ЗАХАР БЕРКУТ – ІВАН ФРАНКО (1856 -1916) – ПРО МИНУЛІ ЧАСИ

Історична повість

Образ громадського життя Карпатської Русі в ХІІІ віці

(Скорочено)

Дела давно минувших дней,

Преданья старины глубокой…

А. С. Пушкин

І

[…] Було се 1241 року. Весна стояла в тухольських горах.

Одної прегарної днини лунали лісисті пригірки Зелеменя голосами стрілецьких рогів і криками численних стрільців.

Се новий тухольський боярин, Тугар Вовк, справляв великі лови на грубу звірину. Він святкував почин свого нового життя, – бо недавно князь Данило дарував йому в Тухольщині величезні полонини і ціле одно пригір’я Зелеменя; недавно він появився в тих горах і побудував собі гарну хату і оце першу учту справляє, знайомиться з довколичними боярами. По учті рушили на лови в тухольські ліси. […] Тугарова донька Мирослава, не покидаючись батька, посміла також вирушити разом з гістьми на лови. Тухольські громадяни, видячи її, як їхала на лови посеред гостей, гордо, сміло, мов стрімка тополя серед коренастих дубів, з уподобою поводили за нею очима, поговорюючи:

1 Летаргі́йний – тут: нерухомий, бездіяльний.

– От дівчина! Тій не жаль би бути мужем. І певно, ліпший з неї би був муж, ніж її батько!

А се, певно, була немала похвала, бо Тугар Вовк був мужчина як дуб. Плечистий, підсадкуватий, з грубими обрисами лиця і грубим, чорним волоссям, він і сам подобав на одного з тих злющих тухольських медведів, яких їхав воювати. Але ж бо й донька його Мирослава була дівчина, якої пошукати. Не кажемо вже про її уроду й красу, ані про її добре серце – втім згляді багато її ровесниць могло стати з нею нарівні, хоч і небагато могло перевищити її. Але в чім не мала вона пари між своїми ровесницями, так се в природній свободі свого поводження, в незвичайній силі мускулів, у смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам, що виросли в ненастанній боротьбі з супротивними обставинами. Зараз з першого разу видно було, що Мирослава виросла на свободі, що виховання її було мужеське і що в тім прегарно розвиненім дівочім тілі живе сильний, великими здібностями обдарований дух. Вона була в батька одиначка, а до того ще зараз при народженню втратила матір. Нянька її. стара мужичка, відмалку заправляла її до всякої ручної роботи, а коли підросла, то батько, щоб розважити свою самоту, брав її всюди з собою і, щоб задоволити її палку натуру, привчив її владати рицарською зброєю, зносити всякі невигоди і сміло стояти в небезпеках. І чим більші трудності їй приходилось поборювати, тим охітніше бралась вона за діло, тим краще проявлялася сила її тіла й її рішучого, прямого характеру. Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною: ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в ній у таку дивну, чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову, – той довіку не міг забути її лиця, її ходу, її голосу, – тому вони пригадувалися живо і виразно в найкращих хвилях його життя, так, як весна навіть старому старцеві пригадує його молоду любов.

[…] То й не диво, що, коли новоприбулий боярин Тугар Вовк оповістив тухольцям, що хотів би зробити великі лови на медведів і просить дати йому провідника, вони не тільки дали йому на провідника першого удальця на всю тухольську верховину, Максима Беркута, сина тухольського бесідника Захара, але, крім того, вирядили з власної волі цілий відділ пасемців з луками й ратищами для помочі зібраним боярам. Ціла та громада мала обступити медведяче леговище і очистити його доразу від поганого звіра.

[…] Максим Беркут, який аж нині, супроти найважнішого і найтяжчого діла, почув себе вповні самим собою, вловні начальником сеї невеличкої армії, заряджував з правдиво начальницькою вважливістю й повагою все, що належало до діла, нічого не забуваючи, ні з чим не кваплячись, але й ні з чим не опізнюючись. Все у нього виходило в свій час і на своїм місці, без сумішки й сутолоки; всюди він був, де його потрібно, всюди вмів зробити лад і порядок. Чи то між своїми товаришами тухольцями, чи між боярами, чи між їх слугами, Максим

Кадр із фільму “3ахар Беркут”. У ролі Максима – Іван Миколайчук

Беркут усюди був однаковий, спокійний, свобідний в рухах і словах, мов рівний серед рівних. Товариші поводились з ним так само, як він з ними, свобідно, несилувано, сміялись і жартували з ним, а проте виповнювали його розкази точно, швидко і так весело та радо, немов і самі без розказу були би в тій хвилі зробили те саме. […]

Просуваючись лісом, мисливці натрапили на великого ведмедя. Тугар Вовк влучив у нього, але не наніс смертельної рани. Розлючений звір накинувся на боярине, загрожуючи його життю. Максим Беркут влучив йому стрілою в серце, чим врятував життя Тугарові Вовку.

Лови тривали, Мирослава з Максимом продовжили полювання.

[…] Не далі як на п’ять кроків, перед нею [Мирославою] лежала величезна медведиця в гнізді коло своїх молодих і гнівними, зеленкуватими очима гляділа на несподіваного гостя. Мирослава затремтіла. Ми вдаватися в боротьбу зі страшним звіром, чи шукати виходу і спровадити поміч? Але нелегко було знайти вихід; довкола їжилися ломи й обриви скал, і хоч перелізти через них з тяжким трудом було би можна, то на очах дикого звіра була така робота крайнє небезпечна. Не довго надумуючись, рішилася Мирослава не зачіпати звіра, лиш боронитися в разі нападу, а тим часом дати трубою тривожний знак і закликати поміч. Але скоро тільки вона затрубила, медведиця схопилася з леговища і, виючи, кинулась до неї. Не час було Мирославі братися до лука. – звір був надто близько. Вона вхопила обома руками ратище і, опершись плечима о кам’яний облаз, наставила його насупротив медведиці. Звір, побачивши блискуче залізне вістря, зупинився. Обі неприятельки стояли так довгу хвилю, не зводячи ока одна з одної, не схибляючи ані одним рухом зі свого становища. Мирослава не сміла перша нападати на медведицю; медведиця знов шукала очима, куди би напасти на ворога. Раптом медведиця вхопила в передні лапи великий камінь і, зводячись на задні ноги, хотіла шпурнути ним на Мирославу. Але в тій самій хвилі, коли зводилася на задні ноги, Мирослава одним могучим рухом пхнула їй ратище між передні лопатки. Рикнула страшенно медведиця і перевернулась горілиць, обіллявшися кров’ю. Але рана не була смертельна, і медведиця швидко зірвалася на ноги. Кров текла з неї, та, незважаючи на біль, вона знов кинулася на Мирославу. Небезпека була страшна. Розжертий звір садив просто, грозячи вже тепер своїми страшними зубами. Один рятунок для Мирослави був – видряпатися на облаз, о котрий була оперта плечима. Хвилька, один рух, – і вона стояла на облазі. На серці в неї полегшало, – тепер її положення не було таке небезпечне, бо в разі нападу могла вдарити звіра згори. Та ледве Мирослава могла дослідити, що робить медведиця, а вже звірюка стояла близько неї на камені, ревучи грізно і рознявши закровавлену пащеку. Зимний піт виступив на чолі Мирослави; вона бачила, що тепер настала рішуча хвиля, що на тій вузькій кам’яній плиті мусить розігратися боротьба на життя і смерть і що того буде побіда, хто зможе вдержатися на тім становищі й зіпхнути з нього противника. Медведиця була вже близько; Мирослава пробувала заставитися від неї ратищем, але медведиця вхопила дрючину зубами і шарпнула її так сильно, що мало не зіпхнула Мирославу з каменя; ратище виховзлось їй із рук, і звір кинув ним геть у ломи.

“Тепер прийдеться загибати!” – блиснуло в думці в Мирослави, але відвага не покинула її. Вона вхопила обома руками топір і стала міцно до остатньої оборони.

Ілюстрація Ярослава Пстрака

Звір сунув чимраз ближче; гарячий його віддих чула вже Мирослава на своїм лиці; мохната лапа, насторожена острими кігтями, грозила її груді, – ще хвиля, і їй довелось би, пошарпаній, кровавій, упасти з каменя, бо топорище було закоротке супроти лап величезного звіра.

– Рятунку! – скрикнула у смертельній тривозі Мирослава, і в тій хвилі понад її головою блиснуло ратище, і пхнута в горло медведиця, мов колода, впала з каменя. В щілині кам’яних звалищ понад головою Мирослави показалося радісне, живим огнем палаюче лице Максима Беркута.

Один вдячний погляд урятованої дівчини проняв Максима наскрізь. Але слова не було між ними ані одного. На те не було часу. Медведиця ще жила і, ревучи, зірвалася з місця. Одним скоком була вона коло своїх молодих, що, не розуміючи цілої тої страшної боротьби, бавилися і переверталися в гнізді. Обнюхавши їх, медведиця кинулася знов до Мирослави. На се Мирослава була приготована і, піднявши обіруч топір, одним замахом розрубала ним голову медведиці. Впала опосочена звірюка і, метнувши собою кілька разів у боки, сконала.

Тим часом і Максим, продершися крізь навалені ломи, станув обік Мирослави. В очах дівчини заблисли дві перлові сльози, і, не кажучи ані слова, вона гаряче стиснула руку свого порятівника. Максим чогось немов змішався, почервонів, спустив очі і, зупиняючись, проговорив:

– Я чув твій тривожний знак… але не знав, де ти… Богу дякувати, що й так додряпався!

Мирослава все ще стояла на місці, держачи руку гарного парубка в своїй руці і дивлячись у його хороше, сонцем опалене і здоровим рум’янцем осяяне, одверте, щире лице. В тій хвилі вона не почувала нічого, крім вдячності за рятунок від нехибної смерті. Але, коли Максим, трохи осмілившись, стиснув” ніжну, атак сильну руку, тоді Мирослава почула, як щось солодко защеміло її коло серця, як лице її загорілось стидливим рум’янцем – і вона спустила очі, а слово подяки, котре готове було вилетіти з її уст, так і завмерло на губах і розіллялось по лиці дивним чаром розгаряючого сердечного чуття. […]

II

Стародавнє село Тухля – се була велика гірська оселя з двома чи трьома чималими присілками, всього коло півтора тисячі душ. Село й присілки лежали не там, де лежить теперішня Тухля, але геть вище серед гір, у просторій подовжній долині, що тепер поросла лісом і зоветься Запалою долиною. В ті давні часи, коли йде наше оповідання. Запала долина не була поросла лісом, але, навпаки, була управлена і годувала своїх жильців достатнім хлібом. Простягаючись звиш півмилі вдовж, а мало що не чверть милі в ширину, рівна й намулиста, обведена з усіх боків стрімкими скелистими стінами, високими декуди на три або й чотири сажні, долина тота була немов величезним кітлом, із якого вилито воду. І певно, що воно й не інакше було. Чималий гірський потік впадав від сходу до тої долини високим на півтора сажня водопадом, прориваючи собі дорогу поміж тісні, тверді скали, і, обкрутившися вужакою по долині, випливав на захід у таку ж саму тісну браму, розбиваючись поміж гладкі кам’яні стіни і гуркотячи ще кількома водопадами, поки чверть милі понижче не впав до Опора. Високі, стрімкі береги тухольської кітловини покриті були темним смерековим лісом, що надавав самій долині іюзір ще більшого заглиблення і якоїсь пустинної тиші та відрубності від усього світу. Так, справді, се була величезна гірська криївка, з усіх боків тільки з великим трудом доступна, – але такі були в тих часах ненастанних війн, усобиць і нападів майже всі гірські села, і тільки дякуючи тій своїй неприступності, вони змогли довше, ніж подільські села, охоронити своє свобідне, староруське громадське життя, яке деінде силувалися чимраз більше підірвати горді, війнами збагачені бояри. […]

Сонце вже геть схилилося з полудня, коли з високого верха в тухольську долину спускалося знайоме нам ловецьке товариство під проводом Максима Беркута. Передом ішов Тугар Вовк з донькою і з Максимом, решта товариства ступала за ними невеличкими купками, гуторячи про перебуті лови та ловецькі пригоди. […]

– Гляди, боярине, – сказав Максим, зупиняючись над водопадом при вході в крутий, у камені кований вивіз, – гляди, боярине, се діло тухольської громади! Геть ось туди через Бескиди тягнеться сеся дорога, перша така дорога в верховині. Мій батько сам витичував її на протягу п’ятьох миль; кождий місток, кожда закрутина, кождий вивіз на тім протязі зроблений за його показом.

