ПОРТРЕТ ДОРІАНА ГРЕЯ (1891) – Оскар Уайльд 1854-1900 – АНГЛІЯ – РОМАН XIX століття

Роман (Скорочено)

Передмова

Митець – творець прекрасного.

Ті, що в прекрасному вбачають бридке, – люди зіпсуті, які, однак, не стали через те привабливі. Це вада.

Ті, що в прекрасному здатні побачити прекрасне, – люди культурні. На них є надія.

Але обранцями є ті, для кого прекрасне означає лише одне – Красу.

Немає книжок моральних або неморальних. Є книжки добре написані або погано написані. От і все.

Ненависть XIX ст. до романтизму – це лють Калібана1, який не побачив своєї подоби в дзеркалі.

Моральне життя людини – для митця лише частина об’‎єкта. А моральність мистецтва полягає в досконалому використанні недосконалих форм.

Митець не має нездорових нахилів. Йому дозволено зображувати все.

Думка й мова для митця – знаряддя мистецтва.

Розбещеність і чеснота для митця – матеріал мистецтва.

З погляду форми, узірцем усіх мистецтв є мистецтво музики. З погляду почуття – мистецтво актора.

У будь-якому мистецтві є й пряме значення, і символ.

Ті, хто силкується розкрити символ, ризикують також.

Глядача, а не життя – ось що, власне, відображає мистецтво.

Суперечки з приводу твору мистецтва свідчать, що цей твір новий, складний та життєздатний.

Будь-яке мистецтво не дає жодної користі.

О. Уайльд

Коментарі

Природа наділила Доріана Грея божественною красою. Усе в його зовнішності, одязі, поведінці було прекрасним. Художник Безіл Голворд, зачарований красою Доріана, написав його портрет, який надзвичайно вразив лорда Генрі Воттона. Лорд Генрі зацікавився вродливим юнаком і вирішив узятися за його виховання.

РОЗДІЛ І

Студія художника була сповнена густих пахощів троянд, а коли в саду знімався літній легіт, він доносив крізь відчинені двері то п’‎янкий запах бузку, то м’‎який аромат рожевих квіток шипшини.

З перського дивана, де лежав лорд Генрі Воттон, курячи одну по одній цигарки, можна було побачити лише блиск золотаво-ніжного, як мед, цвіту верболозу, тремтливе віття якого немовби насилу витримувало тягар полум’‎яної краси. Зрідка на довгих шовкових шторах величезного вікна миготіли химерні тіні птахів, утворюючи на мить щось подібне до японського малюнка, і тоді лорд Генрі думав про художників із Токіо, які за допомогою засобів мистецтва намагалися передати відчуття швидкості й руху. Ще більше пригнічувало тишу сердите гудіння бджіл, що монотонно й настійливо кружляли навколо покритих золотистим пилком вусиків розлогої жимолості. Невиразний клекіт Лондона долинав, наче басова нота далекого органа.

Посеред кімнати стояв на мольберті зроблений у повний зріст портрет надзвичайно вродливого юнака, а перед портретом сидів сам художник Безіл Голворд (…).

Художник дивився на прегарну юнакову постать, що її він так майстерно зобразив на полотні, й обличчя йому опромінював задоволений усміх (…).

– Це твоя найкраща робота, Безіле, найкраща з усіх, що ти створив, – мляво сказав лорд Генрі. – Ти обов’‎язково повинен надіслати її наступного року на виставку в “Гровнері” (…).

П. Тіріат. Ілюстрація до роману О. Уайльда “Портрет Доріана Грея”. 1890-і роки

1Калібан – персонаж “Бурі” В. Шекспіра, антагоніст мудреця Просперо, слуга, що постає проти господаря, грубий, злий, неотесаний дикун.

– Я взагалі не збираюся ЇЇ виставляти, – відгукнувся Безіл, кумедно закидаючи голову. – Ні, я не відішлю ЇЇ нікуди. (…)

– Не відішлеш ЇЇ нікуди? Мій любий, чому? Ти маєш якісь підстави? (…) Цей портрет підніс би тебе, Безіле, далеко над усіма молодими художниками в Англії й примусив би старих запалитися ревнощами, якщо вони ще здатні на емоції.

– Я знаю, ти будеш сміятися з мене, але я справді не можу виставити цей портрет, – повторив художник. – Занадто багато самого себе я вклав у нього. (…)

– Занадто багато самого себе! Слово честі, Безіле, я не думав, що ти такий марнославний. Ти, з твоїм суворим обличчям і чорним, як вугілля, волоссям, – і цей юний Адоніс, наче зроблений із слонової кістки й трояндових пелюсток! Не бачу найменшої схожості між вами!.. Ну звичайно, у тебе одухотворене лице й таке інше. (…) Але Краса, справжня Краса, закінчується там, де починається одухотвореність. Інтелект – уже сам собою диспропорційний. Він нівечить гармонію обличчя. Ту ж мить, як хтось береться думати, у нього або видовжується ніс, або розширюється чоло, або щось інше псує обличчя (…). Судячи з портрета, твій таємничий юний друг, імені якого ти не хочеш назвати, має чарівну вроду, – отже, він ніколи не думає. Він – прекрасне бездумне створіння, яке мусить бути з нами завжди (…). Не лести собі, Безіле: ти ані крихти не схожий на нього.

– Ти не розумієш мене, Гаррі, – сказав митець. – Звичайно, я не схожий на нього. Правду кажучи, я б навіть жалкував, якби став схожим на нього. Я щиро кажу. Усіма, хто має непересічний розум чи красу, правує в житті лихий фатум – той самий, що спрямовував непевну ходу королів протягом усієї історії. Краще не вирізнятися у своєму середовищі, бо на цьому світі виграють лише потвори й нездари. Вони можуть невимушено сидіти й позіхати на виставі життя. Якщо їм нічого не відомо про радість перемоги, то вони обходяться й без гіркоти поразки. Вони живуть так, як ми всі мали б жити: байдужно, без турбот, без хвилювань. (…) Твоя знатність і багатство, Гаррі; мій розум і хист, хоч які вони є; врода Доріана Грея – за все це, чим боги нас наділили, ми дорого заплатимо, заплатимо невимовними муками…

– Доріан Грей? Це його ім’‎я? – спитав лорд Генрі, підходячи через кімнату до Голворда.

– Так. Я не збирався називати його тобі.

– Але чому?

– Просто сам не знаю… Коли хтось мені дуже подобається, я ніколи й нікому не називаю його імені, бо це немовби значить поступитися частиною дорогої тобі людини. (…) Виїжджаючи з Лондона, я ніколи не кажу своїм, куди я їду, бо якби я сказав, – уся б насолода пропала. Напевно, це чудна звичка, але все-таки вона вносить чимало романтичного в життя. Ти, мабуть, думаєш, що все це страшенні дурниці?

– Анітрохи, – відповів лорд Генрі, – анітрохи, любий Безіле. Ти, здається, забуваєш, що я одружений; а єдине, чим шлюб зачаровує, – це приховування правди, без чого не обходяться ані чоловік, ані жінка. Я ніколи не знаю, де моя дружина, і вона ніколи не знає, що я роблю. Зустрівшись випадково, ми з найсерйознішими мінами торочимо одне одному найбезглуздіші історії. Моїй дружині це вдається куди краще, ніж мені, – вона ніколи при цьому не бентежиться так, як я. І заскочивши десь мене, вона зовсім не зчиняє сварки. Часом мені навіть хочеться вивести її з рівноваги, а вона тільки сміється та й годі.

– І як ти можеш таке казати про своє подружнє життя?! – зауважив Безіл Голворд, підходячи до дверей у садок. – Я впевнений, що насправді ти дуже порядний сім’‎янин і просто соромишся власних чеснот. Дивна ти людина, Гаррі! Ти ніколи не кажеш нічого морального й ніколи не робиш нічого неморального. Твій цинізм – це тільки поза. (…)

Обидва молодики вийшли в садок і сіли на бамбукову лаву в затінку високого лаврового куща (…). Якусь хвилю обоє сиділи мовчки. Тоді лорд Генрі витягнув годинник.

– На жаль, мені вже час іти, Безіле, – тихо промовив він. – Але мені хотілося б, щоб ти відповів на те моє запитання.

– На яке саме? – запитав художник, не підводячи погляду. (…)

– Я хочу, щоб ти все ж таки пояснив мені, чому ти відмовився виставити портрет Доріана Грея. Я хочу знати справжні причини. (…)

– Ти розумієш, Гаррі, – Безіл Голворд подивився йому просто в обличчя, – кожен портрет, намальований з натхненням, – це, власне, портрет художника, а не того, хто йому позував. Натурник – то суто зовнішнє. Маляр на полотні розкриває не його, а скоріше самого себе. Ось через це я й не виставлю цього портрета – я боюся, чи не виказав у ньому секрету власної душі.

Лорд Генрі засміявся.

– Ну й що ж то за секрет?

