ПОРТРЕТ ДОРІАНА ГРЕЯ – Оскар Вайльд – Роман ХІХ ст. – Хрестоматія 10 клас

Англійський письменник Оскар Вайльд народився в сім’ї відомого дублінського лікаря, де панував культ мистецтва, що зрештою і визначило його подальше життя. Отримав блискучу освіту в Трініті-коледжі, де вчилися діти аристократів. Уже тоді виявилися його неабиякі здібності до навчання і зацікавлення літературою та мистецтвом. Продовжив навчання в Оксфорді. По закінченні університету приєднався до естетського руху, кілька років виступав із публічними лекціями з етики та естетики.

О. Вайльд заявив про себе спочатку як поет. Творчий шлях цього надзвичайно талановитого письменника і теоретика естетизму охоплює приблизно півтора десятиліття. Він виступав як журналіст – друкував свої рецензії та огляди на теми мистецтва й моди в періодичних виданнях; створював чудові казки, оповідання, п’єси. У літературно-критичних працях “Занепад мистецтва брехні”, “Пензель, перо і отрута”, “Істина масок”, “Критик як художник” Вайльд сформулював естетичну концепцію, в основі якої лежить культ краси: мистецтво вище за життя, воно створює дійсність відповідно до фантазії митця. Головні постулати естетизму Вайльд виклав у передмові до роману “Портрет Доріана Грея”, який і став повною художньою реалізацією положень естетичної теорії.

Особливе місце в творчому доробку Вайльда посідають “Балада Редингської в’язниці”, “Тюремна сповідь”, пов’язані з трагічними моментами життя “короля парадоксу” – звинуваченням у порушенні моралі, судом, ув’язненням. На схилку життя він опинився сам, покинутий родиною, хворий, забутий усіма, хто колись ним так захоплювався.

ПОРТРЕТ ДОРІАНА ГРЕЯ

Скорочено

ПЕРЕДМОВА

Митець – творець прекрасного.

Розкрити себе і втаїти митця – цього прагне мистецтво. Критик – це той, хто спроможний передати в інший спосіб або в іншому матеріалі своє враження від прекрасного.

Найвища, як і найнижча, форма критики – це різновид автобіографії.

Ті, що в прекрасному вбачають бридке, – люди зіпсуті, які, однак, не стали через те привабливі. Це вада.

Ті, що в прекрасному здатні добачити прекрасне, – люди культурні. У них є надія.

Але обранцями є ті, для кого прекрасне означає лише одне: Красу.

Немає книжок моральних або неморальних. Є книжки добре написані чи погано написані. Ото й усе.

Ненависть XIX сторіччя до Реалізму – це лють Калібана1, що побачив свою подобу в дзеркалі.

Ненависть XIX сторіччя до Романтизму – це лють Калібана, що не побачив своєї подоби в дзеркалі.

Моральне життя людини – для митця лише частина об’єкта. А моральність мистецтва полягає в досконалому використанні недосконалих засобів.

Митець не прагне нічого доводити. Довести можна навіть безперечні істини.

Митець не має етичних уподобань. Етичні уподобання митця призводять до непрощенної манірності стилю.

Митець не має нездорових нахилів. Йому дозволено зображувати все.

Думка і мова для митця – знаряддя мистецтва.

Розбещеність і чеснота для митця – матеріал мистецтва.

З погляду форми взірцем усіх мистецтв є мистецтво музики. З погляду почуття – мистецтво актора.

У будь-якому мистецтві є і прямозначність, і символ.

Ті, що силкуються сягнути поза прямозначність, ризикують.

Ті, що силкуються розкрити символ, ризикують також.

Глядача, а не життя – ось що, власне, відображує мистецтво.

Суперечки з приводу твору мистецтва свідчать, що цей твір новий, складний і життєздатний.

Коли критики розходяться в думках – значить митець вірний собі.

Можна дарувати тому, хто робить корисну річ, – доки він не захоплюється нею. Єдине виправдання того, хто робить некорисну річ, – його безмірне захоплення нею.

Будь-яке мистецтво не дає жодної користі.

РОЗДІЛ І

Студія художника була сповнена густих пахощів троянд, а коли в саду знімався літній легіт, він доносив крізь відчинені двері то п’янкий запах бузку, то м’який аромат рожевих квіток шипшини.

З перського дивана, де лежав лорд Генрі Уоттон, можна було побачити лише блиск золотаво-ніжного, як мед, цвіту верболозу, чиє тремтливе віття немовби насилу витримувало тягар полум’яної краси. Зрідка на довгих шовкових шторах величезного вікна миготіли химерні тіні птахів, утворюючи на мить щось подібне до японського малюнка, і тоді лорд Генрі думав про жовтолицих художників із Токіо, які засобами мистецтва, з природи своєї статичного, намагалися передати відчуття швидкості і руху. Ще більш угнічувало тишу сердите гудіння бджіл, що пробиралися високою некошеною травою чи монотонно й настійливо кружляли навколо покритих золотистим пилком вусиків розлогої жимолості. Невиразний клекіт Лондона долинав, наче басова нота далекого органа.

Художник дивився на прегарну юнакову постать, що її він так майстерно виобразив на полотні, і обличчя йому опромінив задоволений усміх.

– Це твоя найкраща робота, Безіле, найкраща з усіх, що ти створив, – мляво сказав лорд Генрі. – Ти конче повинен надіслати її наступного року на виставку в Гровнер2.

– Я взагалі не збираюсь її виставляти, – відгукнувся Безіл, кумедно закидаючи голову. – Ні, я не пошлю її нікуди.

Лорд Генрі здивовано звів брови і подивився на нього крізь примхливі кільця голубого диму від приправленої опієм цигарки.

– Не пошлеш її нікуди? Мій любий, чому? Ти маєш якісь підстави?

– Я знаю, ти будеш сміятися з мене, але я справді не можу виставити цей портрет, – повторив художник. – Занадто багато самого себе я вклав у нього.

Лорд Генрі засміявся, випростуючись на дивані.

– Занадто багато самого себе! Слово честі, Безіле, я не гадав, що ти такий марнославний. Ти, з твоїм суворим обличчям і чорним як вугіль волоссям, – і цей юний Адоніс3, наче зроблений із слонової кості й трояндових пелюсток! Не бачу найменшої схожості між вами!.. Ну, звичайно, в тебе одухотворене лице і таке інше… Але Краса, справжня Краса, кінчається там, де починається одухотвореність. Інтелект – уже сам собою щось диспропорційне. Він нівечить гармонію обличчя. Ту ж мить, як хтось береться думати, у нього або видовжується ніс, або розширюється чоло, або щось інше псує обличчя. Судячи з портрета, твій таємничий юний друг, імені якого ти не хочеш назвати, має чарівну вроду, отже, він ніколи не думає. Він – прекрасне бездумне створіння, яке мусить бути з нами завжди. Не лести собі, Безіле: ти ані крихти не схожий на нього.

– Ти не розумієш мене, Гаррі, – сказав митець. – Звичайно, я не схожий на нього. Правду кажучи, я б навіть жалкував, якби став схожим на нього. Всіма, хто має непересічний розум чи красу, правує в житті лихий фатум, – той самий, що спрямовував непевну ходу королів протягом усієї історії. Краще не виділятися над своїм середовищем. Бо на цім світі виграють лише потвори й нездари. Вони можуть невимушено сидіти і позіхати на виставі життя. Вони живуть так, як ми всі мали б жити: байдужно, без турбот, без хвилювань. Вони не завдають руїни іншим і не зазнають її самі від чужих рук. Твоя знатність і багатство, Гаррі; мій розум і хист, хоч які вони є; врода Доріана Грея – за все це, чим боги нас наділили, ми дорого заплатимо, заплатимо невимовними муками…

– Доріан Грей? Це його ім’я? – спитав лорд Генрі, підходячи через кімнату до Голуорда.

– Так. Я не збирався називати його тобі.

– Але чому?

– Просто сам не знаю… Коли хто мені дуже подобається, я ніколи й нікому не називаю його імені. Бо це немовби значить поступитися часткою дорогої тобі людини. Напевно, це чудна звичка, але все-таки вона вносить чимало романтичного в життя. Ти, мабуть, тої гадки, що все це страшенні дурниці? […]

– На жаль, мені вже час іти, Безіле, – тихо промовив він. – Але перше мені б хотілося, щоб ти відповів на те моє запитання.

– На яке саме? – запитав художник, не підводячи погляду.

– Я хочу, щоб ти все ж таки пояснив мені, чому ти відмовився виставити портрет Доріана Грея.

– Ти розумієш, Гаррі, – Безіл Голуорд подивився йому просто в обличчя, – кожен портрет, намальований з натхненням, – це, власне, портрет художника, а не того, хто йому позував. Натурник – то суто зовнішнє. Маляр на полотні розкриває не його, а скоріше самого себе. Ось через це я й не виставлю цього портрета – я боюся, чи не виказав у ньому секрету власної душі.

Лорд Генрі засміявся.

– Ну й що ж то за секрет?

– Добре, я розповім тобі… – збентежено почав художник.

– Ось уся ця історія, – перегодом почав художник. – Кілька місяців тому мені довелося бути на вечорі у леді Брендон. Пробувши у вітальні хвилин десять і набалакавшись із гладкими препишними вдовицями й нудними академіками, я раптом зауважив, що хтось на мене дивиться. Повернувшись убік, я вперше побачив Доріана Грея. Коли наші очі зустрілись, я відчув, що блідну. На мить мене пойняло інстинктивним страхом. Я збагнув – переді мною така чарівна врода, що може поглинути всю мою душу, все моє єство, ба навіть усе моє мистецтво, коли я тільки піддамся її чарам. Я не потребував жодних сторонніх впливів у своєму житті. Ти добре знаєш, Гаррі, яка незалежна вдача в мене. Я завжди був сам собі пан, принаймні аж доки зустрівся з Доріаном Греєм… Але не знаю, як і пояснити це… Немовби чийсь голос казав мені, що життя моє може круто змінитися. Я невиразно передчував, ніби Доля готує для мене витончені радощі і такі ж витончені страждання.

Безіл розповів Голуорду, як відбулося його знайомство з Доріаном Греєм, як вони годинами розмовляють про безліч речей, а його краса пробудила в ньому жагу до творчості та її новий стиль.

– Любий мій, я оце пригадав, де я чув ім’я Доріана Грея. Це було у моєї тітоньки, леді Агати. Вона розповідала мені, що знайшла пречудесного юнака, котрий обіцявся допомагати їй у благодійництві в Іст-Енді4, і що звуть його – Доріан Грей. Я зараз уявив собі такого добродія в окулярах, з прилизаним волоссям і таранкуватою парсуною, як він важко ступає дебелими ногами… Шкода, що я тоді не знав про вашу дружбу.

– Доріан Грей – мій найдорожчий друг. Твоя тітонька мала цілковиту рацію – душа в нього чиста й прекрасна. Не зіпсуй його, Гаррі. Світ широкий, і в ньому багато чарівних людей. Тож не забирай від мене цієї єдиної людини, що надає принади моєму мистецтву. Моє майбутнє, як художника, залежить від нього. Пам’ятай, Гаррі, я покладаюся на тебе.

РОЗДІЛ ІІ

Голуорд і Генрі застали Доріана за роялем. Лорд Генрі з цікавістю розглядав юнака, який ставав на поміст, щоб позувати художнику. Безіл попередив Доріана не слухати, що казатиме Генрі, бо він на всіх має паганий вплив.

Доріан Грей з виглядом юного грецького мученика ступив на підвищення, зобразивши невдоволену гримасу до лорда Генрі, що дуже йому сподобався. Він був такий несхожий на Безіла! Між ними двома – разючий контраст. І голос у лорда Генрі такий приємний!..

Трохи згодом Доріан Грей звернувся до нього:

– Справді ви маєте поганий вплив, лорде Генрі? Аж настільки поганий, як каже Безіл?

– Доброго впливу взагалі не існує, містере Грей. Будь-який вплив неморальний – неморальний з наукового погляду.

– Чому це?

– Тому що впливати на когось – це значить віддавати комусь власну душу. Людина вже не думає своїх природних думок, не запалюється своїми природними пристрастями. І чесноти вона переймає від інших, і гріхи – коли є така річ, як гріх, – запозичує. Людина перетворюється на відлунок чужої музики, на актора, що грає не для нього написану роль. Мета життя – розвиток власного “я”. Повністю реалізувати своє єство – ось для чого існує кожен з нас. Але в наш час люди стали боятися самі себе. Вони забули найвищий з усіх обов’язків – обов’язок перед самими собою.

