ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК – НАШ СУЧАСНИК (життєвий і творчий шлях письменника)

Валерій Шевчук – сучасний прозаїк, поет, сценарист, учений-літературознавець, перекладач і фольклорист, один із найцікавіших українських письменників, – великий охоронець і примножувач скарбів занедбаних і напівзабутих, відкинутих зумисне чи випадково, розсипаних і розгублених по стежках та доріжках української історії. Він – один із українських письменників, чий творчий старт відбувся у 60-х рр. XX ст, а змужніння, хай як то парадоксально звучить, випало на роки застійні, роки панування в літературі “соціалістичного реалізму”. Шевчук роками “писав у стіл”, не маючи найменшої надії на те, що його твори будуть коли-небудь опубліковані, однак ця обставина не пригнічувала його, а навпаки, надавала мужності та внутрішньої гордості, що світ так само не впіймав його, як колись і Григорія Сковороду, якого він вважав своїм мудрим вчителем. Тобто, на відміну від багатьох інших, Валерій Шевчук не став прислужуватись правлячій верхівці та зумів зберегти за тих абсурдних умов і свою внутрішню свободу, і свій власний художній світ.

Валерій Шевчук – цей цікавий і веселий чоловік, закоханий у запах рідної мови і задивлений у глибінь нашої літератури – народився 20 серпня 1939 р. у місті Житомирі у родині шевця. Дитинство його було досить багате на події й враження: Вітчизняна війна й післявоєнні роки, черги за хлібом, харчова нестача, ігри у війну – часом криваві, – патрони, солдатські каски, зброя, лазіння по скелях і підземних ходах, що їх вирила вода на бочці річки, блукання по післявоєнних руїнах: школа, перші класи, де були переростки, замерзле чорнило – його носили з собою в чорнильницях, які ховалися в мішечки з ворочком: холодні класи, відсутність підручників, перші книжки, які вдалося прочитати, перша вчителька Марія Яківна, яку він потім описав у “Домі на горі”…

У 1946 р. Валерій Шевчук пішов у перший клас. У 12-й чоловічій початковій школі провчився три роки, а годі перейшов у 32-у мішану, також українську школу.

З великою повагою ставився майбутній письменник до своїх батьків, і саме вони пробудили в нього інтерес до української літератури. “Батько мій, Олександр Шевчук, був особою досить цікавою, – пише в автобіографії Валерій Шевчук, – один хлопчик у багатодітній родині, він блискуче закінчив церковноприходську школу ще перед революцією (він 1913 р. народження)… По визволенні Житомира від німців був мобілізований в армію… пробув в армії до липня 1945 р., коли його демобілізували… Після війни батька тягали до НКВС (Народний Комісаріат Внутрішніх Справ, одне з виконавчо-адміністративних відомств радянського уряду, – символ політичного терору та винищення серед усіх верств населення, особливо діячів літератури, мистецтва, науки, зокрема в Україні, де терор був сильніший, ніж у Росії), обійшлося це тільки тим, що його виключили з партії… він був великий трудівник, і я ніколи не пам’ятаю його при безділлі – і після роботи сидів на своєму пасматому стільці і шив взуття, бо жили ми дуже бідно. При роботі вельми любив, коли маги читала йому українську класику, улюбленими його письменниками були І. Нечуй-Левицький та Панас Мирний. Отак вони допізна засиджувалися: він шевцював, а мати йому читала. Я згадую цей факт, бо він пробудив у мене інтерес до української літератури… Батько мав стихійну національну свідомість, але виявляв її вголос нечасто. Мати, хоч писалася за паспортом полькою, мала українську самосвідомість вищу від батька, була вона жінкою гонористою, розумною, вольовою. Удома її пестили, але, осиротівши в 21 рік (народилася вона 1911 р.), життя вона прожила суворе й повне нестатків. Вона була чудова господиня, пильно нас з братом доглядала і вперто хотіла, щоб ми вчилися… вона нас скерувала… в бік освіти, школи, книжки, бібліотеки, дому… Мати говорила правильною мовою літературною (українською), хоч знала і польську, і, як і батько, найбільше любила українську класику”. Отже, на формування світогляду майбутнього письменника батьки мали неабиякий вплив.

У дев’ятому класі Валерій захопився поезією Генріха Гейне (в російських перекладах), переживав юначий сплін і декламував напам’ять любовно-песимістичні одкровення. Тоді ж спробував і сам писати вірші, але в них не було ні ритму, ні образів. У десятому класі пробував писати й прозу: оповідання, початок історичного роману з історії Житомира, вірші в прозі, але все це батьки зі страху спалили, коли 1966 р. було заарештовано брата. В юності, в доуніверситетський і університетський період Валерій Шевчук писав вірші, у 1961 р. вірші писати покинув, перейшовши виключно на прозу, але в армії, не маючи змоги писати прози, знову повернувся до них. Згодом було ще два періоди, в середині 70-х, коли вій зібрав і впорядкував свою поетичну спадщину (1976-1977 рр.), і на початку 1980-х, але за все життя Шевчук так і не надрукував жодного вірша, бо, як він сам каже, “бажав мати щось сокровенне для душі, щось таке з мистецтва, що… не продається”. Поезія ця громадських мотивів не чіпала – то була інтимна лірика.

