ДОРОГА

(Уривки з поеми)

Розділ І. Начало

І

З глухих кутків діставши древні посохи –

Бамбукові, тернові, під горіх,-

Ішли філософи, брели філософи

Шукать начало пройдених доріг.

Ах, диваки, не знались вони з масами!!!

А поодинці упродовж сторіч

Ціпками Землю Торсали і мацали,

Щоб віднайти Дорогу всіх доріг.

А їм під ноги,

Предметно і звужено,

Лягли жорстоко, точні і скупі,

Дороги куці від корчми до пужална

І від кошар старих –

На водопій,

Не мозком уподобані, обчислені,

А черевом проорані в черінь…

А їм же праглося знайти осмислене

Начало всіх осмислених доріг.

Ішли. Блудили.

Чи завжди блудили?

Шукали. Чи знаходили?

Дізнайсь.

Аж поки вічна таїна могили

Не воздвигала запитальний знак.

А ми над ними язиками клеплем!

Хоч інколи подумати б не гріх,

Що, може, сховані у їхніх склепах

Не лише кості,

А й гілки доріг…

Дороги йшли, врізалися з розгону

У племена, Помпеї, города…

Сивіли і відходили Платони,

І формули слідів

Читав Сковорода.

Дороги йшли

На всі чотири сторони:

Ті – на Олімп,

А інші – в чорнозем…

Відходили філософи в історію,

А посохи відходили в музей.

І пилом осідав над ними час…

Так звідки ж ти,

Дорого,

Почалась?

Балада про людину, у якої дорога не закінчиться

Василеві Симоненку

Розгнуздані коні

Пророче іржуть,

Бо чують крізь мерзлу підківну іржу

Далеку дорогу,

Червону тривогу,

А може, й останню на світі межу.

Вже вітер над ними

Заносить нагай…

Так де ж отой вершник

Без страху й вагань,

Щоб прямо – галопом,

Потоп – так потопом,

Щоб чортові в зуби –

Пропав а чи пан?!

Чи, мо’ вже й не знайдеш

Зі свічкою вдень?

Та ні, подивіться: аж он він іде –

Красивий, мов сокіл,

І духом високий,

І сяє опукло чоло молоде.

Аж це його вітер єхидно спиня: –

Чи знаєш ти, хлопче,

Якого коня

Тобі серед поля

Вготовила доля?

Ударить копитами –

В душу стерня!

А він, посміхнувшись,

Виходить на луг

І кида себе у сідло, як стрілу,

І прямо – галопом,

Потоп – так потопом,

І вигнувся кінь у стрибку,

Наче лук!

Ой матінко-мамо,

Не клич його в сни,

Бо вже ж того вершника не зупинить

Ні яром горбатим,

Ні затишком хати,

Ні богом, ні чортом,

Ні віком труни.

О, як він летів

В бурелом напролом,

Аж сонце, захекавшись,

Потім зійшло.

І біла сорочка

Здіймалась пророчо

У хрестик вишиваним білим крилом.

І повнилось серце його молоде

Такою любов’ю до чистих людей,

Що стало затісно

Йому у затінку –

І вибухло піснею з горна грудей!

Калинова крапля

Скотилась з грудей

На ниви, на роси, на визрілий день.

І впала та крапля

На праведний прапор,

Чистіший і вищий за сонце руде.

Заквакали жаби:

“Догрався, дивак!”

Вужі пред’явили на тіло права.

Копали могилу…

І раптом спинились:

Кого ж їм ховати, як пісня жива?!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

ДОРОГА