451&;deg; ЗА ФАРЕНГЕЙТОМ – РЕЙ БРЕДБЕРІ (1920-2012) – ЛІТЕРАТУРА XX-XXI СТ. – Хрестоматія

Рей Дуглас Бредбері – один з найвідоміших американських письменників-фантастів, автор близько 400 літературних творів різних жанрів.

Найбільш популярний роман Бредбері – антиутопія “451° за Фаренгейтом “. У цьому творі описано суспільство маскультури й споживання, де серйозні книжки підлягають спаленню, їхнє зберігання – злочин; а здатні критично мислити люди опиняються поза законом. Завдання пожежників у цьому суспільстві – спалювати всі заборонені книжки разом з житлом їхніх власників.

Антиутопія – літературний жанр, який сформувався у XX столітті, коли мрії про гармонійне людське суспільство стали перетворюватися в реальні тоталітарні режими.

451&;deg; ЗА ФАРЕНГЕЙТОМ   РЕЙ БРЕДБЕРІ (1920 2012)   ЛІТЕРАТУРА XX XXI СТ.   Хрестоматія

Письменники-фантасти намагалися осягнути загальні тенденції розвитку цивілізації, показати вплив наукових досягнень на життя людини, попередити про небезпечність перетворення особистості на “гвинтик” державної машини, про відповідальність людства за долю Всесвіту. Фантастична оповідь дедалі більше отримувала символіко-алегоричний характер, містила широкі філософські узагальнення.

451° ЗА ФАРЕНГЕЙТОМ

(Скорочено)

Так приємно було дивитись, як вогонь поглинає речі, як вони чорніють і змінюються. В кулаках – мідний наконечник брандспойта; величезний пітон випльовує отруйний гас; кров бухкає у скронях, а руки, що перетворюють на попіл подерті сторінки історії, здаються руками дивовижного музики, який диригує симфонію полум’‎я й горіння. Символічний шолом з цифрою 451 низько насунений на чоло; очі палають жовтогарячим вогнем від думки, що буде далі. Він натискає на запальник – і будинок ніби підстрибує в жадібному полум’‎ї, що забарвлює вечірнє небо в червоне, жовте й чорне. Він сягнисто ступає крізь рій вогненно – червоних світляків. Йому нестерпно хочеться, як колись, у дитинстві, встромити в вогонь паличку з льодяником саме тоді, коли книжки, змахуючи, наче голуби, крилами-сторінками, вмирають на ганку й на лужку перед будинком, злітають іскристими вихорами, і чорний від кіптяви вітер відносить їх геть.

На обличчі Монтега застигла посмішка-гримаса, яка з’‎являється на губах людини, коли її раптом обпалить вогнем, і вона рвучко відсахнеться від його пекучого доторку.

Він знав, що, повернувшись у пожежне депо, він, менестрель вогню, глянувши в дзеркало, дружньо підморгне своєму обпаленому, вимазаному сажею обличчю. А згодом у темряві, вже засинаючи, він усе ще відчуватиме на губах застиглу судорожну посмішку.

Він старанно витер і повісив на цвях свій чорний лискучий шолом, дбайливо повісив поряд брезентову куртку, з насолодою помився під душем, потім, заклавши руки в кишені та насвистуючи, перетнув майданчик верхнього поверху пожежної станції й ковзнув у люк. В останню секунду, коли, здавалося, він розіб’‎ється, Монтег висмикнув руки з кишень і охопив мідну жердину, яка зі скрипом зупинилась, ледь його ноги торкнулися цементної підлоги першого поверху.

Він вийшов і нічною вулицею рушив до метро, де по підземному тунелю мчав безшумний пневматичний поїзд.

Поїзд невдовзі викинув його разом із сильним струменем теплого повітря на викладений жовтими кахлями ескалатор, що вів на поверхню в передмісті.

Насвистуючи, Монтег піднявся на ескалаторі в нічну тишу. Він простував до рогу, не думаючи ні про що, в усякому разі, ні про що особливе. Але раптом сповільнив ходу, ніби звідкись налетів вітер і хтось покликав його на ім’‎я.