Боярин неохітно якось поглянув горами, куди на далекий протяг понад потоком вилася між скалами протерта гірська дорога. Потім глянув долі вивозом і похитав головою.

– Твій батько має велику власть над громадою? – спитав він.

– Власть, боярине? – відказав здивований Максим. – Ні, власти у нас над громадою не має ніхто: громада має власть сама, а більше ніхто, боярине. Але мій батько досвідний чоловік і радо служить громаді.

Як він говорить на раді громадській, так не зуміє ніхто в цілій верховині. Громада слухає батькової ради, – але власти батько мій не має ніякої і не жадає її.

Очі Максима блищали огнями гордості й подиву, коли говорив про свого батька. Тугар Вовк при його словах у задумі похилив голову; зате Мирослава гляділа на Максима, не зводячи з нього очей. Слухаючи Максимових слів, вона чула, що його батько стається для неї таким близьким, таким, мов рідним чоловіком, немов вона вік жила під його батьківською опікою.

Але Тугар Вовк ставав чимраз більше понурий, чоло його морщилося і очі з виразом давно здержуваного гніву звернулися на Максима.

– То се твій батько бунтує тухольців против мене і против князя? – спитав він нараз терпким, різким тоном. Немов болющий дотик, вразили ті слова Мирославу; вона зблідла і позирала то на батька, то на Максима. Але Максим цілком не змішався від тих слів, а відповів спокійно:

Казимир Сихульський. Молодий гуцул

– Бунтує громаду, боярине? Ні, се тобі неправду сказано. Вся громада гнівна на тебе за те, що ти присвоюєш собі громадський ліс і полонину, не спитавши навіть громади, чи схоче вона на те пристати, чи ні.

– А так, ще питатися вашої громади! Мені князь дарував той ліс і полонину, і мені ні в кого більше дозволятися.

Комікс за повістю “Захар Беркут”

– Те самісіньке й говорить громаді мій батько, боярине. Мій батько уцитькує громаду і радить підождати аж до громадського суду, на котрім те діло розбереться.

– Громадського суду! – скрикнув Тугар Вовк. – То й я мав би ставати перед тим судом?

– Думаю, що й тобі самому се буде пожадане. Ти будеш міг усім доказати своє право, вспокоїти громаду.

Тугар Вовк відвернувся. […]

Невдовзі гурт мисливців побачив закличників зі знаменом, які скликали громаду на копу – раду. Один із них повідомив Тугара Вовка, що він має завтра туди прибути. Тугар Вовк обурився, вважаючи, що йому, бояринові, представникові князя, негідно слухатися смердів чи виконувати ухвали їхньої ради. Максим порадив Тугарові Вовку з’явитися на копу. Після вмовлянь доньки боярин погодився.

Проводжаючи Тура Вовка з Мирославою додому, Максим освічується дівчині в коханні і просить у боярина дозволити їм одружитися. Тугар Вовк обурений зухвальством хлопця, адже той простий смерд і не гідний бути чоловіком його доньки. Мирослава намагається захистити Максима від гніву батька й виявляє до хлопця свої глибокі почуття.

ЗБАГАЧУЙ СВОЄ МОВЛЕННЯ

Розрізняй слова за значенням!

– Підсадкуватий, приземкуватий – невисокий, але міцної статури.

– Кремезний, коренастий – про людину міцної будови тіла.

– Огрядний, дебелий, опасистий – про міцну й повнотілу людину.

Який із варіантів найточніше пояснює лексичне значення слова перловий у реченні В очах дівчини заблисли дві перлові сльози…?

1. Зроблений із перлів.

2. Властивий перлам, такий, як у перлів.

3. Схожий на перли, подібний до перлів.

4. Який своїм сріблясто-сірим забарвленням і блиском нагадує перли.

Склади чотири речення зі словом перловий, які відповідають наведеним вище значенням.

БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА

Полони́ни – безліса ділянка верхнього поясу гір, переважно Українських Карпат.

Князь Дани́ло – руський князь із династії Романовичів, правитель Галицько-Волинського князівства (1201-1264).

Боя́рин – у Київській Русі – великий землевласник, що належав до князівського двору і входив до складу військової дружини князя.

Па́семці – тут: помічники.

Ра́тище – спис.

Горілиць – обличчям догори, на спині, навзнак, догоричерева, голічерева.

Обла́з – гола стрімка скеля; круча, урвище, прірва, крутосхил.

Обіруч – обома руками.

При́сілок – невеликий сільський населений пункт, розташований поблизу села, або частина великого села.

Іюзір – враження.

Криївка – схованка.

Гуто́рити – розмовляти.

Бе́скиди – система гірських хребтів у північній смузі Карпат між долинам и річок Морави та Мизунки.

Бу́деш міг доказа́ти – будеш мати змогу довести.

Назви, які з наведених вище слів належать до діалектних. Поясни їхню роль у творі.

ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ

1. Прочитай портрет Мирослави. Чи є в ньому головна (домінуюча) деталь і яка саме? Підтвердь відповідь цитатою з твору.

2. Перекажи, що тобі відомо про дитинство Мирослави. Поясни, як життєві обставини наклали відбиток на характер героїні.

3. Портрет Максима Беркута розкриває риси його характеру чи тільки подає зовнішність героя? Підтвердь відповідь цитатою з твору.

4. Знайди й прочитай авторську характеристику Максима Беркута. Поясни, як вона доповнює портретну характеристику героя.

5. Поясни, на якій рисі характеру наголошує автор, зображуючи юнака. Підтвердь відповідь цитатою з твору.

6. Поясни, які риси характеру Мирослави й Максима виявляються в епізоді на полюванні.

7. Розкажи, що тобі відомо про Тугара Вовка. Підтвердь відповідь цитатами з твору.

8. Які припущення можна зробити про характер Тугара Вовка, судячи з його прізвища?

9. Прочитай портрет боярина. Які припущення про риси характеру ти можеш зробити з його зовнішності?

10. Розкажи, яке в тебе склалося перше враження про Мирославу, Максима й Тугара Вовка, їхні погляди, переконання, життєві цілі.

11. Пригадай, що епічний твір має сюжет. Прочитані тобою раніше твори мали одну сюжетну лінію. У повісті “Захар Беркут” паралельно розгортається кілька сюжетних ліній. Кожна з них має свою експозицію, зав’язку, розвиток дії, кульмінацію й розв’язку. Назви, які дві сюжетні лінії намітилися в І і II розділах повісті. Визнач у кожній з них експозицію та зав’язку.

12. Пригадай, що зав’язка містить конфлікт, тобто зіткнення протилежних інтересів і поглядів персонажів, напруження й загострення суперечностей. Поясни, між ким зароджується конфлікт у прочитаному уривку. З’ясуй його причини.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Зроби закладки в підручнику {розділи 1-2) до характеристики образів Максима, Мирослави і Тугара Вовка.

2. Передбач, як можуть розгортатися подальші події. Фантазуючи, спирайся на ті висновки, що ти зробив/зробила про характери Максима, Мирослави і Тугара Вовка.

3. Прочитай наступну частину повісті й перевір свої здогади.

IІІ

[…] На другий день після боярських ловів густо тухольського народу роїлося по копнім майдані. Гамір ішов по долині. Старці громадські йшли повагом із села один за одним і засідали на своїх місцях. Шумно збиралася молодіж і ставала поза ними широким півколесом. І жінки сходилися, хоч не так численно: від громадської ради жаден дорослий громадянин, чи муж, чи жінка, не був виключений. І хоч рішаючий голос мали тільки старці-батьки, але при нараді вільно було й молодежі й жіноцтву подавати свій голос під розвагу старцям.

Сонце піднялось уже високо на небі, коли з села, остатні за всіма, надійшли закличники, несучи перед собою тухольське копне знамено. Поява їх викликала загальний шепіт між громадою, а коли вони наблизилися, все втихло. Закличники, тричі поклонившися громаді, вийшли під липу і познімали шапки з голів. Уся громада зробила те саме.

– Чесна громадо, – відізвалися закличники, – чи воля ваша нині раду держати?

– Так, так! – загула громада.

– То нехай же бог помагає! – сказали вони і піднявши високо вгору копне знамено, встромили його в дірку, продовбану в камей. Се був знак, що рада зачата.

Потім устав із свого місця найстарший у зборі. Захар Беркут, і повільним, але твердим кроком виступив під липу і, доторкнувшися її рукою, наблизився до пливучої з її коріння нори і, припавши на коліна, помазав собі нею очі й уста. Се була звичайна, стародавня церемонія, що знаменувала очищення уст і прояснення ока, потрібне при такім важнім ділі, як народна рада. Потім він сів на підвищенім місці, звернений лицем до народу, тобто до східної сторони неба.

