Антуан де Сент-Екзюпері – ЛІТЕРАТУРА ХХ – ХХІ СТОЛІТТЯ – Хрестоматія

Антуан де Сент Екзюпері   ЛІТЕРАТУРА ХХ   ХХІ СТОЛІТТЯ   ХрестоматіяАнтуан де Сент-Екзюпері походив із давнього аристократичного роду, і повне його, ім’я Антуан Жан-Батіст Марі Роже де Сент-Екзюпері. Народився майбутній письменник 22 червня 1900 року у Франції в місті Ліон.

Мати Антуана, розумна і високоосвічена жінка, рано овдовівши, присвятила все своє життя п’ятьом дітям. Щасливе дитинство Антуана пройшло у старовинних родинних замках материних родичів. Хлопчик ріс розумним і допитливим: із 6 років складав казки й вірші, захоплювався малюванням та музикою.

Цікавився малий Тоніо і технікою: схемами двигунів, різними способами вдосконалення механізмів. Його сестра згадувала про спробу Антуана піднятись у небо на власному “літальному апараті”, зробленому з велосипеда, до якого він прикрутив раму з натягнутою старою ковдрою.

Світське аристократичне життя не приваблювало талановитого. юнака, він прагнув знайти своє справжнє покликання. Після закінчення ліцею Екзюпері вступив на архітектурне відділення Академії мистецтв, але згодом покинув її і пішов за призовом рядовим у полк винищувальної авіації. В армії Антуан, який із дитинства мріяв про польоти, закінчив курси льотчиків та школу офіцерів. Відтоді усе його життя пов’язане з авіацією, як військовою, так і цивільною. За заслуги в розвитку авіації Сент-Екзюпері у 1930 році був нагороджений найвищою відзнакою Франції – орденом Почесного легіону.

Але Антуан не лише літав, він і писав. Саме йому належить перший у світі твір на тему авіації. Бурхлива літературна слава також прийшла до нього як до письменника, який пише про героїчні будні льотчиків.

Із початком Другої світової війни Екзюпері рветься в діючу армію. Попри стан здоров’я (за час своєї льотної кар’єри Екзюпері зазнав 15^аварій, деякі з них закінчилися важкими травмами) та критичний Для льотчика вік, він таки домігся призначення в авіагрупу далекої розвідки. Коли ж нацисти зайняли Париж, письменник емігрував до Америки. Саме в Америці, у Нью-Йорку, Антуан де Сент-Екзюпері працював над казкою-притчею “Маленький принц” (написана в 1942, видана в 1943 році). Це був складний час у його житті – відірваний від батьківщини, окупованої німецькими військами, письменник переживав за її долю і страждав, що нічого не може зробити для її визволення.

За спогадами сучасників, де Сент-Екзюпері працював над “Маленьким принцом” надзвичайно легко, відразу ілюструючи твір. Казка вийшла сумною та ліричною, ніжною і зворушливою. Написана на чужині, вона й не могла бути веселою, але, читаючи “Маленького принца”, відчуваєш, що і в цей важкий час письменник не втратив оптимізму та віри в людину.

“Маленький принц” став своєрідним заповітом Екзюпері, який у 1944 році таки повернувся на військову службу в складі військово-повітряних сил Америки, щоб продовжити боротьбу за звільнення Франції від нацистів. Він домігся від командування дозволу на 9 бойових вильотів і з останнього, дев’ятого, не повернувся:

Як і всі твори Антуана де Сент-Екзюпері, казка “Маленький принц” автобіографічна. В грудні 1935 року під час перельоту Париж – Сайгон його літак зазнав аварії і впав у Лівійській частині пустелі Сахара. Через кілька днів пілота-письменника та механіка літака, які помирали від спраги, врятували араби.

Звернення до жанру казки незвичне для письменника, який писав “дорослі” романи. Та “Маленький принц” – не звичайна казка. Це узагальнення життєвого досвіду людини, яка зберегла безпосереднє дитяче сприймання світу, втрачене більшістю дорослих. У наївній, на перший погляд, філософії казки криється бачення того, як складні людські стосунки можна зробити значно зрозумілішими і простішими, якщо відкинути дорослі упередження, що роблять людей егоїстичними. Засобами дитячої казки передано серйозні проблеми: самотність людини та пошуки щирих взаємин.

Сюжет “Маленького принца” нескладний. Льотчик, потрапивши в аварію у пустелі Сахара, зустрічає там незвичайного хлопчика, який розповідає, що прийшов з іншої планети. Герої твору проводять час у бесідах, які стосуються зовсім недитячих тем. У них викладено кодекс моралі, притаманний самому письменникові: потрібно бути відповідальними, думати не лише про себе, намагатися знайти спільну мову зі своїми близькими, навчитися радіти життю, дбати про світ, про нашу планету, таку маленьку і таку крихку.

МАЛЕНЬКИЙ ПРИНЦ
(скорочено)

І

Коли мені було шість років, у книжці під назвою “Невигадані пригоди” – в ній розповідалося про тропічні ліси – я побачив якось незвичайний малюнок. На малюнку величезний удав ковтав якогось хижого звіра. У книжці буде сказано: “Удав ковтає свою жертву цілою, не розжовуючи. Після цього він не може поворухнутись і спить півроку, аж Роки не перетравить їжу”.

Антуан де Сент Екзюпері   ЛІТЕРАТУРА ХХ   ХХІ СТОЛІТТЯ   ХрестоматіяЯ багато думав про життя джунглів, сповнене пригод, і теж намалював кольоровим олівцем свій перший малюнок – малюнок № 1. Ось що я намалював:

Я показав своє творіння дорослим і спитав, чи не лякає воно їх.

“А чому капелюх має лякати?” – відповіли мені.

Але ж то був не капелюх. То був удав, який проковтнув слона. Тоді я намалював удава в розрізі, щоб дорослим було зрозуміліше. Адже їм завжди треба все пояснювати. Оце мій малюнок № 2:

Антуан де Сент Екзюпері   ЛІТЕРАТУРА ХХ   ХХІ СТОЛІТТЯ   Хрестоматія

Дорослі порадили мені не малювати більше змій ні зовні, ані в розрізі, а більше цікавитись географією, історією, арифметикою і граматикою. Отак і сталося, що в шість років я відмовився від блискучої кар’єри художника. Зазнавши невдачі з малюнками № 1 і № 2, я закрився в собі. Дорослі ніколи нічого не розуміють самі, а діти дуже стомлюються весь час пояснювати і тлумачити їм.

Отож довелося мені обрати іншу професію, і я навчився водити літаки. Облітав я мало не весь світ. І географія, правду кажучи, мені дуже згодилась. Я вмів з першого погляду відрізнити Китай від Арізони. Це дуже корисно, особливо тоді, коли вночі зіб’єшся з курсу.

За свій вік я стрічав багато всіляких серйозних людей і мав з ними багато справ. Довго жив серед дорослих. Бачив їх зовсім близько. І від того моя думка про них не стала кращою. [..,]

Так я жив самотнім життям, і не було нікого, з ким міг би по-справжньому поговорити, аж до аварії, якої я зазнав у Сахарі шість років тому. Щось поламалось у моторі мого літака. Зі мною не було ні механіка, ані пасажирів, і я мав усе зробити сам, хоч ремонт був складний. Це для мене було питання життя або смерті. Питної води я мав од сили на тиждень.

Отож першого вечора я заснув на піску в пустелі за тисячі миль від будь-якого людського житла. Я був ще самотніший, ніж той, хто після корабельної катастрофи опиняється на плоті серед океану. Уявіть же собі, як я здивувався, коли на світанку мене збудив чийсь дивний голосок. Він сказав:

-Будь ласка… намалюй мені баранця.

-Що?

-Намалюй мені баранця…

Я скочив, наче мене грім ударив. Ретельно протер очі. Пильно подивився навколо. І побачив незвичайного хлопчика, що серйозно розглядав мене. […] Отож я круглими від подиву очима дивився на цю появу. Не забувайте, що я був за тисячі миль від будь-якого місця, де жили люди. А тим часом не схоже було, щоб цей хлопчик заблукав або до смерті стомився чи вмирав від голоду, спраги, а чи від страху. Зовні він не був схожий на дитину, яка загубилася серед пустелі, за тисячі миль від населених місць. Нарешті до мене повернулася мова, і я сказав:

-А… що ти тут робиш?

Тоді він знову попросив тихо і дуже серйозно:

-Будь ласка… намалюй мені баранця…

Таємнича поява так вразила мене, що я не наважився відмовитись… Але в ту ж мить згадав, що вчився головним чином географії, історії, арифметики та граматики, – і сказав хлопчикові (дещо навіть сердито), що не вмію малювати. Він одказав:

-Це нічого. Намалюй мені баранця.

Я ніколи в житті не малював баранів і тому відтворив для нього один з тих двох малюнків, які тільки й умів малювати: удава зовні. Я був дуже вражений, коли хлопчик відповів:

-Ні, ні! Я не хочу слона в удаві! Удав – дуже небезпечний, а слон надто великий. У мене все маленьке. Мені потрібен баранець. Намалюй баранця.

І я намалював.

Він подивився пильно та й каже:

Антуан де Сент Екзюпері   ЛІТЕРАТУРА ХХ   ХХІ СТОЛІТТЯ   Хрестоматія-Ні! Цей баранець зовсім кволий. Намалюй іншого. Я намалював.

Антуан де Сент Екзюпері   ЛІТЕРАТУРА ХХ   ХХІ СТОЛІТТЯ   Хрестоматія

Мій новий друг усміхнувся лагідно й поблажливо:

-Це не баранець, а великий баран. У нього роги…

Тоді я намалював ще одного. Але він відмовився і від цього малюнка.

-Цей надто старий. Я хочу такого баранця, щоб довго жив.

Тоді, втративши терпець, – адже мені треба було якнайшвидше розбирати і лагодити мотор. – я надряпав оцей малюнок:

Антуан де Сент Екзюпері   ЛІТЕРАТУРА ХХ   ХХІ СТОЛІТТЯ   Хрестоматія

І сказав:

-Ось тобі ящик. А в ньому той баранець, якого ти хочеш.

Я був страшенно здивований, побачивши, як засяяв мій юний суддя.

-Саме такого я й хотів! Як ти гадаєш, багато трави потрібно для цього баранця?.. У мене дома все – маленьке…

-Йому вистачить. Я дав тобі зовсім маленького баранця.

