ПАНІ БОВАРІ – ГУСТАВ ФЛОБЕР – ФРАНЦІЯ – РОМАН XIX СТОЛІТТЯ – посібник-хрестоматія

1821-1880

Густав Флобер – один із найяскравіших представників французького реалізму XIX ст. Його ім’я зазвичай ставлять в один ряд із О. де Бальзаком і Фредеріком Стендалем. Утім, у творчості Г. Флобера виявилися не тільки традиційні ознаки реалістичного напряму (увага до соціального середовища, соціальних типів, науковий підхід до подій та явищ та ін.), але й тенденції, які набули розвитку в літературі наступних епох (натуралістичні, імпресіоністичні та ін.). Тому Г. Флобера вважають однією з ключових постатей другої половини XIX ст. Роман “Пані Боварі” вийшов друком 1856 р. Книжка викликала гостру критику з боку тогочасної публіки та влади. У 1857 р. відбувся суд над романом “Пані Боварі” Г Флобера в Парижі. Автора і його твір звинуватили в “образі суспільної моралі”. Однак цей роман засвідчив відхід від романтичної естетики й пошуки художніх засобів глибокого дослідження правди життя і людських почуттів. У “Пані Боварі” виявився “об’єктивний стиль” Г Флобера, коли автор не висловлював власних емоцій і оцінок, даючи змогу читачам самостійно робити висновки.

ПАНІ БОВАРІ

(Уривки)

Коли Емма вийшла заміж за лікаря Шарля Боварі, вона почувалася нещасною, адже він не відповідав її романтичним уявленням про коханого чоловіка. Героїня болісно відчуває розрив між романтичними ідеалами й реальною дійсністю.

VII

(…) Розмови Шарля були пласкі, як вуличні тротуари. (…) Він сам признавався, що, живучи в Руані, ні разу не поцікавився сходити в театр подивитись паризьких акторів. Він не вмів ні плавати, ні фехтувати, ні стріляти з пістолета, і, коли Емма якось натрапила в романі на якийсь незнайомий термін верхової їзди, він не зміг пояснити його значення.

А хіба ж мужчина не повинен знати всього, відзначатися у всіх сферах людської діяльності, втаємничувати жінку у всі пориви пристрасті, у всі тонкощі й секрети життя? А от він нічого не вчив її, нічого не знав, нічого не бажав. Він гадав, що Емма щаслива! І її дратували його благодушний спокій, його вайлувата безтурботність і навіть щастя, що вона дарувала йому.

Інколи вона малювала; для Шарля було великою втіхою стояти біля неї й дивитись, як вона схиляється над папером і, мружачись, розглядає свою роботу або ліпить галочки з хліба. Що ж до гри на фортепіано, то чим швидше бігали її пальці, тим більше захоплювався Шарль. Емма з апломбом вистукувала по клавішах, пробігала не відриваючись усю клавіатуру зверху донизу. Старий інструмент із деренчливими струнами вигримував на все село, коли вікно було розчинене, і часто писар судового пристава, проходячи по дорозі без шапки, у виступцях, з якимсь папером у руках, зупинявся послухати. (…)

Додержуючись теорій, що здавались їй правильними, вона намагалась розпалити в собі кохання до чоловіка. Декламувала йому в садку при місяці всі любовні вірші, які знала, наспівувала, зітхаючи, журливі адажіо. Але їй так і не вдалося збудити в собі почуття, та й Шарль не ставав від цього ні більш закоханим, ні більш схвильованим.

Нарешті Емма кинула марні спроби викресати з свого серця хоч якусь іскорку вогню. До того ж вона була нездатна зрозуміти те, чого сама не відчувала, і вірити в те, що не виявлялося в умовних формах. Незабаром вона переконалася, що в почуттях Шарля нема нічого особливого. Його любовні пориви стали надто врівноваженими: він милував її у певні години, і це стало ніби якоюсь звичкою, подібною до інших, ніби заздалегідь замовлений десерт по одноманітному обіді.