У 1956 р. Шевчук закінчив школу і мріяв стати геологом. Ще навчаючись у школі, він ходив па обласну станцію юних натуралістів, у гурток геологів; завдяки цим заняттям був включений в дитячу делегацію від Житомирської області 1954 р. і їздив до Києва (уперше його побачивши й зачарувавшись), дістав медаль учасника Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Отже, Шевчук збирався стати геологом. Він списався з геологорозвідувальною партією в селі Рижани біля Володарська-Волинського і поїхав туди на роботу. Він хотів потрапити на таке заняття, яке дозволило б йому поєднувати його з заочним навчанням на геологічному факультеті, але його відправили на бурову самоходку. У таких умовах ні про яке навчання мови бути не могло, і тому через деякий час він повернувся до Житомира, а поліські ліси згодом описав у кількох оповіданнях (“Атилла та Сірий”, “Вечір квапиться”). Можливо, саме життя в поліських лісах підштовхнуло Шевчука до вступу у Львові до Лісотехнічного інституту, бо в геології він на той час уже розчарувався. До інституту він не вступив (описано в оповіданні “Я обов’язково про вас напишу”) і повернувся додому, де пішов у підсобники на будівництві (брав участь у ремонті Житомирського сільськогосподарського інституту). Кілька днів довелося працювати в інститутській бібліотеці, де його увагу привернули дореволюційні книжки: з філософії та історії людської цивілізації. Але треба було здобути професію, і тому брат загітував Шевчука вступити до технічного училища на спеціальність слюсаря-механіка. Потім курс несподівано закрили, і Шевчук обрав спеціальність бетонника (бо там вчитися було найменше – лише 10 місяців). Але його все більше й більше вабила українська філологія, літературознавство. Він з жаром перечитував 20-томник І. Франка, особливо томи, де були статті про літературу. В Житомирській бібліотеці до його рук потрапила єдина стара українська книжка, яка там була, – Д. Багалія “Григорій Сковорода – український “мандрівний філософ” (Дмитро Багалій (1857-1932 рр.) був видатним українським істориком, членом Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН), членом Державної Ради в Петербурзі від університетів (1906-1914 рр.), професором і ректором Харківського університету й багато зробив для його розбудови та надання його праці українського змісту).

Іван Франко і книжка Д. Багалія – це було друге вибухове враження, яке значною мірою вплинуло па долю Валерія Шевчука, бо встановило основи його світогляду (йому було тоді 17 років). Він почав розуміти й вивчати українську літературу за методологією Івана Франка, у науковій доктрині якого серед численних літературознавчих підходів панівним був культурно-історичний метод дослідження. А Григорій Сковорода став для нього учителем життя.

У 1957 р. Шевчук зустрівся з Борисом Теном, про стосунки з яким потім написав спогад “Велика людина Житомира” в книзі “Жадань і задумів неспокій”. Невдовзі перед тим у Житомирі вийшов альманах творів місцевих письменників та композиторів “Перший сніп”. Шевчук з братом були критично до нього налаштовані й ніби на противагу йому збиралися видати свій альманах “Первоцвіт”. Батьки були перелякані “видавницькою діяльністю” синів, через що Шевчук написав п’єску-жарт “Трагедія Первоцвіту”, де всі пристрасті осмішив. Щоб авторів було більше, Шевчук пробував зав’язати літературні знайомства, але на той час у Житомирі літературне життя було дуже низького інтелектуального рівня (окрім Б. Тена). Через Тена він познайомився і заприятелював з Євгеном Концевичем (заслуговує на увагу післямова, написана Шевчуком до книги Є. Концевича “Дві криниці” – “Про Є. Концевича, письменника і людину”).

Технічне училище В. Шевчук закінчив влітку 1957 р. і був відправлений па роботу на бетонний завод. Цей період життя майбутній письменник описав в оповіданні “Долина джерел”. У той час він багато читав світової й української літератури, пробував читати філософську літературу (зокрема Гегеля), по-юнацькому вважав себе мудрою людиною і готувався вступити до Київського університету. Вступив Шевчук па історико-філософський факультет (хоча більше його й вабило літературознавство), витримавши конкурс із 12 осіб на місце. Вступити він мав обов’язково, бо восени його чекало військо натри роки, а все військове викликало в нього, за його ж влучним висловом, “гостру негативну реакцію”.

Студентом спершу Шевчук живу Боярці неподалік від могили Володимира Самійленка в домі старої вчительки, яка ще Самійленка знала живого (про це йдеться в оповіданні “Вечір святої осені”), а під кінець 1958 р. оселився в університетському гуртожитку на Виставці. Почався новий – студентський етап його життя.