Хлопчик схилив голову над малюнком:

-Не такий він і маленький… Глянь! Він заснув…

Так я познайомився з маленьким принцом.

III

Минуло чимало часу, поки я зрозумів, звідки він узявся. Маленький принц про все розпитував мене, а моїх питань, здавалося, не чув.

Лише з випадково сказаних слів мені поступово все відкрилося. Так, уперше побачивши мій літак, він запитав:

-Що це за штука?

-Це не штука. Ця річ літає. Це літак. Мій літак.

І я з гордістю пояснив йому, що вмію літати. Тоді він вигукнув:

-Як! Ти впав з неба?

-Так, – скромне відповів я.

О, це цікаво! І маленький принц так голосно засміявся, що мене аж зло взяло. Я хочу, щоб до мого лиха ставилися серйозно. Потім він додав: – Отже, і ти прибув з неба. А з якої планети?

От де розгадка його таємничої появи тут!

То ти потрапив сюди з іншої планети? – різко спитав я.

Але він не відповів. Дивлячись на мій літак, він повільно хитав головою:

-На ньому ти не міг прилетіти здалеку…

І довго про щось думав. Потім вийняв з кишені мого баранця і почав розглядати цей скарб.

Уявляєте собі, як зацікавило мене оте напіввизнання, ота згадка про “інші планети”. Я спробував дізнатися більше:

Звідки ж ти прибув, хлопчику? Де твій дім? Куди ти хочеш доставити мого баранця?

Він замислено помовчав, а тоді сказав:

-Добре, що ти дав мені ящик: уночі баранець там спатиме, це буде його будинок.

-Авжеж. І якщо ти будеш гарним хлопчиком, я дам тобі ще й мотузок, щоб прив’язувати його вдень. І кілок.

Мої слова, здається, неприємно вразили маленького принца.

-Прив’язувати? Яке безглуздя!

Але ж якщо ти його не прив’яжеш, то він зайде бозна-куди і загубиться.

Мій друг знову зайшовся сміхом:

-Та куди ж, по-твоєму, він піде?

Куди завгодно. Прямо перед собою, куди очі дивляться.

Тоді маленький принц серйозно зауважив:

Антуан де Сент Екзюпері   ЛІТЕРАТУРА ХХ   ХХІ СТОЛІТТЯ   Хрестоматія-Це нічого, у мене там усе дуже маленьке. – І, можливо, трішки сумно додав: – Якщо йти прямо перед собою, куди очі дивляться, то далеко не зайдеш…

IV

Так я узнав ще одну дуже важливу річ: його рідна планета навряд чи більша, ніж будинок!

Це не дуже мене здивувало. Я добре знав, що, крім таких великих планет, як Земля, Юпітер, Марс, Венера, котрим дали імена, є ще сотні інших, і серед них такі маленькі, що їх навіть у телескоп важко помітити. Коли якийсь астроном відкриє таку планету, він дає їй не ім’я, а номер. Називає, скажімо: астероїд 3251.

У мене є серйозні підстави думати, що планета, з якої прилетів маленький принц, – астероїд В-612. Цей астероїд бачили тільки раз 1909 року, його помітив у телескоп турецький астроном.

Я вам розповів деталі про астероїд В-612 і навіть сказав його номер усе через тих же дорослих. Дорослі люблять цифри… Якщо кажеш дорослим: “Я бачив гарний будинок з червоної цегли, на вікнах герань, а на даху голуби”, – вони не можуть уявити собі його, їм треба сказати: “Я бачив будинок на сто тисяч франків”. Тоді вони вигукують: “Ото краса!”

Отож, коли їм скажеш: “Маленький принц справді існував, доказом цього є те, що він був чарівний, що він сміявся і хотів баранця, а як тобі хочеться мати баранця, то ти існуєш”, – коли їм скажеш так, вони тільки здвигнуть плечима і назвуть тебе дитиною. Але якщо скажеш їм. “Планета, з якої він прилетів, – астероїд В-612”, – це їх переконає, і вони дадуть спокій, не докучатимуть розпитуваннями. Отакі ті дорослі! Не треба на них сердитись. Діти повинні бути дуже поблажливими до дорослих.

Але ми, ті, хто розуміє, що таке життя, ми, певна річ, не зважаємо на цифри. Я залюбки почав би цю повість так, як починають чарівну казку. Я хотів би сказати: “Був собі маленький принц, який жив на планеті, трішечки більшій за нього самого, і якому дуже потрібен був друг…” Ті, хто розуміє життя, одразу побачили б, що все це щира правда. .

Я зовсім не хочу, щоб мою книжку читали задля розваги. Мені стає так боляче, коли я згадую свого маленького друга і розповідаю про нього. Минуло вже шість років відтоді, як він разом із своїм баранцем покинув мене. І я намагаюсь розповісти про нього, щоб не забути його. Це сумно, коли забувають друзів. Не кожен має друга…

V

Щодня я щось взнавав про його планету, про те, як він вирушив звідти в мандри, як подорожував. Він розповідав про це поступово, між іншим. Таким чином на третій день я дізнався про трагедію з баобабами.

Це теж сталося завдяки баранцеві, бо маленький принц, ніби пойнятий тяжким сумнівом, раптом запитав мене:

-Скажи, правда ж, баранці їдять кущі?

-Так, це правда.

-О! Я радий.

Я не зрозумів, чому важливо, щоб баранці їли кущі. Але маленький принц додав:

-Виходить, вони й баобаби їдять?

Я сказав маленькому принцові, що баобаби – не кущі, а величезні, як дзвіниця, дерева, і якби він привів навіть цілий табун слонів, вони не з’їдять і одного баобаба..

Почувши про табун слонів, маленький принц засміявся: Їх довелося б поставити один на одного… – А тоді розважливо сказав: – Баобаби спочатку бувають маленькі.

– Це правда. Але навіщо тобі, щоб баранець їв маленькі баобаби?

-Ну як же! – відповів він, ніби йшлося про щось очевидне. І мені довелося добре подумати, доки я не зрозумів, у чому річ.

На планеті маленького принца, як і на всіх інших планетах, ростуть корисні трави і бур’яни. Отже, там є добре насіння корисних рослин і шкідливе насіння бур’янів. Але ж насіння невидиме. Воно спить, сховане в землі, доки якійсь насінинці не заманеться прокинутись. Тоді вона спершу несміливо пускає до сонця паросток – маленьку безневинну травинку. Якщо це редиска або троянда – хай собі росте. А коли це бур’ян – треба одразу, як тільки розпізнаєш паросток, вирвати його з корінням. На планеті маленького принца було жахливе насіння…

То насіння баобабів. Грунт планети був геть уражений цим насінням. А баобаб – така рослина, що коли розпізнаєш її надто пізно, то вже ніколи не позбудешся. Він захарастить усю планету. Він проб’є її своїм. корінням. І якщо планета дуже маленька, а баобабів дуже багато, вони розірвуть її на шматки.

– Є таке правило, – казав мені згодом маленький принц.

Прибрався сам уранці – ретельно прибери і свою планету. Треба виривати баобаби одразу ж, як тільки побачиш, що то не троянди, бо молоді паростки троянд і баобабів майже однакові. Це дуже нудна робота, але й дуже легка.

Якось він порадив мені спробувати намалювати такий малюнок, щоб усе це добре затямили діти і моєї планети.

– Якщо колись вони подорожуватимуть, – казав він, – це стане їм у пригоді. Інколи якусь свою роботу можна й відкласти, од того нічого не трапиться. Але з баобабом зволікати не можна – буде лихо. Я знав одну планету, на якій жив ледар. Він не прополов вчасно три кущики…

З розповіді маленького принца я намалював цю планету. Я не люблю повчати. Але люди так мало знають, якої шкоди завдають баобаби, а небезпека для того, хто попав би на астероїд, від них така велика, що цього разу я роблю виняток і відходжу од своєї стриманості. “Діти! кажу я. – Стережіться баобабів!”

VI

О маленький принце, помалу я зрозумів твоє сумне життя. Тривалий час ти мав лише одну розвагу: милувався заходом сонця. Я дізнався про це вранці четвертого дня, коли ти сказав мені:

-Я дуже люблю захід сонця. Ходімо подивимось на захід сонця.

– Але ж треба почекати…

– Що почекати?

– Почекати, коли сонце заходитиме.

Спочатку ти здивувався, а тоді засміявся сам із себе. І сказав:

– Мені все здається, що я вдома!

Антуан де Сент Екзюпері   ЛІТЕРАТУРА ХХ   ХХІ СТОЛІТТЯ   ХрестоматіяІ справді. Коли в Америці полудень – у Франції сонце вже заходить, це всі знають. І якщо б за хвилину перенестись у Францію, можна було б побачити, як там заходить сонце. На жаль, до Франції занадто далеко. А на твоїй маленькій планеті тобі досить було пересунути свій стілець на декілька кроків. І ти бачив захід сонця щоразу, коли тільки хотів…

Якось за один день я бачив захід сонця сорок три рази! І трошки згодом ти додав:- Знаєш… коли стає дуже сумно, приємно подивитись, як заходить сонце…

Отже, того дня, коли ти бачив захід сонця сорок три рази тобі було дуже сумно?

Та маленький принц не відповів.

VII

На п’ятий день, знову ж таки завдяки баранцю, мені відкрилася таємниця життя маленького принца. Він спитав несподівано, без ніякого вступу, ніби це було результатом довгих мовчазних роздумів:

-Якщо баранець їсть кущі, то він їсть і квіти?

-Він їсть усе, що попадеться.

Навіть квіти, що мають колючки?

-Так. Навіть квіти, що мають колючки.

– Тоді навіщо ті колючки?

Цього я не знав. Я саме був зайнятий – намагався викрутити в моторі міцно закручений гвинт. Мене дуже непокоїло, що вимушена посадка набирає серйозного характеру, – питної води майже не залишилось, і я вже боявся найгіршого.

-Тоді навіщо ті колючки?

Якщо маленький принц щось запитав, він ніколи не відступав, доки не отримував відповідь. Я розсердився через той гвинт і сказав перше, що спало на думку: Колючки ні на що не потрібні, квіти випускають їх просто від злості!

– Я тобі не вірю! Квіти слабенькі. Вони простодушні. І підбадьорюють себе. Думають, що з колючками вони страшні…

Я нічого не відповів. У ту хвилину я казав собі: “Якщо цей гвинт і зараз не піддасться, я розіб’ю його молотком”. Маленький принц знову перебив мої думки:

– Іти думаєш, що квіти… .

