Я, Кіборг – Валерій Верховський
Фантастичне оповідання
Виявилося, що це справа нелегка. Спочатку я написав:
“Потрібно розібратися з проблемами. Допоможу фінансово тому, хто допоможе мені з цими проблемами…”
Але таке оголошення нікуди не годилося.
“Шукаю фахівця зі штучного переривання життя, зі стажем роботи у визначеній галузі, але не…”
Теж дурниця.
“Хотів би познайомитися з фахівцем у питаннях професійної діяльності в аспектах певних питань…”
Зрештою, можна було й відверто написати:
“Потрібні послуги професійного кілера, для вбивства. Проплачу своєчасно”. Ага, і ще підписатися справжнім ім’ям. Додати адресу та ідентифікаційний код. Дуже дотепно.
“Для любителів екстремальних послуг – буду клієнтом…”
Ні, краще так:
“Обговорю деталі та суму з надавачем екстремальних послуг. Платоспроможний.”
І в такому вигляді повісив оголошення в Інтернеті.
Відповідь не забарилася:
“Охоче побалакаю з Платоспроможним, завтра о 9.00 у барі “Чорна дірка”. Валькірія.”
До дев’ятої лишалося хвилин п’ятнадцять, коли я увійшов до названого закладу й замовив собі ягідне суфле. Я не їм морозива о такій ранній порі.
Мій кілер трохи запізнився. Деякі з кілерів запізнюються, дивуватися нічому. Особливо, якщо кілер носить спідницю та ботфорти на високих підборах. Коли вона з’явилася в барі, я одразу здогадався, що переді мною Валькірія.
– Це ви – “Платоспроможний”? – спитала вона, дивлячись мені в очі.
– Як ви дізналися?..
– Це елементарно! Подивися навколо, любчику, у цьому барі тільки ми вдвох.
І справді, зрозумів я, хто б приперся сюди вранці. Вона мала рацію.
– Валькіріє… – почав я.
– Можеш називати мене просто Валя, – всміхнулася дівчина. Її тонкі жваві губки червоніли так, ніби вона щойно напилася чиєїсь крові. Валя була брюнеткою з коротко підстриженим і прилизаним волоссям, блідим обличчям і небесним поглядом. Вона замовила “Криваву Мері”; я ж боявся подумати, якого дідька вона питиме ввечері.
-Розумієте, Валькіріє… Валю… Я потурбував вас… Щоб ви поговорили, щоб ми поговорили, розумієте…
– Коротше, кого тре’ замочити?
Я зніяковів від її прямолінійності остаточно.
– Не соромся, все нормально, – поспішила заспокоїти мене Валя. – Ти, мабуть, вперше замовляєш? Ну, вперше люди завжди хвилюються.
– Так, вперше… І востаннє…
– Це ти зараз так гадаєш, – вона відволіклася на один ковток, хоч і великий. – Всі так говорять, а потім приходять ще й ще: убий того, убий цього…
– Ви… Прошу не так голосно, – попросив я, але Валя у відповідь тільки розсміялася.
– Не бійся, в цьому барі тільки про це й розмовляють.
– А… – я очима вказав на бармена.
– Ахмад? Наша людина.
Ахмад. Котрий куняв за шинквасом, і справді мав вигляд людини, що відсиділа парочку довічних ув’язнень.
– Він раніше був польовим командиром “Лісових братів”, десь у горах.
– А…
– Поліцаї?
– Хіба вони не знають про цей бар?
– Знають. Тому то й обходять його десятою дорогою. То кого ти, зайчику, хочеш, щоб я для тебе вбила?
– Мене.
– Не жартуй так!
– Я не жартую. Серйозно. Я заплачу.
– Чути не хочу про гроші! Тобі жити й жити…
– Я все вже вирішив. Не питай мене ні про що, – твердо сказав я.