Навчальний процес в університеті був цілком схоластизований, тому Валерій Шевчук ставився до нього формально, а всю свою енергію кинув на самоосвіту. Годинами він просиджував в університетській бібліотеці, і серед книг багато відкривав для себе. Уперше прочитав твори Євгена Плужника та Валеріана Підмогильного, і вони справили на нього великий вплив. Захоплювався поезією А. Кримського, прочитав Клима Поліщука, М. Зерова, М. Грушевського, В. Винниченка. Читав філософічну літературу, твори Шопенгауера, Ніцше, Брандеса, Спенсера тощо, читав чимало і з історії України (М. Грушевського, В. Антоновича, О. Лазаревського, О. Єфименка тощо).

В. Шевчук швидко налагодив стосунки з літературними студіями: “СіЧ” (студія імені В. Чумака) в університеті; Борис Тен рекомендував його Василеві Земляку, що був головним редактором “Молоді”, і той увів його в студію “Молодь” (про зустрічі з В. Земляком написаний спогад “Що запам’яталося” в книзі “Заповіт любові”). Шевчук був тоді поет і влився в життя літературної богеми. Його ровесниками були І. Драч, М. Вінграновський, І. Жиленко, В. Підпалий, М. Сингаївський, В. Житник, Г. Кириченко, В. Кравець, Н. Кащук та ін. Але скоро Шевчук відчув, що в поезії йому тісно, і з 1960 р. почав писати новели.

У 1961 р. Шевчук дебютував оповіданням про Т. Шевченка “Настуська” у збірнику “Вінок Кобзареві”, що вийшов у Житомирі. Весною 1961 р. літературна студія “СіЧ” видала стінну газету “Заспів”, в якій було вперше подано поему І. Драча про Т. Шевченка, вірші інших студійців; оповідання В. Шевчука “Щось хочеться” (пізніша назва “Кілька хвилин до вечора”) ввійшло в збірку “Долина джерел”. Улітку того ж року почалися публікації поетів-шістдесятників: І. Драча, М. Сингаївського, М. Вінграновського, В. Коротича, восени в “Літературній газеті” готувався розворот на дві сторінки “Проза братів Шевчуків”, але було подано зведені сторінки прози, де, крім того, були оповідання Є. Гуцала, В. Дрозда, Ф. Бойка та І. Драча. Окрема сторінка В. Шевчука з’явилася вже в 1962 р., і на цьому широкі публікації молодих письменників припинилися. Усе це викликало в Шевчука чималу енергію, – і в 1961-му р. він написав 18 коротких новел, а в 1962-му – 20. Деякі з них були перекладені на інші мови, а оповідання “Вона чекає його, чекає” – було пізніше екранізоване. Свою першу статтю “С. Васильченко в Коростишівській семінарії” В. Шевчук написав на замовлення Б. Тена для житомирського збірника, який так і не побачив світ. Отже, в літературу він увійшов фактично 1962 р. завдяки публікації у “Вітчизні” та “Літературній Україні”, коли був на IV – V курсах університету.

Того року В. Шевчук багато подорожував, відвідав Чернівецьку область, разом з В. Дроздом їздив в Ужгород та Львів, а разом із П. Скунцем – до його рідного Міжгір’я. Восени їздив з П. Тичиною, М. Вінграновським та В. П’яновим по Поділлю, були у Вінниці, , Хмельницькому, Старокостянтинові, багато виступали. На п’ятому курсі Шевчук почав підробляти як консультант прози Комісії по роботі з молодими СПУ, що дало йому змогу покинути гуртожиток і оселитися поблизу будинку М. Рильського в Голосієві. Близько був знайомий з В. Сосюрою, Б. Антоненко-Давидовичем та Л. Новиченком – одним із провідних українських критиків і літературознавців XX ст.; членом-кореспондентом Академії наук УРСР, науковим співробітником Інституту літератури ім. Т. Шевченка.

У 1962 р. в періодиці вийшли 13 оповідань В. Шевчука (усі короткі), які викликали 14 відгуків у пресі, більшість негативних, навіть озлоблених. Шевчук тоді досить вільно виступав на вечорах у Спілці письменників, було й обговорення його творчості, де Дмитро Гринько охрестив його наслідником Арцибашева. Через те його тоді не прийняли до СПУ. Наприкінці 1962 р. В. Шевчук відчув себе вичерпаним: треба було щось міняти в манері письма. У той рік він працював над дипломною роботою, в якій розглядав літопис Самійла Величка, що викликав у нього й пізніший інтерес.

У 1963 р. Валерій Шевчук був учасником Всесоюзної наради молодих письменників у Москві, де його творчість було сприйнято прихильно. Після закінчення університету він працював в Житомирі власним кореспондентом газети “Молода гвардія”, і виявив для себе, що журналістика його не приваблює.

