Повість-новела Сойчине крило – ІВАН ФРАНКО (1856-1916) – Українська література кінця XIX – початку XX ст

“Сойчине крило” (1905) Іван Франко написав у зрілому віці. Давно минуло захоплення соціалізмом, перешуміли бурхливі води трьох великих кохань. Уже втратили колишню принаду виразні народницько-просвітницькі мотиви, раніше особливо характерні для Франка-реаліста в прозі (“Добрий заробок”, “Оповідання ложкаря”) та ліриці (“Гадки на межі”, “По Підгір’ю села невеселі”, цикл “До Бразилії”) і майже вичерпала себе колишня зацікавленість історичною тематикою (повість “Захар Беркут”, драма “Кам’яна душа”). А суспільно-актуальні проблеми протистояння капіталістів і робітників, консолідації робітничого руху, організованих страйків, оборони соціальних прав (“Боа constrictor”, “Борислав сміється”, “Вугляр”) знайшли своє втілення. Починаючи з 1900-х рр. І. Франко береться за нові для більшості тогочасних письменників теми, поєднує у своїй творчості традиційний уже метод реалізму з новим – модернізмом. Зокрема звертається до естетики імпресіонізму, символізму, неоромантизму, екзистенціалізму і навіть сюрреалізму з його завжди присутнім відтінком містичності, нерідко дуже вдало художньо поєднує ці стилі. Цілісні особистості героїв Франка-прозаїка тепер постають не так борцями за народні права, як людьми з плоті й крові, яким не чужі муки кохання, гріхи і непоправні помилки, – а тоді ще й болючий катарсис, адже внаслідок глибоких переживань, каяття й тяжко здобутих висновків настає просвітлення, очищення, прощення собі й іншим припущених у житті помилок, причому навіть тих, які межують зі зрадою чи підлістю.

Жанрові та композиційно-сюжетні особливості повісті-новели “Сойчине крило”

Жанр “Сойчиного крила” літературознавці визначають по-різному. Одні вважають його оповіданням, другі – новелою, треті – повістю.

Новела – найбільш емоційний взірець “малої” прози; в основному невеликий за обсягом, сповнений психологізму, із несподіваною розв’язкою. Події в новелі відбуваються протягом короткого часу, викладені динамічно і настільки цікаво, що навіть об’ємна новела здається читачам короткою.

Соціально-психологічна повість – прозовий твір із розгорнутим сюжетом, що охоплює значний часовий проміжок. Події в повісті відбуваються на тлі суспільних явищ і соціальних конфліктів, а характери героїв розкриті шляхом показу й художньої інтерпретації автором психологічних мотивів їхніх вчинків.

Справді, у “Сойчиному крилі” наявні ознаки різних жанрів, але насамперед новели і повісті. Як новела це глибоко психологічний твір зі стислим сюжетом і несподіваною розв’язкою. Як соціально-психологічна повість твір має значний обсяг, охоплює великий часовий проміжок (близько трьох років), тут співдіють дві рівноправні основні дійові особи (герої) – Хома та Марія й кілька другорядних персонажів. Отже, найдоцільніше “Сойчине крило” І. Франка вважати повістю-новелою.

Сюжетна лінія твору розгортається на основі несподіваного листа Марії до Хоми, проте окремі епізоди з життя “пана радника” (його репліки, думки, коментарі до згаданих у листі подій) доповнюють читацьке уявлення про стосунки між колишніми закоханими, витворюють специфічне тло й колорит. Зав’язка – зустріч Хоми з дівчиною в лісі, кульмінація – таємниче зникнення Мані, тобто її втеча зі злодієм – авантюристом Генрисем, розв’язка – несподіване поверненням Марії до Хоми.

Найближчою тематично й композиційно до “Сойчиного крила” є новела австрійського письменника Стефана Цвейга “Лист незнайомки” (1922). Основна відмінність цих літературних текстів – наслідки необдуманого життєвого вибору героїнь. Якщо Франкова Манюся власним вчинком ламає не тільки свою долю, а й призводить до смерті рідного люблячого батька і завдає страждань коханому Хомі, то героїня Цвейга весь тягар вибору життєвого шляху несе сама.

Обидва твори – “Сойчине крило” І. Франка й “Лист незнайомки” С. Цвейга – мають риси модернізму (зокрема – неоромантизму, символізму, імпресіонізму, екзистенціалізму).

