ДIМ НА ГОРI – СИНЯ ДОРОГА – Шевчук Валерій Олександрович

Розділ другий

СИНЯ ДОРОГА

Одним дані сльози, що ллються при світлі струмками,

Другим дані сльози, сховані в пітьму.

Р. Тагор

1

Помалу відступав він у глибину зеленого сутінку, дощ шумів і плескотів, і дивився він сумно, а зелений сутінок розцвів несподіваним світлом – попереду лежала прозора куля, і він уже мав увійти до неї. Саме туди вела синя, мерехтлива дорога, по якій ішов, а позаду лишалася хата із печальною жінкою і з веселими дітьми; він весь час озирався – стояли вони за скляними стінами й були живі та рухливі. Котилися тіні, речі розмивались і ставали хитливо-драглисті, лишалася тільки ця синя дорога, якою ішов, і його незмінна туга, що йшла обіч, наче співподорожанин. Дивився на незбагненний світ кольорових смуг, що сплітались і розпліталися довкола, складалися мережі, розводнювалися дерева й гілки, виростали фіолетові й рожеві кущі і хиталися, неначе в воді. Густий синій мох обріс напівпрозорі кручі, і тільки синя дорога була гладка, наче з льоду. Він ледве йшов і бачив у тій гладіні відбиті тіні, обличчя, простягнуті руки і знесені чи скорчені ноги. Бачив замерзлі очі, розтулені вуста й блискучі зуби. Впізнавав знехотя всі ті обличчя, його вуста ледь-ледь ворушилися, проказуючи ймення за йменням. Часом вони повторювалися, ті ймення, так само, як обличчя й очі. Найчастіше бачив обличчя Шурине – відчував у тому тлумі перш за все її. Загуслі шматки часу лежали обіч його синьої дороги – все минуле, повз яке він має зараз пройти, перш ніж дістанеться до прозорої, густо залитої перламутровим світлом кулі. Вона вабила його, як вабить залізо магніт, – невагомо плив по своїй дорозі, вже наперед відчуваючи щастя з’єднання із тим перламутром. Світло його душі, подумав він, вже прагне туди, але він ще повинен перейти цю дорогу і має ще не раз озирнутися. Тож ступав приповільнено, й озирався, й бачив дім із прозорими стінами, за якими святкують сімейне свято істоти, в яких залишив своє тіло. Вони майже відчужилися від нього, але не може дивитися на них байдужно. Iшов він і йшов. Озирався й тамував біль. Поруч ступала пишноволоса жінка – Туга його, а з другого боку – Сум, ще один його син. Того сина послала до нього із землі ота висока й не-помірно худа жінка, на оці якої замерз ясний кришталик сльози, і, може, саме через те так часто й безнадійно він озирався.

2

Олександра озирнулася до темного вікна і зустрілася очима із тим, котрий став прозорий, наче дим; задивилися вони, як дивилися, коли зустрілись уперше. Тоді прийшла вона до подруги, де зібралися на вечірку хлопці й дівчата; всі тримали картки з надрукованими питаннями до флірту; один загадував, а другий відгукувався; саме в той момент і побачила вона його очі. Широкоплечий хлопець із зачесаним набік чубом і з плямкою вусиків під носом, широкогубий і широколиций, дивився на неї й дивився, і їй стало дивно, що очі в нього темно-сині, – мали б бути чорні чи зелені. Але були вони таки сині, цвіли, як дві волошки, і їй незвідь від чого запаморочливо стислося серце.

– Слухайте, слухайте! – заплескала в долоні Соня, хазяйка квартири. – Починаймо з садівника. “Я садівником родився, не на жарт я розізлився, усі квіти надоїли, окрім маку…”

– Ти мак, мак! – закричали дівчата до Олександри, і вона стала й справді червона наче мак. Потрібно було їй вигукнути оте завчене: “Ой!”, і вона згукнула, ледь-ледь розтуляючи вуста. На ці вуста й замилувався Микола, який так само сидів у кутку й дивився.

– Що з тобою? – спитала Соня.

– Влюбилася! – шепнула Олександра, і їй стало так млосно, що захотілося покинути цю веселу компанію й повернутися додому, де так приємно й тепло пахне свіжою сосною, де стоїть у своїй майстерні батько й теше, теше й теше рубанком, а з-під його рук вилітають яскраві, жовті, запашні стружки.

– У кого? – вигукнула Соня, і Олександра злякано кинула поглядом у куток. Той, у кутку, не мав назвиська, а може, вона забула його; той, у кутку, не міг бути квіткою, бо пахнув він шкірою, і це було чути навіть сюди. З червоної Олександра стала зовсім бліда, бо не хотіла зараз грати в цю гру, хіба можна в таке грати, коли на тебе так пильно зорять чиїсь очі?

– Я не хочу грати в цю гру, – сказала Олександра. – Голова в мене болить…

– Ой! – вигукнула Соня, схопившись рукою за вуста. До чогось вона додумалася чи здогадалася, обвела поглядом хлопців та дівчат і вразилася: з кутка світилися такі сині й палкі очі, що тут годі було помилитися.

– Ну, ясно! – протягла вона багатозначно й усміхнулася. – А знаєте що, – вона таємниче роззирнулася й розбишакувато струснула стриженим волоссям.

– Я тут щось придумала-Кинулась до етажерки, де стояли альбоми з фотокартками, кухарська книга польською мовою і порцелянові цяцьки, витягла складений надвоє листок, на якому було намальоване широке усміхнене сонячне обличчя. Вусібіч від нього тяглися промені, і по тих променях було розсипано ряди цифр.

– Оце оракул, – сказала вона. – Гадатимемо!

Вони скупчилися довкруг стола, восьмеро чи й десятеро голів, Олександра стала так, щоб не бути близько до того чудного хлопця, котрий дивився на неї, вийшло ще гірше, бо опинилися вони лице в лице – Олександра знову відчула, як обпікає її той волошковий погляд.

Соня кинула на ніс оракулові зернину, зернина підстрибнула й упала на одну із цифр. Соня прочитала гадання, і регіт струснув кімнату, найголосніше сміялася сама Соня. Тоді по черзі кидали всі вони, і всі так само сміялися, остерігалися кидати тільки Олександра й Микола, були вони зайняті чимось іншим. Химерні нитки простягалися від нього до неї, і Олександра відчувала, що її обплутує тими нитками, що стає вона зовсім безвільна і мимовільно шле до нього нитки свої і що вони незвичайно між собою сплітаються. Не мала сили опертися тим чарам, так само й він; хоч розділяв їх стіл, відчував він тихе тепло від цієї дівчини, щось душне й гаряче вливалося йому в серце, хвилювало й пекло; вона ж не могла не відповідати на його погук. Таки пахло від нього шкірою, та й весь він був жорсткий та сильний, і нитки його були наче дратва. Олександра вже зовсім тратила від того голову, непокоїлася й турбувалася, вже хотіла, щоб кінчалася ця вечірка і щоб, нарешті, випала їй змога побігти додому й охолодити по дорозі надміру розпашілі щоки.

