ДIМ НА ГОРI – ДОРОГА – Шевчук Валерій Олександрович

ЧАСТИНА ДРУГА

ГОЛОС ТРАВИ

Оповідання, написані козопасом Iваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших

ДОРОГА

Наприкінці літа 1618 року в маєтку Гудищі сталася неймовірна подія. Повісився господар маєтку пан Юрій, не сказавши нікому жодного слова й не полишивши заповіту. Найнезрозуміліше було те, що у вчинкові пана Юрія не було глузду.

Але нещастя сталося, і це таки напевне.

Вранці в маєтку був переполох. Снідали похапцем і без звичної урочистості. В чоловіковій кімнаті жінка знайшла скриньку з родовими документами – досіль вона заховувалась у потайнику. Скринька лишилася незамкнена, пан Юрій, певне, переглядав папери. Їх переглядали загалом рідко: зміст знали, а доводити своє шляхетство й права конечної потреби не було.

Зачинившись у себе в кімнаті, жінка почала міркувати. Чоловік, попри все, останнім часом вів себе дивно. Те, що він не цікавився господарством, її не турбувало – так було завжди. Цей тягар клався вже на її плечі, і вона давала собі раду.

Жінка зітхнула. Чоловік полюбляв днями просиджувати у своїй бібліотеці й навіть занедбував подружні обов’язки. Господиня вдруге зітхнула: вже вкотре пошкодувала, що дітей їм біг не дав. Друга пристрасть чоловіка – астрономія, радше бесіди з астрономом, котрого він виписав із Німеччини і якому обладнав невелику обсерваторію.

Пані звеліла негайно покликати до неї астронома. Низенький, кволий чоловічок зі зморшкуватим обличчям й задовгими руками був уражений не менше господині.

– Я хотіла б знати, які розмови вів із вами мій чоловік? – спитала вона.

Астроном стис долонями голівку, його очі напружено заблищали, а вона раптом відчула, що ненавидить цього блазня.

– Та, здається, ні про що особливе, – нарешті мовив він. – Розмовляли про зорі й безмежність… Про книги й про людське існування. Я не можу вкласти це до голови!

– Я також, – сухо відказала жінка.

Було в той день похмуро. Звисали над землею темними рядами хмари, а за горбами товклися, наче поспішали якнайшвидше сховатися за окоєм. Земля дрімала в сірому світлі, ця сірість уливалась у душі людей, і всі ходили трохи роздратовані. Подія пасувала до пейзажу, пасувала до настроїв астронома й господині: незрозуміле, незагоєне почуття – тривога, що їй годі знайти назву. Негода по-своєму визначала її і оте стовписько на небокраї, де штовхалися, як вівці в отарі, хмари й поспішали сховатись у насурмленій далині. Опріч цього – нічого особливого, це дивувало й зморювало, але не заспокоювало – смуток став сірий, як ці хмари, котився він і котився, наче шукаючи й для себе ясного сонячного просвітку…

В маєтку Гудищі, як і в кожному домі на ті часи, жив домовик. Коли сталося нещастя, домовикові груди стис одчай.

“Я поставлений для того, – тужно думав він, міряючи туди-сюди курне горище, – щоб у домі не траплялося лиха!”

Крізь віконце лилася блідава, мов нежива, ніч, і домовика потягло на світло зір. Було спокійно й тихо. Виднілася біла дорога, що витікала з маєтку й губилася між ночі.

“Мене зачарувала ця дорога, – думав далі домовик. – А коли домовиків зачаровують дороги, стаються нещастя. Домовики мусять думати про дім, а не про дороги…”

Днів за два до цього, коли астроном розглядав через трубу небо, до нього й справді завітав господар. Був похмурий і думний – мав забагато у погляді пригноби.

– Щось панові сталося? – Астроном присів на ослінець і протер хустиною зболілі від напруження очі. Пан Юрій сів навпроти.

– Як на мене, в житті взагалі не може чогось статися, – сказав трохи загадково господар. – А знаєте чому?

Дививсь у поставлені проти нього каправі астрономові очиці й усміхнувся раптом.

– Бо в житті немає нічого нового, а відтак і несподіваного. Зло пригоди чи навіть смерть – це щось таке буденне й нецікаве.

Астроном здивувався.

– Що нового там? – відразу ж змінив розмову господар, киваючи в бік неба. – Там уже мусить бути цілковитий спокій!

– Спокою нема ніде! – сказав астроном. Господар зирнув на нього неуважно.

