ДIМ НА ГОРI – ШВЕЦЬ – Шевчук Валерій Олександрович
ЧАСТИНА ДРУГА
ГОЛОС ТРАВИ
Оповідання, написані козопасом Iваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших
ШВЕЦЬ
I в хаті холодно, й на душі холодно. Він подумав: “Кінчилися шпильки, а березові чурбанці вийшли”. А ще він подумав: надворі йде дощик, маленький, кульгавенький та холодний. Через це і в душі йому холодно; зирнув – на лаві повсідалися всі дев’ятеро його душ, між них і Марійка – п’ятилітка, яку найдужче він любив, а в кутку на стіні подрімує собі святий Микола. Швець дивиться на них усіх крізь напівприплющені повіки, він вимірює подумки шлях до лісу, бо до лісу таки треба йти. Зрубає березу, хай і потайки, мабуть, у такий дощ саме йти, – будуть йому чурбанці, та й хату обігріє трохи, щоб ці його дев’ятеро душ не мерзли й не подрімував так сторожко Микола. Швець одягає свитину, вона чавить йому утлі плечі, йому аж дихати важко. “Чи це парко в хаті?” – думає він, забувши, що діти цокотять на лаві зубами, – виходить, затикаючи за пасок сокиру.
На нього віється сіренький дощик, засипає очі, загортає в сиву свитку дня, яка поверх його свитки як зайвий тягар. Але попереду бовваніє ліс, там далі дорога, мокра і вся в калюжах. Лісник, певне, спить, думає швець, бо й мені цілий ранок хотілося спати. Ну, звісно, коли б не потреба і не крик – кричало дев’ятеро душ, голодні пташенята, що розкривають роти, – не виткнувся б з хати. Правда, понатикали вже в ті дзьоби сякої-такої їжі, – кричали вони, як ворони зимового дня, коли тим воронам холодно й самотньо. Тож не зміг улежати, гой, не зміг; йому сказав тоді Микола: “Піди врубай березу!” “Я думав про це й сам, – спогадав швець, – ось і йду рубати цю березу”.
Але чого в нього така м’яка й квола душа? Так важко рухаються в голові думки. Він зважив: не треба над цим застановлятися; онде ліс, треба вийняти сокиру – білі віти падають прямо з неба; здається, це вони струшують дощ; білі тіні, тужливий спогад про далеке марево; воно – таки пляма, холоднувато-біла, як і ці віти.
Тоді він вийняв сокиру і вдарив. I на нього градом посипалися краплі, наче заплакало над ним небо і сама береза. Однак він не зважав, бив і рубав, хоч відчулося: дивиться хтось. “Ну, хай, бо все одно почав”, – думав швець, вмиваючись чи тими березовими слізьми, чи власним потом.
Але навколо було порожньо. Це він побачив, коли береза впала. Шамотів дощик, струшувалося драглисте змерзле небо, а вгорі спокійно кричала ворона. Підважив ту березу й закинув на спину стовбур. Гілки зашаруділи над ним, наче засичала гадюка, але він не обернувся.
Отоді й вийшов з лісу злий дух. Зрештою, швець не розібрав до ладу, чи був то злий дух, чи лісник, але той усівся йому на березу, і швець упрів, волочачи його через поле. Сипався дощик, але, здається, вони обидва не зважали – швець тягнув, а лісник їхав на березі.
– Ну от, ти зрубав її, – сказав лісник, – то як будемо розщитуватися?
– Береза сухостійна, – сказав швець, – і не вчинив я злочину.
– Ти її все-таки даремно зрубав, – відповів лісник. Тоді швець уже зовсім розсердився.
– Гей, пане, – сердито скрикнув він, – мені й так важко нести, а пан сів верхи, щоб я його тягнув?
Лісник засміявся.
– Хочеш, щоб я засадив тебе?
Швець тягнув дерево, аж піт вибивався йому на лобі й під пахвами, він майже не зрозумів, що сказав йому лісничий – отой, бачте, пан, що розсівся на березі.
– Куди це засадите? – повернувсь у пісниковий бік.
– А в буцегарню, – спокійно сказав лісник. – Хіба не знаєш за що, хе-хе?
– А мої дев’ятеро душ? – не стерпів, щоб не розсердитися швець. – Ви їх мені годуватимете?
– Мені яке діло? – позіхнув лісник. – Моє діло засадити тебе, а ти вже сам думай про свої душі.
Швець волочив дерево, а той пан наче й не думав злазити.
– Ви чогось хочете від мене, – сказав по мовчанці швець. – Чого?
– Хе-хе, – не дуже голосно засміявся лісник. – Ти здогадливий. Хочу, щоб бомагу підписав.
