Мітель де Сервантес Сааведра – Мітель де Сервантес Сааведра “Дон Кіхот” – ВІДРОДЖЕННЯ

Дон Кіхот

(Фрагменти з твору)

РОЗДІЛ І

Де оповідається про побут та звички славнозвісного ідальго*** Дон Кіхота Ламанчського

В Ламанчі, в одному селі, назви якого я не хочу згадувати, жив нещодавно один із тих ідальго, що все майно їхнє – спис, старовинний щит, миршава шкапина та швидкий гончак. […] Мав наш ідальго років під п’‎ятдесят. Був він міцно збудований, сухорлявий, з обличчя худорлявий, вставав рано і дуже любив полювати. Кажуть, звали його Кіхада чи Кесада, але є підстава вважати, що звався він Кіхана.

[…] Слід також знати, що згаданий ідальго своє дозвілля (тобто більшу частину року) присвячував читанню рицарських книжок і так захоплено та завзято віддавався цій праці, що забував про лови й навіть про своє господарство. Цікавість і захоплення ідальго дійшли того, що він продав кілька десятин землі, щоб придбати рицарських книжок, і нарешті зібрав їх у своєму домі всі, які лише міг дістати. Серед цих книжок жодна не сподобалася йому так, як твори славнозвісного Фелісіана Сільванського.

Його проза та плутані вирази здавалися ідальго перлинами, а найбільше, коли йому траплялося читати любовні листа та виклики на бій, де часто стояло таке: “Справедливість несправедливості, що вчинено моїй справедливості, так зменшила моє почуття справедливості, що я справедливо скаржуся до вашої вроди”.

Читаючи такі фрази, бідолаха з’‎їхав із глузду і перестав спати, шукаючи в них змісту, якого не добрав би й не збагнув би сам Арістотель”, коли б навмисно ожив для цього. Ідальго турбували рани, що їх дістав дон Бельяніс, бо хоч і визначні лікарі його доглядали, а все ж він не міг позбутися численних шрамів на обличчі й на тілі.

* Ідальго – дрібний дворянин.

** Арістотель – філософ Стародавньої Греції (ІV cт. до н. е.)

[…] Кінець кінцем, ці книжки так захопили нашого ідальго, що, читаючи їх, він проводив ночі від смерку до ранку й день – від вранішньої до вечірньої зорі. Отак через безсоння та постійне читання він сушив собі мозок і збожеволів. Його фантазія виповнилася всім тим, що він вичитав із книжок – чарівництвом, змаганнями, бійками, викликами на бій, ранами, любовними листами, коханням, заздрістю та різною нісенітницею.

Він упевнив себе, що вся ота сила-силенна пригод у книжках – чистісінька правда, і нічого в світі не було для нього правдивішого за них. […] Йому здалося пристойним і конче потрібним – щоб збільшити свою славу і для користі рідного краю – стати мандрівним рицарем. Заради цього він мусив подорожувати по всьому світу зі зброєю та конем, шукати пригод і робити те, що, як він читав, повинні робити всі мандрівні рицарі, тобто карати за різні кривди та наражатися на всякі небезпеки, щоб, перемагаючи їх, укрити своє ім’‎я вічною славою. Бідолаха уявляв уже себе увінчаним за своє рицарство щонайменше короною Трапезунда* і, захопившись цими приємними думками, хутчій почав здійснювати те, чого весь час так жадав.

Передусім він почистив панцер, що належав ще його предкам і багато віків стояв забутий десь у кутку та взявся іржею і цвіллю. Він почистив та направив його якнайкраще, але спостеріг у нім велику нестачу – у шоломі не було забрала і був тільки самий шишак”. Але тут стала в пригоді його вигадливість, – зробивши з картону забрано та прикріпивши його до шишака, він надав усьому приладові вигляду цілого шолома. Щоб дізнатися, чи досить він міцний та чи може витримати удар мечем, він узяв свій меч, двічі добре ним рубонув і враз знищив усе, що майстрував цілий тиждень.

Легкість, з якою він порубав на шмаття шолом, йому не сподобалась, і, щоб запобігти небезпеці надалі, він підклав зсередини кілька смуг заліза. Задоволений тепер міцністю шолома, але не зважуючись уже на нову спробу, він одклав його набік, вважаючи за найкращий у світі.

