Які існують системи землеробства і тваринництва?
Системи землеробства. Під терміном “система землеробства” розуміють сукупність прийомів і методів, спрямованих на отримання продукції.
Найбільш давньою, але збереглася досі системою землеробства вважається перелогова (підсічно-вогнева) система, інакше звана “кочовим землеробством” (рис. 107). Вона характеризується постійним переміщенням сільськогосподарського населення і зміною оброблюваних ділянок землі. Урожай вирощується на розчищеному від природної рослинності ділянці, через кілька років природну родючість грунтів і врожаї падають, ця ділянка залишається, а розчищається і обробляється новий. На колишній ділянку хлібороби можуть повернутися через 20-50 років, коли родючість грунту природним шляхом відновиться (рис. 108).
Ареал розповсюдження перелоговою системи землеробства – постійно вологі тропічні ліси басейну річок Амазонки і Конго, савани Західної та Східної Африки. Він збігається з районами, де панує громадська власність на природні ресурси, що забезпечує свободу постійного пересування населення і зміни ділянок.
Родючість грунту при перелоговою системі землеробства в значній мірі залежить від тривалості періоду перелоги. Тривалі за часом цикли можливі тільки при низькій щільності населення (рис. А). При зростанні чисельності та щільності населення (рис. Б) період “відпочинку” землі скорочується і природну родючість убуває. Перелогова система трансформується в перелогову
Природні умови цих районів (низька природна родючість грунтів, пов’язане з щоденними зливовими дощами, вимиваються з них мінеральні речовини), мала щільність населення роблять перелогова систему найбільш прийнятним видом використання природних ресурсів при низькому рівні соціально-економічного розвитку. Застосовуються так звані змішані посіви, коли після розчищення ділянок лісу на майбутньому полі залишають деякі дерева або пні, коріння яких оберігають грунт від ерозії. Це перешкоджає росту бур’янів, знижує трудові витрати, збільшуючи господарську ємність території, але не дозволяє, однак, використовувати сучасну техніку (рис. 109).
Ділянки залишаються, коли падає урожай. А коли витрати часу на трудові поїздки і транспортування врожаю перевищать гранично допустиму величину – 2-3 години на день, “мігрують” і хатини.
Серед членів сім’ї існує чіткий поділ праці: чоловіки відповідають за розчищення, жінки – за посадку, прополку і збирання врожаю. Вирощуванням товарних культур займаються чоловіки, а продовольчих – жінки. Як правило, кожен член сім’ї має свою земельну ділянку. У районах поширення полігамії кожна дружина повинна на своїй ділянці вирощувати кількість продукції, достатню для того, щоб прогодувати себе і своїх дітей.
Деякі вчені вважають, що зона саван Африки зобов’язана своїм походженням виключно перелоговою системі землеробства, так як неконтрольовані пожежі приводили до відома лісів на значних територіях.
У давнину перелогова система землеробства була поширена повсюдно. У Європі, наприклад, вона була основною в епоху неоліту. У європейській частині Росії колонізація слов’янськими племенами північних районів відбувалася паралельно з просуванням перелоговою системи землеробства, яка називалася “лядінной”.
У міру зростання чисельності та щільності населення оброблювані поля переміщуються на обмеженій території, будуються стаціонарні оселі, і перелогова система трансформується в перелогову. Господарства, практикуючі цю систему, відрізняються більшою інтенсивністю, значними обсягами виробництва товарних культур. На початку XXI ст. перелогова система мала найбільше економічне значення в сільському господарстві Тропічної Африки. Вона характеризується наявністю чітких землеволодінь, постійних жител, коротких періодів поклади.
При слабкій заселеності території розглянуті вище системи забезпечували значну економію праці в порівнянні з інтенсивними системами. При вичерпанні фонду вільних земель і досягненні критичного порогу щільності населення стала економічно необхідною інтенсифікація.
Інтенсивні системи землеробства застосовуються в країнах Західної Європи з середини XVIII ст., В Росії – з кінця XVIII – початку XIX ст.
Системи землеробства з постійним обробітком ділянок типові для розвинених регіонів і широко поширені в регіонах, що розвиваються світу (рис. 110, 111). Саме за цих системах виробляється основна частина товарної сільськогосподарської продукції. У районах з недостатнім зволоженням і теплозабезпечення, а також в теплицях (в закритому фунті) при цій системі землеробства вирощується кілька врожаїв на рік.
У сучасному сільському господарстві співіснують всі зазначені системи землеробства: і “культура мотики”, і сільськогосподарські машини з системами глобального позиціонування за допомогою зв’язку з супутниками (рис. 112).
Системи тваринництва. Основою для прийнятої на сьогоднішній день класифікації систем тваринництва є ступінь осілості.
Кочове скотарство – найбільш екстенсивна система тваринництва (рис. 113). Вона поширена в найбільш посушливих районах земної кулі – в пустелі Сахара, на Аравійському півострові, де середньорічна кількість опадів не перевищує 200 мм. Життя кочівників повністю визначається випасом худоби, який є основним і єдиним джерелом їхнього існування і мірилом соціального престижу. Чим посушливих районах, тим більше в стадах кочівників верблюдів, здатних переносити екстремальні природні умови і забезпечувати своїх власників вовною, молоком, кров’ю, яка іноді використовується замість води і їжі (рис. 114). Кочівники не мають постійного місця проживання, не займаються землеробством, їх сім’ї переміщуються разом зі стадами по безкрайніх просторах пустельних районів у пошуках води і пасовищ. Общинна власність на землю забезпечує свободу пересувань по величезних територіях.
Напівкочове скотарство характерно для районів, де випадає від 200 до 400 мм опадів на рік. Життя напівкочових племен в значній мірі залежить від тваринництва, вони сезонно переганяють свої стада, повертаючись на своє постійне місце проживання, землеробством займаються в екстремальні роки (рис. 115, 116).
Ці системи тваринництва відносяться до найбільш екстенсивним, в них зайнято трохи більше 1% населення світу. Вони найбільш адаптовані і єдино можливі при даному рівні капіталовкладень на аридних територіях з низьким природною родючістю грунтів, недостатнім для землеробства зволоженням. Кочове і напівкочове скотарство є не тільки типом господарства, але й способом життя цих народів.
Пастушаче господарство характерно для жителів гірських районів. Вони мають постійне місце проживання, але відганяють худобу на далекі випаси: як правило, влітку – в високогір’я, взимку – в долини (рис. 117).
Стійлове утримання худоби – найбільш інтенсивний вид тваринництва, при якому худоба круглий рік або більшу частину року міститься в спеціальних приміщеннях. Цей вид тваринництва характеризується високою інтенсивністю і продуктивністю. Тваринницькі ферми є головними виробниками товарної продукції тваринництва (рис. 118).
(2 votes, average: 5.00 out of 5)