Швець спинився. Дощик сипав на них, і чи від нього, чи від поту він зовсім змокрів. Навіть у ногах було мокро.
– На себе? – спитав, повертаючись упівбока до лісника.
– Хе, – лісник уже пихкав люлькою, – чому на себе? I на ті дев’ятеро душ, хе, для мене то лагоминка.
Швець удруге завдав собі на спину дерево, лісник навіть пособив, а тоді знову скочив на березу.
– Гей, пане, злазьте, нема в мене сили тягти! – згукнув швець, але потяг.
– А я від тебе відповіді чекаю!
Швець довго мовчав, довго тяг березу, вже містечко з’явилося, вже й люди виднілися, а береза стала важка, як каменюка. Тоді швець зупинився. Піт цебенів йому поза вуха й на очі, але він все-таки дивився на того лісника: сіре одутле обличчя, сірі одутлі очі, сіра роздута одежа, а замість чобіт…
Він здригнувся й відвів очі – цього він сподівався й не сподівався. “Таки злий дух”, – подумав сумовито, але спокійно.
Лісник засовав ратицями, його била нетерплячка.
– Дуже ти гарячий, – буркнув швець, роздивляючись його пильніше. – Але хай буде по-твоєму!
– Я тобі ще й грошей дам, – сказав лісник, – і ти цілий рік не бідуватимеш.
Швець позирнув на лісника, і в його очах спалахнув легенький лукавий вогник.
– Кажеш, гроші даси?
– А дам!
– Ну, коли гроші, то це ще куди не йшло! Лісник виставив великі білі зуби, а швець йому підморгнув. Лісник підморгнув шевцеві й простяг папір. Папір був білий і чистий, як і лісникові зуби. Швець зітхнув, покрутив шиєю, наче звільняючись од липкого коміра, й узяв незграбними пальцями той папір у руки.
Лісник забрав папір, склав його учетверо і засунув до кишені. I зовсім не було у нього ратиць – звичайні собі чоботи. По-звичайному він і попрощався.
– Я за рік прийду до тебе, щоб не відпирався. Швець засміявся. Лісничий показав зуби й собі, і вони підморгнули один одному. В кишені у шевця лежали гроші, а береза була його також.
– То до побачення! – сказав весело, і той лісник відразу ж перестав бути йому цікавий. “Хай його грім б’є! – думав швець, – Мені ще треба доволочити цю березу!”
Він раптом згадав Миколу – той мав задумане й сумне обличчя. У веселій хаті, вирішив він, і тобі веселіше буде! Бо що то за веселощі в порожній і холодній хаті?
Відтак перестав і дощ. I шевцеві зовсім злагідніло на серці. Та й піт не так уже цебенів – той лобуряка був важчий за саму березу.
Онде й містечко, а біля хати – жінка. Коло неї всі восьмеро діток – як горох при дорозі: менші, менші й менші – геть-но тобі як горох! Він озирнувся. Лісника вже й слід прохолов, тяглася тільки, як сухий віник, береза.
Жінка вже йшла йому допомогти, за нею посипалися, наче горох, усі діти, а серед них – Марійка. Така ладна та дитина: обличчя біле, тепле, м’яке, волосся темне, м’яке, а очі – начебто джерельця. Вона щось гукає чи, може, гукають вони всі разом? Ого, поміч яка!
– Яка поміч! – каже він жінці. – А я втіху маю душевну.
Жінка дивиться на нього заширокими очима: вона не розуміє.
– Га?
– Кажу, втіху маю душевну!
– Що ти зробив?
– Що я зробив? Підписався ліснику, а той мені ще й грошей дав…
Жінка дивиться на нього, а він на неї. I діти за нею – як віяло.
– Щось не втямлю я нічого, – сказала жінка, а він задивився на свою Марійку: чиста й біла. I м’яка.
– Ге, що тут говорити? – сказав він. – Пусті балачки! Записався, а він мені – грошей. Тепер я його!
– Це добре, – всміхнулася нарешті жінка, – ми підемо відробимо. Всі підемо.
Зчуміло стояв серед дороги зі своєю березою. Навпроти нього – жінка, за якою, як курчата на вигоні, – малі.
– Ге, ні, – сказав морщащись. – Не будемо ми робити, нічого не будемо!
Сказав це і відчув жаль. Ще маленький, але беручкий…
Тягли березу вже всі разом, попереду він з жінкою, а ззаду хапалися за гілляччя його діти. I чудне було враження, таке чудне, як дерево: вони – стовбур, а діти – гіллячки. Бо вони й були деревом, росли з одного кореня, а це гілляччя вже ген високо – такі білі й чисті, – і тягнуться в небо, а воно високе й синє. “Це моє дерево, – думав гордо швець, тягнучи березу. – Добре мати таке собі дерево. А коли бряжчать у кишені гроші! I-і-і! Бог ти мій! Яка це втіха мати оце дерево і щоб бряжчали гроші!”