– Добре, я розповім тобі… – збентежено почав художник. – (…) Сумніваюся, чи ти зрозумієш мене. Та й навряд чи повіриш цьому…

– Я цілком певен, що зрозумію, – відповів лорд Генрі. (…)

– Ось уся ця історія, – почав художник. – Кілька місяців тому мені довелося бути на вечорі в леді Брендон. (…) Пробувши у вітальні хвилин десять і набалакавшись із гладкими препишними вдовицями й нудними академіками, я раптом зауважив, що хтось на мене дивиться. Повернувшись убік, я вперше побачив Доріана Грея. Коли наші очі зустрілися, я відчув, що блідну. На мить мене пройняв інстинктивний страх. Я збагнув: переді мною така чарівна врода, що може поглинути всю мою душу, усе моє єство, ба навіть усе моє мистецтво, коли я тільки піддамся ЇЇ чарам. Мені не потрібно було жодних сторонніх впливів у житті. Ти добре знаєш, Гаррі, яка незалежна вдача в мене. Я завжди був сам собі пан, принаймні аж доки зустрівся з Доріаном Греєм… Але не знаю, як і пояснити це… Немовби чийсь голос казав мені, що життя моє може круто змінитися. Я невиразно передчував, ніби доля готує для мене витончені радощі й такі ж витончені страждання. Опанований страхом, я повернувся, щоб вийти з кімнати. Не те, щоб сумління мене підганяло, ні, це, певніше, було боягузтво (…). І ось раптом я опинився лице в лице з юнаком, зовнішність якого так дивно вразила мене. Ми стояли зовсім близько – мало не торкались один одного. Наші очі знову зустрілися. Хай це було нерозважливо, проте я попросив леді Брендон познайомити нас. Зрештою, воно, мабуть, було не так нерозважливо, як просто неминуче. Ми й без знайомства, однак, заговорили б між собою – я був у цьому впевнений. Доріан згодом казав мені, що в нього в ту мить теж промайнула така думка. Він також відчув, що нас звела доля. (…)

Лорд Генрі погладив гостру каштанову борідку й постукав ебеновою тростиною з китичкою по носаку лакованого черевика.

– (…) Краще розповідай мені далі про Доріана Грея. Ви часто зустрічаєтеся?

– Кожен день. Я був би нещасний, якби не бачив його щодня. Він став мені необхідний, як повітря.

– Це дуже дивно, Безіле! Не думав я, що ти коли-небудь зацікавишся чимось іншим, крім свого мистецтва.

– Тепер він – усе моє мистецтво, – повагом сказав художник. – Я часом думаю, Гаррі, що у світовій історії є лише два важливі моменти. Перший – це поява нових засобів у мистецтві, другий – поява нового образу в мистецтві. (…) У світі немає нічого, що мистецтво не може передати. І я знаю: те, що я створив після знайомства з Доріаном Греєм, виконане непогано – воно найкраще в моєму доробку. Але якимсь дивним чином – хтозна, як би це тобі пояснити – краса його немовби пробудила в мені зовсім новий метод творчості, зовсім новий стиль. (…) От саме цим став для мене Доріан Грей. (…) Позасвідомо він окреслює для мене обриси якоїсь нової школи – школи, що мусить сполучити всю пристрасність романтичного духу й усю досконалість духу Стародавньої Еллади. Гармонія душі й тіла –

Які вагомі ці слова! У нестямності своїй ми роз’‎єднали їх і винайшли вульгарний реалізм і пустий ідеалізм. (…)

– Безіле, я мушу побачити цього Доріана Грея.

Голворд підвівся й пройшовся по садку, потім повернувся до лави.

– Розумієш, Гаррі, Доріан Грей для мене просто збудник у творчості. Ти, можливо, не побачиш у ньому нічого. Я бачу в ньому все. (…)

– Тоді чого ж ти не хочеш виставляти його портрет? – спитав лорд Генрі.

– Та того, що в цьому портреті мимоволі відбилося моє… ну, сказати б, мистецьке обожнення образу Доріана. Певна річ, він нічого цього не знає й не знатиме – я зовсім не кваплюся говорити йому про це. Але люди могли б угадати правду, а я не збираюсь оголювати душу перед їхніми хтивими очима. Я ніколи не покладу своє серце їм під мікроскоп. Занадто багато вклав я своєї душі в цей портрет. (…)

Лорд Генрі повернувся до Голворда:

– Любий мій, я оце пригадав, де я чув ім’‎я Доріана Грея. Це було в моєї тітоньки, леді Агати. Вона розповідала мені, що знайшла пречудесного юнака, котрий обіцяв допомагати їй в благодійництві в Іст-Енді, і що звуть його Доріан Грей. Щоправда, вона ані півсловом не натякнула на його вроду. (…) Я зразу уявив такого добродія в окулярах, з прилизаним волоссям, як він важко ступає дебелими ногами… Шкода, що я тоді не знав про вашу дружбу. (…)

– Містер Доріан Грей у студії, сер, – доповів слуга, з’‎являючись у садку.

– Тепер тобі хоч-не-хоч доведеться познайомити нас, – засміявся лорд Генрі. (…)

– Доріан Грей – мій найдорожчий друг. Твоя тітонька мала цілковиту рацію – душа в нього чиста й прекрасна. Не зіпсуй його, Гаррі. Світ широкий, і в ньому багато чарівних людей. Тож не забирай від мене цієї єдиної людини, що надає принади моєму мистецтву. Моє майбутнє як художника залежить від нього. Пам’‎ятай, Гаррі, я покладаюся на тебе.

– Що за дурниці ти торочиш?! – з усміхом перервав Голворда лорд Генрі й, узявши його під руку, трохи не силою повів до будинку.

РОЗДІЛ II

Увійшовши, вони побачили Доріана Грея. Він сидів за роялем, спиною до них, і гортав сторінки “Лісових сцен” Шумана.

– Це ж чудові речі, Безіле! – вигукнув він. – Позичте їх мені, я хочу їх вивчити!

– Це цілком залежить від того, як ви сьогодні позуватимете, Доріане.

– Ой, як мені воно набридло! Я вже й портретові своєму не радий, – з вередливою міною відповів юнак, повертаючись на стільчику. Завваживши незнайоця, він зайшовся легкою барвою та схопився на ноги. – Перепрошую, Безіле, я не знав, що ви не самі.

– Знайомтеся, Доріане, це – мій давній друг ще з Оксфорда. Я тільки-но говорив йому, як добре ви позуєте, а ви взяли та й зіпсували все. (…)

Лорд Генрі подивився на нього. Так, безперечно, цей юнак – з ніжними обрисами ясно-червоних уст, чистими блакитними очима, золотистими кучерями – був надзвичайно вродливий. Його обличчя чимось викликало довіру. З нього промовляла вся щирість юності, уся чистота юнацького запалу, життєвий бруд ще не позначив його своїм тавром. Чи ж дивина, що Безіл обожнював Доріана! (…)

– Ну, а тепер, Доріане, станьте на поміст і не дуже ворушіться. І не звертайте ніякої уваги на те, що говоритиме лорд Генрі. Він має вкрай поганий вплив на всіх своїх друзів, за винятком хіба що мене.

Доріан Грей з виглядом юного грецького мученика ступив на підвищення, зобразивши невдоволену гримасу до лорда Генрі, який дуже йому сподобався. Він був такий несхожий на Безіла! Між ними двома – разючий контраст. І голос у лорда Генрі такий приємний!..

Трохи згодом Доріан Грей звернувся до нього:

– Ви справді маєте поганий вплив, лорде Генрі? Аж настільки поганий, як каже Безіл?

– Доброго впливу взагалі не існує, містере Грей. Будь-який вплив неморальний – неморальний з наукового погляду.

– Чому це?

– Тому що впливати на когось – це означає віддавати комусь власну душу. Людина вже не захоплюється своїми природними пристрастями. І чесноти вона переймає від інших, і гріхи, – коли є така річ, як гріх, – запозичує. Людина перетворюється на відлуння чужої музики, на актора, що грає не для нього написану роль. Мета життя – розвиток власного “я”. Повністю реалізувати своє єство – ось для чого існує кожен із нас. Але в наш час люди стали боятися самі себе. Вони забули найвищий з усіх обов’‎язків – обов’‎язок перед самим собою. (…)

– Доріане, будьте слухняним хлопчиком, поверніть голову трохи праворуч, – сказав художник. Поринувши в роботу, він усвідомлював тільки те, що ніколи раніше не бачив такого виразу в юнака на обличчі.

