Барбара Космовська – ЛІТЕРАТУРА ХХ – ХХІ СТОЛІТТЯ – Хрестоматія
Популярна польська письменниця Барбара Космовська народилася 1958 року у місті Битув, що на півночі Польщі.
Свій перший літературний твір Барбара написала в 1970-х роках, ще навчаючись у ліцеї. У 1980-х вона неодноразово ставала володаркою премій за участь у поетичних конкурсах.
Після закінчення філологічного факультету Гданського університету Барбара вчителювала у школі в Битові, де викладала польську мову. У 1999 році вона захистила дисертацію з літературознавства, яка була відзначена дипломом “За найкращу роботу”. Згодом Космовська викладала на кафедрі історії літератури у Поморській академії в Слупську.
Літературну популярність Барбарі Космовській у 2001 році принесли жіночі романи. А вже у 2002 році письменниця отримала головну премію у конкурсі творів для дітей і юнацтва за роман “Буба”.
Роман “Буба” та його продовження “Буба: мертвий сезон” критики визначають як “дівчачий”. У центрі уваги твору – життя польської родини, зовні цілком благополучної: відомі батьки, донька, яка гарно навчається та не завдає нікому клопотів, і дідусь із чудовим почуттям гумору.
Насправді батьки головної героїні мало цікавляться справами своєї шістнадцятирічної дівчинки. Вдома Буба постійно бачить сварки між мамою і татом через мізерні приводи та болісні з’ясування стосунків. До сварок іноді долучається й дідусь, який вирізняється доволі дивною поведінкою. Складається враження, що Буба набагато доросліша та відповідальніша, аніж її рідні.
Батьки Буби та їхні друзі у романі зображені доволі схематично й карикатурно. Найцікавішим персонажем твору є дідусь Генрик, образ якого є далеким від ідеального. Однак він найкращий друг і порадник онуки, знає майже усі її таємниці, підтримує дівчинку у складних ситуаціях.
Роман нагадує побутовий телесеріал зі щоденною низкою важливих і другорядних подій. Він є прикладом твору масової культури, тобто популярний серед широкого загалу. Тут немає глибоких філософських роздумів, оригінальних сюжетних поворотів, феєричних характерів чи подій. Проблеми, порушені в романі, актуальні й водночас типові: кохання підлітків, стосунки у класі, відсутність взаєморозуміння між дітьми і батьками тощо.
Цей “твір для підлітків” написаний радше для того, щоби дорослі побачили себе очима своїх синів і доньок. Адже діти дорослішають, спостерігають за стосунками між батьками, з кожним днем розуміють усе більше і водночас усе глибше занурюються у власні переживання.
Твір змушує замислитися над проблемами самотності у колі найрідніших людей, проблемами неблагополучних сімей, залежності дорослих від умовностей і модних віянь, а, найголовніше, над тим, як не стати чужими у межах однієї квартири.
Барбара Космовська у романі “Буба” не вдається до нудних повчань, а на прикладі конкретних життєвих ситуацій демонструє, як головна героїня з гідністю долає складні моменти свого життя.
БУБА
(уривки)
ПІВТОРИ ПАРТІЇ
Буба не була ані дуже вродливою, ані негарною. Не була й надто високою, хоча низенькою її теж не назвеш. Можна було б сказати, що вона товста, проте насправді гладкою вона також не здавалася. Деякі продавчині навіть зверталися до неї “крихітко”, коли дівчина приміряла чергову пару джинсів. Бо Буба ходила лише в джинсах. Так, ніби в усіх крамницях з лахами продавали виключно витерті “Левіси”.
Через оті джинси найбільше гнівалася Бубина мати.
– І коли ти лише виростеш із цих жахливих штанів? – питала вона щоразу, натрапляючи на доньку в їхньому просторому помешканні на третьому поверсі багатоповерхівки на вулиці Звіринецькій, у якому, проте, не бракувало пожильців. Буба не вдавалася в дискусії, бо не збиралася ні з чого виростати. Тим більше, що її дорослішання ніхто з родичів, певне, й не помітив би. Дівчина не раз замислювалася, чи хтось у сім’ї знає, як її звуть насправді. Про всяк випадок нікому не задавала цього незручного питання. Щось схоже відбувалося і з Бубиним прізвищем. Теж незручним. Завжди її запитували про маму або тата. “Дитинко, ти випадково, не донька цієї відомої письменниці?”. Або: “Це твій татко веде передачу “Обрій надії”? Цю програму про хворих на серце?”. А Буба знала, що вона донька аж ніяк не “випадково”, та ніколи не вимовляла цього вголос.
– Я? – удавала вона в таких ситуаціях щире здивування.
І люди приймали це лаконічне пояснення й більше не мучили запитаннями таку посередню людину, як Буба. Вона чудово пригадувала кошмар під час поїздки зі своїми знаменитими батьками на відпочинок. […] Вона швидко зрозуміла, що мусить боротися за власне право залишитися Бубою. Подобається це комусь, чи ні. Тому щоразу, коли вона не признавалася до свого відомого прізвища.
…Буба поверталася з ліцею, стусаючи каменюки носаками мартенсів. Водночас уявляла собі, що коли переступить поріг рідної домівки, її огорне атмосфера загального зацікавлення. Пролунають важливі запитання: Ти зголодніла? Як ти написала контрольну з фізики? Або інші, які стосуються хатніх справ, у яких її голос виявиться вирішальним. Важливо, аби Бубу запитували й очікували її відповідей. […]
***
– Як добре, що ти вже прийшла, сонечко. Будь ласка, принеси мені срібні шпильки з комода. У мене зустріч із читачами, а я так жахливо виглядаю! – у материному голосі забриніла скарга.
Мати виглядала чудово.
– Бубо! – перелякано глянула на неї мати. – У тебе нині день народження?
– Був учора.
– Боже! Дитинко! Чому ти нам не нагадала?
– Бо вас не було.
– Справді. Нас учора не було. Але дідусь був…
– Дідусь навіть про власний день народження не пам’ятає.
– Боюся, ти маєш рацію.
– А я боюся, що ні! Я пам’ятаю не лише про власний, але й про твій, Маріє, – дідусь стояв у дверях.
– Тобі не вдасться мене рознервувати, – запевнила мама, зберігаючи кам’яний вираз обличчя. – Я не сперечатимусь зі старим, який у житті надбав хіба що хворобу Альцгеймера.
– І погану дочку, – додав добряче ображений дідусь. ..
Він хотів щось докинути, але дзвінок у двері пригасив його полемічний запал.
– Кого це знову принесло? Бубо, золотко, відчини. Я вже запізнилася, – про всяк випадок мати схопила торбинку. – Бартошова дасть вам обідати. Скажи батькові, що я повернуся до восьмої. Про що це я забула? – вона нервово крутилася перед дзеркалом.
– Про наш сьогоднішній бридж, Марисю!
У дверях стовбичило подружжя Маньчаків. Пані Віолетта виглядала так, немовби пан Вальдек зняв її з обкладинки журналу для підлітків. Довгі смугасті гетри закривали могутні стегна. Шию затуляло вилиняле боа, а голову прикрашав кокетливий капелюшок з блискітками.
– Ви запросили нас на бриджа,- спокійно нагадав Маньчак, стягаючи із дружини білу кролячу шубку. – То що з тим бриджем?
– Ну, не знаю… Бубо… – мати несміливо глянула на доньку. – Може, зіграєте з дідусем.
– З яким дідусем? Бо коли йдеться про пана Генрика, то я пас, – кинула пані Віолетта.
– А чому це “пас”? – дідова голова знову з’явилася у дверях кімнати. – Останнього разу ми вас із Бубою так розгромили, то тепер уже й “пас”? – єхидно засміявся дідусь.
У передпокій вийшла Бартошова. Побачивши паруючу супницю, усі замовкли.
– Обід, – замогильним голосом промовила вона, залишаючи за собою аромат сушених грибів.
– Тоді ми залишаємося, – вирішила Маньчакова. – Зіграємо з Бубою та паном Генриком. Зрештою, яка різниця, у кого ми виграємо, правда, любий? Ще тільки дві партійки, Бубо. Два робери й підемо додому, – обіцяла пані Віолетта, нервово збираючи карти й роздаючи їх.
– Не лови гав! – нагадав Бубі дідусь.
Він був сердитий після останнього програшу, і Буба знала, що наступного тижня він звинувачуватиме її в помилці.
– Завтра мені відповідати з англійської, – сказала Буба.
– Якщо відповіси так, як зараз граєш, то опинишся без сімки. Тобто залишишся на другий рік у тому ж класі, – дідусь знову люто сіпав кінчик вуса.
– Я не приховую, що мені треба ще займатися англійською, навіть глухий почув би в Бубиному голосі волання про допомогу.
– Бриджем теж, – буркнув дідусь.
На вустах Маньчакової розквітла тріумфальна посмішка.
– Граємо, ну ж бо! Граємо! – квапила вона, удаючи малу дівчинку, готуючись завдати суперникам вирішального удару.
Так, напевне, і сталося б, коли б не задзеленчав телефон.
– Не бери слухавку, Бубо! – вигукнула пані Віолетта, притуляючи карти до грудей, неначе побоюючись, що телефон відбере всі її бриджеві трофеї.
– Це ж півхвилинки, – пообіцяла Буба й побігла на звук невгамовного дзеленчання.
Дівчина повернулася щаслива.
– Наречений? – увічливо поцікавився Маньчак.
– Ні. Це пані Коропова із третьої квартири… Вона просить, аби ви дали їй дорогу.
– Куди? – пан Вальдек підвів очі, сповнені шастя. У них справді були чудові карти.