– Стережіться лихих думок, пане, – пожартував астроном. – У серпні згоряє найбільше зір…

Вони дивилися на оголений і поцвяхований золотими крапками шмат овиду. Стояла незвична тиша, навіть цвіркуни замовкли в цій пригнобленій темені. Обоє нараз відчули, що їхні серця стискає незрозуміла жорстка туга. Такі хвилини траплялися не раз, вони навіть звикли до них й любили переживати їх разом.

– Земля – це маленька крапка, – повільно сказав господар, тарабанячи пальцями по столу. – Зовсім, зовсім мізерна…

– Можливо, й так, – відгукнувся астроном. – Земля таки справді щось невеличке в цьому великому, – він провів рукою туди, де виднілися зорі. – Ми й не уявляємо цієї величини, бо й чи є вона, коли немає країв? – Астроном сумовито усміхнувся, тоді встав і поставив шматком крейди на темній дошці до записів крапку. Крихти посипалися з-під пальців і запорошили одежу.

– А на цій крапці ми, – сказав пан Юрій, – отой порох, що сиплеться вам з-під руки.

– Але ми є! – сказав астроном. – Маємо наші справи й пристрасті. Так було й так буде.

– Це все марнотна метушня, – пан Юрій зирнув на співрозмовника. – Це все даремна, даремна метушня! Люди стільки наповигадували, щоб себе дурити, але все це омана: в світі таки немає нічого нового! Через це людина й пропадає у ньому, як комаха чи птах. Через двісті років нікому не буде діла до того, що становили як особи такі-от, як ми. Запишуть війни, які вели можновладці не менші королів, цікавитимуться, чи розводили ми корів і як обробляли землю. Але до наших душ не буде їм діла: вони належать нам і найперше нам…

Сидів, опустивши голову, його думний погляд розгорівся особливим темним вогнем. В цей момент зацвірчали цвіркуни. Повіяло леготом: звіддалік запахло зрілим хлібом та сіном.

– Стережіться лихих думок, пане, – вдруге сказав астроном. – Вони, як бур’ян, у людині проростають, і недовго до того, щоб і душу засмітити…

– Гадаєте? – спитав пан Юрій. – А я от часом думаю, що є рація відійти з життя, і це, може, розумніше, ніж бути його звичайним спостерігачем…

Астроном скинув головою: в словах господаря відчувалося щось зовсім нове. Хотів ще дооформити свою думку, спрямувати її в певніше ложе, але чомусь промовчав: може, втомлений був?

Пан Юрій подивився на астронома тим-таки чудним поглядом і усміхнувся. Цього усміху астроном витримати не зміг. Затурбувався, навіть звівся. Господар тихо засміявся.

– Так скочили, пане, – мовив він, – начебто щось має скоїтися!

– Мені здалося, – відказав астроном, – що вже щось скоїлося…

У ніч, коли сталося нещастя, домовик вийшов з маєтку, перемахнув через мур і стрибнув у бур’яни. Зашаруділа кропива – пройшовся вітер, запалюючи в глибині ночі метушливі спалахи: ніч народжувала перелесників. Малі й веселі, вони гайсали по землі, забивались у глухі забіччя, вишуковували яри й темні ями, чагарі й кропив’яні нетрі. Це був безтілесний світ, наповнений невтишним рухом, і він вабив домовика.

У селі рипали двері, відьми кралися вздовж тинів, ведучи на повіддях сонних корів. Корови безгучно ступали по пухкій дорозі, і їхні очі були заплющені. Iржали неспокійно коні, пастухи тислися до вогнищ, що боронили їх од ночі та її дітей.

Домовик не боявся пітьми, він взагалі нічого не боявся, бо відтоді, як запала в нього неспокійна думка про дорогу, все в ньому поламалося. “Треба знайти собі подругу”, – думав домовик, залягаючи в заростях дерези.

Відьми вели своїх корів, а він пожадно вдивлявсь у їхні обличчя. Були такі почварні, що він аж здригався. Відьми на мить зупинялися, лагідні корови тислися до них теплими боками, і відьми лоскотали їм животи. Тоді знову тягли за налигачі й пливли по білій спокійній дорозі, немов тіні. Довкола літали перелесники, наче лилики, – світлі спалахи, перелесники-влесники!…

Домовик поплівся за коровами: пахло молоком, що крапало на землю з налитих вименів. Молоко парувало – солодкий хмільний дух забивав домовикові памороки; відчував, що тремтить.

