ПОРТРЕТ ДОРІАНА ГРЕЯ – ОСКАР УАЙЛЬД – АНГЛІЯ – РОМАН XIX СТОЛІТТЯ – посібник-хрестоматія

1854-1900

Оскар Уайльд увійшов до історії світової літератури як співець прекрасного, шанувальник усього естетично довершеного в житті та мистецтві. У його творчості сформувалася своєрідна теорія естетизму, яку митець розглядав як протиставлення бездуховному і недосконалому світові. Основні ідеї теорії естетизму О. Уайльда викладено в лекції “Відродження англійського мистецтва” (1882), згодом вони знайшли розвиток в інших працях письменника: “Пензель, перо й отрута” (1889) “Істина масок” (1889), “Занепад мистецтва брехні” (1889), “Критик як художник” (1890), об’єднаних в книгу під назвою “Задуми” в 1891 р. Особливе місце в розробці теорії естетизму О. Уайльда посідають художні твори “Портрет У Г.” (1889), “Щасливий принц” (1888), “Хлопчик-зірка” (1889), “Портрет Доріана Грея” (1890).

ПОРТРЕТ ДОРІАНА ГРЕЯ

(Скорочено)

ПЕРЕДМОВА

Митець – творець прекрасного.

Розкрити себе і втаїти митця – цього прагне мистецтво. (…)

Ті, що в прекрасному вбачають бридке, – люди зіпсуті, які, однак, не стали через те привабливі. Це вада.

Ті, що в прекрасному здатні добачити прекрасне, – люди культурні. На них є надія.

Але справжні обранці ті, для кого прекрасне означає лише одне: Красу.

Немає книжок моральних чи неморальних. Є книжки добре написані чи погано написані. Ото й усе. (…)

Митець не має етичних уподобань. Етичні уподобання митця призводять до непрощенної манірності стилю.

Митець не має нездорових нахилів. Йому дозволено зображувати все.

Думка і мова для митця – знаряддя мистецтва.

Розбещеність і чеснота для митця – матеріал мистецтва. (…)

У будь-якому мистецтві є і прямозначність, і символ. (…)

Глядача, а не життя – ось що, власне, відображує мистецтво.

Суперечки з приводу мистецького твору свідчать, що цей твір новий, складний і життєздатний. (…)

Будь-яке мистецтво не дає жодної користі.

Оскар Уайльд

РОЗДІЛ I

Робітню художника сповнювали густі пахощі троянд, а коли в садку знімався літній легіт, він доносив крізь відчинені двері то п’янкий запах бузкового цвіту, то погідний аромат рожевих квіток шипшини.

З перського дивану, де лежав лорд Генрі Воттон, палячи своїм звичаєм одну по одній незліченні цигарки, можна було побачити лише блиск золотаво-ніжного, як мед, цвіту верболозу, чиє тремтливе віття, здавалося, насилу витримувало тягар полум’яної краси. Зрідка на довгих шовкових шторах величезного вікна миготіли химерні тіні птахів, утворюючи на мить щось подібне до японського малюнка, і тоді лордові Генрі думалося про блідолицих художників із Токіо, які засобами мистецтва, з природи своєї статичного, намагались передати відчуття швидкості й руху. Ще більш угнічувало тишу сердите гудіння бджіл, що пробиралися високою невикошеною травою чи монотонно й настійливо кружляли біля покритих золотистим пилком вусиків розлогої жимолості. Невиразний клекіт Лондона долинав, наче басова нота далекого органа.

Посеред кімнати стояв на мольберті зроблений у повен зріст портрет надзвичайно вродливого юнака, а перед портретом дещо віддалік сидів сам художник, Безіл Голворд, раптове зникнення якого кілька років тому так схвилювало все лондонське товариство і викликало чимало найрозмаїтіших здогадок.

Художник дивився на прегарну юнакову постать, що її він так майстерно виобразив на полотні, і обличчя йому опромінював задоволений усміх. (…)

– Це твоя найкраща робота, Безіле, найкраща з усіх, що ти створив, – мляво сказав лорд Генрі. – Ти конче повинен надіслати її наступного року на виставку в “Гровнері”. Тільки не до академії – зали академії занадто великі й вульгарні. Там вічно або так багато людей, що за ними не видно картин, або так багато картин, що за ними не видно людей. (…)

– Я взагалі не збираюсь її виставляти, – відгукнувся Безіл, кумедно закидаючи голову. (…)

Лорд Генрі здивовано звів брови і поглянув на нього крізь примхливі кільця голубого диму. (…)

– Ніде не виставлятимеш? Мій любий, чому? Ти маєш якісь підстави? Що за дивацький народ ці художники! Із шкіри пнуться, аби набути популярності, а як тільки вона приходить, – здається, прагнуть позбутись її. Це ж так нерозумно! Бо коли прикро, що про тебе забагато говорять, то ще прикріше, коли про тебе зовсім не говорять. А цей портрет підніс би твоє ім’я, Безіле, далеко над усіма молодими художниками в Англії і примусив би старих запалитись ревнощами, коли вони ще здатні на емоції.

– Я знаю, ти будеш сміятися з мене, але я справді не можу виставити цього портрета, – повторив художник. – Занадто багато самого себе я вклав у нього.

Лорд Генрі засміявся, випростовуючись на дивані.

– Ну от, я ж знав, що ти сміятимешся. Але це таки щира правда.

– Занадто багато самого себе! Слово честі, Безіле, я не думав, що в тобі стільки марнославства. Ти, з твоїм суворим обличчям і чорним, як вугіль волоссям, – і цей юний Адоніс, наче зроблений із слонової кості й трояндових пелюсток! Не бачу найменшої схожості між вами!.. Адже він Нарцис, мій любий, а ти… Ну, звичайно, в тебе одухотворене лице і таке інше… Але Краса, справжня Краса, кінчається там, де починається одухотвореність. Інтелект – уже сам собою щось диспропорційне. Він нівечить гармонію обличчя. (…) Не лести собі, Безіле: ти ані крихти не схожий на нього.

– Ти не розумієш мене, Гаррі, – відказав митець. – Звичайно, я не схожий на нього. Я знаю це дуже добре. Як на правду, то я б навіть жалкував, якби став на нього схожим. Ти знизуєш плечима? Я щиро кажу. Всіма, хто має непересічний розум чи красу, правує в житті лихий фатум, – той самий, що спрямовував непевну ходу монархів протягом усієї історії. Краще не виділятись над своїм середовищем. Бо на цім світі виграють лише потвори й нездари. Вони можуть невимушено сидіти і позіхати на виставі життя. Нехай їм зовсім не знана радість перемоги, але ж зате вони обходяться й без гіркоти поразки. (…) Твоя знатність і багатство, Гаррі; мій розум і хист, хоч які вони є; врода Доріана Грея – за все це, чим боги нас наділили, ми відпокутуємо, тяжко відпокутуємо.

– Доріан Грей? Це його ім’я? – спитав лорд Генрі, підходячи через кімнату до Голворда.

– Так. Я не збирався називати його тобі.

– Але чому?