– Ви їй перегородили дорогу. Своєю машиною, – урочисто закінчила Буба. – Вона вимагає, аби хтось негайно прибрав авто, бо вона поспішає до аптеки.
– Яка невихована жінка! – обурилася пані Віолетта. – Якщо вона стільки витримала, то могла б ще трохи почекати.
– Вона хотіла подзвонити до поліції, бо каже, що це вже втретє! – Буба зі стоїчним спокоєм спостерігала за поразкою Маньчаків і тим невимовним болем, з яким вони підводилися зі стільців і розставалися з козирями, викладеними рівненьким рядочком.
– А я стільки разів просив тебе, щоб ти здала на права, – мстиво нагадав Маньчак. – Я спокійненько розіграв би цю партійку.
– Може, й так, зате не мав би чим повернутися додому, – ледь не плакала Маньчакова.
Усі мусили погодитися з її аргументом. Адже відомо було, що вона сім разів намагалася скінчити курси. Завдавши при цьому шкоди сімом автомобілям та двом інструкторам. Новий телефонний дзвінок примусив Маньчаків швидше збиратися.
Буба полегшено зачинила двері за роздратованою парою. Цього разу телефонував батько.
Дай мені його, – зажадав дідусь. – Тобі відомо, як жахливо грала сьогодні Буба? Це просто неймовірно, як ви занедбали дитину! – кричав він у слухавку.
Лише за дверима своєї кімнати Буба відчула себе в безпеці. Зняла мартенси, які досі тримали в ув’язненні її змучені ноги, і залізла під кольоровий плед. Дозволивши собі вперше за цілий день розкішну хвилину блаженних лінощів, вона подумала, про що можна мріяти о пів на одинадцяту вечора, після жахливого вечора з Маньчаками та перед не менш жахливим ранком у ліцеї. Зате, понишпоривши під подушкою, Буба сказала собі, що в неї є чудова книжка, на яку очікує пів-класу. Заради дружби я мушу прочитати її до завтра, вирішила дівчина, і навколишній світ видався їй майже досконалим.
ГІЛКА НА ГРУДЯХ
– Ти підлий і несправедливий! – хлипала Бубина мама, а її голос легко долав тонкі стіни спальні й долинав до віддаленої кімнати, у якій Буба безуспішно намагалася підготуватися до дискусії на тему “Згода будує, а незгода руйнує”.
Голос тата чудово прослуховувався крізь тонкі двері.
– Ти дещо забула! – уже вкотре вигукував він. – Можеш собі швендяти до ранку, але є певні принципи! Коли вже кажеш, що повернешся о десятій, то повертайся!
– Колись я взагалі не повернуся! – захищалася мати, що занадто голосно, як на даму, шморгала носом. – Ти класичний тиран! – продовжувала вона, не стишуючи свого альту. – Я теж важко працюю й ледве встигаю крутитися, щоб ти міг їздити своєю “Вектрою”!
– Я можу ходити пішки! Але коли я не повертатимусь додому, або приходитиму після півночі… – пролунала його погроза.
Пекло продовжувалося, і Буба у відчаї сягнула по навушники. Зрештою, завдяки цим скандалам вона знала напам’ять усі найвідоміші концерти для скрипки з оркестром. Вона не встигла увімкнути диск. У дверях стояв дідусь і голосно шепотів:
– Ця сварка гірша, ніж попередня. Перед нами тиждень тиші.
– Менше, – так само пошепки відповіла Буба. – Помиряться післязавтра, бо підуть разом до театру.
– Можуть не піти, – вів своєї дідусь. Немовби підтверджуючи його слова, мати істерично підвищила голос.
– Нікуди я з тобою не піду! – зарікалася вона крізь сльози.
– Підуть, – переконувала Буба. – 3 великої хмари малий дощ.
– А що сталося?
– Учора маму з міста привіз пан Мишка, той суддя, з яким вона була на прем’єрі “Феміди в літературі”.
– Красунчик! – цмокнув дідусь. […]
***
Давно в домі Буби не снідали в такій радісній атмосфері. Батько з матір’ю зазирали одне одному в очі й наввипередки виявляли свою уважність, просто хоч до рани прикладай! Дідусь скористався цим моментом. Випрохав собі похід на футбольний матч і пообіцяв, що коли йому куплять пляшку бренді, він не цупитиме алкоголь з домашнього бару. Отримав також гроші на тютюн і нагадав про належну йому косметику після гоління.
– Я особисто все вам куплю, татку, – обіцявся Бубин батько, весь щасливий і помолоділий.
– Правда, Павло чудово виглядав учора по телевізору? – Бубина мати ніжно погладила чоловікові розкошланого чуба.
– Учора, кохана, я не вів передачу.
– Ну, тоді позавчора, – миролюбно погодилася мама. – Тільки наша Буба якась сумна. Що трапилося, сонечко? – вона ніжно глянула в пригаслі доньчині очі.
– Я не отримала кишенькових за тиждень, а мені треба заплатити
Свою частку за вікна.
– За вікна? У вас що, вікон у ліцеї немає? – перелякалася мати.
– Міняємо…
– Це не проблема! – перебив батько й легко сягнув по гаманець. – Такі справи, донечко, треба швидко залагоджувати.
– Крім того, будуть батьківські збори, – отримавши право голосу, Буба зрозуміла, чому людям так подобається перебувати в центрі зацікавлення. – За два дні. Було б добре, якби хтось із вас пішов на них, бо це все-таки ліцей, – серйозно підкреслила вона.
– Я обов’язково піду. А до якого класу ліцею ти ходиш, доню? – поцікавилася мати.
– До першого, – Буба була вражена таким невіглаством батьків щодо цілком очевидних речей.
– Ой, – схаменулася мати, – це ми знаємо. А буква яка?
– До першого “А”. Я ж вам казала…
– Літери можуть переплутатися, – дідусь несподівано став на захист власної доньки. – Адже твоя матуся перебуває у віці, коли деякі факти забуваються.
– Але, батьку! – мати аж нетямилася від обурення. – Я не забула! А коли йдеться про мій вік…
– То вас, тату, заздрість гризе, бо ви вже забули, як воно бути молодим! – батько надав матері невідкладну словесну допомогу, за що й отримав сповнену пристрасті усмішку. […]
ХЛІБ НЕ НАДТО НАСУЩНИЙ
Мати повернулася з батьківських зборів бліда й сердита.
– Бубо! – холодно кинула вона в бік доньчиної кімнати. Напружено сіла в кухні на стільці.
– Ти про англійську? – Буба вирішила послабити удар. – Я ж вам казала, що в мене проблеми. Але ж не такі серйозні?
– Бубо, виставу закінчено, – мамин голос драматично переходив у плач. – Я вже давно підозрювала щось жахливе. Ти так швидко з того ліцею поверталася або так пізно йшла на уроки… Я відчувала, що ти щось приховуєш…
– Але ж ти ніколи не знаєш, о котрій я виходжу чи повертаюся.
Тебе ніколи немає, або ти спиш…
– Я працюю ночами, – перебила її мати, – тому можу собі дозволити. Як ти могла мене не попередити, наразити на таку ганьбу?!
– Але що сталося? – Бубі вривався терпець.
– Мовчи! – закричала мати. – Тобто – розповідай! – зажадала вона. – Поясни, будь ласка, чому ти так підло нас ошукала. Ти ж не ходиш до жодного ліцею! Ти брехуха! Донька відомої письменниці з незавершеною середньою освітою! – мати витирала накрохмаленою скатертиною то очі, то носа. – Я перевірила журнали в усіх класах. Навіть у четвертих! Ніде про наше прізвище навіть не чули!
– Ну, із четвертими все зрозуміло. Мені до них рости й рости, – бовкнула Буба. – Але в першому “А” про мене щось-таки знають.
– Вони навіть не знають, як ти виглядаєш. Я показала їм фото! Ніхто з учителів тебе на очі не бачив!
– Хвилиночку, а в якому ліцеї ти була? – Буба зморщила носа.
– Як це – у якому? У твоєму. Ось, будь ласка, – вона відкрила записника з календариком і підсунула Бубі під носа. – Ось адреса. Що, не твій? На площі Вашингтона. Імені, здається, 303-ї Дивізії.
– Не мій, – спокійно відповіла Буба. – У тому, що на площі, були якісь літературні зустрічі з тобою. Рік тому. Мій – імені Костюшка, двісті метрів звідси, біля бібліотеки.
Мама завмерла.
– Справді, Бубо? – запитання пролунало драматично. – Ти розумієш, що це значить? Що я знову можу повністю тобі довіряти! Ох, дитинко! – Буба опинилася в маминих обіймах, але перш ніж її притулили й обцілували, дівчині спало на думку, що в цій ситуації не все настільки смішно, як хотілося б зараз мамі.
* * *
[…] Буба разів з п’ять проходила повз телефон, перш ніж наважилася подзвонити.
– Адась? – запитала вона спокійно. Намагалася приховати хвилювання, котре її дуже непокоїло. – У тебе є підручник з фізики? Так, я ще не встигла купити. Заскочиш? – хвилювання поступилося місцем радості. – Ну, чекаю, – закінчила вона розмову.
Миттю повернулася до своєї кімнати. Схопила відкриту книжку й крадькома віднесла до кухні. Заховала її в хлібниці. Приготувала сік і, прихопивши склянки, повернулася до себе. Вилила на голову трохи маминих парфумів і придивилася до свого відображення в дзеркалі. Три прищі лише на мить затьмарили її радість. Відкриваючи двері, вона вже була готова полинути назустріч великій пригоді.
– Я зніму черевики, – запропонував Адась.
