РІВНЯННЯ НЕБУТТЯ – ВАЛЕРІЙ НЕЧИПОРЕНКО
РІВНЯННЯ НЕБУТТЯ
(Примітка: вперше надруковано під псевдонімом Александр Таміре у збірці “Вампиры просыпаются в полночь”, “Век”, м. Рига, 1992.)
Сплюх отримав прізвисько “Сплюх” тому, що на лекціях завжди спав. Якщо взагалі приходив на них.
І на всіх лекціях він спав з однаковим інтересом. Бачив якісь свої загадкові сни. Знавці твердили: не зовсім тверезі. Та це неправда. Сплюх майже не пив. Лише іноді, якщо були гроші, вживав маленьку чарочку коньяку, щоб краще думалося.
Якимсь робом він вмів поєднувати постійну сонноту і постійне думання про найрізноманітніші речі. Зовнішнє життя майже не торкалось його. Лише зрідка Сплюх спроквола розплющував очі і кидав задумливий погляд в оточуючий простір. Спостережлива Лю потім говорила, що на лекціях з теоретичної фізики Сплюх розплющував очі дещо частіше. При цьому Лю замовчала про свої ілюзії: спершу вона думала, що Сплюх почав частіше просипатися через її, Лю, нову зачіску. Але зачіска через місяць постаріла разом з нещасною Лю, а Сплюх вперто кидав поодинокі погляди винятково вбік дошки. На ній козебородий професор, темпераментно постукуючи архаїчною крейдою, вибудовував все нові формули.
А того особливого дня формули були особливо довгими і страхітливими. Аудиторія тихо стогнала від кожної нової тому, що запам’ятати ці чотириповерхові ешелони закарлючок було абсолютно неможливо.
Грім вдарив десь посередині лекції. Сплюх вкотре сонно підняв голову і несподівано голосно сказав:
– Помилка.
– Що? Де? – здивовано відступив від дошки козебородий професор.
– Не у вас помилка. У Шрьодингера, – ліниво уточнив Сплюх.
– У Шрьодингера?! – задихнувся професор. – Ну, знаєте… Вся фізика тримається… Сучасна…
– Це у нього спросоння. Не зважайте, – підпустив шпильку хтось зі студентів і аудиторія вдоволено зареготала.
Але Сплюх рішуче вийшов з-за столу, підійшов до дошки і впевнено виголосив:
– Така складна формула не може бути вірною.
– Це не формула! – розсердився професор. – Це рівняння, молодий чоловіче! Основа основ.
– Я знаю, – махнув на нього рукою Сплюх. – Але тут, дивіться, – він відібрав у професора крейду, – ось тут Шрьодингер повернув не туди. Адже це софізм… Ось. дивіться… А насправді все простіше… Ось. І ось. Тепер тут… Навіщо ускладнювати?
Напруга стрімко зростала. Повітря в аудиторії дзвеніло і плавилося. А Сплюх не вгамовувався:
– Звідси робимо лише два логічних кроки. Ось… І ось… Все. Формула готова. Лише чотири компоненти. Просто і гарно.
Аудиторія ошелешено мовчала. Лише професор, найнаївніший з присутніх, нічого не зрозумів. Він поки що сподівався, що все це – звичайний студентський розиграш. Заздалегідь смакуючи блискучий розгром нахабного неука, козебородий урочисто відійшов від дошки, став, покачався з п’яти на носок, іронічно подивився на всіх разом, на Сплюха окремо і лише потім – на дошку. Він вже готував вбивчу тираду про вічних винахідників вічного двигуна.
Та чим довше він дивився на дошку, тим більше видовжувалося його обличчя.
– Чекайте, чекайте, – пролепетав професор. Він з наскоку не міг знайти помилки. Він не зміг знайти її і через хвилину, і через дві…
Ну, а далі було вже не цікаво. До кінця лекції та ще дві години по тому козебородий і Сплюх захоплено писали свої закарлючки, витирали їх, знову писали, видирали один в одного крейду чи ганчірку, штовхалися, скрикували, терли дошку ганчіркою, писали знову.
Далеко не всі глядачі досиділи до кінця вистави. Зате вони були відмінно винагороджені останнім актом трагедії. Вкотре впевнившись у вірності формули, яку вивів Сплюх, професор ляснув себе по лобі, і дико закричав:
– Але це значить!.. Це значить!…
– Ну, ну,.. – підхопив його Сплюх.
– Це значить, що нас немає. Як же так?
– А так, – втомлено прийняв лаври Сплюх. – Нашого світу немає. Як бачите.
– Як же це так? А де ж ми?
Але Сплюх вже втратив інтерес до світу, якого виявляється немає. Він сонно витер з дошки все, крім своєї формули, і супроводжуваний захопленою Лю, пішов геть.
А професор ще довго дивився на дошку, заморочено смикався і шептав:
– Формула небуття. Формула не-бу-ття.
День закінчився не менш парадоксально, ніж розпочався. Вперше в житті професор напився, якимсь чином опинився в метро і там чіплявся до пасажирів з такою приблизно тирадою:
– А Шрьодингер, виявляється, був не правий. Я і Сплюх, ми його фактично поховали. Через рік про нього ніхто й не згадає. Але формула небуття, скажу я вам, страшна річ.
Скінчилося тим, що професор врешті-решт зіткнувся з нарядом міліції і втомлений лейтенант впродовж години допитувався в нього: “Хто такий Сплюх і де вони сховали тіло громадянина Шро,.. Шрьо,.. ну, того, з ким розправились. До честі козебородого треба відзначити, що він тримався стійко і не видав Сплюха навіть після дуже холодного душу.
А Сплюх навпаки – був того вечора абсолютно тверезим. Хоча гроші якраз мав. Але йому чомусь не хотілося коньяку, не хотілося думати і, напевно, через це спати теж особливо не хотілося. Вони з Лю гуляли вздовж якоїсь, неважливо якої вулиці, і захоплена Лю все допитувалася у свого коханого генія:
– Що ж тепер буде, га? Якщо все це правда, якщо тепер є формула небуття? Що з нами, з усіма, тепер буде?
– Тепер треба знайти формулу буття, – спокійно відповідав Сплюх. – І, здається, я вже знаю, де її шукати.
… Цей хлопець чи не намірився позбавити людство будь-якого інтересу до життя? Чи, може, навпаки?
Кажуть, Богові потрібні учні…
(2 votes, average: 5.00 out of 5)