Лісник, якого Шарль вилікував од запалення легенів, подарував Еммі маленьку італійську левретку; Емма брала її з собою на прогулянку; часом вона виходила з дому, щоб побути трохи на самоті й не бачити цього вічного садка й курної дороги. Вона доходила до Банвільського букового гаю, до старої занедбаної альтанки, що стояла в кінці мурованої огорожі. (…) Її думки блукали спочатку без певної мети, як її собачка, що крутилась туди-сюди по полю, гавкала на жовтих метеликів. Потім думки потроху прояснювались, і, сидячи на землі, Емма повторювала, копирсаючись у траві кінчиком парасольки:

– Господи? І навіщо я вийшла заміж?

Вона задавала собі питання, чи не могла б вона зустріти іншого чоловіка, якби обставини склались інакше; вона намагалась уявити, які були б ті нездійсненні події, те інше життя, той невідомий їй чоловік. Адже ж не всі вони такі, як Шарль! Адже їй міг попастися хтось гарний, розумний, благородний, принадний… (…) Сонце заходило, і гінкі стовбури виструнчених по прямій лінії дерев вирізьблювались темно-брунатною колонадою на золотому тлі. Еммі ставало моторошно; вона кликала Джалі і хутко поверталась битим шляхом назад у Тост. Дома вона падала в знемозі в крісло і сиділа мовчки весь вечір.

Але наприкінці вересня в її життя увірвалась надзвичайна подія: її було запрошено у Воб’єссар, до маркіза д’Андервільє. (…) Влітку, у самий розпал спеки, у нього прокинувся в горлі нарив, і Шарль порятував його ніби чудом, вчасно розітнувши пухлину ланцетом. (…)

Запрошення на бал у Воб’єссар Емма сприймає як шанс змінити своє життя. Мрії про нове кохання переповнювали її серце, і в ньому не залишалося місця для Шарля Боварі. Але дійсність не дала можливості Еммі стати справді щасливою.

VIII

(…) Емма взялась до свого туалету з запопадливістю й ретельністю дебютантки. Причепуривши зачіску так, як їй радив перукар, вона одягла розстелену на ліжку барежеву сукню. Шарль скаржився, що панталони ріжуть йому в поясі.

– Штрипки заважатимуть мені танцювати, – сказав він.

– Танцювати? – перепитала Емма.

– Авжеж.

– Чи ти збожеволів? Та тебе ж засміють! Сиди вже краще на місці. Та лікарю воно так і личить, – додала вона.

Шарль замовк. Він ходив по кімнаті з кутка в куток, чекаючи, поки жінка прибереться.

Він бачив її в дзеркалі ззаду. Свічки освітлювали її з обох боків. Темні очі її здавалися зовсім чорними; волосся, укладене в гладеньке бандо, злегка випнуті над вухами, лисніло синюватим відливом, в шиньйоні тремтіла на хисткій стеблині троянда, і штучні росинки вигравали на її пелюстках. Сукня була блідо-шафранового кольору, оздоблена трьома букетами роз-помпон із зеленню.

Шарль хотів поцілувати Емму в плече.

– Облиш! – сказала вона. – Сукню помнеш.

Внизу скрипка заграла ритурнель, закурлюкав ріжок. Емма спустилася по сходах, ледве стримуючись, щоб не побігти. (…)

Коли кавалер узяв Емму за кінчики пальців і вона стала з ним у ряд, дожидаючись помаху смичка, серце її забилося дужче. Але незабаром хвилювання щезло. Погойдуючись у ритмі музики, вона плила вперед, ледь поводячи шиєю, і мимоволі посміхалась, коли скрипка співала якесь ніжне соло, під час якого решта інструментів змовкала; тоді виразно чувся чистий дзвін луїдорів, що сипались неподалік на сукно картярських столів. (…)

Повітря в залі стало душним, вогні потьмяніли. Чимало гостей відхлинуло в більярдну. Лакей став на стілець і вибив дві шибки; на брязкіт скла пані Боварі повернула голову й побачила в саду селян, що поприпадали до вікон, заглядаючи в залу. Їй пригадалася ферма Берто. Вона побачила перед собою селянський двір, грязький ставок, батька в блузі під яблунею, саму себе, як вона колись, ще дівчинкою, знімала пальцями вершок із глечиків у молочарні. Але в сьогоднішній пишноті її минуле життя, досі таке ясне, цілком входило в тінь, і її починав навіть брати сумнів, чи справді вона жила тим життям. Вона була тут, і поза цим балом усе було оповите якимось туманом. Вона саме їла мараскінове морозиво, тримаючи в лівій руці позолочене мулеве блюдечко, і, примруживши очі, поволі смакувала його. (…)