Восени того ж року В. Шевчук одружився з Неонілою Біличенко, українською філологинею. Улітку й восени він написав близько десяти оповідань уже в новій стильовій манері. В армії (Мурманська область) знову почав писати вірші. Загалом, ставлення до нього в літературі різко змінилося: у цей рік Шевчук не надрукував нічого, запланована у “Молоді” книжка не вийшла – це було перше холодне мовчання, яке він відчув до своєї особи, фактично його було відсунуто від літературного процесу.

1964 р. Шевчук зустрів у Кілп-Яврі, неподалік Мурманська, а на початку року переїхав до Североморська, де за специфікою нової служби знову дістав змогу писати прозу. Він написав ряд оповідань і почав писати свій перший роман “Набережна, 12”, матеріалом для якого стали листи дружини, де вона описувала життя свого дворика у Києві, а вій переніс дію до Житомира і додав до того ряд образів чисто житомирських. Писав Шевчук у гой час і білі вірші.

У 1965 р. письменник завершив “Набережну, 12”, писав короткі оповідання (1964 р. їх було написано 14, а 1965-го – 9, зокрема цикл “Сині хвилі” на тему зустрічей у Заполяр’ї з дружиною). Завершивши “Набережну, 12”, Шевчук написав “Вулицю” – серію житомирських типів, яка була надрукована частково, проте саме це стало поштовхом до задуму великого роману в новелах про вулицю, на якій він ріс, – це “Химери зеленого літа. Хроніка безперспективної вулиці”.

Враження від повернення з армії (у серпні 1965 р.) відбилося в оповіданні “Б-5”, яке пізніше було названо “Літепло ранньої осені” (“Долина джерел”). Повернувся Шевчук з армії саме в той час, коли почалися масові політичні арешти серед української інтелігенції, був в кінотеатрі “Україна” і вставав, протестуючи проти того (описано в романі “Юнаки з огненної печі”). У вересні Шевчук влаштувався в науково-методичний відділ музеєзнавства, який містився в Києво-Печерській Лаврі – враження від цієї роботи відбилися в повісті “Голуби під дзвіницею”.

У січні 1966 р. було написано повість “Середохрестя”, в якій відбито враження студентського життя. У повісті багато реального, герої типізовані, за винятком Михайла – своєрідна трансформація авторського “я”. Працюючи у відділі краєзнавства, Шевчук редагував матеріали про українські музеї для журналу ЮНЕСКО “Muzeum”, написав статтю “Пересувні музеї й автовиставки”. У 1965- 1966 рр. надрукував багато статей і вперше зверну вся у белетристиці до історичної тематики (“Останній день”, “Полиновий тлін”), їздив до Чернівців, Чернігова, Донецької області. Саме у Донецьку одержав звістку про арешт брата. Причиною арешту було те, що він вирішив набрати в друкарні і відбити для себе як пам’ять статтю про процес над Погружальським, палієм україніки в ЦНБ.

Улітку 1966 р. почалося редагування першої книжки В. Шевчука “Серед тижня”, яку, до речі, впорядкував і якій дав назву брат. Редактором книжки став Є. Гуцало. Оповідання “Останній день” потягло за собою цілий цикл фольклорно-фантастичних історичних оповідань, який згодом було знято, а саме з нього потік струмок, що живив В. Шевчука згодом упродовж 15 років. Загалом письменник активно працював у той час у літературі – це була вершина його творчості у 60-ті рр. Тоді ж було написано повість “Гніздо”, яку ледве не надрукував “Жовтень”, але її зняла цензура – згодом ця повість стала першою частиною роману “П’ятий номер”, що входить у житомирську сагу “Стежка в траві, або Двори в передмісті”, писав оповідання, перекладав твори Г. Сковороди – так почалося зацікавлення В. Шевчука поезією українського бароко, написав ряд статей. Основними рисами літературного бароко були висока оцінка оригінальності й переобтяження творів стилістичними прикрасами, зокрема метафорами, гіперболами й антитезами. Слід нагадати, що українське бароко було часом розквіту літератури. Починаючи з першої чверті XVII ст. (М. Смотрицький, К. Т. Ставровецький, почасти вже І. Вишенський), воно дожило аж до кінця XVIII ст. (Г. Сковорода).

Помітили В. Шевчука й за межами України. Його оповідання перекладали у Варшаві, Москві, Парижі; а сам він перекладав вірші К. І. Галчинського, якими захопився, підготував і подав у “Молодь” книжку “Набережна, 12”, про нього знову заговорили критика, особливо тепло відгукнувся на “Серед тижня” Іван Сенченко (загалом старші письменники його творчість майже не сприйняли, за винятком Л. Серпіліна та І. Сенченка). Того ж року В. Шевчука прийняли до СПУ.

