ХИМЕРА1 ЛІСОВОГО ОЗЕРА, АБО МИТЬКОЗАБР ІЗ ЮРКІБКИ – Ярослав Стельмах (1949-2001) – КРАСНЕ ЛІТЕЧКО ПРИЙШЛО

ХИМЕРА1 ЛІСОВОГО ОЗЕРА, АБО МИТЬКОЗАБР ІЗ ЮРКІБКИ

( Скорочено)

Розділ І

ЗООЛОГІЯ І КОМАХИ. ВІДПУСТІТЬ НАС ДО БАБУСІ

Коли ми склали іспити2 і п’ятий рік навчання нарешті скінчився, на збори, присвячені цій знаменній події, прийшла і вчителька ботаніки Ірина Семенівна.

– Любі дітки! – вона завжди казала “дітки” чи “діточки”. – Ви вже учні шостого класу, з чим я вас вітаю і повністю приєднуюсь до тих хороших побажань, які ви щойно почули від присутніх тут педагогів. Хочу вам іде раз нагадати – учитися в шостому класі де в чому легше, а де в чому трудніше, ніж у п’ятому. Ми з вами, зокрема, будемо вивчати зоологію…

Той, хто не знав нашої ботанічки, міг би подумати, що цілісінькими днями ми тільки й сушили голови над тим, як би під її керівництвом ще глибше зрозуміти навколишній світ. Насправді ж ми мало любили ботаніку, та й не можу сказати, щоб і зоологія вигравала в нашій хлоп’ячій

Уяві привабливими веселковими барвами.

– Так от, любі діточки, – правила? далі ботанічка, – для того, щоб збудити вашу цікавість до нового предмета, щоб продовжити добру традицію наших старших класів, вам треба за літо зібрати колекцію комах.

– Ого, – перебив її Шумило, – та якщо всі школи візьмуться до цього діла, наступного літа вже не буде чого ловити…

– Пам’ятаєте, я розповідала вам, як збирати таку колекцію?..

Тепер і я згадав стоси2 невеликих коробок із скляним верхом, що припадали порохом у кабінеті зоології.

– А можна вдвох збирати одну колекцію? – схопився з місця Митько.

– Можна, тільки щоб і видно було, що її робили двоє. Така колекція має бути більшою і кращою… Тільки не так, як у минулому році.

1 Химера – у давньогрецькій міфології – страховище з головою лева, тулубом кози і хвостом дракона, з пащі якого вивергається полум’я. 2 Іспити – перевірка знань з якого-небудь предмета. 3 Правити – тут: настирливо повторювати. 4 Стос – велика кількість однорідних предметів, вертикально складених один на одний.

Цим вона натякала на гербарій5 рідного краю, який треба було зібрати минулого літа. Тоді ми й не думали збирати його, а потім Митько таки знайшов якийсь гербарій, ми його підписали і здали, навіть не поцікавившись, що воно таке. А потім до школи прибіг старший Митьків брат, з голосним скандалом забрав той альбом і нам’яв Митькові вуха. Виявилося, що то гербарій зовсім не рідного краю, бо містив зразки рослин Далекого Сходу, по-друге, він належав навіть і не Митьковому братові, а котромусь із його приятелів. А по-третє, з’ясувалося – приятель теж узяв його на два дні в себе па роботі.

– Чому тебе та колекція муляє6? – запитав я Митька, коли йшли додому. – І звідки така зацікавленість?

– А тому, що тепер нас точно відпустять до моєї бабусі!

Тут слід зазначити, що ми з Митьком давно мріяли поїхати до Юрківки, села, де жила Митькова бабуся…

– Уявляєш собі? – казав Митько. – Ліс. А в лісі озеро. А на березі курінь7. А в курені – ми. А поруч багаття. І казанок із юшкою. І роби собі, що хочеш. Хоч на голові стій. А кругом – ні душі.

Отож ми й докучали моїм батькам (Митькові були не проти), кашо чили8 мало не щодня:

– Відпустіть, ну відпустіть нас до бабусі!

Але батьки дуже сумнівались, чи піде це на користь у першу чергу самій бабусі, а потім уже нам.

– Уявляю, що вони там вироблятимуть, – хитала головою мама.

– Двоє лобуряк9 на голову старенькій жінці, – і собі докидав тато.

І тільки моя бабуся підтримувала нас:

– Не такій уже й старенькій, – казала вона. – Ми з нею однолітки.

– Хоч і не старенька, – мовив тато, – а коли б вам, мамо, вони обоє сіли на шию на три тижні, то ще невідомо, якої б ви заспівали.

– О, я була б тільки щасливою, – не здавалась бабуся. – Село, річка, ліс, два юні джентельмени. Певно, я знову відчула б себе молодою.

– Боюсь, що ненадовго, – обізвалась мама. – Господи, як ви мені вже набридли з цим селом!

– Невже ви хочете, Оксано Павлівно, – втрутивсь нарешті у розмову й Митько, – щоб ваш син, а заодно і його перший приятель ціле літо нудились у місті, де все кругом – і пилюгаІ0, і розжарені спекотні вулиці – навіває сумні думки і сприяє передчасному старінню наших організмів? – (Цю промову він підготував заздалегідь). – А хіба існує кращий відпочинок, ніж там, у селі, злитися з природою після важкої праці і успішного закінчення п’ятого класу?

– Не дуже-то ви й перепрацювались, – кволо посміхнулась мама.

– А того, хто не принесе першого вересня колекцію до школи, не переведуть у шостий клас.

5 Гербарій – зібрання засушених рослин.6 Муляти – не давати спокою, мучити, турбувати. 7 Курінь – легка будівля, сторожка. 8 Канючити – настирливо й жалібно (часто до набридливості) просити що-небудь у когось. 9 Лобуряка – бездіяльна й ледача людина. 10 Пилюга – густий пил; велика кількість пилу.

Так уже й не переведуть? – не повірила мама, але видно було, що Митькові слова таки надщербили її несхитність і стрілка маминої впевненості гойднулась у нашу сторону.

– А може, й просто двійку поставлять, – не здававсь Митько. – А кого порадує двійка у перший же день навчання? Це на весь навчальний рік може настрій зіпсувати.

Еге ж, – знов усміхнулась мама, – вам зіпсуєш… Ну, то як? – звернулась до тата.

Я відчув, що дмухнуло сприятливим вітром.

– Та хай уже їдуть, – одмахнувсь він. – А то ж спокою не даватимуть ціле літо. Тільки щоб бабусю слухали.

– Ура! – закричали ми й вибігли з кухні, але в передпокої на мить затримались.

– Чула? Чула? – сміявсь тато. – “Передчасному старінню наших організмів”, га?

– І настрій у них на цілий рік зіпсується!

– Ех, ти, – закинув я Митькові, – то це ж вони з нас глузують!