Ось уже кілька вечорів, ідучи при світлі зір до повороту, за яким тротуар вів до його дому, Монтег почував себе так дивно. Йому здавалося, що за мить до того, коли йому треба було повернути, за рогом хтось стояв. Повітря було ніби заряджене якоюсь особливою тишею, наче там хтось, причаївшись, підстерігав його, а перед самим його приходом перетворювався на тінь і пропускав Монтега крізь себе. Може, він уловлював якийсь слабкий запах, а може, шкірою рук і обличчя відчував ледь помітне підвищення температури там, де стояв той невидимка, зігріваючи повітря своїм теплом. Зрозуміти це було неможливо. Але щоразу, повернувши за ріг, він бачив лише білий безлюдний тротуар, що ніби вигинався. Лише одного вечора йому здалося, ніби щось швидко майнуло через лужок і щезло, перш ніж він устиг вглядітися чи вимовити бодай слово.

Та сьогодні він так стишив ходу, що майже зупинився. Подушки він був уже за рогом – і раптом до нього долинув ледь чутний шерех. Дихання? Чи рух повітря, викликаний присутністю когось, хто зачаївся й чекав?

Він повернув за ріг.

По тротуару, осяяному місячним світлом, вітер гнав осіннє листя, і здавалося, ніби дівчина, яка йшла назустріч, не ступає, а пливе в повітрі, бо її підганяє вітер і листя. Ледь нахиливши голову, вона дивилась, як її черевички чіпляють рухливе листя. На її тонкому, матово-білому обличчі застиг вираз лагідної, невситимої цікавості й ледь помітного подиву. Темні очі так пильно вдивлялись у світ, що навряд чи вона пропустила б навіть найменший порух. Біла сукня на ній шелестіла. Монтегові здавалося, ніби він чує, як рухаються її руки в такт ході, і навіть невловиме відлуння – світлий трепет її обличчя, коли, підвівши голову, вона побачила чоловіка, який стояв за кілька кроків посеред тротуару. З дерев над ними з шурхотом падав сухий листяний дощ. Дівчина зупинилась і, здавалося, хотіла позадкувати, але натомість глянула на Монтега темними, сяйливими, жвавими очима, так ніби він сказав їй щось надзвичайно приємне. Але він лише привітався. Помітивши, що дівчина зачудовано дивиться на саламандру на його рукаві й на диск із феніксом на грудях, він проказав:

– Ви, певне, наша нова сусідка?

– А ви, мабуть… – вона відвела очі від емблем його професії, – пожежник? – її голос завмер.

– Як дивно ви це сказали…

– Я… я здогадалася б навіть із заплющеними очима.

– Що, запах гасу? Моя дружина завжди на це скаржиться, – засміявся він. – Його ніколи не можна цілком позбутися.

– Атож, не можна, – мовила вона з якимось острахом.

Монтегові здалося, ніби вона кружляє навколо нього, обертає його на всі боки, легенько стрясає, вивертає кишені, хоч вона й не зрушила з місця.

– Гас, – проказав він, уриваючи задовгу мовчанку, – мені пахне, як парфуми.

– Справді?

– Атож. Чом би й ні? Дівчина трохи подумала.

– Не знаю, – сказала вона, тоді озирнулась на тротуар, що вів до їхніх будинків. – Можна, я піду з вами? Мене звуть Кларіс Маклелен.

Кларіс. А я – Гай Монтег. Ходімо. А чому ви так пізно блукаєте отут? Скільки вам років?

Теплої, але свіжої ночі вони йшли срібним від місячного сяйва тротуаром, і Монтегові здавалося, ніби в повітрі повівало тонким ароматом абрикосів і полуниць; він озирнувся і зрозумів, що це неможливо о такій порі року.

Була тільки дівчина, яка йшла поруч, у місячному світлі її обличчя сяяло, мов сніг. Монтег знав – вона зараз обмірковує, як краще відповісти на його запитання.

Так-от, – промовила дівчина, – мені сімнадцять і я божевільна. Мій дядько запевняє, що це в такому віці неминуче. Коли питають, скільки тобі років, каже він, відповідай, що сімнадцять і що ти схибнута. Вночі добре гуляти, правда ж? Я люблю вдихати запах речей, бачити їх, а інколи отак блукаю цілу ніч аж до схід сонця.

Знову запала мовчанка; нарешті Кларіс замислено сказала:

– Знаєте, я вас анітрохи не боюсь.

– А чого мене боятися? – здивувався він.

