КОРОЛЬ І ЙОГО НАРЕЧЕНА – ВАЛЕРІЙ НЕЧИПОРЕНКО
КОРОЛЬ І ЙОГО НАРЕЧЕНА
(оповідання)
… А розпочалася ця історія просто: король прийшов до книгарні, у якій та дівчина працювала, взяв її. У підсобці. Отак прийшов і взяв. Тоді про нашу мафію ніхто ще й не знав. Думали, що все це – тільки в них. Отож говорили тоді теж просто: “Король”. До його появи чи, точніше, до того, як він “зацарював”, у нас було багато різних королів – у кожній частині міста свій. Вони мусили весь час відстоювати свій авторитет у нескінченних бійках. А потім цей Борис якось швидко і незрозуміло чому піднісся над усіма, і його почали називати “Король міста”. Тоді ніхто не розумів, у чому річ. Та й досі ніхто не розуміє. Борис був одноруким. Щоправда, казали, нібито він дуже боляче може вдарити культею, навіть покалічити може. Але насправді ніхто не бачив, щоби він коли-небудь бився. Та все ж його боялися всі. Якось на чиємусь весіллі Борисовому братові не сподобався інструктор райкому партії. Щось не так сказав той інструктор, не так подивився. То Борис тільки передав, щоби той вибачився, і завзятий молодий інструктор, якого побоювалися навіть зубри-директори, довідавшись, що це Борис ним зацікавився, пішов до його брата на роботу і попросив вибачення.
Але щоб Свєтка злякалася, то ні, такого не було. Їй перед тим сказали, що вона дуже сподобалася Борису. Свєтка не повірила, бо не була такою вже красунею. І компанійською не була – щовечора “в місто” гуляти не ходила, не вдягалася в усе модне. Отож Свєтка не повірила, але спаленіла вся, як тільки сказали. Махнула рукою: “Ну, що ви? В нього там такі кралечки по тих ресторанах”. І все. І втекла до своєї чистенької підсобки. А надвечір прийшов він і взяв її. Свєтка не боялася. Так, тільки трохи острах брав, але то вже чисто дівоче було. Та все пройшло майже нормально. Принаймні, вона потім казала, що не так уже й дуже боліло. А наприкінці, шепотіла подружкам, навіть трохи приємно стало. Отак воно розпочалося. Анекдот був у тому, що мати Свєтки була єврейкою, причому вже старою і дуже по-їхньому, по-єврейськи, релігійною. А батька у Свєтки не було. Помер. Мати цілий тиждень не знала, що Свєтка живе з королем, а коли і до неї розмови дійшли, підняла страшенний хай, ледь не вигнала дочку з дому. Містечко наше розкошувало. Таку драму не побачиш навіть в іноземному кіно. Що цікаво: ніхто, крім матері, Свєтку не засуджував. Повинна ж бути у короля своя дівчина. Якби він узяв собі за постійну дівчину яку-небудь гарну шльондру, з тих, що весь час крутилися біля нього… Цього місто могло б не зрозуміти. А Свєтка працювала прибиральницею, росла без батька… Дехто буркотів: чому, мовляв, єврейка, що йому, українок мало? Але в цілому місто розповідало цю історію з великим розумінням, ба! – навіть з гордістю. Дивіться, який у нас особливий король – і однорукий, і єврейку взяв, та ще й сироту. Розуміли навіть те, чому ні Борис, ні Свєтка ніколи навіть не забалакували про одруження. Які там у королів шлюби? Не та доля… Був, правда, вечір у ресторані – не такий, як завжди, особливий. І був подарунок – уранці Борис привів Свєтку до магазину “Мелодія”, вийняв з авоськи шістьсот рублів і купив їй стереомагнітофон “Сатурн” – величезний, як тумбочка. Свєтка, яка за місяць одержувала в десятеро менше, три дні крутила його у своїй кімнаті, доводячи матір до нестями. Місто цей шикарний подарунок не схвалило, але теж зрозуміло. Кажуть, директриса “Мелодії”, коли взнала про це, полегшено зітхнула: “Слава Богу, нарешті зіпхнули цю банбуру. А я думала, його вже ніхто не купить”.