З 1968 р. Шевчук почав відходити від чистого реалізму, зануреного у побут, і звернувся до умовних форм, хоч і реалізму до решти не покидав – саме тоді з’явилася “Панна сотникова”, з якої пізніше режисер А. Степаненко зробив фільм “Повний місяць”. Перебуваючи в Ірпені, Шевчук почав писати свою першу історико-філософську повість “Ілля Турчиновський”. В “Радянському письменнику” йшла робота над книжкою “Вечір святої осені”, писалися статті, рецензії та оповідання. У передмові до книги Е. Гофмана “Золотий горнець” теоретично було обгрунтовано перехід до умовних форм письма. До того ж Шевчук перекладав есе Василя Горленка (з російської) – готував його видання в “Дніпрі”, видав “Сад божественних пісень” Григорія Сковороди, переклав “Маклену Грасу” М. Куліша. Самого Шевчука перекладали па польську, білоруську, угорську, хорватську мови. Вийшла “Набережна, 12” із повістю “Середохрестя”, яка викликала зливу негативної критики, бо в суспільстві вже починав повівати холодний вітерець, провісник майбутніх бід для нашої культури та інтелігенції. Але Шевчук багато працював, вступив у переговори з видавництвом ж. “Дніпро” щодо перекладу на сучасну мову літопису Самійла Величка (переклад цей вийшов аж 1991 р.), і вже 1969 р. перекладав перший том цього літопису.

У той рік Шевчук багато писав, зокрема повість “Золота трава” (надрукована була 1984 р.) і перший варіант повісті “Мор”, до якої потім повернувся 1980 р. й дав остаточну редакцію у 1983 р. Писав він історичні й фольклорно-фантастичні оповідання, статті, його перекладали на грузинську, білоруську, російську, польську мови. Вийшла книжка “Вечір святої осені”, в якій було надруковано вісім нових оповідань і якою практично закінчилися його книжкові видання в 60-х рр. Вихід цієї книжки став для автора так би мовити фатальним – як непокірного, інакомислячого, його надовго вилучили з літератури. На щастя, це не знищило в ньому живого митця, а навпаки, сприяло витворенню самобутнього світу, хай відчуженого від абсурдної довколишньої дійсності, але мінливого і цікавого.

У 1967-1969 рр. Шевчук їздив відвідувати в Мордовію брата, і враження від цих відвідувань відбито у романі “Юнаки з огненної печі”.

У творах, що були видані у 1960-ті рр., тонка спостережливість та зацікавленість винятковими психологічними етапами ще вкладалися в очевидно реалістичну творчу методику. Незважаючи на деяке невдоволення нахилом Шевчука до психологічної “мікроаналізи”, офіційна радянська критика зараховувала автора до нових “безсумнівних талантів” української прози, поруч з Євгеном Гуцалом, Володимиром Дроздом, Григором Тютюнником. Оцінка Шевчука на Заході була настільки висока, що його оповідання ввійшли в антології Юрія Луцького та Івана Кошелівця.

На цьому творча діяльність Шевчука-шістдесятника практично закінчилась. У важкі сімдесяті роки його майже не друкували, тому він відійшов від активної літературної діяльності і продовжував працювати, як умів та міг, присвятивши себе літературі, науці та дітям, не маючи жодної надії щось надрукувати. Майже всі друзі відвернулися від затаврованого владою, але поряд було багато книг, щоденна праця над давніми манускриптами, власними рукописами. Сам Шевчук так писав про цей період: “Позаду залишилася літературна метушня, змагання, захоплення, натомість підійшла врівноважена дорослість… тоді я знав у своєму житті одне: щоденну працю без вихідних та відпусток; знав я і моменти високого духовного прояснення, яке допомагало мені жити; в ім’я тих пояснень і задля них, може, я й жив. Твори мої вже значною мірою видані, отож я, можна сказати, як письменник, відбувся. Вартість цих творів оцінюватиму не я, а читач та час, отож вони можуть або залишитися, або піти на смітник…”