– Слово клієнта – закон, – зітхнула Валя. – Просто ти такий молоденький… Я зроблю все, що ти хочеш. Тільки… Може побавишся зі мною в тата-маму наостанок?
Раніше я не уявляв собі, як і де мешкають наймані вбивці. Ми прийшли до неї додому. Її житло було схоже на моє, от тільки речі не були розкидані скрізь, як у мене, а акуратно складені, все було чисто прибране, а в вікнах – калачик у горщиках.
– Сідай, розташовуйся, – запросила Валя. – Що питимеш?
– “Пепсі”.
– Ти сам, як пупсик. Невже ти в житті не пив нічого міцнішого?
– Один раз пробував пиво, – зізнався я. – Якесь гірке…
– Слухай, це все через жінку? – спитала вона. – Тебе покинула кохана дівчина?
У них, жінок, усе пояснюється просто, але я був змушений розчарувати її.
– Ні-ні, все зовсім не так.
– Я не буду відмовляти тебе, не сподівайся… І все ж, чому?
– Це довга історія…
– Розкажи…
– Як-небудь потім, добре?
– Значить, все-таки, дівчина?
– У мене нема дівчини…
– Правда?! Тобто я хочу сказати…
– Не треба слів, – попрохав я.
Вона кивнула.
Я простягнув руку та торкнувся її волосся. Воно виявилося досить міцним і жорсткуватим. Валькірія в солодкім очікуванні примружилась. А моя рука сама по собі ковзнула вслід за очима – вниз, у “силіконову долину”… Валя не заперечувала, тільки повіки легенько затремтіли від хвилювання…
Її груди виявилися занадто твердими.
– Там у мене бомби, – повідомила вона. – Дві штуки, по сім кілотонн кожна.
Я не знав, що й сказати.
– Вибач, – сказала вона, відхилившись, – мені треба було попередити… Розумієш, я – кіборг.
– Ти…
– Так, хоча це звучить і банально… Я – кіборг-убивця.
– Я… Я хочу сказати…
– Прошу тебе, не кажи нічого, не треба слів… Все сталося дуже давно, зараз уже нічого не зміниш. Життя схоже на ескалатор.
– Знаю.
– Звідки тобі знати!
– Знаю, – твердо повторив я, – тому що я також кіборг.
Черга дивуватися перейшла до неї.
– Ти теж?!..
Ми розуміли одне одного без зайвих слів. Я розповів, як завербувався на об’єднання “Хімпром”, працювати на Юпітері лише один рік. Однак виявилося, що в контракті не вказано було, який рік мався на увазі; я мусив вантажити метановий сніг протягом юпітеріанського року, після чого відморозив або покалічив собі все, що мав; добре, хоч органи тіла згідно контракту мені ставили за рахунок фірми. Так вони замінили мені все, крім ось цього…
– Справді? Покажи!
Я показав їй те-що-мені-лишили.
Потім вона розповіла свою історію. Та історія багато чим нагадувала мою, тільки під кінець Валя пішла працювати чи то на спецслужбу проти мафії, чи то на мафію проти спецслужби, – вона й сама не збагнула цього; гроші, принаймні, вона брала і з тих, і з тих, а відрізнити перших від других вона могла тільки за посвідченнями, котрі “специки” все одно забували захопити з собою.
– Вони вмонтували мені очі нічного бачення, поставили кевларове волосся та увігнали під нігті висувні сталеві пазурі. Ось, дивись!
Валя продемонструвала мені пазурі, вони висувалися, мов у кішки.
– Врешті решт вони набридли мені – і “специки”, і мафіозники. Я послала їх за адресою та відкрила приватну практику.
– Але як ти наважилася стати…
– Це теж робота, і мені за неї платять. Зрештою, якщо не буду вбивати я, вбивати будуть інші. А ще гірше, коли клієнти почнуть діяти самостійно, по-аматорські… Уявити страшно!
Валя зітхнула, налила собі повну склянку джина, вже не змішуючи з вермутом, та відпила.