Захар Беркут – се був сивий, як голуб, звиш 90-літній старець, найстарший віком у цілій тухольській громаді. Батько вісьмох синів, із яких три сиділи вже разом із ним між старцями, а наймолодший Максим, мов здоровий дубчак між явориною, визначався між усім тухольським парубоцтвом. Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази. Незважаючи на глибоку старість. Захар Беркут був іще сильний і кремезний. Правда, він не робив уже коло поля, не гонив овець у полонину, ані не ловив звіра в лісових нетрях, – та проте працювати він не переставав. Сад, пасіка й ліки – се була його робота. Скоро лишень весна завітає в тухольські гори. Захар Беркут уже в своїм саду, копле, чистить, підрізує, щепить і пересаджує. Дивувалися громадяни його знанню в садівництві, тим більше дивувалися, що він не крився з тим знанням, але радо навчав кождого, показував і заохочував. Пасіка його була в лісі, і кождої погідної днини Захар Беркут ходив у свою пасіку, хоч дорога була утяжлива і досить далека. А вже найбільшим добродієм уважали тухольці Захара Беркута за його ліки. Коли було настане час, між зеленими святами та святом Купайла, Захар Беркут із своїм наймолодшим сином Максимом іде на кілька неділь у гори за зіллям і ліками. […]

Але не є тім усім покладав Захар Беркут головну вагу свого старечого життя. “Життя лиш доти має вартість. – говорив він частенько, – доки чоловік може помагати іншим. Коли він став для інших тягарем, а хісна не приносить їм ніякого, тоді він уже не чоловік, а завада, тоді він уже й жити не варт. Хорони мене Боже, щоб я коли-небудь мав статися тягарем для інших і їсти ласкавий, хоч і як заслужений хліб!” Ті слова – то була провідна, золота нитка в життю Захара Беркута. Все. що він робив, що говорив, що думав, те робив, говорив і думав він з поглядом на добро і хосен інших, а поперед усього громади. Громада – то був його світ, то була ціль його життя. […]

Але не тільки в самій Тухольщині видний і спасенний був вплив Захара Беркута; його знали люди на кільканадцять миль довкола, по руськім і угорськім боці. Та й то знали його не лиш як чудовного лікаря, що лічить рани і всякі болісті, але й не менше як чудовного бесідника та порадника, котрий “як заговорить, то немов Бог тобі в серце вступає”, а як порадить чи то одному чоловікові, чи й цілій громаді, то хоч цілий майдан старців набери, то й ті вкупі, певно, ліпшої ради не придумають. Віддавна Захар Беркут прийшов був до того твердого переконання, що як чоловік сам один серед громади слабий і безрадний, так і одна громада слаба, і що тільки спільне порозуміння і спільне ділання многих сусідніх громад може надати їм силу і може в кождій громаді поокремо зміцнити свобідні порядки громадські. Тож ніколи, працюючи всілякими способами для своєї Тухольщини, Захар не забував і про сусідні громади.[…]

Олег Шупляк. Захар та беркут

Громадська рада села Тухлі зібралася, щоб ухвалити рішення щодо Тугара Вовка. Боярин із дозволу князя Данила на громадських землях побудував собі дім, а згодом, зневажаючи селян, почав захоплювати їхні землі, зганяти з них людей, убивати їхню худобу. Люди вважали дії боярина незаконними, тому вирішили на громадському суді розглянути вчинки Тугара Вовка. Відкриваючи раду. Захар Беркут сказав:

– Погляньте, чесна громадо, на те наше копне знамено, котре від п’ятдесятьох літ чує наші слова і бачить наші діла. Чи знаєте ви, що виражають його знаки? Святі і поважні старці, батьки наші, зробили його і передали мені його значіння. “Захаре. – сказали вони, – колись, у хвилі найгрізнішої небезпеки, коли життя наверне супротивну хвилю на громаду і загрозить її порядок, – тоді ти відкриєш громаді, що значить се знамено, а заразом відкриєш, що на нім спочиває наше і нашого духа-опікуна благословенство, що відступлення від тої дороги, яку вказує те знамено, буде найбільшим нещастям для громади, буде початком її цілковитого упадку!”

Захар утих на хвилю. Його бесіда зробила велике вражіння на всіх громадян. Усіх очі звернені були на знамено, що на високій жердці, встромленій у камінь, стояло перед громадою, блискотіло срібною оковою на своїх кільцях і повівало кармазиновою хоруговкою, немов переливалось живою кров’ю.

– Я досі не говорив вам про се нічого, – говорив Захар дальше, – бо часи були спокійні. Але сьогодні пора се зробити. Глядіть на нього, на се знамено наше! З одного здорового пня вироблений весь той суцільний ланцюг, сильний і немов замкнутий у собі, а прецінь свобідний в кождім поєдинчім колісці, готовий приняти всякі зв’язки. Сей ланцюг – то наш руський рід, такий, який вийшов з рук добрих, творчих духів.

Кожне колісце в тім ланцюзі – то одна громада, нерозривно, з самої природи зв’язана з усіма іншими, а проте свобідна сама в собі, немов замкнена сама в собі, живе своїм власним життям і вдоволяє свої потреби. Тілько така суцільність і свобода кождої поодинокої громади робить усю цілість суцільною й свобідною. Нехай тілько одно колісце трісне, розпадеться само в собі, то й цілий ланцюг розпадеться, одноцілий його зв’язок розірветься. От так і упадок вольних громадських порядків у одній громаді стає раною, котра приносить недугу, а то й заразу для цілого тіла нашої святої Русі. Горе громаді, котра добровільно станеться тою раною, котра не ужиє всіх сил і способів, щоб удержати себе при здоров’ю! Ліпше би було такій громаді щезнути з лиця землі, запастися в безодню!

Статуя з дерева на г. Захар Беркут, с. Тухля

– Гляньте ще раз на се знамено! Кожде колісце його ланцюга сковане блискучими срібними оковами в гарні узори. Окови ті не обтяжають колісця, а додають йому оздоби й тривкості. Так само кожда громада має свої дорогоцінні установи і порядки, породжені потребами, упорядковані розумом мудрих батьків наших. Порядки ті святі, але не для того, що давні, що батьками нашими уладжені, тілько для того, що свобідні, що не в’яжуть нікого доброго в добрім діланню, а в’яжуть лиш злого, що хотів би шкодити громаді. Порядки ті не в’яжуть і громаду, а тілько додають їй сили і власти для охорони всього, що добре і хосенне, а для знищення всього, що зле і шкідне. Коли б не ті срібні окови, дерев’яні обручки легко могли би потріскати, і вся одноцілість ланцюга пропала би. Так само, якби не наші святі громадські установи, то й уся громада пропала би. Уважайте ж, чесна громадо! Злодійські руки простягаються, щоб обдерти ті срібні окови з нашого колісця, щоб ослабити і ногами потоптати наш громадський лад, при якім нам так добре жилося!

– Ні, ми не попустимо їм того! – крикнула разом однодушно громада. – Станемо в обороні своєї свободи, хоч бм прийшлося нам і остатню краплю крови пролити!

– Добре, діти! – сказав зворушений Захар Беркут, – так воно й треба! Вірте мені, се дух нашого великого Сторожа прорік із вас! Ви його силою вгадали значіння тої хоругви, що повіває на нашім знамені. Чому вона червона? Бо значить кров! До остатньої краплі крови повинна боронити громада своєї свободи, свого святого ладу! І вірте мені, недалеко та хвиля, котра справді запотребує від нас крови! Будьмо готові й її пролити в своїй обороні! […]

У цей час до громади під’їхав Тугар Вовк зі своїми слугами. З тухольцями він поводив себе зухвало і зверхньо. Боярин сказав, що він раб князя Данила і виконує його накази, що перебуває в Тухлі законно, бо має грамоту, якою йому даровано право бути тут господарем. На це Захар Беркут йому відловів:

– А прецінь нас скривдив, отою самою грамотою, котрою ти так хвалишся! Бо зважай лишень: чи не скривдив би я тебе, якби без твоєї волі зняв із тебе отой блискучий панцир і дав його мойому синові? А таке саме діло зробив твій князь із нами. Що для тебе панцир, то для нас земля й ліс. Від віків ми вживали їх і берегли, як ока в голові, – а тут нараз приходиш ти в імені свого князя і кажеш: “Се моє! Мій князь дав мені се в надгороду за мої великі заслуги!” І проганяєш наших пастухів, убиваєш нашого лісничого на нашій власній землі! Скажи ж, чи можемо ми уважати твого князя справедливим чоловіком?

– Ти помилився, старче! – сказав Тугар Вовк. – Усі ми – власність князя, зі всім, що маємо, з худобою й землею. Князь один вільний, а ми його невільники. Його ласка – то наша воля. Він може зробити з нами, що хоче.

Мов удар обуха в тім’я, так оглушили ті слова Захара Беркута. Він похилив свою сиву голову додолу і довгу хвилю мовчав, не знаючи, що й казати. Мертвецьки понуро мовчала й уся громада. Вкінці Захар устав. Лице його ясніло. Він підніс руки догори, до сонця.

– Сонце преясне! – сказав він. – Ти, благотворне, вольне світило, не слухай тих огидних слів, які осмілився сей чоловік сказати перед твоїм лицем! Не слухай їх, забудь, що вони сказані були на нашій, досі й помислом таким не оскверненій землі! І не карай нас за них! Бо безкарно ти не пропустиш їх, то знаю. І коли там, утім Галичі, довкола князя наплодилось багато таких людей, то ти зітри їх із лиця землі, але за кару не погуби разом із ними всього нашого народа!

І по тім Захар успокоївся, сів і знову звернувся до боярина.

[…] – Не вітцем і опікуном ми вважаємо твого князя, але карою Божою, зісланою на нас за гріхи наші, від якої мусимо відкупуватися щорічними данинами. Ним менше ми про нього знаємо, а він про нас, тим ліпше для нас. І коби вся наша Русь могла позбутися сьогодні його з усіма його ватагами, то, певно, була би ще щаслива і велика!

З дивним чуттям у серці слухав Тугар Вовк тих гарячих слів старого бесідника. Хоч вихований при княжім дворі і зіпсований гниллю та підлотою, він усе-таки був рицар, вояк, чоловік і мусив відчути серцем хоч крихту того чуття, яке так сильно порушувало серце Захара Беркута. А притім же він далеко не по щирій совісті виповідав уперед свої слова про необмежену власть князя; його душа й сама не раз бунтувалася проти тої власті, а тут він тільки хотів заслонити показом на княжу власть свої власні забаги такої ж власті. Не диво, що слова Захара Беркута запали йому глибше в душу, ніж він сам того бажав. Він перший раз зі щирим подивом глянув на нього, але заразом і жаль йому зробилося того велетня, якого упадок, по його думці, був близький і неминучий. […]

Від Захаре Беркута Тугар Вовк дізнався, що в Карпати насувається грізне військо монголо-татар. Захар Беркут сказав, що карпатські громади “не можуть допомогти собі, бо вони обдери та обезсилені князями та боярами, які не по зволяють їм мати своє оружжя, ані вправлятися в робленню ним. От і бачиш, боярине, що се значить: єдинити силу народа в одних руках! Щоби з’єдинити в одних руках силу народа, треба ослабити силу народа. Щоб одному надати велику власть над народом, треба кожній громаді відібрати її свободу, треба розбити громадські зв’язки, обезоружити громадські рухи. А тоді всяким монголам одверта дорога в нашу країну”.

Захар Беркут пропонує Тугарові Вовку стати членом тухольської громади й дотримувати її законів. Боярин відмовляється, бо він є воєвода, стоїть вище за громаду. тому громада повинна його слухатися. Тугар Вовк згадав про свої бойові заслуги під час кровопролитних міжусобних воєн і про участь у битві на річці Калці проти монголо-татар. Коли Митько Вояк, який брав участь у тій битві, хотів свідчити, що боярин був зрадником. Тугар Вовк йога вбив, не давши доказати слова. Обурена громада вирішила прогнати боярина з Тухлі й розібрати його дім, щоб навіть згадки про нього не лишилося.