– Доріане, будьте слухняним хлопчиком, поверніть голову трошки праворуч, – сказав художник. Поринувши у роботу, він усвідомлював тільки те, що ніколи раніш не бачив такого виразу в юнака на обличчі.

– А проте, – низьким мелодійним голосом вів далі лорд Генрі з граціозним помахом руки, притаманним йому ще з Ітону5, – я певен, що якби кожна людина проживала все своє життя повністю й цілковито, даючи вияв кожному почуттю, вираз кожній думці, втілюючи кожну мрію, – тоді, я певен, світ дістав би такий свіжий і дужий збудник радості, що ми забули б усі хвороби середньовіччя і повернулись до еллінського ідеалу, а можливо, й до чогось іще кращого ще багатшого. Але й найхоробріший із нас боїться самого себе. Самозаперечення, цей трагічний пережиток дикунських збочень, і досі калічить нам життя. Ми покарані за свою саможертву. Кожен імпульс, що ми намагаємось притлумити, нависає над розумом і отруює нас. А згрішивши, ми покінчує – мо з гріхом, бо вже вчинюючи гріх – людина очищується. Тоді залишаються тільки згадки про насолоду або розкоші каяття. Єдиний спосіб збутися спокуси – піддатись їй. А опирайтеся спокусі – і ваша душа знеможе від жадання речей, що їх ви самі собі заборонили, від бажань, що їх ваші ж потворні закони зробили потворними і незаконними. Хтось сказав, що найбільші події світу відбуваються в людському мозкові. І так само слушно, що найбільшім гріхи світу чиняться в людському мозкові і тільки в мозкові. Та й ви самі ж, містере Грей, – і в світлому своєму отроцтві, і в рожевій юності, – не раз зазнавали пристрастей, що лякали вас, думок, що сповнювали вас жахом, мрій і сонних марень, сама лише згадка про які – і то може спопелити вам щоки соромом…

– Стривайте! Стривайте! – затинаючись, пробелькотів Доріан Грей. – Ви приголомшили мене. Я не знаю, що сказати. […]

Хвилин десять він стояв непорушне, з напіврозтуленими устами і незвичним блиском в очах. Він неясно усвідомлював, що в ньому збудилися зовсім нові думки й чуття. Але йому здавалося, що вони підіймаються з глибин його єства, а не принесені ззовні. Ті декілька слів, що Безілів друг повів йому, – слів умисне парадоксальних, але сказаних, безумовно, випадково, – торкнулисьякоїсь потайної струни, ніколи ще не займаної, і він чув, як вона оце тріпотіла й вібрувала в ньому чудними поштовхами.

То правда: в його ранній юності бувало таке, чого він не міг зрозуміти. Але зараз він це розумів! Життя враз постало перед ним у вогненних барвах. Йому здавалось, він іде крізь полум’я… І чому він не відчував цього досі?

З ледь помітним усміхом лорд Генрі слідкував за юнаком. Він добре знав, коли треба помовчати. Доріан збудив у ньому щиру зацікавленість, і він сам був вражений несподіваною дією своїх слів.

– Безіле, я втомився стояти! – скрикнув раптом Доріан. – Я хочу вийти в садок. Тут така задуха!

– О, даруйте, друже мій! За роботою я забуваю про все… Але ви ніколи не позували краще. Ви навіть не поворухнулись! І я схопив той вираз, якого прагнув, – напівстулені уста і яскравість в очах… Не знаю, що Гаррі казав вам, але, безперечно, це він викликав у вас такий чудесний вираз. […]

Лорд Генрі з Доріаном вийшли в сад на лаву. Слова, які він почув від свого нового знайомого, здивували. Юнак зачудовано слухав.

– Коли до вас прийде старість, коли ваше обличчя змарніє і вкриється зморшками, коли думки зорють вам чоло борознами і пристрасть опече вам уста гидким вогнем, ви з жахом це відчуєте. Тепер, куди б ви не пішли, ви чаруєте всіх. Та хіба завжди буде так? У вас на диво прекрасне обличчя, містере Грей. Не хмурте брів, – справді прекрасне! А Краса є прояв Генія – ба, навіть вище за Генія, і то остільки, що це не потребує пояснення. Краса – це одна з великих істин світу, як сонячне світло, як весняна пора, як відбиття в темних водах тої срібної шкаралупи, що ми звемо місяцем. Краса – це поза всякими сумнівами, їй дано божественне право на верховенство. Вона робить принцами тих, хто її має. Ви посміхаєтесь? О, коли ви її втратите, ви не посміхатиметесь!.. Кажуть іноді, що Краса – це тільки тлін. Може, й так. Але, в усякому разі, вона не така тлінна, як Думка. Для мене Краса є дивом з див. Це тільки поверхові люди не можуть судити із зовнішності. Справжня таїна життя – це видиме, а не невидиме… Так, містере Грей, боги були щедрі до вас. Але що вони дають, те скоро й забирають. Перед вами лише кілька років життя справжнього, багатющого, розмаїтого! А коли ваша юність мине і врода разом з нею, – тоді ви раптом відкриєте, що для вас не лишилося перемог, або ж змушені будете вдовольнятись благими перемогами, що їх пам’ять про минуле зробить ще більш гіркими, ніж поразки. Кожен місяць ви все ближче до того жахливого майбутнього. Час – ревнивий, він зазіхає на ваші троянди й лілеї. Ваше лице стане жовтавим, щоки позападають, очі потьмяніють. Ви будете неймовірно страждати… О! Розкошуйте часом, доки юні! […] І не бійтесь нічого. Новий гедонізм6 – ось що потрібне нашому вікові. Ви могли б стати його наочним символом. З такою зовнішністю – все у ваших руках! Але світ належить вам тільки на коротку пору… […] Юність, юність! Нічого чисто немає в світі, крім юності!

Незабаром вийшлов Голуорд, який завершував портрет, і запросив їх у будинок. Доріан замилувався картиною.

Доріан недбало пройшов повз картину і повернувся до неї обличчям. Ледве скинувши оком на портрет, він мимохіть ступив крок назад і аж зашарівся од задоволення. У погляді його заіскрилася радість, немовби він уперше впізнав себе. Юнак стояв непорушний і зачудований, чуючи краєм вуха, що Голу – орд звертається до нього, але не розуміючи слів. Свідомість своєї власної краси спала на Доріана, як одкровення. Він ніколи не помічав її раніше! Безілові компліменти здавались йому просто чарівною даниною дружби – він слухав їх, сміявся з них і забував їх. Вони не впливали на його душу. Та от прийшов лорд Генрі Уоттон із своїм дивним панегіриком юності, із своїм моторошним застереженням про її тлінність. Це одразу розворушило Доріана, і ось зараз, коли він стояв, вдивляючись у відбиття своєї вроди, в його свідомості вияснів увесь глибокий сенс тих слів. Так, прийде день, коли його обличчя зморщиться й висохне, очі потьмяніють і втратять барву, стан буде зігнуто і понівечено. Померхнуть червоні уста, злиняє золото волосся. Життя, творячи йому душу, спотворюватиме його тіло. його стареча незграбність викликатиме тільки відразу й огиду.

На думку про це Доріана, мов ножем, різонув біль, і кожна жилка в ньому задрижала. Очі його стали темні, як аметист, і зайшли слізьми. На серце ніби лягла крижана рука. […]

– Який жаль! – пробурмотів Доріан Грей, усе ще не зводячи очей від картини. – Який жаль! Я зістарюся, стану бридким і потворним, а цей портрет повік лишиться молодим. Він ніколи не буде старішим, ніж ось цього червневого дня… О, якби тільки можна було навпаки! Якби це я міг лишатись повік молодим, а старішав – портрет! За це… за це… я віддав би все! Так, все, геть-чисто все на світі! Я віддав би за це навіть саму душу! […]

Тепер я знаю, що, втрачаючи вроду, яка вона не є, людина втрачає все. Ваш портрет навчив мене цього. Лорд Генрі Уоттон має цілковиту рацію. Юність – це єдине, що варто мати. Коли я побачу, що старію, я накладу на себе руки.

Голуорд пополотнів і схопив його за руку.

– Доріане, Доріане! Не кажіть цього! Адже я ніколи не мав такого друга, як ви, і ніколи не матиму! Невже ж ви заздрите мертвим речам, – ви, красивіші за будь-яку з них?!

– Я заздрю всьому, чия краса безсмертна! Я заздрю цьому портретові, що ви намалювали з мене. Чому він має право зберігати те, що я мушу втратити? Кожна мить забирає щось від мене і дарує щось йому. О, якби тільки можна було навпаки! Якби це портрет міг змінюватись, а я повік лишався б таким, як зараз! Навіщо ви намалювали його? Він же колись глузуватиме з мене, о, і як жорстоко глузуватиме!

Гарячі сльози виступили Доріанові на очах, він висмикнув руку і, кинувшись на диван, припав обличчям до подушок, немов у благанні.

– Це все ти накоїв, Гаррі, – гірко мовив художник.

Лорд Генрі знизав плечима.

– Це справжній Доріан Грей, та й годі.

– Ні, він не такий.

– Якщо він не такий, то що я тут міг накоїти?

– Тобі треба було піти, коли я просив тебе, – пробурмотів Безіл Голуорд.

– Я залишився тому, що ти попросив мене, – заперечив лорд Генрі.

– Гаррі, я не можу заразом посваритися з двома найкращими друзями!.. Але ви примусили мене зненавидіти свій шедевр, і я знищу його. Та й що він, власне, крім полотна й фарб? Я не дозволю йому стати поміж наші троє життів і скалічити їх!

Доріан Грей, звівши од подушки злотисту голову з поблідлим обличчям у сльозах, пильнував за Голуордом, як той підійшов до круглого столика під високим завішеним вікном. Що він там робить? Пальці його порпаються серед купи тюбиків з фарбою та сухих пензлів, чогось шукаючи. А-а, ножика з гнучкої сталі, яким чистять палітру…. Ось він, нарешті, знайшов його. Він хоче порізати картину!

З придушеним риданням юнак схопився з дивана і, підбігши до художника, вирвав у нього з рук ніж і шпурнув у куток кімнати.

– Не смійте, Безіле, не смійте! – закричав він. – Це було б убивство!

– Я радий, що ви кінець кінцем оцінили мою працю, – холодно озвався Голуорд, прийшовши до тями. – Я вже не думав, що вас на це стане.

– Оцінив? Я закоханий у неї! Це ж ніби частка мене самого!

– Ну що ж, гаразд. Як тільки ви підсохнете, вас покриють лаком, вставлять у раму і відішлють додому. Тоді зможете чинити з собою що завгодно. […]

Лорд Генрі запропонував увечері піти у театр, але Безіл відмовився, бо мав багато роботи, просив Доріана залишитися. Проте Грей обрав за краще компанію лорда Генрі, що болісно сприйняв Голуорд.

РОЗДІЛ ІІІ

Лорд Фермор, дядько лорда Генрі, розповів йому історію Доріана Грея. Юнак – онук останнього лорда Кельсо. Його матір була несказанною красунею і втекла з якимось піхотним офіцером, який не мав за душею ні шеляга. Через кілька місяців після одруження батько Доріана загинув на сумнівній дуелі. Подейкували, що до цього був причетний лорд Кельсо. Матір Доріана померла того самого року, що й чоловік.

[…] …Так ось яка Доріанова історія! Самі лише голі факти почув він, а як вони схвильовували, нагадуючи цікавий, майже сучасний роман. Вродлива дівчина ризикує всім заради шаленої пристрасті. Кілька тижнів безтямного щастя, обірваного мерзенним підступним ударом. Місяці мовчазного страждання, і потім дитина, породжена в муках. Матір забирає смерть, хлопчик залишається сиротою, відданим на сваволю старого нелюда. Справді, тло було промовисте, воно пасувало і юнакові, немовби додавало чар його образові. За прекрасним завжди криється щось трагічне. […]

А який прегарний був Доріан учора за обідом у клубі! Він сидів навпроти Генрі, очі йому палали, уста напіврозтулені в жахній насолоді, а тіні червоних абажурів ще більш підсилювали рум’янець того дива, що розквітало на його обличчі. Розмовляти з ним – це наче торкатися ніжних струн скрипки: він подає голос на кожен дотик і порух смичка…

Та й самий вплив твій на іншу людину – як він зачаровує! Ніщо не можна прирівняти до цього. […]

До того ж цей юнак – чудовий образ. В усякому разі, з нього може розвинутися щось чудове. Його принадність, незаймана чистота його першої юності, його врода, схожа на ту, що увічнив давньогрецький мармур… З нього можна витворити що завгодно. Його можна зробити титаном – або забавкою. Який живий жаль, що така краса приречена загинути!..

