МІНЮНЯ – ВАЛЕРІЙ НЕЧИПОРЕНКО
МІНЮНЯ
(розповідь будівельника)
“Жінки на білому світі є різні. Що вже я їх перебачив, перепробував. З виду, бува, така горда, неприступна, а доведеться… Які красуні у мене були! Щоб ти тільки бачив. І кожна своїм бере. Одна – сором’язливим кокетством, інша – сміливістю.
А здибалась якось одна – ні тобі вроди, ні тим більше сміливості. Мордочка маленька, дитяча. Голос писклявий. Волосся, як те клоччя, в різні боки стирчить. Щоправда, фігурка в неї була гарненька, наче виточена.
Я тоді у Тейську працював. Чув, напевно. Остання ударна будова соціалізму. Добрі гроші платили: лічи – не хочу. Гуртожиток – люкс. Кімнати на двох, сауна з басейном, телевізори кольорові. Навіть рибки золоті на кожному поверсі. Краса. А жіночого роду було там навалом. Такі аристократичні шмари – закачаєшся. Я, звісно, часу не гаяв. Майже щовечора свіженьку приводив. Мій сусіда по кімнаті (шизик там один був) не втримав лихої долі, десь виселився. Я йому сказав якось:
– Що ти святого з себе корчиш? Бува, котрась із подругою прийде. І тобі вистачить, якщо на випивку не пошкодуєш.
А він, псих, як закричить:
– Ти всю нашу будову плямуєш!
Кому яке діло? Я ж малолітніх з пуття не збиваю. Беру собі те, що саме до рук пливе. Тільки (пораджу й тобі) завжди перевірених беру. Із магазинів, їдалень або десь звідки. Там їх весь час перевіряють. На випадок якої хвороби…
Отож не життя було, а малина. Ще й тепер пригадати приємно. Все йшло хокей. Та якось приперлася до мене разом з однією шмарою її подруга. Ця Мінюня. Імені, хоч убий, пригадати не можу. Її так усі Мінюнею й кликали. Нічого, озивалася. Я, коли вперше побачив її, подумав: якась “зелень” – років шістнадцять, не більше. Виявилося, двадцять два.
Ми собі зі шмарою п’ємо, балакаємо, вже трохи обніматись почали. А ця Мінюня тільки сидить та дивиться. Я вже не знав, чи сердитись, чи сміятись. Очі в неї такі великі були, наче сливи. І весь час вона про щось думала. Отак сяде, дивиться на тебе і думає. Погляд начебто лагідний, а що вона там думає – спробуй взнай. Ми тоді ледь її спровадили. Покепкували з неї позаочі та й забули.
А наступного вечора вона сама до мене прийшла.
– Добрий вечір, – каже. – Ось прийшла до тебе.
– Бачу. А навіщо? – запитую, ніби не знаю.
– Полюбила тебе, – каже.
Інтересно мені стало. І трохи смішно. Таких заявочок мені ще ніхто не робив.
Отак і почалося. Згодом вона майже зовсім до мене жити перейшла. Я спочатку іноді виганяв. Потім бачу: чим погано? На роботі наламаєшся, прийдеш втомлений – у кімнаті прибрано, на столі тепла вечеря, пляшечка. І з моїх грошей жодної копієчки не витрачено. Та й слова різні вночі говорить. Як вона тільки придумувала їх? Чи, може, з книжок брала?
Прижилася у мене. Лише до матері зрідка бігала – сина свого провідувала. Все плакала за ним, каялася. А я навіть погладшав на три кіло. Одне погано: корешки підсміювалися. Що знайшов я, мовляв, тиху гавань, пришвартувався навіки.
До речі, й чоловік у неї був. Капітан далекого плавання. Далеко запливав. І його покинула. Заради мене. Листа йому написала: “…Зустріла, полюбила”, теє, сеє. Соплі, одним словом. А він – уявляєш? – він навіть відповів. Вона те послання мені показувала. Писав: “Якщо це просто захоплення, якщо він людина хороша, я повернусь і прощу. Тільки ж прошу: не піди по руках…” Уявляєш? Він її ще й просить. Теж якийсь шизик був. Як і мій тодішній сусіда по кімнаті.
Та найцікавіше потім почалося. Поряд із нами, в сусідній гуртожиток, зеків підселили. Ну, не справжніх, а тих, що хімію відбувають. Мій пришелепкуватий теж якось про них кричав, що й вони будову плямують. Дурниця, звісно. Хлопці викладались на всі сто. Я сам бачив. Ну, бува, інколи нап’ються, поб’ються. Тільки й того.
Якось прийшов до мене бугор їхній. Мінюня побачила його – затремтіла вся. А той дістає дві пляшки “Руської”. Де взяв – біс його знає – у магазинах тоді якраз горілки зовсім не було. Оприходували ми ті пляшки, побалакали, ще додали, і кличе він мене до коридора покурити.
– Смали тут, – кажу. – Я в кімнаті сам пан, сам хазяїн.
– Ні, – каже. – Розмова чоловіча буде.
Вийшли, а він одразу:
– Віддай Мінюню. Ящик “Руської” з мене.
Як так? Чого… Хоча яке мені діло?
Той так і рече:
– Не твоє собаче діло. Може, зав’язати надумався і женитись хочу. Ти краще прикинь, де стільки горілки зараз дістанеш. А тут даремно…
І додає:
– Цій дівчині ти все одно ціни не знаєш.
Далі я його потякання повз вуха пропускаю і думаю собі: “Справді. Може, горілки в магазинах ще рік не буде. Що ж мені, чорнило дудлити? Як останньому п’яниці?”
– Згода, – кажу. – Йди забирай.
– Е, ні, – шкіриться. – Без твого дозволу не піде вона. Прикипіла. Ти її вижени, а я підберу.
Думаєш, мені вдалося вигнати її? Дідька лисого. Як тільки не пробував – не йшла, і край. Ніби й справді прикипіла. Тоді я не витримав – усе їй виклав.
– Дурепо, йди. Людина поворотка, сильна. Будеш за ним, як за муром. Хто ще за тебе ящик горілки дасть?
Вона – в сльози, в плач.
Дуже не люблю, як вони ото сліз напускають. Думають, що це така вже безвідмовна зброя. Коротше кажучи, сильно ми з нею посварилися… Я взагалі їх не б’ю. А то не витримав – один раз… заїхав. І невдало – губу розбив. А після того сів та й подумав: “Перебуду якось і без горілки. Де ще таку Мінюню знайду?”
Фігурка у неї була – закачаєшся. І слова різні вночі шепотіла. А головне – соромитись перестала – роби, що хочеш…
Помирилися ми. Як почала вона мене цілувати! Просто жаль її стало. Цілує і вичитує:
– Ненавиджу себе, ненавиджу. А тебе кохаю, кохаю…
Всю морду мені замурзала тією розбитою губою. Сорочку обкровавила. Довелося потім одеколоном відмиватися. Півпляшки вилляв.
… Потім що було? Та нічого. Новий майстер до нас прийшов. Норми почав різати. І на халтуру вже не було куди ходити. Чого ж сидіти на двох сотнях? Переїхав я на інше місце. А щоб Мінюня за мною не вчепилася (бо вже почала набридати), не сказав їй нічого. За день розрахувався і по-англійськи, ні з ким не прощаючись… Будов багато, класні спеціалісти всюди потрібні”.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)