IV

Широкою рікою плили по Русі пожежі, руїни та смерть. Страшенна монгольська орда з далекої степової Азії налетіла на нашу країну, щоб на довгі віки в самім корені підтяти її силу, розбити її народне життя. Найперші міста: Київ, Канів. Переяслав упали і були зруйновані до основи; їх слідом пішли тисячі сіл і менших городів. Страшний начальник монгольський Бату-хан, прозваний Батиєм, ішов на чолі своєї стотисячної орди, женучи перед собою вчетверо стільки всяких полоняників, що мусили битися за нього в перших рядах, – ішов поздовж руської землі, розпускаючи широко свої загони і бродячи по коліна в крові. Про який-будь опір на рівнім полі ніщо було й думати, тим більше що Русь була роз’єднана і роздерта внутрішніми межиусобицями. […]

Ілюстрація Ярослава Пстрака

Після громадського суду Тугар Вовх з дочкою втік із Тухлі. Від батька Мирослава дізналася, що громада вигнала їх із села, та просила батька повернутися назад і прийняти закони тухольців. Тугар Вовх відмовився і привіз її до загонів монголо-татар на чолі з Петою й Бурундою. По тому, що батька прийняли вороги, Мирослава зрозуміла, що чутки про нього як зрадника батьківщини були правдивими. Бегадир Пета прийняв утікачів і подарував Мирославі перстень зі своєї руки. З ним дівчина могла пройти через будь-які кордони монгольського війська.

Від батька Мирослава довідалася, що він хоче привести загін монголо-татар у Тухлю, щоб помститися громаді за кривду.

V

Махсим Беркут із загоном приїхав до оселі Тугара Вовка, щоб її розібрати. Невдовзі хлопці побачили загін монголо-татар. який наближався до села, на чолі з боярином. Усі зрозуміли, що Тугар Вовк – зрадник і це він привів ворогів до Тухлі. Максим подумав: “…до вчора ще був ти раб княжий, а нині ти вже раб великого Чінгісхана”. “Іншим часом він уважав би на те, що перед ним батько Мирослави, але тепер він бачив тільки ворога, – ні, зрадника, чоловіка, що потоптав сам свою честь, котрому проте ніяка честь не належиться”.

Почалася облога будинку Тугара Вовка. Тухольці мужньо тримали оборону. Спочатку вони перемагали, але згодом під тиском монголо-татар почали відступати. Героїчно загинули всі, живий залишився лише Максим, якого Тугар Вовк наказав не вбивати. На нього одягли пута, але він гордо відповів бояринові: “Хоч і в путах, я все буду вольний чоловік. У мене пута на руках, а в тебе на душі!”

ЗБАГАЧУЙ СВОЄ МОВЛЕННЯ

Знамено – прапор, стяг (урочисто).

Уста́ – губи, рот.

Патріарх – глава роду за родового ладу, переносно: найстарша, найповажніша людина в якому-небудь колективі.

БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА

Жа́ден – тут: жоден.

Ко́пле – тут: копає.

Хосе́н – користь, зиск.

Карма́зинова хоруго́вка – червоного кольору полотнище, прикріплене до довгого держала.

Пре́цінь – все-таки.

Обу́х – тупа, важча частина гострого знаряддя, переважно сокири або зброї, що міститься з протилежного боку від гострої.

Тім’я – верхня частина голови людини від лоба до потилиці.

Га́лич – місто, колишній центр Галицько-Волинського князівства.

Назви, які з наведених вище слів належать до діалектних і застарілих. Поясни їхню роль у творі.

ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ

1. Поясни, які висновки можна зробити про характер Захара Беркута, судячи з його прізвища.

2. Перекажи, що стало відомо Тугару Вовку про Захара Беркута. Чому автор розповів про героя раніше, ніж він з’явився у творі?

3. Назви два життєві принципи Захара Беркута. Підтвердь відповідь цитатами з твору.

4. У І і II розділах зароджуються суперечності між Тугаром Вовком і Максимом. Який конфлікт намітився в III-V розділах повісті і з чим він пов’язаний?

5. Порівняй, які погляди на князівську владу та громадський устрій мають Тугар Вовк і Захар Беркут. Прочитай, які докази наводить один герой і які – інший. Хто, по-твоєму, має рацію? Як характеризують кожного героя його слова?

6. Проаналізуй, як, по-твоєму, до Захара Беркута ставиться автор. Зачитай слова, що це підтверджують.

7. Поясни, що спонукало Тугара Вовка так поводитися. Підтвердь відповідь цитатами з твору.

8. Нині увійшов у вжиток термін громадянське суспільство. Він означає, що люди дбають про інтереси громади незалежно від діяльності центральних органів влади. Чи можна стверджувати, що тухольська громада – яскравий взірець розвиненого громадянського суспільства? Аргументуй свою дутику. Знайди й прочитай цитати, які підтверджують цю тезу.

9. Спираючись на зміст прочитаних розділів, визнач, які ще мотиви, крім патріотичного, наявні утворі. Як саме вони реалізуються у творі?

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Зроби закладки в підручнику (розділи 3-5) до характеристики образів Захара і Максима Беркутів, Мирослави і Тугара Вовка.

2. Склади й запиши в зошит складний план прочитаних розділів.

3. Передбач, як можуть розгортатися подальші події. Фантазуючи, спирайся на ті висновки, що ти зробив/зробила про характери героїв.

4. Прочитай наступну частину повісті й перевір свої здогади.

VI

Дивний сон снився Захарові Беркутові. Здавалось йому, немов нині їх дорічне свято “Сторожах, і вся громада зібрана довкола каменя при вході тухольської тіснини: дівчата з вінками, молодці з музикою, всі в празничних чистих строях. Оце він, найстарший віком у громаді, перший наближається до святого каменя і починає молитися до нього. Якісь таємничі, тривожні, болючі чуття опановують його серце під час молитви; щось щемить у нього в глибині душі – і сам він не знає, що такого. Він молиться гаряче, по двох-трьох словах звичайної молитви він відступає від стародавніх, звичаєм усталених зворотів; якась нова, гарячіша, пориваюча молитва плине з його уст; уся громада, потрясена нею, паде ниць на землю, і сам він робить те саме. Але слова не перестають плисти, темно робиться кругом, чорні хмари покривають небо, громи починають бити, блискавиці палахкотять і облітають увесь небозвід осліпляючим огнем, земля здригається – і разом, звільна перехиляючись, святий камінь рушається з місця і з страшенним лускотом валиться на нього.

Кадр із фільму “Захар Беркут”. У ролі Захара – Василь Симчич

– Що се може значити? – питав сам себе Захар. роздумуючи над своїм сном. – Щастя чи нещастя? радість чи горе? – Але він сам не міг знайти відповіді на те питання, тільки сон сей лишив по собі якесь важке прочуття, якусь хмару суму на Захаровім чолі.

Швидко справдилось це прочуття! Саме пополудні настигли страшні, несподівані вісті до Тухлі.

Пастухи з сусідньої полонини прибігли без духу до села, голосячи, що бачили якусь бійку коло боярського дому, якусь громаду незвісних чорних людей і чули незрозумілі, роздираючі крики.

Майже вся тухольська молодіж, уоружившись у що хто міг, побігла на місце бою, але зупинилась оподалік, побачивши кроваве і трупами вкрите побоєвище, а боярський дім окружений хмарою монголів. Не було сумніву, всі молодці, вислані для збурення боярського дому, погибли в нерівній боротьбі з тими наїзниками. Не знаючи, що діяти, тухольська молодіж вернула до села. розносячи всюди страшну вість. Почувши її, затремтів старий Захар, і гірка сльоза покотилася по його старім лиці.

– От і сповнився мій сон! – прошептав він. – В обороні свого села поляг мій Максим. Так воно й треба. Раз умирати кождому, але славно вмирати – се не кождому лучається. Не сумувати мені за ним, але радуватись його долею. […]

– Хоч то воєнне діло – не моє діло і не мені, старому, радити про те, до чого не можу приложити своїх рук, – але все-таки я думав би, що не велика наша заслуга буде, коли відіб’ємо монголів, особливо зваживши, що се нам не так-то й трудно зробити. Сини наші погибли з їх рук, кров їх обагрила нашу землю і кличе нас до пімсти. Чи пімстимось ми на ворогах наших, на нищителях нашого краю, коли відіб’ємо їх від свого села? Ні, а тілько, відбиті від нашого села, вони з подвійною лютістю кинуться на інші села. Не відбити, але розбити їх – се повинна бути наша мета! […]

У цей час тухольці побачили загони чоловіків з інших громад, які прийшли на допомогу. Невдовзі усі звернули увагу на вершника, що мчав до громади. То була Мирослава. Вона повідомила, що до Тухлі наближається монголо-татарське військо і що Максим живий, але в полоні у ворогів. “В неволі? – скрикнув, мов громом прошиблений, Захар. – Ні, то не може бути! Мій син радше дасть на кусні порубати себе, аніж узяти себе в неволю. Се не може бути!” “Ні, батьку, твій син не подав ім’я твоє в неславу”. Мирослава розповіла всім про батька-зрадника і попросила Захара Беркута бути їй за батька. Вона переказала слова Максима:

– Він радив тухольській громаді не спиняти монголів перед тісниною, але впустити їх у кітловину. Тут можна їх обступити і вирубати до остатнього, а коли ні, то виморити голодом. Треба тілько поробити засіки в вивозі при водопаді і повиносити з села все добро громадське, все збіжжя, весь хліб, усю худобу, а потім замкнути їх тут зо всіх боків. “Тут, – казав Максим, – побідите їх, або ніде інде!” Так радив Максим.

Уся громада з напруженою увагою слухала Мирославиної бесіди. Глибока мовчанка залягла над усіми, коли стихли її слова. Тільки Захар гордо й радісно випростувався, а далі з простертими раменами наблизився до Мирослави.

– Доню моя! – сказав він. – Тепер я бачу, що ти варта бути дочкою Захара Беркута! Се правдиві слова мойого сина, – з них віє його смілий дух! Тими словами ти здобула моє батьківське серце! Тепер я легше віджалую сина, коли небо післало мені замість нього таку доньку!

Ридаючи, кинулася Мирослава в його обійми.

– Ні, батьку, не говори так, – сказала вона. – Син твій не буде страчений, – він повернеться тобі назад. Він іще нині вечір буде тут разом з ордою, і коли бог поможе нам розбити її, то чей ми і його освободимо.

В тій хвилі в тіснині дався чути крик тухольських вартових: “Монголи! Монголи!” – і вслід за тим прибігли вартові, голосячи, що монголи в незліченній силі показалися в долині над Опором. Тут приходилось рішатися живо, що діяти, як боронитися? Захар Беркут ще раз обстав за тим, аби впустити монголів в тухольську кітловину і тут, обскочивши їх, вирізати або виморити всіх до ноги.