– Просто я сам не знаю. Якщо хтось мені дуже подобається, я ніколи й нікому не називаю його імені. Бо це немовби значить поступитись часткою дорогої тобі людини. (…)

– На жаль, мені вже час іти, Безіле. Але мені б хотілося, щоб ти перед цим відповів на те моє запитання. (…) Я хочу, щоб ти все ж таки пояснив мені, чому ти відмовляєшся виставити портрет Доріана Грея. Я хочу знати справжні підстави. (…)

– Ти розумієш, Гаррі, – Безіл Голворд подивився товаришеві просто в обличчя, – кожен портрет, намальований з натхненням, – це, власне, портрет художника, а не того, хто йому позував. Натурник – то суто зовнішнє. Маляр на полотні розкриває не його, а скорше самого себе. Ось через це я й не виставлю цього портрета – я боюся, чи не виказав у ньому таїни власної душі.

Лорд Генрі засміявся.

– Ну й що ж то за таїна?

– Добре, я розповім тобі… – збентежено озвався Голворд. (…) – Ось уся ця історія… Два місяці тому мені довелося бути на вечорі у леді Брендон. Адже ми, бідні митці, мусимо вряди-часи показуватися у товаристві. (…) Повернувшись убік, я вперше побачив Доріана Грея. Коли наші очі зустрілись, я відчув, що блідну. На мить мене пойняв інстинктивний страх. Я збагнув – переді мною така чарівна врода, що може поглинути всю мою душу, все моє єство, ба навіть усе моє мистецтво, коли я тільки піддамся її чарам. (…) Немов чийсь голос казав мені, що життя моє може круто змінитися. Я невиразно передчував, ніби Доля готує для мене витончені радощі і такі ж витончені страждання. (…) Тепер він – усе моє мистецтво. (…) Врода його неначе пробудила в мені зовсім новий метод творчості, зовсім новий стиль. Я тепер інакше дивлюся на світ, інакше про нього думаю. Я тепер можу відтворювати життя такими засобами, які раніше були приховані від мене. (…) О Гаррі! Якби ти знав, що таке Доріан Грей для мене! Пригадуєш отой пейзаж, за який Егнью пропонував мені такі величезні гроші, але я відмовився? Це одна з найкращих моїх картин. А чому? Тому що коли я малював її, Доріан Грей сидів обік мене. Від нього немовби спадав якийсь непомітний вплив, і вперше в житті я побачив у звичайному лісовому краєвиді те диво, що його марно шукав раніше.

– Безіле, це таки справді захопливо! Я мушу побачити цього Доріана Грея.

Голворд підвівся і пройшовся по садку, потім повернувся до лави.

– Розумієш, Гаррі, Доріан Грей для мене не просто збудник творчості. Ти, можливо, не побачиш у ньому нічого. Я бачу в ньому все. Адже ж якраз найбільше він присутній у моїх творах тоді, коли не його я зображую на полотні. (…)

– Містер Доріан Грей у робітні, сер, – доповів служник, з’являючись у садку.

Голворд обернувся до служника, що стояв, мружачись від сонця.

– Попросіть містера Грея зачекати, Паркере. Я буду за кілька хвилин.

Служник уклонивсь і пішов. Тоді художник подивився на лорда Генрі.

– Доріан Грей – мій найдорожчий друг. (…) Душа в нього чиста й прекрасна. Не зіпсуй його, Гаррі. Не намагайся впливати на нього. Твій вплив мав би згубні наслідки. Світ широкий, і в ньому багато чарівних людей. Тож не забирай від мене цієї єдиної людини, що надає принади моєму мистецтву. Моє майбутнє, як митця, залежить від нього. Пам’ятай, Гаррі, я покладаюся на тебе. (…)

РОЗДІЛ II

Увійшовши, вони побачили Доріана Грея. Він сидів за роялем, спиною до них, і гортав сторінки “Лісових сцен” Шумана.

– Та це ж чудові речі, Безіле! – вигукнув Доріан. – Ви повинні позичити мені ці ноти, я хочу їх вивчити!

– Це цілком залежить від того, як ви сьогодні позуватимете, Доріане.

– Ой, як мені воно набридло! Я вже й портретові своєму не радий, – з вередливою міною відповів юнак, повертаючись на дзиглику. Завваживши незнайомого, він ледь почервонів і схопився на ноги. – Перепрошую, Безіле, я не знав, що ви не самі.

– Знайомтесь, Доріане, – це мій давній друг, ще з Оксфорду. Я тільки-но говорив йому, як добре ви позуєте, а ви взяли та й зіпсували все. (…) Ну, а тепер, Доріане, станьте на поміст і не дуже ворушіться.

І не звертайте ніякої уваги на те, що говоритиме лорд Генрі. Він має вкрай поганий вплив на всіх своїх друзів, за винятком хіба що мене.

Доріан Грей з виглядом юного грецького мученика ступив на підвищення, зобразивши невдоволену гримасу до лорда Генрі, котрий явно йому сподобався. Він був такий несхожий на Безіла! Між ними двома – разючий контраст… Трохи згодом Доріан Грей звернувся до нього:

– Справді ви маєте вкрай поганий вплив, лорде Генрі? Аж настільки поганий, як каже Безіл?

– Доброго впливу взагалі не існує, містере Грей. Будь-який вплив неморальний – неморальний з наукового погляду.

– Чому це?

– Тому що впливати на когось – означає віддавати комусь власну душу. Людина вже не думає своїх природних думок, не запалюється своїми природними пристрастями. І чесноти вона переймає від інших, і гріхи – коли є така річ, як гріх, – запозичує. Людина перетворюється на відлунок чужої музики, на актора, що грає для нього написану роль. Мета життя – розвиток власного “я”. Повністю реалізувати своє єство – ось для чого існує кожен з нас. Але в наш час люди стали боятися самих себе. Вони забули найвищий з усіх обов’язків – обов’язок перед самим собою. Звичайно, вони доброчинні. Вони годують виснажених і одягають жебраків, але їхні власні душі голодні й голі. Мужність покинула нас. А можливо, ми ніколи й не мали її. (…) Я певен, що якби кожна людина проживала своє життя повністю й цілковито, даючи вияв кожному почуттю, вираз кожній думці, втілюючи кожну мрію, – тоді, я певен, світ дістав би такий свіжий і дужий збудник радості, що ми забули б усі хвороби середньовіччя і повернулись до еллінського ідеалу, а можливо, й до чогось іще кращого, ще багатшого. Але й найхоробріший із нас боїться самого себе. Самозаперечення, цей трагічний пережиток дикунських збочень, і досі калічить нам життя. Ми покарані за свою саможертву. Кожен імпульс, що ми намагаємось притлумити, нависає над розумом і отруює нас. А згрішивши, ми покінчуємо з гріхом, бо вже чинячи гріх – людина тим самим очищується. Тоді залишаються тільки згадки про насолоду або розкоші каяття. Єдиний спосіб збутися спокуси – піддатись їй. А опирайтеся спокусі – і ваша душа знеможе від жадання речей, що їх ви самі собі заборонили, від бажань, що їх ваші ж потворні закони зробили потворними і незаконними. (…) Та й ви самі ж, містере Грей, – і в світлому своєму отроцтві, і в рожевій юності, – не раз зазнавали пристрастей, що лякали вас, думок, що сповнювали вас жахом, мрій і сонних марень, сама лише згадка про які – і то може спопелити вам щоки соромом…