Шарль ледве плентався, тримаючись за поручні. Він не чув під собою ніг. П’ять годин поспіль простовбичив він за столами, дивлячись на віст, хоч нічого в тій грі не тямив. З якою насолодою він зітхнув, знявши з себе черевики!

Емма накинула на плечі шаль і розчинила вікно. Надворі стояла темна ніч, накрапав дрібний дощик. Емма вдихала вологе повітря, що відсвіжувало їй повіки. Бальна музика ще дзвеніла в ‘її вухах, і вона намагалась не скоритися сну, щоб продовжити ілюзію цього розкішного життя, з яким вона мала вже прощатись.

Почало світати. Емма довго дивилась на вікна замку, силкуючись відгадати кімнати усіх тих, кого вона бачила увечері, їй хотілося б узнати їхнє життя, проникнути в нього, злитися з ним. (…)

Тим часом Шарль казав слугам запрягти шарабанчик. Його подали до під’їзду, уклали всі речі, і подружжя Боварі, попрощавшись з маркізом та маркізою, рушило назад у Тост.

Емма дивилась мовчки, як крутяться колеса. Шарль умостився на самому краї лавки і правував, розіп’явши руки: конячка трюхикала інохіддю в надто широко розсунутих голоблях. Попущені віжки похльоскували її по крижах, беручись миловинням, а валіза, припасована ззаду, поторохкувала об кузов. (…)

Коли вони приїхали до себе в господу, обід був ще не готовий. Пані розгнівалась. Настазі відповіла їй не надто чемно.

– Геть! – гукнула Емма. – Мені таких грубіянок не треба.

На обід був суп із цибулею і телятина під щавлем. Сівши напроти Емми, Шарль промовив щасливим голосом, потираючи руки:

– Нема як дома! (…)

Наступний день видався їй нескінченно довгим. Вона гуляла в себе в садочку, ходила туди й назад усе тією ж алейкою, спиняючись перед клубами, перед шпалерами абрикосів, перед гіпсовим кюре, здивовано роздивляючись на ці добре знайомі їй предмети. Яким далеким їй здавався вже бал! Хто це віддалив на таку відстань позавчорашній ранок від сьогоднішнього вечора? Ті гостини в замку Воб’єссар стали в її житті зяючим провалом, – так часом бурею розчахне скелю навпіл за одну ніч. Проте Емма скорилась долі; вона побожно сховала в комоді свій святковий туалет, навіть атласні черевички, що в них підошва пожовкла від сковзкого навощеного паркету. І з серцем у неї сталось те саме, що з черевичками: воно потерлось об розкіш і взялося якоюсь незмивною тугою.

Спогади про той бал стали для Емми своєрідним заняттям. Щосереди вона говорила собі, прокидаючись:

“Ах, тиждень тому… два тижні… три тижні тому – я була там!” Мало-помалу всі обличчя змішалися в її пам’яті, призабулись мелодії контрдансів, примеркли барви ліврей і пишнота замкових покоїв; деякі подробиці вивітрились, але жаль залишився. (…)

Часто, коли Шарля не було вдома, вона підходила до шафи і виймала захований поміж білизною зелений шовковий портсигар. Вона розглядала його, розкривала і навіть нюхала пропахлу духом вербени й тютюну підкладку. Чий же він був? Певно, віконтів. Не інакше, як дарунок коханки. Його вишивали на маленьких палісандрових п’яльцях, ховаючись від цікавих очей, над ним годинами просиджувала закохана рукодільниця, мрійливо схиливши кучеряву голівку. Любовні зітхання вплелися тут у кожну петельку канви, кожен стібок голки вшивав якусь надію чи спогад, а все це шовкове шиття було переткано одною мовчазною жагою. А потім віконт забрав якось той дарунок із собою. Про що вони говорили в той час, як цей портсигар лежав на мармуровій поличці каміна, між вазами з квітками й годинником Помпадур? Вона в Тості. А він тепер у Парижі… Париж! Який він, той Париж? (…)