Коли зайшли в хату, побачили Миколу. Був сумний і думний – швець розгубився трохи. Перехрестився, а за ним жінка й діти. Але Микола був сумний, навіть не дивився. Тоді швець нахилився до Марійки (така вона чиста й м’яка) і прошепотів їй, щоб перебалакала з Миколою. Вони знову перехрестилися й вийшли.
Швець узяв сокиру й почав обтісувати гілля. Діти бігали з пруттям по двору, шмагаючи одне одного по литках і весело регочучи, – йому ж ставало смутно. Знав і чого: чекав Марії. Повинна була вийти і щось сказати. Отож цюпав собі сокирою, а жаль його ставав великий, білий – як зима чи крижана річка. Йому стало жаль і дерева, хай воно сухе, – гілляччя його вже не стримітиме у небо і вже не поцілує його вітер. Але думав про те мало, – була то, може, півдумка, – аж тік туди, за двері, де лишилася Марійка: ніколи, скільки бачив, не був Микола такий сумний.
Нарешті рипнули двері, на порозі стала Марійка. Обличчя в неї бліде, а очі такі чисті, що витиснулася йому сльоза. Помітив: жінка теж перестала поратися, та й усі діти примовкли і втишилися. Підійшли до ганку, підійшов і він, – Марійка ледве губами рухнула:
– Він сказав, що як тато робитимуть чоботи, а той прийде, то аби не вставав зі стільця. Поки не скаже…
Його Марійка вже шестилітка, а він сидить і шиє чоботи. Вечір довгий і темний, бо сьогодні натислося йому в душу якогось сірого попелу, і той попіл розсіявся і засмітив його. Чоботи шилися пиняво, думки кружляли десь далеко, часом позирав на вікно, а воно – чорне й неживе. Чогось боявся, наче заповз у серце тонкий, вузький хробачок і пив його, висмоктував. “Ге, ні, – подумав швець, – це я, напевне, хорий”. Але він не був хворий, знав то сам – лукавив, бо оте чорне вікно, отой довгий вечір, оці діти, що так незвично тихо повсідалися на лаві, оцей смутний Микола!…
– Ге, чого це ви всі попримовкали?
Але йому ніхто не відповів, начебто нікого й не було в хаті.
– Це тому, – почув він знайомий голос, – що я прийшов.
– Ага! – схаменувся швець. – Таки прийшов.
– Збирайся, – сказав той, – бо нам уже пора йти. Швець сидів на своєму стільці з плетених пасів і мовчав. Тільки надточував ножа, щоб зрізати шкіру.
– Ну, то що?
– А нічого, – відповів нарешті швець. – Мені треба кінчити ці чоботи. З них я й живу, а ти глянь, скільки їх у мене, тра й на дорогу.
– Хе-хе, – сказав той, – не треба тобі на дорогу. Я таку карету підкочу, що хе-хе!
Але швець не дивився на нього, навіть не хотів бачити, чи той у лісничій одежі, а чи у своїй.
По тому обізвався Микола, сидів доти мовчки в кутку:
– Коли він устане, хай посадить на своє місце й закляне його.
Швець повернувсь у бік Миколи, той дивився на нього співчутливо. Відтак побачив Марійку, котра йшла переказати йому Миколині слова, дівча всміхалося сумовитою, блідою усмішкою. Посеред хати стояв лісник (таки він), на лаві – жінка, а коло неї, як дріб, діти. Швець схилився до чобіт, які шив, і довго коло них возився. Риштував, чистив, шив – в нього за спиною стояла Марійка, вона вже сказала те, що почув і він, і не хотіла відходити. Лавка була зайнята, шевський стілець – під ним, тож лісник переминався з ноги на ногу.
– Ге, втомилися, бачу, – сказав швець, скоса зирячи на непроханого гостя.
– Таки втомився, – сказав лісник, – отак за вами по-побігати, думаєш, малий клопіт? Чи мені легко хліб заробляти?
– А чого вам його заробляти? – спитав швець, але лісник засопів: розсердився.
Швець вбивав шпильки в підошву і скоса зирив на лісника.
– Ото скінчу, то спочинете на моєму. Вже скоро! Він стукав і стукав, а той стукіт бив у голову й відбивався від чорних мертвих вікон. “Як це тяжко виходити, – думав швець, – у ту чорну глупоту, в ту чорну ніч. Але хай!”
