Драгунія – ВАЛЕРІЙ ВЕРХОВСЬКИЙ
(Твентін Карантіно)
Кіносценарій
Пролог
Зимова ніч. Часи Руїни.
Інокентій Корелич запалює свічку та сідає писати. В нього хворобливий та занедбаний вигляд; іноді він кашляє. Корелич сидить у темній маленькій кімнатці, надворі виють пси та вітер. Холодно.
Корелич (записує). Це буде повість про одного лицаря славного, котрий бився з усіма, а наостанок і зі смертю…
Він замислюється. В його пам’яті постають картини минулих подій.
Голос Корелича. Їх було троє – хоробрих козаків-звитяжців, що уславилися на Січі за часів гетьманування Дорошенка походами проти турків, татар і всіх інших, скрізь де зброя козацька поживу мала. Одного з побратимів звали Степаном Глядою, другого Яковом Кардашем, а третій був князь Михайло Куницький. Та хоч і був він князь, а ці двоє прості козаки, наче рідні брати ділили вони все: кашу з одного казана й здобич, узяту в поході; а коли йшли у бій, то Михайло був завжди попереду – з шаблею проти трьох ятаганів, а з пікою проти десяти ятаганів, так що Яків зі Степаном ледь встигали добивати за ним поранених ворогів. А самого Куницького в жодному бою не було поранено; завжди він виходив “сухим з води”, без найменшої подряпини. Наче мав він якесь закляття чи оберіг, різне казали про нього… А кому в бою щастило – поталанить і в коханні. Восени оженився князь і наречену він привіз собі з Білої Русі, дивуючи всіх її вродою. Краса княжої обраниці подібна була до першого весняного променя, що освячує все, чого торкнеться… І веселим було те козацьке весілля, рікою лився мед, а музики грали день, грали ніч. Один тільки Степан щось невеселий лишався з гостей. “Чого сумуєш, братику? Певно, вирішив, що я тепер нашу волю козацьку забуду, щабельку іржавити повішаю та й сидітиму вдома, біля жінки? Ні! Запам’ятай, що не пошито ще такої плахти, щоб козакові світ загородила, щоб за нею козак братство наше січове забув! Стривай, весна буде – на Крим підемо. Гетьман збирає військо, ото погуляємо! Покажемо кримчухам, як правильно шаблі тримати!” Швидко минула та зима, як і все щасливе в житті минає, і зібрався Куницький на війну. Тисячі, а не сотні, ставали тоді під малинові прапори. Шагін-Гірей запрагнув відібрати у свого брата-Гірея ханський трон і запросив тоді на допомогу козаків, пообіцявши вернути старі добрі часи прадіда свого Гаджі-Гірея, коли ми не ворогували… Степ широкий, Перекоп вузький… Тієї клятої весни п’ять тисяч наших лягло на Перекопі, а ще більше у степу під час відступу. Шлях до Хортиці вкрився не похованими тілами, круки видзьобували очі козакам канівським, черкаським, миргородським, переяславським, чигиринським і білоцерківським… Та Куницький не загинув, неушкоджений у полон потрапив, а відомо, що для козака неволя гірше смерті. Хоча велося, на погляд, йому там непогано: мурза, що полонив його, тримав князя у себе наче дорогого гостя, навіть братом своїм називав. “Ти князь – я князь. Нехай, брате, за тебе викуп дадуть і ти вільній.” За князя і викуп княжий! Назбирала молода княгиня стільки талерів, скільки потрібно було й прикраси з себе зняла, доклала: “Лише б тільки повернувся він додому…” Відвезти той викуп мали Яків зі Степаном… День до вечора їхали вони, ось уже й Дике поле почалося, а сонце сідало. Побачив Степан корчму при дорозі, каже: “Зупинімося, Якове, перепочинемо трохи, вип’ємо чого-небудь…” – “Ні, треба поспішати! А пити хочеш, то хильни ось із моєї фляжки.” Степан узяв, випив трохи та й далі за своє: “А що, коли на нас у степу хтось нападе?” Розсміявся Яків на це: “А нащо ж нам пістолі?! Свинцю дамо замість золота!” – “А що, коли ми тільки вдамо, що на нас хтось наскочив, а самі золото поділимо та сховаємо…” – “Та ти, бачу, добряче хильнув, раз таке верзеш! – розлютився Яків, почувши це. – Коли так, то я сам поїду брата з неволі викупати!” – “Ой, прости, прости, братику, кажу, сам не знаю що! Ще ж я Степан Гляда, який з вами разом на Царгород ходив, і під Хотином, коли турок тебе, Якове, ледь не заколов, застрелив його, і три роки тому під Білою Церквою…” – “Та знаю, знаю це я; а якби не знав – зарубав би одразу за такі слова! Прощавай!” І хотів Яків далі сам їхати, але Степан вистрелив йому в спину, та не убив, а тільки поранив. Упав з коня Кардаш, хотів підвестися, за пістоля схопився, але Степан випередив його – під’їхав і відрубав Якову голову. Вірна шабля козацька і тут не підвела… Одна лише скіфська баба бачила це зі своєї гори. Степан схопив скриню з грошима та повернув коня назад, на північ, додому. Швидко скаче він, а за ним наче хтось невидимий женеться й нашіптує: “Що накоїв ти! Ти брата свого убив!” А Степан на те: “Сам він винен, бо дурний був – міг би живим лишитися та ще й половину золота узяти.” – “Одного брата убив, Каїне, а другого, Юдо, за двадцять срібняків у рабство продав!” – “Ет, ні! Тут побільше ніж двадцять буде…” Ось він і додому пізно вночі приїхав. Потай, наче злодій, змушений був до власної хати забиратися, щоб ніхто не побачив. Поки міркував, де скриню ту сховати, молодша сестра його, Христя, прокинулася: “Це ти братику? А то я вже злякалася, думала, що то не ти