– Та ні ж! Ні! Я нічого не думаю! Я відповів тобі перше, що спало на думку. Я зайнятий серйозним ділом!

Він здивовано глянув на мене:

-Серйозним ділом?! – Він дивився на мене, на молоток у моїй руці, на чорні від мастила пальці, дивився, як я схилився над предметом, що був, на його думку, дуже потворним. – Ти говориш, як дорослі!- Мені стало трохи соромно. А він безжально додав: Ти все плутаєш… ти нічого не розумієш!

Маленький принц таки справді дуже розгнівався. Він труснув головою, і вітер розтріпав його золоте волосся.

Маленький принц аж побілів од гніву.

– Мільйони років у квітів ростуть колючки. І мільйони років баранці все-таки їдять квіти. То невже це не серйозна річ – збагнути, чому вони так намагаються випустити колючки, котрі їм нічого не дають? Хіба це не важливо, що баранці і квіти воюють між собою? І коли я знаю квітку, що є єдиною в світі і росте тільки на моїй планеті, а маленький баранець якогось чудового ранку з’їсть її, не тямлячи навіть, що він накоїв, – це, виходить, теж не має значення!

Він зашарівся, потім озвався знову:

– Якщо ти любиш квітку, що є одна-єдина в світі і тільки на одній з мільйонів і мільйонів зірок, цього досить: дивишся на зорі і почуваєш себе щасливим. І кажеш собі: “Десь там моя квітка…” А коли баранець її з’їсть, то це те ж саме, як би одразу погасли всі зорі. І це, виходить, не має значення! .

Більше він нічого не міг сказати. Він раптом заплакав. Стемніло. Я відклав інструменти. Якось недоречно було думати про молоток, про гвинт, про спрагу та смерть. На цій зорі, на планеті на моїй планеті, що зветься Земля, – плакав маленький принц, якого треба розрадити! Я взяв його на руки. Гойдав його. Я казав йому:

– Квітці, яку ти любиш, не загрожує небезпека… Я намалюю твоєму баранцеві оброть… Намалюю для твоєї квітки броню… Я… Я не дуже тямив, що кажу. Почувався страшенно незграбним. Не знав, як підійти до нього, як привернути його до себе… Вона така таємнича, ця країна сліз.

VIII

Невдовзі я навчився розпізнавати ту квітку. На планеті маленького принца завжди росли прості квіти – у них був тільки один ряд пелюсток, і вони нікого не турбували. Вранці ті квіти розпускались у траві, а ввечері в’янули. А ця якось проросла із зернятка, занесеного невідомо звідки, і маленький принц пильнував той паросток, не схожий на інші росточки. То міг бути якийсь новий вид баобаба. Проте незабаром кущик перестав рости і зібрався цвісти. Маленький принц, який стежив за величезним пуп’янком, відчував, що ось-ось побачить якесь диво, проте квітка, схована у своїй зеленій кімнатці, ще не була готова бо на все чепурилася. Дбайливо добирала барви. Вона виряджалася поволі, приміряла пелюстку за пелюсткою. Вона не хотіла виходити скуйовджена, як ото мак-самосій. Вона хотіла постати в усьому сяйві своєї краси. О, то була неабияка кокетка! Отож її таємниче вбирання тривало багато днів. Нарешті, одного ранку, саме коли сходило сонце, пелюстки розкрилися._________________

Як ретельно вона готувалася, скільки точної праці доклала, а тепер, позіхаючи, мовила:

– Ох, я насилу прокинулась!.. Вибачте… Я ще не зачесана…

Маленький принц не міг стримати свого захоплення:

– Які ви гарні!

Справді? тихо мовила квітка у відповідь. – І зауважте, я народилася разом із сонцем…

Маленький принц здогадався, що красуня не занадто скромна, але вона була така зворушливо гарна!

Здається, пора снідати, – за хвилю додала вона. – Будьте ласкаві, подбайте про мене…

Збентежений маленький принц знайшов поливалку зі свіжою водою і полив квітку. Невдовзі стало зрозуміло, що красуня дуже гордовита й недовірлива, і маленький принц геть замучився з нею. Одного разу, і говорячи про свої чотири колючки, вона сказала йому:

– Нехай приходять хоч тигри з пазурами – не страшно!

– На моїй планеті тигрів немає, – заперечив маленький принц – До того ж тигри не їдять трави.

Я не трава, – тихо відповіла квітка.

-Вибачте…

Я не боюся тигрів, а протягів не переношу. У вас є ширма?

“Не переносить протягів… кепсько для рослини, – подумки відзначив маленький принц. – Дуже складно з цією квіткою…”

– Увечері накрийте мене ковпаком. У вас надто холодно. Незатишна планета. Там, звідки я прибула…

І урвала, її занесло сюди ще зернятком. Вона нічого не могла знати про інші світи. Хотіла так наївно збрехати і викрила себе – знітилася, потім кашлянула два-три рази – хай маленький принц відчує свою вину.

Отож незабаром у маленького принца, хоч він і любив чудову квітку, прокинулися сумніви. Слова, що не мали ніякої ваги, він узяв близько до серця і відчув себе дуже нещасливим.

– Мені не треба було її слухати, – довірливо сказав він мені одного разу. – Ніколи не треба слухати квітів. Треба дивитися на них і дихати їхніми пахощами. Моя квітка сповнила пахощами всю мою планету, а я не вмів тішитися нею. Ота розмова про тигрячі пазурі мала б зворушити мене, а я розсердився… – І ще він признався: Тоді я ще нічого не розумів! Треба було судити про все по її вчинках, а не словах. Вона дала мені свої пахощі, осяяла мене. Я не повинен був тікати! За тими наївними хитрощами я мав би вгадати ніжність. Але я був надто молодий, щоб уміти любити.

IX

Мені здається, що він утік з перелітними птахами. Вранці того дня старанно прибрав свою планету. Турботливо прочистив діючі вулкани.

Він мав два діючих вулкани. На них було дуже зручно розігрівати сніданок. І ще у нього був один згаслий вулкан. Але, як він казав, хто знає, що може трапитись! Отож він прочистив і згаслий вулкан. Добре прочищені вулкани горять рівно і тихо, без вивержень. Виверження вулкана – це ніби пожежа в димарі, коли там горить сажа. На Землі, ясна річ, вулканів не прочистиш – для цього ми надто малі. Тому вони й завдають нам стільки прикрощів.

Пойнятий смутком, маленький принц вирвав також останні паростки баобабів. Він думав, що ніколи більше не повернеться. Але вся ця звична робота того ранку була йому надзвичайно приємна. А коли востаннє полив чудову квітку і зібрався накрити п ковпаком, він мало

Не заплакав. .

-Прощайте. – сказав квітці маленький принц. Та вона не відповіла. – Прощайте, – повторив він.

Вона кашлянула. Але не від простуди.

-Я була дурна, – озвалася нарешті квітка. – Вибач мені. І постарайся бути щасливим.

Маленький принц був дуже здивований, що вона не дорікала йому. Стояв збентежений, зі скляним ковпаком у руках. Не розумів, звідки ця тиха ніжність.

Ну, звісно, я люблю тебе, – мовила квітка. – Ти не знав цього, то моя вина. Ти був такий же дурненький, як і я. Постарайся бути щасливим… Залиш цей ковпак. Він мені уже не потрібен.

– А вітер…

– Я не так і застуджена… Нічна прохолода буде мені корисна.

– А звірі…

Треба стерпіти, коли з’явиться дві-три гусениці, – я ж хочу познайомитися з метеликами. Здається, вони такі гарні. Та й хто ж мене провідуватиме? Ти будеш далеко. А великих звірів я не боюсь. У мене теж є пазурі. – І вона простодушно показала свої чотири колючки. Потім додала: – Не зволікай, це мене дратує! Ти ж надумав іти. Вирушай. Вона не хотіла, щоб маленький принц бачив, як вона плаче. То була така горда квітка…

X

Планета маленького принца була поблизу астероїдів 325, 326, 327, 328, 329 і 330. Отож він і почав з того, що відвідав їх, – треба ж було чимось зайнятися й чогось навчитися. На першому астероїді жив один король. Убраний у пурпур і горностай, він сидів на троні – зовсім простому, а проте величному.

– А, ось і підданий! вигукнув король, побачивши маленького принца.

“Як він може мене впізнати? – подумки спитав себе маленький принц. – Він же ніколи не бачив мене”.

Він не знав, що світ для королів дуже спрощений. Для них усі діоди – піддані.

– Підійди, щоб я тебе краще бачив, – сказав король, страшенно гордий, що нарешті може бути для когось королем.

Маленький принц озирнувся, шукаючи, де б сісти, але всю планету вкрила пишна горностаєва мантія. Мусив стояти і, стоячи, позіхнув від утоми. ‘

Етикет не дозволяє позіхати в присутності монарха, – сказав король. -^ Я забороняю тобі позіхати.

Не можу стриматись, – відповів маленький принц, страшенно зніяковівши, – Я довго був у дорозі і не спав…

– Ну, тоді наказую тобі позіхати, – мовив йому король. Я багато років не бачив, щоб хто позіхав. Це мені цікаво. Ну, позіхай ще! Це мій наказ.

– Це мене лякає… більше не можу… – відказав маленький принц

І весь почервонів. .

– Гм… Гм… Тоді… – мовив король, – тоді наказую тобі то позіхати, то… – Король трохи заплутався і, здавалось, аж розсердився. Адже для короля було головне – щоб поважали його авторитет. Він не терпів непокори. Це був абсолютний монарх. Але він був дуже добрий і тому давав розумні накази.

“Якщо б я, – звичайно казав він, – якщо б я звелів своєму генералові обернутися на морського птаха і генерал не виконав би наказу, то це була б не його вина. Винен був би я”.

-Можна сісти? – несміливо поцікавився маленький принц.

-Наказую тобі сісти! – відповів король і велично підібрав полу своєї горностаєвої мантії.

Одне дивувало маленького принца. Планета була зовсім маленька.

Чим же міг король тут правити?

– Вибачте, ваша величносте, дозвольте запитати…

– Наказую: питай! – поспіхом мовив король.

– Ваша величносте… чим ви правите?

-Усім, – дуже просто відповів король. Король скромним жестом показав на свою планету й на інші і на зірки.

– І всім цим ви правите? – перепитав маленький принц.

– Усім, – одказав король.

Бо він був не тільки абсолютний монарх, а й володар Всесвіту.