Багато хто боїться вас. Я маю на увазі, боїться пожежників. Але ж ви, зрештою, людина як людина…

У її очах, наче в двох блискучих краплинах прозорої води, він побачив своє відображення, темне й крихітне, але точне до дрібниць, видно навіть зморшки в кутиках вуст, ніби ці очі були двома чудесними шматочками лілового бурштину з вкрапленим навіки його образом.

Її, тепер обернене до нього, обличчя здавалося тендітним, матово-білим кристалом, що світився зсередини м’‎яким, немеркнучим світлом. То було не різке електричне світло, а дивно заспокійливий чудовий, приємний пломінець свічки. Одного разу, коли він ще був малий, чогось погасла електрика. Тоді мати десь знайшла й засвітила останню свічку. То була мить перетворень: при цьому світлі простір зменшився, затишно оточив їх, і вони обоє, мати й син – сиділи, ніби самі перетворені, бажаючи одного – щоб електрики не було якомога довше…

Раптом Кларіс Маклелен сказала:

Можна щось запитати? Чи давно ви працюєте пожежником?

– Відтоді, як мені виповнилось двадцять, тобто вже десять років.

– А ви коли-небудь читаєте книжки, які палите?

Він засміявся.

– Це протизаконно!

– Авжеж, авжеж…

– Це непогана робота. В понеділок палити книжки Едни Міллей, в середу – Вітмена, в п’‎ятницю – Фолкнера, перетворювати їх на попіл, а потім спалювати навіть попіл. Отакий наш професійний девіз.

Вони пройшли ще трохи. Раптом Кларіс запитала:

_ А чи правда, що колись пожежники гасили пожежі, а не розпалювали їх?

– Ні. Будинки завжди були вогнетривкі, запевняю вас.

– Дивно. Я чула, ніби колись горіли будинки, а пожежники існували для того, щоб гасити вогонь.

Він засміявся.

Дівчина швидко поглянула на нього.

– Чого ви смієтесь?

– Не знаю. – Він знову засміявся, та зненацька замовк.

А що?

– Ви смієтесь, хоч я не сказала нічого смішного і на все відповіла одразу ж. Д ви ніколи не замислювалися над тим, про що я запитувала?

– Ви таки справді трохи дивна, – промовив Монтег, глянувши на неї. – Ви наче зовсім не поважаєте співрозмовника!

– Я не хотіла вас образити. Мабуть, я надто люблю придивлятися до людей.

– Ну, а це вам ні про що не говорить? – він поплескав по цифрі “451” на рукаві своєї вугляно-чорної куртки.

_ Говорить, – прошепотіла вона й пришвидшила ходу.

Ви коли-небудь бачили ракетні автомобілі, що мчать ген там, по бульварах?

– Хочете змінити тему?

– Мені іноді здається, що водії тих автомобілів не знають, що таке трава чи квіти, адже вони бачать їх тільки на великій швидкості, – сказала дівчина. – Покажіть їм зелену пляму, й вони скажуть: ага, це трава. Рожева пляма? Розарій! Білі плями – будинки, брунатні – корови. Одного разу мій дядько спробував їхати по шосе повільно – сорок миль на годину. То його на два дні посадили до в’‎язниці. Смішно, правда ж? І водночас сумно.

– Ви надто багато думаєте, – мовив Гай зніяковіло.

– Я рідко коли дивлюсь телевізійні передачі, не ходжу на автомобільні гонки й не буваю в парках розваг. Певне, тому в мене досить часу для всяких безглуздих думок. Ви бачили за містом рекламні щити завдовжки двісті футів? А ви знаєте, що колись вони були завдовжки двадцять футів? Тепер же автомобілі мчать так швидко, що реклами довелося подовжити, а то їх ніхто не зміг би прочитати.

Ні, я цього не знав! – Монтег коротко засміявся.

– А я знаю ще щось, чого ви, мабуть, не знаєте. Вранці на траві лежить роса.

Він намагався пригадати, чи чув колись про це, і раптом розсердився.

– А коли подивитися туди, – вона кивнула на небо, – то можна побачити маленького чоловічка на місяці.

Але він не знати вже коли дивився на небо.

Далі вони йшли мовчки; вона замріялась, а він, відчуваючи досаду й ніяковість, докірливо поглядав на неї.