, а якась лиха людина… А що ти там у клуні ховаєш?” А Степан ледве встиг сяк-так примостити скриню на горішній полиці, серед лахміття: “Та нічого, сестронько, пусте – непотріб усякий…” Тільки недовго жила брехня його, бо одразу ж скриня нагорі перекинулася й відчинилася: спочатку на голову Степанові впав один талер, потім другий, а відтак висипалася й решта; так і стояв заціпенівши Степан під зливою золотих монет… Літо минуло, осінь теж минає. Мурза питає: “Де забарилися друзі твої?” Не знав Куницький що й відповісти. Страшні здогади боляче краяли душу: зрадили друзі, а дружина забула; певно, вже з іншим тішить молоде тіло… Злу повірити завжди легше… Втік, не витримавши, Михайло… Степ широкий, Перекоп вузький; під Перекопом наздогнала його погоня; зв’язаного та побитого привели назад, до мурзи. Той каже люто: “Утекти хотів? А я ж тебе братом називав!” – “Братом?… Брата в неволі не тримають і не б’ють зв’язаного… Розв’яжи-но мене, шаблю поверни…” – “Чого захотів! Ти не князь – ти раб… Я тебе тепер дешевше пса продам. На галері конатимеш!…” І не знав князь Куницький, що саме тієї ночі в далекому його волинському замку народилася в нього дочка, котру охрестили Мартою… Розпеченим залізом поставили Куницькому рабське тавро і прикинули до галери навік, а вік того, хто на галеру потрапив, лишається недовгий. Але довгою йому та мука здається: роз’ятрені кайданами рани на руках і ногах не загоюються вже до смерті, бо тільки смерть може визволити гребця з каторги. Той, хто потрапляє на галеру – мрець за життя. Спрага та голод мучили Михайла, важке весло виснажувало, витягуючи останні сили, сонце палило нестерпно, а вітер ніколи не був попутним, море ж здавалося нескінченним, наче в часи Всесвітнього потопу. Він проклинав усе: і море, і сонце, і вітер. Лише одного прохав собі: “Тільки б її побачити ще раз, глянути в очі перед смертю; я не буду мститися нікому…” Якось на морі Середземному, поблизу берегів Італії стався бій. Під час бою кільком гребцям вдалося розтрощити кайдани та вистрибнути за борт. Їм стріляли услід з галери, в декого влучили, але втікачів це не зупиняло. Воля, здавалося, була так близько – ось берег християнський, майже поруч… Однак сили полишали їх, кров струмілася з ран, а рештки ланцюгів і кайданів тягли на дно. Поранені та слабші відставали, відчувши, що не допливуть, хапали інших за руки та ноги ї благали про допомогу, але ті відбивалися та топили їх, але невдовзі й самі, знесилившись, прохали допомогти, порятувати – тепер уже топили їх самих… Тільки одному з усіх удалося дістатися землі… Його знайшли непритомного на прибережному камінні. Одужував він у католицькому монастирі, де ченці опікувалися ним, поки він не зміг йти далі. Він збрехав їм, сказавши, що не пам’ятає про себе нічого, навіть імені свого не пам’ятає. Він пам’ятав, але хотів забути. З монастиря вирушив він на північ, де Альбрехт-Вацлав Валленштайн саме збирав стотисячне військо для походу на чеську землю… П’ятнадцять літ воював, змінюючи імена – всі були вигаданими, – змінюючи прапори, під якими бився, з легкістю, я якою ж і змінював імена; проливав кров – і то все чужу, бо в жодному бою його не було поранено; дослужився до офіцерського звання; обійшов мало не всю Європу, що згорала в полум’ї жахливої війни та захлиналася власною кров’ю… Степан тим часом зажив зовсім по-новому. Утік з України, оселився під самою Литвою, землі прикупив, людей собі прикупив, ім’я змінив, віру змінив. Тепер він уже ї не Степан зовсім. Гроші до грошей притягуються, наче залізо до магніту; багатіє Степан. Одружився з багатою вдовою, сестру вигідно заміж віддав – заможним став, дивись ще й у магнати виб’ється. І мав він срібло, золото, і земель, і лісів, і худоби, і невільниць, і рабів, і хортів… Добре велося.
1
Літо 1647-го року. Волинь, замок Куницьких. Марта з голубом у руках підходить до вікна; відчиняє вікно та випускає голуба.
Голос Корелича. Марті вже виповнилося сімнадцять років, але вона ніколи не бачила свого батька.
Птах злітає у сповнене барвами закату небо, здіймається вище й вище, віддаляється від замку. Невдовзі замку вже не видно, натомість можна побачити лісову дорогу, по ній їдуть одинадцять вершників. Це Хмельницький і його почт; вони прямують на захід, до Варшави.
2
Уманський драгунський полк.
Іде вишкіл драгунів. Драгуни, вбрані в капелюхи та європейського зразка однострії, вправляються у мистецтві убивати: пікінери колють піками набиті соломою лантухи, а мушкетери тренуються зі своєю “штатною зброєю” – мушкетами. Фельдфебель подає команди: “Мушкети на землю! Шість куль покласти в рот! Гноти запалити! Взяти мушкети! Прочистити цівку! Мушкет на вилки! Підсипати пороху! Мушкет до набою!…” Усього двадцять три команди заради одного пострілу.
Голос Корелича. На той час я став на службу до Уманського драгунського полку писарем. Чи то пак не до полку, а до региментару – за новим поширеним у Речі Посполитій звичаєм, щоб усе було на європейський взірець.
Писар Корелич проходить розташуванням полку, прямує до найближчого шинку.
Голос Корелича. Раніше я навчався наукам різним, а найбільше віршуванню, на яке покладав особливі сподівання. Але змушений був припинити навчання до строку та шукати якоїсь служби, тож посада полкового писаря була вельми непоганим місцем для мене на нинішній момент. Раніше я мріяв про поетику, однак примхлива панна на ім’я Gloria Mundi не зглянулася на мої залицяння…
Корелич заходить до шинку, де пиячать драгуни, замовляє собі випивку. Однополчани, побачивши писаря, вигукують: “Ой, сам пан писар до нас!…” і “Просимо до гурту! Місце писареві!” Корелич сідає до них.
Перший драгун. Писаря тре’ шанувать, бо писар то є наважніша людина у полку!…
Другий драгун. Не може буть! Хіба в полку є хто, важніший за полковника?…
Перший драгун. Що полковник?!… Він скаже, а вітер слова розвів і все. А писар – коли що напише, це назавжди! Писане слово – річ, а мовлене – звук.
Драгуни регочуть.
Другий драгун. Коли пити треба, пан писар завжди з нами… А як треба битись із гусарами, то він зникає миттєво!
Корелич. Так, бо ж усяке гвалтівство мені осоружне.
Перший драгун. А для чого ж іще король тримає військо, як не для гвалтівства?!… То є наш хліб. А за відсутності турчина, згодиться і гусар. Правильно кажу, хлопці?
Другий драгун. Ми будемо гинути за короля, а Корелич викреслюватиме нас з реєстру – ото й уся війна!
Драгуни сміються.
Голос Корелича. Пиячити та у карти грати – ото й уся розвага; вірити, що вчасно платню отримаєш – ото й уся віра; знати, що в шинку горілка не скінчиться – ото й уся радість; причащатися масних вуст повії – ото й усе кохання; а врешті решт отримати кулю в живіт десь на чужій землі – ото й усе життя…
На прохання драгунів Корелич бере папір і перо, щось переписує з одного аркуша на іншій.