Після цього він пішов подивитись на свою шкапу, і хоч копита в неї були в розколинах, а вад більше, ніж у коня Гонелли*** (а в того були сама шкура та кістки), йому здалося, що ані Буцефат Александра****, ані Баб’‎єка*****Сіда не можуть із нею рівнятися. Чотири дні вигадував він ім’‎я своєму коневі, бо ж (казав він сам собі) немає рації, щоб кінь такого славетного рицаря, сам із себе такий добрячий, мав якусь невідому назву. Він силкувався добрати йому ім’‎я, а якого видно було б, чим був кінь до того, поки ще не належав мандрівному рицареві, і яке нагадувало б те, чим він є тепер. Йому здавалося, що після зміни становища господаря і ім’‎я коня мусить змінитися на нове – славетне та гучне, що пасувало б до ного нового призначення та нової праці. Отак вигадавши, обміркувавши, приклавши, відкинувши та ще вигадавши багато імен, він, кінець кінцем, назвав його Росінантом*; це ім’‎я здавалося йому гучним і змістовним.

* Трапезунд – місто в Малій Азії.

** Шишак – старовинний військовий металевий шолом за вістрям, на кінці якого була невелика кулька (шишка).

*** Гонелла – славетний італійський блазень (XV ст.), герой багатьох анекдотів.

**** Буцефал – славетний кінь Александра Македонського.

***** Баб’єка – ім’‎я коня Сіла, героя іспанського національного eпoсу.

Отак добравши собі до вподоби ім’‎я коневі, ідальго хотів і собі взяти нове ім’‎я. На ці роздумування пішов іще тиждень, і нарешті він назвав себе Дон Кіхотом. Проте, згадавши, що Амадіс не задовольнився самим ім’‎ям Амадіса, а додав до нього ще ім’‎я свого королівства та рідного краю, бо хотів їх уславити, і тому назвався Амадісом Гальським, наш рицар подумав, що слід і йому додати до свого імені назву свого рідного краю. Отож він і назвав себе Дон Кіхотом Ламанчським, що, як здавалося йому, вказувало на його походження та прославляло його батьківщину. Почистивши зброю, зробивши шолом, назвавши коня, він побачив, що тепер йому треба тільки знайти даму серця і закохатися в неї, бо мандрівний рицар без кохання – однаково, що дерево без листя й без соку. Він казав собі:

Мабуть, я зустрінуся з яким-небудь велетнем, як це звичайно трапляється з мандрівними рицарями, одразу ж скину його з коня, або розрубаю, або візьму в полон. Тоді конче треба мати даму, до якої його можна послати. Він увійде, схилить коліна перед моєю коханою і скаже принижено й покірно: “Я, велетень Каракульямбро, господар острова Маліндранія. Мене переміг на поєдинку рицар Дон Кіхот Ламачський, якого ще мало славлять, і послав до вашої милості, щоб ваша величність користувалася мною по своїй волі”.

Як же зрадів наш рицар після такої промови, а найбільше, коли знайшов, кого обрати дамою серця! Кажуть, що в сусідньому селі жила вродлива сільська дівчина, в яку він був колись закоханий, але вона, кажуть, ніколи цього не знала й не помічала; звали и Альдонса Лоренсо. їй саме й вирішив він надати титул володарки своїх думок. Добираючи прізвище, що не різнилося б від її справжнього прізвища та одночасно нагадувало б ім’‎я якоїсь принцеси або знатної дами, він назвав її Дульсінеєю Тобоською (бо вона була родом із Тобоса); ім’‎я, на його погляд, мелодійне, незвичайне та змістовне, як і всі інші, уже вигадані ним імена.

РОЗДІЛ VI

Про другий виїзд славетного рицаря Дон Кіхота Ламанчського

[…] У цей час він багато розмовляв зі своїми приятелями – священиком і цирульником – і казав, що для світу тепер найпотрібніші саме мандрівні рицарі і що в ньому це рицарство тепер і відроджується. Іноді священик сперечався з ними, інколи погоджувався, бо без таких хитрощів його переконати було не можна.

А Дон Кіхот тим часом намовляв свого сусіда, придуркуватого, але статечного селянина. Він стільки казав йому, так переконував і стільки обіцяв, що сердешний селюк погодився поїхати з ним і служити йому зброєносцем. Між іншими доводами Дон Кіхот казав, що коли той поїде з ним своєю охотою, а він, Дон Кіхот, як це може тралитись, випадково здобуде який-небудь острів, то Санчо Пансу (так звали селянина) він призначить його губернатором.