Образ головного героя

Образ Хоми (він же на італійський лад Томассо – Томассіно – Массіно, як його називає дочка лісника Марія – Маня, Манюся) на початку твору дуже подібний до головного героя Франкової повісті “Перехресні стежки” – Євгенія Рафаловича, який вирішив присвятити себе боротьбі за народні права й пожертвував заради цього особистим щастям. Хома оклигує після тюремного ув’язнення на лоні лісової природи й здається одержимим удосконаленням життя народу й проблемою передачі ланів, лісів і пасовиськ у розпорядження сільських громад.

Отже, в образі Хоми перед читачами постає майже сорокалітній самотній громадський діяч. Соціальний рівень життя Массіно – далеко не найнижчий. Згодом виявиться, що цей чоловік працює в державній конторі, має слугу Івася, домашню бібліотеку, захоплюється класичною музикою, а інтер’єр квартири досить пристойний як для пересічного чиновника.

Водночас герой “Сойчиного крила” – людина широких поглядів, не боїться їх висловлювати, навіть якщо суперечать думці загалу. Наприклад, про жіночі політичні рухи відгукується несхвально. Хома свідомий того, що сильна духом українська жінка ніколи не дозволяла власному чоловікові ставитися до себе як до рабині, водночас її природа тяжіла до щасливої сім’ї, материнських радощів. Герой порівнює жінку із соняшником, який повертається до єдиного небесного світила – власної родини, живе почуттями, а не тверезим розумом. До речі, домінування настроїв, емоцій, хвилинних почуттів над логікою вчинків, навіть перед загрозою передчасної смерті самотнього старого батька та нехтування власного безпекою характерні насамперед для Мані, як уособлення жіночої психіки з погляду автора.

Крістіан Склое. Рівновага

“Людина, яка б вона сильна не була, не може жити самою боротьбою, самими громадськими інтересами. Трагізм особистого життя часто вплітається в терновий вінок життя народного”.

Михайло Коцюбинський

Зустріч Хоми з вродливою і набагато молодшою за нього дочкою лісника змінює життя героя. Немолодий залицяльник упевнений, що їхнє кохання взаємне, а отже, нема потреби завойовувати серце дівчини, як і не варто перейматися, коли Манюся раптово зникає. Без Мані життя Хоми перетворюється на рутину. Минуло всього три роки, а він уже нічого від життя не чекає, бо психологічно, як сам зізнається, почувається “відлюдьком, самітником”. Однак герой постійно втішає себе тим, що життєве випробування пішло йому на користь, навчило насолоджуватися кожною хвилиною життя, навіть якщо немає любові: “Жити для себе самого, з самим собою, самому в собі!” Хома постійно наголошує, що він сильний, сам творить власну долю, як “не здобуту фортецю”. Колишній запал обстоювання громадських інтересів несподівано для самого Хоми вичерпався: “Суспільність, держава, народ! Усе це подвійні кайдани”. Паном самому собі чоловік почувається лише у власній квартирі з недописаним щоденником на столі, портретами великих діячів мистецтва й культури й живими квітами повсюди. Отже, герой “Сойчиного крила” – естет, людина високоінтелектуальна, знавець класичної музики, шанувальник театру. Проте Хома – людина з досі незагоєною психічною травмою. Він різко негативно реагує на дівчат, які хоч чимось нагадують йому лісникову дочку. Змальовуючи кризовий стан психіки пана радника, І. Франко використовує стилістику натуралізму та сюрреалізму: “Коли до мене сміється, зо мною говорить, залицяється молода дівчина, особливо брунетка, мені все здається, що шкіра, і м’ясо, і нерви на її лиці робляться прозірчасті і до мене вишкіряє зуби страшна труп’яча голова. Іноді в такій хвилі мене всього обдасть морозом”.

Хома вважає себе сильною особистістю, однак лист із Порт-Артура розтривожив його. Герой час від часу вступає в уявний діалог із Мусею, демонструючи слабкість духу чи не в кожній своїй репліці або коментарі. Отже, перед читачами – знервована до краю людина з величезним набором комплексів і внутрішніх пересторог. Від того самовпевненого Хоми, якого вперше побачила Марія, не лишилося й сліду. Врешті, Марія маніпулює Хомою і в листі, й повернувшись до нього.

Повернення Марії-Сойки, яка пройшла випробування всіма колами земного пекла, – порятунок не так для цієї далеко не цілісної жінки, як для Хоми.

Герой твору це прекрасно розуміє, як і усвідомлює і свою вину в тому, що кохана ледь не загинула. Ні тіні награності чи вищості в поведінці Хоми вже не відчувається. Новела закінчується вказівкою “пана радника” негайно запросити гостю до кабінету.