Ага, – почухав він потилицю, – переборщили трохи. Ну, та нічого. Головне – мета досягнута…

– Не виходьте на зупинках із вагона, – кричала услід поїздові мама.

– Зразу ж дайте телеграму, – не відставала од неї бабуся.

– І не здумайте їсти ковбасу. Влітку вона може зіпсуватись, – і собі гукнула Митькова мама.

Ми чесно дотримувались усіх обмежень, які наклали на нас батьки: не висовувались із вікна, бо може продути; не стояли в тамбурі11 – можна випасти; не виходили на зупинках – можна відстати; не виймали гроші з кишень – можуть украсти; не їли ковбаси чи, не дай, Боже, консервів – можна отруїтись. Якщо оголосити весь список заборон до кінця, то виникне запитання, що зрештою таки можна робити…

Спати ми поклалися на горішніх12 лавах.

– Лягай грошима до стіни, – шепнув мені Митько.

За ішиих обставин остання Митькова фраза прозвучала б навіть незрозуміло. Але тільки не зараз. Гроші в нас обох були в правих кишенях штанів. Мені довелося лягти долілиць13.

Дорога, мандрівка, навіть зовсім недалека, викликає в нас відчуття якихось близьких, несподіваних і навіть таємничих подій.

А тут ми самі їхали аж куди – цілу ніч поїздом, потім ще треба години півтори автобусом. Це вам не туристський похід на один день, коли разом із класом ідуть майже всі викладачі школи…

Коли я прокинувся, вже розвидніло. Митько тихенько сопів із правицею в кишені, на столі видзвонювали склянки з чаєм, точніше з-під чаю.

– До речі, – зазирнув до купе провідник, – мені здається, зараз ваша станція, молоді люди.

Я штовхнув Митька і простяг руку по рюкзак.

11 Тамбур – закритий майданчик пасажирського залізничного вагона. 12 Горішній – який міститься зверху; верхній. 13 Долілиць – обличчям до землі, вниз.

КРАСНЕ ЛІТЕЧКО ПРИЙШЛО…

Розділ II

ЗНАЙОМСТВО З МАЙБУТНІМ МАЙСТРОМ СПОРТУ,

А ТАКОЖ З БАБУСЕЮ, ЕНТУЗІАСТОМ14 МУЗИЧНОЇ ОСВІТИ І ДІДОМ ТРОХИМОМ

– А повітря? Відчуваєш? – мабуть, удесяте питав Митько, повернувши до мене сяюче обличчя.

– Відчуваю, – закашлявсь я, бо автобус, що проїхав повз нас, порснув мені в обличчя хмарою пилюги з-під коліс і кіптюги15 з вихлопної труби.

– Ото ж бо, в місті, кхе-кхе, зовсім, кхе-кхе, тьху ти, не таке, – вже не так бадьоро продовжував Митько. – От якби ще автобуси не ходили…

– Тоді, пройшовши сорок кілометрів пішки, ти й уваги не звертав би на повітря. Далеко ще?

– А онде бабусина хата, – сказав Митько, набираючи гордої пози: адже тут він відчував себе до деякої міри господарем.

– Хо-го! – пролунав за нашими спинами насмішкуватий голос. –

Про яку втому може йти мова! Хіба такі хвацькі і відчайдушні мандрівники стомлюються? Хіба мають вони на це право?

Ми притьмом обернулись. Перед нами шкірив зуби юнак років чотирнадцяти, притримуючи лівою рукою пошарпаний велосипед.

– А яке чудове спорядження! – не вгавав він. – Які сачки16! Стережіться, бідні метелики! А рюкзаки! Там, мабуть, харчів не на один місяць. Юні лівінгстони17, безперечно, збилися з путі, адже Африка у зовсім протилежному напрямі. Яке щастя для бегемотів і нільських крокодилів! Ви їх усіх переловили б.

– Ну, чого тобі? – насупивсь Митько.

– Мені нічого. Я думав, це вам буде приємно познайомитись з майстром велосипедного спорту міжнародного класу Василем ‘Грошем. Звичайно, в майбутньому.

Ну от, коли станеш майстром, ми з тобою і побалакаємо, – пообіцяв я йому. Мені кпини18 цього типа аж ніяк не сподобались.

Він скочив на свій велосипед і за мить здимів19, мов і не було.

– Неприємний суб’єкт, – поділився враженням на наше нове знайомство Митько. Я заперечувати не став.

До бабусиної хати лишилось вже зовсім недалеко, коли попереду почулося якесь виття, та зразу ж і замовкло, затнулось на найвищій ноті.

14 Ентузіаст – людина, яка віддає всі сили якій-небудь справі. 15 Кіптюга – такі часточки, що вихором крутяться в повітрі. 16 Сачок – сітка для ловлі риби, комах, що має форму конусоподібного мішка, натягнутого на обруч і прикріпленого до довгого держака. 17 Лівінгстон Джон – англійський мандрівник, дослідник Африки. 18 Кпини – глузування з кого-небудь; насміхання. 19 Здиміти – зникнути, щезнути безслідно.

– Це що? – запитав я.

– Не знаю, – стенув плечима Митько. – Може, корова якась чи бугай.

– Ніколи не думав, що корова може отак вити.

– О, ти не знаєш тутешніх корів, – пояснив Митько не зовсім упевнено. – Від них усього можна чекати…

Дізнатися про коров’ячі здібності я не встиг, бо той самий звук почувся знов і знов урвався.

– Стривай, стривай, – наморщив лоба Митько. – Ось бабусина хата, а оце… Та ні… але ж, мабуть, таки так. Ну й дивак… Хоча…

Звісно, ця словесна плутанина нічого мені не пояснила, і я вже смикнув друга за рукав курточки, коли почув: “Митю, Митюню”, – і побачив, як старенька, огрядненька жінка із цебром20 у руці кинулась від клуні21 нам назустріч.

– Бабуню!

– Онучку!

Одведемо на мить наші очі від цієї зворушливої сцени і скористаємося з нагоди, щоб роззирнутися довкола. Ні, не вдалося, бо увагу мою негайно привернуло вікно через дорогу, звідки знов ревонуло. “Може, справді, корова забралася в хату, та й не знає, сердешна, як вилізти”, – подумав я.

– Гнате, Гнате, перестань, їй-же бо! – загукала Митькова бабуся. – Перестань, дай хоч з онучком хвильку погомоніти.

– A-а, приїхав, – долинуло у відповідь. Нараз фіранка22 гойднулась, метнулася вбік, і ось уже у вікні з’явився розчервонілий вусатий здоровань23 із тромбоном24 у правиці25. – Здоров, Дмитре!

Он воно що!

– То це ви! – зареготав Митько. – Здрастуйте, дядьку Гнате. Я так і не додумав, хто це. Точніше, спершу думав – ви, а потім, ні, думаю, не ви. Потім знов думаю – ви, а потім…

– Я, я, а хто ж, – доброзичливо розсміявсь вусань26 і розвів руками, мовби і собі дивуючись, що це він узявсь до такого заняття. По-вуличному звали його Фа-Дієзом.