– У нас не роззуваються, – пояснила Буба, піднімаючи погляд на висоту метра дев’яноста сантиметрів. На самому вершечку, увінчаному їжачком волосся, дівчина помітила приємну посмішку.
Здоровенні Адасеві черевики голосно протупотіли паркетом цілої квартири. Буба з гордістю відзначила, що це справило враження навіть на батька. Адась злегка пригнувся і, на татове здивування, вписався в двері Бубиної кімнати, які негайно зачинилися.
– Ти бачила те саме, що я? – батько дивився на маму, увагу якої привернули звуки армійського марширування по її килимах.
– Не зовсім. Ця жердина – то хто?
– Гадки не маю. Уперше бачу… Він не озброєний, як ти думаєш?
– Це Адась, – озвався дідусь. – Малий Адась Куницький з Бубиного дитсадочка… Ти повинна зайти до них, вигадай якийсь привід. Вони начебто фізику вчать, але доки не переконаєшся, нічого не відомо. .
– Я приготую їм бутерброди й чай, – мати блискавично прийняла рішення. – Але занесемо разом, – попередила вона. – Не хочу, щоб Буба подумала, що лише я їй не довіряю.
– Ну, і що ви на це скажете? – мати тріумфувала. – Я простягаю руку по хліб, а там – підручник з фізики, яку вони саме вчать! Ха! Ми мали рацію!
– Дозволь нагадати, хто її мав, – дідусь цілковито оговтався. – Ви підете з бутербродами, а я – із книжкою, – прийняв він рішення.
* * *
– Залишся ще, – попрохала Буба. – Якщо, звісно, у тебе є час.
– Я домовився з Йолькою. Шкода, що ти не подзвонила раніше, – знітився Адась. – Але якщо матимеш проблеми із задачами, забіжу післязавтра. Йолька їде на якісь курси для модельок, і я буду вільний цілий день.
– Пробачте, – у дверях стояла вся родина. Мати тримала чашки з паруючим чаєм, батько – таріль з бутербродами, а за його спиною дідусь вимахував підручником з фізики.
– Ми тут подумали, що коли ви вчитеся, то гарячий чай вам не зайвий,;- мати, усміхаючись, простягнула руки із чашками.
– І під’їсте трохи, – докинув батько, поставивши таріль на столі. – А як підживитеся, можете братися до фізики. Глянь, Бубо, що ми знайшли в хлібниці! Підручник, важкий, як буханець!
– Дякую, – дурнувато посміхнувся Адась, – але мені треба йти. Добре, Бубо, що ти все-таки маєш цей підручник. Тоді я свій заберу.
Трьома кроками Адась подолав помешкання й зник у передпокої. А Буба сиділа над двома чашками чаю й розмірковувала, чи в її віці можна так голосно плакати.
ГРИБОЧКИ ДЛЯ ДУШІ
[…] – Що ти робиш, Бубо? – у дверях кімнати стояла мама й занепокоєно дивилася на доньку.
Буба лежала на підлозі в чудній позі. Вона непорушно дивилася на стелю. Її руки безвладно спочивали, простягнуті вздовж тулуба, а ноги були химерно вигнуті. Від цієї неприродної композиції віяло незбагненним жахом, який змушував маму нервово діяти, щоб повернути Бубиному тілу більш звичний вигляд.
– Бубо, підведись, – рішуче зажадала мама, переступаючи поріг.
Її голос розбудив дідусеву пильність. Сива голова старенького заповнила решту місця у дверях. Буба скоса глянула на присутніх і неохоче повернулася до сидячого положення.
– Бубо, давай поговоримо, – мамин голос затремтів, ніби вона от-от заплаче. – Я це знала, відчувала, – голосно жалілася мати, – що не зможу тебе вберегти, захистити, попередити…
Вона сіла на матраці, не знімаючи руки зі свого чималого бюсту.
– Кажи, що ти приймаєш. Гриби, амфетамін? Кажи правду…
– Нічого я не приймаю! – Бубу дратувало, коли випадкові розслідування ставали приводом до ідіотських дискусій. – Я медитувала!
– Бачила я вчора такі “медитації”! – мати заговорила сварливим тоном, продовжуючи стискати груди. – По телевізору показували, як виглядає медитація після однієї таблетки “екстазі”…
– Я медитувала, – Буба спромоглася відповісти спокійно. – Це метод, який допомагає досягнути порозуміння між духом і тілом.
– Давно ти цим займаєшся?
– Відтоді, як Йолька ходить на курси для моделей. Йолька – моя подружка, й Адась від неї дуріє. У цій ситуації я намагаюся позбавитися почуття ревнощів і розчарування. Тому медитую. Це дає можливість відсторонитися від справ, на які я однаково не можу вплинути.
– У тебе нещасливе кохання? – здивувалася мати ще більше. Немовби ніколи не думала, що її донька може закохатися. Тим більше, закохатися нещасливо. – Це ще гірше, бо ти в групі підвищеного ризику! – вона грізно глянула на Бубу й дідуся. – Тобі треба лікуватися.
– Але ж вона не колеться, то навіщо їй лікуватися? – дідусь почухав розкуйовджену чуприну. – У цьому домі є й серйозніші кандидати на лікування.
– Ви про те, що хочете полікуватися від алкоголізму?
– Я, Марисю, про насильство в родині. Я став жертвою вашої агресивності. Крім того, ти пригнічуєш мій інстинкт самозбереження…
– Це пояснює, чому ви, тату, поводитеся гірше, ніж Францішек.
– Але я, пробач, не цюняю на твій килим, проте почну. От побачиш, почну.
– Ти повинен медитувати зі мною, дідусю, – Буба повернулася’ до початкової пози лотоса. – Ви всі повинні медитувати зі мною, –
Додала вона, багатозначно дивлячись на матір. – Може, тоді не доведеться пісяти на килими, щоб опинитися в центрі родинної уваги.
– Як гарно вона це висловила, правда, тату? – мати притулилася до батькового плеча, демонструючи цим цілковиту миролюбність.
МАЛЕНЬКИЙ УСПІХ
Буба сиділа на лавці й плакала…
– Бубо, ти плачеш? – перед лавкою зупинився дідусь у хутряній шапці, з якої сміялися всі діти в околиці.
Буба глянула на діда червоними очима.
– Трохи, – неохоче зізналася вона.
Дідусь зітхнув і сів поруч.
– Ну, тоді розповідай, – дідусь заклав ногу на ногу. – Я не зрушу з місця, доки не розповіси, що трапилося нині в ліцеї.
– Це через Йольку. Вона сказала, що ми більше не подруги. Йолька останнім часом не ходила до школи й нині попрохала мене зробити підміну зошитів.
– Що таке “підміна зошитів”?
– Йолька мені дає свій, без завдання, а я їй свій, – пояснила Буба, дивуючись, що дідусь не розуміє таких очевидних речей.
– Ну, а далі? – заохотив дідусь.
– А я не погодилася. Вона вважає, що друзі існують для того, щоб допомагати. Поставила умову: або зошит, або дружба.
– А ти обрала гідність і тепер ридаєш, замість радіти?
– Гідність? Яка гідність?! Адась сказав, що я вчинила по-свинському. По-свинському! – чітко проказала вона захриплим голосом, який знову небезпечно задрижав.
– Це вони вчинили по-свинському, моя Бубо. Цей стрижений і шантажистка. У друзів можна попросити, але не можна ображатися, якщо чогось не отримаєш. Крім того, ця Барбі вихопила тобі з-під носа отого здоровила, тож не бачу приводу, щоб вона позбавила тебе ще й зошита. Зошит, на відміну від здоровила, твій. І завдання твої…
– Ти нічого не розумієш, – Бубин ніс нагадував морожену морквину. – Це кінець. Я залишилася сама, як…
– Як я, – меланхолійно зітхнув дідусь. – А коли ми вже залишилися самі на цьому чудовому світі, не має іншого виходу, як…
– Зіграти в бриджа? – прошепотіла Буба.
– Звичайно, моя крале! Будуть з тебе люди! – дідусеве пожвавлення сполохало зграйку галок. – Отже – до карт! – весело вигукнув він, важко підводячись із лавки.
– До карт! – рішуче відповіла Буба, і вперше всміхнулася.
ФАНАТКА ФІТНЕСУ
[…] – А ти помітив, дідусю, що мама віднедавна завжди перша хапає трубку? – запитала Буба, тасуючи карти.
– Ой, ти перебільшуєш, – дідусь вочевидь не бажав розвивати тему. – Дивись краще, як ти роздаєш. Останнім часом у тебе завжди на одну карту більше, – дорікнув він.
Та попри всі старання, Буба не могла зосередитися на грі. Вона втрачала взятки й справляла враження відсутньої, а дідусь спритно використовував це, подумки підраховуючи її борг. Уже не в очках, а в злотих.
– Ще три партійки, і твій дідусь стане власником чеку на велике
Пиво, – тішився він з азартним блиском в очах. – Що з тобою відбувається, Бубо? Ти або захворіла, або закохалася. Я вже давно так тебе не обігрував.
Дідусь вправно збирав карти, задоволено зиркаючи на пригнічену Бубу. Лише під час спільної гри смуток онуки тішив його серце.
– Дідусю, – Буба відшукала в собі рештки відваги, – зіграймо тепер ва-банк. Увага, відкриваю карти. Мені здається, мама закохалася.
– Ну й чудово, – Бубині слова відлетіли від дідуся, як горох від стінки. – Ніщо так не ушляхетнює, як кохання.
– Але не в тата, – Буба знову спромоглася на відвагу. Абсолютно недооцінену.