Тепер уже не піднімалися голоси, противні тій раді – і швидко громада рішилася. Всі кинулися до своїх хат, аби хоронити своє добро в ліси. Сторонські молодці щодуху рушили на горішній бік долини, до водопаду, щоб поробити засіки в вивозі і не дати туди монголам пройти. Страшний розрух зробився в селі. Крик, розкази й запитання, рик волів і скрип дерев’яних двоколісних теліг лунали з усіх усюдів, глушили слух і котилися по горах. Сумно прощали тухольці свої хати й подвір’я й огороди та засіяні ниви, котрі нині ще мала зруйнувати і столочити страшна монгольська повінь. […]

Сідало сонце за тухольські гори, тонучи в легеньких червоних хмарах; темні смерекові ліси довкола Тухлі шептали тихо, таємничо, немов передавали собі якусь зловіщу новину. Тільки земля, не знати чому, глухо стугоніла і стогнала: повітря, хоч ясне й погідне, тремтіло якимось дивним, змішаним гомоном, від котрого дрож проймала й найсмілішого. А далеко-далеко по лісах, у глибоких темних ярах, між недоступними ломами вили вовки, гавкали уриваним голосом лиси, бегетіли олені, ричали тури. А в селі так тихо, так мертво! А на небі так ясно, так погідно! Але ні. Ось нараз щезло сонце за чорною, живою хмарою, що стіною тягне з заходу, наповняючи повітря диким вереском і спускаючись над Тухлею. Се віщуни і невідступні товариші орди, гайворони та круки, тягнуть незліченними стадами, чуючи поживу. Зловіще птаство б’ється в повітрі, розривається плахтами і кидається в різні боки, мов хмари, биті бурею. Тухольські сумирні стріхи відразу вкрилися чорними гістьми, а гамір к клекотів, мов кип’яток у величезнім кітлі. Німо, нерухомо стоячи над стрімкими берегами своєї кітловини, гляділи тухольці на погане птаство і в дусі проклинали тих віщунів смерті й руїни.

Але живо вид змінився. Мов через прорву в тамі валиться осіння повінь, так почали в кітловину валитися чорні почвари зі страшенним криком. Ряди тислися за рядами, без кінця і впину; мов вода під водопадом, так вони зупинялися, вийшовши з тісного гирла, формувалися в довжезні ряди, посувалися звільна, без опору заливаючи пусту рівнину. Передом, дорогою, їхав на білім коні страшний велетень, Бурунда-бегадир, а обік нього другий, менший їздець – Тугар Вовк.

Звільна їхали вони наперед, немов щохвилі ждали нападу з села. Але нападу не було, село лежало, мов після чуми. Зі страшним криком кинулися перші ряди монголів на хати, щоб, по свойому звичаю, різати, грабувати, – але різати не було кого, хати були пусті. З лютим криком кидались монголи від хати до хати, вивалюючи двері, руйнуючи плоти й ворота, розбиваючи діжки і плетінки, розвалюючи печі. Але вся їх лютість була даремна, – в селі ніхто не показувався. […]

Ось уже чільний відряд вийшов із села і спішив до вивозу, викуваного в скалі. З долини нічого не видно було в вивозі, і безпечно підійшли монголи аж під стрімку кам’яну стіну, в котрій прокований був вивіз. Коли втім разом зверха стіни посипалось величезне каміння на монголів, калічачи та розбиваючи їх. Зойк напасників, ранених і повалених на землю, вдари в під небо. Закрякала хижа птиця над своїми жертвами. Вже напасники почали подаватися взад і вбоки, коли втім Бурунда і Тугар Вовк з голими мечами кинулись їм навперейми.

– Куди ви, безумні? – ричав ярим туром Бурунда. – Ось перед вами вхід до вивозу, туди за мною!

І, пхаючи перед собою цілу юрбу, він кинувся в темне гирло вивозу. Але тут чекала напасників добра стріча. Градом посипалось каміння на їх голови, і не одному з вояків Чінгісхана кров залила очі, мозок бризнув на кам’яні стіни з розбитого черепа. […]

Крик, ревіт, замішання, тут і там судорожні рухи, тут і там коротка боротьба, прокляття, стогнання, – і, мов тяжка лавина, валиться ворог долі драбиною додолу, обвалюючи за собою слідуючі ряди, – а на ту купу живих і мертвих, без ладу змішаних, кровавих, трепечучих і ревучих тіл людських валяться згори величезні брили каміння – і понад усім тим пеклом, напівзакритим заслоною ночі, виривається вгору радісний оклик тухольців, жалібне виття монголів і страшні прокляття Бурунди-бегадира. Той скакав по майдані мов скажений, рвучи собі волосся з голови, а вкінці, не тямлячись з лютості, з голою шаблею прискочив до Тугара Вовка.

– Псе блідолиций! – кричав він, скрегочучи зубами. – Подвійний зраднику – се твоя вина! Ти запровадив нас у сесю западню, відки ми вийти не можемо!

Тугар Вовк полум’ям спалахнув на таку мову, якої він ще не чув від роду. Рука його мимоволі вхопила за меча, але в тій хвилі щось так глибоко, так важко заболіло його в серці, що рука ослабла, впала, мов глиняна, і він, похиливши лице й затиснувши зуби, сказав придушеним голосом:

– Великий бегадире, несправедливий твій гнів на вірного слугу Чінгісхана. Я не винен тому, що ті смерди опираються нам. Вели розложитися війську на ніч і відпочити, а завтра рано саги побачиш, що вони пирснуть перед нашими стрілами, як сухе осіннє листя перед подувом вітру.

– Ага, так! – крикнув Бурунда. – Щоб вони поночі напали на нас у хатах і порізали наше військо!

– То вели спалити хати і ночувати війську під голим небом!

– Усе ти хитро говориш, щоб відвернути мій гнів, аби скинути з себе вину! Але ні! Ти запровадив нас сюди, ти мусиш і вивести нас, і то зараз завтра, без страти часу й людей! Чуєш, що мовлю? Так мусить статись, або горе тобі! […]

… Горів-палахкотів смоляний світич у шатрі Тугара Вовка. Білявий огник мигкотів, і шкварчав. і димив, пожираючи розтоплену смолу і кидаючи непевне. понуре світло на нутро боярського намета. Пусто і непривітно було в наметі, так само, як тепер у душі Тугара Вовка. Він ходив по наметі, занятий важкими думами. Згірдні слова Бурунди пекли його горду душу. Вони були мов удар в лице, – разом блисло в очах у боярина і разом побачив він, на яку ховзьку дорогу попався.

– Пета обіцяв мені ласку Чінгісхана, – воркотів він, – а сей поганець трактує мене, як пса. Невже ж таки я слуга їх, найнижчий із слуг сього невольника? Пета обіцяв мені всі гори в дідицтво, велике карпатське князівство, а Бурунда грозить мені не знати чим. І він міг би додержати слова, проклятий! Що ж, чи підлягати йому? Авжеж! Я в його руках! Я – невольник, як сказав той поганець Максим! Та от нагадав я про Максима, – де він? Чи не можна з ним зробити те, чого хоче Бурунда? Чи не можна б, от напримір, його самого проміняти за вільний вихід із сеї западні? Се думка добра!

І він покликав двох монголів, що лежали недалеко його шатра, і велів їм знайти і припровадити до себе невольника Максима. Нерадо, воркотячи щось, пішли монголи, – здавалось, що повітря тухольської долини не сприяло якось острій монгольській дисципліні… […]

Він приступив до нього, взяв його за руку і хотів підвести та посадити його на стільці.

– Максиме? – сказав він лагідно. – Що се сталося з тобою?

– Пусти мене! – простогнав слабим голосом Максим. – Дай мені вмерти в спокою! […]

– Дурний хлопче, – говорив він, – таким, як ти, треба жити, а не про смерть думати. Життя – дорога річ, і за ніякі скарби його не купиш.

– Життя в неволі нічого не варте, – відказав Максим, – краще смерть!

– Ну… так… розуміється, – мовив боярин, – але ж я кажу тобі, що можеш бути вільний.

– Зраджуючи свій нарід, ведучи монголів через гори… Ні, краще вмерти, ніж так заробляти на вільність!

– Не про те тепер річ, – сказав з усміхом боярин, – а про те, що й без тої, як ти кажеш, зради ти можеш бути вільний, – ще сьогодні

– Як? – спитав Максим. […]

– Я думаю нині ще йти до твоїх тухольців для переговорів: хочу обіцяти їм тебе взамін за вільний прохід. Так, отже, надіюсь, що ти скажеш мені те слово, як трафити до серця твоїх громадян і твого батька, щоб пристали на наше предложения.

– Дарма твоя робота, боярине! Тухольці не пристануть на таку заміну.

– Не пристануть? – скрикнув боярин. – Чому ж не пристануть?

– Тухольці будуть битися до остатнього, щоб не пустити вас через гори. Чи, може, мали б за таку нужденну заміну, як я, допуститися зради на своїх верховинських і загірних братах, котрих села мусили б тоді бути зруйновані отак, як наша Тухля?

– І вони будуть зруйновані, дурний хлопче! – сказав боярин. – Адже ж замала сила твоїх тухольців, щоб спинити нас.

– Не хвали, боярине, дня перед вечером! Нащо тут великої сили, де сама природа своїми стінами і скалами спиняє вас?

– А всe-таки ти скажи мені, як говорити до твого батька і до тухольців, щоб трафити до їх серця.

– Говори щиро, по правді, – се єдине чародійське слово.

– Ой, не так воно, хлопче, не так! – сказав невдоволений боярин. – Неспроста то йде у вас. Твій батько – старий чарівник, він знає таке слово, що кождому до серця трафляє, – він тебе мусив його навчити. Адже ж без такого слова ти не міг наклонит на свій бік моклучників, котрі так скажено за ніщо билися з монголами, як би, певно, не билися за найліпшу плату.

Максим усміхнувся.

– Дивний ти чоловік, боярине! – сказав він. – Я ніякого такого слова не знаю, але скажу тобі виразно, що хоч би й знав, то не сказав би тобі, щоб ти не міг намовити тухольців на таку заміну.

Гнівом спалахнув гордий боярин.

– Хлопче! Уважай, хто ти і де ти! – скрикнув він. – Уважай, що ти – невольник, що життя твоє залежить від волі якого-небудь монгола.

– Що моє життя!.. – сказав спокійно Максим. – Я не стою о життя! Хто хоч хвилю зазнав неволі, той зазнав гіршого, ніж смерть.

В тій хвилі відхилилася запона намету, і швидким кроком ввійшла до намету Мирослава. Вона бистро зиркнула довкола і, не звертаючи уваги на батька, кинулася до Максима. […]

Коли Тугар Вовк вийшов із намету, Мирослава розповіла Максимові про події в Тухлі. Вона протягнула йому перстень і запропонувала рятуватися з полону, але Максим відмовився зберегти своє життя ціною Мирославиного. Мирослава з батьком вийшли з намета, залишивши Максима одного.

ЗБАГАЧУЙ СВОЄ МОВЛЕННЯ

Який із варіантів найточніше пояснює лексичне значення слова гіркий у реченні: Почувши її, затремтів старий Захар, і гірка сльоза покотилася по його старім лиці?

1. Про життя, життєві обставини, відрізок часу тощо, сповнені труднощів, горя, поневірянь.

2. Про почуття, переживання – значний за силою негативного прояву, який завдає душевного болю, страждань.

3. Який виражає горе, страждання.

4. Про слово, висловлення – який глибоко вражає, ображає, сильно діє на когось у негативному плані.

Склади речення зі словом гіркий, лексичне значення якого відповідає першому тлумаченню.

БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА

Стро́ї – одяг, вбрання.

Раме́но – плече.

Пла́хта – жіночий одяг типу спідниці, зроблений із двох зшитих до половини полотнищ переважно з вовняної картатої тканини.

Та́ма – гребля, гатка.

Кітлови́на – велика западина на поверхні землі.

Почва́ри – потвора, чудовисько.

Відря́д – загін.

Бегади́р – очільник військового загону.

Ховзьки́й – ковзкий.

Ді́дицтво – тут: у володіння.

Тра́фити – попадати, влучати.

Чей – нехай.