– А проте, – низьким мелодійним голосом вів далі лорд Генрі з граціозним помахом руки, притаманним йому ще з Ітона, – я певен, що якби кожна людина проживала все своє життя повністю й цілковито, даючи вияв кожному почуттю, вираз кожній думці, утілюючи кожну мрію, – тоді, я певен, світ дістав би такий свіжий та дужий збудник радості, що ми забули б усі хвороби середньовіччя й повернулися до еллінського ідеалу, а можливо, і до чогось іще кращого, ще багатшого. Але й найхоробріший із нас боїться самого себе. Самозаперечення, цей трагічний пережиток дикунських збочень, і досі калічить нам життя. Ми покарані за свою самопожертву. Кожен імпульс, що ми намагаємося притлумити, нависає над розумом та отруює нас. А згрішивши, ми покінчуємо з гріхом, бо, уже вчинюючи гріх, людина очищується. Тоді залишаються тільки згадки про насолоду або розкоші каяття. Єдиний спосіб позбутися спокуси – піддатися їй. А опиратиметеся спокусі – і ваша душа знеможе від жадання речей, які ви самі собі заборонили, від бажань, що їх ваші ж потворні закони зробили потворними й незаконними. Хтось сказав, що найбільші події світу відбуваються в людському мозку. І так само слушно, що найбільші гріхи світу здійснюються в людському мозку й тільки там. Та й ви самі ж, містере Грей, – і у світлому своєму отроцтві, і в рожевій юності, – не раз зазнавали пристрастей, що лякали вас, думок, що сповнювали вас жахом, мрій та сонних марень, сама лише згадка про які може спопелити вам щоки соромом…

– Стривайте! Стривайте! – затинаючись пробелькотів Доріан Грей. – Ви приголомшили мене. Я не знаю, що сказати. (…) Не говоріть більше! Дайте мені подумати… (…)

З ледь помітним усміхом лорд Генрі слідкував за юнаком. Він добре знав, коли треба помовчати. Доріан збудив у ньому щиру зацікавленість, і він сам був вражений несподіваною дією своїх слів. (…)

– (…) Ви надзвичайна людина, містере Грей, – провадив далі лорд Генрі. – Ви знаєте більше, ніж вам здається, але менше, ніж вам хочеться знати. (…) – Сядьмо в затінку, – запропонував лорд Генрі. – (…) Якщо ви будете довго на сонці, то зіпсуєте шкіру, і Безіл ніколи більше не малюватиме вас. Вам не варто бувати на сонці. Засмага вам не пасуватиме.

– Ну й що з того? – засміявся Доріан Грей, сідаючи на лаву в кінці саду.

– З того випливає все для вас, містере Грей. Адже перед вами чудова юність, а юність – це єдина річ у світі, яку варто мати!

– Я не відчуваю цього, лорде Генрі.

– Авжеж, ви не відчуваєте цього зараз. А коли до вас прийде старість, коли ваше обличчя змарніє та вкриється зморшками, коли думки зорють вам чоло борознами й пристрасть опече вам уста гидким вогнем, ви з жахом це відчуєте. Тепер, куди б ви не пішли, ви чаруєте всіх. Та хіба завжди буде так? У вас, на диво, прекрасне обличчя, містере Грей. Не хмурте брів, – справді прекрасне! А краса є прояв генія – ба навіть вище за генія, і то настільки, що це не потребує пояснення. Краса – це одна з найбільших істин світу, як сонячне світло, як весняна пора, як відбиття в темних водах тієї срібної шкаралупи, що ми звемо місяцем (…) Так, містере Грей, боги були щедрі до вас. Але що вони дають, те скоро й забирають. Перед вами лише кілька років життя справжнього, багатющого, розмаїтого! А коли ваша юність мине й врода разом із нею, тоді ви раптом відкриєте, що для вас не залишилося перемог, або ж змушені будете вдовольнитися мізерними перемогами, що їх пам’‎ять про минуле зробить ще більш гіркими, ніж поразки. Кожен місяць наближає вас до того жахливого майбутнього. (…) Ваше лице стане жовтавим, щоки позападають, очі потьмяніють. Ви будете неймовірно страждати… О! Розкошуйте часом, доки юні! (…) Юність, юність! Нічого чистого немає у світі, крім юності!

Доріан Грей зачудовано слухав, широко розплющивши очі. (…) Минула чверть години. Голворд перестав малювати. Звівши брови, він довго дивився спершу на Доріана Грея, а потім на портрет, покусуючи кінчик пензля.

– Усе! – мовив він нарешті й, нахилившись, підписав великими червоними літерами своє ім’‎я в лівому кутку картини.

Підступивши ближче, лорд Генрі уважно оглянув портрет. Це був, без жодних сумнівів, чудовий витвір мистецтва, та й подібність його до прообразу була разюча.

– Любий мій, від щирого серця поздоровляю тебе, – сказав він. – Це найкращий портрет нашого часу. Містере Грей, підійдіть-но й погляньте самі!

Юнак сіпнувся, мов розбуджений із задуми. (…)

Доріан недбало пройшов повз картину й повернувся до неї обличчям. Ледве скинувши оком на портрет, він мимохіть ступив крок назад та аж зашарівся від задоволення. У погляді його заіскрилася радість, немовби він уперше впізнав себе. Юнак стояв непорушний та зачудований, чуючи краєм вуха, що Голворд звертається до нього, але не розуміючи слів. Усвідомлення своєї краси спало на Доріана як одкровення. Він ніколи не помічав її раніше! Безілові компліменти здавалися йому просто чарівною даниною дружби – він слухав їх, сміявся й забував про них. Вони не впливали на його душу. Та от прийшов лорд Генрі Воттон зі своїм дивним панегіриком юності, зі своїм моторошним застереженням про її тлінність. Це відразу розворушило Доріана, й ось зараз, коли він стояв, удивляючись у відображення своєї вроди, у його свідомості вияснів увесь глибокий сенс тих слів. Так, прийде день, коли його обличчя зморщиться й висохне, очі потьмяніють і втратять барву, стан зігнеться й ослабне. Померхнуть червоні уста, злиняє золото волосся. Життя, творячи йому душу, спотворюватиме тіло. Його стареча незграбність викликатиме тільки відразу й огиду.

На думку про це Доріана, мов ножем, різонув біль, і кожна жилка в ньому задрижала. Очі його стали темні, як аметист, і затуманилися слізьми. На серце ніби лягла крижана рука. (…)

– Який жаль! – пробурмотів Доріан Грей, усе ще не зводячи очей з картини. – Який жаль! Я зістарюся, стану бридким і потворним, а цей портрет навік залишиться молодим. Він ніколи не буде старішим, ніж ось цього червневого дня… О, якби тільки можна було навпаки! Якби це я міг залишатися завжди молодим, а старішав – портрет! За це… за це… я віддав би все! Так, усе, геть-чисто все на світі! Я віддав би за це навіть саму душу! (…) Тепер я знаю, що, утрачаючи вроду, людина втрачає все. Ваш портрет навчив мене цього. Лорд Генрі Воттон має цілковиту рацію. Юність – це єдине, що варто мати. Коли я побачу, що старію, то накладу на себе руки. (…)

Обкладинка до роману О. Уайльда “Портрет Доріана Грея”

Коментарі

Портрет Доріана Грея набув чарівної сили, а юнак – вічної молодості.

Його увагу привернула одна молода актриса – Сібіл Вейн, про яку він розповідає лорду Генрі Воттону. Лорд висловлює цинічні міркування щодо жінок і кохання, під впливом яких Доріан Грей змінюється. Оскільки він зробив красу й насолоду сенсом свого життя, то й у коханні шукає лише естетичне задоволення, не думаючи про те, що комусь може завдати болю…

РОЗДІЛ IV

Одного дня в Мейфері через місяць Доріан Грей сидів у розкішному кріслі в маленькій бібліотеці будинку лорда Генрі. (…)

Лорд Генрі ще не повернувся. Він, як завжди, спізнювався, дотримуючись принципу, що пунктуальність – це крадій часу. (…)

– (…) Даруйте, що примусив вас чекати, Доріане. На Вордор-стріт я нагледів шматок старовинної парчі, і довелося години дві за нього торгуватися. Нині люди знають ціну всього, хоч і не мають уявлення про справжню вартість. (…)

– Ніколи не одружуйтеся, Доріане. Чоловіки одружуються з утоми, жінки – з цікавості; ті й ті розчаровуються.

– Та я й не збираюсь одружуватися, Гаррі. Я занадто закоханий. Це теж один з ваших афоризмів. Я втілюю його в життя, як роблю тепер з усім, що ви кажете.

– У кого ж ви закохані? – спитав лорд Генрі, помовчавши.

– В одну актрису, – зашарівшись відповів Доріан Грей. – (…) Її звуть Сібіл Вейн.

– Ніколи не чув про таку.

– І ніхто ще не чув. Проте колись почують. Вона – геній.

– Любий хлопчику, жінка не може бути генієм. Жіноцтво – декоративна стать. Вони ніколи не мають чого сказати світові, але кажуть, і то чарівно. Жінки уособлюють торжество матерії над розумом, так само як чоловіки – торжество розуму над мораллю.

– Гаррі, як ви можете!

– Любий Доріане, це щира правда. Якраз тепер я студіюю жіноцтво, отож мушу знати. (…) На весь Лондон є тільки п’‎ять жінок – путніх співбесідниць, та й то дві з них не для пристойного товариства… Та нехай… краще розкажіть мені про свого генія. Коли ви познайомилися з нею? (…)

– Тижнів зо три.

– І де ж ви побачили її вперше?

– Зараз розповім; тільки ви не повинні бути байдужим, Гаррі! Адже, зрештою, цього ніколи б не сталося, якби я не познайомився з вами. Це ж ви наповнили мене шаленим бажанням дізнатись усе про життя. Відтоді, як ми познайомилися, душа моя втратила спокій, кожна жилка звабно тріпотіла в мені… Отже, я опинився в поганенькій тісній ложі, а просто переді мною красувалася абияк розмальована завіса. (…) Я вже подумував, чи не вибратися звідтіля, коли це погляд мій упав на афішу. І, як би ви гадали, Гаррі, що за п’‎єсу вони ставили?