Прибивав підошву, а тоді підчищав терпугом, і терпуг ходив йому по серці, бо не знав, чим усе це скінчиться.
– Буду збиратися, – сказав швець, устаючи і струшуючи з фартуха обрізки шкіри, – можеш спочити.
Він побачив, як злий дух хлюпнувся на його стілець і знеможено видихнув повітря. Тоді швець одяг білу сорочку й нові штани.
– Уставайте, – сказав він, – будемо йти. Він побачив наморене, в цю мить начебто схудле обличчя лісника, – той сидів і важко дихав.
– Уставайте, кажу, я готов!
– Та радий устати, – ледве переводячи дух, сказав лісник, – коли ж мене прибито. Це твої витівки?
– Ніякі це не витівки, – буркнув швець. – Уставай, бо не піду.
– Що ти до мене маєш? – скрикнув, вибалушивши очі, лісник.
– Що мені до тебе мати? – мирно відповів швець. – Чи я кликав тебе до себе? I чи приставав?
– Така служба в мене, – сказав злий дух. – Ти чоботи шиєш, а я роблю це.
В лісника вже й піт на лобі вибився.
– Тяжко мені, – простогнав він. – I сидіти тяжко, і встати несила!
– Яв тебе не просив тих грошей, – сказав швець. – Ти сам мені їх усунув.
Лісник уже хапав спазматичне повітря. Розтулив рота й був як риба на березі. Швець стояв серед хати в білій сорочці й нових штанях, і його обличчя споважніло.
– А яка вже пора? – спитав тривожно лісник.
– Та півні скоро заспівають, – відповіла з лави шевчиха. Тоді лісник затурбувався.
– Пусти мене, – попросив у шевця.
– Я до тебе не чіплявся, – вів своєї швець. – Сам зачепив.
– Але мені вже пора! – закричав лісник. – Я вже не можу тут сидіти!
– А я за йогомостю послав, – мовив незворушно швець. – От він прийде й розпитається в тебе. Славно розпитається!
Стояла ніч. Всі раптом помітили, що стояла ніч. На столі у шевця горіла свічка, біля Миколи – каганець, лісник теж тримав у руці свічку, що бозна-де й узялася; від того ожили в мешканні довгі й пласкі тіні, що заворушилися по кутках. У вікна хлюпав чорний морок, на лаві сиділи жінка й діти, у них були широкі від зачудування очі, а може, то страх напав на них? Біля шевця, одягненого в білу сорочку (як дивно світилася вона зараз!), стояла Марійка, схопилася за шкарубку батькову руку й визирала з-поза тої руки. На стільці мучився злий дух, його обличчя потемніло, а на губи вибивалася піна. Дивився на них каламутним поглядом, і губи його ворушилися – щось прохав. Але вони були німі й холодні, бо німа й холодна була хата, тільки тіні шастали, як живі.
– Ану, сину, – сказав швець своєму підстаршому, – подзвони йому трохи.
Син скочив у сіни, хоч трохи й боявся, принаймні помнувся перед порогом, а тоді задзеленчав із сіней дзвоником.
– Пусти мене! – простогнав лісник.
– Чуєш? – швець прислухався – син знову задзеленчав. – Дзвенить!
– Я з тобою хочу перебалакати, – сказав лісник.
– То й кажи, – байдуже мовив швець – йому стало зовсім смутно в цьому півмороку.
– В тебе, бачу, закляте місце є?
– Є, – сказав швець. – То клопіт мій за цих пуцьвірінків.
– Давай розійдемося по-мирному.
– Давай!
– Верни мені ті гроші, і я знати тебе не хочу. Швець мовчав.
– Гроші мені поверни!
– А де я їх в біса візьму! – закричав раптом швець. – Чи не бачиш, скільки в мене того дробу?
Лісник дихав зовсім важко. Схопився рукою за встромлене у верстат шило і зламав його. Тоді знову задзеленчало в сінях, і вони завмерли прислухавшись.
– Заплатиш мені за шило, – сказав швець. – Я бідний чоловік.
– А я багатий?
– А ти багатий.
– Я не можу тобі дурно платити.
– То й сиди!
– Ну гаразд, – нарешті здався лісник. – Підпиши ще одну бомагу. Дам тобі грошей на цілий рік.
– Досить з тебе однієї, – сказав швець. – Чи ти її затеряв?