Ліс глухо застогнав, коли відьми ступили під його покрову, домовик почув той стогін – відгукнувся йому на серці. Але не стишив ходи – його вабила незвідана сила. “Це сила дороги, – спогадав він, – єдина сила, перед якою я ниций!”

Астроном прокинувся, відчувши холодний піт. Оточила його зусібіч темрява, у вікно дивилися глибокі, як безвість, зорі, а все покривалося непрозорою прохолодною плівкою, яка непроникне, щільно заслонювала світ. Тільки в золотих прорвах розкришувалося проміння зір; на шиї відчувалося кільце: здавалося, хтось довго стискав пальцями горло. “Все це привиддя, – подумав астроном, – непотрібні й даремні привиддя!”

Ніяк не міг позбутися враження події. Не міг подолати сьогоднішню ніч, її широкий холод та безмежність. “Щодня, – думав він, – ми живемо, щоб померти на ніч і знову народитися вранці. Щодня ми вмираємо і цим звільняємося від потреби розв’язувати найхимернішу з загадок – темряву. Але приходять такі хвилини, коли ми не можемо поринути, як завжди, в небуття. Тоді на нас звалюється ієрогліфічне марення неба, і ми намагаємося його прочитати, щоб віднайти спокій. Це не завжди вдається, адже людина – денне створіння і для ясності її думок потрібне сонце”.

“Я астроном, – думав він, – і призначений читати небо. Але я така ж людина, як і всі, і те, що порушую відвічний закон про денне призначення людини, мститься на мені. Земля захоплює мене у свій полон, як і кожного іншого. Тому безсонні ночі мені так само нестерпучі, як і всім…”

Він довго лежав, напружено вдивляючись у морок. Але довкола було тихо. Так тихо, що він почав побоюватися, щоб не трісли йому від перенапруги слухові перетинки…

Господиня [економка] обережно ввійшла до кімнати пані.

– Пана Юрія вже прибрано й покладено в його мешкальні.

Махнула рукою, а коли господиня вийшла, застигла біля вікна в тужній задумі.

Лився крізь шиби голубий день, великі купчасті хмари тяглися по голубій дорозі неба і зникали на окоємі. Будинок стояв на горбі, і вона бачила долину річки, густо всипану білими хатами з пишною зеленню садів, бачила синю бинду річки, мерхотіли жмури, трава зеленіла отавами – темно-зелена й соковита. Пані дивилася на дорогу, що витікала з села і перебивала розлогі жита: по шляху йшов, одягнений у білу полотняну одежу, сліпий дід. Був без проводиря, витягав руку й стукав по дорозі чорною, аж смоляною палицею. Пані дивилася на далекі горби, що оддалік заступали крайнебо. Ставало жаль: чи того, що дітей вони так і не мали, чи того, що залишилася сама. Сьогодні навіть не займалася господарством – була лише слабкою, ображеною жінкою. Котилися на ниві жита, вигинаючи золотисті вже хвилі. Сліпий сів на узбіччі і, очевидно, переїдав – бездумно виставив білу пляму бороди. Був сивий, як молоко, а на колінах лежала, як змія, чорна смоляниста палиця…

Тієї ночі домовик довго плівся за відьмами, аж доки дійшли вони до просторої галявини. Було зовсім темно, все завмерло, мов неживе, дерева стояли, як сторожа, – не постогнували, а суворо-нерушно дивилися. Домовик уліз у ліщиновий кущ, притулився до теплої вогкої землі й почав стежити за відьмами. Ті поприв’язували сонних корів – худоба спала, молочно дихаючи й неспокійно переступаючи ратицями. Відьми тим часом зносили хмиз: мали уповільнені рухи і страшні, перекошені обличчя.

“Тут я не знайду подруги, – сумно подумав домовик. – А її мені треба знайти неодмінно!”

Він почув, як старша відьма плеснула в долоні – серед галявини спалахнула раптом велетенська ватра. Відьми зарухалися жвавіше, ладналися до танку, підтягуючи спідниці, роззуваючи чоботи й розпускаючи волосся. Вогнище запалало ще яскравіше, кинуло йому в обличчя червоний відсвіт, а корови порозплющувалися.

– Ну! – гукнула старша відьма й знову плеснула в долоні.

Відьми підходили до корів легкою танцівливою ходою, корови стали дибки, і відьми схопилися за їхні передні ратиці.

– Почали! – гукнула старша відьма.

Вони затанцювали: корови, підняті на дибки, й моторні юрливі відьми. Застрибали легко й грайливо; здаля подзенькувало милою, казковою музикою, долинав перестук золотих молоточків – корови стрибали по зеленій траві як заведені.

