Хронологія кохання – КОКА ЧЕРКАСЬКИЙ

1.

Коли я перший раз закохався – не пригадаю. Але добре пам”ятаю, коли я вперше закохався серйозно. То було під час навчання в інтернаті. Вона була з паралельного дев”ятого класу, я закохався у неї з першого погляду – і назавжди. Ну, ви розумієте – великі блакитні очі, гарні ноги, що звабливо виглядали з-під коротенької школярської спіднички, якийсь неземний погляд і все таке інше. Крім того, вона дуже красиво стрибала через “козла”. Знаєте, отак розбігається, стрибає, розводить в боки свої стрункі ніжки, хоп! – уже перестрибнула. Гарно було, нічого не скажеш. У нас були уроки фізкультури суміщені з паралельним класом, і, власне, я і закохався в неї на уроці фізкультури, спостерігаючи, як вона стрибала. М-да…

Моє кохання зростало, набувало сили, після кожного уроку фізкультури я відчував, що мої почуття все сильніші і сильніші. Потім стрибки припинилися, почалися заняття на брусах, і виявилося, що і на брусах Вона дуже гарно вигинається. Я раніше не дуже полюбляв фізкультуру, ну, скажемо так, відвідував ці уроки без зайвого ентузіазму, а оце, коли закохався, то просто не міг дочекатися чергового уроку.

У дев”ятому класі відчуваєш себе вже зовсім дорослим, тому це кохання я сприйняв, як належне, і через деякий час вирішив, що вже настала пора, як то кажуть, освідчитися у коханні. Перед тим я себе перевірив на справжність цього почуття, перевірка показала, що почуття у мене справжнє, отже, не було ніяких причин, щоб не освідчитися. Однак просто казка мовиться, та не просто справа робиться. Це іншим, можливо, було легко взяти і освідчитися дівчині у коханні, бо, швидше за все, вони не кохали по-справжньому. А от коли кохаєш по-справжньому, то процес освідчення відразу ускладнюється, бо починаєш переживати, що раптом дівчина сприйме це освідчення як жарт і не відповість взаємністю. А якщо дівчина не відповість взаємністю, то це, зрозуміло, буде ціла катастрофа, все полетить шкереберть і не захочеться навіть жити. А якщо не захочеться навіть жити, то доведеться щось вирішувать, а це зайві клопоти не лише мені : це зайві клопоти батькам, вчителям, і тому подібне. Знову ж таки : у інтерната зіпсується репутація, мовляв, там учні закінчують життя самогубством, і таке інше, а для чого ж псувати репутацію рідному інтернатові, для чого ж бути такою свинею і підсовувати свиню директору школи, старшому вихователеві і усьому педагогічному колективу, котрий так гарно до нас усіх і до мене особисто ставиться?

Ні, треба освідчуватися так, щоб потім нікому з наших вчителів чи вихователів не довелося червоніти на районо. Треба так освідчитися, щоб вона ніяк не змогла мені відмовити, і тоді ми станемо з нею дружити, а це означає, що я буду заходити за нею о 21.30 чи й раніше, і ми будемо разом виходити на вечірню прогулянку навколо школи чи на стадіон, а на вихідні я буду її водити в кіно, ну і, можливо, ще кудись. А після закінчення школи ми обов”язково вступимо на один і той самий факультет, поженимося, будемо щасливо жити, разом будувати світле майбутнє і все таке інше.

Отож, я перечитав купу літератури, як слід правильно освідчуватися в коханні. Література була не спеціальна, бо тоді такої літератури не було, а якби і була, то я б її не став брати у бібліотеці, бо бібліотекарка могла б щось таке запідозрити і розпустити по інтернату чутки, а чутки – це погана справа. Якщо такі чутки дійдуть до старшого вихователя, то він відразу може вигнати такого учня з інтернату за розпусту, як це вже було неоднократно. А уявіть собі картину, коли вас виганяють з інтернату за розпусту : що в такому разі подумають ваші батьки? Вони подумають, що ти переспав з усіма ученицями в інтернаті, з молодими-звабливими виховательками і навіть, можливо, з прибиральницею. Ні, це не наш метод. Багато корисного можна почерпнути і з художньої літератури, з творів Олександра Сергійовича Пушкіна, Михайла Юрійовича Лєрмонтова, Максима батьковича Горького та з творів інших видатних радянських письменників, а також із книжок “Пригоди бравого солдата Швейка” Гашека і “Забавна Біблія” Лео Таксіля.