– А яка різниця, у кого? – погляд дідуся свідчив про його цілковиту ^байдужість до Бубиних підозр. – Важливо любити людей. Особливо в наш час, коли всі кидаються одне на одного з бейсбольними би – тами, крихта справжніх почуттів цінується на вагу золота…
– Дідусю, не іронізуй, – у Бубиних очах блиснули сльози. – Адже йдеться про тата, про нас. Ти маєш знати… Учора я чула, як вона говорила по телефону. Не так, як завжди. Вона говорила ніжним, закоханим голосом… Якби ти її чув… Батько теж здогадується,- Бубині очі зробили небезпечний маневр і заховалися під повіками. Неначе їх закрила якась жахлива таємниця. – Я чула вчора, як вони сварилися. Мама тричі заводила розмову про розлучення. – Тепер з Бубиними очима було ще гірше. З них полилися струмочки сліз.
– Про розлучення, моя дорогенька Бубо, твої батьки розмовляють тричі на місяць. З точністю двох солідних швейцарських годинників. Дехто полюбляє в подружжі сваритися через телепередачу, інші змагаються на професійній ниві, а твої батьки мають гарну звичку обіцяти одне одному свободу.
– Я знаю, – Буба витерла очі рукавом. – Але зараз усе по-іншому. І це зовсім не смішно.
– Бо не завжди, дитино, буває смішно. Особливо тоді не смішно, коли мало бути. Бо ти мене не переконаєш, що твоя мати не смішна із цією своєю зачіскою і в черевиках власної доньки. Або твій батько, коли погрожує, що не повернеться на ніч. І заявляє це в піжамі, коли слухняненько стелить ліжко. Вони смішні й трагічні водночас. Ти даремно переживаєш.
Дідусів спокій і вичерпні знання про жіночі проблеми примусили Бубу глянути на нього з подивом. Зрештою, подумала вона, навіть, якщо батьки розлучаться, то в неї залишиться дідусь. І Буба вкотре подумала, що життя без старенького було б для неї просто нестерпне.
[…] Буба була безпорадна, бо її власний список невдач починав нагадувати нескінченну книгу скарг. До проблем з хімією несподівано додалися непорозуміння із сальто назад. Воно наче дрібниця, бо скочити назад може майже кожен. Але Шварценегер, учитель фізкультури, надавав перевагу особливому способу перекидання ніг через голову. Він перший примусив Бубу зрозуміти, що фізичні вправи не конче повинні здаватися приємними. Вона так любила колись фізкультуру. А зараз, у ліцеї, кожен урок у спортивному костюмі ставав для неї кошмаром… Нещастям називала Буба й справу із криптонімом “Адась”. Бо хлопець, здавалося, абсолютно її не помічав. Якщо й запитував у неї, то про Йольку. Якщо балакав, то про Йольку. А коли дівчина бачила його на перервах веселого й у чудовому настрої, то поруч завжди була Йолька. На додачу, із щойно зробленою меліровкою, яка страшенно їй личила.
Про свої проблеми забувала, коли в помешканні лунав телефонний дзвоник. Це ставало сигналом для неї й для матері. Обидві в шаленій гонитві змагалися, хто перший домчить до слухавки. Щиро кажучи, Буба не чекала жодного важливого дзвінка, проте з незрозумілих причин хотіла почути голос, через який життя в родині почало нагадувати судовий процес. Вона мріяла, як скаже цьому комусь, що про нього думає, як влучно відповість власникові голосу, котрий став причиною того, що після кожної розмови мати поводилася як прихильниця незнаної релігії… і через усі ці складні причини Буба почала сумувати за нормальними сімейними ситуаціями. Зовсім нещодавно Бубині мрії зосереджувалися на тому, аби всі вони бодай один день провели поза домом. Зараз вона все б віддала, щоб повернути ці нестерпні, дратівливі, але такі необхідні для родинного життя хвилини в помешканні на Звіринецькій,
– Бубо, – казав дідусь, – будь мужньою й покинь жити ілюзіями. Приходь, перекинемося в дурня. У дурня ти завжди виграєш.
– Уроки зробила?- так реагував на її появу батько, коли похмурий і погано поголений, долав шлях зі спальні до туалету.
Він ніколи не чекав, доки донька щось скаже, тож вона й не відповідала.
Хатня робітниця Бартошова теж декілька разів підходила до зіщуленої в кріслі Буби, проте не озивалася жодним словом. Просто клала свою велику теплу долоню дівчині на голову. І тоді їй спала на думку страшна річ. А що, якби її мамою була Бартошова… Буба вирішила ніколи не повертатися до цієї думки й продовжувала сидіти біля телефону, хоча й не сподівалася, що до неї хтось задзвонить.
ГОРА ЗАГОВОРИЛА
[…] Якщо Буба й ненавиділа щось, то це були такі ранки, як нинішній. Вона тремтіла перед контрольною з польської, а крім того, її лякав порожній стілець батька й спухле мамине обличчя. Дідусь теж не втручався в чужі справи, що було на нього геть не схоже. Він сидів сердитий і байдужий. Бартошова затуляла собою ціле кухонне вікно. Мовчала, як завжди. Тож зараз, у тиші, котра нависла над столом, її раптова потреба висловитися приголомшила всіх.
Я йду! проказала вона, дивлячись на матір.
Ну, нарешті! зрадів дідусь. – Нарешті ви вирішили говорити! А я вже боявся, що до скону не почую від вас жодного слова!
Йду від вас, закінчила Бартошова й знову замовкла.
Виделка випала з материних рук і брязнула на сяючі кахлі підлоги. Мати відсунула чашку з кавою, свіжі булочки й джем. Глянула на Бартошову й вийшла. З її кабінету почувся плач, майже дитячий, сповнений скарги й болю. Буба з дідусем також підвелися.
Усе ж було краще, коли ви мовчали, – гірко заявив дідусь. – Ви готуєте здорову їжу, але отруту таїте в собі, – мстиво закінчив він і з грюкотом відсунув стілець.
Ви ж не покинете нас зараз, правда? – Буба вдивлялася в Бартошову круглими від переляку очима. – Я сама не впораюся, – виправдовувалася вона крізь сльози.
То не ти, дитинко, мусиш упоратися, – Бартошова загорнула Бубу у свій квітчастий фартух. – Хай інші почнуть думати головою, – додала вона басовитим шепотом. – І не бійся, – у Бубиному вусі загуло від почутої таємниці. – Я лише проводжу шокову терапію. Інакше це ніколи не закінчиться.
Буба пішла до школи з переконанням, що не все втрачено. Думала й над тим, що у вустах хатньої робітниці означало слово “це”. їй так хотілося, щоб вона не зрозуміла Бартошової, і навіть не здогадувалася, що та має на увазі. Але Буба знала, що таке “це”, і раптом сильно, як ніколи, запрагнула, аби “це” скінчилося назавжди.
* * *
Про що вона там говорить із твоїм батьком? – дідусь, хоча й мало не лежав на дверях спальні, вочевидь не міг зрозуміти материних скарг, які вона виливала з рікою сліз, – Сюсюкає, як маленька дівчинка, нічого не можу розібрати, – висловив він своє невдоволення.
Буба зайняла другу половину дверей. Вона також насилу відокремлювала мамині слова від плачу.
– Каже, що він її покинув.
– Хто? Батько?
Ні, той… молодий видавець… З розбитими ночвами, – додала вона за хвилину.
– А навіщо їм ночви?
– Ні, це в переносному розумінні… що цей видавець її покинув!
– Як він міг її покинути, якщо вона з ним не брала шлюбу…
Буба нервовим жестом наказала дідусеві замовкнути й знову припала до дверей.
– І тепер її мучить сумління.
– Нарешті! Вона давно повинна його мати…
– Ні, це батька мучить сумління, – виправилася Буба. Каже, що занедбав маму.
– А як можна дбати про когось, хто виходить з дому без спідниці й повертається над ранком? – дідусева висока моральність явно суперечила настирливому підслуховуванню доньчиних альковних секретів.
– Зараз… мама переконує, що це не був жодний флірт… а просто так, задля роботи…
Це вже занадто! – дідусь аж затрусився від обурення. – Ненавиджу дешеві брехні. А твій батько що на це?
– Що мама… Не знаю, щось, що закінчується на “ила”…
– Певне, “переборщила”, або щоб нас залишила.
– Ні, він каже, що вона мила.
Твій батько – останній підкаблучник у нашому домі, дідусь
Не міг приховати розчарування. – Якби він чув, як пан Коцонь говорить зі своєю дружиною…
– Пан Коцонь не говорить! – Бубі стало боляче. – Усім відомо, що пан Коцонь б’є свою жінку.
Саме так! – тріумфував дідусь. – Він її лупцює задля профілактики й домагається найкращих результатів у будинку.
– Ти просто монстр якийсь! – Буба забула, що слід дотримуватися тиші. – Скажи, що ти так не думаєш!
Це Коцонь монстр, а не я! – так само голосно відповів дідусь.
Але відповів уже батькові, який стояв на порозі спальні й презирливо дивився на компанію під дверима.
– Ми говорили про пана Коцоня, – спокійнісінько заявив дідусь, дивлячись зятеві просто в очі.
Але чому тут? Невже нам з Марисею не можна бодай хвилинку поговорити наодинці? – татів погляд, спрямований на Бубу, був сповнений докору.
– Ой,- відмахнувся дідусь.- Останнім часом у вас тільки і було, що “наодинці”. Наша компанія вам піде лише на користь.
– До карт! – наказав батько.
Змусив тестя обернутися, і Буба вперше побачила, як дідусь відсалютував, відповівши “є!”, й помарширував до своєї кімнати. Прискорюючи кроки, пан Генрик радісно повторював:
До карт; Бубо, до карт! Хочемо ми, чи ні, а грати треба!