– І зорі скоряються вам?

– Авжеж, – підтвердив король. – Зорі негайно виконують мої накази. Я не терплю непокори.

Така могутність викликала захоплення у маленького принца. От би йому таку владу, тоді б він зміг милуватися заходом сонця не сорок чотири рази на день, а сімдесят два, або навіть сто чи двісті разів, і ніколи не пересуваючи стільця! Згадавши свою покинуту планету, він трохи засумував і наважився попросити короля:

– Мені хотілося б подивитись, як заходить сонце… Зробіть ласку… Накажіть сонцю заходити…

– Якщо б я звелів своєму генералові пурхати, як метелик, з квітки на квітку, або обернутися на морського птаха, і генерал не виконав би наказу, то хто був би в тому винен – він чи я?

-Вірно, згодився король. – Від кожного треба вимагати те, що він може зробити. Основою влади має бути передусім розум. Якщо ти накажеш своєму народові кинутись у море, він зробить революцію. Я маю право вимагати покори, бо мої накази розумні.

-А як же мій захід сонця? – нагадав маленький принц, який, спитавши про щось, не відступав, доки не отримував відповіді.

-Буде тобі й захід сонця. Я зажадаю, щоб воно зайшло. Але в своїй мудрості правителя почекаю, коли будуть сприятливі умови.

– А коли це буде? – поцікавився маленький принц.

-Гм… гм… відповів король, спочатку заглянувши у товстий календар. – Це буде… гм… сьогодні о сьомій годині сорок хвилин вечора. І тоді ти побачиш, як точно виконуються мої накази.

Маленький принц позіхнув. Шкода, що тут не завжди можна побачити захід сонця. І зрештою, він уже трохи нудьгував.

– Мені тут нічого робити, – сказав він. – Час в дорогу.

Залишся! мовив король, дуже гордий з того, що в нього є підданий. – Залишся, я призначу тебе міністром.

– Міністром чого?

– Міністром… міністром юстиції.

– Але ж тут нікого судити!

-Це невідомо, заперечив король. – Я ще не все своє королівство оглянув. Я дуже старий, для карети нема в мене місця, а ходити пішки стомлююсь.

Маленький принц нахилився і ще раз глянув на другий бік планети.

-О! Я вже подивився! – вигукнув він. – Там нікого немає.

-Тоді судитимеш самого себе, – відповів король. – Це важче. Себе судити набагато важче, ніж інших. Якщо ти зумієш правильно судити самого себе, то ти справді мудрий.

-Сам себе я хоч де можу судити, – сказав маленький принц. – Нема чого мені тут жити.

– Гм… гм… – замислився король. – Здається, на моїй планеті десь є старий пацюк. Уночі я його чую. Ти зможеш судити цього старого пацюка. Час від часу будеш засуджувати його до смерті. Таким чином від тебе залежатиме його життя. Але щоразу ти даватимеш йому помилування, щоб зберегти його. Адже він у нас один.

Не люблю я засуджувати до смерті, – сказав маленький принц. І мені вже пора йти. – Маленький принц, хоч він уже й зібрався в дорогу, зовсім не хотів засмучувати старого монарха. – Якщо ви, ваша величносте, хотіли б, щоб вашу волю беззастережно виконували, ви могли б дати мені розумний наказ. Звеліти, наприклад, вирушити в дорогу. Як на мене, умови для цього сприятливі…

Король нічого не відповів, маленький принц трохи повагався, потім зітхнув і пішов собі.

– Призначаю тебе своїм послом! – квапливо гукнув король.

І вигляд у нього був надзвичайно владний. “Дивні люди ці дорослі”, – подумав маленький принц, мандруючи далі. […] .

XII

На наступній планеті жив пияк. Маленький принц був там зовсім недовго, а все одно його огорнув глибокий сум. Пияк мовчки сидів перед справжньою колекцією пляшок – порожніх і повних.

-Що ти тут робиш? – поцікавився маленький принц.

– П’ю, – понуро відповів пияк.

– Навіщо ти п’єш? – спитав маленький принц.

– Щоб забути, – відказав пияк.

-Що забути? – допитувався маленький принц, якому вже стало шкода пияка.

Забути, що мені соромно, – признався пияк, похнюпившись.

-Чого ж тобі соромно? – спитав маленький принц, який дуже хотів допомогти йому.

-Соромно, що п’ю! – закінчив пияк і остаточно замовк. А маленький принц, спантеличений, пішов собі.

“Ці дорослі, без сумніву, дуже, дуже дивні люди”, думав він, мандруючи далі.

XIII

Четверта планета належала бізнесменові. Цей чоловік був так зайнятий, що коли прийшов маленький принц, він навіть голови не підвів.

-Доброго дня, – сказав маленький принц. – У вас згасла цигарка.

-Три і два – п’ять. П’ять і сім – дванадцять. Дванадцять і три – п’ятнадцять. Доброго дня. П’ятнадцять і сім – двадцять два. Двадцять два і шість – двадцять вісім. Немає часу прикурити. Двадцять шість і п’ять – тридцять один. Ху! Отже, разом п’ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять один.

– П’ятсот мільйонів чого?

-Га? Ти ще тут? П’ятсот мільйонів… я вже не знаю чого… У мене стільки роботи! Я людина серйозна, мені ніколи розважатися теревенями! Два і п’ять – сім…

-П ятсот мільйонів чого? – повторив маленький принц, який, спитавши про щось, не відступав, доки не отримував відповіді.

Бізнесмен підвів голову:

-За п’ятдесят чотири роки, що я живу на цій планеті, було тільки три випадки, коли мене щось турбувало. Перший раз це сталося двадцять два роки тому – сюди бозна-звідки залетів хрущ. Він так жахливо гудів, що я зробив чотири помилки в підрахунках. Другого разу одинадцять років тому – в мене був напад ревматизму. Мало фізичних вправ. Мені ніколи тинятися. Я людина серйозна. Третій раз… оце зараз! Отже, я казав, п’ятсот один мільйон!..

– Чого?

Бізнесмен зрозумів, що йому не дадуть спокою.

Отих маленьких штучок, які можна побачити в повітрі.

– Що ж то – мухи? Бджоли?

-Та ні ж. Маленькі золоті штучки, які викликають мрії у ледарів. Але я людина серйозна. Мені ніколи мріяти.

– A-а! Це зірки?

– Так, так… Зірки. П’ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять одна. Я людина серйозна, я люблю точність.

То що ж ти робиш з тими зірками?

– Що роблю? Нічого. Я ними володію.

– Володієш зірками?

– Так.

– Але я вже бачив короля, який…

– Королі нічим не володіють. Вони тільки правлять. Це велика різниця.

– А навіщо тобі володіти зірками?

– Щоб бути багатим.

– А навіщо бути багатим?

– Щоб купувати нові зірки, якщо їх хтось відкриє.

– Як можна володіти зірками?

А чиї вони, зірки? – буркотливо запитав бізнесмен.

– Не знаю. Нічиї.

– Отже, вони мої, бо я перший про це подумав.

– I цього досить?

Авжеж. Коли ти знаходиш десь діамант, який нікому не належить, то він твій. Коли ти знаходиш десь острів, який нікому не належить, то він твій. Коли в тебе першого виникає якась ідея, ти береш на неї патент: вона твоя. Я володію зірками тому, що до мене ніхто не додумався ними заволодіти.

– І що ж ти з ними робиш?

– Розпоряджаюсь ними, – відповів бізнесмен. – Лічу їх і перелічую. Це важко. Але я людина серйозна.

Це ще не вдовольнило маленького принца.

-Якщо у мене є шовкова хустина, я можу пов’язати її на шию і взяти з собою, – сказав він. – Якщо у мене є квітка, я можу її зірвати і взяти з собою. А ти ж не можеш забрати зірки?

-Ні, зате можу покласти їх у банк.

– Як це розуміти?

– А так: я пишу на папірці, скільки у мене зірок. Потім кладу той папірець у шухляду і замикаю її на ключ.

“Цікаво! – подумав маленький принц. – І навіть поетично. Але це не дуже серйозно!”

Маленький принц по-своєму розумів, що таке серйозні речі, зовсім не так, як дорослі. У мене, – сказав він, – є квітка, я щоранку її поливаю. У мене є три вулкани, я щотижня їх прочищаю. Усі прочищаю і діючі, і той, що згас. І моїм вулканам, і моїй квітці корисно, що я ними володію. А зіркам од тебе нема ніякої користі…

Бізнесмен відкрив рота, але так і не знайшов, що відповісти, і маленький принц пішов собі.

“Ці дорослі таки незвичайні люди”, – простодушно думав він, мандруючи далі.

XIV

П’ята планета була цікава. З усіх вона була найменша. На ній якраз вистачало місця для ліхтаря і ліхтарника. Маленький принц не міг зрозуміти, навіщо серед неба, на планетці, де нема ні будинку, ні населення, потрібні ліхтар і ліхтарник. Однак він сказав подумки.

“Можливо, цей чоловік тут і недоречний. А проте він не так недоречний, як король, бізнесмен і пияк. В його роботі принаймні є сенс. Коли він засвічує свій ліхтар – то ніби народжується ще одна зірка або квітка. Коли гасить ліхтар – то присипляє ту зірку або квітку. Дуже гарне заняття. Це справді корисно, бо красиво”.

І він шанобливо вклонився ліхтарникові:

-Доброго дня. Навіщо ти оце зараз загасив свій ліхтар?

– Такий наказ, – відповів ліхтарник. – Доброго дня.

– А що то за наказ?

– Щоб я гасив свій ліхтар. Доброго вечора.

І він знову його засвітив.

-А навіщо ти знову його засвітив?

-Такий наказ, – відповів ліхтарник.

-Не розумію, – мовив маленький принц.

– Тут нічого розуміти, – сказав ліхтарник. – Наказ є наказ. Доброго дня. – І загасив ліхтар. Потім картатою червоною хустиною витер з обличчя піт і сказав: – Важка у мене робота. Колись у цьому був сенс. Вранці я гасив ліхтар, а ввечері засвічував. Решту дня я міг відпочивати, а решту ночі – спати

Антуан де Сент Екзюпері   ЛІТЕРАТУРА ХХ   ХХІ СТОЛІТТЯ   Хрестоматія-А потім наказ змінився?

-Наказ не змінився, – сказав ліхтарник. – У тому й лихо! Планета з кожним роком обертається швидше й швидше, а наказ залишається тим самим.