– Певно, щось на зразок “Хлопчина-ідіот” або “Німий та безвинний”. (…)

– Цю п’‎єсу, Гаррі, ви добре знаєте. Це “Ромео та Джульетта”. Правду сказати, мене аж пересмикнуло від думки побачити Шекспіра в такій глухій дірі. (…) И актори, і декорації – усе це виглядало гротескно, нагадуючи ярмарковий балаган. Але Джульетта!.. Гаррі, уявіть дівчину літ сімнадцяти, обличчя в неї – наче квітонька, голівка грекині, а на ній темно-каштанові коси заплетено. Очі її – немов бузкові плеса пристрасті, а вуста – пелюстки троянди… Такої прегарної краси я ніколи в житті не бачив! (…) А її голос! Я ніколи не чув такого! Ви знаєте, як може зворушувати голос! Ваш голос і голос Сібіл Вейн – їх мені повік не забути! Заплющивши очі, я чую їх, і кожен із них каже щось відмінне. І я не знаю, котрого слухатися. Як же я міг не покохати її? Гаррі, я закоханий у неї! Вона для мене – усе в житті. Вечір за вечором я ходжу дивитися на її гру. Сьогодні вона – Розалінда, завтра – Імоджена. (…) Я бачив її в усіх віках і в усіх убраннях. Звичайні жінки ніколи не розпалюють уяви. Вони обмежені своєю добою. Ніякі чудеса не можуть змінити їх. Душі їхні пізнаєш так само легко, як і їхні капелюшки, – жодних зусиль на те не треба. У них немає ніякої таємниці. (…) Але актриса!.. О, актриса – це щось зовсім інше! (…) Третього вечора. Вона тоді грала Розалінду. Я вже не міг стримуватися. Під час вистави я кинув їй квіти, і вона глянула на мене. Принаймні так мені здалося… (…) Коли я почав говорити, що захоплений її грою, очі в неї широко розкрились у такому милому подиві – вона, здається, зовсім не свідома власної сили. Мабуть, і вона, і я були тоді досить збентежені. Старий єврей, усміхаючись, стовбичив на порозі запорошеної акторської кімнатки й просторікував перед нами, а ми обоє собі дивилися одне на одного, мов діти. Він уперто титулував мене “мілордом”, тож я мусив запевнити Сібіл, що я зовсім не лорд. А вона сказала мені просто: “Ви більше схожі на принца. Я називатиму вас Чарівний Принц”.

– Слово честі, Доріане, міс Сібіл знається на компліментах!..

– Ви не розумієте її, Гаррі. Я ж для неї немов герой із п’‎єси! Вона нічого не відає про реальне життя. Живе вона разом із матір’‎ю, виснаженою, змарнілою жінкою, яка першого вечора в якомусь червоному капоті грала леді Капулетті. По матері видно, що колись вона бачила кращі дні. (…)

– І що ж ви думаєте робити? – спитав нарешті лорд Генрі.

– Я хочу, щоб ви й Безіл пішли зі мною подивитися на її мистецтво. Я не маю жодного сумніву, що ви теж визнаєте хист Сібіл Вейн. Тоді треба буде вирвати її з рук того єврея. Вона зв’‎язана контрактом ще на три роки, точніше, на два роки й вісім місяців. Певна річ, я заплачу йому щось. А коли все це влаштується, візьму в оренду який-небудь театр у Вест – Енді й покажу її світові в усій її силі! Вона зачарує всіх так само, як зачарувала мене.

– (…) А коли ж ми підемо до театру?

– (…) Завтра вона грає Джульетту.

– Гаразд. Зустрінемось о восьмій вечора. Я привезу Безіла. (…)

Коли юнак вийшов, лорд Генрі задумався, опустивши важкі повіки. Мало хто коли цікавив його так, як Доріан Грей, це, безперечно, а проте безтямне юнакове поклоніння перед кимось іншим не викликало в нього найменшої образи чи ревнощів. Він навіть був задоволений цим – тепер вивчення Доріана ставало ще цікавішим! Лорд Генрі завжди захоплювався методами природничих наук, але ординарні їх об’‎єкти видавалися йому нудними й мізерними. Отож він почав з розтину самого себе, а закінчив розтинами інших. Людське життя – це єдине, що варто вивчати. Проти цього решта світу – ніщо. (…)

Лорд Генрі розумів, – і на цю думку його агатово-карі очі радісно зблиснули, – що всі ті зміни в Доріані спричинив він, що це музика його мелодійних слів навернула Доріанову душу до тієї білявої дівчини й примусила юнака уклінно схилитися перед нею. Так, Доріан значною мірою був його, Генрі, витвором, і тому так рано зміг цей юнак пізнати суть життя. (…)

Лорд Генрі думав про юне пломенисте життя свого нового друга, силкуючись розгадати, яка йому судилася доля.

Повернувшись додому десь о пів на першу ночі, він побачив на столі в передпокої телеграму. Доріан Грей сповіщав про свої заручини із Сібіл Вейн.

РОЗДІЛ VI

– Ти вже чув новину, Безіле? – звернувся лорд Генрі до Голворда, щойно той з’‎явився в окремому кабінеті ресторану “Брістоль”, де було накрито стіл на три особи.

– Ні, не чув, Гаррі. А що таке? – спитав художник, віддаючи пальто й капелюх служникові, який провів його до номера. (…)

– Доріан Грей заручився, – промовив лорд Генрі, пильно дивлячись на художника. Голворд здригнувся й спохмурнів. (…)

– З ким?

– З якоюсь акторкою.

– Не можу повірити. Доріан такий розважливий!

– Доріан досить розумний, щоб робити час від часу дурниці, любий Безіле.

– Навряд чи одруження – така дурниця, яку можна робити “час від часу”, Гаррі!

– (…) А втім, я не сказав, що він одружився. Я сказав, що він заручився. А це зовсім різні речі. (…) А коли йдеться про Доріанів шлюб – це, певна річ, дурниці. Є інші, цікавіші форми зв’‎язку між чоловіком і жінкою. (…) А ось і сам Доріан! Він розповість тобі більше, ніж я.

– Гаррі, Безіле, дорогі мої, ви повинні привітати мене! – мовив юнак, скидаючи вечірній плащ, підбитий атласом, і тиснучи руки друзям. – Ніколи я ще не був такий щасливий! Звичайно, це доволі несподівано, як узагалі буває все чудесне в житті. Хоча мені здається, що саме цього я завжди й прагнув.

Він аж пашів від збудження й радості та виглядав навдивовижу прекрасним.

– Бажаю вам щастя на ціле ваше життя, Доріане! – сказав Голворд. – Але чому ви не сповістили мене про свої заручини? Я не можу вам дарувати цього.

– А я не можу дарувати вам спізнення на обід, – усміхнено докинув лорд Генрі, кладучи руку юнакові на плече. – Сідаймо краще до столу та погляньмо, що тут новий шеф-кухар приготував. А тоді ви нам і розповісте все, як годиться.

– Та тут немає що багато розповідати, – почав Доріан, коли вони сіли за невеликий круглий стіл. – А сталося все ось як. Учора надвечір, пішовши від вас, Гаррі, я переодягся вдома (…) й о восьмій годині поїхав до театру. Сібіл грала Розалінду. Декорації були, як завжди, жахливі, Орландо просто смішний… Але Сібіл! Якби ви її тільки бачили! Очей не можна було відвести від її стрункої постаті, коли вона вийшла на сцену, у костюмі хлопчика. (…) Волосся обрамляло їй обличчя, як темне листя бліду троянду. А грала вона… Ну, та ви самі побачите її сьогодні. Вона просто вроджена актриса! Я сидів у пошарпаній ложі, не тямлячись від захвату. Я забув, що я в Лондоні та в дев’‎ятнадцятому столітті. Я був із своєю коханою далеко, у тому пралісі, де ще нога людська не ступала… Після вистави я пішов за лаштунки й розмовляв із нею. Ми сиділи поряд, і раптом в її очах з’‎явився такий вираз, якого я ніколи ще не бачив. Наші губи зійшлися, і ми поцілувалися… Я не можу передати вам, що я відчував у ту мить. Здавалося, усе моє життя зосередилося в цій хвилині безмежної насолоди. Сібіл уся затріпотіла, як білий нарцис. А тоді нараз упала на коліна й стала цілувати мені руки… Я знаю, мені не варто все це вам говорити, але я не можу стриматися. Ясна річ, наші заручини – у найсуворішій таємниці. Сібіл навіть своїй матері не сказала. Та й я ще не знаю, якої заспівають мої опікуни. (…) Ну, скажіть, Безіле, хіба ж не прекрасно, що кохання я пізнав у поезії, а дружину знайшов у Шекспірових п’‎єсах? Губи, що їх Шекспір учив говорити, шепотіли мені на вухо свої секрети. Мене обіймали руки Розалінди, я цілував уста Джульєтти. (…)

Краще їдьмо до театру. Коли ви побачите Сібіл на сцені, перед вами відкриється новий ідеал життя.