А Безіл? Яка психологічно цікава постать! Новий метод творчості, свіжий спосіб бачення життя, так дивно навіяний самою лише присутністю людини, що несвідома всього цього. Мовчазна й незрима душа імлистих пущ і чистих лук нараз, немов Дріада7, безстрашно постає перед зір митця, бо в його душі, що давно спрагла за нею, пробудилася та натхненна проникливість, якій одній тільки відкриваються чудовні тайни природи. Форми й обриси звичайних речей стали високо досконалі, вони немовби набрали символічної вартості – як взірці зовсім іншої, вищої форми, що її лиш тінню є реальний світ. Яке все це незвичайне! […]

Так, він повинен стати, для Доріана Грея тим, чим несвідомо є сам юнак для художника, що створив чудовий його портрет. Він спробує підкорити Доріана своєму впливові – та, власне, вже наполовину досяг цього. І ця чудесна душа скорятиметься йому… А справді безмежними чарами наділено цього сина Кохання й Смерті!

Лорд Генрі прийшов на полуденок до тітоньки Агати, там зустрівся з Доріаном, яким вона опікувалася. За столом Гаррі привернув загальну увагу майстерним веденням розмови, Доріан був зачарований. Потім, незважаючи а те, що на юнака чекав Голуорд, вони удвох пішли прогулятися до Гайд-парку.

РОЗДІЛ IV-V

Одного дня місяцем пізніше Доріан Грей сидів у розкішному кріслі в маленькій бібліотеці будинку лорда Генрі в Мейфері. […]

– І взагалі ніколи не одружуйтеся, Доріане. Мужчини одружуються з утоми, жінки з цікавості; ті й ті знаходять розчарування.

– Та я й не збираюсь одружуватись, Гаррі. Я занадто закоханий. Це теж один з ваших афоризмів. Я переводжу його в життя, як роблю тепер з усім, що ви кажете.

– У кого ж ви закохані? – спитав лорд Генрі, помовчавши.

– В одну актрису, – зашарівшись, відповів Доріан Грей. […]

– Її звуть Сібіл Вейн. […]

– І де ж ви побачили її вперше?

– Зараз розповім; тільки ви не повинні бути байдужим, Гаррі! Адже зрештою цього ніколи б і не сталося, якби я не познайомився з вами. Це ж ви наповнили мене шаленим бажанням дізнатись усе про життя. Відтоді, як ми познайомились, душа моя втратила спокій, кожна жилка звабно тріпотіла в мені… Прогулюючись у Гайд-парку чи на Пікаділлі, я пожадливо задивлявся на кожного, хто минав мене, і намагався вгадати, як живе ця людина. Декотрі з них приваблювали мене, інші сповнювали жахом. Немов якусь витончену отруту було розлито в повітрі… Я палко жадав гострих вражень… І ось раз надвечір, десь так близько сьомої години, я подався на пошуки цього незнаного. Я відчував, що цей наш сірий страхітливий Лондон, з його міріадами людей, з його – як то ви казали – ницими грішниками й пишними гріхами, повинен мати щось і для мене. Тисячі речей ввижалися мені. Саме вже передчуття небезпеки приводило в захват. Я пам’ятав ваші слова з того чудового вечора, коли ми вперше разом обідали, що шукання краси становить справжній сенс життя. Сам не знаю, чого я сподівався, виходячи з дому і подаючись кудись до Іст-Енду. Було, мабуть, пів на дев’яту, коли я минав якийсь жалюгідний театрик з величезними газовими ріжками і ляпуватими афішами побіля дверей. При вході стояв бридкий єврей у неможливо чудернацькому жилеті і палив смердючу сигару. Вам, звичайно, воно смішно, але я таки ввійшов і заплатив цілу гінею за ложу біля сцени. І досі не можу збагнути, чого я так зробив. Але ж якби не це, любий Гаррі, якби не це, – я пропустив би найчудовіший роман свого життя! […]

– Отже, я опинився в поганенькій тісній ложі, а просто перед мене красувалась абияк розмальована завіса. […]

І актори, і декорації – все це виглядало гротескно, нагадуючи ярмарковий балаган. Але Джульєтта!.. Гаррі, уявіть собі дівчину літ сімнадцяти, обличчя в неї – наче квітонька, голівка грекині, а на голівці тій темно-каштанові коси заплетено. Очі її – немов бузкові плеса пристрасті, а вуста – пелюстки троянди… Такої прегарної краси я ніколи в житті не бачив![…] А її голос! Я ніколи не чув такого! Ви знаєте, як може зворушувати голос! Ваш голос і голос Сібіл Вейн – їх мені повік не забути! Заплющивши очі, я чую їх, і кожен з них каже щось одмінне. І я не знаю, котрого слухатись. Як же я міг не покохати її? Гаррі, я закоханий у неї! Вона для мене все в житті. Вечір за вечором я ходжу дивитися на її гру. Сьогодні вона – Розалінда, завтра – Імоджена8. […] Я бачив її в усіх віках і в усіх убраннях. Звичайні жінки ніколи не розпалюють уяви. Вони обмежені своєю добою. Ніяким чудесам несила змінити їх. Душі їхні пізнаєш так само легко, як і їхні капелюшки, – жодних зусиль на те не треба. В них нема ніякої таємниці. […]

Доріан познайомився з актрисою у третій вечір, коли та грала Розалінду. Юнак подарував їй квіти, а потім вирушив до неї за куліси. абіл була збентежена тим, як незнайомець вихваляв її талант, і вирішила називати Доріана “Чарівним Принцом”. Він захоплений тим, що юна актриса “нічого не відає про реальне життя”, йому байдуже до її походження, бо “від голівки й до ніжок вона геть-чисто в усім божественна”. Щовечора Доріан ходить дивитися на її гру і хоче запросити на виставу лорда Генрі та Безіла.

Коли юнак вийшов, лорд Генрі задумався, опустивши важкі повіки. Мало хто коли цікавив його так, як Доріан Грей, це безперечно, – а проте безтямне юнакове поклоніння перед кимось іншим не викликало в нього ні найменшої образи чи ревнощів. Він навіть був задоволений цим – тепер вивчення Доріана ставало ще цікавішим! Лорд Генрі завжди захоплювався методами природничих наук, але ординарні їх об’єкти видавались йому нудними й мізерними. Отож він почав розтином самого себе, а кінчив розтином інших. Людське життя – це єдине, що варто вивчати, вважав він. Проти цього решта світу – пусте. […]

Лорд Генрі розумів, – і на цю думку його карі агатові очі радісно зблиснули, – що всі ті зміни в Доріані спричинив він, що це музика його мелодійних слів навернула Доріанову душу до тієї білявої дівчини і примусила юнака уклінно схилитись перед нею. Так, Доріан великою мірою був його, Генрі, витвір, і тому так рано зміг цей юнак уздріти суть життя. […]

Авжеж, юнак цей рано пробудився до життя. Він збирає урожай ще о весняній своїй порі. Увесь запал, уся пристрасність юності вирують у ньому, але водночас він уже починає й усвідомлювати своє “я”. Яка розкіш – спостерігати за ним! Із своїм чудовим обличчям та чудовою душею він немов і створений задля того, щоб ним захоплюватись Байдуже, чим це все скінчиться, байдуже, яка доля судилася йому! Він схожий на ті граційні постаті з маскараду або п’єси, що їх радості чужі нам, але страждання – збуджують у нас почуття краси. Їхні рани – немов червоні троянди…

Душа і тіло, тіло і душа – які вони таємничі! Душі притаманна чуттєвість, а тіло здатне на одухотворення. Почуття можуть витончуватись, а розум деградувати. Хто може сказати, де тілесні збудники змовкають і де бере слово душа? Відокремлення душі від тіла – таємниця така ж незбагненна, як і злиття душі з тілом. […]

Лорд Генрі побачив на столі в передпокої телеграму: Доріан Грей сповіщав про свої заручини із Сібіл Вейн.

Сібіл дуже щаслива через заручини з Доріаном. Її молодший брат Джеймс, який вирушає до Австралії моряком, щоб розбагатіти, переймається долею матері та сестри. Він не хоче, щоб вона працювала в театрі. Дізнавшись про невідомого залицяльника, обіцяє його вбити, як собаку, якщо той образить сестру.

РОЗДІЛ VI

Захоплений коханням до акторки, Доріан у ресторані розповідає попри скепсис лорда Генрі про свої заручини.

– Ви безнадійні, Гаррі, але я не звертаю уваги на ваші слова. На вас неможливо сердитись. Коли ви побачите Сібіл Вейн, то й самі зрозумієте, що треба бути негідною тварюкою, щоб її образити. Мені й голови не в’яжеться, як це можна ославити кохану дівчину! Я кохаю Сібіл Вейн. Я хочу піднести її на золотий п’єдестал, щоб увесь світ поклонявся моїй коханій. Що таке шлюб? Довічна обітниця. Вам це смішно? Не смійтеся, Гаррі! Адже ж якраз таку довічну обітницю я й збираюся дати. Її довір’я робить мене відданим, її віра – кращим. Коли я з нею, мені соромно за все те, чого ви, Гаррі, навчили мене. Тоді я стаю інакшим, зовсім інакшим. Так, тоді я змінююся: самий лише дотик руки Сібіл Вейн – і я забуваю й вас, і всі ваші чарівні теорії, такі отруйні й нездорові.

– Єдине, що варте теорії, – це насолода, – неквапливо промовив лорд Генрі своїм мелодійним голосом. – Але боюся, я не маю права претендувати на цю теорію. її створила Природа, а не я. В насолоді Природа випробовує людину, і насолодою ж виявляє своє схвалення. Щаслива людина – обов’язково добра, але добра – не обов’язково щаслива.

– Але кого ж ти вважаєш добрим? – спитав Безіл Голуорд.

– Добрий той, хто живе у злагоді з самим собою, – відповів лорд Генрі, торкаючись ніжки келиха білими, немов відточеними пальцями. – А хто змушений жити у злагоді з іншими людьми, той у розладі з самим собою. Своє власне життя – це найважливіше. Що ж до ближніх, то якщо кому смакує філістерський чи пуританський дух, він може собі козиритися перед ними своєю моральністю, але насправді вони його не обходять. До того ж індивідуалізм має, безперечно, вищу мету, Сучасна мораль вимагає від нас погодження з приписами часу. Я ж, однак, вважаю, що для кожної культурної людини годитися з нормами своєї доби – це щонайгрубша неморальність

– Але ж ти знаєш, Гаррі, коли людина живе тільки для себе, вона розплачується за те жахливою ціною, – зауважив митець.

– Авжеж, у нас за все нині правлять надміру. Мені здається, справжня трагедія бідних якраз у тому, що вони не можуть дозволити собі нічого, крім самозречення. Красиві гріхи, як і красиві речі, – привілей багатих.

– Людина за таке життя розплачується не грошима.

– А чим же ще, Безіле?

– Ну, хоча б докорами сумління, стражданням, нарешті, свідомістю свого морального занепаду…

Лорд Генрі знизав плечима.

– Любий мій, середньовічне мистецтво чарівне, але середньовічні емоції віджилі. Щоправда, як на письменство, вони ще годяться, але якась річ тільки тому й стає здала для письменства, що нею в житті перестали користатися. Повір мені, цивілізована людина ніколи не кається в пережитих насолодах, а людина нецивілізована – не знає, що таке насолода.

– Гаррі, і чого тільки дуже так ви мені подобаєтесь?

– Я вам завжди подобатимусь, Доріане, – відповів лорд Генрі. – Ви бачите в мені втілення всіх гріхів, що їх самі не маєте духу здійснити.

– Що за дурниці ви правите, Гаррі! – скрикнув юнак. – Краще от їдьмо до театру. Коли ви побачите Сібіл на сцені, перед вами відкриється новий ідеал життя. Вона явить вам щось таке, чого ви не знали ще досі.

– Я вже знаю все, – з утомою в очах мовив лорд Генрі. – Проте я завжди охочий до свіжих вражень, хоч боюся, що для мене їх уже не лишилося. А втім, хто зна? Може, ваша чудова дівчина і розворушить мене.

Вони підвелись і, надягши пальта, допивали каву стоячи. Художник був мовчазний і похнюплений. Смуток посів його душу. Не лежало йому серце до цього шлюбу, хоч він і розумів, що з Доріаном могло статися й далеко гірше.

Почуття безповоротної втрати нараз пройняло художника. Він усвідомив, що Доріан Грей ніколи вже не буде йому тим, чим був. Життя стало поміж них…

РОЗДІЛ VII

Доріан, Безіл і лорд Генрі прийшли до театру, де зібралося багато публіки, щоб насолодитися грою Сібіл Вейн у ролі Джульєтти, яка вийшла на сцену під гучні оплески.

