Книга Сервантеса як пародія на лицарські романи – Мітель де Сервантес Сааведра “Дон Кіхот” – ВІДРОДЖЕННЯ
У “Передньому слові” до книги Сервантес вказав на головну мету свого твору: “дотла зруйнувати баламутну споруду лицарських романів”. Що є в романі Сервантеса від традиційного жанру лицарських романів? Насамперед, мотиви дороги та подвигів, що їх здійснює герой. Та Дон Кіхот – не справжній лицар, а людина, що лише уявляє себе лицарем. І подвиги, які здійснює герой Сервантеса – не справжні подвиги, бо часто вони обертаються не допомогою, а шкодою (наприклад, історія з пастушком Андресом; розділ IV).
Герой роману, п’ятдесятилітній бідний іспанський гідальго Алонсо Кіхано проводить увесь свій вільний час за читанням лицарських романів, внаслідок чого втрачає здоровий глузд і вирішує стати мандрівним лицарем. У творі “Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі” описуються смішні і не розважливі пригоди Дон Кіхота, які він здійснює спочатку наодинці, а потім у товаристві зброєносця Санчо Панси – свого сусіда, якого він повів за собою.
Найбільш смішні, безглузді й дивні вчинки герой здійснює у першій частині роману, майже повністю витриманій у пародійному дусі. Щоб довести шкідливу роль захоплення лицарською літературою, Сервантес обирає головним героєм свого роману не звичайну, просту людину, а інтелігента, мислителя, гуманіста. Головною особливістю Дон Кіхота є його хвороблива і багата на фантазії уява, чуйне до страждань і горя серце, благородна душа. Надмірна пристрасть до читання лицарських романів довела його до того, що він загубився між двома світами: реальним та ілюзорним. У своїх мріях він відірвався від дійсності.
Дон Кіхот вирушає у подорож, вдягнувши іржаві обладунки, верхи на старій шкапі, яку він назвав Росинантом, тобто Перешкапою. У його особі ми бачимо осудження і висміювання письменником лицарських романів. Висміюються нестримна фантазія, безглузда вигадка, мовна витіюватість, вжита без мети і потреби словесна декоративність, надумана образність героїв лицарської літератури.
Тільки наприкінці роману, коли виснажений мандрівкою Дон Кіхот знову перетворюється з лицаря на дрібного гідальго Алонсо Кіханут, від одужує від свого божевілля і проголошує лицарські романи безглуздими дурницями. Перед смертю герой складає заповіт, у якому позбавляє свою небогу спадщини, якщо вона вийде заміж за людину, яка захоплюється лицарськими романами.
Коли взимку 1605 року у книжкових лавках Мадрида з’явилася книга “Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі”, іспанець, що читав її назву, був трохи збентежений та відчував щось незвичне. Форма книжкової назви тут мала дивний та цікавий відтінок. У той час людина, що брала в руки книгу, знала, що назва роману дає чітке уявлення про його героя, жанр і сюжет. Наприклад, роман про Амадіса Гальського видавався під таким заголовком: “Чотири книги про непереможного лицаря Амадіса Гальського, у яких розповідається про його великі подвиги на полі битви та про галантні походження”. Тут усе було зрозуміло. А от в новому романі Сервантеса у самому заголовку містилося якесь протиріччя та невизначеність.
До лицарських імен автори часто приставляли епітети: “відважний”, “могутній”, “непереможний”, “доблесний” тощо. Епітет у назві твору Сервантеса – “премудрий” (так М. Лукаш переклав іспанське слово “ingenioso”). Вже у цьому епітеті звучала схована полеміка з жанром лицарського роману.