Гелена Лем. Дівчина, вбрана у стилі модерн

Образ Марії-Сойки

Героїня “Сойчиного крила” з перших сторінок постає перед читачами дівчиною-мисливцем, яка постійно полює на дичину, виявляється єдиною дочкою лісника-вдівця й почувається в лісі природно та безпечно. Вродливій Марії-Манюсі не можна відмовити у кмітливості й навіть авантюризмі. Дівчина начитана, свавільна, гостра на язик і самовпевнена.

Перша зустріч із лісовою амазонкою бентежить Хому. Марія на італійський кшталт перейменовує Хому на Томассо й починає використовувати пестливу форму цього імені: Томассіно й Массіно. Вона закохується в постійно вдавано сердитого громадського діяча, з розчаруванням інстинктивно відчуваючи, що між обов’язком перед народом і любов’ю до жінки він вибере перше. Спочатку Марія тільки експериментує над власними та його почуттями. Далі – необачно переходить межу, вирішує перевірити почуття Хоми своєю втечею з Генрисем. Небажання і невміння свавільної, але надто молодої Мані передбачувати тяжкі наслідки свого необачного кроку призводять до смерті її батька та повного розчарування Хоми в її любові. Проте романтично налаштована й недалекоглядна лісникова дочка безпричинно покарала не так найближчих їй людей, як саму себе. Хтивість, нестримне бажання плотських утіх стають причиною Маниної згоди на втечу й шлюб без згоди батька, хоч дівчина знає, що він ніколи б не став на заваді її щастю.

Коли ж з’ясовується, що Генрись злодій і шахрай, нібито неоромантична героїня у творі І. Франка навіть у власному нещасті проявляє себе не тільки недалекоглядною, а й дивовижно легковажною та байдужою навіть до свого завтрашнього дня. Адже в усіх наступних численних стосунках із чоловіками залишається нерозбірливою й пасивною.

Свавільна дівчина за вдачею – вроджена авантюристка на тлі законослухняних людей – в руках злочинців несподівано перетворюється на безвольну іграшку. Романтичний потяг до Зигмунда, який, у чому Марія навіть не сумнівається, відправив Генрися на той світ, змінюється розчаруванням, адже цей підстаркуватий чоловік виявився брутальним і грубим. Коли ж Зигмунд опиняється за гратами, замість того щоб зробити все можливе й неможливе для власного якнайшвидшого повернення додому, Марія вкотре чинить алогічно й несподівано вирушає до Москви… на пошук нових пригод. Випадкові супутники, тимчасові чоловіки, страх і невпевненість у завтрашньому дні – й ось уже програна в карти черговим коханцем Манюся стає здобиччю золотопромисловця Светлова, у якого, як розповідають свідки, цілі гареми коханок при кожному руднику біля озера Байкал.

Анрі Матісс. Жінка в капелюсі (1905)

Для Мані головне – любов “приборканих”, упокорених нею чоловіків… Тож не дивно, що в Хоми виривається крик душі: “Женщино, демоне! Чого тобі треба від мене?.. Я віддав тобі все, що було найкраще у моїй душі, без домішки хоч би атомика низького, брудного, а ти погралася моїми святощами і кинула їх у болото…” А тому лист Марії – це ще одна спроба… завдати якомога більшого болю”.

Віктор Грищенко

Елементи пригодницького жанру у цьому творі підсвічують жахливе суспільне дно. Із безвиході й горя Сойка, як вона себе відрекомендовує Хомі, вирішує втопитися в Байкалі, але долучається до солдатів, які їдуть на війну. Новий вибір жінки знову спонтанний і необдуманий: “І поїхала з ними. Мені байдуже було, з ким…”

Закономірно, що вкотре калейдоскоп випадкових коханців, а насамкінець співжиття із якимось Миколою Федоровичем, про якого Маня в листі до Хоми пише, що цей уже вмирає, адже вибухом йому відірвало обидві ноги. Після смерті нещасного Марія, як і обіцяла своєму далекому Массіно, відправляє йому свого листа, адже шанси добратися живою в далеку Галичину з Порт-Артура в жінки невеликі. Нібито за дивовижним збігом, хоч насправді добре продуманим експресіоністським підходом автора, й лист, і Марія з’являються у домі Хоми майже одночасно. Для Массіно це два етапи глибоких емоційних переживань: лист із крилом пташки розчулює і готує Хому до зустрічі, спонукає переглянути власні погляди на життя, прийняти Марію-Сойку такою, якою вона є, а не такою, якою була чи могла стати.