Голос Корелича. Іноді я заради розваги міг написати що-небудь, підробляючи чийсь почерк. Цей талант я відкрив у собі ще під час навчання у Alma mater – Київській колегії.
Корелич закінчує підробляти документ; драгуни здивовано роздивляються підробку.
Перший драгун. А який же з них справжній?
Драгуни вигукують: “Ще горілки писарю!”
3
Знову розташування полку. Куницький, але в мундирі драгунського капітана й під іншим ім’ям, в’їжджає на коні в полк, зупиняється, злазить з коня, заходить до штабного приміщення.
Голос Корелича. У нас десь із рік перед тим з’явився новий командир мушкетерської роти в чині капітана – Міхаель Вандерер, нібито німець. Це він сам сказав, що німець; але німець з нього був такий самий, як з лисиці коваль. Мову він, правда, знав добре – німецьку. І нашу теж, хоча виказував те зрідка. Одначе, на той час чимало різних шукачів фортуни збігалося з усієї закривавленої Європи до порівняно тихої та мирної Речі Посполитої, кожний другий з них називався вигаданим ім’ям і нікого це не хвилювало.
4
Варшава. Королівський палац. Ніч.
Карета з вікнами, що завішені чорною тканиною, під’їхала до чорного ходу. З карети виходить людина в чорному плащі з капюшоном, який не дозволяє побачити обличчя. Чоловік у чорному роздивляється обабіч, переконавшись, що усе спокійно, каже супутникам: “Панове, швидше виходьте.”
З карети виходять Хмельницький і його товариші. Карета від’їжджає, а вони йдуть до палацу, біля входу на них чекає канцлер Оссолинський.
Оссолинський. Вас ніхто не бачив?
Людина в чорному. Ні, будьте певні.
Оссолинський. Прошу вибачити вас, панове. Ми мусимо все зберігати в таємниці… від наших спільних ворогів. Його Величність дав згоду на цю зустріч, хоча й почуває себе останнім часом не дуже добре… Прошу йти!
Канцлер Оссолинський веде “делегацію” по темних коридорах палацу. Залишає їх у великій, але затемненій, залі, де горить лише кілька свічок.
Оссолинський. Зачекайте трохи, Його Величність зараз вийде. Пам’ятайте, він недужає!
Виходить і за хвилину повертається разом з королем Владиславом IV-м. Козаки вітають короля поклоном. Владислав IV виглядає дуже хворобливо.
Король. Як я радий бачити тебе… Радий, хоча новини ти, напевно, приніс не радісні…
Хмельницький. Достоту так, Ваша Величносте.
Король. Говори! Все, як є!
Хмельницький. Гетьман Барабаш – зрадник! Продав і козаків, і Вашу Королівську Величність. Барабаш перекинувся до магнатського табору, Караїмович також з ним. Старшина майже вся в разі чого готова йти за ними… Йти проти вашої волі.
Король. Я знав, знав! Скрізь фальш, скрізь підлість, зрада. Всі залюбки плетуть інтриги, а ніхто не хоче воювати. Кажи далі, кажи не жаліючи мого старого серця – це серце воїна! Ми ж з тобою не жаліли себе в бою, коли були молоді!
Хмельницький. Ті привілеї, що їх Ваша Королівська Величність милостиво…
Король. Облиш! Ми не на банкеті…
Хмельницький. Привілеї, дані козакам, опинилися в руках магнатів.
Король. Ось так! Ось так вони шанують короля! Так, ці східноукраїнські магнати знахабніли до крайньої межі, вважають уже себе королями… Сейм не хоче війни з Портою. Миру їм захотілося!
Хмельницький. Наш народ шанує вас, яко короля-воїна. Козаки підуть, варто лиш Вашій Величності покликати. Ми скинемо продажну верхівку, але ми ніколи не підемо проти короля.
Король. Зеновію… Я давно знаю тебе. Дуже мало маю людей, котрим можу довіряти. Ці партії, цей Сейм… Граються в парламент, ніби вони в Парижі! “Шляхта”, “лицарство”… Пусті слова! Лицарство доводять, проливаючи кров за Вітчизну! Які з них лицарі, їхні курви-матері прижили їх від невідь кого, коли чоловіки пішли воювати… Козаки – це лицарство. Коли козацьке військо готове виступати?
Хмельницький. Нам потрібна лише зброя. І ваш дозвіл.
Король. Оссолинський привезе тобі сто тисяч золотих найближчим часом, так безпечніше буде. Я воюватиму, хоч Сейм і не видає коштів, я буду воювати власним коштом! Я буду воювати! А щодо дозволу, то це простіше всього. Оссолинський!… Ні, я напишу власноруч. Папір і перо!
Приносять папір, перо та чорнило.
Король. Ви, козаки, маєте мушкети і шаблі при боці, то що заважає вам за права свої стати?… Ти змушений приходити до короля, вночі, потай, щоб дізнався хто-небудь – ти, хто стільки крові пролив за нашу державу! Наче я не король тут, Сейм – король, Потоцький – король, Вишневецький – король, всі стали королі. А я, Зеновію, король без королівства…
5
Резиденція Потоцького. Шляхтич Метушинський доповідає гетьману Потоцькому про останні події в столиці.
Потоцький. Що, так і сказав: “Маєте мушкети та шаблі при боці, то що заважає”?…
Метушинський. Так – і навіть гірше! Він написав власноруч ці жахливі слова, на гербовому папері, поставив підпис і завірив усе королівською печаттю… Мені повідомила це людина, якій можна довіряти.
Потоцький. І також ця ваша людина стверджує, що король недужає?
Метушинський. Так, Його Величність хворіє…
Потоцький. На голову!
Метушинський. Як можна, Ваша світлосте! Таке! Про короля!
Потоцький. Тут я король!… А як можна таке чинити?! Дозволяти цьому безумцеві Хмельницькому… Так, я тепер зрозумів! Вони обидва несповна розуму – тому-то й зійшлися.
Метушинський. Треба, я думаю, якось перешкодити Хмельницькому…
Потоцький. Так, так, кажи!
Метушинський. Його треба зупинити, поки він не перетне межі Украйни. Це треба зробити негайно. За моїми розрахунками, він зараз лише проїхав Волинської землі. Завтра або ніколи!
Потоцький. Його треба убити.
Метушинський. Так, але це може мати погані наслідки. Це збурить козаків, а цей нарід…
Потоцький. Не нарід, а набрід!
Метушинський. Тим не менше – вони й справді мають мушкети і шаблі “при боці”… Треба влаштувати так, ніби це сталося випадково. І не на землях, де козаки мають певну силу.