Мені пощастило – якраз насувалося Восьме Березня. А загальновідомо, що Восьме Березня – це таке свято, коли можна без усіляких підозр поїхати на ринок і купити квіти. І ніхто тебе не запитає : а навіщо це ти купив квіти? може, ти хочеш їх комусь подарувати? а кому це ти їх хочеш подарувати? чи не тій Оксані із 9-А класу, котру всі знають, як розпусницю, але не можуть упіймати на гарячому? На Восьме Березня всі комусь дарують квіти, і у крайньому випадку можна відбрехатися, що це ти купив квіти для вчительки хімії.

Отже, коли настало Восьме Березня, я прокинувся рано-вранці і побіг на одинадцятий тролейбус, котрий прямував у центр. Я вирішив відразу їхати на Бесарабський ринок, тому що хоча там квіти і дорожчі, ніж на Володимирському ринку, але ж їх там можна купити вже о шостій годині ранку і без черги. А на Володимирському завжди за квітами черги, бо там квіти дешевші, і я чув, що там навіть чоловіки займають чергу звечора, щоб купити недорогі квіти, а не переплачувати спекулянтам.

А перед тим, десь числа п”ятого, я увечері, коли всі вже готувалися до сну, прокрався у навчальний корпус, зайшов у приміщення паралельного класу, де навчалася моя кохана, відшукав її поличку і вставив їй у підручник географії запечатаний конверт із запискою : ” Ліда! Я тебе кохаю! Приходь 8-го березня після вечері на стадіон під ліхтар. Я тебе дуже кохаю і хочу з тобою дружити! К.” Я вибрав саме підручник географії, тому що знав, що 7го числа другим уроком у неї буде урок географії, і вона обов”язково візьме підручник, і розкриє його на тій темі, яку ми в той момент проходили, і побачить мій конверт, і зацікавиться, а що ж у тому конверті, і розкриє його, і прочитає мою записку, і у неї не буде іншого вибору, як прийти після вечері на стадіон під ліхтар, тому що всі шкільні пари призначають побачення одне одному на стадіоні під ліхтарем, тому що, з одного боку, це така інтернатівська традиція, а з іншого боку, там всого лише один працюючий ліхтар, і це дуже зручно : відразу бачиш, чи там під ліхтарем хтось стоїть, чи ні. Бо якщо там нікого не стоїть, то навіщо туди йти?

Коли я купляв на Бесарабці тюльпани, черга була невелика : ну, чоловік п”ять-шість. Дебела продавщиця квітів кожному загортала його тюльпани в прозорий папір, давала здачу і обіцяла успіхів в особистому житті. Коли настала моя черга, вона мені теж наобіцяла успіхів. Вона запитала мене, кому я купляю квіти, але я не знайшов, що їй відразу відповісти. Поки я міркував, чи збрехати їй, чи сказати правду, вона сама перепитала мене :

– Для дівчини купляєш?

Я кивнув головою.

– Ну, тоді бажаю тобі успіхів, – промовила вона мені свою традиційну фразу. І додала : – Я вірю, ці квіти принесуть тобі удачу в тому, у чому ти задумав. А ти тільки вір – і буде тобі удача.

Отож, восьмого березня я з купленими на заощаджені гроші тюльпанами відразу після вечері стояв під ліхтарем і чекав. Незважаючи на те, що вже за календарем настала весна, було дуже холодно : кільканадцять градусів морозу, а, крім того, було вогко і дув пронизливий вітер. Але мене зсередини підігрівало моє найпалкіше, яке тільки коли-небудь відвідувало мене кохання, і я вже уявляв собі, як за кілька хвилин повністю зміниться моє життя : я стану дружити з Лідою, а це ж дуже важливо в житті, коли ти дружиш із дівчиною. По-перше, ти припиняєш задивлятися на інших дівчат, і це сильно економить тобі час. По-друге, всі нормальні хлопці дружать із дівчатами. А по-третє, це взагалі кльово – дружити із дівчиною. Коли ти дружиш із дівчиною, тобі є з ким піти в кіно, і ти не думаєш, а що вона подумає, коли ти її запрошуєш в кіно. Тому що, коли ти з нею вже й так дружиш, то вона нічого такого нехорошого не подумає, наприклад, вона не подумає, що а раптом ти їй в кінотеатрі посеред сеансу несподівано скажеш – а давай дружити, чи ще щось таке. Мало чого вона може подумати, коли ти з нею не дружиш, а от коли ти вже з нею дружиш, то вона вже просто нічого такого не подумає, і це, крім всього іншого, якщо розібратися, теж економить твій час. А зекономлений час можна витратити на спільне відвідування кінотеатру, або зоопарку, або цирку, або, наприклад, бібліотеки КПРС.