Упродовж 1970-х рр. В. Шевчук майже не виступав з новими творами. У 1971 р. було надруковано кілька оповідань у періодиці, в 1972-му, у зв’язку з ювілеєм Г. Сковороди, кілька статей про мислителя та п’єсу про нього “Сад”, але прози Шевчука у той час рішуче не друкували. Чому саме про Шевчука “ніби забули й думати”, як пише радянський критик Микола Рябчук, невідомо. Тим часом у В. Шевчука та В. Яременка виникла ідея зробити для школи перекладну антологію давньої української поезії. Це й стало початком нового “величезного захоплення” В. Шевчука, яким він горів упродовж усіх 1970-х рр., оскільки “відкрив цілий масив маловідомої або й невідомої нашої поезії, десь на сотню імен, поставивши постулат, що давня поезія була багатомовна й творилася по різних культурних осередках”. У 1970-ті рр. Шевчук багато часу проводив у бібліотеках, у відділі рукописів ЦНБ (Центральна наукова бібліотека) в Києві і, незважаючи на своє вкрай сутужне матеріальне становище, провів ряд археографічних поїздок: у Львів. Кременець, Острог, Почаїв, Тернопіль, Кам’янець-Подільський, Новгород-Сіверський тощо. “Переді мною відкривалося щось таке велике, дивовижне, – писав він, – ціла загублена культура, в якій я просто закохався, яким я захоплювався. Ця культура певною мірою почала впливати на мою прозу, а стиль мій, як я жартував, почав бароковіти”. На початку 1970-х рр. В. Шевчук ще писав фольклорно-фантастичні повісті та оповідання з елементами готизму – це був результат його захоплення поетикою фольклорної народної прози. У них чітко простежується критичне ставлення до “малорусизму” Гоголя та Довженка, тобто до естетики, яка подає українську ментальність через екзотику не без насмішки (з гумором), Шевчука ж фольклорна народна проза цікавила з іншого боку, психологічного, бо фантастику і демонологію, та й готизм він розглядав як стан душі, образний його відбиток. Такі фольклорно-готичні повісті в друк тоді потрапити не могли, вони були надруковані – одна 1984 р., а решта 1989 р. (“Готизм” – визначальна риса так званої “готичної літератури”, яка сформувалася в Англії наприкінці XVIII ст. У цих творах зображено незвичні ситуації, жахи пекла, страхітливі жорстокості, великі таємниці, що перетворюють людину на іграшку надприродних сил. Творцем “готичного роману” вважають Г. Волпола – автора “Замку Оранто”, 1765 р.).

До 1975 року Валерій Шевчук працював у цьому ключі, але, написавши “Птахів з невидимого острова”, звернувся до бароко, і, зрештою, вій почав з’єднувати обидві поетики, хоч ніколи не цурався реалізму, навіть на межі надреалізму, або сюрреалізму (фр. sur – над-) – авангардистська течія, що виникла спочатку в літературі, потім поширилася на малярство, скульптуру й інші види мистецтва. Уперше цей термін ужив французький поет Гійом Аполлінер до одного зі своїх творів, вкладаючи у нього значення “нового реалізму”. Сюрреалізм відводив особливу роль у творчій діяльності підсвідомому та несвідомому, реалізованому через прийоми автоматичного письма, правила випадковості, сновидіння тощо.

Отже, у той період творчості легкий стиль Шевчука почав зникати, стаючи все більш монументальним, з розлогими епітетами і складними синтаксичними конструкціями. Письменника почали вабити вишукані, ускладнені сюжетні конструкції й великі епічні форми, але не як хронікально-описові полотна, а як структури образні, подібні до вибагливих барокових структур та споруд. Він пробував з’єднати свої фольклорно-готичні повісті в цикл “Вода із кінського копита”, до якого дописав 1977 р. повість-преамбулу “Дім на горі”, але несподівано ця преамбула з’єдналася із циклом фольклорно-фантастичних оповідань “Голос трави”, про що буде йтися пізніше. З другого боку, “Ілля Турчиновський”, написаний ще 1968 р., випав із циклу згаданих повістей, хоч мав своє продовження в “Петрі утеклому”, створеному 1979 р., а завершення знайшлося аж 1981 р. у “Лісі людей” – ці три речі і склали роман-триптих “Три листки за вікном”, який побачив світ 1986 р. Фабульна основа повісті “Ілля Турчиновський” – автобіографія реального Іллі Михайловича Турчиновського, випускника Києво-Могилянської академії.

Отже, у той час Шевчук творив не один, а кілька епосів: “Дім на горі”, “Три листки за вікном” і серію фантастичних повістей, але останні цілістю не стали, хоч у загальному задумі це був епос, який можна було б назвати “Дорогою в тисячу років” (так він пізніше назвав свою книгу літературознавчих розвідок), тобто письменник прагнув розглянути якусь частину української ментальності на її тисячолітньому шляху… “… трьома дорогами я ішов, – пише В. Шевчук, – давня поезія і літопис С. Величка – одна, історичні повісті – друга, сучасна проза – третя”. Усе це по-своєму між собою з’єднувалося, доповнювало одне одне: бароко і фольклорно-готична фантастика, реалізм, модернізм. Письменник не мав жодної надії надрукувати свої твори, але продовжував працювати. Його улюблений афоризм на той час звучав так: “Музі треба служити, коли хочеш у мистецтві досягти якихось результатів. Коли ж перетвориш її у служку собі, вона помститься”. Шевчук зазначав, що він ніколи не був революціонером, і хоча система ставилася до нього немилосердно й фактично викинула його з літературного процесу, він ніколи супроти неї не воював революційними методами і не тому, що боявся, а тому, що ніколи не вірив у прогресивну суть революцій. Вони, як і війни, не викликали в нього захоплення. Шевчук мав один олтар – мистецтво, і йому ближча була позиція у башті зі слонової кості, аніж письменника-революціоиера, тим більше, письменника-служки (“башта слонової кості” – образне визначення, таке, як “внутрішня еміграція” тощо).