Домовик простер очі. Приглянувся до наймолодшої із відьом – дивний неспокій заполонив його душу, а з серця швидко й безболісно почав змиватися сум. Перед ним танцювала красуня. Така, якої не бачив ніколи. Вигиналося юне тіло, розкішне солом’яне волосся розсипалося по плечах, великі чорні очі світилися рівним гарячим вогнем, а біле обличчя сяяло: “Це казка, – подумав він, – це таки щось неймовірне!”

Тихенько покликав її. Почула, бо різко повернулася до нього.

– Чого тобі? – запитала голосно, і він відчув, що йому заклало дихання.

– Втечемо звідси! – прошепотів. – Я тебе хочу мати за подругу!

Вона засміялася.

– Не треба так голосно, – прошепотів він, – вони почують.

– Не почують! – майже вигукнула вона. – А хочеш, підемо! Мені все одно не вистачило корови.

– Я не корова, – сказав він. – Я звичайний собі домовик!

Вона знову засміялася. Тоді він подав їй руку й повів з лісу.

– Побігли! – сказав він, і вони побігли. Коли ж зупинилися, дерева хитали над ними кронами, а над головою горлали сичі.

– Йди сюди! – сказала вона, лягаючи на траву. – I заплющ очі!

Трава запахла сіном, а крізь віття прозирнуло небо. Вони притулилися одне до одного, і він відчув, що його трусить.

– Ну, чого ти, дурнику? – сказала вона. Він заплющився й простяг до неї руки. Враз щось холодне обпекло йому пальці, і він злякано скочив. Перед ним лежав, розкарячивши корені, великий, трухлявий, що поблимував мертвим сяйвом світляків, пень…

Пані ніяк не могла вбрати до голови того, що сталося. Розмов чоловіка з астрономом було замало, щоб класти якісь визначення. Відчула раптом, що чоловікова смерть, як це не дивно й не страшно… її не вражає. Вже у перший день після похорон довго сиділа, зачинившись у своїй половині, погасивши свічки й затуливши вікна. Сиділа в цілковитій, крутій темряві, і це її чорно втішало. Хотіла плакати, але сліз не мала. Не мала ні жалю, ні урази – нічого, крім розпачу й відчуття порожнечі.

Таки не витримала затворництва, розхилила в ніч стулки вікна і побачила раптом перед собою небо. Її вразила ота спокійна, неозора, позачасова глибина – несподівано іскристий мерхіт мертвого проміння. Без місяця небо було як поцвяхований сріблом килим.

Сіла на услон і втопила обличчя в долоні. Єдине, чого хотіла, – доокруглити розірвані так нагло кола…

Двері безшумно розчинилися, і вона злякано сахнулася.

– Це хто?

– Я, – почувся хрипкуватий голос домовика. – Чи можна мені зайти?

Вона відчула раптом, що хоче з ним розмови.

– Заходь!

– Тут немає світла, – сказав він, – і я зважився зайти.

– Що це в нас у домі твориться? – безпомічно спитала вона. – Ти наставлений тримати лад…

Домовик мовчав, лише спустив утомно голову. Вона бачила його всього: вугласта постать – чи людина, чи кіт, чотирикутна голова, а на малому личку – ледве накреслені обриси – палахкотіло двоє розпалених жарин. Жінка подумала, що ніколи не бачила його так близько, що це, врешті, може бути й сон – його ніхто не бачив так близько.

– Чому це сталося? – з мукою в голосі спитала вона. Домовик стенув плечима, а його обличчя раптом освітилося промінням зір – було гладке й синє…

Астроном сидів у себе в обсерваторії і так само смутився. Покліпував малими повіками, і йому здавалося, що світ побудовано зовсім не так, як уважав раніше. Сидів на лаві, тручи пальцем і без того блискуче дерево, а зорі мигали до нього, немов глумилися.

“Я раніше гадав, що кожну річ можна пояснити, – думав астроном, – але тепер мене посів сумнів. Бо коли не можна пояснити кожну річ, для чого нам розум?”

До нього тяглася листками липа. Зірвав один, пом’яв і вдихнув пряного аромату. Може, в цьому листку розгадка? “В листку чи в зірці, – подумав він. – А може, в цілому дереві життя?”

Безшумно відчинилися двері, і він радше вгадав, ніж помітив домовиків прихід.

– То що? – спитав астроном. – Можеш мені щось пояснити?

– Це я у вас хотів запитатися, – зітхнув домовик.