20 Цебер – велика дерев’яна посудина, що має форму відра.21 Клуня – будівля для зберігання сіна, полови тощо; стодола. 22 Фіранка – шматок тканини або тюлю, яким запинають вікно; занавіска. 23 Здоровань – людина, що відзначається силою, міцною будовою тіла і переважно високим зростом. 24 Тромбон – мідний духовий музичний інструмент. 28 Правиця – права рука. 28 Вусань – чоловік з вусами.

– А ви ж позаминулого року на мандоліні27 грали. Так тихо було… І приємно.

– А, мандоліна, – одмахнувсь той. – Тромбон – оце, я тобі скажу, да!

– А я тобі скажу, Гнате, – вставила й собі бабуся, – досить уже на сьогодні.

– Та я ж і кінчаю. Все. Заради такого випадку… А це хто з тобою? – накинув цікавим оком на мене.

– Ой, і справді! – сплеснула руками бабуся.

– Я, – озвавсь я.

Отак і відбулося наше знайомство…

– Доброго здоров’ячка, – крикнув хтось із вулиці.

– Ну, починається, – прошепотів Митько. – Зараз півсела сюди збіжиться. Ходімо десь сховаємося, – і дременув не дуже ввічливо за хату. Я подавсь був за ним, але тут мене перепинив той же голос:

– Куди ж це ти, Митю, чи не впізнаєш мене?

Я озирнувсь. У хвіртку заходив дідок у темних смугастих штанях, вправлених у запилені чоботи, в синьому бувалому в бувальцях піджаку й кашкеті.

– А, драстуй, Гнатовичу, – од повіла Митькова бабуся, ступаючи в погріб28.

– Здрастуйте, – зніяковіло привітався я.

– Ну і змінився ж ти, – хитнув головою дідок, зупиняючись серед двору.

– Га? – долинуло з погреба.

– Змінився, кажу, Демидівно, онучок твій, – повторив дідок, придивляючись до мене. – Підріс.

– Аякже, підріс, – радо погодилась бабуся, брязкаючи внизу посудом. – Ти ж його коли бачив, два роки тому?

– Еге ж, два роки. Ніби погладшав29 трохи…

– Та де там погладшав! Худющий, як і був.

– Е ні, який же він худющий. Опецькуватий30… А то ж ніби й волосся було русяве, а це потемніло.

– Та де ж потемніло? – од того дива бабуся аж вилізла з погреба і кинула погляд на мене.

– Тьху, Трохиме, та чи ти не бачиш! Це ж не Митько!

– Отож-бо й видно, що не Митько, – охоче погодився той. – А хто ж? – поспитав жваво.

– Приятель його, Сергій. Разом приїхали.

27 Мандоліна – струнний музичний інструмент.28 Погріб – нижня частина будинку, підвал, де зберігаються продукти (переважно овочі і фрукти). 29 Погладшати – стати товстішим. 30 Опецькуватий – невисокий, але товстий. 31 На пртступці ганку – на сходинці прибудови з площадкою, а подекуди з покрівлею біля входу в будинок.

– А-а, – спокійно, аж ніяк не дивуючись, мовив дідок. – Я й дивлюсь – ніби не Митько. А воно й виходить, що Сергій. Да-а, – продовжував, вмощуючись на приступці ганку31. – Зараз, улітку, всі своїх дітей кудись одсилають. То в табори, то ще десь, а як нема куди, то до бабусь. Оце й до Дмитрівни теж онук приїхав, старшенький, правда, за ваших, – Василь. Дак той на велосипеді ганяє. З собою ж і привіз, – розібраний. Бабуся до нього кинулась, мовляв: “Онучку мій рідний, як же давно не бачились”. А він їй: “Обережно, – каже, – бабо, не чіпайте чемодана, бо в мене тут велосипед”. Не встигла вона й слова сказать, як він уже той велосипед витягнув, склав у момент і хода з дворища. Дмитрівна в гвалт32: “Куди ж ти?!” А він тільки рукою махнув: мовляв, одчепись. А години за дві приїхав і каже: “Це в мене тренування такі, точно за графіком”. Значить, – пояснив уже від себе дід, – як пробило, скажімо, першу годину чи яку там, то ти хоч спиш, хоч їси, а скачи на велосипеда й паняй33, куди очі бачать. Отаке! Ну, а ви, – спитав, – теж на велосипедах ганять будете?

– Ні, – промимрив34 я. – Нам треба колекцію збирати…

– Митю, – загукала бабуся. – Ідіть їсти! Ви з дороги, певно, зголодніли? – посміхнулась до мене.

– Ще й як, – кинувсь до вмивальника Митько.

– Ну як там у вас, все гаразд удома? – поцікавилась бабуся.

– Угу, все, – ствердно хитав головою Митько, запихаючись голубцем.

– А як доїхали?

– Добре, – одказував Митько, простягаючи руку до кварти35 з молоком.

– То чому ж тато не повідомив? – допитувалась бабуся. – Я когось зустріти послала б. От хоча б Гната або діда Трохима.

– Не знаю, – відповідав Митько, наливаючи собі киселю. – Ми й самі дивувалися.

– Телеграми не дали, – не вгамовувалась старенька.

– Телеграми! – скрикнув Митько.

– Ну так що ж тут дивного!

– Телеграми! – мов йому замакітрилось36, ще раз скрикнув Митько.

– Авжеж, телеграми. Та ти не переживай так. От сердешна дитина!

Я почав уже здогадуватись, до чого воно йдеться, і з підозрою глянув на друга.

– Ох, я ж розтелепа37! – скочив він на ноги, засовуючи руку в бокову кишеню курточки. – Ай-я-яй! – Ось же вона, тато написав! Я ж і подавсь був на пошту, а дорогою забіг по батарейки, а потім згадав про плівку, а потім…

– Забув про телеграму? – закінчила бабуся. – Еге ж?

– Еге ж.

– Ех ти, – провела рукою по Митьковій голові. – Наїлися?

– Наїлися, спасибі, – дружно закивали ми.

32 Гвалт – сильний крик, галас. 33 Паняти – рушати, прямувати. 34 Промимрити – сказати тихо, невиразно; пробурмотіти. 35 Кварта – те саме, що кухоль. 36 Замакітритись – запаморочитись. 37 Розтелепа – неспритна, не уважна людина.

– А тепер куди?

– Та ще не знаємо. Може, погуляємо трохи чи на річку…

Розділ IV

ТАЄМНИЧИЙ І – БР-Р-Р-Р ЯКИЙ СТРАШНИЙ. ХОРОШИЙ ХЛОПЕЦЬ.