Потоцький. Якби звалити все на татар – ніби це татари його викрали. Або влаштувати лови… Ні, не встигнемо зібрати шляхту до завтра.
Метушинський. Навіщо всю шляхту? Я вже наказав готуватися до ловів дюжині вірних людей. Ми перехопимо Хмеля по дорозі.
Потоцький. Це добре!
6
Околиця містечка на Поділлі, будинок заможного козака. Господар – Іван Туман, колоритний козак, смаглявий, з чуприною та сережкою у вусі – сидить біля ганку, курить люльку.
Вершник на гнідому коні – Куницький-Вандерер у формі капітана королівської драгунії – під’їжджає до нього.
Куницький. Здоров будь, господарю! Чий це дім?
Туман. Чого тобі треба?
Куницький. Тут є пан Хмельницький? Мені з ним побалакати треба.
Туман. Начебто говориш по-нашому, а на нашого не схожий… Нема тут нікого. Хто ти такий?
Куницький. Сам собі свій – ось хто такий! То скажеш, де Хмельницький?
Туман. Тут є пан Шабльовський, побалакай!
Туман демонструє свою шаблю, наполовину витягнувши її з піхв, але в цей час з будинку виходить і сам Хмельницький.
Хмельницький. Іване, це своя людина!
Туман відходить убік, Куницький злазить з коня, підходить до Хмельницького, вони обіймаються.
Хмельницький. Братику, і важко ж тебе впізнати в цьому мундирі…
Куницький. Сам би себе не впізнав.
Хмельницький. Скільки це ми не бачилися?
Куницький. Два роки вже.
Хмельницький. Два роки тому під Дюнкерком.
Туман (захоплено, до Куницького). То ви теж брали участь в облозі Дюнкерка?
Куницький. Якраз ні, я Дюнкерк обороняв.
Хмельницький. “Оборонець”! Обороняв, обороняв і перекинувся до французів…
Куницький. …Як дізнався, що на тому боці наші.
Хмельницький. А тепер служиш королю?
Куницький. Як бачиш. Живу під вигаданим ім’ям, маю капітанський чин…
Хмельницький. Ходімо, поговоримо.
Входять до будинку. У світлиці їх уже чекає гурт козаків. Вони вітаються з гостем.
Хмельницький. Ти служиш королю – служи. Король на нашому боці. Поки що. Я тільки-но від нього. Бачиш це? (Показує королівський привілей.) Незабаром маємо отримати гроші від короля. А львівські зброярі почали кувати для нас зброю. Чекати недовго лишилося… Скоро усе зміниться. Зараз Украйна наче суха солома, тільки б хто підпалив!
Один з козаків. От ми й підпалимо!
Хмельницький. Ми й підпалимо. Виженемо геть усіх цих Потоцьких-Вишневецьких… Підпалимо!
Куницький. Європа вже тридцять літ горить, ти сам бачив, що від неї лишилося…
Хмельницький. Ще буде чистець, очищення вогнем від скверни… А тридцять літ ми воювати не збираємося. Французи без нас свій Дюнкерк теж тридцять літ би облягали, а ми за три дні впоралися. Козак тридцять літ не воює, козак стільки не живе. Або пан, або пропав. То вирішуй, брате Михайле, з нами ти, а чи проти нас?
Куницький. А з ким же мені бути, як не з вами.
Козаки радісно вигукують.
Хмельницький. А тепер розповідай, які маєш новини, що в твоєму полку за нарід?
Куницький. Драгуни – майже всі русини, але офіцери майже всі німці. Драгуни підуть за тобою в разі чого, серед них багато випищиків… А німців можна спробувати перекупити. Їм аби платили добре, а хто платить – немає значення. Король дав дозвіл, а ми присягли королю, а не магнатам. Драгуни ті самі козаки, лише перевдягнені… Довго ви тут ще будете? Слухайте, я поїду попереду вас – я ж таки королівський офіцер – і подивлюся, чи не трапиться чогось на шляху…
7
Замок Куницький. Дівчина-покоївка приносить Марті таємного листа.
Марта. А хто це писав?…
Служниця. Молодий пан, такий!… Такий!… Ви його бачили торік, він сусідів ваших син, пам’ятаєте?…
Обидві сміються.
Марта. Іди, Настко. (Читає листа.) “Єдина пані мого серця, квітко душі моєї…”
Голос Мартина. Де б я не був, вимовлятиму ім’я твоє… воно – крапля дощу в пустелі та промінь у темряві… Мріяти тільки смію про любов твою, просити любові не смію… Для тебе піду хоч під вінець, хоч на вівтар, як скажеш… Твій Мартин.
Марта. “Хоч під вінець, хоч на вівтар…” (Сміється.) Хоч під вінець… Мартин і Марта… Мартин і Марта.
8
Шинок. Хазяїн – старий єврей – сидить, рахує збитки. В шинку, крім нього, нікого немає, всюди валяється битий посуд, інтер’єр закладу нагадує пейзаж після битви. Входить Куницький-Вандерер.
Куницький. Що тут сталося?
Шинкар. Скоро буде кінець світу.
Куницький. Давай випити чогось і закусити.
Шинкар. Пане-офіцере, я точно кажу вам… Завтра прийдуть Бегемот і Левіафан!…
Куницький. То хто тут “воював”, чи не татари?
Шинкар. Гірше татар, а гірше татар тільки свої. Гуляв пан Метушинський з тутешньою шляхтою. І ні грошика не заплатили… Завтра чи післязавтра – я вам кажу – небеса розверзнуться…
Куницький. Що ти мені торочиш! Наливай-но швидше! Чого це вони тут вешталися?
Шинкар. На лови зібралися… Але вони мені наказували мовчати, пане офіцере.
Куницький. Розказуй, про що вони говорили!
Шинкар. Ні, не можна! Вони уб’ють мене…
Куницький (витягує пістоля). Я раніше це зроблю. Говори!
Шинкар. Ой, що ви пане, вони тут таке казали, страшно повторювати!
Куницький. Кажи!
Шинкар. Вони будуть полювати, але не на звіра. Вони будуть полювати на людину!…
9
Лови почалися. Хортів випущено, вершники, тримаючи заряджені рушниці вирушають слідом за своїми хортами, чути звук мисливського рога та собаче гавкання. Пан Метушевський залишився чекати результатів полювання на безпечній відстані; від мисливського азарту в нього виник апетит, він їсть дичину, запиваючи вином.
У цей самий час на дорозі – де мають їхати козаки з Хмельницьким – з’являється гурт драгунів на конях, їх очолює Куницький-Вендерер.