КУХОННЕ ПЕКЛО
Буба тихенько вийшла із квартири, розуміючи дідусів смуток. На перехресті зустріла Адася. Бубине серце зробило кілька сальто назад і зайняло звичне місце. Гірше було з руками, бо дівчина не могла опанувати їхнього тремтіння.
Привіт, – кинув Адась, сповільнюючи сягнисті кроки.
– Привіт, – промурмотіла Буба.
Польську маєш? Адась вочевидь волів триматися безпечних тем. Ну, певне, що так, додав він за мить. – Хто-хто, а ти точно написала, сторінок, мабуть, на п’ять.
– Написала. На п’ять, – присоромлено погодилася Буба,
Вона підсвідомо розуміла, що за цим крився вчинок, якого Адась не схвалював,
– А ми не написали, – віднедавна Адась про все говорив у множині. Навіть, коли він сам, то поруч Йолька, – подумала Буба, відчуваючи, як крихітне зернятко ревнощів поступово зменшує радість від прогулянки з Адасем. Певна річ, що вона б ніколи в цьому не зізналася.
Тема була неважка, – Буба Спробувала виправдати свою працьовитість.
Я б сказав банальна, – Адась зневажливо закопилив губу й навіть не глянув на Бубу. – У нас просто не було часу на такі дурниці. Ми були на фотосесіі. У справжній телестудії. У Йольки є шанс стати ведучою такої собі молодіжної передачі “Самі про себе” чи щось таке. Вона виглядала в сто разів краще, ніж інші кандидатки.
Я в цьому не сумніваюся, – підхопила Буба з доброзичливістю, якої сама в собі не підозрювала. – А коли вона говорила на камеру, то як було?
Ну.., Розумієш… Це вже другорядна справа. Але теж непогано… Цілком пристойно. Я б не вимовив жодного слова, а вона! Кілька речень, причому так, імпровізуючи. Коли Клінтон їїпобачить на каналі, ото здивується.
– Вона говорила англійською?
Польською, але зате на телебаченні, – відрубав Адась, і Буба полегшено привітала двері школи, які досі не надто любила.
Відтоді, як Йолька почала зустрічатися з Адасем, Буба більшість перерв проводила в ліцейській бібліотеці, Інші дівчата теж були симпатичні, але Буба не відчувала якоїсь особливої потреби шукати подруг. Особливо тому, що продовжувала відчувати, як їй бракує колишньої дружби з Йолькою, Не кажучи про відсутність розмов з Адасем, якого вона знала найдовше, ну і взагалі…
* * *
Чому не приходиш на зібрання? – Адась не рахувався з маленькими Бубиним кроками, і навіть не зауважив, що вона мусить підбігати, аби почути його запитання. Хлопець і не чекав на її відповідь. Просто собі говорив. – Тепер у нас так класно, дивись, шкодуватимеш! Йолька придумала харцерський театр. Навіть сценарій сама написала, такий, знаєш, про кохання.
– Харцера до харцерки? – встигла запитати Буба, прискорюючи кроки.
– То ти вже читала? – Адась уперше глянув на Бубу, причому з повагою, – Нізащо не вгадаєш, хто яку роль виконуватиме!
Йолька буде харцеркою, – Цього разу Буба швидше ствердила, аніж запитала, і знову її відповідь зустрілася з Адасевим схваленням.
– Ну, – підтвердив він задоволено. – У нас є ще одна маленька роль. Така другорядна, дівчини з харцерського хору. Навіть говорити нічого не треба. Якщо це тебе цікавить…
– Я у хвості не плентаюсь, – пояснила Буба Адасевій спині, бо сам хлопець уже увійшов у двері ліцею. Зрештою, я взагалі не вмію грати.
– От за це я тебе й люблю, – заявив Адась, трохи сповільнивши кроки. За щирість. Не кожна дівчина в цьому зізнається.
У чому це я зізнаюся? – Буба вже знала, що Адась думає виключно по-своєму, а її слова, які насправді були протестом проти будь-якої фальші, незрозумілі йому так само, як будова космічного корабля.
– Ну, у тому, що ти гірша за Йольку.
– Авжеж, – дурнувато відповіла Буба, гірко подумавши, що навіть урок математики приємніший, ніж розмова 3 Адасем.
Після математики вона вже точно знала, що це саме так. Отримала четвірку за декілька доречних зауважень, які стосувалися систем рівнянь, а решта класу дивилася на неї мало не перелякано.
– Як тобі це вдалося? – зацікавився Мілош, чесно ділячи яблуко на дві половинки.
– Якщо тебе цікавлять подробиці, – відповіла Буба, відкусивши шматок, то заскоч після уроків. Там справді немає чого робити.
– Це Сокирі й тобі. Але якщо мені трохи поясниш, що й до чого, я щодня приноситиму тобі яблука.
– Звучить майже, як обітниця раю, – усміхнулася Буба й дивно порожевіла. Її вуста знову повернулася усмішка, до якої Мілош приглядався з явним задоволенням. З ліцею поверталися разом.
– Ти вже чув про харцерську виставу? – спитала вона, силкуючись удавати байдужість. – Йолька грає головну роль. Мабуть, вона непогана…
– Хто це непоганий? – Мілош витягнув два батончики й почастував одним Бубу. – Оця наштукатурена швабра на дибах? Там хіба що диби й мають відношення до театру. Ну, і ще, може, те, що ці виконавці справжня трагедія. Про ліричний монолог я взагалі мовчу, бо він схожий на комедію, – говорив Мілош, наминаючи батончик.
Буба глянула на нього спершу з радісним здивуванням, а за мить з виразом німого співчуття.
– Певне, Йолька тебе відшила, тому ти про неї так погано говориш, – прошепотіла вона з відчаєм у голосі.
Мілош ледь не вдавився батончиком.
– Відшила? Вона мене? Ти що, здуріла? Мої старі мало не змінили номер телефону, щоб від неї відкараскатися! Я ховався в льоху, щойно стукіт її підборів лунав на нашій вулиці… Слухай,- Мілош раптом зупинився й запхав руки до широких кишень куртки, – те, що я дебіл у математиці це факт, але не порівнюй мене із кретином, який збирає ляльки Барбі. Я ними охоче бавився, коли був малим, але в молодості кожен помиляється, – промовив він тоном дорослого. А тоді тихо додав: “Не порівнюй мене з Адамом”.
У його очах залишилася іскорка смутку. Або невисловленого бажання, щоб вона, Буба, усе ж таки трохи порівнювала його з Адамом. Або принаймні глянула на нього так, як часом ще дивилася на Адася.
ЗОЛОТА СЕРЕДИНА ПАНА МАНЬЧАКА
[…] Шкільне підвіконня, на якому сиділа Буба, здавалося їй настільки затишним, що йти на хімію взагалі розхотілося.
– Не дурій, Бубо, – переконувала Агата, – якщо не. підеш, стопудово матимеш проблеми. А як напишеш цю кляту контрольну, то принаймні матимеш шанс на якесь там “задовільно”.
У мене навіть на одиницю шансів немає, – Буба голосно аналізувала своє безнадійне становище. – Але знаєш що? – додала вона жваво, – я однаково не шкодую. Учора після Маньчакового вісту я всупереч усьому вийшла у винову масть, а все складалося так… – вона замовкла, побачивши, що подруга нічого не зрозуміла. – Зрештою, неважливо, але я зіграла так само як Мартене, ну, знаєш, цей знаменитий бриджист! – Агата не знала, проте Бубі це не заважало. Повір мені. Після такої партії людина починає себе поважати. Піду я на хімію, – закінчила вона, – зрештою, не завжди ж можна вигравати.
***
Буба про всяк випадок ущипнула себе за руку. Але це був не сон. На її парті з’явилася крихітна шпаргалка із трьома розв’язаними завданнями. У Буби не було найменших сумнівів, що шпору написав Мілош. Усвідомлюючи що може наразити його на небезпеку, Буба постаралася так спритно заховати папірець, точнісінько як мати, коли приховувала спущені петлі в колготах. Цієї миті вона зрозуміла, що любить Агату й дідуся. Вона відкрила в собі цілі поклади теплих почуттів до хімічки, котра весь час дивилася на Йольчині руки. Не кажучи вже про Мілоша, якого вона теж дуже любила. Адже ці три завдання на клаптику паперу, що був меншим від трояндової пелюстки, насправді розв’язав він. Усі гарячі почуття вигравали в Бубиному серці тріумфального марша, коли скромно посміхаючись, дівчина поклала свій листок на стосик чужих контрольних. Мілош, певне, бачив це, бо сидячи за партою, гриз свою ручку й усміхався.
Поверталися з Мілошем повільніше, ніж зазвичай.
– Завтра я спостерігатиму за дятлом. Я вже знаю, де в нього гніздо. Може, підеш зі мною? – Запитав він, укладаючи в запитання всю свою мужність.
– А де мені взяти бінокль? – Буба вирішила обійтися без примх, за що Мілош був їй страшенно вдячний.
– Бінокль прибуде разом зі мною, – запевнив її хлопець. […]
Увечері ввімкнула струнний квартет, що грав Рахманінова, і задивилася у вікно, за яким поважно пропливала велика куля місяця. Заплющила очі, уявляючи собі місяць з великими білими крилами, що непорушно висів у небі. І хоча він ніяк не бажав перетворюватися на великого птаха, Буба полюбила його ще більше. За те, що він завжди з’являвся, коли їй цього хотілося.
ДОБАВКА НА ДОДАЧУ
Кінець зими перетворився для Буби на початок весни. Віднедавна все, крім родинного життя, здавалося їй чудовим і надзвичайним. Прогулянки з Мілошем за місто з біноклями в зелених футлярах, спільне розв’язування математичних задач, піца, яку вони їли завжди за тим самим столиком, і навіть обіцянка шкільної дискотеки, куди збирався піти весь клас… Виглядало так, ніби зненацька всі потаємні мрії почали здійснюватися.