Отож, я мерз під ліхтарем, але вона чомусь не йшла. За моїми розрахунками вона вже давно повинна була би прийти, але чомусь її не було. Може, вона не відкривала підручник географії? Ну звичайно ж, подумав я, вона, очевидно, вивчила географію ще раніше, або ж скористалася чиїмось чужим підручником. Треба ж було вставити цього листа в зошит з математики, або ж у зошит із фізики. Вона ці зошити обов”язково би відкрила, а так я, телепень, вставив свого листа з освідченням у підручник географії. Чим я думав? Розказати комусь – всі будуть сміятися, скажуть – знайшов, ідіот, куди вставляти листа. Чому саме в підручник географії, а не у підручник анатомії і фізіології людини? От дурень, – кляв я себе, і ледве не бився головою об стовб ліхтаря. Під курткою у мене знаходилися заховані від морозяного холоду три червоні тюльпани, котрі я збирався подарувати Ліді після того, як освідчусь їй у коханні і запропоную свою дружбу, а вона погодиться. Якщо ж вона би не погодилася, то, швидше за все, я би і не став ій дарувати ці тюльпани, а краще би подарував ці тюльпани вчительці хімії, можливо це би якимось чином вплинуло на мою оцінку за чверть, а можливо і не дуже, бо я хімію і без тюльпанів непогано знав, але, наскільки мені було відомо, ще ніхто з дівчат не відмовлявся дружити з хлопцем, коли хлопець пропонував дівчині дружбу, бо дружити з хлопцем – це кльово, завжди є в кого списати математику чи фізику, крім того, хлопці зазвичай по суботах водять своїх дівчат у кіно. Безкоштовно. Треба бути зовсім дурепою, щоб відмовитися від такої шари.

Поступово під ліхтар посходилося кілька шкільних парочок, після чого кожна з них виходила на круг стадіону на прогулянку, стараючись триматися на максимально можливій відстані одна від одної. А я стояв, як придурок, під стовбом, мерз, тому що щоб не мерзнути, треба було інтенсивно рухатися, але я ж не міг інтенсивно рухатися, тому що здалеку, дивлячись на мене, можна було б подумати, що то людина собі вийшла для того, щоб позайматися фіззарядкою, порухатися інтенсивно, а зовсім не на побачення. І ото Ліда би вийшла, подивилася, що ніхто там не стоїть під стовбом, ніхто там не прийшов на побачення, та й пішла би вона собі назад, або стала би гуляти з іншими дівчатами навколо школи.

Одним словом, простояв я під ліхтарем марно більше двох годин, замерз, як собака, крім того, мені захотілося по великій, можна сказати – по величезній потребі в туалет, і я вирішив, що сьогодні взагалі не мій день. Робити було нічого, побачення не вдалося, треба було повертатися в інтернат.

Я забіг у туалет, розіпнув куртку, вийняв з-поза пазухи тюльпани, котрі тепло мого тіла вберегло від кільканадцятиградусного морозу, поклав їх на підвіконник і заліз, звиняйте, на унітаз. Взагалі, унітаз – це таке місце, де, крім усього іншого, можна досхочу пофілософствувати, обдумати останні події свого життя, тобто, говорячи сучасною маркетинговою термінологією, “два в одному”, і я цією властивістю унітаза скористався повною мірою. Коли ж я закінчив розмірковувати і філософствувати, вже залишалося зовсім мало часу до відбою, якихось пів-години, і я був настільки перемерзлий, що виходити знову на прогулянку мені не хотілося.

Я вирішив попаритися під гарячим душем, щоб не захворіти на простуду, а квіти спересердя залишив у туалеті на підвіконнику. Раз вона, ця Ліда, не прийшла сьогодні – їй же буде гірше, не отримає вона від мене квітів на Восьме Березня, а всі ми, чоловіки, добре знаємо, як дівчата люблять квіти. І от я собі уявив, як колись буде жалкувати Ліда, коли я їй розповім, що через своє небажання відкрити підручник географії вона позбулася такого гарного букета тюльпанів.