* Ім’‎я Росінант складається з двох іспанських слів – rосіn – кляча, робочий кінь і antes – попереду, себто кінь, що є попереду – найбільший кінь.

Ця й багато інших таких обіцянок довели до того, що Санчо вирішив покинути жінку з дітьми й погодився стати зброєносцем свого сусіда. Далі Дон Кіхот почав збирати гроші, те продаючи, те заставляючи, на всьому багато втрачаючи, і нарешті зібрав чималу суму. Він роздобув також круглий щит, позичивши його у приятеля, полагодив, як міг краще, поламаний шолом і повідомив свого зброєносця про день і годину, коли має намір вирушити в дорогу, щоб той і собі подбав про все найпотрібніше, а найбільше, – щоб узяв із собою торбинки.

Санчо обіцяв не забути їх і сказав, що хоче взяти ще й свого дуже доброго осла, бо не може довго ходити пішки. Щодо осла, то Дон Кіхотові довелося трохи поміркувати. Він пригадував, чи бували у рицарів зброєносці на ослах, і, нічого не згадавши, дав дозвіл, сподіваючись подарувати Пансі поважнішу тварину, як тільки відбере її після бою у якогось рицаря. […] …і, коли все було готове, вони однієї ночі виїхати з села.

Санчо Панса не попрощався ні з дружиною, ні з дітьми, Дон Кіхот – ні з ключницею, ні з небогою; ніхто їх не побачив, і на ранок вони були вже так далеко, що їх не знайшли б, якби хто й шукав. Санчо Панса зі своїми торбами та бурдюком сидів на ослі, мов патріарх, бажаючи вже зараз бути губернатором, як обіцяв його пан. […]

Дорогою Санчо Панса сказав своєму панові:

Дивіться, ваша милосте, сеньйоре мандрівний рицарю, не забувайте про острів, що ви мені обіцяти. Хоч який великий він буде, я зумію ним управляти.

Тобі слід знати, друже Санчо Панса, – відповів Дон Кіхот, – що старовинні мандрівні рицарі звичайно призначали своїх зброєносців губернаторами завойованих островів чи королівств. Я не тільки йтиму за цим гідним звичаєм, але гадаю навіть більше зробити. Іноді, а то й завжди, ті рицарі дожидали, поки зброєносці постаріють у них на службі. Отоді тільки давали вони їм звання графа чи хоч маркіза якої-небудь долини або меншої чи більшої провінції. Отже, коли ти і я будемо живі, дуже можливо, що за шість днів я таки здобуду царство, яке панує ще над кількома, отож одне з них і придасться, щоб там настановити тебе королем. Не дивуйся з цього, бо з мандрівним рицарем трапляються такі ніде ще не бачені й не чувані речі, і я, мабуть, зроблю для тебе ще й більше, ніж обіцяв.

Виходить, – сказав Санчо Панса, – якщо я якимось дивом стану королем, моя дружина Хуана Гутьєррес стане щонайменше королевою, а мої діти – інфантами?* – А хто ж не певен у цьому? – відповів Дон Кіхот. – Я не певен, – відповів Санчо. – Якби небо послало цілий дощ із королівських корон, то ні одна з них, я думаю, не прийдеться на голову Хуани Гутьеррес. Знайте, ваша милосте, що королевою вона не варта й двох маракедисів**, графинею – ще сяк-так.

* Дітьми короля, принцами.

** Дрібна іспанська монета.

РОЗДІЛ VII

Про великий успіх, що мав Дон Кіхот під час жахливої, ніколи не чуваної пригоди з вітряками і про інші, гідні спомину пригоди

У цю хвилину вони побачили тридцять чи сорок вітряків, що стояли недалеко в полі. Тільки Дон Кіхот побачив їх, він зараз же сказав своєму зброєносцеві:

Доля посилає нам більше, ніж ми могли сподіватися; бо дивись, друже Санчо, там стоять тридцять, а то й більше превеликих велетнів. Я битимусь із ними п усіх повбиваю, а те, що ми від них здобудемо, стане основою нашого багатства.

Яких велетнів? – спитав Санчо.

Тих, що ти бачиш там, із величезними руками; вони у декого з них сягають двох миль.