Ані драгуни, ані “мисливці” вже не можуть зупинитися, все відбувається на шаленій швидкості. Драгуни підіймають на піки хортів. Чути вий собак, кілька пострілів. Перебивши собак, драгуни повертають на гайдуків-“мисливців”.
10
Метушинський неквапно обідає. Лунає кілька пострілів, десь удалечині, але його це не відволікає від трапези; він вважає, що все йде, як задумано. Аж ось він бачить, як наближається дивний караван: попереду їде драгунський офіцер, до сідла прив’язані два мертвих мисливських пса, а за собою – достоту татарин з ясиром – веде на мотузці зв’язаних гайдуків. А за ними їдуть драгуни – чоловік двадцять.
Під’їхавши ближче Куницький кидає мертвих хортів під ноги Метушинському. Троє челядинців Метушинського хапаються за зброю.
Метушинський. Ти хто?…
Куницький. Королівська драгунія!
Метушинський. Ти убив моїх собак, захопив моїх людей… Хто ти такий?
Куницький. Я – сам собі свій! А от кого ти людьми називаєш… Це не люди, а шакали двоногі. Я їх наловив і продаю. По золотому за кожного даси, то продам тобі.
Метушинський. Ти що, ще й глузуєш? Таких зухвальців ми караємо. Король твій далеко…
Куницький. Правду кажеш, король далеко. Тут, як у полі дикому – хто сильніше, той і король.
Метушинський. Стривай, дізнаєшся, хто тут сильніший… Лови мені зіпсував…
Куницький. Бачу твої євнухи гроша не варті – всі разом… Де ти їх набрав? З них бійці, як зайці.
Драгуни сміються.
Куницький. Вони, певно, дівку теж менше, як утрьох одну здолати нездатні. Забирай їх собі без плати, дарую!
Метушинський. Я ще відплачу тобі!
Куницький. А ти спробуй!
Один з охоронців Метушинського хоче вистрілити в Куницького, але той швидше – “на раз” – встигає в нього вистрілити. Челядинець падає з кулею в голові. Драгуни підіймають зброю.
Куницький. Хто спритніший, той і живий. У тебе дивний спосіб полювати – на великій дорозі. Чи може ти вважав себе королем? На кожного короля знайдеться імператор, затям собі це…
Метушинський. Почекай, дійде черга й до тебе.
Куницький. Часу не маю, щоб чекати. Прощавай.
Драгуни відпускають бранців і повертають своїх коней на зворотній шлях.
11
Хмельницький і його козаки благополучно проїхали ділянку шляху де щойно перед тим драгунія “воювала” з хортами.
12
В шинку сидять драгуни на чолі з Куницьким, вони святкують “перемогу”. Входить Гельмут – курляндець, сідає окремо, йому приносять їжу.
Куницький. Кого я бачу! Гельмут! Гельмут – курляндець! Оце зустріч!
Гельмут. Міхаель?
Куницький підходить до курляндця, сідає.
Гельмут. Кого не сподівався тут зустріти, це тебе.
Куницький. Я тебе теж.
Гельмут. Ти, бачу, знову на службі? Та й чин високий…
Куницький. Так, служу. А ти?
Гельмут. Я теж служу, але приватно…
Куницький. Отже, як і я кинув воювати?…
Гельмут. Думаю, тут буде спокійніше…
Куницький. Думаєш?
Гельмут. Я йшов воювати, був молодий, а тепер уже ні. Тоді думав, що захищатиму одновірців – лютеран… Та й платити нам обіцяли добре. А тепер усе по-іншому…
Куницький. Віра послабла чи платити не стали?
Гельмут. І одне, і друге… А головне – війна йде вже тридцять літ, а хто в ній переможе?
Куницький. Краю не видно цій війні…
Гельмут. Я зрозумів, хто переможе.
Куницький. Цікаво.
Гельмут. Скажи, ти сів би грати в карти, якби знав, хто виграє?
Куницький. Ні, мабуть. А ти знаєш хто виграє на цій війні?
Гельмут. Так, знаю. І далі вже воювати не хочу… Знаючи ім’я переможця.
Куницький. І хто ж? Імператор чи лютерани?
Гельмут. Ворог роду людського. Як і в кожній релігійній війні. Ти там теж воював, ти це зрозумієш.
Куницький. Йди до нас, розкажеш хлопцям про минулі подвиги. Вони молоді, пороху ще справжнього не нюхали, а нам з тобою є що згадати, еге ж?
Гельмут. Вибач, поспішаю. Сьогодні маю ще стати перед ясними очима його світлості князя Потоцького. Зауваж – тверезим.
Куницький. То ти в нього служиш?
Гельмут. В нього служу.
Куницький. Ну що ж… Але спокою тут не буде; ця тиша оманлива. Знаєш, що сказали мені? Що скоро бегемота побачимо!
13
В замку Куницьких на стіні висить шабля. Марта обережно знімає цю батькову зброю, повільно витягає з піхв. Роздивляється шаблю так, немов вивчає суперницю. Торкається пальцем леза і, поранившись, кидає шаблю на підлогу та прикладає рану до губ.
14
Маєток Влощовських, сусідів Куницьких. Секретар читає листа, написаного їм від імені Мартина Влощовського, замовникові, тобто Мартину. Той слухає та схвально киває.
Секретар (піднесено). “Був би я володарем усіх скарбів та імператором цілого світу, віддав би я і владу, і всі перли, і всі смарагди, і все золото, за один твій погляд, і скорився б, і назвав би тебе повелителькою душі моєї!… Твій закоханий лицар Мартин.”
Мартин. Добре написано, годиться. Вона повірить.
Дає секретареві кілька монет і забирає листа.
15
Метушинський у Потоцького.
Потоцький. Хто то був?
Метушинський. Якійсь німець з драгунії, офіцер…
Потоцький. Якого полку?
Метушинський. Невідомо.
Потоцький. Звідки вони взялися, ті драгуни?
Метушинський. Ніби з неба упали… Хто просив їх втручатися! Усе зіпсували…
Потоцький. Що ж, я цього так не залишу…
16
Початок осені 1647-го року, Волинь. По лісовій дорозі їде кілька возів, завантажених мішками. Назустріч зявляються десять вершників, очолює яких Адам Влощовський. Його син Мартин їде поруч з батьком.
Влощовський. Хто такі? Стійте… Що везете?
Перший візник. Ми веземо борошно в Острог.
Влощовський. А що, в Острозі власного немає? Смирницький, перевір!
Один з шляхтичів, на прізвище Смирницький, під’їжджає до першого воза, скидає верхні лантухи, а нижній, захований глибше, розрізає кинджалом.