Вони підійшли до її будинку – всі вікна в ньому світилися.

Що тут таке? Монтегові не часто доводилося бачити стільки світла в житловому приміщенні.

– Нічого, просто мама, тато й дядько сидять разом і розмовляють. Зараз таке рідко зустрінеш, так само, як і пішохода. Не пригадую, чи я казала, що мого дядька арештували ще раз – ішов пішки. Так, ми дуже дивні люди.

Але про що ви розмовляєте? Дівчина лише засміялась.

– На добраніч! – вона повернула до свого будинку. Тоді, ніби щось пригадавши, зупинилась, підійшла до нього й подивилася, здивовано й допитливо, йому в обличчя.

– Ви щасливий? – запитала.

– Що?! – вигукнув він.

Але дівчини вже не було поряд – вона бігла в місячному світлі. Тихо причинилися вхідні двері її будинку.

– Щасливий? От дурниці!

Монтег перестав сміятися. Він засунув руку в спеціальний отвір у дверях свого будинку, й вони у відповідь на його доторк відчинились.

– Звісно, щасливий. А що вона собі думає? Що я нещасний? запитував він у порожніх кімнат, його погляд натрапив на вентиляційну решітку в передпокої. І він нараз пригадав, що там сховане. Зараз воно ніби дивилось на нього звідти. Він швидко відвів очі.

Яка дивна зустріч цього дивного вечора! Такого з ним ще не було, хіба що рік тому, коли він зустрівся в парку зі старим і вони розмовляли…

Монтег похитав головою і глянув на голу стіну. Відразу ж на ній проступило обличчя дівчини, яким воно відбилося в пам’яті. прекрасне, навіть більше – приголомшливе. Це тонке обличчя нагадувало циферблат невеличкого годинника, ледь видимий у темній кімнаті, коли, прокинувшись серед ночі, хочеш дізнатись, котра година, і стрілки показують годину, хвилину й секунду, і цей світлий диск каже тобі, що ніч минає, дарма що стає темніше, і незабаром зійде сонце.

– У чому річ? – спитав Монтег у свого другого, підсвідомого “я”, цього дивака, який часом верзе щось, не підкоряючись ні волі, ні звичці, ні розуму.

Він знову подивився на стіну. Як вона схожа на дзеркало. Неймовірно – чи ж багатьох ти ще знаєш, хто б міг так відбивати твоє власне світло? Люди більш подібні до… – він якусь хвилю підшукував порівняння і знайшов його у своїй роботі, …до смолоскипів, що палають, доки їх загасять. Хіба часто побачиш на обличчях інших людей відбиток свого власного лиця, своїх найглибших, потаємних, трепетних думок?

Яка могутня сила перевтілення була в цій дівчині! Немов нетерпляча глядачка лялькової вистави, вона передчувала найменше тремтіння його вій, кожен порух руки чи пальця. Скільки вони йшли разом? Три хвилини? П’‎ять? І водночас ніби дуже довго. Яким величезним видавався її відбиток на стіні, яку тінь відкидала її тендітна постать! Він відчував: коли в нього засвербить око, вона кліпне, а ледь напружаться в нього м язи обличчя, вона позіхне раніше за нього.

І тепер він думав: “А й справді, вона ніби навмисне чекала мене там, на вулиці, о такій пізній порі…”

Монтег прочинив двері спальні й наче опинивсь у мармуровому холодному склепі. Непроглядна темрява, нема й натяку на залитий срібним сяйвом зовнішній світ; вікна щільно завішені, а сама кімната схожа на могилу, куди не проникає жоден звук великого міста. Проте кімната не була порожня.

Він прислухався.

Ледь чутне переривисте комарине гудіння, дзижчання електронної бджоли, що сховалась у своєму теплому й затишному гніздечку. Музика лунала досить виразно, можна було навіть розпізнати мелодію.

Він відчув, як усмішка ковзнула з його вуст, розтанула, спливла й відпала, наче віск фантастичної свічки, яка горіла надто довго і, догорівши, впала і згасла.