– Шуро, Шуро! – гукнула Соня. – Ти що, Шуро, оглухла? – Вона скинула очима на подругу, стало їй зовсім прикро: Соня лукаво, по-змовницькому, до неї всміхалася. – Твоя черга, – сказала категорично й тицьнула в руки зернину.

Тоді зависла над столом дивовижна тиша. Така тиша, що стало чути, як затаєно дише десяток людей. Олександра не дивилася ні на кого, висока й чорнява, струнка й розпашіла, вона раптом набралася сміливості. Очі навколо неї, за винятком Миколиних, чекали нового жарту, нового приводу для сміху. Олександра зажмурилася й прикусила губу. Тоді виступив з гурту, рятуючи її, Микола:

– Давайте я!

Але Олександра вже кинула. Зернина підстрибнула й накрила цифру.

– Двадцять два! – видихнули хлопці й дівчата. Соня перевернула листка й пирснула.

– Ні! – сказала вона. – Цього я вам не прочитаю.

Тоді до неї простяглеся десяток рук, щоб вихопити листок. Але вона була моторніша, сховала листка за спину і сказала безапеляційно:

– Шурка моя подруга, і сміятися з того, що сказав їй оракул, не можна!

3

Сталося так, що найкращий майстер модельного взуття Першої взуттєвої фабрики Микола Ващук утратив спокій: його почало нестримно вабити до осіб жіночої статі. Не міг навіть розважно зняти мірку з елегантних ніжок, що довірливо щодня простягалися до нього. Оперізував ті ніжки вузькою, складеною з газети, стьожкою, звично надриваючи в потрібному місці, і той струм, що мимовільно випромінювали ті ніжки, несамохіть зроджував струм і на відповідь. Елегантні ніжки відходили геть, несучи на собі сліди його пальців, і чим далі вони відходили, тим чіткіше проявлялися гарячі й тремтливі плямки на шкірі. Таке відчуття не згасало в тих ніжок довго, і вони дивом дивувалися: що то за чар такий особливий у тих репаних шевцівських пальцях, адже досі швець для них – все одно що туфлі. Зрештою, й так не порівняти: туфлі – це якість куди вартніша. Ті ніжки сердилися на незбагненну свою надчутливість, відтак ставали поступливіші перед натиском кавалерів справжніх. Але навіть ув обіймах у справжніх кавалерів чули вони легкий і запаморочливий запах шкіри і той вогонь, що передався їм від того незвичайного шевця. Коли ж приходили вони на примірку, їх зустрічав той-таки швець, а коли інший, то потай невдоволилися а чи й просили через знайомих, щоб робив їм роботу таки він. Знову повторювалося те саме, і знову відчували вони чарівний струм, потім горіли тим ніжкам ступні, і йшли вони геть, наче по приску ступали, – похитувався їм перед очима зелений, дивний і широкий світ. Очі їхні каламутніли, а дорога, якою йшли, блакитніла, і перед кожною мимовільно заквітали палкі волошкові очі. Здавалося, наповнювалася тими волошковими очима ціла вулиця, весь світ через те волошковів – ніжки нервово стукотіли закаблуками по кам’яних плитах хідників, мимохідь розсилаючи і від себе струм, що його так несподівано набралися.

В такі дні не одні ніжки згодилися вийти заміж, а кілька легковажніших утратили глузд на превелику втіху своїм не менш легковажним кавалерам. Дівчата плакали потім вночі, і снилося їм щось чудне, їх отвережував тільки ранок, зате не раз потім згадуватимуть вони те запаморочення, яке так негадане зробило їх кволими й немічними.

Сам Микола переймався також цим настроєм. Кожна з тих ніжок випромінювала тепло, яке входило в нього, як молоко. Він думав тоді про всіх фабричних дівчат: тих, щ на процесі, і тих, з індпошиву, сотні очей, усмішок, носів, підборідь та щік пропливало перед його зором, але жодне не діймало так, як умів діймати ті ж таки очі, підборіддя й ніжки він сам. Хмільне молоко переповнювало його, особливо вночі, і не міг він спати – оточували його сотні ніжок у лискучих туфлях його власної роботи: всю силу й неспокій виливав він у роботу. I виходили з його рук зовсім не схожі на інші туфлі, незбагненний чар струмував із них, наче вони фосфоризували. Ті туфлі мандрували на виставки, і коло них незмінне спинялися юрби жінок, які очі видивляли на те диво, а кожна подумки вдягала на ноги.

Тільки невелика кількість щасливих справді одягала ті туфлі на ноги, цілий світ тоді їм підхилявся, і доки ходили вони в тих зачарованих туфлях, доти збирали на себе безліч поглядів, а довкола них самих пливав незвично збуджуючий дух шкіри і ще чогось чого й не назвеш: тільки найсміливіші признавалися, що це не покидає їх дух того незвичайного майстра. Здавалося їм, що він десь тут поруч, йде й тримає ніжно під руку, ставали відтак благі й покірливі і сяяли усмішками, які не могли не засліпити тих, кому призначалися.

Сам Микола Ващук непокоївся також. Виходив з роботи, забувши й попрощатися, і йшов, не знаючи напрямку. Забував про домівку і стару матір, яка чекала його з обідом, – не мав сили до обідів. Так блукав до сутінків, і в тих сутінках аж зовсім ніяковів. Вогонь, який відходив від нього, здавалося, гас, і він сірів так само, як горби, скелі, дерева й небо, – весь світ сірів тоді від його туги. В грудях поселялося кошлате чудисько, торкалося лапою струн, напнутих понікуди; заходив до пивниці й випивав, щоб заспокоїтися. Тоді прояснювалося йому в голові, і він знову звичайнів: парубок в одежі, що виказувала в ньому робітника, кепка на чубі й чуб, що виглядав з-під неї, надміру широкі груди й плечі, – йшов він і плювався насінням. I коли б побачила його під ту хвилю котрась власниця елегантних ніжок, з яких знімав він мірку, зневажливо б пхикнула і загнула б кирпу, – навіки погас би у ній той вогонь, якого не могла вона цілий день позбутись.

Так воно й тяглося аж до тої пропам’ятної вечірки, коли зустрів він Олександру, але поки дійде до тої вечірки, він потопче не один хідник, і не одна хвиля гіркоти заллє йому груди. Дивувало його в тій історії найбільше те, що він і сам не відав, що таке з ним приключилося і яка це сила так немилосердно й химерно його крутить.

4

Тим часом ішов він на танцмайданчик, де духовий оркестр поперемінно грав вальси, танго і фокстроти. На лавках сиділи дівчата, які не були запрошені до танцю, і хлопці, які перепочивали. Між тих лавок крутилася, стискувалася й розходилася, гаряче дихала і розмлоювалася розкладена на пари юрба. Гріла кров у фокстроті, розганяла її у вальсі і мліла, дослуховуючись до таємних токів спарених тіл, у танго.