-А як же тепер? – спитав маленький принц.

-Тепер планета повністю обертається за одну хвилину, і я не маю ні секунди відпочинку. Щохвилини я засвічую ліхтар і гашу.

-От цікаво! День у тебе триває одну хвилину!

-Нічого цікавого, – сказав ліхтарник. – Уже місяць як ми з тобою розмовляємо.

Місяць?! .

-Так. Тридцять хвилин. Тридцять днів. Доброго вечора – І він знову засвітив ліхтар. Маленький принц подивився на ліхтарника – йому подобався цей чоловік, який так добросовісно виконував наказ. Маленький принц пригадав як колись, переставляючи свій стілець, він шукав місце, звідки було б видно захід сонця. І йому захотілося допомогти приятелеві. Послухай… я знаю, як зробити, щоб ти відпочивав, коли тільки захочеш..

-Я весь час хочу, – зітхнув ліхтарник.

Маленький принц вів далі:

-Твоя планетка такакрихітна, що ступиш три кроки і вже обійдеш її. Досить тобі йти не поспішаючи, йти весь час будеш на сонці. Коли надумаєш відпочити, – починай ходити… і день триватиме доти, доки тобі схочеться.

– Ну, це мало що дає, – сказав ліхтарник. – Найбільше в світі я полюбляю спати.

– Тоді кепсько, – поспівчував маленький принц.

– Кепсько, – згодився ліхтарник. – Доброго дня.

“Цього чоловіка, – сказав собі маленький принц, уже мандруючи далі, – цього чоловіка зневажали б усі інші – і король, і честолюбець, і пияк, і бізнесмен. А тим часом лише він, як на мене, не смішний. Мабуть, тому, що він думає не тільки про себе”.

Маленький принц зітхнув із жалем:

“Він єдиний, хто міг би стати моїм другом. Але його планета надто маленька. На двох там немає місця…”

Він не наважувався зізнатися собі, що жалкував за цією планетою головним чином тому, що на ній за двадцять чотири години можна було тисячу чотириста сорок разів бачити захід сонця!

XV

Шоста планета була в десять разів більша за попередню. На ній жив дідуган, який писав товстелезні книги.

– Ти ба! – вигукнув він, помітивши маленького принца. – Мандрівник!

Маленький принц сів на стіл і перевів дух.

– Що це за товста книга? – поцікавився маленький принц. – Що ви тут робите?

– Я – географ, – відповів дідуган.

– Що таке географ?

– Це вчений, який знає, де розташовані моря, ріки, міста, гори й пустелі.

– Дуже цікаво! – сказав маленький принц. – Оце вже справжня професія! – І він обвів поглядом планету географа. Ще ніколи маленький принц не бачив такої величної планети.

– Ваша планета дуже гарна. А океани тут є?

– Цього я не можу знати, – сказав географ.

– А-а! – розчаровано протягнув маленький принц. – А гори?

– Цього я не можу знати, – відповів географ.

– А міста, і ріки, й пустелі?

– Цього я теж не можу знати, – мовив географ.

– Але ж ви географ! Саме так, сказав дідуган. – Я географ, а не мандрівник. У мене зовсім немає мандрівників. Не географи ж ведуть облік міст, рік, морів, океанів і пустель. Географ – надто поважна особа, щоб тинятися по світу. Він не виходить зі свого кабінету. Але він приймає у себе мандрівників. Розпитує їх, записує їхні спогади. І якщо спогади когось із них зацікавлять географа, він з’ясовує, чи порядна людина цей мандрівник.

– Навіщо?

Бо мандрівник, який бреше, викликав би справжню катастрофу в книгах. Так само, як і той мандрівник, що забагато п’є.

– Чому?

Бо у п’яниць двоїться в очах. І там, де стоїть одна гора, такий географ позначив би дві.

Я знаю одного такого, сказав маленький принц. – З нього був би поганий мандрівник.

– Можливо. Отож, коли виявиться, що мандрівник – людина порядна, тоді перевіряють його відкриття.

– Ідуть дивитися?

-Ні. Це надто складно. Вимагають, щоб мандрівник надав докази. Якщо йдеться про те, що мандрівник відкрив, наприклад, велику гору, він має принести з неї велике каміння.

Раптом географ захвилювався:

-Але ж ти й сам прибув здалеку? Опиши мені свою планету!

І географ розкрив книгу записів, підтесав олівець. Розповіді мандрівників спочатку записують олівцем. Потім чекають, коли мандрівник надасть докази, тоді вже можна записати чорнилом.

-О, в мене там не дуже цікаво, – мовив маленький принц, – усе маленьке. У мене є три вулкани. Два діють, а один згас. Але хто знає, – все може бути. І ще у мене є квітка.

-Квітів ми не записуємо, – сказав географ.

-Чому?! Це ж найкрасивіше, що є на світі!

– Тому, що квіти ефемерні.

-Що означає – “ефемерні”?

Книги з географії – найцінніші серед усіх книг, – сказав географ. – Вони ніколи не старіють. Дуже рідко трапляється, щоб гора зрушила з місця. Дуже рідко буває, щоб океан спорожнів. Ми пишемо про те, що вічне.

– Але згаслий вулкан може прокинутись. – перебив маленький принц. – А що таке “ефемерний”?

– Згаслі ті вулкани, чи вони діють – нам це байдуже, – сказав географ. – Для нас має значення гора. Вона не міняється.

– А що означає “ефемерний”? повторив маленький принц, який ніколи не відступав, доки не діставав відповіді.

– Ефемерне – це недовговічне, те, що скоро зникає.

– І мол квітка скоро зникне?

– Авжеж.

“Моя квітка недовговічна, їй нічим боронитись, окрім тих чотирьох колючок. А я залишив її вдома зовсім одну!”

Це вперше його взяв жаль. Але він набрався духу і спитав:

– Де ви порадите мені побувати?

– Відвідай планету Земля, – відповів географ. – У неї гарна репутація…

І маленький принц вирушив у дорогу, думаючи про квітку.

XVI

Отже, сьомою планетою була Земля.

Земля – планета непроста! На ній сто одинадцять королів (включаючи, звісно, і негритянських), сім тисяч географів, дев’ятсот тисяч бізнесменів, СІМ з половиною мільйонів пияків, тобто близько двох мільярдів дорослих людей.

Щоб дати вам уявлення про розміри Землі, скажу, що до винайдення електрики на всіх шістьох континентах доводилося утримувати цілу армію – чотириста шістдесят дві тисячі п’ятсот одинадцять чоловік – ліхтарників. ………

З певної відстані то було чудове видовисько. Дії цієї армії були чіткі, як у балеті. Починали ліхтарники Нової Зеландії і Австралії. Засвітивши свої вогні, вони йшли спати. Тоді виступали ліхтарники Китаю і Сибіру. Виконавши свою партію, вони зникали за кулісами. Потім надходила черга ліхтарників у Росії та Індії. Далі – в Африці і Європі. За ними:- у Південній Америці. А тоді в Північній Америці. І всі вони дотримувались того порядку виходу на сцену й ніколи не помилялися.

Це було грандіозно. . .

Тільки тому ліхтарникові, що запалював єдиний ліхтар на Північному полюсі, та ще його співбратові коло єдиного ліхтаря на Південному полюсі – тільки цим двом жилося легко й безтурботно, вони працювали двічі на рік.

Коли хочеться сказати щось дотепне, трапляється, іноді трішки й прибрешеш. Розповідаючи про ліхтарників, я не дуже дотримувався правди. Боюся, що в тих, хто не знає нашої планети, від цього може скластися помилкова думка про неї. Люди займають на Землі дуже мало місця. Якщо б два мільярди її мешканців зійшлися й стали тісно один біля одного, як на мітингу, вони легко вмістилися б на площі двадцять миль довжиною і двадцять шириною.

. Дорослі, певна річ, вам не повірять. Вони думають, що займають багато місця, їм, як баобабам, здається, що вони великі й важні.

Отже, опинившись на Землі, маленький принц дуже здивувався, не побачивши жодної живої душі. Він уже злякався, що помилково потрапив на якусь іншу планету, коли це в піску ворухнулося якесь кільце кольору місячного променя.

– Доброго вечора, – сказав маленький принц.

– Доброго вечора, – відповіла змія.

– На яку це планету я потрапив? – запитав маленький принц.

– На Землю, – відказала змія. – В Африку.

– A-а!.. Виходить, на Землі нікого нема?

– Це пустеля. В пустелях ніхто не живе. Земля велика, – мовила змія. Маленький принц сів на камінь і звів очі до неба.

– От цікаво – для чого зірки світяться, – мовив він. – Певно, для того, щоб кожен зміг колись відшукати свою зірку. Дивись, он моя планета. Вона якраз над нами… Але як далеко до неї!

– Гарна планета, — озвалася змія. – А чого ти прибув сюди?

– Я посварився з квіткою, – зітхнув маленький принц.

– А-а, – сказала змія. І вони замовкли.

– Де ж люди? – нарешті знову заговорив маленький принц. – У пустелі трохи самотньо…

– З людьми теж самотньо, – мовила змія. Маленький принц пильно подивився на неї.

– Дивна ти істота, – сказав він. – Не товстіша за палець…

– Зате сили у мене більше, ніж у пальці короля, – зауважила змія. Маленький принц усміхнувся.

– Не така вже ти сильна… У тебе навіть лап немає… Ти не можеш мандрувати.

– Я можу занести тебе далі, ніж будь-який корабель, – сказала змія. І обвила ногу маленького принца, мов золотий браслет.

– Торкнувшись когось, я повертаю його землі, з якої він вийшов, – сказала ще вона. – Але ти невинний і прибув із зірки…

Маленький принц нічого не відповів.

– Мені шкода тебе, ти такий слабий на цій кам’яній Землі. Я можу тобі допомогти, якщо ти дуже шкодуєш за своєю планетою. Я можу…

– О! Я чудово зрозумів, – озвався маленький принц, – але чого ти весь час говориш загадками?

– Я розв’язую всі загадки, – сказала змія. І вони замовкли.

XIX

Маленький принц піднявся на високу гору. Єдині гори, які він доти знав, то були три вулкани, що сягали йому до колін. Згаслий вулкан був у нього за табурет. Отож маленький принц подумав: “З такої високої гори я відразу побачу всю планету і всіх людей…” Але побачив лише гострі шпилі скель.

– Доброго дня, – сказав він про всяк випадок.

– Доброго дня… доброго дня… – відгукнулася луна.