НЕРВОВІ МОЖУТЬ ДАЛІ НЕ ЧИТАТИ

Ми приходили до озера щодня. Набирали харчів, дорогою ганялись із сачками за всякими мурашками і один за одним. Біля озера вилежувались на сонці і купались у теплій воді.

Але одного ранку відбулась подія, яка трохи змінила і наше життя, і наші подальші плани. Коли ми, як завжди, з галасом вискочили з-за дерев на берег, то побачили: в нашому озері купається якийсь хлопець.

Принесло ж сюди цього велосипедиста, – буркнув Митько.

Але той, уздрівши нас, хутко виліз на берег і весело загукав:

– Привіт дослідникам! І вам покупатися скортіло? Ех, водичка що треба! Це вам не річка!

– Добридень, – озвались ми трохи спантеличен38, бо наші з ним останні зустрічі не дуже схиляли до дружньої розмови.

Та чого ви такі насурмонені39 і обоє? Ще й досі сердитесь? А ви, я бачу, серйозно захопились відловом комах. Ну що ж, заради миру – ось вам від мене подарунок, – він підняв з піску свої штани і, сягнувши в кишеню, витяг жовтий прозорий камінець. – Дивіться!

Ми з Митьком захоплено схилилися над Василевою долонею.

– Ух ти, це що?

– Не пізнаєте? Бурштин. Он бачите, ще й муха в ньому якась.

Справді, у жовтогарячому злитку застигла навіки маленька комаха.

– Ви знаєте, що таке бурштин? – вів далі Василь. – Це смола дерев, що пролежала в землі мільйони років і закам’яніла. От у Прибалтиці її повно, а в нас рідко трапляється. Так що ця знахідка – велика цінність.

– Ти що, її тут знайшов? – не повірив я.

– А де ж, по-твоєму? От у цьому озері. Хотів було у краєзнавчий музей здати, та передумав. Хай уже вам буде. Ви ж комах колекціонуєте.

– У цьому озері? – і собі здивувався Митько. – Отут?..

– Ви вмієте зберігати таємниці? – Він суворо звів брови.

– Могила, – мерщій відгукнувся Митько.

– Щоб я маму й тата не бачив, – пробелькотів40 і я десь почуту клятву.

– Ну так от, хлопці. Озеро це незвичайне.

– Незвичайне? – пошепки повторили ми.

38 Спантеличено – розгублено, зніяковіло, збентежено. 39 Насурмбнений – на суплений, похмурий, невдоволений. 40 Пробелькотіти – нерозбірливо, без ладу щось сказати.

– Еге ж. Поганий поголос ходить про нього. Ви помітили, що сюди із села ніхто не потикається41 ?

– Бояться?!

– Еге ж. Звичайно, якщо кого спитаєш, так тобі й скажуть: мовляв, далеко, краще в річці купатись. А насправді всі аж тремтять, коли доводиться тут у воду лізти.

– Але чому ж, чому?

– А тому, що в озері… – він стишив голос, – хтось живе!

Ми здригнулись.

– Авжеж, – вів Василь далі. – По ночах, правда, не часто, виє страшно і зітхає “о-о-о-о-ох” – аж мороз по шкірі. Сам чув. А вдень не вилазить. А може, й вилазить, та ніхто не бачив. Он там берег травою поріс, а коло нас пісок. Минулого року пастухи тут корів напували. Аж чують – телятко так жалібно мукнуло. Вони туди, а за телятком тільки завирувало. А на піску сліди здоровенних лап, мов від крокодила.

– Та що ти!

– Точно! Але це ще не все! Ходімо зі мною.

Ми наблизились до кількох сосен, що в цьому місці росли біля самої води.

– Дивіться!

На стовбурах видніли глибокі подряпини, корені двох – трьох дерев були підриті, луска від кори вкривала землю.

Заніміло спозирали42 ми цю картину.

– От і подумайте, хто б це міг бути. Ви знаєте що-небудь про Лox – Несс?

– Та щось таке чули…

– Це озеро в Шотландії. І живе там дивна і здоровенна тварина, от приблизно… Ну, та не буду робити припущень. Це ще не доведено. Ну, а тепер пробачте, мені час. Бувайте! Ще побачимось.

Він миттю надів штани і витяг з-за кущів велосипед:

– У мене тренування. За графіком.

– Що ти на це скажеш? – запитав Митько, коли Василь уже зник з – перед очей.

– Та хто його знає, може, це все неправда. Якось не віриться.

– Сергію, а якщо нам…

41 Не потикатися – тут: не приходити.42 Спозирати – тут: спостерігати, дивитися.

– Що нам?

– Таки оселитися коло озера і самим простежити… за отим от…

– Так тебе бабуся і відпустить! Чекай!

– А якщо відпустить?

– Звичайно, це було б зовсім непогано! І ночувати там?

– Там. Адже Василь сказав, що воно тільки вночі вилазить. І курінь у нас такий, самим собі заздрити можна. Хоч зимуй там. Взята із собою ковдри. Зараз же тепло.

– Еге ж, тепло. Це в хаті тепло!

– Та не замерзнемо. Не бійся.

– Я і не боюсь. А от бабуся…

– Беру її на себе. Хіба може бабуся чогось не зробити заради свого онука?

Розділ VII

ОПЕРАЦІЯ “КУРКА” ПРОВАЛЮЄТЬСЯ РАЗОМ ІЗ ДІДОМ ТРОХИМОМ

– Я колись книгу читав, – задумливо сказав увечері Митько. – Так там писалося про те, як на тигрів полюють. Мисливець прив’язує до дерева козеня, а сам сидить у засідці. Козеняті хочеться додому, воно бігає круг дерева на прив’язі і жалібно мекає. А десь поблизу гуляє собі тигр. Він чує – хтось мекає, і думає: “Це, мабуть, козеня. Піду-но я його з’їм”. От він біжить до дерева, а мисливець із засідки – ба-бах! Тигр – догори лапами, а щасливе козеня відпускають додому.

А деякі племена, – на льоту вловив я Митькову думку, – риють на стежці, якою звірі ходять на водопій, здоровенну яму, а іноді ще й вбивають у дно загострену вгорі поляку43, а яму прикривають гілками і листям чи піском. Іде собі якийсь лев чи хто, ступив на гілки і – готово!

Думки читаєш! – радо згукнув Митько. – Ми ці обидва способи поєднаємо.

– А козеня де взяти?

– Ото ж бо, – спохмурнів він. – Козенят я тут не бачив. Кози є, але ж кози ніхто не дасть. А може, – проясніло його лице, – мотузку на роги та в ліс, а вранці відведемо назад?

– Е ні, я не згоден. Я вже якось у дитинстві пробував визволяти козу, так вона за мною гналася хтозна-куди. Та ще й у ліс її тягти… Вона ж не дурна.