Назви, які з наведених вище слів належать до застарілих. Поясни їхню роль у творі.

ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ

1. Прочитай сон Захара Беркута. Яка його роль у повісті?

2. Знайди та виразно прочитай пейзаж у VI розділі повісті. Назви зорові та слухові образи, які допомагають тобі уявити цю картину.

3. Досліди, яка роль цього пейзажу: він служить фоном, на якому розгортаються події, чи виступає як засіб попередження читача про наступні події? Свою відповідь обгрунтуй.

4. Ти вже визначив/визначила, що в основу повісті покладено два ключові конфлікти:

– між Тугаром Вовком, з одного боку, і громадою. Захаром Беркутом і Максимом – з іншого (конфлікт громадського й особистого інтересів);

– між тухольською громадою та загонами монголо-татарського війська (конфлікт завойовників і захисників батьківщини).

Як вони розвиваються на сторінках повісті? Відповідаючи, спирайся на текст твору.

5. Поясни, яким є ставлення Захара Беркута й Максима до життя і смерті. Прочитай цитато, які підтверджують твою думку.

6. Чи не здається тобі занадто жорсткою і навіть жорстокою позиція батька й сина щодо сенсу життя? Хто в повісті виступає антиподом1 Захара Беркута й Максима з цього питання? Свою відповідь обгрунтуй.

7. Поясни, через які образи в повісті виявляється мотив вірності та зради. Відповідаючи, спирайся на текст твору.

ПОДИСКУТУЙ З ОДНОКЛАСНИКАМИ

Чи може зрада виправдати прагнення людини зберегти своє життя (на прикладі образу Тугара Вовка)?

1 Антипо́д – людина, що своїми поглядами, рисами характеру або соціальним становищем цілком протилежна іншій людині.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Зроби закладки в підручнику (розділи 6-7) до характеристики образів Захара і Максима Беркутів. Мирослави і Тугара Вовка.

2. Намалюй схему, на якій вкажи мотиви, наявні у повісті. Під мотивом запиши, через яку подію/події та які образи він виявляється.

3. Передбач, як можуть розгортатися подальші події. Фантазуючи, спирайся на ті висновки, що ти зробив/зробила про характери героїв.

4. Прочитай наступну частину повісті й перевір свої здогади.

VII

[…] Тугар Вовк з дочкою вже й минули табір і, перейшовши не дуже широкий кусень поля, дійшли до стрімкої кам’яної стіни. Довго ходили вони, шукаючи стежки під гору, поки вкінці між корчами та папоротями не відшукала її Мирослава. […]

…Боярин наблизився до огнища, при котрім майстри обтісували дерево, інші в обтесаних уже стовпках довбали діри, інші бортили борти та притісували чопи.

– Що се ви робите? – спитав боярин майстрів.

– Згадай, коли мудрий! – відповіли ті з насмішкою, збиваючи пообтісуване дерево докупи в виді воріт із сильними поперечниками і зв’язуючи пару таких воріт горою й сподом подовжніми платвами з грубого дилиння. Боярин зирнув і аж руками об поли вдарився.

– Метавка. – скрикнув він. – Хлопи, а вас хто навчив робити таку посуду?

– Були такі, що нас навчили, – відказали майстри і принялися з сильного букового пня витісувати щось на подобу величезної ложки, котра держаком мала бути встромлена в грубу, сильно скручену линву, нап’яту між стовпками передніх воротець і скручувану чимраз сильніше при помочі двох корб, прироблених до стовпків. А в широку жолобину на другім кінці мало вкладатися каміння; пружність скрученої ужви мала кидати те каміння з ложки далеко на монголів. […]

– Мирославе. – сказав по хвилевій мовчанці Тугар Вовк, – чи се ти навчила їх робити метавки?

– Я, – відповіла Мирослава і пильно погляділа на батька, надіючись вибуху його гніву. Але ні! По лиці боярина перемигнув вираз якогось задоволення.

– Добре, доню! – сказав він коротко.

Мирослава здивувалась, не знаючи, що значить ота зміна в успособленню в батька, не знаючи, що його віра в щасливу вдачу монгольського походу, а тим більше в додержання монгольських обіцянок, дуже вже похиталася і що боярин у такім разі з конечності мусив чіпатися громади, і поступок доньки був йому в тім пожаданою опорою.

Наблизилися вже до поляни, на якій усю ніч сиділи безсонні, радою заняті старці тухольські. […]

Тугар Вовк пропонує тухольцям пропустити загони монголо-татар в Угорщину, а за це Бурунда звільнить із полону Максима.

– Захаре, – сказав один із громадян, – тут діло йде про життя або смерть твого сина. Чи не ліпше б нам відступити від непевного бою і вирятувати хлопця?

– Тут діло не йде про мойого сина, – сказав Захар твердо. – Коли 6 про нього справді йшло діло, то я сказав би вам: “Я не маю сина, мій син погиб у бою”. Але тут діло йде про наших сусідів, верховинців і загірян, котрі спустилися на нашу оборону і тепер мусили б усі, неприготовані, погинути від монголів. Для того я говорю вам: не дбайте про мого сина, а рішайте так, як би він був уже в гробі!

– Але все-таки, Захаре, боротьба з такою силою монголів непевна.

– Ну, то погинемо всі до остатнього в бою, а тоді по наших трупах нехай собі монголи йдуть, куди хочуть. Тоді бодай ми сповнимо свій обов’язок. А тепер робити з ними згоду, а ще таку згоду: міняти одного хлопця за руїну наших сусідів, се була б ганьба, була б зрада. Але се ще хто знає, чи боротьба з монголами така непевна. Становище наше сильне, монголи заперті в кам’яній клітці. З малими стратами ми можемо відбивати й найзавзятіших напади. Але що. – і сього не треба буде. Сеї ночі ще ми пустимо на них свого союзника, що проти нього ніяка людська сила не встоїться, будь вона й десять раз сильніша від монгольської. […]

Захар Беркут рішуче відмовився виконувати умови Бурунди, і Тугар Вовк ні з чим повергався до стану ворогів. Мирослава спробувала його відмовити, але він не погодився. Захар Беркут, Мирослава й старійшини підійшли до Сторожа. Захар Беркут молився, просячи сили природи сприяти їхній перемозі. Молоді тухольці зіштовхнули камінь з гори, і він упав додолу, перегородивши потік.

Застогнала і затряслася тухольська долина від страшного удару, далеко перловими краплями бризнула вода потока, і радісним, голосним криком наповнили повітря тухольці. Ворухнулася в своїм таборі сонна монгольська сила, заверещали вартові, загомоніли начальники, забряжчала зброя, але за хвилю все втихло. Монголи надіялись нападу і стояли готові до оборони, але тухольці й не думали нападати на них. Вони зовсім інший напад виконували.

Ілюстрація Марини Скрипник

Захар живо, мов молодець, оглянув положення обваленого каменя. Камінь упав так добре, немов від віку сюди був припасований. Острими кінцями він позапинався за вистаючі роги обривів, що творили тіснину, а цілою своєю масою мостом ляг поперек потоку. Правда, води потока він собою не загатив, бо вода плила глибшим коритом, – але ось уже тухольські молодці двигали на руках великі плити, а інші винищували дно потока від намулу і круглого каміння, щоб зовсім щільно замурувати воді прохід. А інші знов мурували з другого боку, поза каменем, у тіснині, виводячи таким способом з найгрубшого каміння стіну, на якій три сажні завгрубшки від одної стіни тіснини до другої. Та стіна, а ще з величезним Сторожем у своїй основі, могла безпечно опертися хоч би й найсильнішому напорові води.

– Живо, діти, живо! – заохочував Захар, стоячи над потоком і допомагаючи то своєю радою, то руками до роботи. – Затикайте, замуровуйте потік, поки ще вода не прибула. В горах, мабуть, дощі впали великі, живо прибуде повінь, а тоді трудне було би наше діло. А стіну вивести треба рівно з отсими обривами заввишки, – побачимо, що вдіє сила Чінгісхана проти сили води.

Робота йшла прудко. Незабаром потік був зовсім замурований. Гнівно закрутилася виром на місці спинена вода, мов не розуміючи, пощо се спиняють її в бігу. Люто плюснула хвиля за хвилею о величезний камінь, кинулась було підгризати спідні, на дні покладені плити, шукати між ними проходу, але все було даремно, всюди камінь та й камінь, щільно стиснений і збитий в одну незломну стіну. Заклекотіла вода. Порушилася в усім своїм ложищу – і стала, зачудувана, спокійна на вид, але з гнівом у її кришталевій глибині. Мов тур, готуючись до нападу, стане і голову вниз похилить, і роги до землі згинає, і стишиться, щоб опісля разом вирватись із того приниженого положення і кинутися з цілою силою на противника, так і непривична до пут вода тухольського потоку на хвилю притишилася, немов злінивіла, задрімала в плоских своїх берегах, а тимчасом набирала сили і смілості до нового рішучого нападу, і тільки стиха перла собою о стіну, немов пробуючи своїх плечей, чи не зможе ними відсунути кинену їй так несподівано запору. Але ні; запора стояла на місці, зимна, гладка, горда в своїй непорушності, непереможна. Пильні руки тухольців раз у раз скріпляли”, навалюючи каміння на каміння, плити на плити, споюючи їх липкою, непромокальною глиною. Мов нова, всемогучою волею здвигнена скеля, так піднімалася кам’яна гать усе вище й вище під руками тухольців. Узброєні молодці давно вже покинули своє становище в долині, лицем до монгольського табору, і проміняли луки та топори на друччя й молотки до оббивання каміння. Радісно глядів Захар на їх роботу і на їх діло, в його очах світилася певність побіди.

А втім, на сході, над монгольським табором, кровавою загравою розжеврілися хмари. Світало. Рожеве світло облило високий шпиль Зелеменя і сипалося іскрами чимраз нижче. Далі хмари проступилися, і звільна, мов боязко, викотилося сонце на небо і глипнуло на занятих своєю роботою тухольців. Повен щирої радості, глянув Захар на схід і, простягши руки, проговорив піднесеним голосом:

– Сонце, великий преясний володарю світа! Відвічний опікуне всіх добрих і чистих душею! Зглянься на нас! Бач, ми нападені диким ворогом, що понищив наші хати, зруйнував наш край, порізав тисячі нашого народу. В твоїм імені стали ми з ним до смертельного бою і твоїм світлом кленемось, що не уступимо до остатньої хвилі, до посліднього віддиху нашого. Поможи нам у тім страшнім бою! Дай нам твердість, і вмілість, і згоду! Дай нам не злякатися їх многоти і вірити в свою силу! Дай нам дружністю, і згодою, і розумом побідити нищителів! Сонце, я поклоняюсь тобі, як діди наші тобі поклонялися, і молюсь до тебе всім серцем: дай нам побідити!

Він замовк. Слова його, горячі, могучі, тремтіли у свіжім раннім повітрі. Слухали не тільки тухольці. Слухали їх гори і подавали собі їх відгомін від плаю до плаю. Слухала їх сперта хвиля потоку і, мов надумавшись, покинула бити собою в кам’яну гать, а повернулася взад.