– Годі-бо! Годі! – затинаючись, пробелькотів Доріан Грей. – Ви приголомшили мене. Я не знаю, що сказати. Якась відповідь на ваші слова має бути, але я не можу знайти її. Не говоріть більше! Дайте мені подумати. Чи ні – краще, мабуть, не думати про це…

Хвилин десять він стояв непорушно, з напіврозтуленими устами і незвичним блиском в очах. Він неясно усвідомлював, що в ньому збудилися зовсім нові думки й чуття. Але йому здавалося, що вони підіймаються з глибин його єства, а не принесені ззовні. Ті декілька слів, що Безілів друг повів йому, – слів умисне парадоксальних, але сказаних, безумовно, випадково, – торкнулись якоїсь потайної струни, ніколи не займаної, і він чув, як вона оце тріпотіла й вібрувала в ньому чудними поштовхами. (…)

– У вас на диво прегарне обличчя, містере Грей. Не хмурте брів, – справді, прегарне! А Краса є прояв Генія – ба навіть вище за Генія, і то настільки, що це не потребує пояснення. Краса – одна з великих істин світу, як сонячне світло, як весняна пора, як відбиття в темних водах тої срібної шкаралупи, що ми звемо місяцем. Краса – це поза всякими сумнівами. Їй дано божественне право на верховенство. Вона робить принцами тих, хто її має. (…) О! Розкошуйте часом, допоки юні! Не легковажте золотою своєю порою, прислухаючись до нудних базік, вдосконалюючи безнадійних невдах, покладаючи своє життя заради неуків, нездар і нікчем. Наша доба заражена цими нездоровими потягами та хибними ідеями. Живіть своїм життям! Тим чудовим життям, що є у вас! Нічого не проминіть, шукайте всякчас нових вражень. І не бійтесь нічого. Новий гедонізм – ось що потрібно нашому вікові. Ви могли б стати його наочним символом. З такою зовнішністю – все у ваших руках! Але світ належить вам тільки на коротку пору… (…)

Голворд перестав малювати. Звівши брови, він довго дивився спершу на Доріана Грея, а потім на портрет, покусуючи кінчик пензля.

– Все! – озвався він урешті і, нахилившись, накреслив великими червоними літерами своє ім’я у лівому кутку картини.

Підступивши ближче, лорд Генрі уважно оглянув портрет. Це був, без жодних сумнівів, чудовий витвір мистецтва, та й подібність його до прообразу була разюча. (…) Доріан недбало пройшов повз картину і обернувя до неї обличчям. (…) Так, прийде день, коли його обличчя зморщиться й висохне, очі потьмяніють і втратять барву, стан буде зігнуто й понівечено. Померкнуть червоні уста, злиняє золотінь волосся. Життя, творячи йому душу, спотворюватиме тіло. А стареча його незграбність викликатиме тільки відразу й огиду. На думку про це Доріана, мов ножем, різонув біль, і кожна жилка в ньому задрижала. Очі його стали темні, як аметист, і зайшли слізьми. На серце ніби лягла крижана рука. (…)

– Який жаль! – пробурмотів Доріан Грей, усе же не зводячи очей з картини. – Який жаль! Я зістарюся, стану бридким і потворним, а цей портрет повік залишиться молодим. Він ніколи не буле старішим, ніж ось цього червневого дня… О, якби тільки можна було навпаки! Якби це я міг лишатись повік молодим, а старішав – портрет! За це… за це… я віддав би все! Так, все, геть-чисто все на світі! Я віддав би за це навіть саму душу! (…) Я для вас менше, ніж срібний Фавн чи отой Гермес із слонової кості. Вони вам подобатимуться завжди. А доки я подобатимусь? Мабуть, до першої зморшки на моєму обличчі!.. Тепер я знаю, що втрачаючи вроду, яка вона не є, людина втрачає все. Ваш портрет навчив мене цього. Лорд Генрі Воттон має цілковиту рацію. Юність – це єдине, що варто мати. Коли я побачу, що старію, то заподію собі смерть.

Голворд пополотнів і схопив його за долоню.

– Доріане, Доріане! Не кажіть цього! Адже я ніколи не мав такого друга, як ви, і ніколи не матиму! Невже ж ви заздрите цим мертвим речам, – ви, красивіші за будь-яку з них?!

– Я заздрю всьому, чия краса безсмертна! Я заздрю цьому портретові, що ви намалювали з мене. Чому він має право зберігати те, що я мушу втратити? Кожна мить забирає щось від мене і дарує щось йому. О, якби тільки можна було навпаки! Якби цей портрет міг змінюватись, а я повік лишався б таким, як зараз! Навіщо ви намалювали його? Він же колись глузуватиме з мене, о, і як жорстоко глузуватиме!

Гарячі сльози виступили Доріанові на очах він висмикнув руку і, кинувшись на диван, припав обличчям до подушок, немов у благанні.

– Це все ти накоїв, Гаррі, – гірко мовив художник.

Лорд Генрі знизав плечима.

– Це справжній Доріан Грей, і тільки.

– Ні, він не такий.

– Якщо він не такий, то що я тут міг накоїти? (…)

Пройшов час. Доріан Грей і лорд Генрі затоваришували. Доріан став цікавим об’єктом дослідження для лорда Генрі. Йому цікаво було спостерігати за тим, як Доріан пізнає життя, і лорд Генрі вирішив стати провідником юнака в житті, сповненому не тільки прекрасних речей, але й бруду й ницості. Романтичне сприйняття Доріаном Греєм кохання викликало в лорда Генрі глузливу насмішку. Лорд Генрі розумів, що Доріан, який любив усе тільки красиве, незабаром розчарується в тій, кого він побачив у ролі Джульєтти в театрі, бо час і випробування накладуть на неї свій відбиток, і вона не буде вже такою прекрасною, як у ту мить, коли її побачив Доріан. Актриса Сібіл Вейн літала від щастя, що її покохав Чарівний Принц, але це кохання призвело дівчину до трагедії…

РОЗДІЛ V

– Мамо, мамо, я така щаслива! – прошепотіла дівчина, зануривши лице в коліна втомленої змарнілої жінки, що сиділа спиною до світла в єдиному кріслі убогої віталеньки. – Я така щаслива! – повторила дівчина. – І ти теж повинна бути щасливою!

Місіс Вейн конвульсійно стисла схудлими набіленими руками доччину голову.

– Щасливою! – озвалася вона. – Я щаслива тільки тоді, коли бачу тебе на сцені, Сібіл. Ти не повинна думати ні про що інше, крім театру. Містер Айзекс дуже добрий до нас, і ми завинили йому багато грошей.

Дівчина підвела погляд і закопилила губи.

– Гроші, мамо! – скрикнула вона. – Що таке гроші? Кохання дорожче за гроші.

– Містер Айзекс позичив нам п’ятдесят фунтів, щоб ми могли сплатити борги і як слід спорядити Джеймса. Ти не повинна забувати цього, Сибіл. П’ятдесят фунтів – велика сума… Містер Айзекс дуже чуйно ставиться до нас.

– Але він не джентльмен, мамо! І мені гидко слухати, як він розмовляє зі мною, – заперечила дівчина, звівшись на ноги і підходячи до вікна.

– Не знаю, як би ми без нього впоралися з усім. – буркотливо додала мати.