[…] Вона й справді була дуже гарна – лорд Генрі навіть визнав у думці, що таку вроду йому рідко доводилось бачити. В її сором’язливій грації і боязкому виразі очей було щось від молодої лані. Легка барва, наче тінь троянди в срібному дзеркалі, заграла на щоках дівчини, коли їй передався щирий запал залюдненої зали. […] Поміж гурту незграбних обшарпаних акторів Сібіл Вейн виглядала на якусь вищу, неземну істоту, її тіло колихалось у танці, як тростина над водою. Вигини її шиї нагадували білу лілею, а руки були немов виточені з холодної слонової кості.

Але вона лишилася на диво байдужою. Ані іскрини радості не блиснуло їй в очах, коли вона добачила Ромео. […]

Навіть невибаглива публіка гальорки й задніх рядів партеру втратила сякий-такий інтерес до п’єси. Зала неспокійно заворушилась, почулися голосні розмови, а далі й свист. Єврей-директор, що стояв у глибині бельетажу, тупотів ногами й люто лаявся. І тільки сама дівчина зоставалась незворушною.

По другій дії у залі вибухла ціла буря шикання. Лорд Генрі підвівся й надягнув пальто.

– Вона прекрасна, Доріане, – мовив він, – але грати не може. Ходім краще!

– Ні, я досиджу до кінця, – різко, болісним голосом заперечив Доріан. – Мені дуже прикро, що через мене у вас пропав вечір, Гаррі. Перепрошую вас обидвох.

– Мій любий Доріане, мабуть, міс Вейн сьогодні нездужає, – сказав Голуорд. – Ми прийдемо колись іншим разом.

– Краще б їй і справді нездужати, – зітхнув Доріан. – Але мені здається, вона просто холодна й нечула. Вона вся змінилася! Ще вчора вона була велика артистка, а сьогодні це лише звичайнісінька посередня акторка.

– Не кажіть так про кохану дівчину, Доріане. Кохання вище за Мистецтво.

– І те, і те – тільки форми наслідування, – зауважив лорд Генрі. – Ну що ж, ходімо, Безіле. Але вам теж, Доріане, не слід тут довше залишатися. Дивитись на погану гру – зле для людської моральності. Окрім того, навряд чи ви, Доріане, схочете, щоб ваша дружина виступала на сцені, – тож хіба не все одно, що вона грає Джульєтту, мов дерев’яна лялька?! Вона дуже гарненька, і коли про життя знає так же мало, як і про мистецтво, – близькість із нею принесе чимало насолоди! […] Краще їдьмо з нами до клубу. Палитимем цигарки і питимем за красу Сібіл Вейн. Вона прекрасна. Чого ще вам хотіти?

– Ідіть, Гаррі! – скрикнув юнак. – Мені треба побути на самоті. Безіле, ви теж залиште мене. Чи ж ви не бачите, що в мене серце крається?

Йому до очей підступили гарячі сльози, губи засіпалися. Кинувшись у глиб ложі, він прихилився до стіни і затулив обличчя руками.

– Ходімо, Безіле, – з незвичною теплотою в голосі мовив лорд Генрі. І вони обидва вийшли з ложі. […]

Коли грали останню дію, ряди були майже порожні. Врешті завіса опустилась під хихотіння і вигуки ремства.

Ледве було по виставі, як Доріан Грей метнувся за лаштунки, до кімнатки Сібіл Вейн. Дівчина стояла сама, з виразом тріумфу на обличчі. Очі її яскраво зоріли, і вся вона немов променилася сяйвом. Напіврозтулені вуста усміхались якійсь лиш їй одній знаній таємниці.

Коли увійшов Доріан, Сібіл глянула на нього, і вмить її охопила безмежна радість.

– Як погано я сьогодні грала, Доріане! – вигукнула вона.

– Дуже погано! – ствердив Доріан, ошелешено вдивляючись у неї. – Просто жахливо! Ви що, хворі? Ви й не уявляєте собі, яка це була мука і як я страждав.

Дівчина усміхнулася.

– Доріане, – з наспівним протягом промовила вона його ім’я, наче воно було солодше меду для червоних пелюсток її уст, – ви ж повинні були зрозуміти. Але зараз ви вже розумієте, правда?

– Що зрозуміти? – сердито перепитав він.

– Чому я ніколи вже не зможу добре грати. Перед тим як я познайомилася з вами, я знала в житті саме мистецтво, – я жила тільки тут, на сцені. Я думала, це все справжнє. Один вечір я була Розалінда, інший – Порція. Радість Беатріче була моя радість, горе Корделії – моє горе9. Я вірила в усе це. Ті вбогі актори, що грали разом зі мною, здавались мені божественними, розмальована сцена – то був цілий мій світ. Я знала самі лише привиди і вважала їх за живих істот. А прийшли ви, мій прекрасний коханий, і визволили мою душу, ви показали мені справжнє життя. Сьогодні, вперше за весь час, я побачила нещирість, бутафорність, глупоту цих пустих видовищ, в яких я граю. Сьогодні вперше я усвідомила, що Ромео бридкий, і старий, і підфарбований, що місячне світло в саду підробне, що декорації примітивні, що слова я говорила нереальні, що то не мої слова, не те, що я хотіла б сказати… Ви дали мені щось вище за мистецтво – ви дали мені пізнати справжнє кохання! А мистецтво – лише бліда тінь кохання. О мій коханий! Чарівний мій Принце! Мені набридло жити серед примар. Ви для мене більше, ніж усе мистецтво! […] Я тепер ненавиджу театр. Я могла вдавати любов, коли сама її не відчувала, але тепер, коли вона пече мене вогнем, я не можу! О Доріане, Доріане, ви розумієте, що все це значить? Навіть якби я могла грати, то б було блюзнірство над коханням – грати закохану, коли ти сама насправді закохана. Завдяки вам я побачила це.

Доріан рвучко сів на канапу й одвернувся від Сібіл.

– Ви вбили моє кохання… – промурмотів він.

Сібіл у подиві глянула на Доріана і засміялась. Він не озивався. Вона підійшла до нього і своїми маленькими пучками погладила йому волосся. Тоді, ставши на коліна, торкнулася устами його рук. Здригнувшись усім тілом, Доріан вирвав од неї руки, схопився з канапи і рушив до дверей.

– Так! – вигукнув він. – Ви вбили моє кохання. Раніш ви розпалювали в мені уяву, а тепер навіть цікавості не збуджуєте. Тепер ви просто байдужа мені. Я покохав вас, бо ви чудово грали, бо я бачив у вас хист і розум, бо ви втілювали мрії великих поетів і вбирали в живу плоть і кров примарні образи мистецтва. Але тепер з цим усім покінчено. Ви порожнє, бездарне створіння, та й годі. О господи! Який божевільний я був, що покохав вас! Який же я був йолоп! Тепер ви для мене ніщо! Я не хочу вас більше бачити! Я ніколи більше не думатиму про вас, ніколи не згадуватиму вашого імені. Ви й не уявляєте, чим колись були для мене… […] Адже ви ніщо без свого мистецтва! Я дав би вам славу і велич, примусив би цілий світ боготворити вас, і ви носили б моє ім’я… А що ви тепер? Третьорядна акторка з гарненьким обличчям, та й ото!

Сполотнівши, дівчина вся затряслась дрібним дрожем. Вона стиснула руки і насилу пробелькотіла, немовби слова застрявали їй у горлі:

– Ви ж це не серйозно, Доріане? Ви так наче граєте…

– Граю! Це вже заберіть собі. У вас воно так добре виходить, – уїдливо кинув Доріан.

Сібіл підвелась і підступила до нього. Болісно скулившись лицем, вона поклала руку йому на плече і заглянула в очі. Він відштовхнув її.

– Не торкайтесь мене!

Притамований стогін вирвався у неї, вона припала до його ніг і простерлась ниць, наче стоптана квітка. […] Заливаючись гарячими слізьми, вона корчилась на підлозі, немов зранене звірятко, а Доріан Грей дивився на неї згори своїми прекрасними очима, і його виточені уста кривились у пиховитій зневазі. Завжди чимось смішні почуття людей, яких розлюбили. І слова, і ридання Сібіл видавались Доріанові суцільною мелодрамою і викликали тільки досаду.

– Я йду, – сказав він нарешті спокійно й чітко. – Я не хотів би бути недобрим, але я не можу більше зустрічатися з вами. Ви розчарували мене… […]

Доріан майже до світанку блукав містом. Трохи заспокоївшись, гукнув кеб і поїхав додому. Скинувши капелюха і плащ, попрямував через бібліотеку до спальні.

Коли він узявся за ручку дверей, його погляд упав на портрет роботи Безіла Голуорда. Він відсахнувся, наче вражений якоюсь несподіванкою. До спальні він увійшов дещо приголомшений. Вийнявши квітку з петельки, він мовби завагався в нерішучості. Зрештою таки вернув назад і, наблизившись до портрета, уважно приглянувся. У тьмяному світлі, що пробивалося крізь кремові шовкові штори, обличчя здалось йому трохи зміненим. Інакшим став вираз, щось жорстоке з’явилося в обрисах рота. Дивна річ!

Доріан одвернувся і, підійшовши до вікна, підтягнув штори. Але дивний вираз на обличчі портрета не тільки не зник, а навіть став іще чіткіший. Трепетливе й яскраве денне світло виказувало йому складку жорстокості біля рота так ясно, наче він дивився у дзеркало після того, як вчинив щось жахливе. його аж пересмикнуло, і, притьмом схопивши зі столу овальне люстерко в прикрашеній купідонами рамі з слонової кості – один з численних подарунків лорда Генрі, – він зазирнув у його гладку глибінь. Ні, ніяка така складка не викривлювала його червоних уст. Що ж би це значило?

Він протер очі, наблизився мало не впритул до портрета і ще раз уважно приглянувся. Не було знаку жодної зміни, зробленої пензлем, а проте загальний вираз явно став інакший. Це був не просто виплід його уяви. Ні, зміна до моторошності очевидна!

Доріан важко сів у крісло і задумався. І от нараз йому на пам’ять спливло те, що він був промовив у студії Безіла Голуорда в той день, коли портрет було закінчено. Невже його бажання справдилось? Та ні, це ж неможливе! Жах навіть подумати про таке. А проте ж – осьде портрет, і на ньому складка жорстокості біля уст.

Жорстокість! Хіба він був жорстокий? Це вона завинила, а не він! Вона уявлялась йому великою артисткою, і за це він її покохав. А вона його розчарувала. Вона виявилась нікчемністю, не вартою його кохання… І все ж тепер він з почуттям безмежного жалю пригадував, як Сібіл приклякла була коло його ніг, ридаючи немов мале дитя. Як твердосердо він дивився тоді на неї! І чого він такий? Чого йому дано таку душу?..

Однак хіба й він не страждав? За ті три жахливі години, поки тривала вистава, він пережив цілі століття мордувань, цілу вічність муки! А його життя так само ж цінне, як і її! В усякому разі, якщо він поранив її на все життя, то й вона на якийсь час завдала йому болю. Але жінки вміють легше зносити горе, ніж мужчини, – вони ж бо тільки й живуть почуттями, тільки й думають, що про почуття. І коханців вони собі обирають лише на те, щоб мати кому влаштовувати сцени. Так каже лорд Генрі, а він знає, що таке жіноцтво… Отож навіщо йому мордуватися думками про Сібіл Вейн? Тепер вона для нього ніщо.

Але портрет! Як з ним бути? Портрет містить секрет його життя і виповідає усім правду. Портрет навчив його любити власну вроду. Тож невже він навчить його ненавидіти власну душу? Як же тепер і дивитись на цей портрет?

Ні, ні, то просто ілюзія, породження втомленої уяви. Це жахлива ніч, що він пережив, лишила по собі примари… Раптом у його мозкові блимнула та крихітна ясно-червона цяточка, що призводить людину до божевілля. Портрет анітрохи не змінився, безглуздя навіть думати про це!

Але ж ось портрет і та людина дивиться на нього з жорстоким усміхом, що нищить принадність її обличчя. Злотаве волосся сяє під вранішнім сонцем, блакитні очі втоплені в очі живого Доріана Грея. Безмежний жаль – не за собою, а за намальованим своїм образом – пройняв юнака. Портрет уже змінився і змінюватиметься далі й далі. Золотавість його кучерів побереться сивизною, поблякнуть ніжні троянди його юного обличчя. За кожен гріх, який він, Доріан, вчинить, лягатиме пляма ганьби на портрет і нівечитиме його красу… Але ні, він не грішитиме більше! Портрет, – чи він інакший, чи незмінений, – стане для нього наочним втіленням його сумління. Він опиратиметься спокусі. Він не бачитиметься більше з лордом Генрі, – принаймні не слухатиме його невловно-отруйних теорій, які колись у садку Безіла Голуорда вперше розворушили в ньому, Доріані, жагу неможливого… Він спокутує свою провину, повернеться до Сібіл Вейн, одружиться з нею, спробує знову її полюбити. Це його обов’язок. Вона ж, бідолашна, вистраждала, мабуть, більше за нього! Він повівся з нею як останній егоїст! Нічого, любов повернеться, і вони з Сібіл знову будуть щасливі. Життя їхнє буде прекрасне й чисте.