Придивіться краще, ваша милосте, – сказав Санчо, – те, що вам здається велетнями, це звичайнісінькі вітряки, а їхні руки, як ви кажете, – то крита: їх крутить вітер, а вони крутять жорна.

Зразу видно, що ти не маєш рицарського досвіду, – відповів Дон Кіхот. – А втім, це – велетні, і якщо ти боїшся, стань осторонь та дивись, поки я битимуся з ними в лютому й нерівному бою.

Із цими словами він стиснув шпорами боки Росінанта, аж ніяк не зважаючи на репетування свого зброєносця, який увесь час кричав йому навздогін, що то вітряки, а не велетні. Та Дон Кіхот, певний, що то величезні гіганти, не чув криків Санчо, не бачив, що то таке, хоч був коло самих млинів, і, кидаючись на вітряки, гукав на повний голос:

Не тікайте, підлі й гидкі створіння, бо на вас нападає тільки один рицар.

На той час знявся вітрець, і крила вітряків почала рухатися. Побачивши це, Дон Кіхот гукнув:

– Ви мене знатимете, хоч би у вас було стільки рук, як у велетня Бріарея*.

Кажучи таке і від щирого серця доручаючи себе своїй сеньйорі Дульсінеї та просячи її допомогти йому в такій важкій пригоді, він метнувся до вітряків і встромив списа в крило найближчого з них. Вітер зміцнів, дужче повернув крило і потрощив списа, а їздця разом із конем шпурнув геть у поле. Санчо Панса, під’‎їхавши на ослі, щоб допомогти нашому рицареві, побачив, що той не має сили ворухнутись через великий удар, якого дістав, покотившись із Росінантом.

Боже мій, – сказав Санчо, – чи ж не попереджав я вашу милість? Хіба ж не видно було, що то вітряки, кожному, у кого в голові немає таких самих вітряків?

Мовчи, друже! – відповів Дон Кіхот. – На війні, як ніде інде, речі потерпають від постійної мінливості долі. Я гадаю, та воно так і є, що чарівник Фрестон, який украв у мене бібліотеку та книжки і важким духом дихає на мене, обернув цих велетнів на вітряки, щоб я не міг уславитись, перемігши його. Та його чари нічого не варті проти мого меча.

* Міфічний велетень із рицарських романів, що мав кілька рук.

Санчо Панса допоміг йому підвестися, посадив на Росінанта, якому вітряки мало не потрощили ребра, і після цього вони рушили далі, прямуючи до Пуерта Лаціс, де, як запевняв Дон Кіхот, їм не бракуватиме різних пригод, бо через це місце проходила сила народу. Та нашого рицаря дуже турбувала втрата списа, і, розмовляючи про це зі своїм зброєносцем, він сказав:

Я, пригадую, читав, що один іспанський рицар на ймення Дієго Перес де Варгас, у якого під час бою зламався меч, вивернув величезний дуб, чи то відламав здоровенну дубову гілляку, і з нею того самого дня вчинив стільки подвигів і повбивав стільки маврів1, що його прозвали “Громилою”1. Я сказав де тобі тому, що й сам збираюся відламати отаку дубову гілляку і вчинити з нею такі подвиги, що ти вважатимеш себе найщасливішою в світі людиною, побачивши й побувши свідком речей, яким ледве чи можна пойняти віри.

Я вірю всьому, що каже ваша милість, – відповів Санчо, – але сядьте трохи рівніше, ви зовсім зсунулися на один бік, бо, мабуть, забилися, падаючи.

Правда твоя, – сказав Дон Кіхот, – і я не скаржуся на біль тільки тому, що мандрівні рицарі не сміють скаржитись на свої рани, хоч би навіть у них повилазили кишки.

Якщо воно так, то нема чого й казати, – відповів Санчо, – та я хотів би, щоб ваша милість скаржилася, коли їй щось болить. За себе можу сказати, що я скаржитимусь на найменший біль, якщо це не заборонено зброєносцям так, як рицарям.

Дон Кіхот не міг утримати сміху з приводу щирості Санчо і пояснив йому, що зброєносець має право стогнати скільки й коли схоче, з причини й без неї, бо ніде в книжках не написано, щоб рицарські правила це забороняти.