Сібіл Вейн похитала головою і засміялась.

– Він нам більше не потрібен, мамо. Тепер нам життя влаштує Чарівний Принц!

Вона враз примовкла. Кров бурхнула їй у голову, і щоки зарожевіли. Швидкий віддих розітнув пелюстки її уст. Вони тріпотіли. Гарячий вітер пристрасті пройняв дівчину і навіть ворухнув складками її сукні.

– Я кохаю його, – просто сказала вона.

– Дурненька моя, ой дурненька! – мов папуга, твердила у відповідь мати. А помах її скоцюрблених пальців з фальшивими оздобами надавав словам якогось жаского комізму.

Дівчина знов засміялася. Радість упійманої пташини бриніла у доччиному голосі. І очі її променились цією радістю – ось вони на мить зімкнулися, немов криючи свою таємницю, а коли розплющились, їх уже застилала мрійна поволока.

З потертого крісла промовляла до дівчини тонкогуба житейська мудрість, натякала на обачність, наводила сентенції з книги боягузтва, автор якої претендує на здоровий глузд. Сібіл не слухала. Вона чула себе вільною у в’язниці свого кохання – її принц, Чарівний Принц, був з нею. Вона викликала його образ із пам’яті, і він поставав перед її зором. Вона посилала свою душу до нього, і та приводила його до неї. Поцілунок її принца знов палав їй на устах, а повіки затеплились від його дихання. (…)

– Дитя моє, ти ще надто молода, щоб думати про кохання. Та й що ти знаєш про цього юнака? Тобі навіть ім’я його не відоме! І так зовсім не личить поводитись. Тим більш тепер, коли Джеймс від’їздить до Австралії і в мене стільки клопотів, тобі б треба бути розважливішою. Проте, якщо він багатий…

– Ой, мамо, мамо, дай мені стати щасливою! (…)

Сібіл Вейн розповіла братові Джеймсу про своє кохання до Чарівного Принца. Джеймс, який збирався у далеке плавання, хвилювався за долю сестри. Як і мати, він попередив її про небезпеку і навіть сказав, що якщо обранець Сібіл Вейн заподіє їй лихо, він уб’є його. Та Сібіл не послухала рідних… її почуття були сильніші за розум і обачливість. Трагічна розв’язка наблизилася тоді, коли Доріан Грей привів лорда Генрі й Безіла Голворда в театр подивитися на гру його коханої. Та вона грала не так, як завжди.

РОЗДІЛ VII

(…) За чверть години під сплеск бучних оплесків на сцену ступила Сібіл Вейн. Вона й справді була дуже гарна – лорд Генрі навіть визнав у думці, що таку вроду йому рідко доводилось бачити. В її сором’язливій грації і боязкому виразі очей було щось від молодої сарни. Легка барва, наче тінь троянди в срібному дзеркалі, заграла на щоках дівчини, коли їй передався щирий запал залюдненої зали. (…) Але вона лишалася на – диво байдужою. Ані іскринки радості не блиснуло в її очах, коли вона побачила Ромео. Ті декілька слів Джульєттиних (…) і короткі репліки в подальшому діалозі прозвучали явно фальшиво. Голос був чарівний, але тон – зовсім невідповідний, якийсь нещирий, штучний. Хибна інтонація вичавила все живе з віршів, а почуття, в них висловлене, унеправдила.

Доріан Грей, приглядаючись до Сібіл, щодалі більш полотнів. Він був ошелешений і стривожений. Ні Безіл, ні лорд Генрі не наважувалися зайняти його. Дівчина – бачилось їм – не мала анінайменшого хисту, і вони були вкрай розчаровані.

Знаючи, однак, що справжнє випробування будь-якої Джульєтти – сцена на балконі у другій дії п’єси, вони ще мали надію. Якщо Сібіл Вейн і тут не спроможеться, значить, дівчина бездарна, та й усе.

Коли вона вийшла на сцену, освітлену місяцем, вигляд у неї був чарівний – це годі було заперечити. Але разюча неприродність гри ставала все нестерпнішою. Надуманість жестів доходила до безглуздя, штучний пафос псував геть усе, що Сібіл промовляла. (…) По другій дії у залі вибухла ціла буря шикання. Лорд Генрі підвівся й одягнув пальто.

– Вона прегарна, Доріане, – мовив він, – але грати не може. Ходімо звідси!

– Ні, я досиджу до кінця, – різко, болісним голосом заперечив Доріан. – Мені, Гаррі, дуже прикро, що через мене у вас пропав вечір. Перепрошую вас обох. (…)

Вистава безнадійно провалилася. Коли грали останню дію, ряди були майже порожні. Врешті завіса опустилась під хихотіння і вигуки ремства. Ледве було по виставі, як Доріан Грей метнувся за лаштунки, до кімнатинки Сібіл Вейн. (…) Коли увійшов Доріан, Сібіл глянула на нього, і вмить її охопила безмежна радість.

– Як погано я сьогодні грала, Доріане! – вигукнула вона.

– Дуже погано! – ствердив Доріан, ошелешено вдивляючись у неї. – Просто жахливо! Ви що, хворі? Ви й не уявляєте собі, яка це була мука і як я страждав. (…) Вам не треба грати, коли нездужаєте. Ви стаєте тоді посміховиськом. Моїм друзям було нудно. І мені теж.

Сібіл немов не слухала його. Радість невпізнанне змінила її – вона вся була в екстазі щастя.

– Доріане, Доріане! – скрикнула вона. – Перед тим як познайомитися з вами, я знала в житті лише мистецтво, – я жила тільки тут, на сцені. Я гадала, що все це правда. (…) А прийшли ви, мій прекрасний коханий, – і визволили мою душу, ви показали мені справжнє життя. Сьогодні вперше за весь час я побачила нещирість, бутафорність, глупоту цих пустих видовищ, в яких я граю. (…) О мій коханий! Чарівний мій Принце! Мені набридло жити серед примар! Ви для мене більше, ніж усе мистецтво! Навіщо мені оті маріонетки зі сцени? (…) Заберіть мене звідси, Доріане, заберіть куди-небудь, де б ми були самі-самісінькі! Я тепер ненавиджу театр. Я могла вдавати пристрасть, коли сама її не відчувала, але тепер, коли вона пече мене вогнем, я не можу! О Доріане, Доріане! Ви розумієте, що це все означає? Наівть якби я могла грати, то це було б глумом над коханням – грати закохану, коли ти сама насправді закохана. Завдяки вам я побачила це.

Доріан рвучко сів на канапу й одвернувся від Сібіл.

– Ви вбили моє кохання. – промурмотів він.

Сібіл у подиві глянула на Доріана і засміялась. Він не озивався. Вона підійшла до нього і своїми маленькими пучками погладила йому волосся. Тоді, ставши навколішки, торкнулася устами його рук. Здригнувшись усім тілом, Доріан вирвав від неї руки, схопився з канапи і рушив до дверей.

– Так! – вигукнув він. – Ви вбили моє кохання. Раніш ви розпалювали в мені уяву, а тепер навіть цікавості не збуджуєте. Тепер мені до вас просто байдуже. Я покохав вас, бо ви чудово грали, бо я бачив у вас хист і розум, бо ви втілювали мрії великих поетів і вбирали в живу плоть і кров примарні образи мистецтва. Але тепер з цим усім покінчено. Ви порожнє, бездарне створіння, та й годі. (…)

Притамований стогін вирвався у неї, вона припала до його ніг і простерлась ниць, наче стоптана квітка.