У 1972 р. Віра Вовк надрукувала оповідання В. Шевчука “Дорога від батька” португальською, 1973 р. його переклали польською, словацькою та англійською, 1974 р. вийшла в Польщі книга “Набережна, 12” з двох повістей. У 1977 р. “Набережна, 12” вийшла в Будапешті угорською мовою, а в Кошіце з’явилася книга оповідань “Жовте листя в липні” – словацькою. У 1978 р. твори Шевчука перекладали грузинською та казахською, а 1979 р. – молдовською.

1980-ті рр. стали для В. Шевчука золотим часом. Він почав активно друкуватися. Вхід до літератури додав йому новий стимул до праці, тим більше, що суспільство зацікавилося навіть його давніми поемами. Активно друкували й прозу Шевчука. На початку 1980 р. вийшла книга його повістей “Крик півня на світанку”, 1981 р. книга оповідань “Долина джерел”. У 1982 р. ж. “Дніпро” надрукував “На полі смиренному”, а “Жовтень” – “Дім на горі” – повість-преамбулу.

У 1980 р. в Москві вийшла його перша книга в російському перекладі Н. Дангулової, 1981 р. в Будапешті вийшов томик із повістей “Крик півня на світанку” та “Голуби під дзвіницею”, 1982 р. його перекладали угорською, грузинською, польською, білоруською.

У 1983 р. нарешті вийшов в світ роман-балада “Дім на горі” (створювався він у 1966-1980 рр.), що став найяскравішим прикладом необарокового стилю письменника.

У 1984 р. вийшли “Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні в XVI – поч. XIX ст.”, Антологія української поезії XI – XVIII ст.”, а 1985 р. у Москві вийшов том “На поле смиренном”.

Книга “На полі смиренному” вийшла також у перекладі чеською та німецькою мовами. Слід нагадати, що поштовхом для написання цього роману-притчі, роману-травестії, як його ще називають, послужила пам’ятка житійної літератури “Києво-Печерський патерик” (кінець XII – початок XIII ст.), що його Валерій Шевчук ретельно досліджував. Твір складається з 12 розділів, у кожному з яких розповідається про життя котрогось із ченців, і перед читачем постає вельми строката і водночас досить цілісна картина життя Києво-Печерського монастиря. Кожен з розділів має притчовий підтекст, варто лише уважно вчитатися в нього. Але автор не нав’язує притчової моралі – в ній кожен має розібратися сам. Він не висловлює і своїх оцінок, не намагається розставити акценти. Його оповідь – це своєрідне психологічно-філософське дослідження характерів, типів людей у певних ситуаціях. Автор узагалі любить грати роль спостерігача, як і його оповідачі. Розповідаючи ніби про конкретне життя одного з ченців, їхні історії, Валерій Шевчук у цілому досліджує світовідчуття людини далекого від нас XII ст., часів “молодого” християнства. Перед нами постає тогочасна людина, яку переймають сумніви. Особливо цікавим є її внутрішнє роздвоєння, складне боріння її духу з плоттю, нових поглядів із старими, прадавніми, а також спроба знайти певний розумний компроміс. Письменник ненав’язливо, спокійно піднімає проблему суперечностей між церковними догмами та істинною вірою, власне, пропонує читачеві задуматися над цим, самотужки дійти певних висновків. Таким чином, “На полі смиренному” не є сучасною інтерпретацією “Києво-Печерського патерика”, його сучасною версією. Автор у своєму історичному романі вийшов далеко за межі життєпису ченців Києво-Печерського монастиря: простежуючи разом із Валерієм Шевчуком духовну еволюцію наших далеких пращурів, ми водночас одержуємо благодатний поштовх задуматися над проблемами, які є вічними для всіх часів і народів. З-поміж них вирізняються такі: воля і неволя, швидкоплинність слави, тлінність і марнота життєвої суєти, істинна вартість людини, вічність добра, так само як і вічність зла, проблема життя і смерті, проблема вибору, самозречення. З приводу нього роману В. Шевчук якось зізнався, що писав його саме тоді, коли в ньому “накопичилося чимало відрази до світу”. То була “своєрідна психотерапія”. За його висловом, у книзі йдеться “про не співмірність чистоти духовного життя із брутальністю державної влади, котра прагне підпорядкувати собі навіть релігійні, духовні сфери. Релігійна чистота робить людину вільною, тоді як державна влада повсякчас прагне волю знищити. Я протестував проти цього ціле своє життя – не як публіцист, а саме як митець…”.

Того ж 1985 р. в Болгарії вийшла книга В. Шевчука “Тепла осінь”, 1989 р. “Дім на горі” – польською і книга оповідань “Вечір святої осені”; тоді ж у Києві “На полі смиренному” вийшло англійською.

У 1988-1989 рр. вийшла двотомна антологія “Марсове поле. Героїчна поезія на Україні в X – поч. XIX ст.”, 1990 р. в Москві вийшла книга “Кам’яна луна”, а 1991 р. “Дім на горі” вийшов литовською мовою.