Микола дивився на танцюристів, душний вечір обвівав йому обличчя: з глибини сутінків пливли гарячі хвилі; десь неподалік гавкали собаки, мабуть, на Путятинці, але все покривала мідна музика, яка наче заворожила цей веретільний, розхитаний у єдиному ритмі тлум. Ще сильніша туга стискала Миколине серце: надаремно привели його до цього місця ноги і надаремно він тут стовбичить. Все ж заплатив за квитка і ввійшов на танцмайданчик: на нього попливли дівочі й парубочі обличчя, блискали очима, серед них упізнавав і тих дівчат, що володіли стрункими ніжками, взутими у туфлі його роботи. Впізнавав ті туфлі, мигали на мить у куряві і зникали, зелено спалахували до нього очі красунь, задля яких можна було спопеліти. Але й такі блискавки не розтоплювали льоду, що накопичивсь у Миколиних грудях; він пробравсь у куток, де вистоювали хлопці з їхньої фабрики. Вони тут і справді стояли, задоволене похитуючись у ритмі музики, і світили усмішками, наче потрапили сюди хтозна-як випадково. Тим часом від цього веселого гурту відклеювався один чи другий, і одною з дівчат ставало на лавках менше – влітали вони у той крутіжний вир і начебто й існувати окремо переставали.

– Ну то що? – спитав, усміхаючись до Миколи, Володька Гаман. – Рибку прийшов ловити?

Долучився мовчки до своїх хлопців і за хвилю став зовсім як вони: стояв, продаючи зуби, і роздивлявся на дівчат. Перекидався жартами, і всі з того сміялися. Були в них усіх задоволено-самовдоволені лиця, і цвіркали вони зневажливо під ноги: по їхньому ж ряду обережно проходжувалися очі тих дівчат, які танцювали, і тих, кого до танцю не взяли. Помітив одні такі очі й пішов просто на них, трохи їх злякавши, але більше втішивши. Схилив голову, простягаючи водночас руку. Дівчина звелася й тільки торкнулася тої руки, як обезволіла й подалася назустріч вже безтямно. Пахло від нього шкірою, тютюном, а часом і горілкою, але тік від його важкуватого, майже чотирикутного тіла незбагненний струм. Дівчина в його руках ватіла, й не ставало їй повітря, задихалась і починала спотикатися, і тільки те, що тримали її такі залізні й пекучі долоні, не давало їй втратити тямку. Волошкові очі тим часом вдивлялись в обличчя обраниці з поважною увагою, і не було сили витримати той погляд. Тож дивилася дівчина на нього тільки по-дівочому – поверталась убік, але помічала і волошкові очі, і тугу його. Під кінець танцю і він, і вона розуміли – це заважке для них випробування, отака спільність: йому дівчина не підходила, а вона не мала стільки сили, щоб до нього пристосуватися.

Знову стояв серед хлопців, курив і дивився крізь сизий дим на танцівливий тлум і на тих, хто в нього не втрапив. Жваво грала музика, поволі опускалася на дерева й землю прохолодна ніч, сіючи велику й важку росу. Згиналося під тим тягарем листя, завмирало пелюстя, і мовчки несла на собі всю ту випалу воду трава. Світ завмирав і затихав, тільки валували від Путятинки собаки, голосили весело й печально мідні труби з присмоктаними до них пітними чоловіками.

На Миколу блимнула зелена блискавиця – власниця виточених ніжок і туфель, роблених його руками, впізнала його між гуляючих парубків, заслонених хмарою сизого диму. Була одягнена ошатніше й вишуканіше, і хвиля диму біля Миколи стала щільніша – курив він швидше й запальніше. Ловив у юрбі власницю зелених очей, точених ніжок і роблених його руками туфель – відчайдушна думка визрівала в ньому. В цей час дівчина відірвалася від партнера, худого й високого, з прилизаним до голови чорним волоссям. Партнер спробував піти за нею, але його відтіснили інші пари, що розходилися на місця. Дівчина стала за стовбуром дерева і втирала піт, і там, за стовбуром, її і знайшов Микола. Схилив голову й простяг руку, вона повагалася, перш ніж згодитися, але його туфлі ще й досі наповнювали її хвилюванням, тож махнула кучерявою голівкою й подала руку. Була мило вражена струмом, що потік від шевця. Вони попливли в юрбі, важкий, чотирикутний хлопець з духом, що хвилював, і який сам хвилювався, і струнка, холодна та врівноважена красуня. В неї вистачило сили зирнути йому в очі, але і їй, такій холодній, стало боязко – волошковий вогонь обпік її. Але на плечах дівчина носила повну льоду голівку: віддавалася танцю, а водночас посміювалась із себе, бо що сказав би той, той і той, коли б вони й справді стали парою. “Ах, боже мій! Я танцювала з тим, хто шив мені туфлі!” – скаже подружці, і вони похихотять вволю…

Волошкові очі тим часом вдивлялись ув обличчя обраниці з тою-таки напруженою увагою, але чим далі, тим холодніше й прикріше. Щось темне побачив він у тій чудовій голівці, застигле й морочне. Глуха темінь плавала довкола невеличкого мозку, маленьке серце билося під чудовим персом, але було воно кам’яне. Миколина сила почала гаснути, а коли дотанцювали вони танець, то розійшлися без жалю: їй тільки туфлі нагадували про нього, а він знову відчув ту ж таки свою теперішню приятельку-тугу.

5

Олександра любила прокидатись у залитій сонцем кімнаті. В глибині дому співав за роботою батько, могутній бородань із чорними лискучими очима. Вона слухала, як шурхочуть стружки, випадаючи з-під рубанка; мати гриміла на кухні посудом, готуючи сніданок. Білосніжна постіль м’яко гріла, сонце танцювало на підлозі, весь час міняючись, – за вікном ріс величезний дуб. Кружляли в стягах срібні порошинки, від дзеркала відкинувся сонячний зайчик і затремтів нервово на стіні. “Неділя, – подумала дівчина, – сьогодні неділя!” Їй щось заспівало в серці й засвітилося; встала вона, поспівуючи отак, і вдяглася, а тоді помітила, що поспівує ту ж таки пісню, яку мугиче в своїй майстерні батько. Стало дивно, що він працює і в неділю – раніше шанував цей день надзвичайно. Врешті зарипіли двері, в кімнату зайшла мати: висока, чорна й незмірно худа – така, якою стане через п’ятнадцять років сама Олександра. Мати була засмучена, і на очах у неї висіли розсвічені сонцем сльози.

– Це що, батько і в неділю працює? – спитала здивовано Олександра.

– Виконує замовлення, – сумно відказала мати і сіла на стілець. Її миттю залило сонце, виділивши на голові сиві волосини, які біло зажевріли.