***
– Що таке? Уся родина нахилилася над згорточком, з якого видніла пара вух і блимали дві перелякані намистинки, котрі могли бути лише сповненими страху очима маленької, пухнастої істоти.
– Добавка, пояснила Буба. – Це Добавка, – повторила вона. Чітко й трошки зверхньо, як буває, кажуть люди, що знають більше, ніж решта.
– Добавка, кажеш, бурмотів дід, намагаючись запхати руку досередини згорточка. Його героїзм було винагороджено. Він витягнув долоню й радісно заявив: – Мене лизнуло щось м’якеньке й тепле, – захоплено вигукнув пан Генрик. – А покажи-но, Бубо, цю добавку.
Його прохання було негайно виконане, і перед очима родини з явилася істота, яка була живим утіленням розпачу. Можна сказати, собачої бідності, бо згорточок виявився маленьким, занедбаним песиком, який викликав водночас захоплення, співчуття й переляк. […]
* **
Вівторки стали для Буби особливими, бо в цей день дідусь купував уранці сирник, який дві хвилини по сімнадцятій піддавався процесові негайного знищення. Його поглинали під акомпанемент октету, що виконував сучасну музику, і це давало Бубі можливість створити інтимну атмосферу. Батьки й дідусь самі делікатно зачиняли двері до її кімнати. Так було ввічливіше й зручніше.
Буба полюбила ці ледачі вівторки. Навіть якщо Мілош примушував ц вчити складні органічні сполуки або пояснював нудні зміни, що відбуваються з інфузорією-туфелькою. Якось він навіть сказав, що приклад з туфелькою найкраще ілюструє Йолька. Але про Йольку й Адася вони майже не розмовляли. Коли одного дня Буба мимохідь запитала про спільне вивчення хімії, Мілош посміхнувся й відповів, що не всі пропозиції для нього прийнятні. Це було так по-чоловічому. Ця його усмішка й рішучість, з якою він зумів відмовити найвродливішій дівчині в класі. Невдовзі з’ясувалося, що її краса більш відносна, ніж Ейнштейнова теорія, бо окрім Буби й Адася насправді ніхто Йолькою не захоплювався.
А ще перевага вівторків полягала в тому, що коли Буба з Мілошем не зубрили математику чи хімію, не обговорювали видів птахів та їхній розвиток чи не обмінювалися кінологічним досвідом стосовно дресирування собаки породи пес, то просто разом мовчали, слухаючи улюблену музику. Усі дівчата в класі, крім Агати, не лише помітили Міло – ша, але й вочевидь його оцінили. Воно й не дивно. У ньому було щось справжнє, він умів без понтів носити фірмові джинси. А ще з останнього учня в класі раптом вирвався вперед і став третім після Кшися й Бу – би. Цей приголомшливий результат він отримав завдяки Бубі, бо та завжди вірила, що Мілош зможе, якщо захоче. Мабуть, тому його мама, яка здогадалася про причину спалаху синових амбіцій, ставилася до Буби з величезною симпатією, можливо, навіть, більшою, ніж її син.
Здавалося, Бубі нічого, справді нічогісінько не бракує до повного щастя. Вона й сама так уважала. Але це була не до кіпця правда. Бо якби Буба могла комусь розповісти про свої бажання, цей “хтось” дізнався б, що дівчина не зовсім упевнена у своєму щасті. їй хотілося б вірити в те, що це щастя ніколи не закінчиться й завжди асоціюватиметься з іменем Мілош, обличчями любих батьків та здоров ям діда Генрика. Що це щастя спатиме собі спокійненько тут, на Звіринецькій, тихенько, як Добавка, згорнувшись клубочком.
Проте цієї певності Буба ніяк не могла в собі відшукати, і мабуть через це не була щасливою до кінця. […]
У КОЖНОГО СВОЇ ПРОБЛЕМИ
[…] Звідкіля наступного дня дід витяг цей дивний бланк, Буба так ніколи й не дізналася. Бланк чекав у неї на столі здмухнуло протягом, дідусь поклав на нього двотомну енциклопедію бриджу.
– Пиши, – наказав старий пригніченій Бубі.
Смуток супроводжував дівчину протягом кількох останніх годин, які вона провела на балконі, виглядаючи в бінокль не птахів, а Мілоша. Уперше Мілош не з’явився в їхньому місці, де вони спостерігали за птахами. Ба! Він узагалі не прийшов і до того ж нічого їй не пояснив. _ Завжди щось стається вперше… – думала Буба, намагаючись якось себе розрадити, але їй це явно не вдавалось.
– Пиши, – терпляче повторив дідусь Генрик.
– Заява, – прочитала Буба й запитально глянула на старого.
– Що це ми заявляємо?
– Це ти заявляєш, – заперечив дідусь. – Та пиши, нарешті.
– Який турнір? – спитала вона, глянувши на аркуш.
– Та яка тобі різниця. Турнір – і все! – діда дратувала Бубина допитливість. – Ти пиши, а не розпитуй, – нагадав він.
Їй було, зрештою, однаковісінько. Машинально записала свої дані, дивуючись, що вона у свої шістнадцять років (дідусь постійно підкреслював, що це чудовий вік) поводиться нині, як дружина пана Місьорка, яка з біноклем у руках стримить на балконі, визираючи, чи її чоловік пліткує з іншими неробами на подвір’ї. Нарешті погодилася. заплатити вартість чогось там і забронювала номер у готелі в Сопоті. Вона пережила вже стільки химерних дідових ідей, що зараз могла б спокійно записатися до армії.
– Готово, – буркнула Буба, підсовуючи дідові аркуш.
– Спасибі, – голос дідуся відразу став офіційним.
* * *
[…] Миючи після дзвоника пензлі, Буба помітила, як Мілош не поспішав здавати малюнок. Потім занадто довго витирав парту й нарешті, змився, як зелена акварель з Бубиних пальців.
Після уроків вона швидше, ніж завжди, вибігла з ліцею, але Мілоша вже не було. Ані на стадіоні, ані під каштаном, ані біля воріт, де збиралися зграйки сірих горобців, що полювали на рештки учнівських сніданків.
Зате за ворітьми, у гущавині бузку, на так званій “лавочці курців” Буба помітила знайому куртку із сірим капюшоном.
– Агата? – перепитала вона, підходячи ближче.
Агата сиділа з утомленим обличчям і дивилася на цигарку, що була в її руці. Бубина присутність не змусила її навіть підвести голову.
– Ти куриш?- Буба ділила людей на тих, кому куріння підходить, і на тих, хто в жодному разі не повинен цього робити. Агаті нізащо не варто було курити, тому в Бубиному голосі забриніла гірка нотка.
– Не знаю, – тихо озвалася Агата, – пробувала кілька разів, але не вийшло.
Здавалося, Агату пригнічувала відсутність у неї такого вміння.
– Дай спокій! – Буба сіла поряд. – Тобі проблем мало? Напевне вистачить тих, що вже є, – докинула вона змученим голосом.
– Ти вже говориш, як я, – терпко усміхнулася Агата. – Але проблеми в нас досить різні. І я б охоче помінялася ними з тобою.
– А я навпаки, – запевнила Буба, упевнена, що не може бути нічого гіршого, ніж стати непомітною для очей орнітолога.
– Але ж ти не знаєш, на що хотіла б помінятися, – Агата посміхнулася так сумно, що Буба відразу забула про свої прикрощі. – Пригадуєш, ти колись казала, що в тебе вдома всі живуть своїм життям, ніхто тебе не помічає, мама частіше спілкується із дзеркалом, ніж із тобою, тато хоче, щоб його весь час хвалили, а сам ніколи не хвалить тебе…
– Бо це правда,- Буба споважніла й заздро спостерігала за веселими горобцями. – Я про це нікому не розповідала, – тихо мовила вона. – Ніхто, крім тебе, не знає, як важко бути донькою людей, котрі постійно зайняті собою або роботою. Вони пояснюють, що роблять це задля мене, але в них бракує часу запитати, чи не хотіла б я піти з ними в суботу, наприклад, у кіно на “Бріджит Джонс” чи…
– Дай спокій! – у голосі Агати залунала нотка роздратування або навіть зневаги. Дівчина підвела голову, і тепер на Бубу дивилися її очі, сповнені болю. – Повір мені, – видушила вона гірко, – інколи мені хочеться, щоб мене не помічали. Я… я так часто молюся про це… Бачиш? Цей синець… – з куртки висунулася рука Агати з величезним крововиливом. – Або ось тут, на шиї… – вона розв’язала шарф і Буба із жахом помітила сліди чиїхось сильних пальців, – це доказ, що не завжди можна сховатися… Від власного батька,- закінчила Агата з ледь помітною іронією. І ця іронія була важча від найважчого каміння, яке Буба досі зустріла на своєму шляху.
Очі Агати вже були сухі й зайняті бійкою горобців за окраєць.
– Невже після цього можна сказати щось розумне? – гарячково думала Буба. В її очах уперто блищала якась дурна сльозина, і дівчина нічого не могла з нею вдіяти.
– Мабуть, не знаєш, що в цій ситуації сказати, аби не виглядати по-дурному? – посміхнулася Агата й знайшла Бубину долоню, прикриваючи її власною, холодною рукою. – То не кажи нічого, бо навіщо? Ти класна, тільки життя зовсім не знаєш. Тобто, – докинула вона за хвилину, – тобі знайомий інший біль. Такий… людський. А мій – нелюдський, – закінчила вона, жбурляючи горобцям шматок черствої булки.- Ну, не рюмсай,- Агата відгорнула неслухняне волосся з Бубиного обличчя й погідно дивилася на неї. – Мій батько п’є, тому все цим і закінчується. Але інколи він буває тверезим, і тоді на світі немає кращого батька.