Смирницький. Порох!
Візники намагаються витягти зброю, заховану на цей випадок, але шляхта виявляється спритнішою: всіх, крім одного, що встиг утекти, хапають, зв’язують, обеззброївши, та прив’язують до дерев для катування.
Влощовський. Звідки зброя? Кому ви її везли?
До одного зі звязаних – в нього тече кров з рани на плечі – підходить Мартин з ножем.
Мартин. Болить?
Візник не каже нічого. Мартин ножем поглиблює рану, при цьому задоволено посміхається.
Влощовський. Будемо різати вас повільно, легкої смерті не сподівайтеся! Шкіру знімемо з живих! Чули?…
Раптом під’їжджає карета, в ній княгиня Куницька з Мартою, а слідом їдуть троє челядинців. Куницька виходить з карети.
Куницька. Що це таке?! Зупиниться негайно!
Влощовський. О, мадам, прошу вас…
Куницька. І ви тут? Ну ясна річ, де якийсь розбій, там заправляє Адам Влощовський!
Влощовський. Мадам, це видовище не для вас і тим більше не для вашої дочки…
Куницька. Відпустить цих нещасних людей!
Влощовський. Ці “нещасні люди” – бунтівники, вони везли зброю бунтівникам, подивіться! Вони хотіли почати бунт – проти нас з вами.
Куницька. Цей ліс належить мені, ви забули? Не вказуйте мені, що робити, Влощовський! Якщо ці люди чимось завинили, судити їх треба в суді, а не в лісі…
Влощовський галантно вклоняється.
Влощовський. Правду кажуть: “чого хоче дама, того хоче Бог!” Вас нам послало саме Провидіння. Пробачте, що гнів – гнів праведний – засліпив нам очі… Ви чули?! Відв’язуйте… Мадам, зараз ми відвеземо їх у Кременець, там їх і судитимуть. Ви можете їхати далі цілком спокійно. Мій син супроводжуватиме вас… Мартине!… Дякую, що вказали нам на істинний шлях…
Бранців відв’язують, садять на вози. Карета княгині вирушає далі, Мартин Влощовський іде за каретою.
Влощовський (до Смирницького). Поїхали. Там скоро буде мій ліс – ось і продовжимо…
Смирницький. Хто вона?
Влощовський. Княгиня Куницька.
Смирницький. Вона пані сувора…
Влощовський. Не в тому річ… У неї брат у Варшаві служить і має впливові зв’язки… А дочка її якраз би прийшлась до пари моєму Мартину. Давно хотів породичатися з ними… І треба ж такому статися!… Тільки б Мартину стало тями!… Дуже, дуже недоречно все збіглося…
Один зі шляхтичів витягає захований в глибині воза мушкет і несе до Влощовського.
Шляхтич. Дивіться, тут клеймо львівського цеху зброярів!
Влощовський. Так, і Львів теж за них…
Сідають на коней, рушать далі.
Коли вони віддаляються на деяку відстань, візник-втікач повертається на місце пригоди. Він бачить пістолета без кулі, що упав з воза край дороги, та порохову доріжку, що тягнеться за возами; порох з порізаного мішка сиплеться й досі. Втікач шепоче: “Простіть браття…” та зі сльозами набиває порох у пістолет.
Почувши звук холостого пострілу, Влощовський і всі інші обертаються й бачать, що до них зі швидкістю блискавки наближається вогонь. За мить великий вибух винищує все і всіх…
17
Адама Влощовського, або те, що від нього лишилося, везуть на возі. Віз їде повільно, поруч іде Мартин, веде коня за собою.
Влощовський. Синку!…
Мартин. Так, я тут…
Влощовський. Мартине, помстися за мене…
Мартин. Так!
Влощовський. Помстися за мене… Убий хмельницького!
18
Сумний осінній вечір, за вікном темно. Драгуни сидять в шинку; хто п’є, хто грає в карти. Корелич. Замислився, дивлячись у вікно.
Голос Корелича. Зима, довга, темна, нудна… А все ж краще нудно жити, ніж весело вмирати. До весни все затихло, але щось-таки відчувалося – щось грізне, щось тривожне…
19
Мартин Влощовський приїхав свататися до князівни Марти Куницької, розмовляє з її матір’ю.
Куницька. Ні. Ніколи моя дочка не буде вашою.
Мартин. Чому?
Куницька. У вас кров на руках…
Мартин. У справжнього лицаря завжди руки в крові! Прошу вас ще раз подумати…
Куницька. Прошу вас піти з мого дому.
Мартин. Марта ще буде моєю! Я здобуду її, ще побачите! (Виходить.)
Марта у вікно зі своєї кімнати спостерігає, як Мартин від’їздить, і полегшено зітхає.
20
Хмельницький сидить ув’язнений у льоху. Двері з грюкотом відчиняються.
Наглядач. Хмельницький, виходь! Тебе звільнили. Пан полковник Кричевський за тебе поручився.
Хмельницький виходить на волю. Кричевський зустрічає, обіймає його. Вони йдуть, потім Хмельницький сідає на коня, якого привів йому Кричевський.
Кричевський. Вони домовилися відпустити тебе, але лише для того, щоб убити. Моя тобі порада – тікай на Січ. І синів забирай з собою. Сьогодні ж тікай, брате!
Хмельницький. Спасибі тобі за все… Може побачимося ще коли… Прощавай! Я повернуся!
21
Вечір перед Різдвом. У селі в маєтку Куницьких ходить Вертеп, звучать колядки.
А в замку Марта допитується в Настки-покоївки про різдвяні ворожіння.
Марта. Ну скажи!.. Скажи!..
Служниця. Ну, слухайте… Треба покласти гребінець, яким ви завжди волосся розчісуєте, оцей, під подушку…
Марта. І все? А потім?
Служниця. А той, хто уві сні прийде та буде розчісувати ваше волосся, той і є… ваш суджений.
Марта. Правда?!
Марта вкладається спати, дівчина гасить свічку та йде. Марта засинає з гребінцем під подушкою.
22
Ранок. Марта прокидається, ледь начало світати.
Голос Корелича. Їй наснився поганий сон. Їй наснилося зовсім не те, чого вона хотіла… Чиясь гидка волохата рука торкалася її ніжного волосся. Той, хто з’явився в її сні, був зовсім не таким, про якого Марта мріяла; старий, бридкий, дебелий чоловік мацав її красу масними лапами… Вона прокинулася та вирішила, що не варто вірити поганим снам.
Марта сідає на ліжку й довго мовчки дивиться у вікно; дивиться. Як сходить сонце.
23
Весна 1648-го року. Черкаси.