– Але ж і раніше в тата була нагальна робота…

– То було раніше, – відгукнулася мати. – Тоді ніхто не придирався. Сама ж знаєш: батько не годен працювати на фабриці.

– Вже не можна мати майстерню?

– Приходили із фінвідділу, – сказала мати. – На нас наклали, дочко, такий податок!…

У глибині дому так само співав батько. Високий, рівний голос, чистий, з оксамитовими нотками, заповнював і цю кімнату, де вони сиділи. Він майже завше співав за роботою, і цей спів завжди згадуватиметься Олександрі, коли їй ставатиме важко… Залита сонцем, мати тихо сумувала на своєму стільці, а Олександрі незвідь-чого стало любо, що все-таки воно є, сонце, і є вона, ота батькова пісня.

– А мені, – пристукнула вона взутим черевичком, – на фабриці зовсім добре!…

– Ми старі! – сказала мати, все ще сумуючи на тому сонячному стільці. – 3 іншого ми тіста, нелегко нам переінакшуватися…

– А мені-от легко! – всміхнулася Олександра.

– То й слава богу! – сказала мати. – Збираєшся куди?

– До Стефи, – сказала Олександра і раптом захвилювалася, хоч ніколи раніше не хвилювалася, збираючись до подруги. Здалося, що за вікном пролетів величезний прозорий птах і зронив отой птах до неї голубе піреньце, “Що це воно відбувається зі мною сьогодні?” – подумала вона.

Батько співав чудову, смутну пісню, і Олександрі, слухаючи, здавалося,

Що весь дім просякнутий цією мелодією, як і сонцем. Весь дім від того стає великий, просторий, і стіни його ніжно починають пахнути сосною.

– А тобі-от і турботи до нашої біди нема, – сказала мати. – Ходи-но поснідаєш!

Те піреньце на дні її серця почало більшати й більшати, розросталося неймовірно – заголубіло все її серце, та й уся вона. Зарипіли вхідні двері, і, коли вона кинулася до дверей, побачила повну Стефину постать, густо залиту в прочілі сонцем. Сонце проривалось у подруги довкола голови й рук, і вся вона від того була темна й кошлата.

– Підемо сьогодні в крошенський клуб, – прошепотіла їй Стефа, аж навшпиньки стаючи, щоб дістатись Олександриного вуха, – а наступної неділі Соня хоче зібрати в себе вечірку.

– Чомусь боюся ходити на ті вечірки, – трохи ніяково сказала Олександра.

– Таке скажеш! – пробурмотіла добродушно Стефа і раптом засміялася. – Воно й справді, таких, як ти, там часом крадуть!…

Спів у батьковій майстерні обірвався. Він розчинив рвучко двері і затулив весь прочіл могутньою постаттю.

– Хтось прийшов? – спитав тривожно.

– Не хтось, а Стефа! – сказала Олександра й обсипала батька срібним дзвоном свого сміху.

6

Дощ шумів і плескотів, Микола дивився сумно в зелений сутінок, що розсвітився несподівано, – там попереду лежала прозора куля, до якої вела синя мерехтлива дорога. Великий всесвіт стояв перед його зором, звідусіль вивишалися острівці й горби, і на цих острівцях, що їм і числа не знайти, видно ставало ледь примітні садиби й тіні біля них. Ворушилися, займаючись буденним ділом: хто снідав, хто обідав, а хто вечеряв, хто копав заступом хмару, а хто ту хмару засівав. Швець шив невидимі чоботи, а кравець невидиму одежу, шофер їхав на машині без коліс, а жінки варили обіди в уявних каструлях і прали уявне шмаття. Вряди-годи озиралися вони на синю дорогу, по якій ішов Микола, приставляли долоні дашком і вдивлялися. Але тут не було в нього знайомих облич – залишив їх позаду, в тій справжній хаті, а ще вони були в тій прозорій кулі, до якої простував. Знав: чекає там на нього малий хлопець – брат, і ступне йому назустріч молодий батько, куди молодший за нього. Триматиме він під руку зовсім стару його матір, їм не буде ніякого діла до тої великої поміж себе різниці.

Повільно простував ступінь за ступенем, неквапно долав важку свою дорогу, і йому здавалося, що чує навколо шум голосів і дитячі погуки. На віддаленому острівці стояв косар і клепав невидимим клепалом косу, інший косив, повільно переступаючи в густій піні хмари, ливар лив метал, а годинникар лагодив невидимі годинники. Ті, що тільки їли в житті, – їли, а ті, що спали, – спали. Вівчар пас вівці, і це були майже справжні вівці – кучеряві, білі, блискучі клубки. Книжники читали книги без літер, намоцувавши на носи окуляри, і розливалося довкола рівне, одноманітне світло.

Дорога перед Миколою була порожня, хоч, коли придивився він пильніше, побачив там кілька майже невидимих тіней. Озирнувся, але вже не побачив нічого – висів за спиною білий туман. Ніхто не знав про його хід цією дорогою, і ніхто його не бачив. Видивлялися, правда, з острівців з-під дашків долонь сумні матері, коло них – матері інші, а далі ще і ще – довга низка матерів. Довга низка й батьків – безконечний ряд, – що дивилася на нього, але не бачила, бо не його сподівалася. Постаті складали довгі лави, що були наче смужки чи гілля, – безконечне дерево, розгалужене навсібіч, з’єднувалося, розходилося, ніде не починалось і не кінчалося. Початки без кінця і кінці без початків побачив самотній подорожній на своїй дорозі. Тяглася, драглиста і тремтлива, і впечатувались у неї білі й круглі світляки зір. Ступав по тих зорях, як колись по кам’яних тетерівських греблях, завертав голову, щоб хоч відчути, коли не може бачити, дімець, до якого нещодавно підходив, – п’ятеро дітей і жінка в цей час думали про нього. Замовкли на хвилину там, за столом, в хаті біля Тетерева, і зробилися раптом серйозні-серйозні – великий всесвіт навідався до їхніх душ і засіяв їх своїм попелом. Олександрі незвідь-чому захотілося помолитися, хоч вона давно сміялася з таких бабських забобонів, але те, що відчувала оце зараз, годі було пояснити. Він таки був тут, біля їхніх вікон, а зараз уже повільно відходить по синій дорозі. Сльози підійшли їй під очі, бо світ перед нею раптом покрутився, і вона аж за стола схопилася. Цього, на щастя, не помітив ніхто з дітей, чи, може, так їй здалося, і Олександра змушена була струснути головою, запосміхатися, зашарітися й почати оповідати дітям щось із такого, чого ще не оповідала, – була то розповідь про височезного столяра, що, працюючи, співав сумних, але гарних пісень…

Відчував все це ще один чоловік із непосвячених. Сивоволосий козо пас Iван Шевчук сидів на веранді й дививсь у просвіт між кручених паничів. Коло нього біліла невипита філіжанка молока, чув він за спиною звичайне клопотання дружини – стелила ліжка, змахуючи білими простирадлами й наковдрениками. Змінювала вона й пошивки на подушках, і ті білі тіні, які майоріли в освітлених ізсередини кімнатах, викликали в Iвановій душі далеке марево. Зрештою, то було й не марево, старий зрозумів це, як тільки зирнув у небо. Побачив він синю дорогу, по якій було розкидано зористе каміння, – вічна ріка потекла перед його зором. Побачив самотню тінь на тій річці-дорозі, що брела, ледь ворухаючи ногами, і повторив відтак просту істину, хтозна, чи й придуману ним самим, чи вичитану з якоїсь книжки: “Любов світ цей ушляхетнює”.