– Не проси мене, – сказала вона.
– Про що?
– Я не зможу виконати твоє замовлення…
– Але…
– Ні. Жодного слова, зайчику… Ходи ближче…
Я обійняв її, а вона назвала мене “зайчиком”. Потім вона називала мене ще й “котиком”, а згодом знову “зайчиком”…
Коли ми заснули, я побачив уві сні, ніби за мною женеться кіборгізований гібрид кота й зайця.
– Ти кричав, – повідомила мені Валя. Я прокинувся в холодному поту.
– Виходу немає… – замість відповіді сказав я.
– Вихід є! – заперечила вона.
– Нема! Прав у нас менше, ніж у клонів, ми не вважаємося навіть людьми, на нас розповсюдили закони, написані для роботів: “Кіборг не має права зашкодити людині…”
– Вихід є! У “Чорній дірці” я знаю одного наркоділера. Збирайся, ходімо!
Тепер, увечері, в барі народу було повно. Валя залишила мене біля шинквасу, попередивши:
– Тільки, зайчику, не дивися на повій, обіцяєш?
Одна з них підійшла, тільки-но Валя відійшла. Білявка спитала:
– Мужчина. Скільки врем’я?
Дивитися на годинник потреби я не мав: табло виведено мені на ліве око, достатньо кліпнути.
– Пів на шосту за Грінвічем.
І тут повернулася Валькірія.
– Дівчино, тут зайнято!
Білявка зникла, лишивши мене на розправу:
– Ну, котику, тебе не можна залишати й на хвильку самого!
– Та я… Просто вона…
– Тільки не бреши! Ненавиджу, коли брешуть.
Мені нічого не лишалося, як сховати очі, визнавши вину.
– Краще їж, – Валя підсунула мені шоколадне морозиво. – І дивися, що я тобі, зайчику, принесла.
На її долоні лежали дві пігулки. Показавши, вона сховала їх знову.
– Це “фентезі”. Дві дози для нас.
– “Екстезі”? – не розчув я.
– Ні, – повторила Валя, – “фентезі”. Набагато краще. І набагато дорожче, але мені для мого котика нічого не шкода. Закінчуй і ходімо звідси.
Я доїв морозиво, не питаючи нічого. Потім ми спокійненько вийшли із закладу, завернули за ріг… Місяць світив на повну силу, зірки сяяли, наче після Судного дня.
– Попрощайся з цим світом, зайчику. Сподіваюся, на тому світі нам буде не гірше.
Дві дози лежали на її долоні – десь між лінією життя та лінією кохання; одна пігулочка для мене, друга для неї.
– А ти впевнена?
– А ти? Чи підкажеш інший шлях?
Я взяв свою дозу.
– Запити нічим?
– Доведеться без запивону, зайчику.
– Візьмемося за руки, – запропонував я, бо хто знає, куди нас може закинути… Щоб лишитися разом.
– Разом, тільки разом, котику, а ти як гадав!
Я проковтнув. Пігулка “фентезі” виявилася зовсім не гіркою, скоріше гидкувато-солодкою з присмаком сирості й плісняви. Не виплюнути “фентезі” коштувало мені чималих зусиль. Куди далі?
Нічого не змінилося.
Мабуть, замість “фентезі” нам підсунули якусь фальшивку… Але Валькірія була в моїх обіймах, зірки сяяли, а головне – тут нас ніхто не побачить…
– Іди сюди, котику, – прошепотіла вона, прочитавши мої думки.
Ми так і заснули, а прокинувшись з першим променем не одразу здогадалися, куди потрапили.
– “Фентезі” подіяло! – зраділи ми в унісон.
Праворуч був древній ліс, ліворуч – дорога, а біля дороги – корчма. Над дверима було написано “Мак-Дональд”.
– А тут приймають кредитні картки?
– Нічого, – запевнила моя оптимістка Валя, – поміняємо їх на місцеву валюту!