Вона явить вам щось таке, чого ви ще досі не знали.

– Я вже знаю все, – з утомою в очах мовив лорд Генрі. – Проте я завжди охочий до свіжих вражень, хоча боюся, що для мене їх уже не залишилося. А втім, хтозна. Може, ваша чудова дівчина й розворушить мене. Я люблю сцену: вона куди реальніша за життя. (…)

Вони підвелись і, одягнувши пальта, допивали каву стоячи. Художник був мовчазний та похнюплений.

Кадр із кінофільму “Портрет Доріана Грея” (реж. О. Паркер, Велика Британія). 2009 р.

Смуток огорнув його. Не до душі йому був цей шлюб, хоча він і розумів, що з Доріаном могло статися й щось набагато гірше.

(…) Почуття безповоротної втрати нараз пройняло художника. Він усвідомив, що Доріан Грей ніколи вже не буде йому тим, ким був. Ще одне життя стало поміж них… (…)

РОЗДІЛ VII

Не знати чому, але публіки в театрі того вечора було повно, і гладкий єврей-директор зустрів при вході Доріана та його друзів із солодкувато-улесливою посмішкою. З виглядом урочистим і водночас послужливим він провів гостей до ложі, розмахуючи пухкими руками в перснях і просторікуючи на повен голос. (…)

За чверть години під сплеск бучних оплесків на сцену ступила Сібіл Вейн. Вона й справді була дуже гарна – лорд Генрі навіть визнав, що таку вроду йому рідко доводилося бачити. У ЇЇ сором’‎язливій грації та боязкому виразі очей було щось від молодої лані. Легка барва, наче тінь троянди в срібному дзеркалі, заграла на щоках дівчини, коли їй передався щирий запал залюдненої зали. (…) Поміж гурту незграбних обшарпаних акторів Сібіл Вейн здавалася якоюсь вищою, неземною істотою. Її тіло колихалось у танці, як тростина над водою. Вигини її шиї нагадували білу лілею, а руки були немов виточені з холодної слонової кістки.

Однак вона залишалася, на диво, байдужою. Ані іскорки радості не блиснуло їй в очах, коли вона побачила Ромео. Декілька слів Джульєтти (…) і короткі репліки в подальшому діалозі прозвучали явно фальшиво. (…) Хибна інтонація вичавила все живе з віршів. (…) Неприродність гри вражала й ставала все більш нестерпною. Надуманість жестів доходила до безглуздя, штучний пафос псував геть усе, що вона промовляла. (…) То була просто кепська гра. Дівчина не мала й крихти таланту.

Навіть невибаглива публіка гальорки й задніх рядів партеру втратила сякий-такий інтерес до п’‎єси. Зала неспокійно заворушилася, почулися голосні розмови, а далі – свист. Єврей-директор, який стояв у глибині бельетажу, тупотів ногами й люто лаявся. І тільки сама дівчина зоставалася незворушною.

Після другої дії в залі вибухла ціла буря шикання. Лорд Генрі підвівся й одягнув пальто.

– Вона прекрасна, Доріане, – мовив він, – але грати не може. Ходімо звідси!

– Ні, я досиджу до кінця, – різко, болісним голосом заперечив Доріан. – Мені дуже прикро, що через мене у вас зіпсований вечір, Гаррі. Перепрошую вас обох.

– Мій любий Доріане, мабуть, міс Вейн сьогодні нездужає, – сказав Голворд. – Ми прийдемо колись іншим разом.

– Краще б їй і справді нездужати, – зітхнув Доріан. – Але мені здається, вона просто холодна й нечула. Вона цілковито змінилася! Ще вчора вона була велика артистка, а сьогодні це лише звичайнісінька посередня акторка. (…)

Ледве закінчилася вистава, як Доріан Грей метнувся за лаштунки, до кімнатки Сібіл Вейн. Дівчина стояла сама, з виразом тріумфу на обличчі. Очі її яскраво зоріли, і вся вона немов променилася сяйвом. Напіврозтулені вуста усміхались якійсь лиш їй одній знаній таємниці.

Коли ввійшов Доріан, Сібіл глянула на нього, і вмить її охопила безмежна радість.

– Як погано я сьогодні грала, Доріане! – вигукнула вона.

– Дуже погано! – ствердив Доріан, ошелешено вдивляючись у неї. – Просто жахливо! Ви що, хворі? Ви й не уявляєте, яка це була мука та як я страждав.

Дівчина всміхнулася.

– Доріане! – з наспівною протяжністю промовила вона його ім’‎я, наче воно було солодше за мед для червоних пелюсток її уст. – Доріане, ви ж повинні були зрозуміти. Але зараз ви вже розумієте, правда?

– Що зрозуміти? – сердито перепитав він.

– (…) Чому я ніколи вже не зможу добре грати.

Він знизав плечима.

– Ви, мабуть, хворі. Вам не треба грати, коли нездужаєте. Ви стаєте тоді посміховиськом. Моїм друзям було нудно. І мені теж.

Сібіл мовби не слухала його. Вона була в екстазі щастя.

– Доріане, Доріане! Перед тим, як я познайомилася з вами, я знала в житті саме мистецтво, – я жила тільки тут, на сцені. Я думала, це все справжнє. Один вечір я була Розалінда, інший – Порція. Радість Беатріче була моя радість, горе Корделії – моє горе. Я вірила в усе це. Ті вбогі актори, які грали разом зі мною, здавалися мені божественними, розмальована сцена – то був цілий мій світ. Я знала самі лише привиди й уважала їх за живих істот. А прийшли ви, мій прекрасний коханий, – і визволили мою душу, ви показали мені справжнє життя. Сьогодні вперше за весь час я побачила нещирість, бутафорність, фальш цих пустих видовищ, у яких я граю. Сьогодні вперше я усвідомила, що Ромео бридкий, старий та підфарбований, що місячне світло в саду штучне, що декорації примітивні, що слова я говорила нереальні, що то не мої слова, не те, що я хотіла б сказати… Ви дали мені щось вище за мистецтво – ви дали мені пізнати справжнє кохання! А мистецтво – лише бліда тінь кохання. О мій коханий! Чарівний мій Принце! Мені набридло жити серед примар. Ви для мене більше, ніж усе мистецтво! (…) Я тепер ненавиджу театр. Я могла вдавати любов, коли сама її не відчувала, але тепер, коли вона обпікає мене вогнем, я не можу! О Доріане, Доріане, ви розумієте, що все це означає? Навіть якби я могла грати, то було б блюзнірство над коханням удавати закохану, коли ти сама насправді закохана. Завдяки вам я побачила це.

Доріан рвучко сів на канапу й одвернувся від Сібіл.

– Ви вбили моє кохання… – пробурмотів він.

Сібіл у подиві глянула на Доріана й засміялася. Він не озивався. Вона підійшла до нього й своїми маленькими пучками погладила йому волосся. Тоді, ставши на коліна, торкнулася устами його рук. Здригнувшись усім тілом, Доріан вирвав од неї руки, схопився з канапи й рушив до дверей.

– Так! – вигукнув він. – Ви вбили моє кохання! Раніше ви розпалювали в мені уяву, а тепер навіть цікавості не збуджуєте. Тепер ви просто байдужа мені. Я покохав вас, бо ви чудово грали, бо я бачив у вас хист і розум, бо ви втілювали мрії великих поетів і вбирали в живу плоть і кров примарні образи мистецтва. Але тепер з цим усім покінчено. Ви – порожнє, бездарне створіння, та й годі. О Господи! Який божевільний я був, що покохав вас! Який же я був йолоп! Тепер ви для мене ніщо! Я не хочу вас більше бачити! Я ніколи більше не думатиму про вас, ніколи не згадуватиму вашого імені. Ви й не уявляєте, чим колись були для мене… (…) Адже ви ніщо без свого мистецтва! Я дав би вам славу й велич, примусив би цілий світ боготворити вас, і ви мали б моє ім’‎я… А що ви тепер? Третьорядна акторка з гарненьким личком, ото й усе! (…) Я йду, – сказав він нарешті спокійно й чітко. – Я не хотів би бути недобрим, але я не можу більше зустрічатися з вами. Ви розчарували мене.

Вона тихо плакала й не озивалася, лише підповзла ближче.

Її маленькі руки простерлися навмання, немовби шукаючи його. Доріан повернувся й вийшов з кімнати. За кілька хвилин він був уже на вулиці. (…)

Трохи згодом Доріан гукнув кеб і поїхав додому. (…)

У просторому передпокої з дубовими панелями звисав зі стелі великий позолочений ліхтар – здобич із барки якогось венеційського дожа. (…) Доріан загасив ліхтар і, кинувши на стіл капелюх і плащ, пройшов через бібліотеку до спальні, великої восьмикутної кімнати на першому поверсі. (…) Коли він узявся за ручку дверей, його погляд упав на портрет роботи Безіла Голворда. Він відсахнувся, наче вражений якоюсь несподіванкою.