А на другий день зранку, коли я вийшов у загальну кімнату чистити зуби, я почув, як мій однокласник, такий худий і незугарний Василій, нахвалявся нашим хлопцям, що учора ввечері він на вечірній прогулянці “закадрив” Ліду із 9-В класу. Мою Ліду.

У мене потемніло в очах. Щось всередині обірвалося. Мені не захотілося жити. Я вже уявив собі, як мою виховательку будуть сварити на районо, що в її підопічному класі почастішали випадки самогубства серед учнів. “А-а-а, плювати на районо!” – подумав я. Але щось таки мене втримало від самогубства. Може те, що я дуже довго вибирав, у який саме спосіб піти з цього життя, щоб було не дуже боляче і не дуже клопотно. І щоб ніхто не запідозрив, що я ось-ось збираюся покінчити життя самогубством, бо тоді мене викличуть на комітет комсомолу і заборонять кінчати життя самогубством. Бо, наприклад, куплю я в “Спорттоварах” мотузку, а мене всі почнуть розпитувати – навіщо тобі мотузка, ти що, вішатися зібрався? І що я відповім? Що б я не відповів, все одно всі зрозуміють, що мотузка – це для того, щоб повіситися, бо для чого ж іще учневі дев”ятого класу інтернату може знадобитися мотузка?

Потім прийшла справжня весна, я зрозумів, що життя прекрасне, що Ліда мене не достойна, раз вона отак просто погодилася дружити з Василієм, цим покидьком, котрий у мене з-під носа її украв, і саме тому він покидьок, бо до того випадку я й не думав, що він такий покидьок, а вважав його за нормального пацана. Але ж нормальні пацани не крадуть дівчат з-під носа у своїх однокласників, лише покидьки здатні на такі нехороші вчинки. Крім того, якось наприкінці березня, перед четвертною контрольною з математики, у своєму підручнику з хімії я знайшов записку від Оксани з нашого класу, яка писала, що давно у мене закохана і хоче зі мною дружити. І ще хоче, аби я пояснив їй про ці дурацькі інтеграли, бо вона просто анічогісінько в тих інтегралах не розуміє.

Я із задоволенням розповів їй про інтеграли, ми разом ходили в кіно, крім того, виявилося, що вона теж досить непогано стрибає через “козла”, красиво і граціозно розводячи під час стрибка свої стрункі ніжки. В травні я подарував їй букетик конвалій і ми навіть бігали в Голосіївський парк збирати гербарій.

Через два роки ми з Оксаною вступили на фізичний фаультет університету, а ще за два роки у нас народилася донька. Ну, звісно, до народження доньки ми перед тим побралися, все, як має бути у людей. І… , скажімо так, зараз у нас типова українська сім”я, ми живемо досить щасливо, щоб не шукати мотузку в “Спорттоварах”.

2.

Нещодавно, з місяць назад, повернулися із зустрічі однокласників. Минуло тридцять років, а оце наче вчора ми ходили зустрічати схід Сонця на випускному балі. Дві доби ми провели у чудовому лісовому готелі в Кончі-Заспі, згадуючи наше щасливе інтернатівське дитинство і розповідаючи наші відомі і невідомі загалу історії.

Василій вже дослужився до підполковника, йому личила його військова форма, щоправда не українського війська, а війська сусідньої країни. Ну що ж, життя – складна штука. Хоча Василій вважає, що нічого складного у цьому житті немає, головне – плисти за течією, і течія тебе сама винесе, куди потрібно. У нього двоє дітей, він щасливий батько і чоловік.

– А знаєте, як я зі своєю дружиною зійшовся? – вкотре запитує Василій.

Так, цю історію вже всі чули неоднократно. Дружина Василія – теж випускниця нашої школи-інтернату, Ліда, моя перша серйозна закоханість, через яку я ледь-ледь не розминувся зі своїм щастям, зі своєю Оксаною. Я згадав, як я купляв на Бесарабці оті тюльпани, як продавщиця мені обіцяла, що вони принесуть мені удачу. Тоді я був наївним хлопчиськом, вірив у те, що вона мені наобіцяла, простояв з тими тюльпанами дві години на пекельному морозі, ледь не схопив пневмонію, а вона усім говорила одне й те ж саме, їй аби товар свій продати, спекулянтка нещасна, що з неї взяти….