7

Микола знову стояв серед товаришів, у роті в нього цвіла цигарка, а нога мимовільно притупувала в такт музиці. I здалося йому, що стоїть серед порожнього поля, навколо тільки кущі й колосся й немає ні душі… (Те саме почуття він переживе значно пізніше, через багато років, коли йому й справді доведеться бігти через порожнє поле і коли прошиє його, перерізавши навпіл, кулеметна черга. Тоді він ще довго стоятиме на місці, могутній його організм не хотітиме здатися, і він тільки й думатиме про це поле, і матиме таке ж відчуття порожнечі й пустелі…) Йому гірко було в роті, бо вже нінащо було тут стовбичити й виглядати вітра в полі, міг спокійнісінько покинути цей тлум. Але було йому й жаль – стільки крутилося тут, довкола нього, барвистих, чудових метеликів, кожен з яких бажав бути зловленим! Через це Микола ступнув до найскромнішої із дівчат, яку досі ще ніхто не запросив до танцю. Вона глянула на нього зизом, але руку подала. Плив серед інших пар і мав у своїх руках колоду, а перед волошковими його очима стрибало грубе обличчя із презирливо закопиленою губою. Не знав уже, де й дітися з тією колодою, хай і завзято вона гопцювала – їй теж хочеться мати все, що наказано природою. Позирнув глибше у вічі дівчині, вона витримала його погляд і не затремтіла, як інші: побачив плоскі зорки, кринички, замерзлі до дна, а на споді те, чого мав би остерігатися – ця жінка зробить усе, чого він запрагне, народить йому дітей і варитиме їсти, але все їхнє життя стане її помстою за те, що її взяв.

Він покинув дівчину, трохи здивовану й розсерджену, і вийшов. На бульварі повільно гуляли пари, парубки тримали під руки дівчат і статечно перемовлялися, схиляючись одне до одного й поблискуючи грайливо очима. Виринав і тремтів коло них, наче дзвоник, сміх, рокотів смішком баритон, змигували в світлі ліхтарів туфлі, і він упізнав на кількох чепурухах туфлі свої. Були кращі й ошатніші інших, і Микола надаремно намагався згадати, коли ж це тримав він у своїх руках ті такі виточені ніжки.

Був утомлений і вичерпаний. Уже навіть мріяв про завтрашній день, коли знову сяде на шевський стілець. Тоді його руки знову вчинять диво з кількома шматками шкіри, уладивши їх так, що знову вона засяє і стане магнетична для жіночих очей.

“Не було й не буде у нас майстра над тебе!” – скаже йому старий начальник цеху й подумає, що цьому чоловікові шити б взуття для тих, у кого замість серця лід та пустеля. А ще він подумає про свої літа і що його старша дочка вже теж одягла такі туфлі: хто зна, може, пора йому ставати дідом?

Микола входив у свій завулок. Від річки кумкали жаби, а навдокіл заливалися натхненно цвіркуни. Все спало, залите неживим, міражним сутінком, – стояв серед неба великий і голий місяць. Десь наподалець озвався собака, рипнули двері, темна постать спинилася на порозі.

– Чому не спите, мамо? – тихо запитав він.

– Не прийшов обідати, то й серце в мене не на місці, – так само тихо озвалася мати.

– Хіба може зі мною щось статися? – засміявся він.

– З кожним, сину, може статися…

– Е, мамо! – розвів він руками. – В мене такої сили!… Дивилася на нього з любов’ю. Не був схожий на неї, ні на покійного чоловіка. Не був схожий ні на кого в роді, кого пізнала її пам’ять. Трохи лякала ота його незбагненна сила і той струм – відчувала те як жінка. Тому й дивилася так печально на сина і похитувала легенько головою. Тепла усмішка лежала їй на вустах, бо дивилася на нього з любов’ю.

– Женитися тобі пора, сину, – сказала, а він засміявся: так просто розв’язує вона й пояснює його неспокій.

8

Олександра любила дорогу на Крошню: шосівка, кепсько мощена бруком, а пообабіч верткі стежини, по яких розсипалися, цвітучи вихідними сукнями й костюмами, хлопці й дівчата. Вона нагиналася вряди-годи, щоб зірвати квітку й докласти до букетика, що яснів у руці. За нею пихкала Стефа, Соня, навпаки, вирвалася вперед. Збоку зависло західне сонце, велике й жовте, купалось у далеких деревах, наче в зеленій купелі. Неподалець заграла музика, мимовільно згадала Олександра батька – цілий день він сьогодні співав. Водночас гріло її незбагненне ояснення, якого дізнають дівчата, згадуючи женихів, відчулося їй, що ось-ось хтось прийде до неї, незнайомий і владний, відчинить її серце й забере. Небо над головою було оранжеве, помережане блакитними смужками, – це поєднання кольорів також хвилювало її. Привиділися якісь пильні волошкові очі, одне в одному краї неба, а друге в другому. Збоку вона побачила ще одне видиво: чоловіка з білою бородою. Виставив руку й тримав у ній велику оранжеву книгу.

– Глянь, який дід! – показала вона Стефі на ту химерну хмару.

– Хіба це дід? – протягла зневажливо Стефа. – Це на хату скидається…

– Сама ти хата! – засміялася Олександра. – Диви, і книжку читає…

– Книжку? Це скоріше на гусака схоже… Їй перехотілося змагатись із Стефою, бо небо почало раптом змінювати барви. Сонце зайшло, зник дід, став і справді схожий на хату, зникла й книжка, стала й справді тепер схожа на гусака; тонко-тонко забриніла ясно-голуба смужка між червоної та зеленої хмар. Олександра раптом забоялася чогось невідомого в собі. Стало страшно стояти отак віч-на-віч із небом, відчула-бо всім нутром особливу, ледь вловиму музику. “Щось має невзабарі статися”, – мимохіть подумала. Маленьке, прозоре щастя пойняло її, і вона не захотіла губити його. Забажалося їй повернутися додому, зачинитись у світлиці й відчути власні сльози на подушці. Але змушена була йти з цим веселим гуртом, бо як вона їм пояснить усе. Повернулася через те до захеканої Стефи і засміялася:

– Глянь на ту Соньку! Наче моторчика вона собі приробила до п’ят…

Стефа засміялась і собі, а Олександра, дивлячись на велике розсіяне обличчя подруги, ще раз пересвідчилася, що прочуття її справжні.