Твоя правда, – скрушно44 хитнув Митя головою, але по тому, як він стрепенувсь, я одразу ж здогадався: є ще одна ідея…

Довірливо дивлячись мені в очі, Митько запропонував:

– А якщо ми прив’яжемо тебе?

– Тобто як це? – вибалушивсь45 я.

– Мотузкою, як же ще! А де взять її – я знаю. У клуні висить…

43 Коляка – груба палиця, загострена з одного кінця. 44 Скрушно – тут: сумно. 45 Вибалушитися – втупитися очима.

– Ти що, жартуєш! – не повірив я власним вухам.

– Та які жарти? Чим ти гірший? Мекатимеш потрошку, здалеку й не видно, хто це. Може, воно вилізе з озера, щоб роздивитись. Га? І якраз у яму втрапить. А ми вже вириємо, постараємось.

– Та ти, мабуть, сказився, – обурився я, доп’явши46 що Митько й не думає жартувати. – Чим я гірший за якусь там козу? А чим ти гірший? Навіть кращий, розумник такий! Мене! До дерева! Мотузкою! А як воно ззаду підкрадеться чи збоку? Ти подумав? Себе прив’язуй!

– Хай буду я, – хоробро погодивсь Митько. – Я не якийсь там егоїст47. Я згоден. Хоча, ти знаєш, мені здається, можна і не прив’язувати. Козу – інша справа, вона втекла б. А мене можна не прив’язувати. Я і так посиджу.

– Та гаразд уже, – охолов я. – А чому обов’язково комусь із нас? Може, курку? Нічим не гірша. Ворон же воно хрумає!

– Молодець! – вигукнув Митько. – Звичайно, курку! І мороки набагато менше. – І по хвильці додав: – Та й безпечніше.

Курка, яку ми наділили довір’ям виступити в ролі кози, розуміла, що питання про її життя чи смерть стало руба, і чинила шалений опір. Вона бігала із страшенною швидкістю по дворищу, несамовито кричала і била крилами.

– Ху ти, – мовив, одхекуючись, Митько. – Та вона ж бігає, як коняка. Таку курку можна у воза впрягати!

– Це хіба курка! – згоджувався і я, підводячись після невдалого кидка. – Це ж страус!

І ми знову якомога лагідніше заводили:

– Ціп-ціп-ціп-ціп-ціп!

– Тю-тю-тю-тю!

Проте курка відбігала на безпечну відстань і осудливо стежила за нами.

– Та ну її, – не витримав перший я. – Всі коліна пооббивав.

– Зараз, зараз ми її, – не здававсь Митько, виносячи з хати ковдру, – у куток притиснемо, поки бабуся не прийшла.

На цей раз ми таки загнали птаху (і хто тільки назвав її свійською?) між курником і клунею і накрили рядном.

– Єсть! – вдоволено скрикнув Митько, засовуючи її у мішок, і тут же загорлав: – Ой-ой-ой! Вона ще й дзьобається!

– Ну от бачиш, – співчутливо сказав я. – А якби коза? Ото б намучились!

– Та й то, – відповів Митько. – Бери лопату і ходімо мерщій, поки ніхто не бачить. Та зерна прихопи…

– Ну що, Митю, може, вистачить? – я стояв по пояс у щойно виритій ямі і втирав чоло.

– Та де там вистачить!? Йому звідси вилізти все одно, що тьху! До речі, оті варани, що я тобі казав, то вони навіть на нижні гілки дерев залазять і хапають мавп.

46 Доп’яти – тут: зрозуміти. 47 Егоїст – себелюб.

– Нічого собі новину ти приберіг, – пощулився я. – Заспокоїв. Що ж нам тепер десь у верховітті жити? Гніздо собі, може, звити чи дупло видовбать?

– Та він на людей побоїться…

– Побоїться! Бачив, лапища які. Та йому людину ковтнути, що собаці гавкнуть. А до нас хто в курені жив? – промайнув у мене жахливий здогад.

– Звідки я знаю. Може, турист який.

– А де ж він тепер?

– Де? Додому поїхав!

– Додому! А може, – важко сковтнув я, – воно його з’їло.

– З’їло? – злякався Митько. – Що це ти верзеш? Хто тобі сказав? Невже, думаєш і справді… А що? – опустивсь на землю. – Може, й так… А речі? Речі хоч які лишились би. Не могло ж воно його разом із речами!

– Були речі, – промимрив я, відчуваючи, що сорочка липне до спини. – Сандаля48 Отут же, біля куреня лежала.

– Сандаля? Чого ж мовчав?

– А що мені було – кричати на весь ліс? Теж мені знахідка!

– І куди ти її подів?

– У вогнище вкинув. У перший же день. Вона ще так кадила добре від комарів.

– Ай-я-яй! – мало не застогнав мій друг. – Спалив речовий доказ! Оце, може, й усе, що від людини залишилось. Хоч би пам’ять рідним була.

– Дуже б вони тішилися тією пам’яттю.

– Черства ти людина! Егоїст! А якби тебе з’їло, то твоя мама й сандалі була б рада.

– Та цур тобі, Митю! Що ти кажеш таке?

– А що? – розпалювавсь ще більше Митько. – Рада була б!

– Та стривай!.. Щось ти вже сильно, теє, перегнув.

– Чому перегнув?

Приїхав якийсь науковець, професор, а то й академік. А може, просто ентузіаст-природолюб.

Теж дізнався, що в озері хтось живе, й вирішив спостерігати, як і ми. Збудував курінь, сів відпочити, помилуватися природою, скинув одну сандалю, а тут воно його – хап! I готово.

48Сандаля – легке літнє взуття без каблуків із застібкою-ремінцем.

– Еге, бач, як воно обертається, – роздумливо подав голос я. – Хоча ні, Митю, ні. Якби тут людина пропала, то вже й шукали б її усі, і міліції понаїхало б. А нас і на гарматний постріл сюди не підпустили б.

– Авжеж, – зрадів Митько. – Та цього просто не може бути. Давай я тебе зміню.

Я охоче виліз із ями й подав лопату другові.

Роботу закінчили аж надвечір, бо Митько наполіг, щоб вибрану землю однести геть, “інакше воно здогадається, що раз є купа землі, мусить бути і яма”.

– Ху, ну й ну, – стомлено хитав я головою, дмухаючи на стерті долоні.

– Ямка – будь здоров! Хоч слона лови. От іще кілка треба вбити.

– Та ти що – кілка! Воно ж загине, а нам потрібне живе…

Ми витягли птаху з мішка й прив’язали мотузкою до дерева. Однак курка, стомлена вранішніми переживаннями або ж здогадавшись, що служить приманкою, кудкудакати не хотіла.

– Ти бачив таке? – дратувавсь Митько. – Вона вже заніміла, як до діла дійшло. Ну, квокчи ж, ну, нy, отак-от: кво-кво-кво-кво-кво.