Ім’я героя – Кіхот – вводило читача у світ лицарства: на іспанській слово “quijote” означає настегенник, тобто частину лицарських обладунків. Можна було припустити, що герой книги був лицарем. Але у словосполученні Дон Кіхот з Ламанчі звучав комізм: які подвиги можна здійснити в Ламанчі, адже Ламанча – зовсім не героїчна область в Іспанії, де завжди палить сонце і немає іншого
Пейзажу, окрім нудної рівнини, перерізаної червоними пагорбами. Пригоди в Ламанчі не могли пообіцяти нічого цікавого. До того ж, у побутовій мові “lа mancha” – це “пляма”, “шматок землі”. Таким чином, ім’я головного героя роману буквально звучало як Дон Настегенник зі Шматка Землі. Це ім’я повинно було приводити до тями захоплених шанувачьників Бельянісів Грецьких, Пальмерінів Англійських та Амадісів Гальських. Без сумніву, сучасники Сервантеса етимологію дивного імені героя Сервантеса відчували.
Нарешті, звертало на себе увагу сполучення титулу “дон” зі словом “гідальго”, що означаю людину хоча і благородну, але не дуже високого походження.
Головний герой роману “Дон Кіхот” – людина, що не тільки вірить у світлі ідеали і добро, але й вирушає у подорож заради встановлення справедливості на землі. Начитавшись книжок про лицарів, Дон Кіхот вирішує також стати лицарем і захищати бідних, знедолених і ображених людей. Його подвиги і вчинки одночасно смішні і трагічні. Усі свої перемоги він присвячує своїй дамі серця – Дульсінеї, прекрасній мрії, що завжди надихає його і відновлює сили.
Сервантес пародіює куртуазний етикет лицарського служіння дамі, сонети і славу, що намагається здобути Дон Кіхот для своєї коханої. Герой будь-якого твору завжди перевіряється письменником на спроможність кохати. Здатність на чисті й глибокі почуття характеризує натуру палку, вірну і благородну. Герой Сервантеса закоханий у Дульсінею не тому, що він і справді закохався в неї, а тому, що “мандрівний лицар без любові – то все одно, що дерево без листу й овочу або тіло без душі”. Колись давно йому подобалася сільська дівчина Альдонса Лоренсо, от Дон Кіхот і вирішив зробити її своєю дамою серця і присвячувати їй усі свої перемоги і подвиги. Гадаючи, як назвати свою даму (доречі, Альдонса в іспанських прислів’ях нерідко виступає дівчиною легкої поведінки), лицар з Ламанчі вигадує для неї вишукане ім’я – Дульсінея Тобоська. Етимологія цього імені доволі цікава: “dulce” в перекладі з іспанської означає “солодка”, “ніжна”, а суфікс “нея” надає простому імені благородного, “лицарського” звучання. Додаток до її імені – Тобоська – повинен був би означати “володарка, принцеса Тобоський земель”. Насправді ж, Тобоко – це місто в Іспанії, де виробляють бамбукові горщики.
І хоч би яким надуманим не було почуття героя, воно надає йому міці та енергії. Тому чисту пристрасть Дон Кіхота до Дульсінеї Тобоської можна назвати справжнім коханням, тому що це почуття морально підтримує лицаря з Ламанчі та вносить у його внутрішній світ гармонію. Дон Кіхот у скрутних обставинах може шукати підтримки лише у своїй високій мрії, адже в реальному світі вія самотній.
Вітряки – відомий символ Іспанії
Подвиги героя такі ж карикатурні, як і його зовнішній вигляд. В нагороду за благородні поривання він дістає лише глузування та стусани. Але лицар з Ламанні опанований пристрастю подвигів, і ця пристрасть примушує його переносити всі невдачі й побиття.
Важливо розуміти, що за образом Дон Кіхота стоїть не лише світ лицарських романів XІІI-XVI століть, занесених до Іспанії із Франції, але й “лицарська” Іспанія XVI століття. Відродження мандрівного лицарства у особі Дон Кіхота означало, що ситуація в сучасній Сервантесові Іспанії була дійсно загрозливою: посилення національного нещастя, еміграції, грабування керівної верхівки, економічний і політичний занепад країни, поширення несправедливості, бідування простого люду.
Письменник блискуче впорався із завданням, яке поставив перед собою: після виходу в світ першої частини “Дон Кіхота” лицарські романи в Іспанії почали швидко втрачати свою популярність і майже не видавалися.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)