– А часто він буває тверезий? – у Бубиному питанні жевріла надія.
– На жаль, ні. Частіше він п’яний. Це хвороба, а він занадто слабкий, щоб лікуватися.
– Ти могла б прийти до мене, втекти… – Буба міцно схопила худі Агатині руки й благально вдивлялася в подругу.
– Від цього не втечеш. Ну, і в мене ще є брат. А хто його захистить, якщо я сховаюся в тебе?
-Ти хочеш сказати, що із цього немає жодного виходу?
– Мабуть, який-небудь є, – Агата глибоко замислилася й мовчала. – Є якісь блакитні й оранжеві телефонні лінії, психологи, лікарі… Але є проклятий, дурний сором, який примушує тебе не ходити на фізкультуру, щоб ніхто не побачив твоїх синців, не носити коротких рукавів і викотів. І мовчати, бо коли скажеш забагато, про тебе говоритимуть “дочка алкоголіка”. Неважливо, що ти відчуваєш. Завжди будеш гіршою. Неважливо, що ти читаєш. Навіть ті, хто в очі книжок не бачать, зате їхні тверезі батьки готують їм уранці сніданки, дивитимуться на тебе, як на патологію, покидька суспільства. А найгірше, що дочці алкоголіка завжди гірше, ніж йому самому! Я волію нікому про це не розповідати, – тихо зізналася Агата.- Тим більше, що батько…- вона замовкла.
– …що твій батько? – Буба підхопила ці слова, як кволу рослинку.
– …що він ще десять років тому був чудовим хірургом. А зараз, коли його позбавили ліцензії, а в мами кожні два роки новий коханець, він зовсім змінився. У нього налиті кров’ю очі, збільшена печінка, постійне похмілля й професія “алкоголік”. Та, здається, ти хотіла поділитися зі мною своєю проблемою. А я так по-дурному розбазікалася, – Агата обтрушувала брюки, занепокоєно дивлячись на подругу.
– Своєю проблемою? – Буба ледь почервоніла. – Ні, я лише хотіла запитати… звичайно, ти можеш не погодитися…
– Ну, давай швидко, бо мені ще малому англійську пояснювати.
– Я б хотіла… – Буба зібрала в собі всю свою мужність, – ти можеш бути моєю подругою?
– Я вже давно твоя подруга. А віднині знаєш, що я саме так до тебе ставлюся, – відповіла Агата.
І Буба знову зрозуміла, що Агата мала рацію. Бо сором – це болюче відчуття, що пече, як незагойна рана […]
СВІТЛО ДОЛАЄ МОРОК
– Що сталося? Посварилася з Мілошем?:- Агата сиділа на підвіконні із книжкою Вортона на колінах. Буба вмостилася поруч, рада, що в подруги гарний настрій.
– Посварилася? Н-ні-і-і, – відповіла, трохи подумавши, Буба. – Власне кажучи, я не знаю, що трапилося.
– Та невже! – підморгнула Агата. – Так кажуть, коли діється щось погане. Шкода, що вам не щастить, бо ви… дуже гарна пара.
– Пара? – Буба вперше усвідомила, що її дружбу з Мілошем можуть так сприймати. Проте це її аж ніяк не засмутило.
– Йолька крутиться біля нього, так що ну. Особливо відучора, – повідомила Агата, натякаючи, що це таємниця.
– І зовсім не відучора, – зітхнула Буба. – Мілош згадував, що вона вже на початку року…
– Та воно так, – погодилася Агата. – Та коли помітила, що ти по-іншому дивишся на Адася…
– Звідки знаєш, що я дивилася по-іншому?- Агата справді багато знала про Бубу.
– Мені подобалося за тобою спостерігати. У тебе були дві переваги. Ти не задавала дурних питань і не була дурненька.
[…] Буба черкнула Мілошеві записочку: “Може, заскочимо після уроків на піцу? Там зазвичай є вільні столики?”.
“Maybe”,- коротко відповів той, і Буба затремтіла від радості, немовби побачила на аркушику освідчення в коханні.
Зустрілися біля воріт. Мілош старанно уникав очима Буби й зовсім зніяковів.
– Що сталося? — запитала вона навпростець. – Якщо я зробила якусь дурницю, то просто скажи мені.
Хлопець мовчав, зайнятий пошуками чогось у рюкзаку. Нічого не знайшов і продовжував мовчати.
– Я чекала на тебе в неділю. Півдня простирчала на балконі, – продовжувала Буба, намагаючись приховати розчарування, що чіплялося реп’яхом до кожного її слова. – Ти міг би подзвонити.
– Ти теж могла зателефонувати в суботу, – сердито відрізав Мілош, – і попередити, що в тебе побачення, – він і далі поводився так, наче розмовляв зі стіною.
– Яке ще побачення? – Буба намагалася пригадати, але марно.
А взагалі я про тебе не думав, що ти здатна цілуватися будь з ким і будь-де! – Мілош спинився й роздратовано додав: “Але ти це робиш. Ти така сама, як усі інші”.
Слова “всі інші” вказували на величезний особистий досвід. У них щиро звучало щось зовсім нове, якась тотальна відраза до жінок, про яку Буба ніколи навіть не підозрювала.
У суботу, у суботу, – тихенько повторювала Буба, і раптом вибухнула щасливим сміхом.
– Роберт! – вигукнула вона, і це пролунало наче “Еврика!”.
Можеш обійтися без подробиць. Мене купа гівна більше цікавить, ніж імена хлопців, з якими ти виціловуєшся.
Мілош уперше розлютився. По-чоловічому, по-справжньому. Проте його лють, невідомо чому, втішила Бубу.
Роберт чоловік моєї сестри… – почала вона, сміючись.
Тим гірше, похмуро заявив Мілош. – Значить, ти підклала свиню не лише мені, а ще й власній сестрі.
Навпаки! Я допомогла їм помиритися, і Роберт від радощів по-братньому мене цьомкнув! – Буба захоплено розповіла хлопцеві про чергову подружню драму. – І тепер у “королівстві данськім” потепліло від сонця кохання, – патетично закінчила вона.
Справді? – у Мілошевих очах теж сходило сонце. – Справді? перепитав він знову й засоромився. – А я вже подумав… Як побачив вас на цій лавці…
Шкода, що я тебе не побачила. Не було б цієї дурнуватої ситуації й жахливої неділі…
Що тобі сказати!- пригадав він собі власні страждання.- Цілу неділю я писав тобі листа. Такого, розумієш, “бувай здорова, моя мила”.
Сподіваюся, ти мені його не надішлеш? – Буба уважно дивилася на повеселілого Мілоша.
Усе, що там написано, така сама неправда, як і твоє побачення” полегшено зітхнув той і, недовго думаючи, поцілував Бубині вуста. А дівчина зробила висновок, що коли люди цілуються, то взагалі не думають. Або їхні думки зовсім не такі, як завжди.
* * *
Щовечора батько повертався з роботи чимраз сумніший. Буба занепокоєно помітила, що кожного разу, як тато сідав дивитися телевізор, на столі негайно з’являлася чарка коньяку. Так він гаяв час до маминого повернення й найчастіше поринав у дрімоту, не даючи решті подивитися якусь передачу.
– Павел поводиться так, мовби наш обов’язок – дивитися й слухати виключно його! – нарікав дідусь, то стишуючи, то підсилюючи гучність. Батько хропів професійно й чітко.
– Оце-то дикція! – захоплено казала Буба, намагаючись втишити тата, легенько посвистуючи.
___ – Ти чого свистиш, доню? – сердилася мама щоразу, коли бачила на дивані безвладне чоловікове тіло. – Так негарно. А ви, тату, могли б увімкнути й тихіше ваш ящик.
– Краще ти забери свого хропуна! – вимагав дідусь, хапаючи пульт.
– У цьому домі все важче витримати. Я не можу працювати в такому галасі, – скаржилася вона, розштовхуючи чоловіка…
– Тато забагато п’є, – прошепотіла Буба дідусеві, коли мамі нарешті вдалося підняти свого чоловіка й переконати його подолати складний маршрут до подружнього ложа.
– Я теж так гадаю, тим більше, що твій батько п’є на самоті, а він аж ніяк не повинен цього робити,- зауважив дід. – Урешті, я теж можу скласти йому компанію.
А мені б хотілося, щоб він повертався з роботи веселішим, як було колись, – Буба пригадала давні сімейні вечори у вітальні.
– Було б добре, якби він повертався з роботи. Бо мені чомусь здається, що саме із цим у нього виникли проблеми, зловісно прошепотів дідусь, допиваючи залишки бренді.
– Як це? – здивувалася Буба. – Адже тато працює?..
– Воно наче так, але виступає в самій дурні. Ти коли-небудь бачила його в якій-небудь нормальній передачі?
– Нещодавно він згадував, що має якусь цікаву пропозицію…
– Це я чув від нього ще восени. У нього купа цікавих пропозицій, але він чомусь їх не використовує, – вів своєї дід Генрик. – Ну, що ж, з’явилися молодші за нього, більш здібні…
– Неправда! – заперечила Буба. – Батько чудово дає собі раду, от тільки… У нього немає грошей на ті передачі, про які він мріє… невпевнено пояснювала Буба, намагаючись зрозуміти батьків світ.
Не хочу наврочити,- дідусь востаннє перехилив пляшку,-
Але станеться так, що твій батько буде агентом власної дружини.