– Ми з тобою різні, – сказав астроном, хоч і не бачив, з ким розмоволяє. – Ми з тобою аж геть неоднакові. Ти прагнеш покинути затишок дому, до якого прив’язаний, щоб пуститися в мандри, – правильно я кажу?

У кутку щось важко зітхнуло.

– Я ж навпаки, – сказав астроном. – Єдине моє бажання: завершити мандри і до кінця днів осісти в якійсь добрій оселі.

– Давай зміняємося, – сказав із темені голос. – Я й справді не можу й кроку ступити за межі будинку, а мене вабить дорога. Мушу охороняти цей дім, а мене манить широкий світ…

Астроном усміхався. Дихав пряним ароматом липового листка і вже знав, що буде завтра.

“Завтра знову почнеться моя мандрівка”, – подумав він.

Пані наказала покликати до себе астронома. Коли позирнула на нього, видався він їй ще нижчий і мізерніший.

– Гадаю, ви вже зрозуміли, – зимно мовила вона, – що мені в господарстві астрономи непотрібні.

В астрономових очах зламалися іскри. Але похилився й покірно мовчав.

– Я довго розмірковувала над тим, що сталося, – сказала пані дому. – I от до чого додумалася: пан Юрій звар’ятував, а винні в тому найбільше ви.

Астроном скинув головою. Все тіло його напружилося.

– Вам хочеться так думати, – сказав він тихо. – Сподіваюся, мені дадуть коні, щоб довезти прилади і книжки?

– Ні! – сухо відрізала пани. Звела підборіддя і погірдне глянула на астронома. – За годину ваші прилади та книжки будуть спалені. Вам же раджу поспішитись, – її голос став дражливо-металевий, – бо коли не виберетеся звідсіля за годину, я накажу слугам вимастити вас дьогтем і гнати до меж моїх земель.

Астроном стояв похнюпившись. Його обличчя було бліде й спокійне.

– Гаразд, – сказав він. – Я попрошу у пані з книжок лише одну.

– Одну я вам узяти дозволю, – жінка встала, і її груди заходили. – Але вибирати буду я. I вибір цей – святе письмо!

Бліда усмішка майнула на обличчі астронома. Він повернувся, щоб іти.

– Візьміть свою платню! – сказала йому навздогінці пані.

Але астроном уже виходив. Збиралося на ніч, і він подумав, що доведеться йти пішки серед темряви. Його мале обличчя затверділо, очі заскліли, на губи поклалася гірка й мудра усмішка…

Вночі палили книги й астрономічне приладдя. Пані дому була одягнена в чорну одіж, її повне бліде обличчя з гострим носом та великими очима було жорстке й рішуче. Слуги виносили книги й приладдя з веселими погуками, конюх роздмухував вогонь, а вона чекала, доки винесуть усе. Нагадувала в цей момент велику сову, яка чекає на здобич, – відчувала приплив великої й чорної, як і її одежа, сили. Єдине, за чим пошкодувала цієї миті, – випустила так легко зі своїх рук астронома. Вчений святого письма не взяв, і це була б добра приключка для розправи. Взяв лише суковиту палицю й рушив у ніч.

“Треба було спалити його разом із цим диявольським начинням”, – думала пані й ламала хрускотливі пальці.

Гаряче спалахнуло полум’я, вона відсторонила владним порухом слугу і взяла до рук першу книгу. Книга на леті розгорнулася, зашелестіла сторінками – вогонь пухкнув догори і начебто проковтнув жертву. Пані ж відчула піднесення. Накоти люті й утіхи, нахід темної сили – все це загасило її розважність і потьмарило зір. Вже не тямила, що чинить, лише хапала книги й приладдя і шалено жбурляла у вогонь. Багаття гоготіло й сміялося, розливало червоне світло, заповнюючи небо, подвір’я й будинок. Навіть чорна сукня пані збуряковіла, а ще червоніше стало її натхненне розпашіле обличчя. Ступала довкруж вогнища, як кішка, волосся її розпатлалося, а погляд сипав червоними іскрами. Рот скривився, і вона наче в особливому ритмі коливалася, Чула й задоволення, бо поривало її затанцювати в цьому червоному світлі, скочити на вогняні язики і товкти закаблуками те, що лишилось і від приладдя, і від книжок. Ходила, як кішка, довкола вогню, і радість заповнювала її вщерть.