Потоцький зібрав військо для походу проти Хмельницького. Сам він не йде воювати, посилаючи на війну сина, Стефана Потоцького, та при ньому поставивши досвідченого вояка комісара Яцека Шемберга. На прощання обіймає сина.
Потоцький. Тобі час здобувати свою славу. Іди, розбий хмельницького і про тебе згадуватимуть нащадки! (До Шемберга.) Чим меншою силою ми переможемо цих свинопасів, тим більшою буде наша слава… Варвари рвуться в Європу, але ми зупинимо їх.
Валка вирушає: попереду їде на своєму баскому коні Стефан Потоцький. За ним їдуть гусари, за гусарами їдуть улани, а за ними (верхи на конях) драгунія. За драгунами крокує піхота.
Голос Корелича. “Висипався хміль із міха і наробив ляхам лиха…” Хмельницького загнали в глухий кут, і тоді він покликав на допомогу татар, пішов на це, розуміючи, що несе орда з собою. А вбрані по-європейські, по-європейські вишколені драгуни мали зупинити їх.
24
Військо проходить повз скіфську бабу, що стоїть край шляху на узвишші. Куницький, котрий веде свій підрозділ від’їздить трохи вбік, зупиняє коня, хвилину дивиться на скіфську бабу, а потім наздоганяє своїх мушкетерів. Нащадки скіфів увійшли в свій степ.
25
Вечір. Останній привал перед переходом до Жовтої річки. Корелич завітав у намет до полкового лікаря, німця. Німець витягає заховану пляшку.
Лікар-німець. Spiritus vini!
Корелич. Наливай!
26
В той час, коли Корелич мирно спить, в драгунському полку починається бунт.
Командир полку (теж німець) виходить зі свого намету, наказує драгунам шикуватися, але солдати його не слухаються. Вперед виходить Куницький, рапіру він тримає напоготові.
Полковник. Вандерер, ви з ними? Це бунт?
Куницький. Я пропоную вам добровільно віддати рапіру. Ви більше не командуєте нами.
Полковник. Що?! Взяти його! Де всі офіцери?… (Витягає рапіру з піхв, але не для того, щоб здатися.)
Драгуни не виконують наказу.
Куницький. Офіцерів ми зв’язали.
Полковник. Зламав присягу, дезертире?!
Куницький. Ми присягали королю, а не магнатам! (Б’ється з полковником на рапірах і перемагає.) Всім шикуватися! Я відсьогодні – командир цього полку! Косач! Сюди!
Косач. Я!
Куницький. Призначаєшся капітаном мушкетної роти, замість мене!
Косач. Я…
Куницький. Це наказ!!! Семенкович! Будеш командувати пікінерами. Всі на коней! Шикуватися, як для походу! Ми драгунія, а не зграя башибузуків! (Вкладає рапіру в піхви.)
Сідає на коня, скаче вперед, потім оглядається, як виконують його наказ драгуни. Драгуни сідають на коней.
Куницький. У Хмельницького є дозвіл від короля! Ми служимо королю, а не магнатам!
Драгуни. Правильно!… Ми переходимо до хмельницького! Ми русини!
Куницький. Вперед, драгунія!
Драгунія вирушає в похід.
27
Наступний ранок. Корелич прокидається з великого похмілля. Довго шукає окуляри, а знайшовши та виглянувши “надвір”, відмовляється повірити своїм очам: драгуни зникли разом з кіньми, намети стоять порожні, між ними лежить горілиць убитий офіцер, в якого з грудей стирчить піка. Корелич біжить до штабного намету. Там лежить важко поранений полковник.
Полковник. Корелич… Біжіть… до Шемберга… Скажіть, що… драгуни перебігли до бунтівників…
Корелич. Ага, уже побіг.
Корелич знаходить скриню з грошима – полкову скарбницю – бере її на плече та кидається навтьоки. Короткими перебіжками, ховаючись по байраках, ризикуючи бути застреленим як з одного боку, так і з іншого, він поспішає до свого полку. На половині шляху невідомо яка куля збиває з нього капелюха. Корелич падає, випускає скриню. Потім знаходить окуляри, натягує “пораненого” капелюха, підбирає скриню, підводиться та біжить далі.
Так він біжить, поки не зупиняє його крик.
Осавул. Стій! Хто такий?
Корелич. Я Інокентій корелич, писар Уманського драгунського полку, шукаю своїх. Це полкова скарбниця.
Осавул. Копиця! (Підбігає молодий козак.) Копиця, проведи товариша до драгунів.
Молодик веде Корелича, де тепер розташувалися драгуни-уманці. Побачивши писаря у своїх лавах, ті весело вигукують.
Куницький. Корелич! І ти з нами?
Корелич. Tempora mutantur! Куди ж я без вас! Куди ви без мене.
Куницький. Гроші віддаси Герцику… І готуйся – тобі буде багато роботи, писарю!
28
Драгуни-мушкетери лаштують зброю до бою.
Голос Корелича. І справді, щось змінилося в світі, бо коли таке було, щоб драгуни кинули все, про гроші забули та пішли воювати без плати!… Від Синьої води до Жовтої води їхати недалечко, менше ніж день верхи на доброму коні. Від Синьої води до Жовтої води ми йшли триста літ. У бою над Синьою річкою ми розбили татар, а тепер довелося тих самих татар запрошувати на допомогу собі. Чому так, що в нашій землі такого, що нам кожні три сотні років треба знову відвойовувати її для себе?… Синя вода, Жовта вода…
29
Починається бій. Якщо раніше драгуни пересувалися, як кавалерія, на конях, то в бою вони перетворилися на піхотинців. Біч-о-біч з піхотою козацькою драгуни наступають на шанці, де окопалися рештки польського війська. Мушкетери вишикувалися в кілька шеренг; остання шеренга за командою капітана Косача ураз підводиться, ставить мушкети “на вилки” (попередні шеренги лежать). Косач дає відмах рапірою – лунає залп. Потім підводиться передостання шеренга, стріляє, і так далі до першої, а після цього знову надходить черга останніх.
Драгунія та козаки відбивають атаку польської Гусарії та самі переходять у наступ. Драгуни-пікінери б’ють ворога піками, а мушкетери, відклавши основну зброю, дістають з піхв рапіри.
Паралельно відбувається артилерійська “дуель”. Тут зберігається перевага поляків – вони мають більше гармат.
Але з великими жертвами козаки та драгуни вибивають ворогів з їхніх шанців. І, як завжди, попереду всіх князь Куницький – капітан Вандерер зник, тепер є лише полковник Куницький. І, як завжди було, його оминають кулі та клинки. Він у своїй стихії, лезо його рапіри червоне від крові, він справляє враження людини одержимої.