– Не затеряв, – сказав лісник, викладаючи з кишені гроші. – Таке губити не годиться…
I раптом махнули по хаті тіні, закричав півень, голосно й весело, заблимали свічки, спалахнули й освітили хату великим, мертвим світлом, розбилася шибка, задзенькотіло скло, дуже голосно задзеньчав у сінях дзвоник, метнувся по хаті вітер, звіяв шевцеві волосся й одежу, замиготів каганець біля Миколи, а свічки погасли – мріли тільки в темені розпечені гнотики. Майнув чорний хвіст, начебто вилітав птах, дзвонив і дзвонив у сінях дзвоник, плакали діти на лаві, котилися сльози й у жінки; Марійка затулила руками обличчя, а Микола незмигно й темно дивився, і годі було взнати, чи осуджує він, чи втішає. Швець стояв у темряві, неприродно виструнчившись, його очі дивилися твердо, але й тужно, а вуста тремтіли.
– Ви всі це бачили, – сказав він. – Микола тому свідком. Ви всі те бачили. Я думав про вас! Мені несила бачити вас у голоді й холоді.
Здається, була тоді осінь. “Осінь, – сказала Марійка. – Стережіться, тату!”
– А я що? – мовив швець. – Та й часу мені нема. Онде чоботи шию.
Він справді шив чоботи. Сидів цілий день нагинці й шив. I чи осінь так ділала, чи, може, нежить схопив, боліла йому голова. “Мабуть, прийде!” – сказав він жінці, і вона подивилася на нього віддано й прохально. В цей мент і зазирнув той до вікна. Розтулив створки і сперся руками на підвіконня. Дивився й мовчав. Швець схилився ще нижче до чобіт.
– То збирайся, шевче, – сказав той, позіхнувши. – Я вже досить начекався.
Швець відчув свою знесилу проти нього.
– Не буду я збиратися, – сказав він. – Не буду! Старий я, не годен уже.
– А гроші, – розсердився той, – годен був брати? Марійка стояла біля батька й тремтіла, мов листок.
– Ну, не тремти, ластівочко! Сходи-но краще за панотцем.
– Я не хочу вас покидати, – сказала Марійка. – Чогось страшно мені стало.
– Дай мені боятися за себе! – спалахнув швець. – Iди, куди посилають!
– Куди це ти її посилаєш? – спитав той, у вікні.
– Тютюну купити на дорогу.
– Я тобі дам.
– Не хочу чортівського, хочу людського.
– Як знаєш!
– То в хату зайдіть.
– Хе-хе, – засміявся той, у вікні. – Вже заходив. Там закляте місце є.
– Ну то й стій під вікном, – сказав швець. – Мені он зібратися треба. Та й тютюнцю дочекаюся.
– Стою, – буркнув той і запалив люльку.
Жінка сиділа на лаві й плакала. Діти тулилися до неї.
– А може, відробимо ті гроші та й віддамо?
– А цитьте! – закричав на них швець. – Чи я тут голова?
– Та ти, але, може, краще віддати?
– Мені голова пухне за вас! – сказав швець, одягаючи білу сорочку.
– Не вдягай ти білої сорочки, – сказав той, у вікні.
– А то чому?
– Заклята вона в тебе.
– У нас звичай такий, – сказав швець. – На смерть білу сорочку вдягають.
– Грець з вами і з вашими дурними звичаями! – буркнув той, у вікні. – Вдягай, що хочеш!
– Чи не йде Марійка? – спитав швець у жінки.
Попереду бігла Марійка, а за нею – панотець. Віяв вітер, розкидав одежу, кропило відкидалося назад, так швидко вони йшли. Тоді всміхнувся швець: побачив – женеться за Марійкою й панотцем жовте листя, летить разом із вітром, і вони наче на крилах несуться. Тоді звів швець до Миколи свої очі. “Вибач!” – сказав. Микола не відповів, тільки дивився незмигно. “Я не знаю, – сказав швець, – де трафить мене смертне наїття, але я тримаюся! Хочу оберегтися”.
Та лісник уже тікав. Уздрів нахід на себе – зірвався ще більший вітер. Махнув кулаком, люто спалахнули його очі, а губи виплюнули прокляття: “Дочекаєшся ти в мене!” Майнув від вікна і звалив по дорозі стару, перетрухлу грушню.
Прийшов захеканий панотець, Марійка прискочила до батька і схопилася за його руку. Швець стояв спокійний і сумний. Очі палали тихим, хоч і хворим, вогнем. Губи пошерхли, але твердо підтислися.
– Накликаєш на себе кару божу? – сердито сказав панотець. – Дивися, шевче!
– Прийде час, – сухо сказав швець, – і я стану перед богом. А зараз у мене клопіт є: вони, – він кивнув до лави, де горнулися до матері, як дріб, перелякані не на жарт діти.