П. Тіріат. Ілюстрація до роману О. Уайльда “Портрет Доріана Грея”. 1890-іроки

До спальні він увійшов дещо приголомшений. Вийнявши квітку з петельки, він мовби завагався в нерішучості. Зрештою таки повернувся й, наблизившись до портрета, уважно придивився. У тьмяному світлі, що пробивалося крізь кремові шовкові штори, обличчя здалося йому трохи зміненим. Іншим став вираз, щось жорстоке з’‎явилося в обрисах рота. Дивна річ!

Доріан одвернувся й, підійшовши до вікна, підняв штори. Кімнату залив променистий світанок, розігнавши химерні тіні по темних кутках. Але дивний вираз на обличчі портрета не тільки не зник, а навіть став іще чіткішим. Трепетливе й яскраве денне світло виказувало йому складку жорстокості біля рота так ясно, наче він дивився в дзеркало після того, як вчинив щось жахливе.

Його аж пересмикнуло, і, притьмом схопивши зі столу овальне люстерко в прикрашеній купідонами рамі із слонової кістки – один із численних подарунків лорда Генрі, – він зазирнув у його гладку глибінь. Ні, жодна складка не викривлювала його червоних уст. Що ж це означало?

Він протер очі, наблизився мало не впритул до портрета й ще раз уважно придивився. Не було жодної зміни, зробленої пензлем, а проте загальний вираз явно став інакшим. Це був не просто витвір його уяви. Ні, зміна до моторошності очевидна!

Доріан важко сів у крісло й задумався. І враз він згадав, що промовив у студії Безіла Голворда в той день, коли портрет було закінчено. Він тоді висловив химерне бажання, щоб він сам залишався завжди молодим, а старішав його портрет, і щоб увесь тягар його пристрастей та вад лягав на обличчя на портреті. (…) Невже його бажання справдилося? Та ні, це ж неможливо! Жах навіть подумати про таке. А проте ж – ось портрет, і на ньому складка жорстокості біля вуст. (…)

Але ж ось портрет, і та людина дивиться на нього з жорстоким усміхом, що нищить принадність її обличчя. Золотаве волосся сяє під вранішнім сонцем, блакитні очі втупилися в очі живого Доріана Грея.

Безмежний жаль – не за собою, а за намальованим своїм образом – пройняв юнака. Портрет уже змінився та змінюватиметься далі й далі. Золотавість його кучерів побереться сивиною, поблякнуть ніжні троянди його юного обличчя. За кожен гріх, який він, Доріан, учинить, лягатиме пляма ганьби на портрет і нівечитиме його красу… Але ні, він не грішитиме більше! Портрет – змінений чи незмінений – стане для нього наочним утіленням його сумління. (…)

Він підвівся з крісла й закрив портрет ширмою, мимохіть здригнувшись від погляду на нього. (…)

Фрагмент із телевистави “Портрет Доріана Грея” (реж. Н. Марусалова, В. Турбін, СРСР). 1968 р.

Коментарі

Доріан Грей усвідомив, що загибель Сібіл Вейн – на його совісті, він відчуває боротьбу добра і зла у своїй душі. Однак прагне сховатися від проблем, не помічати зла, яке завдає людям. Закривши портрет ширмою, герой сховав від усіх своє справжнє життя, свою душу, яка ставала з часом усе потворнішою, брутальнішою, гріховнішою.

РОЗДІЛ VIII

Було далеко за полудень, коли Доріан прокинувся. (…)

Раптом у двері постукали й почувся голос лорда Генрі:

– Мій любий, мені обов’‎язково треба вас бачити. Мерщій упустіть мене! Що це ви сидите так, замкнувшись? (…) Доріане, – сказав він, – (…) Сібіл Вейн померла.

Болісний зойк розітнув юнакові вуста. Він схопився з місця, вирвавши руки з рук лорда Генрі.

– Померла? Сібіл померла? Це неправда! Це підла брехня! Як ви смієте це говорити!

– Це щира правда, Доріане, – серйозно сказав лорд Генрі. – Про це сповіщають усі ранкові газети. Я писав вам, щоб ви ні з ким не бачилися, доки я прийду. Очевидно, буде слідство, отже, треба подбати, щоб вас туди не вплутали. (…) Сподіваюся, у театрі не знають вашого імені? Якщо ні, то все гаразд. А хто-небудь бачив, як ви заходили до кімнати Сібіл? Це дуже важливий момент.

Приголомшений жахливою новиною, Доріан кілька хвилин не міг вимовити ані слова. Нарешті, затинаючись, він пробелькотів притишеним голосом:

– Гаррі, ви кажете – слідство? (…) О, Гаррі, я цього не переживу!.. Кажіть-бо швидше!

– Я не маю жодних сумнівів, Доріане, що це не просто нещасний випадок. А розповідають приблизно так: коли вони вдвох із матір’‎ю виходили з театру десь о пів на першу ночі, дівчина сказала, що забула щось нагорі. Її чекають, але вона не повертається. Урешті-решт, її знаходять мертвою на підлозі в акторській кімнаті. Вона помилково проковтнула якусь отруту, що в них там є в театрах. (…)

– Отже, це я вбив Сібіл Вейн!.. – сказав Доріан Грей мовби сам до себе. – Убив! Це так же певно, коли б я встромив їй ніж у горло! Й однак троянди через це не прив’‎яли, а пташки все так само радісно виспівують у моєму саду. І сьогодні ввечері я маю обідати з вами, їхати в оперу, а потім, мабуть, ще десь вечеряти. Яке життя незвичайне та драматичне! Якби я прочитав це в книжці, я ридав би, але треба, щоб публіка думала саме так. Й ось тепер, коли це сталося насправді й сталося зі мною, воно видається занадто дивовижним, щоб проливати сльози. (…)

Коли лорд Генрі пішов, Доріан шарпнув дзвінок, і за кілька хвилин Віктор приніс лампи й опустив штори. Доріан нетерпляче чекав, коли він вийде. Здавалося, лакей порається неймовірно мляво.

Ледве Віктор вийшов із кімнати, Доріан метнувся до ширми й відсунув її. Ні, ніяких нових змін не було. Певно, портрет дізнався про смерть Сібіл Вейн раніше за нього самого. Портрет сприймав події відразу ж, як вони ставалися. Злостива жорстокість спотворила гарні обриси рота в ту ж мить, коли дівчина випила отруту, чи що там було… А може, портретові байдуже до вчинків? Може, він відображає лише те, що діється в душі живого Доріана? Юнак розмірковував про це, сподіваючись колись побачити на власні очі, як змінюватиметься портрет, аж здригаючись про саму цю думку. (…)

Справжньою насолодою буде для нього спостерігати за портретом. Він зможе зазирнути в найпотаємніші закутки свого розуму. Цей портрет стане для нього немов магічне дзеркало. Якщо колись у ньому він – уперше, власне, – побачив красу свого обличчя, то тепер побачить суть своєї душі. І коли для образу з портрета вже буде зима, він сам усе ще перебуватиме на трепетній межі весни та літа. Коли кров відхлине з обличчя на полотні й воно стане блідою крейдяною машкарою з потьмянілими очима, він сам усе ще чаруватиме юністю. (…) Наче грецькі боги, він буде вічно дужий, прудконогий та життєрадісний. Тож хай там хоч що діється з його портретом! Він сам буде в безпеці, а це – головне.

Доріан, усміхаючись, знову закрив портрет ширмою й пройшов у спальню, де на нього чекав слуга. Через годину він був уже в опері, і в ложі за ним позаду сидів лорд Генрі, спираючись на його крісло.

РОЗДІЛ XI

(…) Часто він надовго зникав з товариства, породжуючи загадковістю своєї поведінки різні підозри серед друзів і тих, хто вважав себе такими, а повернувшись, нишком скрадався до замкнутої класної кімнати, ключ від якої завжди тримав при собі, відмикав її й ставав із дзеркалом у руках перед власним портретом, дивлячись то на злостиве, дедалі старіше обличчя на полотні, то на прекрасне й усе ще юне лице, що всміхалося до нього з люстра. Що гострішав контраст, то своєрідніша була насолода. Він усе дужче закохувався у власну красу й усе більш зацікавлено спостерігав власну душу. З хвилинною тривогою або з моторошним і жаским захватом приглядався він до бридких складок, що борознили зморшкувате чоло й обважували чуттєвий рот, часом питаючи себе, що відразливіше – ознака розбещеності чи ознака віку. Він прикладав свої білі руки до огрублих і морщинистих рук портрета й усміхався. Він брав на глум це спотворене й понівечене тіло.