Він підвівся з крісла і заслонив портрет ширмою, мимохіть здригнувшись від погляду на нього. […]

РОЗДІЛ VIII

Доріан прокинувся пізно. Він вирішив пізніше прочитати листа від лорда Генрі, який принесли вранці. Юнак почувався щасливим, хоча в пам’яті спливало неясне відчуття причетності до якоїсь незвичної трагедії. Доріана хвилювали зміни, які він помітив у портреті. Він уважав, що це просто розладнана уява, бо намальована картина змінюватися не може. Юнак відсунув ширму й побачив себе лице в лице: портрет змінився. Одне лише надавало йому втіхи – портрет уже дечого навчив його. Завдяки портретові він усвідомив, як несправедливо, як жорстоко повівся із Сібіл. Він почав писати дівчині палкого листа, у якому просив пробачення. У цей час приїхав лорд Генрі і повідомив, що сімнадцятирічна дівчина вкоротила собі віку – саме про це йшлося у вранішньому листі. Лорд Генрі запросив Доріана ввечері до театру, аби його не вплутали в цю історію.

– Отже, це я убив Сібіл Вейн!.. – сказав Доріан Грей мовби сам до себе. – Убив! Це так же певно, коли б я встромив їй ніж у горло! І однак троянди через це не прив’яли, а пташки все так само радісно виспівують у моєму саду. І сьогодні ввечері я маю обідати з вами, їхати в оперу, а потім, мабуть, ще десь вечеряти. Яке життя надзвичайне і драматичне! Якби я прочитав це в книжці, я ридав би над ним. А от тепер, коли це сталось у дійсності, і сталося зі мною, воно виглядає занадто дивовижним, щоб проливати сльози. Ось лежить перший у моєму житті пристрасний любовний лист. Дивно, що писав я його до небіжчиці!.. Хотів би я знати, чи почувають вони що-небудь, оті мовчазні бліді істоти, що їх називають мертвими? Сібіл!.. Чи може вона щось знати, чути, чи відчуває що-небудь? О Гаррі, як я любив її колись! […] Гаррі, що мені робити? Ви не знаєте, в якій я небезпеці, і ніщо не може втримати мене від падіння. Але вона допомогла б мені! Вона не мала права вбивати себе! Це егоїстично!

– Любий Доріане, ви були б нещасні, якби одружилися з цією дівчиною. Звичайно, ви лагідно ставилися б до неї – це завжди легко, коли людина вас не цікавить. Але вона незабаром завважила б вашу цілковиту байдужість до неї. […] Запевняю вас, під будь-яким оглядом цей шлюб ваш був би геть-чисто невдалий. […]

– Гаррі, – промовив Доріан Грей, підійшовши ближче і сідаючи обік лорда Генрі, – скажіть мені, чому ця трагедія мучить мене не так пекуче, як я хотів би? Невже я зовсім не маю серця?..

– Ну ні, за останні два тижні ви накоїли так багато дурниць, що я б цього про вас ніяк не сказав, – відповів лорд Генрі, ніжно й меланхолійно усміхаючись.

Доріан спохмурнів.

– Мені не до вподоби ваше пояснення, Гаррі, та все ж приємно, що ви не вважаєте, ніби я й справді без серця. Я й сам знаю, що я не такий. А все ж те, що сталося, не вразило мене так, як би мало вразити. Воно видається мені просто дивогідною розв’язкою дивогідної п’єси. У ньому – вся моторошна краса грецької трагедії, трагедії, в якій я був один з головних героїв, але яка не поранила моєї душі.

– Це цікаве питання, – мовив лорд Генрі. Він відчував гостру насолоду, граючи неусвідомленим себелюбством юнака. – Надзвичайно цікаве питання! Я гадаю, по-справжньому це можна пояснити ось як. Часто реальні життєві трагедії стають – ся в такій неартистичній формі, що вони ображають нас своїм грубим шаленством, абсолютною непослідовністю й безглуздям, цілковитим браком вишуканості. Вони просто викликають огиду, як і всяка вульгарність. Вони справляють враження неприхованого брутального насильства, і ми повстаємо проти нього. Однак інколи нам у житті трапляється трагедія, яка містить у собі щось від прекрасного. І от якщо ця краса щира, ми захоплені драматизмом подій Тоді несподівано ми усвідомлюємо, що вже ми не виконавці, а глядачі вистави. Чи, вірніш, і те, й те. Ми спостерігаємо самі себе, і саме вже диво такого видовища полонить нас… Ось тут, скажімо, – що, власне, сталося? Дівчина наклала на себе руки з кохання до вас. Хотів би я сам колись опинитись на вашому місці! Тоді б я на все життя закохався в кохання і обожнював би його! […] Є щось прекрасне в її смерті. Я радий, що живу у вік, коли трапляються такі дива. Вони вселяють у нас віру в реальність пристрасті, кохання, романтичних почуттів, що на них ми звикли дивитись іронічно. […] Ця дівчина ніколи не жила у справжній дійсності, тому вона ніколи, власне, і не вмирала. Для вас, в усякому разі, вона завжди була мрією, фантомом, що оживлював Шекспірові п’єси, сопілкою, через яку Шекспірова музика звучала багатше і життєрадісніше. І досить їй було тільки торкнутися реального життя, як вона ранила його, воно ранило її, і дівчина покинула цей світ. Можете тужити за Офелією, якщо вам хочеться; посипайте голову попелом, бо Корделію задушено; кляніть небо, що загинула дочка Брабанціо10, але не проливайте сліз над Сібіл Вейн. Вона була менш реальна, ніж вони всі.

Запала мовчанка. В кімнаті сутеніло. З саду нечутно вповзали сріблясті тіні; кольори звільна розпливались у сіро-каламутне тло.

Часину згодом Доріан Грей звів очі.

– Ви допомогли мені зрозуміти себе самого, Гаррі, – пробурмотів він, полегшено зітхаючи. – Я й сам відчував усе те, що ви сказали, але якось побоювався цього і не всьому міг дати раду… Як добре ви знаєте мене! Але ми не розмовлятимем більше про те, що сталося. То було незрівнянне переживання – і на тому все. Хотів би я знати, чи ще подарує життя мені що-небудь таке ж надзвичайне…

– Все ваше – ще попереду, Доріане. Для вас, із вашою чарівною вродою, немає нічого неможливого в світі.

– Але хіба я не змарнію, не стану старим і зморшкуватим? Що тоді?

– О, тоді!.. – лорд Генрі підвівся, збираючись іти. – Тепер перемоги самі приходять до вас, а тоді, мій любий, вам доведеться боротися за кожну з них… Але ні, ви повинні зберегти свою вроду. В наш-бо вік люди забагато читають, щоб бути мудрими, і забагато думають, щоб бути прекрасними. Тому ми не можемо злегковажити вами, вашою вродою… Ну, а зараз вам пора одягатись і їхати до клубу. Ми й так уже трохи припізнилися.

– Ні, я, мабуть, поїду просто в оперу, Гаррі. Я так стомився, що мені не до їдження. Який номер ложі вашої сестри?

– Здається, двадцять сьомий. Це в бельєтажі, і на дверях ви побачите її ім’я. Шкода, що ви не поїдете зі мною на обід.

– Я не зміг би зараз їсти, – втомно зауважив Доріан. – Проте я страшенно вдячний вам за все, що ви мені сказали. Ви, я певен, найкращий мій друг. Ніхто ніколи не розумів мене так, як ви.

– Ми лише на початку нашої дружби, Доріане, – відповів лорд Генрі, тиснучи йому руку. […]

Коли лорд Генрі пішов, Доріан шарпнув дзвінок, і за кілька хвилин Віктор приніс лампи й опустив штори. Доріан нетерпляче ждав, коли він вийде. Здавалось, лакей порається неймовірно мляво.

Ледве Віктор вийшов з кімнати, Доріан метнувся до ширми і відсунув її. Ні, ніяких нових змін не було. Певно, портрет дізнався про смерть Сібіл Вейн раніш за нього самого. Портрет сприймав події одразу ж, як вони ставалися. Злостива жорстокість спотворила гарні обриси рота в ту ж мить, коли дівчина випила отруту, чи що там було… А може, портретові байдуже до вчинків? Може, він відбиває лише те, що діється в душі у живого Доріана? Юнак розмірковував над цим, сподіваючись колись побачити на власні очі, як змінюватиметься портрет, і аж здригаючись на саму цю гадку. […]

Доріан Грей відчував, що час зробити вибір. Чи вибір уже зроблено? Так, саме життя вирішило за нього – життя і його безмежна цікавість до життя. Вічна молодість, безмежні пристрасті, насолоди, витончені й потаємні, розгін несамовитих веселощів і ще несамовитіших гріхів – усього цього зазнає він. А портрет нестиме тягар його ганьби, і більше нічого. […]

Справжньою насолодою буде для нього спостерігати за портретом. Він зможе зазирнути в найпотаємніші закутки свого розуму. Цей портрет стане для нього немов магічне дзеркало. Якщо колись у ньому він – уперше, власне, – побачив красу свого обличчя, так тепер побачить істоту своєї душі. І коли для образу з портрета вже зайде зима, він сам усе ще перебуватиме на трепетній межі весни та літа. Коли кров відхлине з обличчя на полотні і стане воно блідою крейдяною машкарою з потьмянілими очима, він сам усе ще чаруватиме юністю. Наче грецькі боги, він буде вічно дужий, прудконогий і життєрадісний. Тож хай там хоч що діється з його портретом! Він сам буде в безпеці, а це – головне.

Доріан, усміхаючись, знову заслонив портрет ширмою і пройшов у спальню, де на нього чекав слуга. Годиною пізніше він був уже в опері, і в ложі за ним ззаду сидів лорд Генрі, спираючись йому на крісло.

РОЗДІЛИ IX-X

Уранці наступного дня, коли Доріан сидів за сніданком, до нього зайшов Безіл Голуорд. Він хотів підтримати друга і був шокований, коли дізнався, що той розважався в опері в колі сестри лорда Генрі. Безіл не розумів, що сталося з чистим серцем Доріана, і пояснював це впливом лорда Генрі. Доріан пояснив художникові, що смерть Сібіл – не жах, а велика романтична трагедія доби. Останній спектакль вона грала погано, бо пізнала реальність кохання. Вона померла так, як померла б і героїня Шекспіра. Отже, вона повернулась назад у світ мистецтва.

Доріан зізнався, що теж страждає, і попросив Безіла не кидати його. Зізнання юнака зворушило художника. Він попросив Доріана показати йому портрет, адже Безілу запропонували виставити його в Парижі. Тваринний жах охопив душу Доріана. Він категорично відмовився від цього і з полегшенням дізнався, що Безіл переїздить до Парижа. Доріан вирішив заховати портрет подалі від чужих очей.

Юнака цікавило, чи не стало обличчя на полотні ще потворнішим. Нібито ні, але все-таки воно викликало в Доріані ще більшу огиду. Доріан вирішив більше не дивитися на портрет.

Картину перенесли до колишньої класної кімнати юнака, яка стояла пусткою. Тим часом Доріана зачарувала книжка, яку йому прислав лорд Генрі.

РОЗДІЛ XI

Довгі роки Доріан Грей не міг звільнитися від впливу цієї книжки. А вірніше, то ніколи того й не прагнув. […] Герой цієї книжки, прекрасний молодий парижанин, що в ньому так дивно поєднувалися вдача романтика і розум науковця, став для Доріана немов прообразом його самого. Та й цілий роман здавався йому історією його власного життя, написаною ще до того, як він прожив це життя в дійсності.

Але в одному Доріан був щасливіший за фантастичного героя роману, […] бо прегарна його врода, що так приворожила Безіла Голуорда і багатьох інших, здавалося, повік лишиться при ньому. Навіть ті, хто чув найчорніші поголоси про Доріана – чутки про його непевний спосіб життя час від часу ширилися по всьому Лондону, даючи поживу балачкам у клубах, – не могли пойняти віри у його безчестя, коли бачили Доріана в живі очі. Він завжди виглядав людиною, що її не діткнув житейський бруд. Люди, що говорили брутальності, знічувались і змовкали, коли він заходив, наче сама незворушна ясність його обличчя була їм докором. Уже самою своєю присутністю він немовби нагадував їм про втрачену чистоту, їх брало подивом, як це така чарівна з лиця людина спромоглась уникнути тавра нашого віку, ницого і сластолюбного воднораз.