Вона придбала собі план Парижа і часто, водячи пальцем по карті, мандрувала по столиці. Гуляла по бульварах, спиняючись на кожному розі, на перехресті вулиць, перед білими квадратиками кварталів. А коли очі нарешті стомлювались, склепляла повіки й бачила, як у темряві коливаються од вітру вогні вуличних ліхтарів, чула, як лякають підніжки карет, відкидаючись біля театральних під’їздів. Вона передплатила дамський журнал “Кошик” і “Дух салонів”. Не минаючи ані рядочка, жадібно поглинала вона всі звіти про прем’єри, верхогони, вечірки, цікавилась дебютом тої чи іншої актриси, відкриттям нової крамниці. Знала останні моди сезону, адреси фешенебельних кравців, дні прогулянок у Булонському лісі, розклад спектаклів у опері. (…)

Париж, безберегий, як океан, мерехтів перед Емминими очима в рожевій імлі. Проте многолике життя, що вирувало в цій круговерті, все – таки ділилось на якісь частини, розпадалось на окремі картини. Емма помічала з них тільки дві чи три, і вони заслоняли від неї всі інші, як правдиве втілення життя всього людства. В дзеркальних залах, серед овальних столів, застелених оксамитом із золотими торочками, виступав на лискучих паркетах світ дипломатів. Там були сукні з довгими шлейфами, страшні таємниці, бентежні страждання, сховані за чемними усмішками. Потім починалось товариство герцогів і герцогинь; там усі були бліді і вставали о четвертій годині дня; жінки – бідні ангели! – носили спідниці, облямовані англійським мереживом, а чоловіки – невизнані генії під жевжикуватою зовнішністю – замордовували на прогулянках коней, розважались літом у Бадені і, нарешті, років під сорок одружувались із багатими спадкоємицями. В окремих кабінетах нічних ресторанів реготала в сяйві свічок розмаїта юрба літераторів та актрис. Вони були щедрі, мов королі, повні вщерть ідеальних поривань і фантастичних забаганок. Це було якесь піднесене понад життям існування, що рвійно шугало між небом і землею у несказанній величі. Все інше в світі губилось десь у невиразності, не займало певного місця, ніби й не існувало. Чим ближче була дійсність, тим більше відвертались від неї її думки. Все, що безпосередньо оточувало Емму, – нудне село, обмежені міщани, мізерія буденщини, – здавалось їй чимось винятковим у житті, прикрою випадковістю, що не знати як звалилась на її голову, але поза цим тісним колом буяв безмежний світ блаженства й пристрасті. (…)

Вона купила собі бювар, поштового паперу, ручку, конверти, хоч писати не було кому. Зранку вона заходжувалась витирати пил з етажерки, розглядалась у дзеркало, брала книжку, а потім, замріявшись, упускала її на коліна, їй хотілося податися в мандри або повернутися в монастир. Бажалось воднораз померти – і жити в Парижі.

А Шарль – під дощ, під сніг – знай роз’їжджав верхи околишніми путівцями. Він її яєчню за столом на якій-небудь фермі, бабрався в пітних постелях, пускав хворим кров, що часом теплою цівкою дзюрила йому в лице; вистукував недужих, підкачуючи брудні сорочки, вислухував хрипи, розглядав, що було в нічних горшках; зате щовечора знаходив дома веселий вогонь, накритий стіл, м’які меблі і елегантно вбрану гарненьку жінку, від якої так і пашіло свіжістю. Не знати, звідки й брався той аромат – чи не від її тіла напахчувалась сорочка?