Бій закінчується. Вцілілі поляки відступили, заховавшись за возами.
30
Вечір після бою. Стефан Потоцький і Шемберг скликали військову раду.
Шемберг. Треба відступати! Це єдиний вихід зараз для нас… Відступити в Корсунь і там дати бій свинопасам!
Стефан Потоцький. Це ганьба. Невже ми не зможемо протриматись, поки підійде допомога?
Шемберг. Якби реєстровці не перебігли до Хмельницького, якби драгунія залишали тут, ми б давно уже розбили бунтівників. Драгуни!.. Хто б міг подумати… “Європейці”!.. Тут, у степу, все за них, це їхній степ. Ми відійдемо до Корсуня, збережемо сили для більшого бою. Але відступати треба цієї ж ночі.
В намет вривається Мартин Влощовський.
Мартин. Дозвольте!
Шемберг. Хто такий?
Мартин. Князь мартин Влощовський! Дозвольте, я уб’ю Хмельницького! Я перевдягнуся драгуном, я проберуся в їхній табір…
Шемберг. Це було безглуздо. Їх це не зупинить.
Мартин. Я мушу! Це була остання воля мого батька! Я…
Шемберг. Ні, не варто, тепер вже пізно. Якби трохи раніше хтось убив би Хмеля!… А тепер це нічого не змінить.
31
Мартин усе ж не послухався, перевдягнувся драгуном, ніби з перебіглих, та вночі непомітно пройшов у табір хмельницького. Гетьман і Тугай-бей щось обговорювали в цей час.
Хмельницький. Думаю, що нам краще буде пристати на їхні умови – вони залишать нам гармати, а це важливіше всього! У нас мало гармат, у вас їх і зовсім немає…
Тугай-бей. І відпустити ляхів?… Ти злякався?
Хмельницький. Зараз ані ми їх, ані вони нас не переможуть, але невдовзі до них надійде підмога, а до нас нічого не прийде.
Тугай-бей. Ні, я привів сюди своїх аскерів не для того щоб цілуватися з ворогами, а для того, щоб битися. Завтра підемо в наступ!
Мартин підкрадається, витягає пістолета, чекає, поки Хмельницький вийде з намета. Хмельницький виходить, Мартин цілиться, але тут один татарин з охоронців Тугай-бея помічає Мартина та стріляє з лука.
Стріла влучає Мартинові в око. Капелюх злітає додолу, Мартин мотає головою та, врешті-решт, падає горілиць.
Побачивши, що на ньому драгунська форма, покликали Куницького.
Куницький. Ні це не мій. Я бачив його, точно. Він з гусарів. (Подумки.) І схожий на свого батька…
32
Вранці, на світанку до Хмельницького прийшов перебіжчик-гайдук.
Гайдук. Вони знялися з місця та втікають.
Хмельницький. Що? Це правда?
Гайдук. Вони ще затемна вирушили. І вже, певно, далеко відійшли.
Хмельницький. Наздогнати їх! Треба сказати Тугай-бею, хай його аскери нарешті покажуть, на що здатні.
33
Військо Шемберга й Потоцького відступає, намагається рухатися швидко та негучно. Як тільки шлях заводить їх у Княжий байрак, позаду з’являються татари на конях. Поляки розвертаються для бою, хоча їхнє становище вкрай невигідне. А тут з протилежного боку виникає загін кіннотників-козаків, очолюваний Туманом.
Починається бій. Розуміючи, що приречені, поляки не так б’ються, скільки розбігаються, хто куди, але татари рубають їх, наче лободу косять. Невеличкий підрозділ гусарії намагається прорвати козацький заслін; і одні, і другі несуть великі втрати. Тих, хто відступає та втікає, наздоганяють хмари татарських стріл. Бій швидко перетворюється на бійню.
До Тумана звертається один з козаків.
Козак. Там схопили Шемберга!
Туман. Де?
Скачуть туди, де козаки тримають Шемберга. Він важко поранений.
Туман (сходить з коня). На коліна!
Козаки, заломивши руки, примушують його стати на коліна.
Туман. Молися! (Витягає шаблю.)
Шемберг. Свинопаси!
Туман відрубає голову Шембергу.
Бійня закінчилася. Стефана Потоцького схопили татари, він важко поранений, інших полонених поляків примушують нести свого предводителя. Бранців в’яжуть (мотузки в татар завжди під рукою), шикують в колону та женуть у табір, а далі поведуть в Крим.
Один з полонених поранений і не може йти; його витягають з колони відводять убік і добивають.
Козаки повертають до свого табору.
34
Козацьке військо та українська драгунія наближаються до Корсуня, де засіли основні сили польсько-магнатського війська, на чолі з Миколаєм Потоцьким.
Там, на березі річки Рось, зведені укріплення, штурмом здобути які козакам не під силу.
Татарський загін убрід переходить Рось і атакує фортецю. Але шквал вогню з гармат і мушкетів винищує всіх аскерів. Від подальшого штурму Хмельницький відмовляється, вирішивши взяти Корсунь в облогу.
Хмельницький скликав усю свою старшину.
Хмельницький. У Потоцького в таборі є моя людина… Сьогодні від нього надійшла добра звістка: Потоцький наказав відступати з Корсуня. Вони підуть крізь Горохову діброву… Там нам і треба влаштувати засідку.
35
Горохова діброва. Польське військо знову рятується втечею й знову потрапляє в пастку. Раптом виявляється, що весь ліс повен козаків, як білок, за кожним кущем – мушкет, а за деревом – гармата. Поляки потрапляють під перехресний вогонь, а звернути кудись вбік зі шляху неможливо. Хтось спробував утекти з-під вогню, але потрапив у болото. Коні та люди або тонуть у болоті, або гинуть від куль.
Вогонь стихає, починається “холодна” фаза бою, коли вперед виходять пікінери, а за ними драгуни з рапірами та козаки з шаблями. Полякам нема куди втікати, вони б’ються – до смерті, а не до перемоги.
Дехто кидає зброю та здається в полон.
Врешті решт у полон до татар потрапляє й сам гетьман Потоцький.
Бій у Гороховій діброві припиняється. Татари шикують полонених, в’яжуть їх і женуть до Криму.
36
Куницький верхи на коні оглядає полонений “ясир”, шукає Гельмута. Знайшовши його, починає переговори з татарином, котрий очолює конвой. Той робить вигляд, що не розуміє, та, побачивши гроші, одразу ж переходить на чисту українську мову.
Татарин. Мало… Ще коня давай! Хороший кінь!
Куницький не без болю віддає коня, забирає Гельмута, розрізає мотузки на руках його та уводить з собою.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)