Ось Марійка й семилітка. Але чогось вона не рада з того. Швець також думний, здається, чекають чогось обидва. Та й чи тільки вони: онде й шевчиха тривожно поглядає, та й інші діти якісь принишклі. Швець дивиться на Миколу, але той не приймає його погляду, начебто не стосується це його. Немовби відмахується: сам заварив, сам і їж! “Коли так, то й так”, – думає собі швець і мов прикликав. У вікні знову виросло обличчя того, кого вони чекали. Тепер лісник веселіший, а може, й упевненіший. Та й погода надворі райська – все пахтить і розвивається. Шевцеві ж тепер не до погоди, йому б подолати той жаль, що посів його. “Не хочу йти!” – сказав він Миколі. Той мовчав, тільки Марійка почула.
– Ми разом підемо, – сказала вона. – Коли вже так насідає, маємо йти!
– Хіба ж тільки ти? – похитав головою швець. – Усіх я записав.
Жінка з дітьми вже сидить на лаві, швець – на своєму стільці, але не шиє чобіт – сьогодні йому не до того. У вікно всунувся той і лукаво дивиться.
– От дивлюся я на тебе, – каже швець, – зовсім як людина, а добра в тобі нема.
– Хе-хе! – засміявся той. – Погано дивишся. Коли б не було в мене добра, не возився б коло вас. Прийшов річенець – збирайся, і квит!
– А може, – відповів задумно швець, – тобі хочеться коло нас возитися?
Однак лісник не слухав його. Витяг із жилетки дзигаря, також дивного, аж вони роти пороззявляли, і відкинув покришку.
– Забарні ви дуже, – сказав. – А мені ніколи. Гайда! Цього разу швець не вдягав білої сорочки: надто мулько було на серці.
– Ходімо, тату, – сказала Марійка, і швець, востаннє зирнувши на Миколу (той сидів, як завше, в кутку), зітхнув.
– Долі не обійдеш і не одуриш, – сказав він.
– Отож-то, – засміявся той, у вікні. Вони пішли в сіни – швець попереду, а за ним усі дев’ятеро його душ. Сонце впало їм на обличчя, і вони на хвилю припинилися на порозі. День цвів чудовим літом, над ними розгорнулося чисте й яскраве небо; сонце аж з себе виходило – сипало жовтим золотом, від того тремтіла ніжна шовкова блакить, все мерехтіло й дихало.
– Через сад підемо, – сказав швець, йому хотілося хоч востаннє дихнути його пахощів. Любив свій сад – оті яблуні, грушні й сливки. Особливо сливки. Глянув розчулено – над ним розкинулося розлоге дерево, широке й налите сонцем. Сливок було як маку, і він не міг не помилуватися на них.
– Добрі цього року сливки, – сказав лісник: дивився на сливку також. Тоді й швець відчув, що йому хочеться слив. Так хочеться, аж горло болить.
Схопився за стовбур і потрусив. Дерево стояло незрушно, і сливки спокійно сизіли під сонцем.
– Зовсім знесилів, – сказав швець. – Бачиш, а ти мене забираєш.
– Саме тому й забираю, – сказав лісник, збиваючи набік люльку.
– А я, не поївши сливок, не піду, – затявся швець. – Бо чого й іти?
Лісник усміхнувся, все ще тримаючи люльку в роті.
– Отакий ти ласий, – сказав він. – Та я не жалую! Він підійшов до сливки й труснув нею так, що змінилося небо й упала на землю осінь. Запахло падаллям, закружляло листя, і вже не було на дереві ні листка, ні сливки. “Це вже запахло мені землею”, – виймаючи з купи листя соковиту сливу, подумав швець. Кинув ту сливу до рота, і йому ще більше запахло осінню.
– Ось бачиш, – сказав лісник, – яке добро в тебе! Пануватимеш у нас, я маю силу, то й робитиму. А ти собі шпаціруй і ший мертвим чоботи.
Однак лісник щось дуже зчепився з тією сливкою. Швець навіть здивувався:
– Чого це ти зчепився з тою сливкою? Там уже й листка нема!
– А коли не пускає? – сказав той. – Оце відклеююсь, відклеююсь, а воно не пуска!
– Це мені Микола сказав таке, – прошепотіла Марійка.
Швець, однак, втомився. Крім того, й ця осінь серед літа – зовсім вона змлоїла йому серце.
– Не маю уже сили, – сказав він, сідаючи під яблуню. Жінка з дітьми стояли незрушно, наче покам’яніли.
– А йшли б ви додому, – наказав швець. – Здається, не підете ви з ним.
– Що значить, не підуть, – рвонувся від сливки лісник. – Добре мені діло, я біля вас два роки увиваюся, а вони не підуть!