9

Микола тим часом не знаходив собі місця. Вдень було легше, бо віддавався роботі. Здавалося, тут відбувався процес навзаєм: передавав шкірі свою збентегу, а шкіра віддавала йому свій запах. Хто вдихав його, відчував привілля степу, шелест трави й квітів, запах широких, облитих сонцем лугів, смак незвичайно дібраного вина чи меду. Водночас і сила, яка відходила від нього, була п’янка, і це найбільше відчували ті, в кого серце – чутливо наладнана мембрана, готова відбити найменше коливання. Єдиний, хто не усвідомлював цієї сили, був він сам, але й він знав, що його руки, які чаклують над шкірою, мають особливу здатність – йшла вона звідти, від тих сонячних, запашних лугів, вщерть засипаних некошеною травою й квітами. Тримав це почуття на споді серця і, може, тому відчував такий погідний настрій.

Гірше було, коли його руки переставали працювати. Темна хвиля заливала тоді груди, і він знову минав рідний завулок, а повертав на порожні довгі вулиці. Йшов і начебто від себе тікав.

Сьогодні він пішов на острів серед Тетерева, заплатив інвалідові, що сидів у будочці, й перейшов кладку. Від жіночих купалень долинав сміх, по алеях гуляли парочки: чоловіки йшли, звівши голови, а дівчата зорили набік. Клеїлися одне до одного плечима – чоловіча рука під дівочим ліктем, а ноги й землі не торкалися – пливли і пливли.

Біля гігантів бігали, злітаючи в повітря, хлопці, одна петля була вільна, і Микола продівся в неї. Застрибав і побіг, попереду мчало якесь чорне тіло, злітало разом із ним у повітря і знову торкалося землі. Повискував на стовпі блок, довкола юрмилися парочки, яким набридло міряти туди-сюди алеї, захват ожив на мить у Миколинім серці. Мчав по колу вслід за чорною спиною якогось джигуна, парочки-роззявляки витрішкувались на них і пересміювалися – їхні обличчя зливалися в одну світлу стрічку. Він мчав і відчував, що чим далі біжить, тим більший неспокій посідає його, адже ніяк не може наздогнати джигуна в темному, його ж не може наздогнати інший джигун і так може тягтися бозна-скільки. Важко йому бути отаким летючим тілом, і духу йому вже не стає, а довкола крутиться світла стрічка, в яку повтикано безліч блискучих зірок.

Він звільнився з петлі і зирнув на гойдалки, де моталися, позатикавши між коліна плаття, дівчата з їхньої фабрики. Запосміхалися до нього, і він помахав їм на привітання; знав уже добре – між ними нема тієї, що її мав пізнати відразу. Сів на березі коло-кам’яної кладки, з якої повиростали вербові гілки, і задивився через ті гілки, як промениться й грає річка. Біля жіночих купалень виднілося у воді три голівки з високо заколеним волоссям. Він наче наблизив силою зору ті голівки до себе: одна була білява, друга чорнява, а третя зовсім руда.

Тоді він і почув гру гітари. Хтось рвав струни зовсім неподалець за кущами, і ця музика чудово пасувала до цього вечора, що тримав ще на небі сонце, але було воно вже зі смаком осені. Музика пасувала до срібного блискоту хвильок і до тих голівок – чутливих, чудових поплавців. Пасувала до гомону голосів і шелесту листя зусібіч. Той, що грав, тонко відчував і теплий смуток західного сонця, і настрій надуміру подовжених світлотіней на стежках. Була це проста і водночас особлива музика; Микола не стримався, звівся й рушив їй назустріч.

На березі сидів відомий на все місто Коля Бовдя, схилив голову до інструмента і ніжно торкався пучками струн. Друга рука обіймала гриф, пальці натискали на струни і відпускали – гітара плакала у вечір, наче жива.

Микола присів коло Бовді навпочіпки, той тільки повів у його бік очима, але грати не перестав. Здавалося, все заслухалося: замовк шелест листя і перестали перегукуватися купальниці серед річки. Обличчя в Бовді було смутне, і струни під його пальцями були смутні не менш. Микола, слухаючи цю музику, раптом зрозумів, що його неприкаяність – щось мале й дочасне, що існує навколо широкий та великий світ і що світ цей повен сонця й пишної зелені. В ньому є і цей настрій, який виповідає зараз гітара, і він кладеться в унісон до тих поодиноких жовтих листків, які вже світяться на кущах по той бік річки.

– Хто це тобі зробив такий інструмент, Колю? – спитав Микола.

– Не хто ж, як Райко, – відказав Бовдя, не припиняючи гри.

– Ну, Райко, той може. А зараз він бере роботу?

– Бере, – відгукнувся Бовдя. – Теперечки замовляти в нього саме раз!

– А то ж чому. Колю?

– Без копійки він сидить, – озвався Бовдя, і гітара його задзенькала веселіше.

I чи від того, що змінила вона тембр, сколихнулися серед річки три голівки з високо підколеним волоссям, засміялися безтурботно й попливли до будочок купалень.

– Він зараз у труднації, – сказав – Бовдя, і його гітара знову взяла печальний тон, що звучав раніше. – Коли захочеш до нього зайти, не забудь, братця, півлітру захопить.

10

– Так, – сказав йому Райко. – Я спеціаліст – тепер не знайти таких. Я мав колись музикальну фабричку, де був і власником, і директором, і головним майстром. Ніколи не було великих достатків, але діло знав

Добре…

Микола роззирнувся. Сиділи вони в захаращеній дошками й фанерою кімнаті. На Райку був засмальцьований, колись “панський”, піджак, з-під якого визирала майже чорна сорочка. На столі ледве блимала низенька лампа, освітлюючи неголене обличчя Райка і зарослу густими пелехами голову. Очі старого сиділи глибоко в черепі і світили двома вже хмільними іскрами.

Він зняв із стіни балалайку й покрутив її в руках.

– Отакі інструменти в мене виходять! – сказав і голосно дзенькнув струнами. – Але я тобі цю не продам. Я тобі нову зроблю, не гіршу. Це в мене, хлопче, як музейний експонат.

Задзижчали й забриніли струни, дзвінка й коротка мелодія виринула з-під руки старого.

– Ось з чого я все це клею! – гордо сказав Райко. Встав і пішов до купи дощок, планок і дикту. Висмикнув вже суху від часу, всипану остюками планку із двома загнутими цвяхами на краях. – Це карельська береза, хлопче, не дивись, що вона така сіра, – сказав і значуще подивився. – А знаєш, де я її дістаю? Меблі привозять, а тара в них з такого золота!

Райко поставив планку до себе, наче це була гітара чи балалайка, і зробив рух рукою, наче починав грати.

– А ти, хлопче, хто по спеціальності?

– Швець, – відказав Микола, крутячи в руках “музейний експонат”.