Ніч воші перебули під деревами; з одного з них Дон Кіхот зробив собі списа, виламавши суху гілку та настромивши на неї залізний наконечник, що залишився в нього від старого списа. Він не спав цілу ніч. думаючи про сеньйору Дульсінею. за прикладом тих рицарів, що, як він читав, багато ночей проводили без сну по лісах та пустинях, підтримуючи себе тільки спогадами про своїх дам.

Санчо Панса зробив інакше. Добре напхавши шлунок, він міцно заснув, і, якби не гукнув до нього Дон Кіхот, його не розбудило б ані сонячне проміння, що падало йому просто в обличчя, ані співи птахів, що різноголосо й радісно вітали світанок нового дня.

Дон Кіхот не хотів і снідати, бо, як сказано, підтримував себе солодкими мріями.

Воші прямували далі до Пуерта Лапіс і близько третьої години дня побачили його. […] На шляху з’‎явилося два монахи-бенедиктин – ці1* верхи на мулах, мало не з верблюдів завбільшки, з масками від пилюги на обличчях і з парасольками в руках. Трохи позаду їхала карета, оточена чотирма чи п’‎ятьма вершниками, а ще позаду йшли пішки два погоничі, ведучи мулів, на яких сидіти монахи. Як потім виявилося, в тій кареті їхала одна жінка з Біскайї. Вона прямувала до Севільї, до свого чоловіка, призначеного на високу посаду в Індії. Монахи подорожували окремо і цілком випадково зустрітися з нею в дорозі.

* Маври – колишні мешканці Іспанії, магометани. Їх увесь час переслідували іспанські феодали та буржуазія нібито як людей іншої віри, а насправді, щоб пограбувати.

** Назва монашенського об’єднання у католиків.

Побачивши їх, Дон Кіхот зразу ж сказав своєму зброєносцеві:

– Або я помиляюся, або ми натрапили на таку пригоду, якої ніколи ще не бачили. Ці темні постаті, безперечно, якісь чарівники, що везуть у кареті вкрадену десь принцесу, і я мушу докласти всіх зусиль, щоб звільнити її. Це буде гірше за вітряки, – сказав Санчо. – Ви ж дивіться, сеньйоре, то брати ордену святого Бенедикта, а карета, певно, належить якомусь подорожньому. Прошу вас, придивіться раніше, щоб не наробити лиха.

– Я вже казав тобі, Санчо, – відповів Дон Кіхот, – що ти мало розумієшся на рицарських справах, і зараз ти побачиш сам, що це правда.

Кажучи це, він поїхав уперед, зупинився посеред дороги, якою мали проїхати монахи, і, коли вони наблизились так, що могли його чути, голосно сказав: – Звільніть зараз же вкрадену принцесу, яку везете в кареті, чортячі потвори, або готуйтеся вмерти на цьому ж таки місці за ваші брудні вчинки.

Монахи спинили мулів і, дивуючися з постаті Дон Кіхота і його слів, відповіли: – Сеньйоре рицарю, ми зовсім не чортячі потвори, а брати з ордену святого Бенедикта, їдемо в своїх справах і не знаємо, чи є в кареті якась полонена принцеса.

Мене не підманите чемними словами, бо я знаю вас, зрадливі пройдисвіти, – відповів Дон Кіхот і, не чекаючи даті, наставив на найближчого монаха свій спис так шалено й люто, що коли б бенедиктинець не впав із мула з власної волі, то Дон Кіхот не тільки скинув би його, а тяжко поранив чи, може, й убив би. Другий бенедиктинець, побачивши, як поводяться з його товаришем, стиснув п’‎ятами свого мула і погнав у поле швидше вітру.

Санчо Панса, побачивши, що мовах лежить па землі, легко зіскочив з осла, кинувся до монаха й заходився знімати з нього одежу. На цей час до бойовища підійшли погоничі мулів і спитати в Санчо, навіщо він роздягає бенедиктинця. Санчо відповів, що забирає одежу, як законну здобич після перемоги свого пана Дон Кіхота. Погоничі, що не звикли до жартів і не розумітися ні на рицарській здобичі, ні на битвах, побачивши, що Дон Кіхот підступив до карети і розмовляв із тими, хто в ній сидить, звалили Санчо на землю, добре поскубли йому бороду та нам’‎яли ребра і покинули майже непритомного. Тим часом переляканий бенедиктинець, не гаючи й хвилини, здерся на свого мула й помчав до товариша, що здалека спостерігав ці страшні події; не чекаючи їх кінця, вони поїхали далі, раз у раз хрестячись, так, ніби за ними гнався сатана. Дон Кіхот, як це вже згадано, розмовляв із панею, що була в кареті, і сказав таке:

Вродлива сеньйоро, ви можете робити все, що бажає ваша милість, бо зухвалі злодії, які вкрали вас, лежать скинуті на землю цією міцною рукою. А щоб вам не дізнаватись, хто вас звільнив, хай буде вам відомо, що я Дон Кіхот Ламанчський, мандрівний рицар, полоненик незрівнянної доньї Дульсінеї Тобоської. На подяку за те, що я для вас зробив, я жадаю тільки, щоб ви повернулися до Тобоса, від мого імені з’‎явилися до тієї дами та розповіли про те, як вас звільнено. Один із біскайців, що супроводив даму, прислухавшись до слів Дон Кіхота і спостерігши його намір повернути карету назад, під’‎їхав до нашого рицаря, вхопив його за спис і закричав поганою кастильською і ще гіршою біскайською* мовою:

Геть, рицарю, геть; бо я вб’‎ю тебе, якщо ти не даси нам їхати далі, не будь я біскаєць! Дон Кіхот зрозумів його і спокійно відповів:

Мерзенне створіння! Якби ти був рицарем, я покарав би тебе як слід за твій дурний розум та зухвальство.

Я не рицар? – скрикнув біскаєць. – їй-богу, ти брешеш! Якщо ти кинеш списа і видобудеш меча, зараз побачиш, як вода несе кішку***.

Зараз ви це побачите, як казав Аграхес***, – відповів Дон Кіхот, кинув спис, узяв у руки меч, притиснув до себе щит і атакував біскайця, маючи намір убити його.

Бачачи, що він наближається, біскаєць хотів злізти зі свого мула, бо він був найманий і на нього не можна було звірятись, але встиг лише вихопити меч. На щастя, він згадав, що недалеко стоїть карета, і звідти взяв подушку замість щита, і незабаром вони стояли один проти одного, як два смертельні вороги.

Решта вершників намагалися заспокоїти їх, та не могли нічого вдіяти, бо розлютований біскаєць своєю малозрозумілою говіркою кричав, що коли хто заважатиме йому закінчити цей бій, го він уб’‎є і даму і всіх. Дама в кареті, налякана і здивована тим, що їй довелося побачити, наказала кучерові триматись осторонь і дивилась на битву здаля. Тим часом біскаєць так урізав Дон Кіхота мечем по плечу, що, якби той не затулився щитом, розрубав би його до попереку. Відчувши силу цього могутнього удару, Дон Кіхот голосно сказав: – О, квітко вроди, владарко душі моєї, Дульсінеє, допоможіть рицареві, який, щоб задовольнити вашу добрість, перебуває в такій страшній баталії!

Сказавши це, він наготовив меч, прикрився щитом і кинувся на біскайця. Все це сталося в одну мить, бо Дон Кіхот вирішив докінчити справу одним нападом.

Побачивши, як він наступає на нього, і догадавшись із завзятості рицаря про його відважність, біскаєць вирішив і собі робити, як Дон Кіхот, і чекав, захищаючись подушкою і не маючи змоги зрушити з місця свого мула, втомленого і незвиклого до таких дитячих забавок. Дон Кіхот, як уже сказано, наступав на лукавого біскайця, піднісши вгору меч і маючи намір розрубати його пополам. Біскаєць чекав його, теж піднісши меч і виставивши наперед подушку.

Глядачі злякано дожидали, що станеться після двох жахливих ударів, які загрожували впасти на супротивників. А дама в кареті та решта слуг без упину молилися та давали тисячі обіцянок перед усіма святощами Іспанії, щоб Бог урятував їх і конюха від величезної небезпеки.

* Біская, Кастилія – провінції в Іспанії.

** Себто побачимо, чи ти мене подолаєш!

*** Фраза з роману “Амаліс”.

Лютий біскаєць ударив перший і так сильно оперезав Дон Кіхота мечем, що, якби він у нього випадково не повернувся, одного такого удару було б досить, щоб кінчити не тільки цю жорстоку баталію, а й усі пригоди нашого рицаря. Проте доля, що берегла його для кращих подій, одвернула руку біскайця, і меч хоч і сильно вдарив Дон Кіхота в ліве плече, але не дуже зашкодив йому, зірвавши тільки з лівого боку панцер, а по дорозі й частину шолома та половину вуха.