Швець приліг на траву й підклав руки під голову. Крізь просвіти гілок спускалося до нього небо, сипало й сипало невимірною синявою, вгорі пливла хмарка, і була вона напрочуд схожа на голову оленя. Білого яскравого оленя, що повільно йшов собі через небо. “У свій барліг, – подумав швець. – Кожна людина й тварина шукає собі криївки – всім їм треба сховатися від світу”.
Жінка й діти стояли коло нього, стояла й Марійка, а він аж розсердився, побачивши їх.
– То ви підете звідси чи ні?
Вони дивилися на нього, ну, зовсім чудні – позамерзали чи скам’яніли.
– Пусти мене, шевче, – змолився біля сливки лісник. – Я вже сили не маю!
– Еге, а мучити бідаків мав силу?
– Я був добрий до вас.
– Щоб повести у пекло, хе-хе! – засміявся швець.
– Ти сам записався.
– Віддай папір, – сердито сказав швець. – Бо онде вже й панотець ідуть.
Вони дивилися один на одного: лісник біля сливки, а швець з-під яблуні.
– Ти лихіший за мене, – сказав лісник. – Я з тобою по-доброму, а ти ні!
– Не я, а ти до мене прийшов, – відказав спокійно швець.
– Тебе не переговориш, – мовив лісник. – Вийми бомагу з кишені, бо в мене руки приклеєні.
Марійка пішла до нього, а швець ледве не заплакав, така ніжна й м’яка вона була. “Оця дитина, – подумав він, – рятує мене. Й Микола, слава богу, недаремно живе зі мною в одній хаті. Й вони всі теж”, – подивився він на жінку й дітей, що все ще непорушне стовбичили біля нього; сам би він, може, й не мав би стільки сили, сам він ледве дихає – он і сливку не міг струснути: після всього цього, думав він, чи буде в нього сила жити далі: онде небо, літо, все цвіте й росте, а йому осінь пахне; так, йому пахла осінь, мабуть, цей лісник, чи дідько, чи як там його, тьху, тьху, не до добра згадувати! – він недаремно прийшов до нього; йому так важко уже рухатися, хоч би й пальцем кивнути; старий він, але ці діти… ні, він не старий, він ще скаже в цьому ділі своє слово; але й зла він не носить, ну чому він не носить зла? Ні, він не лихий, душа його як небо голубе, безмірне, душа його між отією блакиттю й землею. Все пропахло осінню, прілою, жовтою, сірою, як сама наша матінка земля. Осінню цілого світу!
Уже й до вечора похилилося, а може, це збираються на небі хмари? Ну, звісно, онде на небокраї вже поблискує й погримує. Лісник також дивиться на небокрай. У нього на обличчі розпач, геть тобі як у людини.
– Бачиш, – сказав швець, – вже й гроза наступає.
– Пусти мене, чоловіче, – заговорив зовсім тихим і лагідним голосом лісник. – Грім – то смерть моя!
Марійка вже стоїть біля батька й тримає папір, що вийняла його з лісникової кишені.
– Спали його, тату.
– Ти спали, бо мені й пальцем рухнути несила. А вже там, між яблунь, – Микола. Стоїть собі й дивиться.
Марійка побігла в хату кинути в піч папір, а Микола всміхається.
– Не знаю, що з ним робити? – сказав йому швець. – А онде й гроза надходить!
Пройшов вітер, гострий і свіжий, зметнув листя, натрушене зі сливки, сухе й жовте, воно покотилося через сад навзаводи. А між того листя – Микола. Стоїть і дивиться, вже навіть не всміхається. Марійка теж біля нього:
– Пустіть його, тату, бо грім ударить у сливку, спалить і сливку, і його. Навіщо нам погане місце коло хати?
– Я хотів би, щоб камінь він повозив, – сказав швець. – Хай би подовбав його, то й знав, як це по-справжньому працювати!
Тоді схитнувся Микола, підійшов до них і спустився на траву. Лісник дивився на нього з жахом.
– Сходи-но по шило, – сказав Микола, – і добре його сколи. Тоді не чіпатиме людей.
Швець звівся. Йому не легко було звестися, але він устав. Закрутилася йому голова, на крайнебі розірвалася блискавиця: надходив вечір і гроза.
– Навіщо нам погане місце коло хати? – сказала Марійка, і швець тепло на неї позирнув.
– Я зараз, – сказав і побіг. Наскільки міг швидко, аж дух йому підпирало. Вергав ногами, наче були вони пудові, але все-таки біг. Гроза надходила й була вже близько.
