальгія за індивіду, сочетавшаяся із закликами до особистої відповідальності. Явно позначається зростання “постматеріалістіческіх” цінностей і на комуністичних партіях, занепад яких в Західній Європі почався ще до змін на Сході Європи [365].
Однак було б невірно не бачити того факту, що політичні партії, в тому числі і “старі” партії, зазнають в останні роки серйозні зміни. Саме життя в порядок денний і цих партій ставить проблему їх оновлення, адаптації до нових умов діяльності.
Справді, для того щоб домогтися успіху на виборах і отримати доступ до влади, партія повинна діяти якомога більше прагматично. Що це означає? Перш за все, будь-яка скільки-небудь впливова політична партія повинна домагатися розширення своєї підтримки з боку виборців. А це неминуче накладає відбиток на зміст програмних вимог та ідеологічні підстави діяльності партії. Мова йде про те, що з програм партій вимиваються ті її елементи, які ідентифікують саму партію і висловлюють вимоги основної соціальної бази партії, що, до слова сказати, може обмежувати коло людей, здатних підтримати як висуванців партії, так і саму партію на виборах.
З іншого боку, в демократичному суспільстві партія повинна бути готова в інтересах зміцнення своїх політичних позицій до вступу в коаліції з іншими політичними партіями. А це передбачає наявність якихось єдиних позицій з ключових питань суспільного розвитку. У підсумку на передньому плані в програмах виявляються не стільки власні політичні позиції і цілі, скільки завдання завоювання та утримання влади за будь-яку ціну.
Які наслідки зазначені процеси отримують своє вираження в організації та діяльності сучасних політичних партій? Відходить у історію модель традиційної партії, яка, як правило, була побудована на масовому членстві, репрезентації соціальних інтересів, досить жорсткій організаційній структурі та ідеологічної ідентифікації. На зміну їм йдуть, як нами було зазначено вище, так звані “всеосяжність” (catch-all parties).
Як було нами зазначено вище, для цього типу партій характерні:
– розмиті ідеологічні контури;
– все більш туманні програмні обіцянки;
– свідомо формована змішана соціальна база;
– елітарне панування в партійному житті, яке демобілізуватиме рядових членів.
Логіка діяльності таких партій зводиться до пошуку голосів виборців де завгодно. При цьому нарочито нехтується необхідність для партії спиратися на класовий, релігійний і т. П. Підходи в роботі з виборцями і членами партії. Виходить так, що всеосяжність партії функціонують як великі коаліції різних інтересів [366].
Задамося і таким питанням: які наслідки для партійних систем, для політичного життя в цілому викликає до життя виявлена ​​тенденція формування “всеосяжність” партій?
Ряд західних дослідників вважають, що поворот партійних систем в сторону зазначених “всеосяжність” партій є вираженням занепаду ліберальної демократії. Вона (демократія) чим далі, тим більше перетворюється на олігархію професійних політиків. Як відзначають політологи Ендрю Адоніс [367] і Д. Малген [368], для сучасної західної демократії характерні дві фундаментальні слабкості: “відрив політики від суспільства і політичної відповідальності від громадян” [369].
Негативні наслідки такого розвитку подій, стосовно феномену демократії, виявляються в тому, що відбувається подальше звуження числа осіб, здатних чинити істотний вплив на процес прийняття політичних рішень, на ілюзорний характер виборів і маніпулятивний механізм освітлення політичного процесу в засобах масової інформації.
Ч. Ледбетер [370] і Джефф Малган підсумовують криза представницької демократії в наступних основних характеристиках.
1) Низька залученість: громадяни рідко безпосередньо включені в політичний процес. Вони голосують на виборах випадковим чином. Вони мають обмежений контакт з політиками, які, як іноді видається, живуть в таємному і непроникному світі.
2) Обмежений вибір: виборцям пропонується робити вибір між усеохватними політичними програмами, які нерідко є непевними і плутаними і часто не виконуються партіями, які прийшли до влади. В якості споживачів ми маємо широкий ряд можливостей і більш витончений продуктовий ринок. В якості виборців ми страждаємо від того, що політику вибирають політичні партії, які стверджують свою монополію на політичному ринку.

Таким чином, вступ до масову партію втратило привабливість для багатьох громадян. Крім того, наявність великої кількості членів партії перестало бути умовою її виживання. Як відзначають багато політологів, масове членство в партії, крім суто політичних завдань (наприклад, оволодіння владою), служило чи не основним джерелом фінансування партій. Після того, як з’ясувалася перспектива брак фінансів для утримання партійного апарату і для проведення виборів, політичні партії багатьох країн Європи домоглися введення державного фінансування партій. І нині державні бюджети стали основними джерелами фінансування переважної більшості західноєвропейських партій. А це призвело до зрушень в організаційній структурі політичних партій [372].
Зазначені зрушення призвели до появи так званих нових кадрових, або “картельних партій”. Цей термін був запропонований вже згаданими нами П. Мером і Р. Кацем. Як підкреслюють автори даної концепції, “картельні партії” з’явилися насамперед там, де спостерігається посилена підтримка діяльності партій з боку держави, де є можливість для партійного патронажу, активно проявляється принцип міжпартійної кооперації і співробітництва.
Що відрізняє картельні партії від, скажімо, їх попередників? По-перше, оскільки основне фінансове джерело їх існування – державний бюджет, вони не потребують великій масі дисциплінованих членів. Прихильники партії цінуються незалежно від того, чи є у них членський квиток чи ні.
По-друге, як наслідок цього, зв’язок між партійним керівництвом і рядовими членами стає все більш гнучкою, зростає їх автономія по відношенню один до одного. По-третє, партійна структура стає менш централізованою, а партійні ресурси розподіляються між різними рівнями партійної “стратархіі”. По-четверте, серед стимулів до партійної активності головне місце займають міркування кар’єри в галузі організації виборчих кампаній. Головними критеріями успіху в цій області стають якості професійного менеджера – компетентність і ефективність, в той час як “організатори мас” і “народні трибуни” залишаються незатребуваними. У граничному варіанті партія картельної типу стає, як пишуть П. Мер і Р. Кац, “державним агентством”.
Майбутнє покаже наскільки стійкі дані тенденції. Але які б не були перспективи картельній партії, ясно, що її виникнення знаменує собою появу нового вираження партійної організації в нових умовах. Про це свідчить досвід ряду політичних партій в Західній Європі в останні два-три десятиліття. Так, соціал-демократичні партії, зокрема – Іспанська соціалістична партія, Лейбористська у Великобританії і Соціалістична партія у Франції, а також і голлістської партія, стали величезними багатофункціональними організаціями, які наближаються за своєї діяльності до партії-державі, вписаному в “чорний ящик” системи правління.
Правда, в останні роки виявляється деяке ослаблення впливу зазначених партій у своїх країнах. Це теж багато в чому нове явище. Політологи, пояснюючи його виникнення виділяють три фактори. Перш за все, позначилося раптове, массовидная виражене в підтримці виборцями Австрії, Бельгії, Данії, Франції, Італії та Норвегії “антиполітичні” партій – популістських або вкрай правих партій. По-друге, у розвинених країнах Заходу в ці ж роки відзначено посилення абсентеїзму. І нарешті, позначився вплив процесу заміщення демократії в партіях. Мова в даному випадку йде про, скажімо так, традиційної демократії, яка заснована, зокрема, на обліку політичного вираження, що будується на результатах опитувань громадської думки, а також на техніці політичного маркетингу, що спирається на персоналізацію вибору виборця [373].


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

Криза політичних партій