– То й чудово, дорогий ти мій! – вигукнув старий і вже знову засів за стіл, доливаючи в склянки рештки горілки. – Я за ціну не стоятиму. Поший ти мені, бра, черевики зі своєї шкіри, а я тобі, бра, балалайку із мого дерева.

11

I здалося Олександрі, що та балалайка, яка завжди висить у них на стіні, раптом глухо застогнала, обізвалися її струни, загувши й забринівши. Позирнула занепокоєно в той бік; діти вже спали, дружно посопуючи носами; на столі стояв, темно окреслюючись на тлі вікна, самовар – наче якась постать людська, широка в плечах і приземкувата; світло місяця, який раптом вигулькнув із хмар, відбило на підлозі віконний хрест – у цей ясний квадрат потрапив шматок ліжка старшого сина й рука найменшої дочки. Балалайка висіла якраз навпроти. Олександра бачила її бокастий обрис, струни також відбивали місячне проміння і ледь помітно фосфоризували. Від тих струн і справді попливла музика – побачила Олександра в кутку на шевському пасастому стільці зігнуту постать, що весело стукотіла молотком по підборі черевика. Микола мугикав, і струни вторили мелодії тихим передзвоном, журним трохи, але чудовим. Тоді побачила вона на вступі до дверей іншу постать, велику й рідну; від нього пахло столярним клеєм та палітурою; вона почала розуміти, що з’єднує цих двох не подібних, але однаково рідних чоловіків: була це та ж таки мелодія, яку поспівували вони, працюючи, бо й працювали в однаковому ритмі. Не було в світі кращої меблі, ніж та, що її робив Олександрин батько, і не було в світі кращого взуття, ніж те, що шив його Микола.

Жінка розплющила очі: велика тиша стояла навколо. Подумалося їй мимохіть, що всі ці роки, які нещодавно минули: військові машини, люди в чужих одностроях і з чужою мовою, постріли й вибухи, руїни – все це щось несусвітсько дике, снище велике і страшне. Чи ж можна його струснути із себе, прокинувшись, та й чи заспіває колись у великих спрацьованих руках оця балалайка, зроблена самітником у засмальцьованому піджаку і з блискучими, трохи несамовитими очима? Вона відчула в цю тиху ніч душі речей, принаймні тих, що їх торкалися його руки. Великі сльози з’явилися на її очах, і єдиний, хто побачив ці сльози, був місяць. Ударив по них жовтими, як павутина, тонкими списиками і перетворив їх у діаманти. Вони покотились у ніч, збираючи на себе космічний пил, більшали й більшали, притягували малі метеорити й космічні тіла. Це їх побачив, озирнувшись, самотній мандрівник, який усе ще йшов по синій дорозі, засипаній зорями: два нові космічні тіла тужавіли в нього на очах, і рух, який вони почали, це й було первісне “щось”, яке росло й кільчилося в порожнечі. Ні Микола, ні Олександра не усвідомлювали цієї гри первнів, хотіли тільки наладнати поміж себе хай бліді, але реальні струни зв’язку. Це потрібно було, щоб програти на тих струнах мелодію, яка з’єднувала їхні душі, адже з того поєднання й виросла їхня спілка, завдяки якій вони з’явили на світ ще п’ятеро народжених у любові.

12

Отож і він, і вона повернулись у ту давно зниклу з лиця землі кімнату (на початку війни у Сонин дім упала бомба, сховавши під руїнами веселуху Соню, її дітей та матір) і спробували відбудувати її. Повернули ту меблю, яку тепер не часто зустрінеш – оте ліжко з матрацом і горою подушок, з дерев’яними бильцями, прикрашеними пальмовим листям, шафу з точеними придибашками і важкий комод, оту силу плетива, вишивок та мережива, килимки на підлозі і стільці, на яких вони сиділи, смішкуючи біля великого столу на грубезних різьблених ногах. Соня була в синьому платті, світле її волосся мило кучерявилося, вуста червоніли від помади, і коли вона поцілувала на програш одного із хлопців, відбила на його щоці червоне сердечко. Хлопець не стирав те сердечко, доки тяглася вечірка, він із шкури ліз, щоб заробити сердечко й на другу щоку, і Соня великодушно його відбила. Це й вирішило їхню долю, бо ті сердечка всоталися хлопцеві в шкіру й попливли додатковими червоними тільцями через капіляри й артерії до вен, закружляли по тілу, оббігши від голови до п’ят, тоді схитнулись у грудях і перейшли через серце. Воно ж випило їхній хміль і пустило гуляти далі по тілі, і з усіх людей, що були тоді на вечірці, тільки Соня зчудувалася на те диво. Мимохіть схопилася за губи, щоб перевірити, чи лишилося там хоч трохи помади, вуста її були такі гарячі, що вона аж пальці попекла. Олександра також здогадалася, до чого тут ідеться, зрештою, вона випередила подругу, на превелике її зчудування вийшовши заміж раніше за неї, але на те була воля доль їхніх.

Микола відразу побачив ту дівчину в кутку, спершу вона не здалася йому гарна – висока й чорнява, на позір сухувата і строга, була вона не так учасником забави, як її свідком. Зирнув удруге на неї, і вона здалася йому симпатичнішою. Відтак прозвучав її голос, а ще за мить побачив він її руку, якою трималася за спинку стільця. Обливало ту руку світло, і шкіра м’яко, матово сяяла. Оце світло найбільше і вразило Миколу, за мить він відчув, що, дивлячись на те сховане у сутінку лице, він починає непокоїтися. В ньому не заговорила бурхливо кров, як це буває при любові з першого погляду, навпаки, стишувався він й умиротворювався. Дівчина помітила його погляди і почала потроху нервувати. Заворушилася, прибрала руку, поправила на колінах сукню, намагалася не дивитися на Миколу і в ті такі несподівані волошкові очі; він же не міг не дивитися на неї вже захоплено, зовсім забувши, що кілька хвилин тому вона здалася йому не дуже й гарною. Мир отіняв його, начебто їхнє таємне спілкування вже стало голосом плоті, начебто дві душі, які досі не знали спокою, влагіднились – з’єднали вони таку спілку, яка існує в планети та супутника. Два тіла обертаються спершу хаотично, спершу цілий світ хаотичний: вибухи й виверження, неспокій і перетворення – це перший ступінь до світової гармонії. Вона з’являється пізніше, коли замість вибухів та вивержень приходить тиша й мир…

“Любов – це і є рух до спокою, – подумав старий козопас Iван Шевчук, коли дружина оповіла йому історію про Миколу й Олександру, – ті, що руйнують, не знають любові – це діти темряви й ночі. Не стопчи даремно квітки, – без патетики думав він, сидячи на веранді, – не зріж без потреби дерева, не вбий звіра, тобі недогідного, ані комахи. Хай пташка летить собі в небі – без неї воно порожнє й глухе, хай вуж повзе собі по траві, а ящірка гріє боки на камені. Не заважай плодитися й множитися великому живому світові, бо не твоєму розумові збагнути велику машину рівноваги!”