Коли повернувся, схопився за стовбур і передихав. Ходором ходили груди, все так само нерушно стояли жінка й діти. Марійка чомусь утирала сльозу, а Микола спокійно крутив бадилину.
Тоді знову відчув швець жаль. Не лють і не біль, а таки жаль. Підіймавсь у ньому, як осінь чи як білий олень, що йде по небі. В руці в нього було шило, а лісник аж голову повернув. Дивився незмигно, дивний був той погляд, дивні й очі: прохання, біль, покірливість, заворушилися й вуста; швець, однак, не чув, що той говорить. Не хотів зараз слухати, адже проходив отой білий олень: жаль хлюпав з нього, забираючи рештки сили.
– Я мушу, – сказав він просто в ті молящі очі, – бо сам знаєш: був і будеш тим, чим є.
– Авжеж, – згодився лісник. – Але згадай, що я був добрий до тебе!
– Пам’ятаю! – закричав з відчаєм швець. – Пам’ятаю те твоє добро!
Розмахнувся і всадив у лісника шило. Раз, другий, третій. Вже не мав сили на більше, відступив на кілька кроків і впав на коліна. Тоді полилося з лісника щось чорне: мастило чи дьоготь. Вже натекла чорна смердюча калюжа, а лісник стояв, повернувшись, і дивився на шевця. Віддалік уже зовсім виразно блимало, йшли по небі чорні отари, чорні сердиті отари з золотими вогняними язиками.
– Це я для того, – прожебонів швець, – щоб нікого ти не чіпав більше!
– Пустіть його, тату! – сказала Марійка. Микола встав і пішов. У нього була рівна спина, сиве волосся віялося з-за плечей, а ноги ступали впевнено й рівно.
– Я хотів би, щоб ти камінь поносив, – сказав швець, але лісник уже не відповідав. Вперся лобом об стовбур сливки й плакав. Його сльози стікали по дереву, і від того воно лисніло.
– Пустіть його, тату! – закричала Марійка, бо в цей момент уже зовсім близько спалахнула блискавка. Лісник повернув до шевця заплакане обличчя.
– Що ти хочеш од мене ще?
– Випусти ті душі, які встиг загарбати, – сумирно сказав швець.
– Не можу я цього, – відповів лісник. – Нема в мене розписок.
– Відпусти по пам’яті, – сказав швець, і в цей час кілька крапель глухо вдарило об землю…
До них у сад заходили люди. Жінки, й чоловіки, й діти. Хлопці й дівчата. Військові й цивільні. Пани й убогі. Вони йшли і йшли, і, здається, не було їм кінця. Тоді зовсім зчудувався швець. Стояв у своєму садку й дивився на всі очі. Його жінка й діти так само стояли й дивилися. Бо серед тих, що заходили, майже всі були знайомі. Люди з їхньої вулиці і взагалі – містечка. Нарешті ввійшов панотець.
– Але ви, – закричав швець, – як ви сюди втрапили?!
– Як і всі, – опустив голову панотець.
– Ви ж маєте свячену воду?
– Як усі, – ще нижче схилив голову панотець.
Тоді швець підійшов до сливки і відклеїв лісника. Зашуміло й загуло, вдарив грім, але вже на порожнє місце, зайнялася полум’ям сливка, а лісник побіг порожньою вулицею. Біг і не озирався, за ним мчали, як розлючені змії, блискавиці, розкраювали простір, ніч ударила раптом зливою: люди стояли в його садку й зводили обличчя – дощ змивав їх, а може, вони плакали.
Швець також плакав. Ніколи в світі він так гірко не плакав, грім знову приніс йому осінь, і тут, біля палаючої сливки, коло всіх оцих людей, поруч своєї жінки й дітей, він раптом відчув той-таки жаль, що мучив його. “Хто знає, – думав він, пробираючись між людей, щоб таки вибратися з цього саду, – хто знає, може, цей лісничий і не винуватий?” Бачив, як прудко той тікає, за ним все ще бігли блискавки.
Iшов через сад і бурмотів. Врешті, йому самому захотілося кинутися за тим лісником, у ту порожню вулицю, але хтось узяв його за руку. Він повернувся – була то Марійка.
– Хто його знає, – прошепотів він, – може, він і не винуватий, а винуваті всі ми, і я в тому числі?
Йому остаточно забракло сили, і він опустився на траву, на оте листя від сливки, на землю, що пахла осінню й кликала його.
– Я йду, – сказав він, утираючи сльози. – Бо таки час! Біля нього стояла Марійка й плакала. Він уже не бачив того, бо дивився туди, вгору, де купчилися чорні хмари, і намагався вловити серед тих хмар білого, як сметана, оленя, котрий ішов по його душу.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)