– Хто ви? – спитав маленький принц.

– Хто ви… хто ви… хто ви… – озвалася луна.

– Будьте моїми друзями, – сказав він, – я зовсім один.

– Зовсім один… зовсім один… зовсім один… – відповіла луна.

“Яка дивна планета! – подумав тоді маленький принц. – Зовсім суха, уся в гострих шпичках, солона. А людям не вистачає уяви. Вони тільки повторюють те, що їм кажуть… Квітка, яка була у мене дома, завжди говорила перша”.

XX

Але трапилося так, що після довгих блукань, пройшовши через піски, скелі і сніги, маленький принц, нарешті, знайшов дорогу. А всі дороги ведуть до людей.

– Доброго дня, – сказав він.

То був сад, повний квітучих троянд.

– Доброго дня, – відповіли троянди. Маленький принц подивився на них. Усі вони були схожі на його квітку.

– Хто ви? – вражений, спитав він.

– Ми – троянди, – сказали квіти.

– А-а!.. – мовив маленький принц.

І відчув себе дуже нещасним. Його квітка розповідала йому, що вона одна така в усьому світі. А ось тут було п’ять тисяч таких самих квіток, в одному лише саду!

“Їй було б дуже прикро, якби вона побачила це! – подумав маленький принц. – Вона б страшенно розкашлялась і вдала, що вмирає, аби тільки не стати смішною. А я мусив би прикидатись, ніби доглядаю п, бо інакше, щоб принизити й мене, вона справді могла б умерти…”

А потім він ще сказав собі: “Я думав, що маю таке багатство – єдину в світі квітку, а то звичайнісінька троянда. Проста троянда і три вулкани, які сягають мені до колін і з яких один погас, можливо, назавжди, цього замало, щоб бути великим принцом…” Він ліг на траву і заплакав.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Готуємося до роботи з твором

1. Розкажіть про життя і творчість Антуана де Сент-Екзюпері.

2. Як професія льотчика позначилася на його творчості?

3. Що, на вашу думку, свідчить про силу характеру Антуана де Сент-Екзюпері?

4. Як ви гадаєте, чому саме письменник-льотчик почав говорити у своїх творах про необхідність дбайливого ставлення до своєї планети?

Працюємо над змістом твору

5. Як Пілот опинився в пустелі Сахара? Чим пустеля загрожувала його життю?

6. Що було дивного у зустрічі пілота та Маленького принца?

7. Що ви дізналися про маленького принца? Опишіть його Планету. Що свідчить про те, що хлопчик дбайливо доглядав свій крихітний світ?

8. Поясніть, яка величезна небезпека загрожувала планеті маленького принца. Чому із закликом “Діти! Стережіться баобабів!” автор звертається саме до підростаючого покоління?

9. Розкажіть про стосунки маленького принца та його Квітки. Чому хлопчик вирішив залишити її? Як ви розумієте його слова: “Моя квітка сповнила пахощами всю мою планету, а я не вмів тішитися нею”?

10. Як насправді ставилася квітка до маленького принца, який “був надто молодий, щоб уміти любити”? Доведіть, що подорож дійсно потрібна була і принцу, і його квітці, щоб зрозуміти прості життєві істини.

11. Розкажіть про відвідини маленьким принцом сусідніх астероїдів.

12. У чому полягає здоровий глузд “абсолютного монарха і володаря Всесвіту”? Чи могли б і ви бути таким мудрим правителем?

13. Доведіть, що якби всі керувалися висловом “Від кожного треба вимагати тільки те, що він може зробити”, порозумітися було б легше.

14. Чому маленький принц не проймається співчуттям до Пияка? Чому здобутки Бізнесмена і Вченого можна назвати “ефемерними”?

15. Чому життя Ліхтарника не видається маленькому принцу марним?

16. Для чого автор робить планету маленького принца крихітною?

17. Розкажіть про подорож маленького принца На планету Земля.

18. Чому після зустрічі в саду з квітами маленький принц відчув себе дуже нещасним? Що стало причиною його розчарування у власній планеті?

XXI

Отоді й заявився лис.

– Доброго дня, – сказав лис.

– Доброго дня, – чемно відповів маленький принц. – Хто ти? – спитав маленький принц. – Ти такий гарний…

– Я – лис, – сказав той.

– Пограйся зі мною. Мені так сумно…

– Я не можу з тобою гратися, – відказав лис. – Я не приручений.

– О! Вибач, – мовив маленький принц, і, подумавши, додав: – А що означає “приручити”?

– Ти нетутешній, – сказав лис. – Що ти шукаєш?

– Я шукаю людей, – відповів маленький принц. – А що означає “приручити”?

– Люди, – сказав лис, – мають рушниці і ходять на полювання.

Це так ускладнює життя! І ще вони розводять курей. Це єдина користь від них. Ти шукаєш курей?

– Ні, – мовив маленький принц. – Я шукаю друзів, А що означає “приручити”?

– Це давно забуте поняття, – сказав лис. – Воно означає привернути до себе… Ти для мене поки що тільки маленький хлопчик, такий самий, як сто тисяч інших. І ти мені не потрібен. І я тобі не потрібен. Але якщо ти мене приручиш, ми станемо потрібні один одному. Ти будеш для мене єдиний у цілому світі. І я буду для тебе єдиний у цілому світі…

– Я вже трохи розумію, – озвався маленький принц. Є одна троянда… здається, вона приручила мене…

– Можливо, – сказав лис. – На Землі чого тільки не побачиш.

– О, це не на Землі, – заперечив маленький принц. Лис, здавалося, страшенно здивувався:

– На іншій планеті? А на тій планеті є мисливці?

– Ні.

– Ну, це цікаво! А кури є?

– Ні!

– Нема нічого досконалого на світі! – зітхнув лис. А потім він знову повернувся до того ж:

– Моє життя одноманітне. Я полюю на курей, а люди полюють на мене. Усі кури однакові. І люди всі однакові. І мені трохи нудно. Але якщо ти мене приручиш, моє життя буде ніби сонцем осяяне. Я знатиму твою ходу і розрізнятиму її серед усіх інших. Почувши чиїсь кроки, я ховаюся в нору. Твоя же хода, як музика, викличе мене з нори. А потім – дивись! Бачиш, он там, на полях, достигають хліба? Я не їм хліба. Мені зерно ні до чого. Лани хлібів не ваблять мене. І це сумно! Але в тебе волосся, наче золоте. І це буде чудово, якщо ти мене приручиш! Золоті хліба нагадуватимуть мені тебе. І я полюблю шелест хлібів під подихом вітру…

Лис замовк і довго дивився на маленького принца.

– Будь ласка… приручи мене! – попросив знову.

– Я б з радістю, – відповів маленький принц, – але в мене мало часу. Мені ще треба знайти друзів і пізнати багато різних речей.

– Пізнати можна лише те, що приручиш, – сказав лис. – У людей вже немає часу пізнавати. Вони купують речі готовими у торговців. Але ж немає таких торговців, що продавали б друзів, і тому люди вже не мають друзів. Як хочеш мати друга:- приручи мене!

– А що для цього треба робити? – спитав маленький принц.

– Треба бути дуже терплячим, – відповів лис. – Спочатку ти сядеш трохи далі від мене на траву, ось так. Я краєм ока поглядатиму на тебе, дивитимусь, а ти нічого не казатимеш. Мова – це джерело непорозуміння. Але кожен день ти сідатимеш трохи ближче…

На другий день маленький принц прийшов знову.

– Краще, якби ти приходив в один і той самий час, – сказав йому лис. – Якщо ти прийдеш, наприклад, о четвертій годині дня, то я вже з третьої години відчуватиму себе щасливим. І чим ближче до призначеного часу, тим щасливішим я буду. О четвертій годині я вже почну хвилюватись і непокоїтись; я пізнаю ціну щастя! А якщо ти прихо – дитимеш коли-будь, то я ніколи не знатиму, на котру годину готувати своє серце… Мають бути обряди.

– А що таке обряди? – поцікавився маленький принц.

Це теж давно забута річ, – відповів лис. – Це те, що робить один день несхожим на інші дні, одну годину – на всі інші години. Є, наприклад, такий обряд у моїх мисливців. У четвер вони танцюють із сільськими дівчатами. Це такий чудовий день – четвер! Я йду прогу лятись і доходжу аж до виноградника. А якби мисливці танцювали коли попало, я зовсім не мав би вільного часу.

Так маленький принц приручив лиса. І коли настав час прощатись, лис мовив:

– О! Я плакатиму за тобою…

– Ти сам винен, – сказав маленький принц. – Я не хотів тобі нічого злого, а ти зажадав, щоб я тебе приручив…

– Авжеж, – підтбердив лис.

– Але ж ти плакатимеш! – сказав маленький принц.

– Авжеж, – відповів лис.

– Виходить, ти нічого не виграв.

– Виграв, – заперечив лис. – Згадай, що я казав про золоті хліба. – Потім він додав: – Піди ще поглянь на троянди. Ти зрозумієш, що твоя троянда – єдина в світі. А коли вернешся попрощатись зо мною, я подарую тобі одну таємницю.

Маленький принц пішов поглянути на троянди.

– Ви зовсім не схожі на мою троянду, – сказав він їм, – ви ще ніщо. Ніхто вас не приручив, і ви нікого не приручили. Таким був раніше мій лис. Він був схожий на сто тисяч інших лисів. Але я з ним потоваришував і тепер він став єдиним у цілому світі.

Троянди дуже зніяковіли.

– Ви гарні, але пусті. Заради вас не захочеться вмерти. Певна річ, звичайний перехожий і про мою троянду подумає, що вона така ж, як і ви. Але вона одна-єдина, дорожча від усіх вас. Бо я полив її. Бо я накрив її скляним ковпаком. Бо я затулив її ширмою. Бо задля неї я знищив гусінь (залишив тільки двох чи трьох, щоб вивелись метелики). Бо я чув її, коли вона скаржилась чи похвалялась і навіть коли замовкала. Бо це моя троянда.

І маленький принц повернувся до лиса.

– Прощай… – сказав він.

– Прощай, – відповів лис. – Ось мій секрет. Він дуже простий: зірко бачить лише серце. Найголовнішого очима не побачиш. Твоя троянда така дорога тобі тому, що ти віддав їй стільки часу.

– Моя троянда дорога мені… – повторив маленький принц.