Всі ці прилади з великим брязкотом упали на землю, і Дон Кіхот опинився в дуже скрутному становищі.

Азе, ставши на стременах і націливши меча, він обома руками опустив його на голову біскайця з такою силою, що в того, не зважаючи на додушку, на яку саме впав меч, потекла кров із носа, з рота і з вух, неначе на нього ішала гора.

Він не скотився з мула тільки тому, що вхопився за його шию, азе вибився зі стремен і хутко випустив поводи з рук, після чого наляканий ударом мул дременув у поле і за кілька скоків скинув свого хазяїна на землю. Дон Кіхот дивився на це цілком спокійно і, коли біскаєць упав, зійшов із коня, швидко підійшов до свого супротивника і, наставивши йому проти очей вістря меча, запропонував здатися, а інакше грозився відтяти йому голову.

Біскаєць був такий приголомшений ударом, що не міг вимовити й слова, і справді зазнав би лиха, коли б жінки, що досі перелякано дивились на змагання з карети, не підійшли до засліпленого люттю Дон Кіхота та не почали благати помилувати біскайця і дарувати йому життя. На їхні благання Дон Кіхот урочисто відповів:

Безперечно, прекрасні сеньйори, я з дорогою душею зроблю те, про що ви мене просите, але з однією умовою, а саме – цей рицар повинен обіцяти мені поїхати до Тобоса, з’‎явитися від мого імені до незрівнянної сеньйори Дульсінеї і здатися на її волю.

Наполохані та засмучені жінки не говорили більше нічого, не питали навіть, хто така Дульсінея, і обіцяли, що біскаець виконає всі його розпорядження. […]

С. Вродський. Ілюстрація до роману “Дон Кіхот”

Завдання за рівнями

I

1. Які факти з біографи Сервантеса ви запам’‎ятали?

2. Чому Сервантеса називають “великим одноруким”?

3. Коли і за яких обставин написав письменник “Дон Кіхота”?

4. Чи мав новоспечений лицар план дій, коли вирушав у подорож?

II

1. Чому “Дон Кіхот” можна назвати пародією на лицарський роман?

2. Яких традицій лицарства дотримується “премудрий гідальго”?

3. Про що мріяв Дон Кіхот, вирушаючи у подорож?

4. Назвіть головний конфлікт книги Сервантеса.

5. Як відносяться інші персонажі твору до “подвигів” мандрівного лицаря?

6. Доберіть цитати з роману Сервантеса до образу Дон Кіхота.

III

1. Чому образ Дон Кіхота можна назвати трагікомічним?

2. Які риси Дон Кіхота проявилися під час його першої подорожі?

3. Як Дон Кіхот і Санчо Панса відносяться один до одного? Як герої впливають один на одного?

4. Складіть таблицю “Порівняльна характеристика образів Дон Кіхота і Санчо Панси”.

IV

1. У чому сила і слабкість Дон Кіхота?

2. Яке почуття викликає у вас Лицар Сумного Образу?

3. Поміркуйте, чи міг мандрівний герой Сервантеса вибрати інший життєвий шлях? Який?

4. Висловіть своє ставлення до Дон Кіхота та Санчо Панси. Аргументуйте свою думку, наведіть відповідні цитати з тексту твору.

5. Яким ви побачили Дон Кіхота у творах різних видів мистецтва? З якою інтерпретацією Лицаря Сумного Образу ви не погодилися і чому?

6. Поміркуйте, що мав на увазі відомий учений А. Ейнштейн, який сказав про героя Сервантеса: “Дон Кіхот допомагав мені зберегти моральні принципи в суспільстві циніків”.

1. Підготуйте візитку твору Сервантеса “Дон Кіхот”.

2. Запропонуйте своє розуміння героїв роману Сервантеса засобами того виду мистецтва, який вам найближче до душі (ілюстрація, ліплення, аплікація, сценарій невеликої вистави про Дон Кіхота, вірш тощо).

3. Напишіть твір-роздум на одну з пропонованих тем: “Чи потрібні донкіхоти сьогодні?”, “У житті завжди є місце для подвигу”, “Донкіхоти наших днів”.

4. Створіть герб героя Дон Кіхота. Які кольори ви використаєте на гербі персонажа? Як вони характеризують героя роману Сервантеса?

(1 votes, average: 5.00 out of 5)