Перед ним поволі вмирало небо. Дивився на нього, виструнчившись у лозовому кріслі, густе його волосся срібно світилося, а на поважному обличчі лежали гарячі тіні літнього вечора…

…Микола не думав і не зважував. Він встав і підійшов до Олександри, і це був ключовий момент у їхніх стосунках. Ота не дуже гарна на інші очі дівчина стала для нього найближчою й найвродливішою – вмикнуто було те, що безпохибно діє в усі часи й епохи. Ніхто з них нічого не робив, щоб викликати до себе інтерес: він не хотів і не міг стати згероїженим півнем, а вона не захотіла вчитися звичайного дівочого кривляння. Все відбулося просто і швидко, і, коли він сів біля неї і сказав перше слово, – це було потрібне слово, яке стало вузлом, що зав’язується захльостом і назавжди. Ні він, ні вона не пам’ятали його опісля, хоч саме ним йому вдалося звоювати її серце: обоє пам’ятали тільки, що їхні серця застукотіли влад і обом їм заклало водночас дихання. Замкнулися там, у кутку, у прозору капсулу, і відтоді ніхто вже не бачив їх на жодній вечірці.

13

Вийшли з того дому, якому судилося через десять років загинути разом з його веселою господинею: у бурі, яка прокотилася над землею, зникнуть майже всі учасники тієї добропам’ятної вечірки, лишиться тільки Олександра, ще одна дівчина і молодший Сонин брат Володимир, котрий стежив був за тою вечіркою крізь замкову щілину. Через п’ятнадцять років він знову зустрінеться з Олександрою Панасівною і заздрісне дивитиметься крізь шибку свого вікна, як дружно береться щоранку до роботи її численна родина.

Відчуватиме тоді справжній спокій, первозданний та щирий, знову почне милуватися на світ, повний сонця, птаства й людей. I в повітрі, і в воді, і на землі бачитиме він життя й радітиме йому. Людина існує посередині в тому горнилі, що його складають вода, повітря, земля та вогонь, і Володимирові любо буде дивитися, як четверо дітей Олександри Панасівни доказуватимуть світові цей закон: старший хлопець нестиме воду від колонки, менший копатиме землю, підстарша дівчинка дмухатиме на загаслий вогонь у літній плиті, а менша сидітиме й видуватиме через розщеплену соломинку блискучі й різнокольорові бульбашки. Не буде серед них в той момент тільки старшої дівчинки: вона сидітиме далеко від хати на камені й митиме ноги. Згори від будинку, що нагадує фортецю, піде немалий уже, але страшенно худий Хлопець. Він спиниться біля скелі, що виступає з землі, наче чудисько, і задивиться на зігнуту постать біля води. Освічуватиме дівчинку сонце, і Хлопець набере повні легені повітря. Земля в нього під ногами захитається, бо піде він до тієї дівчинки, а вона, помітивши його, раптово підхопиться, як сарна, і швидко-швидко закліпає оченятами. Кине оком туди-сюди, щоб утекти, але їй не буде куди тікати. Тож вона спустить очі й прийме від того Хлопця перший подарунок, який судилося їй узяти від чоловіка: скляну кулю, в якій навіки запечатано золотисту, з розпростертими крильми бджолу…

…Микола й Олександра верталися з тої вечірки біч-о-біч. Відійшли від решти хлопців та дівчат, в той вечір не було їм цікаво в компанії. Серед неба світив місяць, і був він у ту ніч такий яскравий, що дорога, по якій вони йшли, засвітилася синім вогнем. Микола обережно взяв її під руку, і вона довірливо подалася до нього: мали пройти по тій дорозі десять років. Через рік до них прилучиться на їхньому шляху ще один супутник, і наприкінці десятого року стане їх семеро.

Але це ще не буде кінець їхньої історії. Кінець Микола відчує пізніше, коли вибиратиметься з оточення…

…Бійці йшли через болота, мокрі й замерзлі, стояла тоді осінь, і кружляло довкола листя. Згодом випав перший сніжок, і вони почули, нарешті, далекий гул канонади. Подивилися один на одного і, раптом засміявшись, кинулися обійматися.

Відтак стали обережні і начебто друге дихання в собі віднайшли. Вдень ховалися, а вночі йшли. Повзли й слухали гул канонади, що долинав все ближче і ближче.

Німці наскочили на них випадково. Бійці вистріляли решту своїх патронів і попадали один за одним. Вирвався з того кільця тільки Микола. Стрибав на одній нозі через присипане порошею зруділе поле між боліт – одноногий птах, який даремно силиться злетіти. Він не знав, що за ним пильно стежать дві пари очей, прикритих стальними дашками й одягнені в маскувальні костюми. Бачив тільки недалеку скирту сіна і хотів до неї дістатися. Тому-то й стрибав так завзято й обливався потом. Очі його покривала кривава пелена, але силу він ще мав. Дві пари очей стежили за ним якраз від тої скирти, до якої він і хотів дістатися.

Не дійшов туди тільки на десяток кроків. Застрочив кулемет і перерізав його, наче дерево. Він зігнувся, наче хотів щось роздивитись у ногах, і побачив, що в ногах його горять зорі. Побачив себе на незнайомій синій дорозі й рушив повільно по ній до круглого прозорого тіла, яке засвітилося раптом попереду…

Пізніше він пройде по цій дорозі ще раз. Єдиний раз, коли йому буде треба підійти до вікна своєї колишньої домівки й зазирнути туди, щоб побачити зворушливу трапезу своєї родини. Не перешкодить їм, а тихо відійде. Буде тоді дощ, і той дощ погасить ледь чутний шерех його кроків. Обмиє листя й траву, вчинить із куряви болото, а калюжі заблищать, наче перламутрові. Тоді Микола подарує своїй родині й цьому живому світові листя, траву й перламутрові калюжі. Повільно рушить він по синій дорозі, і той його прихід та відхід помітить, окрім Олександри Панасівни, ще один із сущих. Буде це козопас Iван, який запише цю історію до свого зошита на останніх його сторінках. Це по-справжньому його схвилює, і він довго сидітиме в своєму лозовому кріслі, тихо все те переживаючи…

Олександра Панасівна стривожиться, а пізніше, коли всі поснуть, почує вона, як тихенько заграє на стіні інструмент, виготовлений колись напівбожевільним, напівп’яним майстром Райком, і на якому так часто любив грати у вільні хвилини Микола. Той Райко буде під ту хвилю ще живий. Він прокинеться з похмілля і пошукає рукою по підлозі. Не знайде там пляшки, але до нього долине тиха музика, що її почула й Олександра Панасівна. Райко не знатиме, який саме із зроблених ним інструментів заграв йому в ту ніч, але він не помилиться, що так може грати тільки витвір його рук. Райко всміхнеться і єдиний раз за своє існування подумає, що попри все жив він недаремно.

(2 votes, average: 3.00 out of 5)