– Я зрозуміла, – сичала вона хрипко, – саме це було причиною моїх нещасть! Чортяка мучить наші душі і завжди знаходить, як нас захопити…

Ще довго кружляла, довго сипіла й бурмотіла, а коли багаття загасло і все покрила тиша й темрява, збагнула, що обряд закінчився. Слуги покірно стояли віддалік і чекали розпорядження.

– Iдіть спати! – махнула вона рукою.

Тіні зникли. Ще дивилася якийсь час на тліле вугілля, відтак подалася до покоїв і сама. Була втомлена і вже не відчувала ні радості, ні втіхи. Лишилося все, як було, а коли спинилась у темній хаті, крізь вікно знову посипався до неї, як струмені вічності, зірковий пил. Квіти зірок поналіплювалися на скло й нервово здригалися.

Після тієї пам’ятної ночі домовик уже не покидав маєтку. Вилазив на горище і снував по завитих павутиною кутках. Iнколи підходив до вікна, але знову повертався. Йому було самотньо й тужно.

До нього завітав голова громади домовиків.

– У твоїм домі сталося нещастя, – сказав він.

– Знаю.

– Що можеш сказати на своє виправдання?

– Чи можна мені одружитися? – спитав домовик.

– Не тобі пояснювати, – сказав голова громади, – ми живемо поодинці. Порозважатися ми тобі дозволимо, але не більше години.

– Ні! – сказав домовик.

– В такому разі, – гостро мовив голова громади, – маєш померти.

Домовик тривожно глянув на голову громади й понурився.

– Вибирай, – сказав той.

– Чи можна мені блукати по дорогах? – спитав домовик.

– Ні! – відповів голова громади. – Мусиш охороняти дім, в якому мешкаєш. Чи тобі не кладуть жертов?

– Кладуть, – сказав домовик.

– Тоді вибирай.

– Важко мені, – сказав домовик.

– Але вибирати мусиш.

Він довго мовчав. Дивився з кутка туди, де світиться ясною плямою вікно.

– Ну? – вже нетерпеливився голова громади. – Чи, може, мені за тебе вибрати?

Домовик зітхнув.

– Гаразд, – сказав він. – Я корюся звичаям громади…

Астроном ішов між ночі. Благенька одежа не хоронила його від прохолоди; він давно вийшов із помістя й давно кульгав курною дорогою. Тут, на землі, не піднятий за допомогою труб до неба, він починав боятися. Боявся кущів, темряви і своєї самоти.

“Я завжди любив усамітнення, – думав він. – Мене ніколи не вабили торжиська”.

Але сьогодні, позбувшись улюблених приладь та книг, він здався собі комашкою, котра повзе і ніяк не може переповзти заклятої відстані.

“А може, ця дорога й не веде нікуди, – гадкував астроном. – Я добре орієнтуюсь у небі, але погано на землі!”

Він звів голову, але неба сьогодні не побачив. Груба вата хмар полонила мерехтливу зоряну стихію і лягла на землю. Астроном сів на узбіччі дороги й затулив долонями обличчя.

“Врешті, куди я йду? – думав він. – Навіть не знаю, куди мені йти! Йду, бо дому ніколи й не мав”.

Сидів, як малий гном, розгублено кліпаючи очима, хотілося йому дістатися до тихої місцини, знайти десь у забіччі добру хату і заходитися вираховувати – папери свої таки захопив.

“Бо я, – думав він, – мушу вирахувати зірку, яка, можливо, визначає долю світу. Коли ж не світу, то принаймні мою!”

Його очі спалахнули тугою. Звівся і знову рушив.

“Хоч би вийшли зорі, – мріяв він, – тоді можна було б розглянутися й вибрати той чи інший напрям”.

Астрономові здалося, що блукає він уже роки. Знайшов калюжу й пригнувся, щоб побачити своє відображення. Але було темно, і він не побачив нічого.

“Треба таки йти, – гадав він. – Рано чи пізно я натраплю на село. Там можна буде переїсти й спочити; головне – подолати цю кляту дорогу!”

Астроном засунув вузькі долоні в рукави і, притупуючи, побіг. Він біг довго, аж піт проступав великими краплями на його малому зморщеному лобі.

Десь під ранок вийшов на горб і побачив, що внизу розляглося поселення. Довго дивився на хати, до сліз напружуючи очі, і намагався вгадати, куди його пригнала доля. Але з горба він таки не спустився. Лише зморено сів на траву й приплющився. Перед ним лежало те саме містечко, від якого він тікав цілу ніч…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

ДIМ НА ГОРI – ДОРОГА – Шевчук Валерій Олександрович