– Люди забули цю істину, – сказав лис. – Але ти не повинен забувати. Ти назавжди береш на себе відповідальність за того, кого

. приручив. Ти відповідаєш за свою троянду…

– Я відповідаю за свою троянду… – повторив маленький принц, щоб краще запам’ятати.

ХХIV

Минув тиждень з дня моєї аварії в пустелі, і, слухаючи розповідь про торговця пілюлями, я випив останні краплі води.

– Так, сказав я маленькому принцові, – твої розповіді дуже цікаві, але я ще не полагодив свого літака, мені більше нічого пити, і я теж був би щасливий, якби міг просто піти до струмка!

– Мій друг лис… – озвався він.

– Хлопчику, йдеться вже не про лиса!

– Чому?

– А тому, що доведеться вмерти від спраги…

Він не зрозумів мене і відповів:

Добре, коли є друг, навіть якщо треба вмерти. Ось я, я дуже радий, що в мене був друг лис…

“Він не усвідомлює, наскільки велика небезпека. Він ніколи не знав ні голоду, ні спраги. Йому достатньо трішки сонця…”- подумав я. Але він подивився на мене і відповів на мої думки:

– Мені теж хочеться пити… пошукаймо криницю…

Я стомлено розвів руками: це безглуздя – навмання шукати в неосяжній пустелі криницю. А проте ми вирушили в дорогу.

Ми пройшли мовчки багато годин, уже впала ніч, починали світитися зорі. Від спраги мене трохи лихоманило, і я бачив їх немов у сні. Мені все згадувалися слова маленького принца.

– Отже, і ти знаєш, що таке спрага? – спитав я.

Проте він не відповів на моє питання. Він просто сказав:

– Вода буває потрібна і серцю…

Я не зрозумів його слів, але змовчав… Знав, що не треба його розпитувати. Він був стомлений. Сів. Я сів біля нього. Помовчали, а тоді він ще сказав:

– Зірки гарні, бо десь там є квітка, якої не видно звідси…

– Авжеж, – відповів я, дивлячись на осяяні місяцем піщані складки.

– Пустеля гарна… – додав він. Це була правда. Мені завжди подобалось у пустелі. Сидиш на піщаному пагорбі. Нічого не видно. Нічого не чути. Але серед тої тиші звідкілясь ідуть промені…

Пустеля гарна тим, – сказав маленький принц, – що в ній десь криються джерела…

Я раптом зрозумів, що то за таємниче світіння пісків, і це вразило мене. Ще маленьким хлопчиком я жив у одному старому будинку, і легенда розповідала, ніби в ньому було заховано скарб. Звісно, ніхто його не знайшов, а може, й не шукав. Але через нього весь той будинок був ніби зачарований. У глибині свого серця мій дім ховав таємницю.

– Так, – мовив я, – нехай йдеться про будинок, про зорі чи пустелю – найкраще в них те, чого очима не побачиш!

– Я задоволений, що ти згоден з моїм другом лисом.

Він заснув, я взяв його на руки й пішов далі. Я був зворушений. Здавалося, що я несу скарб, тендітний і дуже беззахисний. Здавалося навіть, що нічого беззахиснішого немає на Землі. При світлі місяця я дивився на його бліде чоло, на стулені вії, на пасма волосся, що іх ворушив вітер, і казав собі: “Те, що я бачу, це тільки оболонка. Найголовнішого очима не побачиш…”

Його напіврозтулені вуста затремтіли в усмішці, і я ще сказав собі: “Найзворушливіше у цьому маленькому принцові – його вірність квітці, образ троянди, який сяє в ньому, ніби полум’я світильника, навіть коли він спить…” І я зрозумів, що він ще тендітніший і ще беззахисніший, ніж здається. Треба пильно берегти світильники: порив вітру може згасити їх…

Отак ідучи, я на світанку побачив криницю.

XXV

– Люди набиваються у швидкі поїзди, але вони вже не знають, що шукають, – сказав маленький принц. – Тому вони метушаться і крутяться то сюди, то туди… – І додав: – Усе це пусте…

Криниця, до якої ми прийшли, була не така, як інші криниці в Сахарі. Криниці тут – це просто ями в піску. А ця була схожа на сільський колодязь. Але там не було ніякого села.

– Дивно, – сказав я маленькому принцові, – тут усе приготовано – корба, відро, вірьовка…

Він засміявся, торкнув вірьовку, почав крутити корбу. І корба заскрипіла, як ото рипить старий флюгер, що довго не рухався.

– Чуєш? – озвався маленький принц. – Ми розбудили цей колодязь, і він співає…

Мені не хотілося, щоб він стомився.

– Я сам витягну, – сказав я, – тобі це надто важко.

Повільно витягнув я відро. Надійно поставив його на цямрину криниці. У вухах мені ще лунав спів корби, а у відрі, де ще тремтіла вода, стрибали сонячні зайчики.

– Мені хочеться цієї води, – сказав маленький принц, дай мені напитись…

І я зрозумів, чого він шукав! Я підніс відро до його вуст. Він пив, заплющивши очі. Було гарно, як на свято. Це була не звичайна вода. Вона народилася від довгої дороги під зірками, від рипіння корби, від зусилля моїх рук, приємна серцеві, як подарунок. Так у дитинстві мені сяяли різдвяні подарунки вогнями свічок на ялинці, музикою опівнічної меси, лагідними усмішками.

Люди на твоїй планеті, – сказав принц, – вирощують п’ять тисяч троянд в одному саду… і не знаходять того, що шукають…

– Не знаходять… – підтвердив я.

А те, що вони шукають, можна було б знайти в одній-єдиній троянді, у ковтку води…

– Це правда, – погодився я.

І маленький принц додав:

– Але очі не бачать. Потрібно шукати серцем.

Я напився. Дихалось легко. Пісок уранці такого кольору, як мед. І від цього кольору меду я теж був щасливий…

Ти повинен виконати свою обіцянку, – тихо мовив маленький принц, знову сівши біля мене. – Пам’ятаєш… обротьку для мого баранця… я ж відповідаю за ту квітку!..

Отож я намалював обротьку для баранця. Віддав малюнок, і в серці у мене защеміло.

– Ти щось надумав, а я не знаю…

Але він не відповів. Він сказав:

Знаєш, завтра мине рік, як я потрапив на Землю… – А тоді, помовчавши, додав: – Я впав зовсім близько звідси… – І почервонів.

І знову, не знаю чого, мене огорнув якийсь дивний сум. Але все-таки я спитав:

– Отже, це не випадково тиждень тому, вранці, коли ми познайомилися, ти ходив тут зовсім один, за тисячу миль від людського житла? Ти повертався туди, де впав?

Маленький принц почервонів знову. А я, вагаючись, додав:

– Може, тому, що минає рік?..

І маленький принц ще більше зашарівся. Він ніколи не відповідав на запитання, та коли червонієш, то це означає “так”, правда ж?

Він перебив мене:

Тепер тобі треба працювати. Вертайся до своєї машини. Я чекатиму тебе тут. Приходь завтра ввечері…

Та мені не стало спокійніше. Я згадав лиса. Тому, хто дає себе приручити, іноді доводиться й поплакати.

Поблизу криниці була руїна старого кам’яного муру. Наступного дня увечері, закінчивши роботу, я повернувся туди і ще здалеку побачив, що мій маленький принц, спустивши ноги, сидить зверху. І почув, як він казав:

– Виходить, ти не пам’ятаєш? Це було не тут! Хтось, певно, відповів йому, бо він заперечив: – Ні! Ні! Саме у цей день, лише не в цьому місці…

Я підходив до муру. Нікого більше я там не бачив і не чув. А тим часом маленький принц знову сказав комусь:

– Ну, звісно. На піску ти помітиш, де починаються мої сліди. Тобі треба тільки почекати на мене. Цієї ночі я туди прийду.

До муру було метрів двадцять, а я так само нікого не бачив.

Трішки помовчавши, маленький принц озвався знову.

– А в тебе добра отрута? Ти певна, я не буду довго мучитися?

Я зупинився, серце моє стислося, але я ще нічого не розумів. .

– Тепер іди… – сказав принц. – Я хочу зістрибнути.

Тоді я опустив очі і аж підскочив! Під муром, піднявши голову до маленького принца, лежала жовта змія, з тих, від укусу яких людина за тридцять секунд гине. Витягуючи з кишені револьвер, я бігцем кинувся до неї, але, почувши шурхіт моїх кроків, змія тихо, мов помираючий струмочок, поповзла по піску і з ледь чутним металічним шелестом, не дуже поспішаючи, сховалася між каміння…

Я підбіг до муру саме вчасно, щоб підхопити на руки маленького принца, білого як сніг.

– Що за вигадки! Ти вже розмовляєш зі зміями!

Я розв’язав золотий шарф, який він завжди носив. Змочив йому скроні і дав випити води. Він серйозно подивився на мене і обійняв мене за шию. Я чув, як у нього б’ється серце, мов у пташки, що, підстрелена, вмирає. Він сказав мені:

– Я радий, що ти знайшов, чого там не вистачало у твоїй машині.

Тепер ти можеш повернутися додому…

– Звідки ти знаєш?

Я саме хотів сказати йому, що понад усі сподівання таки полагодив літак! Він нічого не відповів на моє запитання, лише сказав.

– Я теж сьогодні повертаюся додому.

І сумно додав:

– Це значно далі… і значно важче…

Я відчував, що відбуваються якісь дивні речі. Я стискав його в обіймах, мов малу дитину, однак мені здавалося, що він вислизає прямо в якусь безодню і я ніяк не можу його втримати…

– У мене є твій баранець. І ящик для баранця. І оброть…

І він сумно всміхнувся.

Я довго ждав. Відчував, що він поволі приходив до тями.

– Ти трохи злякався, хлопчику…

Налякався, певна річ! Але він тихенько засміявся:

– Куди страшніше мені буде сьогодні ввечері…

Знову мене обдало крижаним холодом передчуття непоправного. Я не міг змиритися з думкою, що ніколи більше не почую його сміху. Той сміх був для мене, мов джерело в пустелі.

– Хлопчику, я хочу ще почути, як ти смієшся… .

А він сказав:

– Сьогодні вночі мине рік. Моя зірка опиниться якраз над тим місцем, де рік тому я впав…

– Скажи, хлопчику, вся ота історія зі змією, з побаченням і з зіркою – це просто поганий сон, чи не так?

Але він не відповів. Сказав:

– Найголовнішого очима не побачиш… Це як із квіткою. Якщо ти любиш квітку, що росте десь на зірці, – вночі тобі приємно дивитися на небо. Всі зірки розцвітають.