VIII

[…] Монгольське військо стояло довгими рядами, по кістки в воді, сумне, безрадне. Хоч і як мілка була вода, але тота її маса, що вкрила вже всю долину, гладка, прозірчаста, мов блискуче розтоплене скло, і той водопад, що, мов світляний стовп, стояв над водяною площею і разу раз доливав до неї нової води, – от що лякало монголів. Але годі було стояти! Сама тривога, сам вид грізної небезпеки побуджували тих людей до якогось діла, хоч би й безплодного, до руху. […]

Але на сто кроків від вивозу стрінув “убійчий град каміння, киданого метавками. Великі кам’яні кругляки, щербате каміння і річний піщаник – усе те валило в збиту громаду монголів, друхотало кості, розбивало голови. Кров’ю зачервонілася вода під їх ногами. Незважаючи на крик Бурунди, військо розскочилося, найбільша частина подалася взад, там, де не могло досягнути її каміння. Вкінці й сам Бурунда з рештою своїх найсміливіших туркоманів мусив відступити, бо град каміння чимдалі ставав дужчий, а монгольські стріли не робили тухольцям ніякої шкоди. […]

… Монголи зовсім уже відступили від берега і стояли серед води, не знаючи, що діяти. Вода сягала вже до колін. Бурунда люто глядів на того несподіваного ворога, що не лякався його гнівного голосу, ані його богатирської руки. Він копав його ногами, плював на нього, ганьбив його найзгірднішими словами, але ворог тихо, спокійно хлюпотів по долині, хвилював легенько, і ріс, і ріс чимраз вище. Вже сягав монголам до колін, утруднював їм хід, відбирав охоту до бою, ослаблював військову карність. Що се все мало значити? Невже ж вода довго буде ще змагатися? Коли дійде до пояса, то тоді всякий рух буде утруднений, і тухольці своїм камінням повистрілюють їх, мов качок! Але вода ще була чиста, ясна; тільки там, куди брели монголи, стояли широкі болотяні калюжі.

[…] Страшний шум водопаду, від котрого аж земля дриготіла, звіщав, що вода прибула велика. Каламутним валом котилися від водопаду величезні хвилі; ціла поверхня широкого озера збентежилася, покрилася піною. Замість чистого, спокійного дзеркала бушували тепер люті води, крутилися з шипотом вири, гойдалося і билося в кам’яних берегах розбурхане море. Страшно було глянути тепер по долині! Тут і там, мов чорні острови, виднілися з води купи монголів. Ані сліду якого-будь військового порядку не було вже між ними. Мов полова, розсіяна з купи буйним вітром, так розсіялась їх сила по долині, борючись із хвилями, десь-кудись з трудом прямуючи, кричачи і проклинаючи. Ніхто нікого не слухав, ні про кого не дбав. Одні стояли на нагромаджених купах каміння, щасливі, що хоч на хвилю були забезпечені від напору води. Інші тонули в воді по пахи, по шию, підпираючись на свої списи або махаючи вгору своїми луками. Але більша часть покидала луки, котрі, мов солома, крутилися в вирах. Деякі скидали з себе кожухи і пускали їх з водою, хоч самі сікли зубами з зимна, бажаючи тільки влегшити себе як-небудь. Котрі були нижчого росту, чіпалися високих і валили їх із ніг, разом з ними ще в воді шемечучись та борикаючись. Деякі пускалися вплав, хоч самі не знали, куди й за чим плисти, бо опори не було ніде ніякої. […]

Загримали молоти і топори монгольські о руки й черепи самих же монголів. Брат не знав брата в тій страшній хвилі близької смерті; товариш мордував товариша з більшою лютістю, ніж мордував би ворога. Ті з потопаючих, що стояли ззаду, ближче несхибної водяної смерті, тислися наперед; ті, що стояли при самих купах, виставлені на удари своїх товаришів, із зойком перлися взад; середні ревіли з болю й тривоги, стиснені з усіх боків, вдавлювані й задніми й передніми в воду. Деякі, вже тонучи, хапалися ще під водою за навалене в купи каміння і своїми судорожними рухами виривали його з місця. П’ять куп завалилося, і всі, що стояли на них, попадали в воду, зрівнялися з тими, від кого боронилися. А ті знов, нещасні, безумні з смертельної тривоги, за кождим разом піднімали радісний окрик, коли нова купа розвалювалась і нові жертви падали в пащеку страшного, безжалісного ворога. Деякі попадали в правдиву манію вбивання та нищення. Ось один, ростом велетень, з посинілим лицем, з затисненими зубами і покусаними до крові губами, наосліп валить своїм топоромпо головах своїх товаришів, хто тілько підпадеться йому під руки, а коли ніхто не підпадається, валить по кровавих, клекочучих і запінених хвилях. Другий, регочучись істерично, спихає в воду тих, кому вдалось стати на якім підвищенню, на камені, на трупі товариша. Третій ричить, мов віл, і гримає ззаду потопаючих у плечі, мов рогами. Інший, закленувши руки над головою, ридає, скиглить, пищить, мов дитина. Деякі, нічого не бачучи, крім неминучої смерті, вдираються на голови своїм товаришам, чіпаються їх волосся, пригинають їх додолу і тонуть разом з ними. Мов риби на терлі, спершися в тіснім шипоті, тиснуться, плюскочуть, виставляють голови з води, то знов тонуть, каламутять воду і хапають рознятими ротами повітря, – так і тут, серед великого, каламутного, розбурханого озера, кишіли, мордували себе, тонули, то знов на хвилю вихапувались із води, махали руками та головами і знов тонули й гибли сотки, тисячі монголів. Німо, непорушно, мов дерев’яні стовпи, стояли на берегах тухольці; навіть найзавзятіші не могли без дрожі, без зойку, без сліз глядіти на ту громадну загибіль людей. […]

З туркоманів не було вже ані сліду, тільки часом, коли хвиля на момент уляглася, щось чорнілося на сірім камені: се був одинокий живий іще чоловік із тої дружини, заков’язлими пальцями він держався скали, хоч як шарпала і рвала його люта хвиля. Він не кричав, не кликав рятунку, тільки гойдався за кождим приливом води, поки вкінці й він не щез, мов листок, сполосканий водою.

Бурунда, німий, синій з натуги і злості, зирнув довкола по долині. Страшні крики і зойки стихли вже. В вирах купами крутилися трупи, де-де виставляючи з води то затиснені п’ястуки, то ноги, то голови. Тільки десять куп, мов десять чорних островів, стояло ще живих на своїх кам’яних баштах, але й то вже було не військо, а тілько залякані, безсильні, безоружні недобитки, тремтячі й розбиті розпукою. Хоч одні з другими могли перекликатися, але помогти одні одним не могли і, чи в купах, чи поодинцю, були однаково безрадні, ждали одної неминучої загибелі.

ІХ

Тухольці рогатинами добивали рештки монгольського війська. Лише на одному узвишші вціліли Бурунда, Тугар Вовк і Максим. Бурунда вирішив зробити останню спробу, щоб урятувати своє життя.

Бурунда підняв свій страшний топір над головою безоружного Максима.

Вся громада стала мов без духа. Затремтів старий Захар і відвернув очі від того виду, що різав його серце.

– Захаре, – сказали старі тухольці, обступаючи його, – ми думаємо, що можна приняти се предложения. Сила монгольська знищена, а тих кілька людей не можуть нам бути страшні.

– Не знаєте ви. браття, монголів. Між тими кількома людьми є їх найстрашніший начальник, і сей ніколи не дарує нам загибелі свойого війська. Він наведе нову силу на наші гори, і хто знає, чи ми тоді другий раз розіб’ємо її.

– Але твій син, Захаре, твій син! Уважай, що його жде загибіль! Глянь, сокира над його головою!

– Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має уйти хоч один ворог нашого краю!

З плачем наблизилася Мирослава до старого Захара.

– Батьку! – ридала вона. – Що ти думаєш робити? За що ти хочеш погубити свого сина і… і мене, батьку? Я люблю твого сина, я присягла з ним жити і йому служити! Хвиля його смерті буде й моєю смертю!

– Бідна дівчино, – сказав Захар, – що я можу тобі порадити? Ти знаєш тілько чорні очі та стан хороший, а я дивлюсь на добро всіх. Тут нема вибору, доню!

– Захаре, Захаре. – говорили громадяни, – всі ми уважаємо, що досить того знищення, що сила ворожа вломана, і громада не бажає смерти тих остатніх. У твої руки складаємо долю їх і долю твого сина. Змилуйся над своєю власною кров’ю!

– Змилуйся над нашою молодістю, над нашою любов’ю! – ридала Мирослава.

– Можеш обіцяти їм на словах усе, щоб лише віддали тобі сина, – сказав один із загірних молодців. – Скоро тільки Максим буде свобідний, ти лише кивни на нас, а ми всіх інших пішлемо на дно раків годувати.

– Ні! – сказав обурений Захар, – се було б нечесно. Беркути додержують слова навіть ворогові і зрадникові. Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук. ні свого серця підступно пролитою кров’ю! Досить, діти, тої бесіди! Заждіть, я сам пішло їм відповідь своєю рукою!

І, відвернувши своє лице, він пішов до машини, на якої варесі лежав величезний камінь, і сильною, недрожачою рукою взяв за ужовку, що придержувала тоту вареху в плоскім положенню.

– Батьку, батьку! – кричала Мирослава, рвучись до нього. – Що ти хочеш робити?

Але Захар, мов не чув її крику, спокійно намірював вареху на ворогів.

Тимчасом Бурунда і Тугар Вовкдармо ждали на відповідь тухольців. Похиливши голову, спокійно, рішившись на все можливе, стояв Максим під піднесеною сокирою Бурунди. Тільки Тугар Вовк, не знати чого, тремтів цілим тілом.

– Е, що нам так довго ждати! – скрикнув наостанку Бурунда. – Раз мати родила, раз і гинути прийдеться. Але поперед мене гинь ти, рабе поганий!

І він із страшенною силою замахнувся, щоб сокирою розлупати Максимову голову.

Але в тій хвилі блиснув меч Тугара Вовка понад Максимовою головою, грізна, вбійча рука Бурунди враз із топором, відтята одним замахом від рамені, впала, оббризкана кров’ю, мов сухе поліно, в воду.

Ревнув з лютості і з болю Бурунда і лівою рукою стис Максима за груди, а його очі з виразом пекельної ненависті звернулися на зрадливого боярина.

Але в тій самій хвилі Максим похилився і з цілою можливою натугою вдарив страшного туркомана головою і плечима в лівий бік так, що Бурунда від сього удару стратив рівновагу і покотився в воду, потягнувши за собою й Максима.

А в слідуючій хвилі зашуміло повітря, і величезний камінь, кинений з тухольської метавки руками Захара Беркута, з лускотом грюкнув на купку ворогів. Бризнула аж до хмар вода, загуркотіло каміння, роздираючий серце зойк залунав на березі, – і за кілька хвилин гладка й тиха вже була поверхня озера, а з Бурундової дружини не було ані сліду.

Мов мертва, без духа стояла над берегом тухольська громада.

Старий Захар, досі такий сильний і незломний, тепер тремтів, мов мала дитина, і, закривши лице руками, ридав тяжко. При його ногах лежала зомліла, непорушна Мирослава.

А втім, радісний крик залунав іздолу. Молодці, що плавали на плотах, наблизившись до того місця, де потонув Максим з Бурундою, разом побачили Максима, як виринав із води, здоровий і сильний, і повітали його веселим криком. Радість їх живо уділилася цілій громаді. Навіть ті, що потратили своїх синів, братів та мужів, і ті радувалися Максимом, немов з його поворотом повертали всі дорогі серцю, страчені в бою.