Однак подеколи ночами, лежачи без сну у своїй густо напахченій спальні або в брудній комірчині лихославної таверни біля доків, куди він зачащав переодягнений та під чужим ім’‎ям, Доріан Грей з жалем думав про руїну, накликану на власну душу, з жалем тим гіркішим, що почуття це було суто себелюбне. Щоправда, такі моменти траплялися рідко. Та зацікавленість життям, що її лорд Генрі вперше розворушив у ньому, коли вони сиділи в саду їхнього друга, зростала швидше, чим заповзятливіше він її заспокоював. Що більше він знав, то більше йому кортіло знати. Ця божевільна жага ставала невситимою. (…)

У порожній замкнутій кімнаті, де пройшли хлоп’‎ячі літа Доріана, він сам повісив на стіні свій жахливий портрет, що, дедалі змінюючись, являв йому на очі розклад його власної душі. Портрет був закритий пурпурово-золотим пологом. Бувало, цілими тижнями Доріан не заглядав сюди й, забуваючи про існування бридкої своєї подобизни, робився знову, як колись, невимушено безжурний та веселий, палко закоханий у саме життя. А тоді нараз серед ночі потайки вибирався з дому до гидотних вертепів біля Блу-Гейт-Філдсу й залишався там, аж доки його звідти виганяли. Повернувшись додому, він сідав перед портретом, часом із ненавистю й до нього, і до себе, а іноді з гордістю індивідуаліста, з гордістю, що й сама не без гріховних чар, і посміхався приховано зловтішно до своєї потворної тіні, рокованої нести тягар, що належав йому самому. (…)

Кадр із кінофільму “Портрет Доріана Грея” (реж. О. Паркер, Велика Британія). 2009 р.

Коментарі

Безіл Голворд уражений тим, що Доріан Грей змінився внутрішньо, але не зовні. Перед від’‎їздом до Парижа художник вирішив поговорити з Доріаном і з’‎ясувати правду про його поведінку й вчинки, що стали приводом для численних пліток. Безіл також просить Доріана показати портрет, який він намалював. Ця розмова виявилася фатальною для митця. Зі страху, що художник розповість усім про таємницю портрета, Доріан убиває його.

РОЗДІЛ XII

(…) Близько одинадцятої години вечора Доріан пішки повертався додому від лорда Генрі, де він обідав. Було холодно й імлисто, і Доріан по самі очі закутався в хутро. Повз нього в тумані хутко промайнула постать у довгому пальті з піднятим коміром і з валізкою в руці. Доріан упізнав перехожого – то був Безіл Голворд. Нараз Доріана пройняв мимовільний жах. Він нічим не виказав, що побачив художника, і квапливо рушив далі.

Але Голворд устиг завважити його. Доріан чув, як він спочатку зупинився, а потім метнувся назад. За хвилину рука художника торкнулася його плеча.

– Доріане! От добре! Я ж із дев’‎ятої години чекав на вас у бібліотеці. Нарешті я пожалів вашого стомленого слугу та сказав йому випустити мене й іти спати. Сьогодні опівночі я від’‎їжджаю в Париж, і мені дуже хотілося побачити вас на прощання. (…)

– (…) Шкода, що ви від’‎їжджаєте. (…) Але, сподіваюся, ненадовго?

– Ні, мене в Англії не буде з півроку. Я маю намір найняти в Парижі студію й замкнутися, аж поки закінчу одну велику картину. Та я не про себе хотів із вами поговорити… А ось і ваш під’‎їзд. Можна, я зайду на хвилину? (…)

Голворд лише крутнув головою й слідом за Доріаном пройшов у його бібліотеку. (…)

– Я мушу сказати, і ви мусите вислухати. І ви вислухаєте! (…) Розповідають про вас й інше. Кажуть, що бачили, як удосвіта ви крадькома виходите з гидких притонів, як, переодягнуті, озирцем поспішаєте до найбрудніших лондонських вертепів. Це правда? Невже це правда? Спершу ці чутки лише смішили мене. Але тепер я здригаюся, коли чую їх. А ваш заміський будинок – що там діється? Доріане, ви й не уявляєте, що про вас говорять! (…) Я хочу навчити вас. Я хочу, щоб люди поважали вас за ваше життя. Я хочу, щоб у вас було незаплямоване ім’‎я й бездоганна репутація. Я хочу, щоб ви перестали спілкуватися з усіма тими покидьками. Ну, що ви здвигаєте плечима – невже вам усе це байдуже? Доріане, ви ж маєте такий надзвичайний вплив на людей, тож хай він буде на добро, а не на зло. Кажуть, близькість до вас псує кожного, і що досить вам зайти в дім, як слідом приходить ганьба. Я не знаю, так це чи ні – звідки мені знати? Але такий поголос про вас є. І принаймні дещо з того, що я чув, – безперечне. (…) Але чи ж я знаю вас? Я запитую себе – і не можу дати відповідь. Для того я спочатку мав би побачити вашу душу! (…) Та лише Богові це під силу.

Гіркий глумливий сміх розітнув Доріанові вуста.

– Можете й ви побачити і навіть зараз! – вигукнув він, хапаючи зі столу лампу. – Ходімо, подивитеся на свою роботу! Чого б вам не глянути на неї? А тоді, як вам заманеться, можете розповісти про це світові. Ніхто вам не повірить. Та якби й повірили, я б іще більше став їм через те подобатися.

Якісь безтямні гордощі чулись у кожному його слові. Він стояв, з хлоп’‎ячою зухвалістю тупаючи ногою. Зловтішна радість охопила його від думки, що він поділиться з кимось іншим своєю жахливою таємницею й автор того портрета, джерела всієї його ганьби, приречений буде довіку нести тягар огидливих згадок про те, що він накоїв.

– Еге ж, – провадив Доріан, підходячи ближче й пильно дивлячись у суворі очі художника, – я покажу вам свою душу. Ви побачите те, що, на вашу думку, лише Бог може бачити. (…)

РОЗДІЛ XIII

Вийшовши з кімнати, Доріан почав підійматися сходами, Безіл Голворд ступав позаду. (…) Коли вони дісталися до горішньої сходинки, Доріан поставив лампу долі й устромив ключі в замковий отвір. (…)

Піднявши лампу, він відчинив двері й увійшов. (…)

Художник ошелешено роздивлявся довкола. Видно було, що в кімнаті вже давно ніхто не живе. Вицвілий фламандський гобелен, якась картина за пологом, стара італійська скриня, напівпорожня книжкова шафа та ще стілець і стіл – оце ніби й усе тут. (…) Вогкий пліснявий дух витав у кімнаті.

– То ви гадаєте, Безіле, тільки Бог бачить душу людську? Відкиньте це покривало, і ви побачите мою душу! (…)

Зойк жаху вихопився в художника, коли в тьмяному світлі він побачив на полотні бридотно вишкірене обличчя. Вираз портрета викликав лише презирство й огиду. Боже милостивий, адже перед ним портрет Доріана Грея! Лице, хоч як жахливо знівечене, усе ще зберігало частину його чудесної вроди. Поріділі кучері ще трохи яскріли золотом, ясною барвою ще горіли сластолюбні вуста. У припухлих очах помітні були рештки їхньої привабливої блакиті, і не зовсім ще зникли благородні обриси точених ніздрів і стрункої шиї. (…)

– Що ж це таке? – скрикнув нарешті Голворд. Власний голос прозвучав незвично різко, немов чужий, у його вухах. (…)

– Це обличчя моєї душі. (…)

– (…) Я занадто обожнював вас – і я за це покараний. Ви теж занадто себе обожнювали. Обоє ми покарані. (…) Боже мій! Хіба ви не бачите, як глумливо ця клята річ шириться до нас?

Доріан Грей глянув на портрет, і враз – наче навіяна тим образом на полотні чи нашіптана тими вишкіреними вустами – у ньому спалахнула люта злість на Безіла Голворда. Скаженість зацькованої тварини пробудилася в ньому, і цю людину, яка сиділа за столом, він зненавидів так несамовито, як ніколи й нікого ще в житті.

Він дико озирнувся. В око йому впало щось блискуче (…). Він пригадав – то ніж, що він приніс сюди кілька днів тому розрізати мотузку, та так і забув забрати. Обходячи стіл, він помалу наближався до скрині. Опинившись позаду Голворда, він схопив ніж і повернувся. Голворд ворухнувся, наче хотів підвестися. Доріан миттю підскочив до нього, устромив ніж у випнуту артерію за вухом і, придавивши Безілові голову до столу, став ще й ще штрикати її ножем. (…) Щось почало капати на підлогу. Доріан почекав хвильку, усе ще притискуючи голову жертви. (…)

РОЗДІЛ XX

Стояв тихий погожий вечір, такий теплий, що Доріан не одягав пальта, а ніс його, перекинувши через руку, і навіть не закутував шиї шовковим кашне. (…)

Прийшовши додому, Доріан побачив, що лакей і досі чекає на нього. (…) Доріан згадав незаплямовану чистоту своєї юності, своєї рожевої юності, як назвав її колись лорд Генрі. Доріан добре знав, що знеславив себе, спаплюжив душу, сповнив потворністю уяву; він усвідомлював, що справляв згубний вплив на інших і що від цього мав страшенну насолоду; він знав, що проти всіх тих життів, які пересікалися з його власним, його було найкраще, і так же багато від нього сподівалося, а він зганьбив… Але невже це все невиправне? І бодай надії не залишилося для нього?

О, і навіщо тільки в ту страхітливу мить гордощів і шаленства в нього вихопилося фатальне благання, щоб портрет ніс тягар його днів, а він сам щоб зберіг незаплямованою пишноту вічної молодості! То ж був початок його загибелі. Краще б кожен його гріх призводив до швидкої кари. Кара очищує душу. Не “прости нам гріхи наші”, а “покарай нас за провини наші” – ось така має бути молитва людини до всесправедливого Господа.