Увесь цей час В. Шевчук не переставав писати й нові твори. “Три листки за вікном” з’явилися у травні 1986 р., коли вибухнув Чорнобиль і Київ перебував у паніці. Над цим романом-триптихом він працював упродовж тривалого часу, і твір також заслуговує на особливу увагу у творчому доробку Валерія Шевчука. Слід зауважити, що саме за нього автора удостоєно Шевченківської премії та премії фундації Антоновичів. Триптих “Три листки за вікном” базується на конкретному історичному матеріалі з XVII, XVIII і XIX ст., тобто є твором історичним, та основною його рисою є філософічність: Валерій Шевчук художньо досліджує “українську душу” в розрізі трьох історичних епох: бароко, просвітництва та романтизму. В “Трьох листках за вікном” автор спромігся простежити складну, суперечливу історію становлення духовності українського народу, його морально-етичного кодексу впродовж трьох століть – адже як він наголошує в одному із своїх інтерв’ю, “всі оці тисячу років мільйони індивідуальностей боролися, падали, гинули, зводилися, будували і руйнували не тільки матеріальні цінності, але й себе і свою суть, свою духовну структуру”.

У 1984 р. Валерій Шевчук написав роман “Дзигар одвічний”, який 1987 р. вийшов у журналі “Дніпро”, а книгою – 1990 р. Саме у вісімдесяті роки Шевчук повернувся до задуму дописати епопею на тлі своєї житомирської околиці: 1985 р. написав “Білі палаци хмар”,

1986 – “Життя та пригоди Віталія Волошинського”, 1987 р. – “Відомста” та “Одкриття”, що увійшли у “Стежку в траві” (“Житомирська сага”). “Стежка у траві” стала спробою митця створити соціально-психологічну картину життя понівеченої української інтелігенції, робітників, службовців, люмпенів його рідного міста Житомира в 50-60-х рр. минулого століття. Водночас, як зізнається сам письменник, це і показ “екзистенційної “закиненості” людини у Всесвіт, безпорадність її перед долею й напружені шукання людиною своєї стежки для втечі від самотності, із зони герметичної духовної ізоляції, у простір добра і любові”.

З поверненням в літературу творів Шевчука активною стає і діяльність самого автора. У спілці письменників Валерій Шевчук веде лабораторію молодої прози, керує клубом “Літописець”, організовує чимало літературно-мистецьких заходів. Його п’єси “Вертеп”, “Сад божественних пісень”, “Птахи з невідомого острова” ставлять сучасні модерні театри.

Під час вручення Валерію Шевчукові премії фундації Антоновичів, про яку вже згадувалося вище, він сказав про себе: “Моя доля як митця не склалася безхмарно, але я ніколи на неї не нарікав. Ніколи не шукав слави для себе, але шукав слави для народу свого і своєї літератури. Зрештою, я полюбив народ свій через те, що він був упосліджений, гнаний, битий і обкрадений”. А закінчував промову так: “Кожен з нас – гість у цьому житті, але кожен у ньому, як уміє і як може, будує свій храм…”. Безперечно, внутрішнє сум’яття навідувалося, бо шлях супроводжувався постійними пошуками, а гармонія душі, якої прагне кожен митець, не приходить сама по собі. Валерій Шевчук вважає, що політика й мистецтво – речі абсолютно несумісні, й там, “де до мистецтва домішується політика, починається його поступовий занепад”.

У художньому творі для Валерія Шевчука найголовніше – його естетична довершеність. Власні твори цього письменника завжди відзначаються високою культурою письма та лексичним багатством. Образи мають алегоричний підтекст, але завжди свіжі, не затерті багаторазовим уживанням. Недбалість у вираженні думки чи почуття йому не притаманна. Як зізнається сам письменник, він “не хоче спішити”.

Духовні цінності для Валерія Шевчука є визначальними у житті, вони домінують над цінностями матеріальними. Цьому вчив Григорій Сковорода, і це над усе прагне прищепити сучасникові Валерій Шевчук.

Увесь творчий шлях Валерія Шевчука, заснований на таких його поглядах, – нелегкий, можливо, аскетично-непривабливий для багатьох сучасників, – для самого письменника став розкішним “садом житейських думок, трудів та почуттів”. Недарма письменник спромігся створити в цьому саду великий духовний космос, то його не одразу всі можуть збагнути, але який притягає, чарує, будить свідомість і почуття багатьох. А значить, він по-справжньому може прислужитися людям.

Письменник відчуває себе щасливим, коли люди розуміють його, хоч би й “скромною мірою”, коли його творчість допомагає їм знайти і утвердити себе, а часом просто вижити у світі реальному, тобто дає їм надійне духовне опертя. Це, певно, найвища нагорода, якої доля удостоює далеко не всіх лауреатів навіть найпрестижніших премій.



(1 votes, average: 5.00 out of 5)