Письменник Антін Крушельницький зазначив, що “Сойчине крило” – “найбільш інтересне оповідання, бо доктор Франко підносить… любов на надзвичайно високий п’єдестал…” Михайло Коцюбинський вагався у своєму виборі найкращого твору Івана Франка, адже його приваблював і поет-трибун патріотичного звучання, і тонкий лірик у “Зів’ялому листі”, й розп’ятий між естетикою і брудом життя герой “Сойчиного крила”, якому несподівано відкривається пекельна істина: видумані митцями у літературних творах трагедії – не рівня життєвим випробуванням. Читач може додумувати стосунки між Манею й Массіно на майбутнє в різних векторних імовірностях, але наприкінці твору Хома однозначно заявляє: “Де мої естетичні принципи?.. Ось де життя! Ось де страждання! Ось де боротьба, і розчарування, і безмежні муки, і крихітка радощів, задля яких безмежні муки – не муки!” Навіть якщо це хвилинний порив, саме такий психологічний стан відкриває читачам у Хомі людину, а не улюбленця долі чи огрубілого від споглядання суспільних негараздів громадського діяча.

“Образ сойчиного крила – це фокус, що вбирає всю багато – вимірність твору, це епіцентр психологічних катаклізмів, зав’язка, кульмінація і розв’язка, а водночас символ великого почуття… Письменник-гуманіст вірить у перемогу добра над злом, великодушності над невдячністю.

І пронесе крізь жахи упадку “Сойчине крило”, що свідчить про те, що людина здатна зберегти від життєвого бруду незаплямлену душу”.

Іван Денисюк

Крістіан Склоє. Лист (2014)

Характерні риси модернізму в “Сойчиному крилі”

Основним образом-символом твору є сойка – лісова птиця-хижак із яскравим оперенням. Сойка галаслива, як і героїня твору з її постійним безпричинним сміхом.

Ця птаха – пересмішниця й переспівниця, що також властиве Марії, яка ревнує свого Массіно навіть до сойки, чий рід до пори до часу дівчина милувала, щоб випадково не знищити ту, яка гніздилася поблизу тимчасового помешкання Хоми. Несподіване вбивство Марією сойки, палкі поцілунки тільця вже мертвої пташки й кров жертви на губах дівчини, а невдовзі також близьке до жертовного поїдання закоханою парою сойки – не випадкові художні деталі. Це своєрідні символи-наголоси, як і одне сойчине крило, надіслане з далекого Порт-Артура Хомі, а собі залишене друге не просто так: “Здається, що се летить до тебе половина моєї душі… Коли в твоїм серці є ще хоч іскра любові до мене.., то се буде та сила, яка притягне й друге крило, другу половину моєї душі до тебе”.

Символізм у “Сойчиному крилі” присутній у багатьох художніх деталях: у розквітлому барвінку як символі воскресіння з мертвих; двох келишках, поставлених Івасем на новорічний стіл, хоча Хома не очікує гостя; не за погодою одяг, у якому до Хоми приходить Марія, адже всі роки берегла цю річ, бо колись у цій сукні зустрічалася з коханим Массіно. Символічним є крик сови, як віщування біди задовго до того, як у долі Марії почалися справжні нещастя.

Світоглядні риси екзистенціалізму виявляються у творі в повній покорі життю понівечених випробуваннями Хоми, й Марії, які вже готові до будь-якої розв’язки їхньої долі. Не відчувається жодного протесту, найменшої спроби щось змінити. Така ж поведінка проглядається в пасивній поведінці окраденого Маріїного батька. Імпресіоністичні деталі присутні у яскравій колористиці твору (зелена, а також червона в білі цятки Манюсина сукня, сірі дубові пні, колір щойно звареного смородинового варення, спалахи вибухів) й постійних змінах настрою Марії до її втечі з Генрисем.

Повість-новела “Сойчине крило” виявилася надзвичайно популярною в наш час. Київський Театр на Подолі успішно ставив “Сойчине крило” (режисер – Віталій Малахов; у головних ролях – Володимир Кузнецов та Ірина Грищенко) протягом 2016 р. У Харківському театрі Post Scriptum також із великим успіхом і повним аншлагом відбулася мелодраматична вистава “Сойчине крило” (режисер – Степан Пасічник, у головних ролях – Сергій Москаленко і Катерина Бакай).

Олена Огана. Голуба сойка. Малюнок на дереві на тлі палітри

Олександра Екстер. Жінка з птахами (1927-1928)

Сцена з вистави Театру на Подолі “Сойчине крило” (2016)

Діалог із текстом

1. Розкрийте значення назви й особливості жанру твору “Сойчине крило”.