– Перестань. У неї і так психічна травма. Хай заспокоїться, а тоді, може, й заквокче. Однак не завадило б і повечеряти.

– Звичайно, – згодивсь товариш. – Що то нам Бог послав, точніше, бабуся підкинула?

Ми, що мріяли готувати смачну поживну юшку, їсти смажену рибу, виловлену власними руками, тепер змушені запихатись пирогами з квасолею. Яка юшка! Яка риба! Події останнього часу стали розвиватися з такою швидкістю, що навіть вудки закинути – і то не було вільної хвилини.

– А хто обіцяв юшку в казанку над полум’ям? – усе ж запитав я в Митька.

Той невдоволено зашурхотів соломою:

– Овва! Юшки! Ти ж бачиш, що робиться. То в село, то із села, то в бібліотеку, то на озеро. То курку кради, то яму рий. Ніколи й угору глянути.

Тим часом споночіло49.

– Швидше б ми його побачили, – мовив Митько, – а то прив’язані до цього куреня, як та курка до дерева. До речі, вона так і не думає квоктати.

– Хай собі.

– Скоріше б воно вже вилазило. Стривай-но, – стишив Митько голос. – Диви…

– Та це ж людина! – вигукнув я, але було вже пізно: чоловік, зойкнувши, повалився униз.

– От лиха година! – крикнув я, – вискакуючи з куреня. – Хто це? Що з вами? Ви цілі?

49 Споночіло – тут: настала ніч.

– Та здасться, – озвався сердитий голос діда Трохима, і над краем ями з’явилась його голова. – От чортяка, – мовив дід, вилізши на гору. – Мало в’язи не скрутив. І хто його таке ямище вирив?

– А це, дідусю… – почав був я, але побачив, як Митько показує мені кулака, і зрозумів, що дідові й справді ні до чого знати правду.

– Це, дідусю, – пробелькотів Митько, – ми й самі не знаємо хто.

То не було, не було, а то враз з’явилась. І навіщо це хтось вирив, поняття не маємо! Ще й таку здоровенну. Ти не знаєш, Сергію?

– Нє-е.

– От біда, – зітхнув дід. – А бабуся ж вам молочка передала. Так оце й вилилось усе.

– Молочка, – облизнувсь Митько. – І багато?

– Повний бідончик.

– А може, не все вилилось?

– Та ні, все.

– Жаль, – гірко зітхнув Митько. – Ех, якби знати, хто це, – нещиро правив далі. – Я йому б…

– Авжеж, – хитав головою дід. – Ну як вам тут, добре? – цікавивсь, прямуючи до куреня.

– Добре, дідусю. Може, ви лимонаду хочете? – піддобрювались ми.

– Ні, дякую, не хочу. А от водички випив би, є у вас водичка?

– Є, дідусю, ось, – мовив я, зачерпнувши кухлем з відра.

– Спасибі, – лагідно подякував той. – Ну, а лопатка вам уже не потрібна?

– Лопатка? – зашарівсь Митько.

– Еге ж, лопатка. Он вона й лежить.

– Ай справді, лопата, – дурнувато гигикнув я.

– А то бабуся шукала сьогодні. А лопата, бач, у вас. Ви, мабуть, черви копали?

– От-от, черви. Рибу ловити, – випалив Митько.

– Ну й багато вловили?

– Та не, не дуже, щось кльову не було.

– А оце ще й курка пропала. Чи вкрав хтось, чи собака який придушив.

І саме в цей момент капосна курка, що, мабуть, задрімала під деревом, мовби почула, що йдеться про неї, і стала несамовито квоктати.

– Ти бач, – наче не вірячи власним вухам, дивувавсь дід. – Здається, курка.

– Курка, дідуню, курка, – хутко запевнив його Митько. – Ми оце прийшли із села, бачимо – бігає отут. Так ми її до дерева прив’язали.

– Ой-йой, це ж куди забігла! – розвів руками дід. – Якось віддав я сестрі котика свого на кілька днів, а сестра живе кілометрів за п’ятнадцять од Юрківки. Сіла, значить, на автобус і поїхала. Коли це минає неповний тиждень, чую – нявчить щось уранці під дверима. Глядь – а то Мурчик мій. Набридло, видать, у сестри, то він до мене й прибіг. А оце, значить, і курочка так само. Полюбила вас кріпко50, видать. То ви її завтра принесете?

– Принесемо, принесемо, – спантеличено запевняли ми.

– І лопатку тоді я сьогодні брати не буду, бо ж ви, мабуть, і яму хочете закидать, а то ще втелющиться51 хтось ізнов та в’язи скрутить. А я вже піду.

– Посидьте, дідусю, ще, – улесливо завели ми.

– Та ні, піду. Пізненько вже. А це, бач, хотів молочка вам принести. Ну, бувайте.

– До побачення, дідусю. До завтрього, спасибі вам, – кволо відповіли ми.

– І кебетний52 же дідуган, – мовив по хвилі Митько.

– Все зрозумів.

– Та тут уже нічого не вдісш.

– Добре, що кілка не вбили, як ти казав.

– Авжеж, це ще дідові пощастило.

На цьому й ми погодились.

Розділ IX

ТАЄМНИЦЯ ЛІСОВОГО ОЗЕРА

Після того випадку Митькозавр більше не з’являвся.

Може, він потонув, – висловив я припущення, але Митько так на мене поглянув, що я в ту ж мить пройнявся вірою у вічне існування тієї потвори.

У нашому житті ніяких змін не відбулося. Ми, як і раніш, сиділи за книжками, доводили один одному свою точку зору й майже щодня ночували в курені.

У Фа-Дієза щез тромбон, і дядько Гнат оплакував його зникнення, мовби пропала його рідна дитина. Подейкували, що то розстарався хтось із доведених до відчаю сусідів. Проте через два дні тромбон знайшовся: висів просто на штахетині. Радості Фа-Дієзовій не було меж. Відтоді він грав з іще більшим натхненням, але вже при зачинених дверях і вікнах.

Митькова бабуся не могла нами нахвалитися.

– Ну й онучки ж у мене, – казала вона. – Тихі, сумирні, слухняні, посидючі. А книжки як люблять! Чого батьки на них жаліються – не розумію. Це ж щастя – таких діточок мати.

– Жах, – сказав якось Митько. – Якби наша Ірина Семенівна знала, як ми тут зубримо її предмет, вона, мабуть, на три роки вперед поставила б нам п’ятірки…

– А ти нічого не помітив? – примружив я очі.

– А що саме?

50Кріпко – тут: дуже сильно. 51 Втелющитися – впасти, потрапити в небажане місце. 52 Кебетний – розумний.

– А те, що вперше ти назвав нашу ботанічну Іриною Семенівною, – єхидно зауважив я.

– Ай справді, – засміявся він.

А дні минали. Час було збиратися додому.

– А що, якби ми його справді побачили? – якось запитав я.