Часто він надовго зникав з товариства, породжуючи загадковістю своєї поведінки різні підозри серед друзів і тих, що числили себе такими, а повернувшись, нишком скрадався до замкнутої класної кімнати, ключ від якої завжди тримав при собі, відмикав її і ставав із дзеркалом у руках перед власним портретом, дивлячись то на злостиве, дедалі старіше обличчя на полотні, то на прекрасне і все юне лице, що всміхалося до нього з люстра. Чим гострішав контраст, тим своєрідніша була насолода. Він усе дужче закохувався у власну красу і все більш зацікавлено спостерігав розклад власної душі. З хвилинною тривогою, а бува з моторошним і жаским захватом, приглядався він до бридких складок, що зорювали зморшкувате чоло і облягом обважували чуттєвий рот, часом питаючи себе, що відразливіше – ознака розбещеності чи ознака віку? Він прикладав свої білі руки до огрублих і обрезклих рук портрета і осміхався. Він брав на глум це спотворене, понівечене тіло.

Однак подеколи ночами, лежачи без сну у своїй густо напахченій спальні або в брудній комірчині лихославної таверни біля доків, куди він зачащав переодягнений і під чужим ім’ям, Доріан Грей з жалем думав про руїну, накликану на власну душу, з жалем тим гіркішим, що почуття це було чисто себелюбне. Щоправда, такі моменти траплялися рідко. Та зацікавленість життям, що її лорд Генрі вперше розворушив у ньому, коли вони були сиділи в садку їхнього друга, зростала тим швидше, чим заповзятливіше він її заспокоював. Що більше він знав, то більше йому кортіло знати. Ця божевільна жага ставала все невситимішою. […]

Одного разу прокотилась чутка, що Доріан Грей збирається прийняти римо-католицьке віросповідання. І це таки правда, католицька обрядовість завжди приваблювала його. […] Його чарувало куріння кадильниць, що ними, наче пишними золотими квітками, розмахували поважні видом хлопчики в пурпурі й мереживах. А виходячи з церкви, Доріан не без цікавості позирав на похмурі сповідальні і часом засиджувався в їх тьмяній тіні, прислухаючись до шепотів чоловіків та жінок, що через витерті грати виповідали правду своїх життів. […]

Деякий час Доріана цікавив містицизм, з його дивовижною снагою перетворювати буденне на щось незвичне й таємниче, поруч якого завжди йде антиномізм, що підступно заперечує потребу моральності. В іншу пору він схилявся до матеріалістичної доктрини німецького дарвінізму, захоплений концепцією абсолютної залежності духу від певних фізичних умов, патологічних чи здорових, нормальних чи ненормальних. Доріан з гострою насолодою зводив людські думки і пристрасті до функції якої-небудь клітини сірої речовини мозку чи білого нервового волокна. […]

Отож один час він узявся до вивчення ароматичних речовин та секретів їх виробництва – сам переганяв пахучі олії, палив запашні смоли Сходу. Він побачив, що кожен стан душі має двійника в житті почуттів, і поклав собі відкрити їх справжній взаємозв’язок. […] Він часто мріяв скомпонувати цілу систему психологічної дії різних запахів, вивчаючи своєрідні впливи ніжно-пахучих коренів, духмяних квіток, обважнілих від пилку, ароматних бальзамів, темнобарвної духовитої деревини, нарду, що спричинює слабість, говенії, що позбавляє людей розуму, алое, що, кажуть, зцілює душу від туги.

Знов іншим часом він цілковито віддавався музиці і в своєму будинкові, у довгій кімнаті з гратчастими вікнами, де стелю розмальовано циноброю із золотом, а стіни покривав оливково-зелений лак, улаштовував незвичайні концерти. […] Однак незабаром вони йому надокучали і, сидячи знову в опері, один чи з лордом Генрі, Доріан захоплено слухав “Тангейзера”11, і йому чулося в увертюрі до цього величного твору відбиття трагедії його власної душі. […]

У порожній замкнутій кімнаті, де пройшли хлоп’ячі літа Доріана, він сам повісив на стіні свій жахливий портрет, що, все змінюючись, являв йому на очі розклад його власної душі. Портрет був закритий пурпурово-золотим пологом. Бувало, цілими тижнями Доріан не заглядав сюди і, забуваючи про існування бридкої своєї подобизни, робився знову, як колись, невимушено безжурний і веселий, палко закоханий у саме життя. А тоді нараз серед ночі потайки вибирався з дому до гидотних вертепів біля Блу-Гейт-філдс і лишався там день крізь день, аж доки його звідти виганяли. Повернувшися ж додому, він сідав перед портретом, часом із ненавистю і до нього, й до себе, а то з визивною гордістю індивідуаліста, з гордістю, що й сама не без гріховних чар, і осміхався приховано зловтішне до своєї потворної тіні, рокованої нести тягар, що належав йому самому.

По кількох роках Доріанові вже несила була перебувати довший час поза Англією, і він мусив відмовитись і од вілли в Трувілі12, що винаймали вони вдвох з лордом Генрі, і од маленькогообгородженого білим муром будиночка в Алжирі, де вони провели не одну зиму. Він просто не міг бути далеко від портрета, що став таким важливим складником його життя. До того ж Доріан побоювався, щоб під таку годину хто не дістався до тієї кімнати, хоч він і не забув укріпити замок мудрованими запорами.

Доріан добре усвідомлював, що портрет все одно нікому нічого б не сказав. Гидкі знаки неморальності, щоправда, не знищили подібності портрета до нього самого, але що з того? Доріан узяв би на сміх кожного, хто б спробував ущипнути його цим. Це не він же малював портрет! То ж чим його мають обходити розбещеність і наруга, що промовляють із намальованого обличчя? Та навіть якби він і сказав кому, – чи ж би хто повірив?

А проте він боявся. Часом, розважаючи гостей у своєму будинку в Ноттінгемширі – аристократична молодь була його звичайним товариством – і приголомшуючи ціле графство марнотратними розкошами й бучною пишнотою свого способу життя, він нараз кидав веселощі в самому розпалі і стрімголов мчав у Лондон упевнитись, чи не висадив хто дверей до тієї кімнати і чи на місці портрет. На саму тільки думку про це Доріана оперізував холодний жах. Тоді ж бо світ дізнається про його таємницю! А може, вони вже тепер підозрюють щось?

Бо, хоч він і зачаровував багатьох, не обмаль було й таких, що не клали в ньому віри. […] Лиха слава оточувала його дивні відлуки, і щоразу, коли він знову з’являвся в світі, чоловіки шепотілися по кутках, а минаючи його, зневажливо посміхались або кидали холодні допитливі погляди, мовби заповзявшися вивідати його таємницю.

На прояви такої зухвалості й неповаги Доріан, звичайно, не зважав, а його щира товариськість, чарівний, сливе хлоп’ячий усміх, принадність чудесної юності, що, здавалося, ніколи не облишить його, для більшості людей були самі з себе достатньою відповіддю на обмови, як вони називали ті чутки про Доріана. Однак зауважили й те, що дехто з найближчих Доріанових друзів згодом став обминати його. Жінки, що перше безтямно кохали Доріана, заради нього знехтувавши пристойності та громадську думку, тепер блідли з сорому й жаху. Тільки Доріан Грей увіходив до кімнати.

Але в очах багатьох поголоски про Доріана лише збільшували його надзвичайні і небезпечні чари.

РОЗДІЛ XII

Дев’ятого листопада перед 38-м днем народження Доріана до нього завітав Безіл Голуорд, який увечері мав поїхати на шість місяців до Парижа, щоб усамітнитися й працювати над великою картиною. Художника хвилювала погана репутація Доріана, адже подейкували, що останній фатально впливає на молодих людей. Доріан заперечив, що ганебні вчинки роблять самі юнаки, тож він за це не відповідає. Безіл зауважив, що суспільство має право судити людину з огляду на те, як вона впливає на інших, і йому б дуже хотілося побачити душу Доріана. І тоді Доріан запропонував художникові поглянути на його душу, повівши його в кімнату, де було замкнено портрет.

РОЗДІЛ XIII

[…] Зойк жаху вихопився у художника, коли в тьмяному світлі він побачив на полотні бридотно вишкірене обличчя. Вираз портрета викликав лише презирство й огиду. Боже милостивий, адже перед ним портрет Доріана Грея! Лице, хоч як жахливо знівечене, все ще зберігало частинку його чудесної вроди. Поріділі кучері ще трохи яскріли золотом, і ясною барвою ще горіли сластолюбні уста. В припухлих очах помітні були рештки їх вабливої блакиті, і не зовсім ще зникли благородні обриси точених ніздрів та стрункої шиї. Так, це сам Доріан. Але хто ж намалював його такого? Художник мовби впізнавав свою руку, та й рама була та сама, роблена за його ескізом. Здогад – моторошно неймовірний, а все ж Голуорда пронизав жах. Схопивши запалену свічку, він підніс її до портрета. У лівому кутку видніли довгі літери – його ім’я, виведене циноброю.

Це мерзенна пародія, це якась безчесна й підла сатира! Він ніколи не малював такого!.. І все-таки цей портрет – його робота. Голуорд упізнав портрет, і враз гаряча кров йому немов застигла в жилах. Його робота! Але ж бо що це значить? Чому портрет змінився?.. Він обернувся і безтямними очима подивився на Доріана. Губи його нервово сіпались, пересохлим язиком несила було ворухнути. Він провів рукою по лобі – холодний піт вкривав чоло.

А Доріан, прихилившись до полички над каміном, зосереджено стежив за ним – з таким виразом, як у людини, захопленої грою великого артиста. На його обличчі ні справжнього страждання, ані справжньої радості – просто гостра цікавість глядача, та ще, може, очі поблискують переможисто. Вийнявши квітку з петельки, він мовби нюхав її.

– Що ж це таке? – спромігся нарешті Голуорд. Власний голос пролящав незвично різко, немов чужий, у його вухах.

– Багато років тому, коли я був ще зелений хлопець, – почав Доріан Грей, розминаючи пальцями квітку, – ви побачили мене. Ви взялися лестити мені і навчили пишатися своєю вродою. Одного дня ви познайомили мене зі своїм другом, і він пояснив мені, яке це диво – юність, і тоді ж ви скінчили мій портрет, що відкрив мені інше диво – красу. В якусь божевільну мить – я й досі не знаю, чи жалкую за тим, чи ні, – я висловив бажання… ви, мабуть, назвали б його молінням…

– Я пам’ятаю! О, ще й як пам’ятаю!.. Та ні, це ж неможливо! Просто тут вогко і полотно зайшло пліснявою. Чи, може, фарби мали в собі якийсь роз’їдливий матеріал… Ну певно ж! Бо щось інше – це річ неможлива!

– А хіба взагалі є що-небудь неможливе? – пробурмотів Доріан Грей, підійшовши до вікна і притулившись чолом до холодної змокрілої шибки.

– Ви ж казали мені, що знищили картину!

– Я помилився. Вона знищила мене.

– Я не вірю, що це моя робота!

– Недобачаєте в ній свого ідеалу? – гірко мовив Доріан.

– В цьому нічого не було поганого і нічого ганебного. Такого ідеалу, який у вас я бачив, я ніколи вже не знайду. А це – обличчя сатира!13

– Це обличчя моєї душі.

– О Боже! І кому я поклонявся! Воно ж має очі диявола!..

– У кожнім із нас – і Небо, і Пекло, Безіле! – скрикнув Доріан з жестом дикого розпачу.

Голуорд повернувся до портрета і знову втупив у нього погляд.

– Боже мій! Таж коли ви й справді так опоганили своє життя, то ви, мабуть, іще гірший, ніж гадають ваші ненависники!

[…] Боже милосердний! Яка це кара! Яка жахлива кара, Доріане! – Відповіді не було, од вікна чулося лише ридання Доріанове. – Моліться, Доріане, моліться, – пробелькотів Голуорд. – Як це нас навчали в дитинстві? “Прости нам провини наші… Не введи нас у спокусу і збав нас од лукавого…” Кажім разом! Молитву ваших гордощів було почуто. Тож буде почуто й молитву вашого каяття! Я занадто обожнював вас – і я за це покараний. Ви теж занадто себе обожнювали. Обоє ми покарані. […]

Доріан Грей глянув на портрет, і враз – наче навіяна тим образом на полотні чи нашептана тими вишкіреними устами – в ньому спалахнула люта злість на Безіла Голуорда. Скаженість зацькованої тварини пробудилася в ньому, і цю людину, що сиділа за столом, він зненавидів так несамовито, як ніколи й нікого ще в житті.