Пітьма. Він не був щасливий. Ні, він нещасний. Він сказав це сам собі. Визнав як факт. Він носив своє щастя, мов маску, а дівчина зірвала її і втекла через лужок, і вже не можна постукати до неї в двері, щоб вона повернула йому цю маску…

Зустріч з юною і романтичною Кларіс Маклеланд вибила героя роману з колії звичного існування. “Пожежний ” Гай Монтег, доти впевнений, що виконує свою роботу “на користь людства”, вперше замислився про своє життя. Він приходить до висновку, що його бездумне існування за інерцією порожнє, у ньому немає місця теплим, людяним стосункам.

Немов підтверджує здогад Гая про механічне животіння нещасний випадок з його дружиною Мілдред. Повернувшись з роботи додому, він застав дружину без свідомості: вона випадково отруїлася снодійним, машинально ковтаючи пігулку за пігулкою. За викликом Монтега приїхала “швидка”, і техніки-медики оперативно повертають її до життя за допомогою новітньої апаратури.

Шлюб Монтега і Мілдред давно перетворився на фікцію. Дітей Мілдред не хоче, вона занурена в світ телесеріалів, які заповнюють її життя.

Зустрічі з Кларіс впливають на Монтега, він поступово з налагодженого автомата перетворюється на людину. Йому на думку спадають дивні питання на зразок: “Були ж часи, коли пожежники не спалювали будинки, а навпаки, гасили пожежі?”

Загибель Кларіс, яку збиває автомобіль, зустріч з жінкою, що відмовляється покинути свій будинок, залитий гасом, і сама черкає сірником об поруччя, щоб згоріти разом з книгами, підсилює внутрішній розлад Гая.

Начальник Монтега бранд-мейстер Вітті, який відчув недобре, мав намір привести в порядок свого підлеглого.

“Ми всі повинні бути однаковими, – пояснював він. – Не вільними і рівними від народження, як сказано в Конституції, а… просто однаковими. Нехай всі люди стануть схожими один на одного як дві краплі води, тоді всі будуть щасливі, бо не буде велетнів, поруч з якими інші відчують свою нікчемність”.

… Якщо прийняти таку модель суспільства, то небезпека, що її становлять книги, стає очевидною: “Книга – це заряджена рушниця в будинку у сусіда. Спалити її. Розрядити рушницю. Треба приборкати людський розум. Хто знає, хто завтра стане мішенню для начитаної людини”.

Та Монтег не дослухається до попередження Бітті, він зайшов надто далеко. Він не тільки зберігає в своєму будинку книги, приречені на спалення. Він навіть хоче їх прочитати і з ким-небудь обговорити.

У пошуках однодумців Монтег звертається до професора Фабера, якого пожежні давно взяли на замітку. Фабер вважає, що над Америкою нависла загроза війни. Він хоче відновити в суспільстві потребу в книгах, щоб люди знову навчилися думати.

Військова загроза стає все реальнішою, але ще раніше хмари згущаються над Монтегом. Мілдред та її подруги донесли куди слід про його цікавість до книжок.

Монтега оголошено особливо небезпечним злочинцем. Та оскільки починається велика війна, йому вдалося врятуватися від погоні. Керуючись інструкціями Фабера, Монтег тікає з міста і зустрічає незвичайних людей. Виявляється, деякі інтелектуали знайшли спосіб перешкодити сучасному варварству. Вони перетворювались на живі книги, заучуючи твори напам’‎ять: хтось “Державу” Платона, хтось “Подорож Гуллівера” Свіфта, хтось Фолкнера, і так по всій Америці. Тисячі однодумців чекали, вірячи, що настане день, коли ці дорогоцінні знання знову знадобляться суспільству.

Над містом, яке нещодавно залишив Монтег, з’‎являються ворожі бомбардувальники. Вони скинули на нього свій смертоносний вантаж і перетворили на руїни це диво технологічної думки XX століття…

Оглушливий гуркіт сповістив про загибель міста.

Монтег лежав; цементна пилюка запорошила йому очі, набилася в рот крізь міцно стулені губи. Монтег задихався і плакав.