– Доріане, Доріане, не кидайте мене! – шепотіла вона. – Простіть мені, що я сьогодні так погано грала… (…) Я все зроблю, щоб грати краще!.. Це ж прийшло так несподівано, наше кохання… Мабуть, я б його й не відчула, якби ви не поцілували мене. якби ми не поцілувались тоді… Поцілуй мене ще раз, мій коханий! О Доріане! Не кидай мене, бо… Мій брат… Ні, ні, то дурниці! Він лиш пожартував… Але ви, Доріане… Невже ви не простите мені сьогоднішній вечір? Я вперто працюватиму, я всіх сил докладу! Не будьте такий жорстокий зі мною, я ж люблю вас над усе на світі. (…) О, не кидайте мене, Доріане, не кидайте!

Заливаючись гарячими слізьми, вона корчилась на підлозі, немов зранене звірятко, а Доріан Грей дивився на неї згори своїми прегарними очима, і його витончені уста кривились у пиховитій зневазі. (…)

– Я йду, – сказав він нарешті спокійно й чітко. – Я не хотів би бути недобрим, але я не можу більше зустрічатися з вами. Ви розчарували мене. (…)

Він ледве чи усвідомлював, куди йшов. Пізніше йому пригадувалось, як, блукаючи тьмяно освітленими вуличками, він минав якісь підозрілі будинки, проходив попід арками, що від них падали чорні тіні. (…) Трохи згодом Доріан гукнув кеб і поїхав додому. (…)

У просторому передпокої з дубовими панелями звисав зі стелі великий позолочений ліхтар, здобич із барки якогось венеційського дожа. Три газових ріжки ще мигтіли у ньому голубими пелюстками в облямівці білого полум’я. Доріан загасив ліхтаря і, кинувши на стіл капелюха й плаща, пройшов через бібліотеку до спальні, великої восьмикутної кімнати на першому поверсі. Охоплений новим для нього потягом до розкоші, він недавно все переладнав на власний смак у цьому покої і порозвішував на стінах рідкісні гобелени часів Ренесансу, що їх видобув із закинутої мансарди свого будинку в Селбі. Узявшись за ручку дверей, Доріан мимохідь зиркнув на портрет роботи Безіла Голворда. І враз відсахнувся, наче вражений якоюсь несподіванкою. До спальні він увійшов дещо приголомшений. Вийнявши квітку з петельки, він мовби завагався в нерішучості. Зрештою таки вернув назад і, наблизившись до портрета, уважно приглянувся. У тьмяному світлі, що пробивалося крізь кремові шовкові штори, обличчя здалось йому трохи зміненим. Іншим став вираз, щось жорстоке з’явилося в обрисах рота. Дивна річ! (…)

Він протер очі, наблизився мало не впритул до портрета і ще раз уважно приглянувся. Не було знаку жодної зміни, зробленої пензлем, а проте загальний вираз явно став інакшим. Це був не просто виплід його уяви. Ні, зміна до моторошності очевидна! (…) Невже його бажання справдилось? Та ні, це ж неможливе! Жах навіть подумати про таке. А проте ж – осьде портрет, і на ньому складка жорстокості біля уст.

Жорстокість! Хіба він був жорстокий? Це вона завинила, а не він! (…) Але портрет! Як з ним бути? Портрет містить секрет його життя і виповідає усім правду. Тож невже він навчить його ненавидіти власну душу? Як же тепер і дивитись на цей портрет? (…)

Нічого, любов повернеться, і вони з Сібіл будуть щасливі. Життя їхнє буде прекрасне й чисте. Він підвівся з крісла і заслонив портрет широкою ширмою, мимохіть здригнувшись від погляду на нього. (…)

РОЗДІЛ VIII

Було далеко за полудень, коли Доріан прокинувся. Камердинер його, Віктор, уже кілька разів заходив навшпиньки до спальні довідатись, чи не пробудився молодий господар, дивуючись, чого це він так довго спить. Нарешті продзеленчав Доріанів дзвінок і Віктор, нечутно увійшовши у спальню з чашкою чаю та купкою листів на маленькій таці з давньої севрської порцеляни, розсунув оливкові атласні запони на переливчастій блакитній підбивці, що закривали три високих вікна. (…) Хвилин через десять Доріан устав і, накинувши розшитий шовком кашеміровий халат, пройшов у ванну, обличковану оніксом. Холодна вода просвіжила його після довгого спання. Про пережите вчора він, здавалося, вже все забув. Раз чи двічі йому, щоправда, спливало на пам’яті неясне відчуття своєї причетності до якоїсь дивної трагедії, але згадувалося це мовби крізь сон.

Одягнувшись, він пройшов у бібліотеку і сів за круглий столик проти відчиненого вікна, де йому звичайно подавали легкий французький сніданок. День випав чудовий. Тепле повітря прянко пахтіло. До кімнати влетіла бджола і, бринячи, покружляла над синьою китайською вазою з жовтуватими трояндами, що стояла перед Доріаном. Юнак почував себе без міри щасливим. Раптом його погляд упав на ширму, що заслонила портрет, і він здригнувся. (…) Та чи й треба йому кінець кінцем відсувати ширму? Чого б її так і не полишити? Що йому прибуде від знаття? Коли цьому правда – це жахливо. А коли ні, то нічого цим і журитися. (…)

Несподівано до Доріана прийшов лорд Генрі, якому юнак розповів про своє рішення одружитися із Сібіл Вейн. Але лорд Генрі повідомив йому страшну новину – Сібіл Вейн померла. Доріан у розпачі докоряє собі за її загибель. Та лорд Генрі заспокоює його совість…

(…) – Тепер вона вже не оживе, – тихо мовив Доріан, затуляючи обличчя руками.

– Ні, вона вже не оживе, вона відіграла свою останню роль. Але вам її самітна смерть в обшарпаній акторській кімнатинці повинна здаватись таким собі дивним і похмурим уривком з трагедії (…) Ця дівчина ніколи не жила у справжній дійсності, тому вона ніколи, власне, і не вмирала. Для вас, в усякому разі, вона завжди була мрією, фантомом, що оживлював Шекспірові п’єси, сопілкою, через яку Шекспірова музика звучала багатше й життєрадісніше. І досить їй було тільки торкнутись реального життя, як вона ранила його, а воно ранило її, і дівчина покинула цей світ. Можете тужити за Офелією, якщо вам хочеться; посипайте голову попелом, бо Корделію задушено; кляніть небо, що загинула дочка Брабанціо, – але не проливайте сліз над Сібіл Вейн. Вона була менш реальна, ніж усі вони.

Запала мовчанка. В кімнаті сутеніло. З садка нечутно вповзали сріблясті тіні; кольори звільна розпливались у сіро-каламутне тло.

За хвилину Доріан Грей звів очі.