Він дико озирнувся круг себе. В око йому впало щось блискуче на розмальованому віку скрині просто нього. Він пригадав – то ніж, що він приніс сюди кілька днів тому розрізати мотузку, та так і забув забрати. Обходячи стіл, він помалу наближався до скрині. Опинившись позад Голуорда, він схопив ножа і повернувся. Голуорд ворухнувсь, наче маючи підвестися. Доріан миттю підскочив до нього, втопив ніж у випнуту артерію за вухом і, придавивши Безілеві голову до столу, став ще й ще штрикати її ножем. […]

Щось почало капати на підлогу. Доріан почекав хвильку, все ще притискуючи голову трупа. Потім кинув ножа на стіл і прислухався.

Ніде ані шелесне, тільки чути “крап, крап” на витертий килим. Доріан відчинив двері і вийшов на сходи. Мертва тиша облягала дім. Всі спали. Кілька секунд він стояв, перехилившись через бильця, і вдивлявся в чорну навислу пітьму. Тоді вийняв ключа з дверей і, повернувшись до кімнати, замкнувся зсередини. […]

Як хутко все це сталося! На диво спокійний, Доріан підійшов до вікна, відчинив його і ступив на балкон. […] Здригнувшися з холоду, Доріан повернувся в кімнату і зачинив вікно.

Потім він підступив до дверей і відімкнув їх. На вбитого він навіть не глянув. Доріан відчував головне: не треба заглиблюватись у те, що сталося. Його друг, що намалював отого фатальногопортрета, винуватця всіх його знегод, вийшов з його життя. Оце й тільки. […]

Замкнувши за собою двері, Доріан став тихцем спускатися. Дерев’яні східці поскрипували під ним, наче видаючи болісний стогін. Кілька разів він заклякав на місці і чекав. Ні, все спокійно. Це лише відлунок його ходи.

Діставшись до бібліотеки, Доріан помітив у кутку валізку й пальто, їх треба було десь сховати. Він відімкнув потайну шафу в стіні, де лежало вбрання для його дивних відлук, і поклав туди художникові речі. Пізніше він любісінько їх спалить. Тоді витягнув годинника. За двадцять хвилин друга.

Він сів і задумався. […]

Згодом Доріан непомітно вийшов на вулицю, замкнувши за собою двері. Потім почав дзвонити, йому відчинив заспаний камердинер. Доріан прикинувся, нібито тільки-но повернувся, для переконливості свого алібі поцікавився, котра година, чи приходив хтось до нього. Довідався, що заходив Голуорд, який його, вочевидь, не дочекався, Доріан пройшов у бібліотеку і взяв книгу з адресою Алана Кемпбела.

РОЗДІЛ XIV

Наступного ранку Доріан спав спокійним сном, лежачи на правому боці й підклавши руку під щоку. Шантажем він примусив свого колишнього друга Алана Кемпбела, який захоплювався хімією, знищити тіло Безіла.

Коли Доріан прочиняв двері, йому у вічі впав хтивий усміх з освітленого сонцем портрета. Подерте покривало валялося на підлозі. Доріан пригадав, що вчора, вперше за весь час, забув закрити фатальний портрет, і оце вже хотів кинутися до нього – але враз відсахнувся.

Звідки на руці портрета ота огидна волога, червона й лискуча, неначе полотно випрівало кров’ю? Яке жахіття! Це ще жах – ніше – промайнуло йому в думці – того непорушного тіла, яке, він знав, сидить навпроти портрета, навалившись на стіл, – його потворна тінь на закривавленому килимі свідчила, що воно не зрушало з місця, що воно там саме, де було вчора.

Доріан тяжко перевів подих, прочинив ширше двері і шмигнув у кімнату. Приплющивши очі й одвертаючи голову вбік – аби ненароком не глянути на мерця, – він нахилився, підняв пурпурово-золоте покривало і накинув на портрет. […]

– Тепер можете йти, – сказав позад нього суворий голос.

Доріан обернувся й похопливо вийшов, завваживши тільки, що мрець сидить уже прямо на стільці і що Кемпбел вдивляється в його жовтаве лиснюче обличчя. Сходячи вниз, Доріан почув, як нагорі клацнув ключ у замку.

Було вже далеко по сьомій, коли Кемпбел повернувся до бібліотеки. Вид його був блідий, але цілковито спокійний.

– Я виконав те, що ви просили, – тихо промовив він. – Тепер прощавайте. І щоб ми ніколи вже з вами не бачились! […]

РОЗДІЛИ XV-XVII

У нетрищах Лондона, куди час від часу Доріан приїздив розважатися, одна з повій назвала його Чарівним Принцом. Це почув моряк, який виявився Джеймсом Вейном, братом Сібіл. Він хотів убити Доріана, але той переконав моряка, що він не може бути кривдником дівчини, адже виглядає на 18 років. Джеймс відступився. Коли Доріан зник, повія розповіла, що 18 років тому Доріан занапастив її долю і він – найгірший з усіх, що шаландуються тут. Подейкують, що Доріан продався дияволу за гарне лице.

Через тиждень у вікні оранжереї свого маєтку Доріан побачив обличчя Джеймса і знепритомнів. За обіднім столом серед гостей щось розпачливе було в одчайдушних веселощах Доріана. “І раз у раз він здригався з жаху, пригадуючи ту мить, коли побачив біле мов смерть обличчя Джеймса Вейна, що, притиснувшись зокола до шибки оранжереї, пильно зорив за ним”.

РОЗДІЛ XVIII

Другого дня Доріан не виходив з будинку і більше пробув у себе в кімнаті, знеможений диким страхом перед смертю, але й до життя вже збайдужілий. Усвідомлення того, що хтось на нього чигає, вистежує його, готує пастку, – не давало йому спокійної хвилини. Досить було війнутися гардині, і Доріан уже здригався. Сухе листя, що вітром прибивало до вікон, скидалось йому на його власні нездійснені заміри і несамовиті каяття. Заплющивши очі, він знову бачив обличчя моряка, що пильно вдивлявся крізь затуманену шибку, і знову тяжка рука жаху стискувала йому серце. […]

А проте ж – коли це все тільки мана, який жах знати, що сумління може збудити до життя такі моторошні фантоми, і надати їм видимої форми, і примусити їх рухатися перед людиною! Що за життя мав би він, коли б удень і вночі привиддя його злочинів вдивлялось у нього з темних закутнів, глумилося з нього із потайних сховків, нашіптувало йому щось у вуха під час бенкетів, розбуджувало його крижаним дотиком зі сну! На цю думку він аж пополотнів зі страху – на нього наче війнуло зимним холодом. І навіщо тільки він у ту жахливу мить божевілля убив свого друга! Які моторошні самі лише згадки про ту сцену! Він бачив те все знову. Кожна жаска деталь воскресала в пам’яті і проймала ще більшим жахом.

Аж на третій день Доріан набрався духу вийти з дому і приєднався до гурту мисливців. З-за пагорба на мисливців вискочив заєць. Сер Джефрі приклав рушницю до плеча. Але граціозність рухів тварини чимось привабила Доріана Грея, і він попросив сера Джефрі не стріляти. Мисливець не послухав і вистрілив. З гущавини почувся моторошний передсмертний крик людини. За хвилину з вільшаника сер Джефрі та лісничий винесли тіло людини. Доріану здалося, що недоля переслідує його, де б він не пішов. У нього з’явилося передчуття, що щось таке має статися і з ним. Коли ввечері Доріан довідався, що імені загиблого ніхто не знає і він скидається на матроса, у нього з’явилася божевільна надія. Він пішов подивитися на мерця. Це був Джеймс Вейн. Доріан зрозумів, що тепер він у безпеці.

РОЗДІЛ XIX

– Навіщо це казати, ніби ви хочете стати кращим? – завважив лорд Генрі, занурюючи білі пальці в мідяну чашу з трояндовою водою. – Ви сама досконалість, Доріане. Прошу вас, будьте таким і далі.

Доріан Грей похитав головою.

– Ні, Гаррі, я занадто багато вчинив гріхів. Я вирішив більше не грішити. І від учора я вже почав свої доброчесні вчинки. […] Бо я маю тепер новий ідеал, Гаррі. Я хочу стати кращим. І я почуваю, що вже я змінився.

– Однак ви ще не розповіли мені, що то у вас за доброчесний вчинок. Чи ви сказали навіть про декілька вчинків? – запитав співбесідник, накладаючи собі на тарілку червону купку очищених полуниць і цідячи на них цукор з дірчастої ложечки.

– Вам я розповім, Гаррі, але тільки вам. Я пожалів одну дівчину. Хай це й марнославно, та ви мене зрозумієте. Вона прегарна на вроду і на диво нагадує Сібіл Вейн. Мабуть, це спершу й привабило мене до неї. Ви ж пам’ятаєте Сібіл? Як давно те, здається, було!.. Гетті, ясна річ, не з нашого кола. Вона проста селянська дівчина. Але я щиро покохав її. Авжеж, я певний, що таки покохав. Увесь цей чарівний травень я їздив туди, і ми бачилися з нею двічі-тричі на тиждень. Вчора вона зустріла мене в маленькому садку. Яблуневий цвіт падав їй на волосся, і вона сміялася… Сьогодні на світанку ми мали разом виїхати звідти. Але раптом я вирішив залишити її такою ж чистою, як уперше побачив.

– Незвичність цього почуття, гадаю, дарувала вам трепет справжньої насолоди, – перепинив Доріана лорд Генрі. – А вашу ідилію я можу докінчити й сам. Ви дали їй добру пораду і розбили її серце. Такий був початок вашого вдосконалення.

– Ви неможливі, Гаррі! І як вам не соромно таке казати? Серце Гетті зовсім не розбите. Звичайно, вона плакала й узагалі побивалася. Але зате ганьба її не зачепила. […] І не пробуйте мене переконати, що перший мій добрий вчинок за багато років, перша крихітка самопожертви, – насправді теж гріх. Я хочу стати кращим. І я таки стану… Розкажіть ліпше про себе. Що нового в місті? Я вже давно не був у клубі.

– Люди й досі ще сушать собі голови, де зник той бідолаха Безіл.

– Я думав, це вже їм набридло, – ледь спохмурнівши, зауважив Доріан, наливаючи собі вина.

– Ну, ну, мій любий, про це ж гомонять тільки півтора місяця, а наша публіка не така жвава на розум, щоб мати більш однієї теми в три місяці. Щоправда, останнім часом їй дуже повелося. Вона мала моє розлучення, самогубство Алана Кемпбела, а тут ще таємниче зникнення художника. […]

– А що, на вашу думку, сталося з Безілем? – спитав Доріан, тримаючи чарку з бургундським на світло і сам дивуючись, що може так спокійно вести про це мову.

– І не уявляю. Якщо Безіл надумав переховатися – це не моя справа. Якщо він мертвий – я не хочу й думати про нього. Смерть – це єдине, що проймає мене жахом. Ненавиджу смерть!

– Чому ж? – знехотя запитався Доріан Грей.

– А тому, – почав лорд Генрі, підносячи до ніздрів позолочений флакончик з ароматичним оцтом, – що нині людина здатна пережити будь-що, окрім смерті. Смерть і вульгарність – це єдині дві речі в дев’ятнадцятому столітті, що з ними не можна примиритися. Перейдім пити каву в музичну кімнату – гаразд? Ви повинні зіграти мені Шопена. […]

Доріан мовчки підвівся з-за столу і пройшов у сусідню кімнату. Він сів за рояль, і пальці його забігали по білих та чорних клавішах із слонової кості. Коли принесли каву, він перестав грати і, дивлячись на лорда Генрі, спитав:

– Гаррі, а вам не спадало на думку, що Безіла вбито?

Лорд Генрі позіхнув. […]

– Та деякі газети припускають таку можливість. Проте, як на мене, це зовсім неймовірно. […]

– А що б ви сказали, Гаррі, якби я вам заявив, що це я вбив Безіла? – запитав Доріан, пильно слідкуючи за враженням від своїх слів.

– Я б сказав, любий, що ви берете на себе роль, яка вам не личить. Кожен злочин – вульгарний, так само як і кожна вульгарність – злочин. Це не ваше амплуа, Доріане, – чинити злочини. Даруйте, якщо мої слова зачіпають ваше себелюбство, але, далебі, цьому правда. Злочин належиться виключно нижчим шарам суспільства. І я ані на крихту не осуджую їх за це. Мені здається, для них злочин – те саме, що для нас мистецтво: просто засіб збуджувати відчуття.