І раптом пригадав, пригадав ще щось. Що це? Так, так, розділи з Екклезіаста і “Одкровень”. Частина однієї книжки, частина другої… Мерщій, мерщій, щоб не забути, поки мине цей струс, поки вщухне вітер! Екклезіаст, ось він. Притиснувшись до землі, що здригалась від вибухів, він подумки повторював слова, повторював знову й знову, і вони були прекрасні й довершені, тепер реклама зубної пасти “Денем” не заважала йому, ніби провідник стояв перед його уявним зором, дивився на нього…

От і все, – промовив хтось. Люди лежали, судомно ковтаючи повітря, мов риби на березі. Вони чіплялися за землю, так дитина підсвідомо чіпляється за знайомі речі, дарма що вони мертві и холодні, байдуже що трапилося чи трапиться; вчепившись пальцями в землю, широко пороззявлявши роти, люди кричали, щоб у них не полопалися барабанні перетинки, щоб не збожеволіти. Кричав і Монтег, чинячи опір вітру, що різав обличчя, шматував губи, примушував текти кров з носа.

Монтег дивився, як поволі влягається густа хмара пилу, як разом з нею на світ опускається велике безгоміння. Йому здавалося – він бачить кожну порошинку, кожну травинку, чує кожен крик, шерех, шепіт, що народжувались у цьому світі. Разом із хмарою на землю осідала тиша, даючи живим спокій і час, щоб роздивитися, зрозуміти й відчути реальність нового дня.

Монтег глянув на річку. Мабуть, ми підемо берегом. Він позирнув на занедбану залізничну колію. А може, підемо цим шляхом. Чи великими дорогами. І матимемо час усе обміркувати. А згодом, коли все вляжеться, зосередиться в нас, воно знову вихлюпнеться назовні в наших словах і наших вчинках. Багато що буде неправильно, але багато що буде так, як треба. Тепер ми починаємо свій шлях; ми споглядатимемо світ, бачитимемо, як він живе, говорить, який він насправді. Тепер я хочу бачити все. І хоч те, що я побачу, не буде ще моїм, колись воно зіллється зі мною в єдине ціле і стане мною. Тож подивись на світ, що лежить перед тобою, господи, подивись на те, що навкруг тебе тут, ген там! Лише тоді ти зможеш по-справжньому доторкнутися до цього світу, коли він усотається в тебе, в твою кров, і разом з нею мільйон разів на день обернеться в твоїх жилах. Я так міцно вхоплю його, що він уже більше не випручається. Колись я міцно його вхоплю. Тепер я лише доторкнуся до нього одним пальцем, але це тільки початок. Вітер ущух.

Люди ще лежали в напівзабутті, неспроможні підвестися й почати новий день з його турботами: розпалювати вогнище, куховарити, рухатися, йти. Вони лежали, блимаючи запорошеними очима. Чулося дихання, спершу уривчасте, потім спокійніше…

Монтег сів, але пробував устати. Його супутники теж заворушилися. На чорному прузі небокраю забовваніли перші слабкі відблиски сонця. Повітря було холодне й пахло вологою.

Мовчки підвівся Гренджер; лаючись, обмацав руки й ноги; по його щоках котилися сльози. Важко човгаючи, він спустився до річки й подивився вгору проти течії.

– Все зрівняли з землею, – сказав він після тривалої мовчанки. – Міста нема, лише жменя попелу. Місто щезло. – Він знов помовчав. – Цікаво, чи багато хто розумів, що так буде? Чи багатьох це заскочило зненацька?

Хтось дістав з кишені шматок паперу, чиркнув сірником, підпалив його, на вогник поклали суху траву й листя, потім підкинули гілочок. Вологе віття сичало й тріскотіло, але зрештою зайнялось, і вогнище розгорілося в ранішньому повітрі. Зійшло сонце. Люди мовчки присунулися до багаття, незграбно схиляючись над вогнем. Перші промені сонця торкнулись їхніх потилиць.

Гренджер розгорнув промаслений папір і вийняв шматок бекону.

– Поснідаємо, а тоді повернемо назад і подамося проти течії.

Ми там будемо потрібні.

Хтось подав невеличку сковорідку, на неї поклали бекон і поставили на вогонь. За хвилину бекон уже шкварчав і підстрибував, сповнюючи ранкове повітря смачним запахом. Люди мовчки спостерігали за цим дійством.

– Фенікс, – раптом сказав Гренджер.

– Що?

– Колись, у давнину, жив на світі дурний птах на ймення Фенікс. Кожні кілька сотень років спалював себе на вогнищі. Мабуть, той птах був кровним родичем людини. Але, згорівши, він щоразу відроджувався, поставав з попелу. І ми, люди, схожі на цього птаха, але маємо одну перевагу – ми знаємо, яку дурницю робимо. Ми знаємо всі дурниці, які наробили за тисячі років. А що ми це знаємо й завжди можемо озирнутись на них, то можна сподіватися: коли-небудь ми перестанемо розпалювати ці погребальні багаття і стрибати в вогонь. Кожне покоління залишає нам людей, які пам’‎ятають про помилки людства.