2. Проаналізуйте образ Хоми. Які риси характеру головного героя вам імпонують, а які – категорично ні? Чому?

3. Що ви можете сказати про життєві митарства лісникової дочки Марії? Чи була у цьому провина самої Манюсі?

Діалоги текстів

Самостійно прочитайте новелу “Лист незнайомки” С. Цвейга і порівняйте її сюжетні та жанрові особливості з повістю-новелою “Сойчине крило” І. Франка. Виявіть риси психологізму обох творів.

Мистецькі діалоги

1. Уважно розгляньте імпресіоністичну картину “Жінка в капелюсі” французького художника А. Матіс – са і доведіть, що людина на цьому портреті – глибоко нещаслива, хоч молода й багата. Яку роль відіграють холодні кольори на цьому мистецькому полотні?

2. Як подані у підручнику ілюстрації, на вашу думку, характеризують головних героїв повісті-новели “Сойчине крило” І. Франка на різних етапах їхнього життя? Чому ви так вважаєте?

3. Проінтерпретуйте картину К. Склое “Рівновага” як ілюстрацію до повісті-новели “Сойчине крило”.

4. Розгляньте картину українсько-французької художниці О. Екстер “Жінка з птахами”, виконаної у двомірному просторі в стилі експресіонізму. Що незвичного для вас у цьому художньому полотні? Які риси експресіонізму виразно проявилися в цій картині?

5. Який саме епізод твору, на вашу думку, зображено на світлині з вистави Театру на Подолі “Сойчине крило”? Свою відповідь належно аргументуйте.

Діалог із науковцем

Ольга Слоньовська

КОЛИ ІДЕЇ ВИТАЮТЬ У ПОВІТРІ

(Іван Франко і Стефан Цвейг: новели “Сойчине крило” і “Лист незнайомки”)

Досить розлога новела І. Франка “Сойчине крило” (1905) найближча своїм ідейно-тематичним змістом і основними образами-характерами до також великої за обсягом новели австрійського письменника С. Цвейга “Лист незнайомки” (1922). Вже з самих дат виходу у світ творів стає однозначно зрозуміло, що ні про які запозичення І. Франком у С. Цвейга не може бути й мови. Але як у наукових відкриттях часто відбувається близьке у часі дублювання (“ідеї витають у повітрі”), так і в літературі визначні письменники різних народів незалежно один від одного майже одночасно розробляють близькі за змістом теми.

Між “Сойчиним крилом” І. Франка та “Листом незнайомки” С. Цвейга є кілька унікальних збігів: обидва твори написані в стилі неоромантизму, в обох випадках призвідцями трагедій закоханий молодих жінок виявляються зрілі чоловіки, близькі до сорокалітнього віку (у Франка – громадський діяч, який у характері й поглядах має багато суголосного з самим Іваном Яковичем, у Цвейга – белетрист, який майже тотожний цьому австрійському письменникові), обидва обранці жінок-однолюбок завжди можуть покластися на своїх кмітливих слуг (у Франка – це хлопець Івась, у Цвейга – старий Йоганн), кількість сторінок у листах від знайомих незнайомок і водночас несподіваних адресанток досить велика (біля тридцяти сторінок); у новелах важливими художніми деталями стають квіти (у Франка – розквітлий барвінок, у Цвейга – білі троянди), ключові події відбуваються напередодні певної знаменної дати (у Франка – вночі перед самим Новим роком, у Цвейга – наприкінці дня народження героя-письменника), обидва літературні герої-чоловіки гостро відчувають муки совісті з причини ненароком зламаних ними жіночих доль і не стримують сліз, читаючи “прощальні” листи від тих, хто їх довго й жертовно кохав. Вплив взаємної любові на закохану жінку в обох новелах показано вражаюче: Марія-Сойка рветься до свого Хоми (Массіно) з далекого Порт-Артура саме в пік жахливої японсько-російської війни, вирушає до нього в умовах найбільшої небезпеки для її життя, а закохана в белетриста безіменна красуня признається йому, що помирає лише з тієї причини, що не відчуває взаємності в почуттях милого: “Я вмираю легко, тому що ти здалеку не відчуваєш моєї смерті. Якби тобі було боляче, що я вмираю, я не змогла б умерти”.

1. Що нового ви довідалися про новелу І. Франка “Сойчине крило”?

2. У чому “Лист незнайомки” С. Цвейга близький тематично і суголосний за своєю проблематикою до повісті-новели І. Франка?




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

Повість-новела Сойчине крило – ІВАН ФРАНКО (1856-1916) – Українська література кінця XIX – початку XX ст