В усьому нам хотілося бачити гарний бік справи. Навіть сварливі матері найбільших у місті гультіпак виказували своїм синам-холостякам: “Ти поглянь, навіть Борис схаменувся. А ти все тягаєшся”. Про нього так і говорили, наче про справжнього короля, тільки на ім’я: “Борис”, і всі знали, про кого йдеться. Хіба що найбільш язикаті казали “Борис однорукий”. А нам, початкуючим гультіпакам, найбільше подобалося, що тепер можна ходити “на дівчат” у бідь-який мікрорайон. Адже, як тільки Борис воцарився, бійки “вулиця – на вулицю” самі по собі припинилися. Зверхність однорукого визнавали всі. Хоча ніхто не знав, на чому ця зверхність грунтується. Деякі, нібито втаємничені, казали, що Борис тримає великий “общак” – спільну страхову касу тих хлопців, що “в законі”. Але все це були тільки припущення. Інші говорили, що він зовсім не з тих, а все діло в грошах, в тому, що в Бориса багато грошей, бо він нібито отримав спадок із Канади. Більшу частину – казали – держава забрала, але й того, що лишилося, вистачить на що завгодно.
Дикі гроші в Бориса і справді водилися. Вже тоді він їздив на якійсь іноземній машині, щовечора сидів з компанією у вокзальному ресторані, і навіть якщо він там не сидів, ніхто не смів зайняти той столик. Казали, він часто давав у борг гроші, і багато грошей, але тільки тим, кому вірив, тим, хто за якимись, тільки йому відомими ознаками, заслуговував на його довір’я. Лише до власного одягу Король ставився байдуже – ходив, як і всі ми, в чомусь сірому і не дуже виразному. Зате Свєтку одягав, мов артистку.
І Свєтка розквітла на очах. Раптом за якийсь місяць-два сімнадцятирічне вайлувате дівча перетворилося в красуню-жінку. “Ти диви, розгледів же чорт однорукий”, – говорили міські чоловіки. – “А справді, краля. Так і хочеться клинці підбити”. “Він тобі підіб’є. Він тобі нирки відіб’є”, – говорили такому сміливцю. “А це вже точно”, – згоджувався той.
В місті весь час точилися розмови про різні звірства Борисової компанії. Вірніше, про їхні можливі звірства. Мовляв, якщо займеш його столик у ресторані, зроблять те-то й те-то, якщо образиш когось із його друзів – те-то і так далі. Звісно, траплялися бійки: в його оточенні чи біля нього. Бува, хтось із приїжджих, не знаючи, наражався. Але найчастіше все обходилося суворим Борисовим поглядом і швидким пошептом за спинами.
Хоча, бувало, Борис розважався. Як з тим інструктором, наприклад. Видно, дуже йому схотілося взнати, чи здолає він своїм авторитетом авторитет партійний. А іншим разом (всі були впевнені, що це його видумка) ранні пасажири, що йшли з одеського поїзда, уздріли на каштані серед лапатого листя повішену голу дівку. Пасажири залементували, засхлипували, а дівка теж завила з сорому, і чоловіки-пасажири здогадалися, що повішена вона не за горло, а лише попід руки. Зрозумівши це, чоловіки із задоволенням полізли на каштан знімати її, бо дівка була не просто голою, вона була ще й гарною. Один з чоловіків хотів потім тут же розтерти її горілкою, щоб не застудилася, але дівка заридала і втекла. Потім у місті казали: “Чули, як Борис шльондр учить?” Все це теж промовлялося із задоволенням. Бо всі знали, що шльондри, безплатні і платні, у місті є. Ну, не в міліцію ж на них скаржитися. Тільки Борису.