– Ким?
– Ну, таким собі комівояжером, який ходитиме з маминими любовними романами від одних дверей до інших, і продаватиме ці книжечки за півціни.
Вигляд батька, який дзвонить у чужі двері, тримаючи валізку, повну маминих книжок, не полишала Бубу аж до ночі. Місяць, як і колись, привітно зазирав у вікно, втручаючись у її приватні справи й Позираючи на Добавку, котра смачно спала.
ДРОЗДИ ПРИЛЕТІЛИ
[…] – І не забувай, Бубо, це індивідуальний турнір. Уся інформація у твоєму записнику, – знервовано нагадував дідусь на вокзалі, коли вони разом з іншими пасажирами очікували на потяг.
– Слухай, дідусю, – Буба легенько взяла його за руку, – я знаю що ти дуже сподіваєшся на мою перемогу, але там будуть самі аси, найвідоміші бриджисти. Навіть серед юніорів немає таких, як я…
Дівчина чимраз більше шкодувала, що заради святого спокою Погодилася взяти участь у турнірі. На додачу піддалася на дідові вмовляння і їхала до Сопота таємно. Для батьків вона мала провести суботу й неділю зі своїм класом на Жулавах. Так вирішив дідусь. Тому почувалася останньою дурепою із сачком, що стримів з рюкзака.
– Я виглядаю, як ідіотка. – нервувала Буба.
– Це правда, – прошепотів дід, – але в поїзді переодягнешся, – інструктував він онуку. – Не забудь, – вів далі старий, – стеж за кожною роздачею. Рахуй і прикидай. Обережно з контрами, – дідусь не вгавав навіть тоді, коли Буба вже виглядала з вікна поїзда.
***
[…] – А що це ти там тягнеш? – мати вгледіла велику картонну коробку, яку Буба поставила біля стіни, а тоді поклала на “Людовику”.
– Подарунок, – пояснила Буба, витираючи піт із чола.
– Подарунок? Для кого?
– Для діда. У нього ж нині день народження.
– А скільки йому виповнюється років? – пані Марися зніяковіла й не знала, як це приховати. П’ять років тому йому вже було сімдесят три. Треба це з’ясувати. Бубо, у дідуся ж є паспорт…
– Ні, мамо, – уперше Буба озвалася так рішуче. – Я не перевірятиму, бо це зовсім неважливо. Нехай йому буде стільки років, скільки він сам хоче. Зроби це для нього, – додала вона, делікатно натякаючи, що в мами немає для власного батька подарунка.
– Якого подарунка? – дідусь саме зазирнув до кухні, принаджений запахом улюбленого пирога. – А яке в нас свято, що пані Аня так розігналася? – задерикувато глянув старий на квітчастий фартух,
– Тату, – мама з гідністю підійшла до старого, – лише я забула про ваше свято, – зізналася вона.
– Ну, що ж, Маріє, – дід бавився з донькою, як кіт з мишею, – не буду приховувати, що я страждаю, але це можна виправити…
– Скляночкою бренді? – здогадливо прошепотіла та.
– Звичайно, люба!
Перш ніж на столі з’явився випроханий дарунок, батько повернулася з роботи.
– Многая літа, многая літа! – вигукував він, розмахуючи букетом троянд.
– Щось ти передав куті меду, Павле, – дідусь ледь помітно скривився. – Чоловікам, наскільки я знаю, квітів не дарують,
– Звідки ти знав, що в батька день народження? – пошепки допитувалася мати. – І чому нічого мені не сказав?
– Я знав, бо вчора, коли ми обідали, він сам про це сказав.
– А мені ти квітів ніколи не даруєш, – прошепотіла вона.
– Як це ніколи? – заперечив батько.
– Хіба що на день народження, – набурмосилася мама, як маленька дівчинка.
– Ну, батькові я теж приніс троянди на день народження. Марисю, щиро кажучи, мені ці квіти дали. Причому не знаю навіть, хто, – швиденько додав він, помітивши ревнощі в очах дружини.
– Звідки вони в тебе? – допитувалася вона.
– Мені їх дали внизу.
– А Хто?
– Посильний.
– Для кого?
– Цього він не сказав. Запитав, чи я живу в шостій квартирі, а тоді попросив, щоб я передав, то я й узяв…
– Але хіба це для батька? – вигукнула мама. – Може, вони для мене? Там напевне є записка […]
По обіді перед дідусем Генриком з’явилася велика картонна коробка з Бубиним подарунком, і вся родина напружено чекала, коли ж іменинник покаже, що там усередині.
У подарунках криється якась незбагненна сила, що збуджує чужу цікавість, – думала Буба, спостерігаючи за палаючим маминим обличчям. Вона більше не дивилася на троянди. Зате уважно споглядала мотузку, якою бавився дідусь. – Подарунки – це такі собі скрині Пандори. Якби не вони, то в дорослих було б менше нагоди повернутися до власного дитинства. Нарешті, коробку відкрили, і всі побачили металевий корпус, а потім на столі опинився невеличкий гарненький телевізор. Без сумніву, новий і недешевий.
– Бубо!!!- вигукнули всі водночас. І замовкли, дивлячись на екран так, наче бачили телевізор уперше в житті.
Буба була задоволена. Вона завжди любила робити подарунки, а цей був першим, купленим за власні, “виграні” на турнірі, гроші.
Дівчина задерикувато посміхалася.
– Я впевнена, дідусю, що на цьому екрані ти рано чи пізно побачиш свої виграшні номери спортлото. Тепер, коли тебе знову покарають ув’язненням у своїй кімнаті, ти завжди можеш розраховувати на особистого інформатора.
– Звідкіля, Бубо, ти взяла таку суму? – мама занепокоєно дивилася на доньку. – Скажи, що ти не купила його за символічні гроші в злодіїв…
– Звісно, ні!
– То за які кошти?.. – допитувався вже батько.
– Великі, – відповіла Буба, скромно потупившись.
У діда тремтіли руки, він вочевидь хотів сказати щось дуже важливе, але був такий зворушений, що йому геть мову відібрало. Мати дивилася порожніми очима на телевізор і Бубу, сповнена побоювань, що десь недогледіла, і в доньки почалися серйозні проблеми. Батько подумки прикидав, чи останнім часом у нього не пропадати якісь більш-менш пристойні гроші. Водночас соромився таких думок, бо це так по-дурному, підозрювати власну доньку, яка до того ж, ніколи нічого не взяла без дозволу.
Розкрив “Виборчу” й заглибився в читання.
– Диви-но, Марисю, – показав він на фото з першої сторінки газети. – Шістнадцятирічна чемпіонка із бриджа. Однолітка нашої доньки. На фотографії навіть трохи скидається на Бубу. От, слухай: “Талант, який може стати козирем польського спорту”… от, що пишуть! Або ось… “Викликала захоплення в усіх членів журі дійсно професійною підготовкою”. “Сама дівчина розповідає, що в карти її навчив грати дідусь”. Оце я розумію! – батько схвально ляснув по газеті. – От якби наш дідусь так зайнявся Бубою… але де там! Краще бавитися з Маньчаками, ніж як слід попрацювати.
– А яке прізвище цієї чемпіонки? – у Бубиних очах спалахнула іронічні вогники.
– Таке, як і в нас! – вигукнув батько. – Але звати Агнешка.
– Зараз, зараз, – мама стала поруч із батьком, намагаючись роздивитися фотографію. .
– Ай справді! Її звуть, як нашу Бубу.
– Тільки ця Агнешка… – батькові явно щось почало світати в голові, і коли він нарешті, пригадав собі, що Бубу, власне кажучи, теж звуть Агнешкою, то глянув на доньку зовсім спантеличено. Мати теж стояла непорушно, дурнувато повторюючи “О Боже” або “О Господи”.
– Ну, що? – тріумфував дід. – А ви гадали, що Буба поцупила той телик з вітрини крамниці? А вона ж заробила дуже пристойні грошенята. Про перемогу я взагалі мовчу! І ти був правий, Павле, кажучи, що ці троянди не для мене. Бо вони, мої любі, від мене для Буби.
Бубині очі засяяли щастям. Як це приємно, коли батьки іноді пригадують собі, що про власну дитину знають геть усе. Ну, може, не зовсім. Це справді занадто. Майже все. Так воно буде найкраще.
Переклад із польської Божени Антоняк
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
1. Визначте тему та ідею роману Барбари Космовської “Буба”.
2. Схарактеризуйте образ Буби.
3. Які стосунки у Буби з батьками? Знайдіть у тексті, як дівчина характеризує родинні взаємини.
4. Розкажіть про Адася. Чому цей хлопець не заслуговував на увагу Буби? Відповідь обгрунтуйте. .
5. Розкажіть про особливості дружби Буби і Йольки. Чи можна Йольку назвати справжньою подругою? Чому?
6. Поміркуйте, чому Йольку порівнюють із лялькою Барбі.
7. Розкажіть про проблеми в житті Агати. Чого найбільше боїться дівчина?
8. Як Мілош довів, що Буба йому небайдужа?
9. Яке непорозуміння мало не зруйнувало взаємини Мілоша і Буби?
10. Яка роль у житті Буби належить дідусеві Генрику? Доведіть, що він справді цікавиться онукою і є найкращим її другом.
11. А які у вас склалися стосунки у класі? Хто є вашим справжнім другом?
12. Розкажіть про своє хобі (улюблені заняття у позашкільний час).
13. Якою ви уявляєте свою майбутню сім’ю? Напишіть у зошиті 5 визначальних слів, які характеризуватимуть взаємини у вашій майбутній родині.
14. Поміркуйте, які б ви дали поради родині Буби, щоб покращити їхні стосунки.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)