– Я вам зараз розкажу те, що ще ніколи вам не розказував, – продовжував патякати підполковник Військово-повітряних Сил Росії, а для нас – просто Василій, наш чудовий друг і однокласник.

– Я ж вам казав, що я Лідку закадрив випадково, на прогулянці, подарував я їй квіти і кажу – це тобі, найчарівнішій дівчині нашої школи! Вона відразу і розтанула, сказала, що в неї було передчуття, що їй сьогодні подарують квіти, і вона вийде за того хлопця заміж. Чуєте, передчуття у неї було! Ги, а знаєте, де я ці квіти взяв?? Нікогда в жизні ви не відгадаєте! Я вам зараз скажу, тільки не кажіть це Лідці, бо вб”є! Ги, я ці квіти знайшов у параші. Пішов срати, дивлюся – на підвіконнику лежить нічий букет, три тюльпанчики такі симпотні. Хтось забув, чи що. Ну, я посрав, букет забрав, думаю – чого добру пропадати, піду кому-небудь вставлю. Вийшов на прогулку навколо школи, дивлюся – Лідка моя іде, ну, тоді вона ще моєю не була, але я на неї глаз давно положив, у неї такі ляжки були, ну ви ж пам”ятаєте, а цицьки які! Ну, думаю, била-нє-била, підхожу, почав її грузити, кажу – Лідочка, ти мене всього взбудоражила, я тебе кохаю до нестями! Поняли? До нестями! Це я в якійсь хрестоматії вичитав, що треба казати – до нестями. Тоді дєвки тануть і всьо такоє прочєє. Карочє, вона ті квіти взяла, почала нюхати, каже – як вони красіво пахнуть! Я піддакую, кажу – да, красіво, це такі спеціальні тюльпани, шо красіво пахнуть, це спеціально для тебе я купив на Владімірському ринкові, а сам сміюся собі під ніс, думаю – лайном вони пахнуть. Думаю, аби тільки ніхто їй не проговорився, шо я ті квіти в туалєті знайшов. Ото таке. А шоб ви не думали, шо вона мене не любить, я вам таке скажу : я її трахнув у той же день, точніше – вечір. Ви всі пішли під одіялко дрочити, а я, як нормальний пацан її трахав у їхньому класі, на парті. Правда все було так, на скору руку, я навіть не поняв, куда я її трахав, але кайф получив. От шо значить – подарувати тьолці квіти. Тільки я вас прошу, раді бога, шоб оце мєжду нами все залишилося, бо вона в мене така вспильчива, ше уб”є, не дай Бог. А записку твою, – він повернувся до мене, – ми знайшли вже після того, як трахнулися. Ото сміху було!

3.

Вчора я написав оце оповідання, а сьогодні прийшов мені на електронне мило лист від нашого старости, котрий координує всі наші зустрічі і зв”язки. Поганий лист. Немає вже нашого Васілія. Загинув. А все через Лідку мою, точніше – свою…. Оце поки він був на нашій зустрічі однокласників, Лідка його загуляла з якимось чи то капітаном, чи то лейтенантиком молодим. Ну, виявляється, Василій трохи вже її не задовільняв, як чоловік. Знаєте, з роками все змінюється, чоловіки можуть все менше, а жінки прагнуть все більше… Тим більше, робота у нього була нервова – завідував Василій матчастиною чи то полку, чи то дивізії. Часті комісії, інспекції, перевірки…. ото приїжджає він додому, а Ліда його в ліжку з тим молодим красивим офіцером. Слово за слово, дійшло діло до мордобоя, а за мить – і до зброї, обидва ж офіцери все-таки, при пістолетах. Ну, молодий офіцер виявився проворнішим, і от не стало нашого Василія….

А я собі думаю-гадаю : видно, все-таки, мала рацію ота спекулянтка тюльпанами з Бесарабки, таки вони принесли мені удачу, тільки от не завжди відразу розумієш, в чому вона, твоя удача….

————

P. S. Оце коли писав “не стало нашого Василія”, то ще не знав, що приблизно у той же час помер Василь Гонтарський ( “Вася Клаб”). Це ж треба, яка містика!

(2 votes, average: 4.00 out of 5)