І для переконливості трохи висунула свої пазурі.
Власник закладу, коли ми увійшли, витріщився на нас, наче ми прилетіли з майбутнього. До Ахмада йому було, прямо скажемо, далекувато, однак благодійність у його виразі обличчя не вельми проглядалася.
– Скажіть, будь ласка, добродію, у вас є шоколадні ковбаски?
– Які? – не зрозумів корчмар.
– Ну, з шоколадом.
– А що таке шоколад?
– І “Кока-Кола”.
– Що таке кокакола?
– Давайте сюди, що там у вас є, – втрутилася Валя, – ми дуже голодні. Вони ще не відкрили Америку, – пояснила вона мені.
– А що таке америка? – не припиняв дивуватися корчмар.
– Харчі тут подавалися фентезійні, прості, невибагливі. Майже, як у хімпромівській їдальні на Юпітері, де я позбувся шлунка. Хлопці жартома називали той заклад харчування: “Привіт, виразко!”
Валя сьорбнула добрячу дозу сільської самогоняки та закусила оселедцями. Бракувало на столі хіба картоплі.
– Усе екологічно чисто, – нахвалювала Валя, – генетика не змінена… А природа навколо! А повітря! О, диви, іде справжній лицар – зовсім, як у Діснейленді!
Я теж побачив лицаря, що верхи наближався до корчми, але мені його поява радості й захоплення не додавала.
Корчмар вибіг зустрічати цього клієнта на вулицю, вклонявся йому до землі, запобігав, пропонуючи все, що мав і не мав. Лицар не приховував презирства:
– Гаразд, зайду в твій смердюшник…
Але його настрій різко змінився, ледве він побачив Валю.
– Я перехотів їсти. Приготуй краще постіль, я краще спочину з цією простолюдинкою.
Мені хотілося його прибити на місці, але Валя зберігала спокій, ніби нічого не чула.
– Наскільки я зрозуміла, – мовила вона, обсмоктуючи риб’ячий хвостик, – тут ідеться про статевий акт.
– Говори-говори, – заохотив її прибулець, – коли ти відкриваєш ротик, це мене збуджує.
– Мушу попередити, – продовжила Валя, – що кандидат у мої партнери мусить відповідати певним критеріям…
– Що-що?
– КРИТЕРІЯМ, вуха промий! Ти, мабуть, ніколи не чув про гендерне порозуміння?
– Ні…
– Нічого, зараз дізнаєшся!
Валькірія в одну мить вистрибнула вперед, її пазурі просвистіли в повітрі. Шолом лицаря полетів у куток разом з головою. Я втратив дар мови. Корчмар, навпаки, одразу збагнувши, що до чого, кинувся до її ніг зі словами:
– О, Валькіріє! Не впізнав тебе, прости! Вірно служитиму тобі!
І в його очах я розпізнав палке бажання просто зараз вирушити до Америки на пошуки “Кока-Коли”. Для повноти картини бракувало лише музики Вагнера до фільму “Апокаліпсис сьогодні”.
– Краще встань, – наказала Валькірія, – та піди справді приготуй чисту постіль… Таргани в тебе є?
– Є, моя повелителько, небагато, правда, але я позичу в сусіда…
– Дурень! Щоб жодного таргана! І не турбувати, поки мене будуть запліднювати!
– Так, моя повелителько!
– Enter!
Корчмар побіг виконувати наказ.
– Валькіріє… – прошепотів я.
– Валя, – поправила вона, – скільки разів казати тобі!
Так почалося наше веселе життя у світі фентезі. Нашими сусідами тут були дракони, нашими друзями ельфи та феї, нашими ворогами – підступне лицарство. Тут я забув про багато речей, які чи то дратували мене, чи то, навпаки, подобалися мені там, у минулому житті. Якось я спитав:
– Валю, а як тебе звуть насправді?
– Валькірія, – відповіла вона та, позіхнувши, перевернулася на інший бік і заснула.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)