Люстерко в тонко різьбленій рамі, колишній дарунок лорда Генрі, стояло на столі, і білорукі купідони на ньому й досі всміхалися. Доріан узяв дзеркало до рук – як тієї жахливої ночі, коли вперше помітив зміну в портреті, – і втупився в його гладінь невидющим, затуманеним від сліз поглядом. Колись одна особа, до безтями закохана в нього, написала йому несамовитий лист, що закінчувався такими словами обожнення: “Світ змінився, відколи прийшли в нього ви – зроблені із золота й слонової кістки. Вигини ваших уст переписують наново історію світу”. Ці слова постали в Доріановій пам’‎яті, і він знову й знову подумки повторював їх. А тоді раптом збурилася в ньому ненависть до власної вроди й, шпурнувши дзеркало на підлогу, він розтовк його підбором на срібні уламки. Це врода його – ось що знівечило йому життя, його врода та молодість, що він собі виблагав. Якби не вони, його життя було б вільне від ганьби. А врода виявилася лише маскою, молодість – лише глумом. Та й що таке, зрештою, молодість? Наївна, незріла пора поверхових настроїв, нездорових думок. Навіщо були йому її шати? Молодість же знищила його!

(…) Збуджені пересуди про зникнення Голворда незабаром ущухнуть – до того йдеться. Отже, він, Доріан, цілком у безпеці. Проте зовсім не смерть художника гнітила його – смерть власної душі в живому тілі, ось що найбільше мучило. Безіл намалював портрет, що скалічив йому життя, і він не міг пробачити цього. Адже це той портрет спричинив усе. Безіл наговорив йому неможливих речей, але він навіть їх терпляче вислухав. А вбивство – це просто спалах безумства. (…)

Кадр із кінофільму “Портрет Доріана Грея” (реж. А. Левін, США). 1945р.

Нове життя! Ось чого він жадав зараз. (…) А певно ж, портрет уже не такий відразливий, як раніше! І, мабуть, коли його життя очиститься від гріхів, він спроможеться стерти з обличчя на полотні всі сліди злочинних пристрастей… Ану, як ці сліди вже щезли?.. Він піде подивиться.

Доріан узяв зі столу лампу й прокрався сходами вгору. (…) Тихо ступаючи, він увійшов, як завжди, замкнув двері зсередини й шарпнув з портрета пурпурове покривало. Крик болю й обурення вирвався в нього. Ніякої зміни він не бачив – хіба тільки в очах з’‎явилося щось підступне та рот скривило лицемірним посміхом. Портрет був такий самий відразливий – навіть іще відразливіший, коли тільки це можливо: червона волога на його руці, либонь, ще пояскравішала, ще більше стала подібна до тільки-но пролитої крові. Доріана пройняв дрож. (…)

Він засміявся. І дика ж думка! Та й зізнайся він, хто ж у це повірить? Не залишилося жодного знаку по вбитому. Усе, що йому належало, було знищене. Доріан власними руками спалив його валізку й пальто. Люди просто сказали б, що він з’‎їхав з глузду. Та ще й замкнули б у божевільню, якби він затявся на своєму… А проте це його обов’‎язок – зізнатися, віддати себе на осуд людський, перетерпіти вселюдну покуту… Є Бог, і він вимагає від людей у гріхах своїх сповідатися перед землею так само, як і перед небом. І ніщо не очистить його, аж доки він не зізнається у своєму злочині. (…)

А те вбивство… Невже воно ціле життя переслідуватиме його? Невже тягар минулого довіку гнітитиме? Чи, може, і справді він повинен зізнатися? Ні, ні, ніколи!.. Проти нього залишився тільки один доказ, і той непевний. Це – портрет. Ну, то він його знищить. І навіщо було так довго його зберігати? Колись він із задоволенням спостерігав, як образ на полотні змінюється й марніє замість нього самого, але віднедавна такого задоволення він уже не відчував. Портрет не дає йому спати по ночах. А буваючи десь поза Лондоном, він тремтить зі страху, щоб тим часом чиїсь чужі очі не підглянули його таємниці. Думка про портрет огортала смутком його пристрасті, отруювала йому хвилини радощів. Портрет цей – немовби його сумління. Атож, сумління…

Ну, так він його знищить!

Озирнувшись, Доріан побачив ніж, яким убив Безіла Голворда. Він багато разів чистив його, поки ані цяточки на ньому не залишилося, і ніж аж вилискував. Цей ніж покінчив з художником, і він же покінчить з художниковим твором і з усім тим, що той твір спричинив! Цей ніж покінчить з минулим, а коли минуле помре, він, Доріан, стане вільний. Цей ніж покінчить з надприродним життям душі в портреті, позбавившись його зловісних пересторог, Доріан віднайде нарешті спокій.

Доріан схопив ніж і встромив його в портрет.

Почувся крик і глухий стукіт. Цей передсмертний крик був такий моторошний, що всі сполошено повибігали зі своїх кімнат. (…) Стара місіс Ліф плакала, заламуючи руки. Френсіс був блідий наче смерть.

За чверть години він покликав кучера й одного з лакеїв, і всі втрьох вони почали підніматися нагору. На їхній стукіт ніхто не озивався. Вони почали гукати. Усередині було тихо.

Марно спробувавши виламати двері, вони нарешті вибралися на дах, а звідти дісталися до балкона. Вікна піддалися легко – видно, засувки були старі.

Коли вони ввійшли в кімнату, на стіні побачили чудовий портрет їхнього господаря – достоту такий, яким вони останній раз його бачили, у всьому блиску його чарівної юності та вроди. А на підлозі, з ножем у грудях, лежав якийсь мрець у вечірньому костюмі. Увесь у зморшках, вимарнілий, аж погляд вернуло. І лише помітивши персні в нього на пальцях, слуги впізнали,

(Переклад Ростислава Доценка)

Обізнаність. 1. Які естетичні й етичні проблеми порушено в романі “Портрет Доріана Грея”? 2. Визначте ставлення до краси: а) лорда Генрі Воттона; б) Безіла Голворда; в) Доріана Грея; г) автора. 3. Визначте етапи розвитку образу головного героя. Що вплинуло на його світогляд і вчинки? 4. У чому помилявся й у чому був правий лорд Генрі? Читацька діяльність. 5. Прокоментуйте афоризми з передмови твору. Проілюструйте їх прикладами з роману. 6. Знайдіть описи помешкання та захоплень Доріана Грея. Як вони характеризують героя? 7. У які моменти Доріан переступає через мораль? Поясніть мотиви його вчинків. Людські цінності. 8. Як у романі вирішено проблему сутності мистецтва та призначення митця? Хто говорить про це? Чи згодні ви з автором і персонажами? Комунікація. 9. Дискусія на тему “Краса і мораль”. Ми – громадяни. 10. Підготуйте проект на тему “Мистецтво у вихованні людини XXI ст.”. Сучасні технології. 11. Виберіть із роману “Портрет Доріана Грея” цитати, що вам сподобалися, і запропонуйте їх для обговорення на своїй сторінці Фейсбуку. Творче самовираження. 12. Напишіть твір на тему “Портрет, ширма й ніж Доріана Грея”. Лідери й партнери. 13. Робота в групах “Портретна галерея”. Уявіть, що ви створюєте серію портретів за романом О. Уайльда. Усне малювання: а) намалюйте портрет Доріана Грея після того, як він дізнався про смерть Сібіл Вейн; б) опишіть Доріана Грея в той період, коли він заснував “новий спосіб життя”; в) уявіть останню сцену твору, коли Доріан Грей знищує свій портрет, доберіть кольори до цієї сцени; г) опишіть лорда Генрі на фоні його помешкання; г) усно опишіть образ Сібіл Вейн; д) опишіть Безіла Голворда, яким ви його уявляєте. Довкілля та безпека. 14. У чому полягає небезпечність тих ідей, які проповідував лорд Генрі? 15. Хто відповідає за злочини, що скоїв Доріан Г рей? Навчаємося для життя. 16. Чого навчив вас роман “Портрет Доріана Г рея”? 17. Як головний герой О. Уайльда поводився б у сучасному суспільстві? Напишіть фанфікшн.

ПІДСУМКИ

– Естетизм – філософська теорія, яка обстоює пріоритет краси й мистецтва. Ідеї естетизму відображено в романі О. Уайльда “Портрет Доріана Грея”.

– Фантастичний прийом створення чарівного портрета допомагає письменникові порушити у творі важливі проблеми: краса зовнішня та духовна, сутність мистецтва й призначення художника, мистецтво та мораль, мистецтво й життя та ін.

– Портрет – символ людської душі, совісті, прихованої сутності буття, а також утілення вічної краси й сили мистецтва, яке здатне показати людині саму себе.

– Коли не збігаються зовнішня й внутрішня краса, це може призвести до жахливих наслідків, стверджує О. Уайльд.

– “Портрет Доріана Грея” є інтелектуальним романом, у якому виявилися не тільки реалістичні елементи, а й ознаки раннього модернізму, що був споріднений із романтизмом.

(2 votes, average: 4.50 out of 5)