Він зняв сковорідку з вогню; почекавши, поки бекон трохи остигне, всі заходилися їсти.

– Тепер підемо проти течії, – вів далі Гренджер. І пам’‎ятайте одну важливу річ: самі ми нічого не варті. Ми ніщо. Але те, що ми зберігаємо в собі, колись може допомогти людям. Проте навіть тоді, коли ми вільно мали в руках книжки, то не користувалися з усього, що вони нам давали. Ми й далі паплюжили пам’‎ять померлих. Ми плювали на могили тих, хто жив до нас. Невдовзі – за тиждень, місяць, за рік – ми зустрінемо багатьох самотніх людей. І коли вони нас запитають, що ми робимо, ми скажемо: згадуємо. І тому зрештою переможемо. Колись ми згадаємо так багато, що зробимо найбільший в історії екскаватор, викопаємо найглибшу з усіх могилу і навіки поховаємо в ній війну. А тепер готуймося в дорогу. Насамперед ми повинні побудувати фабрику дзеркал і цілий рік випускати дзеркала, дзеркала й нічого більше, щоб люди могли добре роздивитися себе в них.

Вони поснідали й загасили багаття. День розгорявся дедалі яскравіше, наче хтось підкручував гніт у величезній лампі. В кронах дерев влаштовувалися птахи, які покинули були свої гнізда, а тепер повернулись назад.

Монтег рушив на північ. Озирнувшись, він побачив, що всі йдуть слідом за ним. Здивований, він ступив убік, щоб пропустити Гренджера, але той лише подивився на нього й кивнув. Монтег пішов уперед. Він глянув на річку, на небо, на іржаву колію, що бігла назад, туди, де були ферми й сараї, повні сіна, куди вночі приходили втікачі з міста. Колись, потім, через місяць чи через півроку, але не пізніше ніж через рік, він знову, вже сам, пройде по цих місцях і йтиме доти, доки наздожене тих, хто пройшов цим шляхом раніше за нього.

А тепер перед ним лежала довга дорога; вони йтимуть цілий ранок, до полудня; і коли вони йшли мовчки, то тільки з однієї причини: кожному було про що подумати, кожному було що згадати. Пізніше, коли сонце підіб’‎ється високо й зігріє їх, вони почнуть розмовляти чи просто розказувати про те, що вони запам’‎ятали, щоб пересвідчитися: все це збереглося в їхніх головах. Монтег відчув, що і в ньому повільно прокидаються, оживають слова. І коли настане його черга, що він скаже? Що він цього дня може сказати таке, щоб хоч трохи полегшити їм шлях? На все свій час. Так. Час руйнувати і час будувати. Так. Час мовчати і час говорити. Авжеж, це так. Але що це? Що? Є щось таке, щось є, є…

“…І по цей бік, і по той бік ріки – дерево життя, що родить дванадцять разів, кожного місяця приносячи плід свій; а листя дерева зцілює народи”.

Так, думав Монтег, ось що я скажу їм опівдні. Опівдні… Коли ми прийдемо до міста.

Переклад Євгена Крыжевича

ОЦІНКИ ТА ОБГОВОРЕННЯ

1. Поясніть, у чому полягають особливості жанру роману Рея Бредбері “451° за Фаренгейтом”.

2. Розкрийте смисл назви роману Бредбері.

3. Розгляньте, який парадокс лежить в основі роману. Яку роль у ньому виконують пожежники?

4. Поміркуйте, що символізує спалення книжок у романі. Про які історичні факти це нагадує?

5. Пофантазуйте, яким ви уявляєте собі героя роману. Намалюйте ілюстрації до найбільш вражаючих, на вашу думку, епізодів.

6. Проаналізуйте, в чому сьогодні актуальність роману Рея Бредбері.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

451&;deg; ЗА ФАРЕНГЕЙТОМ – РЕЙ БРЕДБЕРІ (1920-2012) – ЛІТЕРАТУРА XX-XXI СТ. – Хрестоматія