– Засіб збуджувати відчуття? Отже, ви думаєте, що той, хто раз вчинив злочин, може й знову це зробити? Це вже ні, Гаррі!

– О, та що завгодно може бути приємним, досить лише призвичаїтись, – засміявся лорд Генрі. – Це одна з найважливіших тайн життя. Але щодо вбивства – то це завжди вчинок хибний. Ніколи не слід робити щось таке, про що не можна побалакати після обіду… Та даймо спокій бідному Безілеві. Його доробок за останні років десять помітно спав на якості. […]

Доріан мовчки зітхнув, а його співбесідник пройшовся по кімнаті і погладив голову рідкісного яванського папуги, що сидів на бамбуковій жердині. Птах був великий, із сірими крильми і рожевим чубком та хвостом. Коли тонкі пальці лорда Генрі торкнулися папуги, він струсонув білу плівку зморщених повік на чорні скляні очі і колихнувся взад-вперед.

– Так, – вів далі лорд Генрі, обертаючись до Доріана і дістаючи з кишені хустинку, – його твори стали далеко гірші, їм чогось ніби забракло… Ідеалу, чи що. Адже Безіл був великий митець, доки ви з ним були великі друзі… А через що ви розійшлися? Мабуть, він вам набрид. […] До речі, що-бо сталося з тим вашим чудовим портретом? Я, здається, й не бачив його ні разу, відколи Безіл його скінчив. А, пригадую, кілька років тому ви казали мені, що відправили його в Селбі і що дорогою він десь загубився чи то його вкрадено. То так і не знайшли його? Шкода! То був справжній шедевр. […] А ви давали в газети оголошення, що зникла картина? Треба було б…

– Я вже забув. Певно, давав, – відповів Доріан. – Але той портрет мені ніколи по-справжньому не подобався. Я жалкую, що позував для нього. Мені неприємно про той портрет навіть згадувати. І навіщо ви перевели на нього розмову? […]

Лорд Генрі відкинувся в кріслі і, примруживши очі, дивився на Доріана.

– А між іншим, Доріане, – озвався він перегодом, – яку користь має людина, здобувши цілий світ, а загубивши… як то там сказано? …свою власну душу?..

Музика враз обірвалася, і Доріан, шарпнувшись, утупив пильний погляд у свого друга.

– Чого ви мене запитуєте про це, Гаррі?

– Друже мій, – сказав лорд Генрі, зводячи в подиві брови, – я запитав вас, сподіваючись на відповідь, та й годі. Минулої неділі я проходив через Гайд-парк. Біля самої Мармурової арки там стояв невеликий обшарпаний натовп і прислухався до якогось вуличного проповідника. Минаючи їх, я почув, як він верескливим голосом кинув оце запитання своїй аудиторії. І чомусь ці слова вразили мене своїм драматизмом. […] Хотів я був сказати цьому пророкові, що душу має тільки Мистецтво, а людина – ні. Але добре, що не сказав, – він, мабуть, і не зрозумів би.

– Ви помиляєтеся, Гаррі. Людина має душу, і душа ця жах яка реальна, її можна купити, продати, проміняти. її можна отруїти або зробити досконалою. Душу має кожен з нас. Я знаю це.

– Ви цілком цього певні, Доріане?

– Цілком.

– А, ну тоді це ілюзія. Якщо ми абсолютно чого певні, то насправді його немає. Така фатальність закладена у Вірі, та й Кохання це ж пітверджує… Ну, що ви так споважніли? Е, Доріане, та не будьте такий серйозний, – що нам до забобонів нашого віку? Душа для нас уже ж не існує!.. Заграйте мені, Доріане, заграйте який-небудь ноктюрн, і коли гратимете, розкажіть стиха, як ви спромоглися зберегти молодість. Ви мусите мати якийсь секрет. Я старший од вас тільки на десять років, але гляньте, як я змарнів, пожовк, які в мене зморшки… А ваш вигляд – їй-бо, чудовий, Доріане! І сьогодні чарівніший, ніж коли. Дивлюсь я на вас, і пригадується мені той день, коли я вперше вас побачив. Ви були дуже сором’язкий і трохи зухвалий, але надзвичайно чарівний. Від того часу ви, ясна річ, змінилися, проте не зовнішністю. Хотів би я дізнатися ваш секрет… Щоб повернути собі молодість, я ладен піти на все – хіба що тільки не робити гімнастики, не вставати рано і не бути добропорядним. Молодість! Немає нічого над неї! […] Яке гарне оце, що ви граєте! […] Яке це щастя, що ми маємо хоч одне ненаслідувальне мистецтво! Грайте ще, Доріане, я сьогодні так спрагнув музики! […] В мене, Доріане, є свої муки, про які навіть ви не знаєте. Трагедія старості не в тому, що людина стара тілом, а в тому, що вона молода душею. Мене навіть самого часом вражає власна щирість. Який ви щасливий, Доріане! Яке чудове ваше життя! Ви всього спробували. Ніщо не приховалося від вас. І все те для вас було як музика, і воно вас не зіпсувало. Ви все той самий.

– Ні, Гаррі, я вже не той самий.

– Таки той самий, Доріане! А цікавий я знати, яке далі буде життя ваше. Тільки не зіпсуйте його самозреченням. Тепер ви – взірець досконалості. Тож пильнуйте, щоб не стати неповноцінним. Вам нічого зараз не закинеш, – так, так, не хитайте головою, ви ж і самі знаєте, що цьому правда. І до того – навіщо себе дурити, Доріане? Життя наше не підвладне нашій волі чи замірам. […] Як би я хотів помінятися долею з вами, Доріане! Люди ганять і вас, і мене, але вас вони все-таки обожнюють і завше обожнюватимуть. Ви саме той характер, якого наша доба шукає і боїться, чи не знайшла. Я такий радий, що ви ніколи нічого не зробили – не вирізьбили жодної статуї, не намалювали жодної картини, не створили анічогісінько поза собою! Ваше мистецтво – це було ваше життя. Ви поклали себе самого на музику. Дні ваші – це ваші сонети.

Доріан підвівся з-за рояля і провів рукою по кучерях.

– Так, життя моє було вишукане, але з мене годі вже його такого, Гаррі, – тихо промовив він. – І ви повинні більш мені не говорити цих божевільних речей. Ви не знаєте всієї правди про мене. Якби знали, то, певно б, і ви одвернулись від мене! Ви смієтеся? Не смійтеся!.. […]

– Я сьогодні втомився, Гаррі, і не поїду в клуб. Уже майже одинадцята, а я хочу рано лягти спати.

– Побудьте ще, Доріане. Ви ніколи не грали з таким почуттям, як сьогодні. Справжнє натхнення водило вашими пальцями.

– Це тому, що я вирішив стати доброчесним, – посміхнувся у відповідь Доріан. – І я вже де в чому змінився. […]

– Любий мій, ви й справді беретеся моралізувати. […] Ні, Доріане, ви занадто гарний для цього. Та й ні до чого це. Які ми є, такі ми є, і такі й будемо.

РОЗДІЛ XX

Доріан закохав у себе юну селянку Гетті Мертон. Його охопила туга за непорочною чистотою своєї юності. Доріан Грей з болем згадував ту мить, коли в нього вихопилося фатальне благання, щоб портрет ніс на собі тягар його життя, а він зберігав би свою красу. Людина має просити Господа не прощення провини, а покарання за свої гріхи. Доріан вирішив стати доброчесним, не спокушати невинних, сподіваючись, що портрет зміниться на краще.

Ніякої зміни він не бачив – хіба тільки в очах з’явилося щось підступне та рот скривило лицемірним усміхом. Портрет усе був відразливий – навіть іще відразливіший, коли тільки це можливе: червона волога на його руці, либонь, ще пояскравішала, ще більш скидаючись на тільки-но пролиту кров. Доріана пройняв дрож. Невже саме марнослав’я спонукало його на цей єдиний у житті добрий вчинок? Чи сама жага нових збуджень, як то насмішкувато натякнув лорд Генрі? Чи то бажання похизуватися, що часом примушує нас чинити щось благородніше за нас самих? Чи все те разом? А чому червона пляма ще побільшала? Вона розповзалася по зморшкуватих пальцях, мов яка жахлива хвороба… Кров була й на ногах портрета, немовби вона скапувала. Кров була навіть на тій руці, що не тримала ножа!.. […]

А те вбивство, невже воно ціле життя ітиме за ним переслідом? Невже тягар минулого довіку гнітитиме його? Чи, може, й справді він повинен зізнатися? Ні, ні, ніколи!.. Проти нього лишився тільки один доказ, і той непевний. Це – портрет. Ну, то він його знищить. І навіщо було так довго його зберігати? Колись він був із задоволенням спостерігав, як образ на полотні змінюється і марніє замість нього самого, але віднедавна такого задоволення він уже не відчував. Портрет не дає йому спати по ночах. А буваючи де поза Лондоном, він усе тремтить зі страху, щоб тим часом чиїсь чужі очі не підглянули його таємниці. Думка про портрет обволікала смутком його пристрасті, отруювала йому хвилини радощів. Портрет цей – немовби його сумління. Атож, сумління… Ну, так він його знищить!

Озирнувшись, Доріан нагледів ножа, що ним було вбито Безіла Голуорда. Він багато разів чистив його, доки ані цяточки на нім не лишилося, і ніж аж вилискував. Цей ніж покінчив з художником – і він же покінчить з художниковим твором і з усім тим, що той твір спородив! Цей ніж покінчить з минулим, а коли минуле помре, він, Доріан, стане вільний. Цей ніж покінчить з надприродним життям душі в портреті, і, позбавившись його зловісних пересторог, Доріан віднайде, врешті, спокій.

Доріан схопив ножа і встромив його в портрет.

Почувся крик і глухий стукіт. Цей передсмертний крик був такий моторошний, що пробудилася вся челядь і всі сполошено повибігали зі своїх кімнат. […]

Коли вони ввійшли у кімнату, на стіні їм впав в око чудовий портрет їхнього господаря – достоту такий, яким вони останній раз його бачили, в усьому блиску його чарівної юності і вроди. А на підлозі, з ножем у грудях, лежав якийсь мрець у вечірньому костюмі. Увесь у зморшках, вимарнілий, аж погляд вернуло. І лише постерігши персні у нього на пальцях, слуги упізнали, хто це.

Переклад Ростислава Доценка

1. Чим важлива передмова в романі?

2. Визначте ланцюжок вчинків Доріана Грея і пов’язаних подій, які призвели до жахливих наслідків.

3. Доведіть, що твір із нескладною фабулою, в основі якої лежить історія життя і смерті Доріана Грея, – інтелектуальний роман. Чи можна стверджувати, що роман за жанром наближений до роману-притчі?

4. Назвіть філософсько-естетичні та моральні проблеми, порушені автором у творі.

5. Який розвиток отримує теза про несумісність мистецтва і життя в історії Сібіл Вейн? Безіла Голуорда?

6. Подумайте про роль лорда Генрі та сповідуваних ним ідей. Які це мало наслідки?

7. Наведіть приклади парадоксів. Як ви їх розумієте?

____________________________________

1 Калібáн – образ напівзвіра-напівлюдини в трагедії В. Шекспіра “Буря”.

2 Гровнер – картинна галерея в Лондоні, заснована 1877 р.

3 Адóніс – у грецькій міфології надзвичайної вроди юнак, у якого закохалася богиня Афродіта.

4 Іст-Енд – бідний район Лондона.

5 Ітон – відомий англійський коледж, де вчаться переважно діти аристократів.

6 Гедонíзм – напрям в естетиці, що стверджує насолоду як вищий сенс існування.

7 Дріáда – у грецькій міфології лісова німфа, опікунка дерев.

8 Розалíнда – персонаж із п’єси В. Шекспіра “Як вам це подобається”. Дія п’єси відбувається в Арденнському лісі на півночі Франції. Імоджéна – персонаж із п’єси В. Шекспіра “Цимбелін”.

9 Пóрція, Беатрíче, Кордéлія – персонажі з п’єс В. Шекспіра “Венеційський купець”, “Багато галасу з нічого”, “Король Лір”.

10 Брабáнціо – персонаж із трагедії В. Шекспіра “Отелло”, батько Дездемони.

11 “Тангéйзер” – опера німецького композитора Рíхарда Вáгнера (1813-1883).

12 Трувíль – місто-курорт на півночі Франції.

13 У грецькій міфології сатúри – це лісові божества, супутники Діоніса; ледачі, хтиві й часто п’яні створіння.

(2 votes, average: 3.00 out of 5)