Ми сиділи біля нашого куреня і дивились, як ніч спадає на ліс.

– Треба було б спробувати спіймати, – рішуче відповів Митько.

– Скоріше воно тебе спіймає.

– Тоді хоча б сфотографувати… Потім здати фотографію до Академії наук із описом усіх наших пригод. Класифікувати його – за фотографією це неважко. Оце було б відкриття!.. Уявляєш, вмикає наша Ірина Семенівпа радіо, а там: “Учні шостого “Б” класу середньої школи міста Києва Дмитро Омельчук і Сергій Стеценко в результаті тривалого пошуку…” Може, ще й по медалі… Мабуть, “За відвагу”.

– “За відвагу”? Яка ж у нас відвага? От скажи мені, було таке, щоб ти, поки ми отут, дуже-дуже боявся? Так боявся, що аж коліна трусились. Було?

– Було, – сказав Митько. – Коли булькало… Лізти хотів, але боявся – страх один.

– І я боявся. Аж тремтів.

– Тихше, Сергію, – почув я шепіт друга. – Здається там он… Диви…

Я мерщій обернувсь і теж вловив якийсь неясний рух. Коло самої води.

– Хапай ліхтарик, – зашепотів Митько, – тільки не вмикай, щоб не побачило світла. За мною!..

На слабких ногах я виваливсь із кущів, натис на кнопку ліхтарика й завмер…

Водою пливло щось надзвичайне, неймовірне і дуже доісторичне. Це я зрозумів одразу. На поверхні видніла лише голова, але що то була за голова!.. Ось потвора повернулась до нас, і блимнули червонясто два великих ока. Між ними стирчав хижий ріг. З напіврозкритої пащі виглядали гостренні білі зуби…

– У-у-у-у, – люто завила мордяка і стала наближатись…

І ми вже було кинулись бігти, коли це Митько вкляк на місці.

– Ні! – мовив він, важко переводячи дух. – Ні! Крім нас же ніхто його не бачив… Я не побіжу! Щоб потім розказати!.. Яке воно…

– У-у-у-у! – ревонуло страхіття ще раз.

– А! Лякати! То ти нас лякати! – несподівано заверещав неприродно тонким голосом Митько і, кинувши поглядом по берегу, вхопив каменюку і пожбурив нею в оту голову.

Четвертим чи п’ятим каменем він таки влучив у голову. Щось у ній голосно тріснуло і… ми побачили, що ріг, отой страшний ріг, який стирчав між очей, зламався.

– А-а-х-х! – тільки й мовив я. – Оце удар!

Із тварюкою в цей час діялося щось дивне. Вона смикнулась в один бік, у другий і пішла під воду.

– Втекла! Втекла! – радо підстрибнув я.

Проте вода там, де зник Митькозавр, хлюпала й булькала, і ми зрозуміли: звір лише пірнув. Ось голова його знов з’явилась на поверхні і раптом людським голосом загорлала:

– Рятуйте! Рятуйте! Тону!..

– Василь? – безтямно глянув я на друга, проте одразу ж здогадався: – Воно його проковтнуло! Живого!

І тут я побачив, що Митько скидає джинси. Туфлі поруч із ліхтариком уже лежали на піску.

– Куди ти? – зойкнув я. – Воно ж і тебе…

– Ти що? Не зрозумів іще? – сердито гукнув він. – Це отой велосипедист. Присвіти-но мені, – і кинувся в озеро.

Я примостив ліхтарика так, що промінь його висвітлював арену подій, і як був – у шортах і тенісці – теж шугонув слідом і поплив.

Вода попереду аж клекотіла.

– Ой, помо!.. Поможіть! Я більше не буду!..

Я вхопивсь обіруч53 за ту страхітливу голову – під пальцями відчув цупку тканину – проте звільнити Василя ніяк не міг. Тоді я піддів рукою знизу і, намацавши якийсь насок, що стало сили, рвонув за нього. Пасок відірвавсь, і опудало потвори легко сдлетіло геть…

Тим часом ми мало-помалу наближались до берега. Ось ноги мої вже торкнулися грунту, і ми з Митьком під пахви витягли Василя на сухе.

– Догрався? – мовив Митько, схрестивши на грудях руки. – Пустунчик!

Василь щось белькотів, раз у раз пускаючи з рота фонтанчики. Видно, він здорово наковтався води.

– Ря-ря-ряту-уйте! – проквилив зрештою перше розбірливе слово.

– Та вже ж урятували, – відповів я. – Чи тебе ще в село віднести?

– Hi-і, в с-село не треба, – цокотів той досить жваво зубами. – Я с-сам.

– Ну і чого ж ти домігся цим маскарадом? – спитав Митько.

– Я хотів вас налякати,- схлипнув Василь, – та в ременях заплутався.

– Ха! Налякати! – гордо мовив я. – Ми не з лякливих, правда, Митю?

– Еге, не з лякливих, – протягнув Василь. Він іще не зовсім оговтався. – А каністри хто злякався?

– Якої каністри?

– І слідів.

– Та яких слідів?

– Дивіться яких! – він важко відліз навкарачках54 у сторону, понишпорив у темряві, повернувся з якоюсь дерев’янкою і з розмаху вдарив

Об пісок. – О! І о! І осьо!

– То це ти? Це ти ставив оті сліди? – скрикнув я, дивлячись, як під ударами дерев’янки гине наша мрія про велике відкриття.

53 Обіруч – обома руками. 54 Навкарачках – на долонях рук і на колінах.

– А хто ж, по-вашому? Звичайно, я. Вирізав із корча оцей от слід і ставив час від часу. А ви й повірили, дурні голови! І бурштин вам подарував, – у сестри з намиста зняв. І дерева граблями подряпав, і вороняче пір’я поклав. І в тромбон дудів, – Фа-Дієзів, а ви й не впізнали. А бульбашки пам’ятаєте? Так то я прив’язав до дірявої каністри каменюку і пожбурив у воду. От вона й булькала. Сам я тоді в кущах сидів і од сміху помирав. “За ногу вхопить!” Хто? Каністра за ногу? Ха! А вони щось там шукають, до бібліотеки бігають щодня.

Він закашлявся і знов пустив ротом фонтанчик.

– А здорово я вас, га, у дурні пошив? А ви й клюнули.

– Ах ти ж… Ах ти ж брехіцефал, – засичав я, підступаючи до нього. – Ах ти ж виплодок нещасний. То ти нас дурити здумав! Ану, Митю, давай-но виб’ємо йому бубни!

– Та кинь, Сергію, – озвався Митько. – Давай краще подякуємо йому, – мовив раптом.

– Подякуємо? – дурнувато гигикнув Василь. – За що подякуєте?

Я теж здивовано зиркнув на Митька.

– Васю, – почув я голос мого друга. – А що ти знаєш про стегозаврів?

– Стегозаврів? – перепитав той.