А на той час, принесений першою хвилею романтичної перебудови, з’явився у нас новий начальник міліції. Почувши історію про голу підвішену лахудру, наївний новоспечений підполковник негайно, просто ввечері, зібрав своїх підлеглих і рубонув долонею по столу: “Це що за однорукий Робін Гуд?! Арештувать”.
Пішли два пузатих сержанти заарештовувати Бориса. Всі знали, де його шукати увечері – на вокзалі, у ресторані. Молодий сержант лишився на пероні, а старший, мудріший, зайшов до ресторану і виманив Бориса на перон. Для розмови нібито. А вже надворі сказав йому: “Знаєш, Борисе. Нам доведеться тебе взяти. Йди сам у газик”. Борис зареготав, клацнув пальцями і вмить довкола них виросло п’ятеро чи шестеро здорованів: “Чо нада?!”
“Ну. Хто кого взяв?” – запитав Борис. Тоді старший сержант почав проситися: “Борисе, то сходи вже з нами. Виженуть же мене з роботи”. “А ти більше нічого робити не вмієш? – засміявся Борис. – Добре, сходжу. Побачим, що у вас там за птиця”. До райвідділу вони під’їхали на Борисовій іноземній машині.
Кажуть, Свєтка бігла містом простоволоса і черговий навіть ойкнути не встиг, як вона вже була на другому поверсі, в кабінеті начальника міліції. Увірвалася, як пантера: “За що ви його? Він нічого поганого нікому не зробив! Жодній людині!” “Ви в цьому впевнені, мадам?” – одразу ж відбрив полковник. Борис, кажуть, дуже зблід, але сказав спокійно: “Б’юсь об заклад на сто рублів, що за “мадам” ти вибачишся”.
Підполковник аж оскаженів від такої заяви. Але все одно через два дні Бориса довелося випустити. А ще через три дні підполковник приїхав до Свєтки додому і вибачився перед нею. За слово “мадам”. Але Свєтка не зраділа цьому, а навпаки – всю ніч плакала і вранці хотіла втекти з міста, але Борис перехопив її на вокзалі.
Чому так принизився підполковник, довго ніхто не знав. А потім усе ж взнали. В нашому містечку таємниць не буває.
У підполковника довго не було дітей. Дружина не могла народити. А потім народила. Дівчинка була негодяща – худенька, хвороблива. Батьки біля неї аж дихати боялися.
І от якогось дня ця дочка підполковника – п’ять рочків їй було тоді – гралася у дворі. До неї підійшов якийсь дядечко, дав цукерку, а потім дістав бритву, відрізав дівчинці шматочок платтячка і сказав: “Занеси цей шматок батькові. Скажи: мадами таких суконь не носять. Мадами, скажеш… Запам’ятала, вишкребко ментовська?”
Місто про такі фокуси ніколи не чуло. Це була новина. І така, що навколо Бориса і його компанії одразу виникла порожнеча. Вже ніхто не посміхався йому здалеку, не підходив почокатися в ресторані. Навіть гроші перестали позичати. А потім і Свєтка все-таки втекла від нього. Вночі, кажуть, пішки пішла з міста. Він тижнів два шукав її, розсилав своїх хлопців на всі боки, але так і не знайшов, то ж напився з цього приводу, стояв посеред ресторану і кричав, вимахуючи культею: “Ви ще побачите, які добрі прийдуть після мене! Ви ще побачите, кугути!”
… Через три роки його заарештували за незаконне зберігання вогнепальної зброї. В тюрмі Бориса вбили. Казали потім: свої ж забили. За розтрату “общака”.
А Свєтка зникла назавжди. Ніхто досі не знає, де вона. Дехто каже, що в Ізраїлі. Замужем, дітей двійко. Щаслива. Інші говорять, що повісилась вона в Тинді, на БАМі. Хтозна. Доля вигадлива. Могла і так повернути, й зовсім інакше.
1984-1995 рр
(2 votes, average: 3.00 out of 5)