– Ви, Гаррі, допомогли мені зрозуміти себе самого, – пробурмотів він, полегшено зітхаючи. – Я й сам відчував усе те, що ви сказали, але якось побоювався цього і не всьому міг дати раду. Як же добре ви знаєте мене! Але ми не розмовлятимем більше про те, що сталося. То було незрівнянне переживання – і на тому все. Хотів би я знати, чи ще подарує життя мені що-небудь таке ж надзвичайне…

– Все ваше – ще попереду, Доріане. Для вас, із вашою чарівною вродою, немає нічого неможливого в світі. (…)

Коли лорд Генрі пішов, Доріан шарпнув дзвінок, і за кілька хвилин Віктор приніс лампи й опустив штори. Доріан нетерпляче ждав, коли він вийде. (…) Бідолашна Сібіл! І яке ж це все романтичне! Вона часто вдавала смерть на сцені, а тоді Смерть сама торкнулась її і забрала з собою. (…) Він пам’ятатиме її, як чарівний трагічний образ, посланий на велику сцену життя явити світові верхівну реальність Кохання. Чарівний трагічний образ?.. Очі в Доріана зайшли слізьми, коли йому на пам’яті постав її дитинний вид, її принадні й трохи начеб вередливі рухи, її сором’язка трепетна грація. Він похапцем змахнув сльози і знову подивився на портрет.

Доріан Грей відчував, що час зробити вибір. Чи вибір уже зроблено? Так, саме життя вирішило за нього – життя і його безмежна цікавість до життя. Вічна молодість, безмежні пристрасті, насолоди, витончені й потаємні, розгін несамовитих веселощів і ще несамовитіших гріхів – усього цього зазнає він. А портрет нестиме тягар його ганьби, і більше нічого. (…)

Справжньою насолодою буде для нього спостерігати за портретом. Він зможе зазирнути в найпотаємніші закутки власного розуму. Цей портрет стане для нього магічним дзеркалом. Якщо спершу в ньому він побачив справжню свою зовнішність, так тепер побачить справжню свою душу. І коли для образу з портрета вже зайде зима, він сам ще перебуватиме на трепетній межі весни та літа. Коли кров відхлине з обличчя на полотні і стане воно блідою крейдяною машкарою з потьмянілими очима, він сам ще чаруватиме юністю. (…) Тож хай там що діється з його портретом! Він сам буде в безпеці, а це – головне.

Доріан, усміхаючись, знову заслонив портрет ширмою і пройшов у спальню, де на нього чекав служник. Годиною пізніше він був уже в опері, і в ложі за ним ззаду сидів лорд Генрі, схиляючись над його кріслом.

РОЗДІЛ XI

(…) Отож один час він узявся за вивчення ароматичних речовин та секретів їх виробництва – сам переганяв пахучі олії, палив запашні смоли Сходу. Він побачив, що кожен стан душі має двійника в житті почуттів, і поклав собі відкрити справжній їх взаємозв’язок. (…)

Знов іншим часом він цілковито віддавався музиці і в своєму будинкові, у довгій залі з гратчастими вікнами, де стелю було розмальовано циноброю із золотом, а стіни покривав оливково-зелений лак, улаштовував незвичайні концерти. (…) Він визбирував з усіх кінців світу найчудернацькіші музичні інструменти, які тільки міг знайти. (…)

При одній нагоді Доріан заходився вивчати коштовне каміння. Він з’явився на бал-маскарад у костюмі Анна де Жуайоза, адмірала Франції, – Доріанове вбрання було тоді оздоблене п’ятьмастами шістдесятьма перлинами. Цей потяг до коштовностей заполонив Доріана на багато років, та, власне, й ніколи вже не облишав його. (…)

Пізніше Доріанова увага перекинулася на вишивані прикраси й гобелени, що замінили фрески в прохолодних оселях північних народів Європи. Знайомлячись ближче з вишиванням, – а Доріан мав надзвичайну здібність геть повністю заглиблюватись у предмет, що наразі цікавив його, – він мало не зі смутком думав про руїну, до якої Час призводить усе прекрасне і чудове. Та хоч там як, а сам він уник цієї долі. (…) Жодна зима не спотворила йому обличчя, не знищила його квітучої вроди. А наскільки ж інакша суджена доля речам! (…)

Бо ж і збирав Доріан у своєму розкішному будинку всі ті скарби – лише вбачаючи в них засіб забутись, бодай недовго скинутися страху, який інколи ставав уже майже нестерпним. У порожній замкненій кімнаті, де пройшли хлоп’ячі літа Доріана, він сам повісив на стіні свого жахливого портрета, що, дедалі змінюючись, являв йому на очі розклад його власної душі. Портрет був закритий пурпурно-золотим пологом. Бувало, цілими тижнями Доріан не заглядав сюди і, забуваючи про існування бридкої своєї подобизни, робився знову, як давно колись, невимушено безжурним і веселим, палко закоханим у саме життя. А тоді нараз посеред ночі тайкома вибирався з дому до гидотних вертепів біля Блу-Гейт-філдсу і лишався там день крізь день, аж доки його звідти не виганяли. Повернувшися ж додому, він сідав перед портретом, часом із ненавистю і до нього, й до себе, а то з визивною гордістю індивідуаліста, з гордістю, що й сама не без гріховних чар, і осміхався приховано-зловтішно до своєї потворної тіні, рокованої нести тягар, що належав йому самому. (…)

РОЗДІЛ XII

(…) Близько одинадцятої години вечора Доріан, по саму шию закутаний у хутро – оскільки було холодно й імлисто, – пішки повертався додому від лорда Генрі, де він обідав. Повз нього в тумані хутко промайнула постать у довгому пальті з піднятим коміром і з валізкою в руці. Доріан упізнав перехожого – то був Безіл Голворд. Нараз Доріана пойняв мимовільний жах. Він нічим не виказав, що побачив художника, і квапливо рушив далі.

Але Голворд устиг завважити його. Доріан чув, як він спочатку зупинився, а потім метнувся назад. За хвилину рука художника доторкнулась його ліктя.

– Доріане! От добре! Я ж із дев’ятої години чекав на вас у бібліотеці. Врешті я пожалів вашого стомленого слугу і сказав йому випустити мене і йти спати. Сьогодні опівночі я від’їжджаю до Парижа, і мені дуже хотілося побачити вас на прощання. (…)

– Шкода, що ви від’їжджаєте, ми ж не бачилися бозна-скільки. Але, сподіваюсь, ви невдовзі повернетесь?

– Ні, мене в Англії не буде з півроку. Я маю намір найняти в Парижі студію і замкнутися, аж поки скінчу одну велику картину. Та я не про себе хотів із вами поговорити… А ось і ваш під’їзд. Можна, я зайду на хвилину? (…)

Голворд лише крутнув головою і слідом за Доріаном пройшов у його бібліотеку. (…)

– Я мушу сказати, і ви мусите вислухати. І ви вислухаєте! (…) Розповідають про вас і дещо інше. Кажуть, що бачили, як удосвіта викрадаєтеся ви з гидких притонів, як, переодягнуті, озирцем поспішаєте до найбрудніших лондонських вертепів. Цьому правда? Невже цьому правда? Спершу ці чутки лише смішили мене. Але тепер я здригаюся, коли чую їх. А будинок у вашому маєтку – що там діється? Доріане, ви й не уявляєте, що про вас говорять! (…) Я хочу, щоб люди поважали вас за ваше життя. Я хочу, щоб у вас було незаплямоване ім’я і бездоганна репутація. Я хочу, щоб ви перестали спілкуватися з усіма тими покидьками. Ну що ви здвигуєте плечима, – невже вам усе це байдуже? Доріане, ви ж маєте такий надзвичайний вплив на людей, тож хай він буде на добро, а не на зло. Кажуть, близькість до вас псує кожного, і що досить вам заявитись у дім, як слідом приходить ганьба. Я не знаю, чи це так, чи ні, – звідки мені знати? Але такий поголос про вас. І бодай дещо з того, що я чув, – безперечне. (…) Але чи ж я знаю вас? Я запитую себе – і не можу скласти відповіді. Для того я перше мав би побачити вашу душу! (…) Та лише Богові це по силі.

