ПОЇЗД МЧАВ – ВАЛЕРІЙ НЕЧИПОРЕНКО
ПОЇЗД МЧАВ
“Таємні думи свої
Кому я залишу
У спадок”.
IX сторіччя, Японія, автор невідомий.
Я лежав на верхній полиці. Вагон був уже надто старим для вагону. Він рипів, стогнав і покректував. А взагалі було тихо. На нижніх полицях розмістилося якесь напівсонне сімейство, а на такій же, як і в мене, верхній спокійно лежав накритий простирадлом чоловічок і тупим поглядом дивився у стелю. Чоловічок був утомлений, думки його теж були втомленими. Від нічого робити я почав уявляти ті його втомлені думки і здивувався: думки виявилися пісними й трагічними.
Подорожній чоловічок був у відрядженні вже другий місяць. Від нескінченних доріг йому тихо боліло серце, ось уже третій день боліло, а думав він про якогось товариша Павленка (привіт вам, вірний павленківець, товариш Павленко!), якому для престижу знадобилася підвісна стеля з нержавійки. Стелю можна було дістати лише в Запоріжжі, але там захотіли коксу, і чоловічок поїхав у Донецьк. В Донецьку йому пощастило, він зустрів університетського друга, той залізно обіцяв йому вагон коксу, але другів начальник бажав ташкентських динь, які треба було поміняти на якісь газові засувки із Сиктивкару. У холодному Сиктивкарі чоловічок розміняв останній акредитив і на ті гроші геологи вкрали йому каністру спирту. Півканістри він три дні й чотири ночі пив зі своїми новими й новими знайомими, пив доти, поки його не вивели на потрібних людей із засувками, яким нічого особливого не треба було, крім того спирту, що лишився в каністрі. Власноруч завантаживши засувками тритонний контейнер, чоловічок виїхав до Ташкента, де його на радощах ледь не носили на руках і разом з тюбетейкою подарували стільки хочеш динь – два вагони. Коли він виїхав у Донбас, динь там було вже навалом, але другів начальник слово стримав – усе ж поміняв давно “оплачений” кокс на безплатні дині. Життя чоловічка ледь не втратило сенсу в останньому пункті його подорожі – у Запоріжжі. Новий начальник кокс прийняв, як належне, подякував від імені колективу, а оту кляту підвісну стелю, щоб вона впала на голову тому Павленку! – давати відмовився. Бо він, мовляв, нічого нікому не обіцяв. Терплячий чоловічок від такої відповіді загарчав по-собачому, пообіцяв поставити на вуха весь ввірений тому бевзю колектив комуністичної праці, щось там було ще, якимсь небувалим відчаєм він зморив навіть того бевзя, і стелю відвантажили. І ось втомлений чоловічок з двома пересадками вертав додому і сердито думав про те, що отаке гівно він бачить уже скоро п’ятдесят років, що все оце гівно йому набридло, що він не хоче цим займатися, а лишився б, дурень, у селі, був би зараз знатним пасічником, медком ласував би і серце не боліло б. Хоча, зараз і в пасічників гівняне життя пішло – бджоли дохнуть від варроатозу, й ніхто нічого зробити не може, а імпортних препаратів не дістанеш. І все ж, він, хай-но приїде, одразу звільниться й пошле того дурноверхого під три чорти. Бо до тої стелі ще треба болти, а за болтами він уже точно не поїде. Скільки можна мотатися за вітром у полі. П’ятдесят скоро, і серце болить все дужче й дужче. Хоч би цей вагон не так рипів.
А вагон рипів справді противно. Я не витримав і запропонував чоловічку піти пошукати лікаря. Він здивовано й сердито глипнув на мене, сказав, що почуває себе нормально, що мені просто здалося. Чоловічок ще більше закутався у простирадло й відвернувся до стіни. Я подумав, що мені й справді здалося – не завжди ж правильно прочитаєш чужі думки.
А вранці з нашого купе винесли труп цього чоловічка. Стара провідниця перехрестилася, сказавши: “Відмучився”. Я подумав спочатку про те, що пам’ятником цій людині буде підвісна нержавіюча стеля – теж непогано, – але одразу ж згадав, що до стелі потрібні ще й болти, а їх, швидше за все, так і не дістануть. Тож і буде та стеля валятися десь на задвірках, поки не поіржавіє, нержавіюча…
(2 votes, average: 3.00 out of 5)