Емма чарувала його своєю тонкою вигадливістю: то вона по-новому виріже паперові розетки на свічки, то видумає якусь незвичайну назву для найпростішої страви, абияк звареної наймичкою, і Шарль виїсть, смакуючи, всю тарілку. В Руані вона побачила дам, що носили на годинниках зв’язку брелоків, – накупила того добра й собі. Оздобила камін двома великими вазами синього скла, справила собі несесер із слонової кості, з позолоченим наперстком. Що менше розумівся Шарль на жінчиних примхах, то більше чарували вони його: від них ще повнішим ставало його блаженство, ще лютішим здавалось домашнє вогнище. Вони немов золотим пісочком посипали вузеньку стежечку його життя. (…)

Їй хотілося б, щоб прізвище Боварі – це ж її прізвище! – стало славнозвісним, красувалось у вітринах книгарень, фігурувало в газетах і журналах, гриміло на всю Францію. Але Шарль не відзначався честолюбством. (…)

І взагалі Шарль чимдалі дратував її. З роками в нього з’явилися вульгарні манери: за десертом він стругав ножем пробки від порожніх пляшок, суп їв присьорбуючи, а після їжі прочищав зуби язиком. Він починав гладшати, і здавалося, що очі його, маленькі від природи, придавлювались опасистими щоками до самих скронь. (…)

Але в глибині душі вона сподівалась якоїсь переміни. Як матрос на розбитому кораблі, вона розпачливо металася очима по безкраїй пустелі свого життя, виглядаючи білого вітрила в тумані дальніх обріїв. Вона не знала, що то буде за випадок, яким вітром принесе його до неї, до якого берега приб’є; вона не знала, чи то буде шлюпка, чи трипалубний корабель, чи буде він навантажений стражданням, чи налитий щастям аж по люки. Але, прокидаючись уранці, вона щоразу сподівалась, що це станеться сьогодні, – і прислухалась до кожного шуму, зривалася з місця, дивувалась, що нема нікого й нічого. А коли заходило сонце, вона журилась і не могла діждатись завтрашнього дня. (…)

(Переклад Миколи Лукаша)

Ключові компетентності

Спілкування державною мовою. 1. Дайте тлумачення поняття “боварізм”. Установіть його зв’язок із романтизмом і романтичною свідомістю. Математична компетентність. 2. Складіть схему “Чоловіки довкола Емми Боварі: які вони?”. Компетентності в природничих науках і технологіях. 3. Доведіть, що Г. Флобер виступає в романі як дослідник-природознавець, точно і детально описуючи реальні факти, нічого не приховуючи. Інформаційно-цифрова компетентність. 4. Підготуйте презентацію на тему “Світ фантазій Емми Боварі”. Уміння вчитися. 5. Окресліть коло читання і захоплень Емми Боварі. Які книжки XVIII-XIX ст., на вашу думку, їй би було варто прочитати, щоб не потрапити в полон ілюзій? Ініціативність і підприємливість. 6. У чому виявилася підприємливість Емми, щоб облаштувати своє життя? Які вчинки героїні ви схвалюєте, а які – засуджуєте? Поясніть. Соціальна та громадянська компетентності. 7. Подискутуйте на тему: “Чи існує боварізм серед сучасної молоді?” Обізнаність та самовираження у сфері культури. 8. Уявіть, що ви кінорежисер. Як би мала виглядати, на вашу думку, головна героїня роману Г. Флобера “Пані Боварі”? Опишіть. Екологічна грамотність і здорове життя. 9. Як ви вважаєте, чи є моральність складовою психологічного здоров’я людини? Доведіть це на прикладі героїні роману “Пані Боварі”.

Предметні компетентності

Знання. 10. Розкрийте особливості об’єктивного стилю Г. Флобера. 11. Поясніть підзаголовок роману – “Побут провінції”. Діяльність. 12. Охарактеризуйте образ Емми Боварі (від імені Шарля, Леона, Родольфа, від себе – за вибором). Цінності. 13. Сформулюйте цінності та ідеали Емми Боварі, а також причини, чому героїня не досягла їх у житті. 14. Як у творі розгортається конфлікт мрії та дійсності? 15. Що головне для Емми Боварі – зовнішній вигляд людини чи її внутрішній світ? Наведіть аргументи.



ПАНІ БОВАРІ – ГУСТАВ ФЛОБЕР – ФРАНЦІЯ – РОМАН XIX СТОЛІТТЯ – посібник-хрестоматія