Гіркий глумливий сміх розітнув Доріанові уста.

– Можете й ви побачити, і навіть зараз же! – вигукнув він, хапаючи зі столу лампу. – Ходімо, подивитесь на свою власну роботу! Чого б вам і не глянути на неї? А тоді, як матимете охоту, можете розповісти про це світові. Ніхто вам не повірить. Та якби й повірили, я б іще більше став їм через те подобатись. (…)

Якісь безтямні гордощі чулись у кожному його слові. Він стояв, з хлоп’ячою зухвалістю тупаючи ногою. Жорстока радість пойняла його на думку, що він поділиться з ким іншим своєю жахливою таємницею і що автор того портрета, джерела всієї його ганьби, приречений буде до решти днів своїх нести тягар огидливих згадок про те, чого він накоїв.

– Еге ж, – провадив Доріан, підходячи ближче і пильно дивлячись у суворі очі художника, – я покажу вам свою душу. Ви побачите те, що, на вашу думку, лише Богові дано бачити. (…)

РОЗДІЛ XIII

Вийшовши з кімнати, Доріан почав підійматися сходами, Безіл Голворд ступав позаду. (…) Коли вони добулися горішньої площадинки, Доріан поставив лампу долі і встромив ключа в замковий отвір. (…)

Піднявши лампу, він одімкнув двері й увійшов. (…)

Художник ошелешено роздивлявся довкола. Знати було, що кімната вже довгі роки стоїть пусткою. Вицвілий фламандський гобелен, якась картина за пологом, стара італійська скриня, напівпорожня книжкова шафа та ще стілець і стіл – оце ніби й усе тут. (…) Вогкий пліснявий дух витав у кімнаті.

– То ви гадаєте, Безіле, самий тільки Бог бачить душу людську? Відкиньте це покривало, і ви побачите мою душу! (…)

Зойк жаху вихопився у художника, коли в тьмяному світлі він побачив на полотні бридотно вишкірене обличчя. Вираз портрета викликав лише презирство й огиду. Боже милостивий, адже перед ним портрет Доріана Грея! Лице, хоч як жахливо знівечене, все ще зберігало часточку його чудесної вроди. Поріділі кучері ще трохи яскріли золотом, і ясною барвою досі горіли сластолюбні уста. У припухлих очах помітні були рештки їх вабливої блакиті, і не зовсім ще зникли благородні обриси точених ніздрів та стрункої шиї. (…)

– Що ж це таке? – спромігся нарешті на слово Голворд. Власний голос пролящав незвично різко, немов чужий, у його вухах. (…)

– Це обличчя моєї душі. (…)

– Я занадто обожнював вас – і за це зазнав покари. Ви теж занадто себе обожнювали. Обох нас покарано. (…) Боже мій! Хіба ви не бачите, як глумливо ця клята штука щириться до нас?

Доріан Грей глянув на портрета, і враз – наче навіяна тим образом на полотні чи нашептана тими вишкіреними устами – в ньому спалахнула люта злість на Безіла Голворда. Скаженість зацькованої тварини пробудилася в ньому, і цю людину, що сиділа за столом, він зненавидів так несамовито, як ніколи й нікого ще в житті.

Він дико озирнувся круг себе. В око йому впало щось блискуче на розмальованому віку скрині просто біля нього. Він пригадав – то ніж, що він приніс сюди кілька днів тому розрізати мотузку, та так і забув забрати. Обходячи стола, він помалу зближався до скрині. Опинившись позад Голворда, він схопив ножа і обернувся. Голворд ворухнувсь, наче маючи підвестися. Доріан миттю підскочив до нього, втопив ніж у випнуту артерію за вухом і, придавивши Безілові голову до столу, став ще й ще штрикати її ножем. (…) Щось почало скапувати на підлогу. Доріан почекав хвильку, все ще притискуючи голову жертви. (…)

РОЗДІЛ XX

Стояв тихий погожий вечір, такий теплий, що Доріан не зодягав пальта, а ніс його, перекинувши через руку, і навіть не закутував шиї шовковим кашне. (…) Прийшовши додому, Доріан побачив, що лакей і досі чекає на нього. (…) Доріана опосіла пекуча туга за непорочною чистотою своєї юності, своєї рожевої юності, як назвав її колись лорд Генрі. Доріан добре знав, що ославив себе ганьбою, спаплюжив душу, сповнив потворністю уяву; він усвідомлював, що справляв згубний вплив на інших і що від цього мав страшенну насолоду; він знав, що проти всіх тих життів, які стикалися з його власним, його було найкраще, і так же багато від нього сподівалося, а він покрив його безчестям… Але невже це все невиправне? І бодай надії не лишилося для нього?

О, і навіщо тільки в ту страхітливу мить гордощів і шаленства з нього вихопилося фатальне благання, щоб портрет ніс тягар його днів, а він сам щоб зберіг незаплямованою пишноту вічної молодості! То ж був початок його згуби. Краще б кожен його гріх призводив до швидкої і неомильної кари. Покара очищує душу. Не “прости нам гріхи наші”, а “покарай нас за провини наші” – ось така має бути молитва людини до всесправедливого Господа.

Люстерко в тонко різьбленій рамі, ще бозна-колишній дарунок лорда Генрі, стояло на столі, і білорукі купідони округ і досі все усміхалися. Доріан узяв дзеркало до рук – як тієї жахливої ночі, коли вперше завважив зміну в портреті, – і втупився в його гладінь невидющим, затуманеним від сліз поглядом. Колись одна особа, до безтями закохана в нього, написала йому несамовитого листа, що закінчувався такими словами обожнення: “Світ змінився, відколи прийшли у нього ви, – ви, зроблені з золота й слонової кості. Вигини ваших уст переписують наново історію світу”. Ці слова постали на пам’яті Доріановій, і він знов і знов подумки повторював їх. А тоді раптом збурилася у ньому ненависть до власної вроди і, шпурнувши дзеркало на підлогу, він розтовк його підбором на срібні уламки. Ця врода його – ось що знівечило йому життя, – його врода і його молодість, що він собі виблагав. Якби не вони, його життя було б вільне від наруги. А врода виявилася лише машкарою, молодість – лише глумом. Та й що таке зрештою молодість? Наївна, незріла пора, пора поверхових настроїв, нездорових думок. Навіщо були йому її шати? Молодість же знищила його!