– Максим живий! Максим живий! Гурра, Максим! – залунали громові окрики і понеслися широко по лісах і горах. – Батьку Захаре! Твій син живий! Твій син вертає до тебе!

Тремтячи з глибокого зворушення, з сльозами на старечих очах, піднявся Захар.

– Де він? Де мій син? – спитав він слабим голосом.

Весь мокрий, але з лицем, роз’ясненим радістю, вискочив Максим із плоті на беріг і кинувся до ніг батькові.

– Батьку мій!

– Синку, Максиме!

Більше не міг сказати ні один, ні другий. Захар захитався і впав у могутні Максимові обійми.

– Батьку мій, що тобі такого? – скрикнув Максим, бачучи смертельну блідість на його лиці і чуючи ненастанну дрож, що потрясала його тілом.

– Нічого, синку, нічого, – сказав потихо, з усміхом Захар. – Сторож кличе мене до себе. Чую його голос, синку. Він кличе до мене: “Захаре, ти зробив своє діло, пора спочити!”

– Батьку, батьку, не говори того! – ридав Максим, припадаючи коло нього. Старий Захар, спокійний, усміхаючись, лежав на мураві, з лицем проясненим, зверненим до полуденного сонця. Він легко відняв руку свойого сина від своєї груді і сказав:

– Ні, синку, не ридай за мною, я щасливий! А глянь лише тут обіч. Тут є хтось, що потребує твоєї помочі.

Озирнувся Максим і задубів. На землі лежала Мирослава, бліда, з виразом розпуки на прегарнім лиці. Вже молодці принесли води, і Максим кинувся відтирати свою милу. Ось вона дихнула, створила очі і знов зажмурила їх.

– Мирославе! Мирославе! Серце моє! – кликав Максим, цілуючи її руки, – прокинься!

Мирослава мов пробудилась і здивованими очима вдивлялася в Максимове лице.

– Де я? Що зо мною? – спитала вона слабим голосом.

– Тут, тут. між нами! Коло твойого Максима!

– Максима? – скрикнула вона, зриваючися.

– Так, так! Гляди, я живий, я свобідний!

Довго-довго мовчала Мирослава, не можучи прийти до себе з дива. Втім разом кинулася на шию Максимові, а гарячі сльози бризнули з її очей.

– Максиме, серце моє!..

Більше не могла нічого сказати.

– А де мій батько? – спитала по хвилі Мирослава. Максим відвернув лице.

– Не згадуй про нього, серце. Той, що важить правду й неправду, важить тепер його добрі і злі діла. Молімося, щоб добрі переважили.

Мирослава обтерла сльози з своїх очей і повним любові поглядом глянула на Максима.

– Але ходи, Мирославе, – сказав Максим, – ось наш батько, та й той покидає нас.

Захар глядів на молоду пару ясними, радісними очима.

– Клякніть коло мене, діти, – сказав він потихо, слабим уже голосом. – Доню Мирославе, твій батько поляг, – не судім, чи винен, чи не винен. – поляг так, як полягли тисячі інших. Не сумуй, доню! Замість батька доля дає тобі брата…

– І мужа! – додав Максим, стискаючи її руку в своїй.

– Нехай боги дідів наших благословлять вас. діти! – сказав Захар. – В тяжких днях звела вас доля докупи і злучила ваші серця, і ви показалися гідними перестояти й найстрашнішу бурю. Нехай же ваш зв’язок в нинішню побідну днину буде порукою, що й наш народ так само перебуде тяжкі злигодні і не розірве свого сердечного зв’язку з чеснотою й людяним норовом!

Сергій Клименко. Скульптурна композиція в с. Тухля

І він холодними вже устами поцілував у чоло Мирославу й Максима.

– А тепер, діти, встаньте і підведіть мене крихіточку! Я хотів би ще перед відходом сказати дещо до громади, якій я старався щиро служити весь свій вік. Батьки і браття! Нинішня наша побіда – велике діло для нас. Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. Чи нашою хитрістю тілько? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас. Але я знаю, браття, і чує се моя душа, що се не був остатній удар на нашу громадську твердиню, що за ним підуть інші і вкінці розіб’ють нашу громаду. Погані часи настануть для нашого народу. Відчужиться брат від брата, відмежиться син від батька, і почнуться великі свари і роздори по руській землі, і пожруть вони силу народу, а тоді попаде весь народ у неєолю чужим і своїм наїзникам, і вони зроблять із нього покірного слугу своїх забагів і робучого вола. Але серед тих злиднів знов нагадає собі народ своє давнє громадство, і благо йому, коли скоро й живо нагадає собі його: се ощадить йому ціле море сліз і крови, цілі століття неволі. Але чи швидше, чи пізніше, він нагадає собі життя своїх предків і забажає йти їх слідом. Щаслив, кому судилося жити в ті дні! Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного! Передавайте ж дітям і внукам своїм вісти про давнє життя і давні порядки. Нехай живе між ними тота пам’ять серед грядущих злиднів, так, як жива іскра не гасне в попелі. Прийде пора, іскра розгориться новим огнем! Прощайте!

Важко зітхнув старий Захар, зирнув на сонце, всміхнувся, і по хвилі вже його не стало.

Не плакали за ним ні сини, ні сусіди, ні громадяни, бо добре знали, що за щасливим фіх плакати. Але з радісними співами обмили його тіло і занесли його на Ясну поляну, до стародавнього житла прадідівських богів, і, зложивши його в кам’яній контині, лицем до золотого образа сонця, вміщеного на стелі, потім привалили вхід величезною плитою і замурували.

От так спочив старий Захар Беркут на лоні тих богів, що жили в його серці і нашіптували йому весь вік чесні, до добра громади вимірені думки.

Багато змінилося від того часу. Аж надто докладно збулося віщування старого громадянина Великі злигодні градовою хмарою перейшли понад руською землею.

Давнє громадство давно забуте і, здавалось би, похоронене. Та ні! Чи не нашим дням судилось відновити його? Чи не ми се жиємо в тій щасливій добі відродження, про яку, вмираючи, говорив Захар, а бодай у досвітках тої щасливої доби?

ЗБАГАЧУЙ СВОЄ МОВЛЕННЯ

Слово гордий має два протилежні лексичні значення:

1. Сповнений особистої гідності, самоповаги.

– Ти знаєш козацьку вдачу – гордий народ! (С. Васильченко).

2. Який має про себе надмірно високу думку і зневажливо, звисока

Ставиться до інших; пихатий, гордовитий.

– Пани такі якісь сердиті, а горді – аж надимаються (Марко Вовчок).

Поясни, кого з персонажів повісті можна назвати гордим, кого – гордовитим. Свою відповідь обгрунтуй.

БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА

Бо́ртити – зводити бокові стінки.

Приті́сувати чопи́ – припасовувати під розмір отвору конусоподібні дерев’яні пробки для закупорювання отвору в якійсь посудині.

Платва́ – зрубаний стовбур великого дерева.

Дилина́ – груба дошка; брус, балка.

Ли́нва – товста, дуже міцна мотузка з волокон або дроту; канат.

На́п’ятий – натягнутий.

Ко́рба – пристрій з ручкою, яку крутять для надання обертального руху валові, для заведення машини тощо.

У́жва – мотузка з лози; вужівка.

П’ясту́к – кулак.

Варе́ха – ополоник.

Кля́кнути – тут: стояти тихо, завмерти.

Створити – тут: відкрити, розплющити (очі).

ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ

1. Знайди та виразно прочитай пейзаж у VII розділі повісті. Назви художні засоби, які використав автор для його зображення. Досліди, яка роль пейзажу в цьому розділі. Свою відповідь обгрунтуй.

2. Назви подію, яка є кульмінацією кожної сюжетної лінії повісті.

3. Захар Беркут опинився перед складним вибором: зберегти життя синові чи врятувати від небезпеки всю карпатську громаду. Що вибрав герой? Як цей учинок його характеризує?

4. У II розділі повісті Максим так каже про свого батька Тугарові Вовку: … мій батько досвідний чоловік і радо служить громаді… Громада слухає батькової ради. – але власти батько мій не має ніякої і не жадає її. Добери аргументи на доказ цієї тези.

5. Напад монголо-татар яскраво виявив характери Захара й Максима Беркутів. Поясни, які риси характеру об’єднують цих героїв. Які почуття спрямовують їхні вчинки і допомагають зробити життєвий вибір?

6. Протягом повісті слово зрада кілька разів звучить із уст різних персонажів: Максима й Захара Беркутів, Тугара Вовка, бегадира Бурунди. Поясни, чи однаковий зміст вкладають вони в це поняття. Відповідаючи, наводь цитати.

7. Тугара Вовка в повісті зображено негативно, але деякі його думки, на перший погляд, співзвучні з позицією Захара Беркута. Переглянь ті частини твору, які стосуються образу Тугара Вовка. Накресли в зошиті табличку та заповни її. Зроби висновок про щирість думок і вчинків Тугара Вовка.

8. Прочитай у VII розділі повісті молитву Захара Беркута. Поясни, які вірування сповідували тухольці та як це впливало на суспільні відносини в громаді.

9. Прочитай і прокоментуй останній абзац повісті. У чому сучасність думок І. Франка? Свою відповідь обгрунтуй.

10. Поясни, чому автор у повісті використав застарілі слова та діалектизми. Наведи з твору по три приклади до кожної групи слів.

11. Поясни, які факти з біографії І. Франка доводять, що він власним життям утверджував ідеї, які проголошував у повісті “Захар Беркут”.

ПОДИСКУТУЙ З ОДНОКЛАСНИКАМИ

Коли постав вибір між збереженням життя сина й безпекою громади, Захар Беркут жертвує особистими інтересами заради суспільного блага. Як ти вважаєш, чи можна суспільне благо ставити вище за особисте чи родинне щастя? Свою відповідь обгрунтуй. Наведи приклади із сучасного життя.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Склади простий план характеристики Захара Беркута або Мирослави та охарактеризуй їх.

ЛІТЕРАТУРА В КОЛІ МИСТЕЦТВ

Переглянь у Ютюбі художній фільм “Захар Беркут” (режисер – Леонід Осика (1971(. Визнач фрагменти фільму, які справили на тебе найбільше емоційне враження. Визнач засоби, за допомогою яких творчому колективу вдалося вплинути на твої почуття.

ТИ – ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ

1. Досліди, які ідеї повісті “Захар Беркут” актуальні в наш час. Напиши у співпраці з однокласниками сценарій моновистави1, у якій головний герой – І. Франко – наш сучасник, що розмірковує про проблеми сьогодення України.

2. У складі творчої групи підготуй запитання для однокласників, що стосуються сприйняття ними постаті І. Франка. Підготуйте інформаційну листівку, у якій представте результати опитування та їхній аналіз.

ТВОЇ ЛІТЕРАТУРНІ ПРОЕКТИ

За кількома джерелами добери інформацію та підготуй матеріал для екскурсії на тему “І. Франко у Львові (Києві, Дрогобичі, Нагуєвичах)”.

1 Моновиста́ва (театр одного актора) – це вистава з одним виконавцем.



(1 votes, average: 5.00 out of 5)