– А про архіоптерикса?

– Кого-кого?

– А про індрикотеріїв? – не став навіть повторювати Митько.

– Та йди ти із своїми птеріями.

– Так от, Васю, ми тобі вдячні за те, Васю, – видно було, що Митько хвилюється, – що ти влаштував нам такі чудові канікули. Ти, Васю, не шкодував часу на оті свої вигадки, а ми цілий місяць відчували себе… відчували себе дослідниками, слідопитами, шукачами. Завдяки тобі ми тепер знаємо багато такого, Васю, про що ти й гадки не маєш, хоч і закінчив вісім класів. Ми відкрили для себе такий світ, який тобі, Васю, і не снився. Ти сказав, що пошив нас у дурні55. Ти, Васю, коли хочеш знати, сам себе пошив у дурні. От за це й спасибі тобі. Ходімо, Сергію.

І ми пішли. А Василь лишився на піску – мокрий і жалюгідний.

Ніхто з нас не зронив і слова56, та чи й була в них, у словах, якась потреба? Ось-ось уже мав спалахнути обрій там, де сходить сонце. “А колекція? – нараз виринуло в моїй пам’яті. – А як же колекція? Але ж у нас попереду є півліта, – тут же заспокоїв я себе. – Ще цілий місяць. Теж, мабуть, не менш цікавий і переповнений новими подіями. І взагалі, у нас попереду ще дуже багато цікавого, і завжди так буде, поки ми з Митьком”.

Поки ми з Митьком…

55 Пошити у дурні – обдурити, перехитрити. 56 Не зронити і слова – тут: промовчати.

Що? Коли? Чому? Як?

1. З якою метою Митько і Сергій зібралися у село? Доберіть цитати з тексту, що підтвердять вашу відповідь. 2. Як ставилися Сергієві батьки до ідеї гостювання у бабусі? Чому? Як хлопчикам вдалося переконати їх? 3. Чи прислухалися Митько і Сергій до батьківських порад під час поїздки? Якого висновку можна дійти про ставлення хлопців до батьків? 4. Розкажіть про першу зустріч друзів з Василем Трошем. Чому він не сподобався хлопцям? Що вони дізналися про Василя зі слів діда Трохима? 5. Як Сергій з Митьком відреагували на насмішки Василя? Про які риси характеру хлопців це свідчить? 6. Чому, на вашу думку, дід Трохим при першій зустрічі переплутав Сергія з Митьком? У чому комізм цієї ситуації? 7. Чим приваблює вас образ Митькової бабусі? Чи правильно вона чинила, що не втручалася у справи хлопців? Чи виправдали Митько з Сергієм її довіру? 8. Чому друзям не сподобалася присутність Василя на озері? Чи не видалася вам його “доброзичливість” несправжньою? Чому? 9. Яку історію про озеро розповів хлопчикам Василь? Як Сергій з Митьком вирішили простежити за загадковим явищем? 10. Доведіть, послуговуючись уривками з тексту, що Сергій – справжній друг, який турбується про Митька. 11. Як хлопці вирішили розгадати таємницю озерного чудовиська? Чи тільки книги, на вашу думку, можуть допомогти відшукати необхідну інформацію? А як ви дізнаєтеся про щось нове?

12. Детально перекажіть уривок повісті, в якому хлопчики вибирали приманку для звірюки. Які засоби творення комічного застосовуються у ньому? 13. Чим був викликаний страх хлопців, коли Сергій згадав про сандалю, знайдену біля куреня? Як вони себе заспокоїли? Зачитайте відповідний уривок з тексту.

14. Поясніть, чому дід Трохим не сварив хлопців за вкрадену курку і викопану яму, а покепкував з них. Який вплив справила така дідова поведінка на хлопців? Що, на вашу думку, виховує більше – доброзичливий докір чи сварка?

15. Чи змінилося ставлення хлопців до зоології під впливом прочитаного? З чого це видно? 16. Який епізод твору засвідчує сміливість і рішучість хлопців? Хто з них виявився сміливішим? 17. У якій ситуації, описаній у творі, Митько з Сергієм виявили справжній героїзм? Заради чого вони ризикували? 18. Як поводив себе Василь після власного порятунку? Зачитайте уривок з тексту.

19. Доведіть силу влучного слова на прикладі відповіді Митька Василеві. Чи було у вашому житті таке, що слова виявлялися сильнішими за фізичну дію?

20. Повість Ярослава Стельмаха “Химера лісового озера” літературознавці відносять до пригодницьких творів, тобто сповнених таємниць, незвичайних подій, веселих пригод. Доведіть, що саме таким є цей твір.

Вправи і завдання

І. Поясність значення виділених курсивом виразів у поданих реченнях, замініть їх близькими за змістом: 1. Вже займалося на світ. 2. Коли я прокинувся, вже розвидніло. 3. Ось-ось уже мав спалахнути обрій там, де сходить сонце. 4. Тим часом споночіло.

5. Ніч спадає на ліс. 6. Довго сидів я біля багаття і дививсь, як темрява полонить ліс. 7. Запала тиша.

II. Вставте на місці крапок пропущені дієслова: Ми чесно… усіх обмежень, які… на нас батьки: не… із вікна, бо може…; не… в тамбурі – можна…; не… на зупинках – можна…; не… гроші з кишень – можуть…; не… ковбаси чи, не дай. Боже, консервів – можна… . Якщо… весь список заборон до кінця, то… запитання, що зрештою таки можна… .

III. Із тексту доберіть синоніми до слів пішов, сказав, поясніть їх значення.

Зразок: пішов – почимчикувив, почовгав… сказав – пробелькотів, промимрив…

IV. Перекладіть речення рідною мовою: 1. Дорога, мандрівка. навіть зовсім недалека, викликає в нас відчуття якихось близьких, несподіваних і навіть таємничих подій. 2. У хвіртку заходив дідок у темних смугастих штанях, вправлених у запилені чоботи, в синьому бувалому в бувальцях піджаку й кашкеті. 3. Ми, що мріяли готувати смачну поживну юшку, їсти смажену рибу, виловлену власними руками, тепер змушені запихатись пирогами з квасолею. 4. У нашому житті ніяких змін не відбулося. Ми як і раніш, сиділи за книжками, доводили один одному свою точку зору й майже щодня ночували в курені.

V. Складіть і розіграйте зі своїм товаришем невеликий діалог на тему “Цікаві пригоди з шкільного життя”.

VI. Вкажіть, від яких слів утворені такі слова: далеченько, міс цинка, стежечка, самісіньке, поліняка.

VII. Знайдіть відповідники рідною мовою до поданих виразів: сушити голову; нам’яти вуха; хоч на голові стій; набирати гордої пози; шкірити зуби; накинути оком; суворо звести брови; стояти, мов укопаний; з глузду з’їхати.



(2 votes, average: 4.50 out of 5)