(…) Збуджені пересуди про зникнення Голворда незабаром ущухнуть – до того йдеться. Отже, він, Доріан, цілком у безпеці. Проте зовсім не смерть художника гнітила його – смерть власної душі в живім тілі, ось що найдужче допікало. Безіл намалював портрета, який скалічив йому життя, і він не міг дарувати цього. Адже саме той портрет спричинив усе. Безіл наговорив йому неможливих речей, але він навіть їх терпляче вислухав. А вбивство – це просто спалах безумства. (…)

Нове життя! Ось чого він жадав зараз. (…) Певно, портрет уже не такий відразливий, як раніше! І, мабуть, коли його життя стане чистим від гріхів, він спроможеться стерти з обличчя на полотні всі сліди злочинних пристрастей… Ану, як ці сліди вже щезли?.. Він піде подивиться.

Доріан узяв зі столу лампу і покрався сходами вгору. (…) Тихо ступаючи, він увійшов досередини, замкнув своїм звичаєм двері і шарпнув з портрета пурпурове покривало. Крик болю й обурення вирвався у нього. Ніякої зміни він не побачив – хіба тільки в очах з’явилося щось підступне та рот скривило лицемірним усміхом. Портрет був усе так само відразливий – навіть іще відразливіший, коли тільки це можливе: червона волога на його руці начебто ще пояскравішала, ще більш скидаючись на тільки-но пролиту кров. Доріана пойняв дрож. (…)

Він засміявся. І дика ж думка! Та й хто повірив би, якби навіть він зізнався? Не лишилося жодного знаку по вбитому. Все, що йому належало, було знищене. Доріан власними руками спалив його валізку й пальто. Люди просто сказали б, що він з’їхав з глузду. Та ще й замкнули б у божевільню, якби він затявся на своєму… А проте це його обов’язок – зізнатись, віддати себе на осудовисько людське, перетерпіти вселюдну покуту… Є Бог, і він вимагає від людей у гріхах своїх сповідатись перед землею так само, як і перед небом. І ніщо не очистить його, аж доки він не зізнається у своєму злочині… (…)

А те вбивство, – невже воно ціле життя йтиме за ним переслідом? Невже тягар минулого довіку гнітитиме його? Чи, може, й справді він таки повинен зізнатись? Ні, ні, ніколи!.. Проти нього лишився тільки один доказ, і той непевний. Це – портрет. Ну, то він його знищить. І навіщо було так довго його зберігати? Колись він був із задоволенням спостерігав, як образ на полотні змінюється і марніє замість нього самого, але віднедавна такого задоволення вже не відчував. Портрет не дає йому спати по ночах. А буваючи де поза Лондоном, він усе тремтить зі страху, щоб тим часом чиїсь чужі очі не підглянули його таємниці. Думка про портрет обволікала смутком його пристрасті, отруювала йому хвилини радощів. Портрет цей – немовби його сумління. Атож, сумління… Ну, так він його знищить!

Озирнувшись, Доріан нагледів ножа, яким було вбито Безіла Голворда. Він багато разів чистив його, поки ані цяточки на ньому не лишилося, і ніж аж вилискував. Цей ніж покінчив з художником, – і він же покінчить з художниковим твором і з усім тим, що той твір спородив! Цей ніж покінчить з минулим, а коли минуле помре, він, Доріан, стане вільний. Цей ніж покінчить з надприродним життям душі в портреті, і, позбавившись його зловісних пересторог, Доріан віднайде врешті спокій.

Доріан схопив ножа і прошив ним портрет.

Почувся голосний скрик і глухий стукіт. Цей передсмертний скрик був такий моторошний, що пробудилася вся челядь і всі сполошено повибігали зі своїх кімнат. (…) Стара місіс Ліф плакала, заламуючи руки. Френсіс був блідий наче смерть.

За якусь чверть години він покликав кучера та одного з лакеїв, і всі втрьох вони почали скрадатися нагору. На їхній стукіт ніхто не озивався. Вони давай гукати. Всередині було все тихо. Марно спробувавши висадити двері, вони нарешті вибралися на дах, а звідти дісталися до балкона. Вікна піддалися легко – видно, засувки були старі.

Коли вони ввійшли в кімнату, на стіні їм впав в око чудовий портрет їхнього господаря – достоту такого, яким вони останній раз його бачили, в усьому блиску його чарівної юності і вроди. А на підлозі, з ножем у грудях, лежав якийсь мрець у вечірньому костюмі. Увесь у зморшках, вимарнілий, аж погляд вернуло. І лише постерігши перстні у нього на пальцях, челядники впізнали, хто це.

(Переклад Ростислава Доценка)

Ключові компетентності

Спілкування державною мовою. 1. Дайте тлумачення термінів: “гедонізм”, “естетизм”, “дендізм”, “парадокс”. 2. Чи погоджуєтеся ви із афоризмом, що звучить у “Передмові” до роману: “Немає книжок моральних чи неморальних. Є книжки добре написані чи погано написані”? Відповідь обгрунтуйте. Математична компетентність. 3. Намалюйте схему “Символічні сходинки (вчинки) Доріана Грея”. Поясніть, як ви їх розташуєте – вгору чи вниз? 4. Створіть “асоціативний кущ” до слова краса. 5. Укладіть хронологічну таблицю життя і творчості О. Уайльда. Компетентності в природничих науках і технологіях. 6. Про які матеріали в оздобленні помешкання Доріана Грея, у його колекціях ідеться? Складіть список речей, якими оточив себе герой. Як речовий світ впливає на характеристику героя? Інформаційно-цифрова компетентність. 7. Створіть буктрейлер до роману “Портрет Доріана Грея”. 8. За допомогою Інтернету визначте, який випадок із життя підказав О. Уайльду задум роману. Ініціативність і підприємливість. 9. Створіть власну обкладинку до роману “Портрет Доріана Грея”. Які кольори будуть переважати на ній? Поясніть свій вибір. Соціальна та громадянська компетентності. 10. Поміркуйте, заради чого жили головні герої твору – Доріан Грей, лорд Генрі, художник Безіл Голворд. А як ви думаєте – заради чого варто жити? 11. Подискутуйте на тему “Чи впливає мистецтво на суспільство?” Обізнаність та самовираження у сфері культури. 12. Дослідіть, риси яких героїв античної міфології втілені в образі Доріана Грея. Екологічна грамотність і здорове життя. 13. Підтвердіть або спростуйте вислів з роману “Портрет Доріана Грея”: “Трагедія старості не в тому, що людина старіє тілом, а в тому, що молода душею”.

Предметні компетентності

Знання. 14. Чому роман О. Уайльда має таку назву? 15. Розкрийте роль лорда Генрі у житті Доріана Грея. 16. Яку роль у творі відіграє фантастика? 17. Хто, на вашу думку, винен у трагедії Доріана Грея? 18. Визначте у творі основні філософсько-естетичні й моральні проблеми, які порушує О. Уайльд. Діяльність. 19. Охарактеризуйте образи Доріана Грея, лорда Генрі, художника Безіла. 20. Доведіть, що роман “Портрет Доріана Грея” – інтелектуальний роман. Цінності. 21. О. Уайльд у “Передмові” до роману писав не тільки про красу, а й про людей у ставленні до прекрасного. На які групи і за яким принципом письменник розподілив людей? Чи згодні ви з ним? Обгрунтуйте свою відповідь. 22. Як ви розумієте вислів з роману: “У своїх стосунках з людиною доля ніколи не закриває рахунку”?

(2 votes, average: 4.00 out of 5)