– Правда…

– Це як з тією водою. Коли ти дав мені напитися, вона була наче музика… а все та корба і вірьовка… ти пам’ятаєш… вона була чудова…

– Правда…

– Вночі ти подивишся на зірки. Моя зірка маленька, я не можу тобі й показати, де вона. Та це й краще. Вона буде для тебе однією з багатьох зірок. І тобі подобатиметься дивитись на всі зірки… Усі вони стануть твоїми друзями. І потім я тобі щось подарую…

І він засміявся.

– О хлопчику, хлопчику, як я люблю цей сміх!

– Оце й буде мій подарунок… як ото з водою… Люди мають свої зірки, які перестають бути звичайними зорями. Для одних – тих, хто мандрує, – вони – дороговказ. Для інших це тільки маленькі вогники. Для вчених зорі – складні задачі. Але всі ці зірки мовчать. А в тебе будуть такі зірки, яких більше ні в кого немає…

– Як це розуміти?

– Я житиму на одній із зірок, я там сміятимусь, і коли ти дивитимешся вночі на небо, це буде так, наче сміються усі зірки. У тебе будуть зірки, які вміють сміятись!

І він знову засміявся.

– І коли ти втішишся (а втіха завжди приходить), то будеш задоволений, що познайомився зі мною. Ти завжди будеш моїм другом. Тобі захочеться посміятися зі мною. Тоді ти відчиниш вікно, і тобі буде приємно… І твої друзі будуть страшенно здивовані, що ти, дивлячись на небо, смієшся. І вони подумають, що ти не сповна розуму. От яку капосну штуку я тобі втну… – І він ще засміявся. – Це буде так, начеб я замість зірок дав тобі безліч дзвіночків, що вміють сміятись… І він ще раз засміявся. Потім знову став серйозний: – Знаєш… сьогодні вночі… ти не приходь.

– Я не покину тебе.

– У мене буде такий вигляд, наче мені кепсько… Наче я вмираю. Так воно буває. Не треба, щоб ти це бачив, не приходь.

– Я не покину тебе. .

Однак він був заклопотаний.

– Я кажу тобі це… і через змію. Не треба, щоб вона тебе вкусила… Змії злі. Можуть вкусити собі на втіху.

– Я не покину тебе.

Його щось заспокоїло.

– Правда, на другий укус у них немає отрути…

Тієї ночі я не бачив, як він пішов. Вислизнув нечутно. Коли я наздогнав його, він ішов швидко й рішуче. Мені він тільки й сказав:

– А, це ти…

І взяв мене за руку. Проте щось його ще мучило.

– Ти даремно так зробив. Тобі буде боляче. Я буду наче мертвий, а насправді це буде не так… Розумієш… Це дуже далеко. Я не зможу забрати свого тіла. Це надто важко.

Я мовчав.

– Та це все одно, що покинути стару оболонку. За старими оболонками нема чого сумувати…

Я мовчав. Він занепав духом. А проте зробив ще одне зусилля:

– Це буде гарно. Я теж дивитимусь на зірки. І всі зорі будуть ніби криниці з іржавою корбою. І всі зорі дадуть мені напитися…

Я мовчав.

– Це буде так потішно! У тебе буде п’ятсот мільйонів дзвіночків, у мене – п’ятсот мільйонів струмків…

І він теж замовк: він плакав…

– Це тут. Дай мені ступити крок самому.

І він сів, бо йому стало страшно. І ще він сказав:

– Ти знаєш… моя троянда… я за неї відповідаю! А вона така квола! І така наївна. Єдине, чим вона може боронитися, це чотирма нікчемними колючками…

Я теж сів, бо ноги більше не держали мене. Він сказав:

– Ну от… Це все…

Повагався хвильку, потім підвівся. І ступив лише крок. А я не міг поворухнутися.

Мов жовта блискавка мигнула біля його кісточки. Він залишився нерухомий. Не закричав, А тоді впав – повільно, як падає дерево. І нечутно, бо пісок приглушує всі звуки.

XXVII

І ось минуло шість років… Я ще ніколи не розповідав цієї історії. Коли я повернувся, товариші були раді, що знову бачать мене живим. Мені було дуже сумно, але я казав їм: “Це просто втома…”

Тепер я трохи заспокоївся. Тобто… не зовсім. Та я добре знаю, що він повернувся на свою планетку, бо, коли розвидніло, я не знайшов на піску його тіла. Воно було не таке вже й важке… А вночі я люблю слухати зорі. Наче п’ятсот мільйонів дзвіночків…

Та буває щось незвичайне. В оброті, яку я намалював маленькому принцові для баранця, я забув намалювати ремінець! Маленький принц не зможе надіти її на баранця. Отож я питаю себе: “Що трапилося там, на його планеті? Може, баранець з’їв троянду…”

Іноді я кажу собі: “Звичайно, що ні! Маленький принц щоночі на/ криває троянду скляним ковпаком і ретельно наглядає за своїм баранцем…” І тоді я щасливий. І всі зірки тихенько сміються.

А часом я кажу собі: “Трапляється ж іноді, що буваєш неуважним, і цього досить! Може, він колись увечері забув про скляний ковпак або вночі нишком вийшов баранець…” І тоді всі дзвіночки мовби заливаються сльозами!..

Все це дуже загадкове. Для вас, тих, хто теж полюбив маленького принца, як і для мене, світ буде інший, якщо десь, невідомо де, баранець, якого ми ніколи не бачили, можливо, з’їв троянду…

Погляньте на небо. Спитайте себе: “Є ще та квітка чи ні? Що, як баранець її з’їв?” І ви побачите, як усе змінюється…

І жоден дорослий ніколи не зрозуміє, як це важливо!

Це, по-моєму, найкраще і найсумніше місце на світі…

Придивіться уважніше до цього краєвиду, щоб неодмінно пізнати те місце, якщо колись будете в Африці, в пустелі. І коли ви там проїжджатимете, благаю вас, затримайтесь трохи саме під цією зіркою! І якщо до вас підійде маленький хлопчик із золотим волоссям, який сміється і не відповідає на запитання, ви одразу здогадаєтесь, хто він такий. Тоді – будьте ласкаві! – не залишайте мене у великій журбі: мерщій напишіть мені, що він вернувся…

Переклад із французької Анатоля Перепаді, Анатолія Жаловського

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Працюємо над змістом твору

1. Як відбулося знайомство маленького принца з лисом? У чому, на думку лиса, полягає єдина користь від людей? А на вашу думку, яка від нас користь?

2. Як пояснює лис значення слова “приручити”? Як ви розумієте слова лиса: “Якщо ти мене приручиш, моє життя буде ніби сонцем осяяне”? А ви відчуваєте себе прирученими?

3. Як лис просто і логічно доводить маленькому принцу, що “нема нічого досконалого в світі”, що “ефемерна” “звичайнісінька” троянда повинна бути для нього найдорожчою серед 5 тисяч інших квіток?

4. Чому, на думку лиса, у людей немає друзів? Що, на вашу думку, означає бути “відповідальними за того, кого приручили”?

5. Чому любов і дружба приносять не тільки втіху? Що означають слова лиса: “Зірку бачить серце. Найголовнішого очима не побачиш”?

6. Що, на вашу думку, не цінують жителі планети Земля? Чому маленький принц вважає: ” Те, що вони шукають, можна було б знайти в одній-єдиній троянді, у ковтку води…”!

7. До чого, як виявилося, готувався маленький принц, коли познайомився з пілотом? Що було спільного в прагненнях і пілота, і хлопчика, які опинилися в пустелі?

Узагальнюємо та підсумовуємо

8. Схарактеризуйте образ миленького принца. Яким було життя маленького принца на його планеті? У чому були його радощі і розчарування?

9. Якою постає Земля в порівнянні з планетою маленького принца та іншими планетами, на яких він побував? З якою метою автор використав прийом протиставлення?

10. Як у творі дитяче світобачення протиставляється дорослому? Якими, на вашу думку, повинні бути дорослі, щоб не втратити здатність по-дитячому дивитися на світ і радіти його красі?

11. Що, на вашу думку, може символізувати образ маленького принца? У чому полягає символічність образів Маленької планети-астероїда, троянд, насінин, пустелі, криниці тощо?

12. Які моральні цінності обстоює автор у казці-притчі “Маленький принц”?

13. Як у творі дитяче світобачення протиставляється дорослому?

14. Якими, на вашу думку, повинні бути дорослі, щоб не втратити здатність по-дитячому дивитися на світ і радіти його красі?

15. Розкрийте філософський зміст казки-притчі Антуана де Сент-Екзюпері “Маленький принц”.

16. Випишіть із тексту цитати, які можуть для вас стати афоризмами.

ЗАстосовуємо теоретичні поняття

17. Які твори називають притчами? Назвіть особливості притч.

18. Чому казку Антуана де Сент-Екзюпері називають притчею? Над якими складними проблемами розмірковує автор у своїй казці-притчі?

19. Поміркуйте, чому автор для свого твору обрав жанр притчі.

20. Що, на вашу думку, повинні зрозуміти люди, які прочитати цей твір?

Пов’язуємо новий матеріал з вивченим раніше

21. Згадайте, що таке алегорія. Як алегоричні образи твору французького письменника-льотчика перегукуються з жахливою дійсністю Другої світової війни?

22. Поясніть підтекст казки-притчі Антуана де Сент-Екзюпері “Маленький принц”.

23. Згадайте, що таке мотив. У яких вивчених вами творах був присутній мотив подорожі?

Виконуємо творчі завдання

24. Яким ви бачите фінал подорожі маленького принца?

25. Сконструюйте власний світ на зразок планети, на якій жив маленький принц, або уявіть що вам подарували крихітну планету. Поміркуйте, кого і що ви хотіли би взяти з собою на неї?

26. Складіть список із 10 улюблених речей, які ви візьмете на планету.

27. А тепер викресліть із цього списку гаджети (там для підзарядки немає електричного струму). Те, що залишилося у списку, запишіть у зошит.

28. Складіть розпорядок дня життя на своїй планеті.

29. Що подібного, а що є відмінного у вигаданому світі Антуана де Сент – Екзюпері та у вашому світі?

Радимо прочитати

ЮСТЕЙН ГОРДЕР “СВІТ СОФІЇ”


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Антуан де Сент-Екзюпері – ЛІТЕРАТУРА ХХ – ХХІ СТОЛІТТЯ – Хрестоматія