Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки – Ярослав Стельмах

(Скорочено)

Розділ І

Зоологя і комахи. “Відпустіть нас до бабусі”

Коли ми склали іспити і п’ятий рік навчання нарешті скінчився, на збори, присвячені цій знаменній події, прийшла і вчителька ботаніки Ірина Семенівна.

– Любі дітки! – вона завжди казала “дітки” чи “діточки”. – Ви вже учні шостого класу, з чим я вас вітаю і повністю приєднуюсь до тих хороших побажань, які ви щойно почули від присутніх тут педагогів. Хочу вам ще раз нагадати – учитися в шостому класі де в чому легше, а де в чому трудніше, ніж у п’ятому. Ми з вами, зокрема, будемо вивчати зоологію…

Той, хто не знав нашої ботанічки, міг би подумати, що цілісінькими днями ми тільки й сушили голови над тим, як би під її керівництвом ще глибше зрозуміти навколишній світ. Насправді ж ми мало любили ботаніку, та й не можу сказати, щоб і зоологія вигравала в нашій хлоп’ячій уяві привабливими веселковими барвами.

– Так от, любі діточки, – правила далі ботанічка, – для того, щоб збудити вашу цікавість до нового предмета, щоб продовжити добру традицію наших старших класів, вам треба за літо зібрати колекцію комах.

– Ого, – перебив її Шумило, – та якщо всі школи візьмуться до цього діла, наступного літа вже не буде чого ловити…

– Пам’ятаєте, я розповідала вам, як збирати таку колекцію?..

Тепер і я згадав стоси невеликих коробок із скляним верхом, що припадали порохом у кабінеті зоології.

– А можна вдвох збирати одну колекцію? – схопився з місця Митько.

– Можна, тільки щоб і видно було, що її робили двоє. Така колекція має бути більшою і кращою… Тільки не так, як у минулому році.

Цим вона натякала на гербарій рідного краю, який треба було зібрати минулого літа. Тоді ми й не думали збирати його, а потім Митько таки знайшов якийсь гербарій, ми його підписали і здали, навіть не поцікавившись, що воно таке. А потім до школи прибіг старший Митьків брат, з голосним скандалом забрав той альбом і нам’яв Митькові вуха. Виявилося, що то гербарій зовсім не рідного краю, бо містив зразки рослин Далекого Сходу, по-друге, він належав навіть і не Митьковому братові, а котромусь із його приятелів. А по-третє, з’ясувалося – приятель теж узяв його на два дні в себе на роботі.

– Чому тебе та колекція муляє? – запитав я Митька, коли йшли додому. – І звідки така зацікавленість?

– А тому, що тепер нас точно відпустять до моєї бабусі!

Тут слід зазначити, що ми з Митьком давно мріяли поїхати до Юрківки, села, де жила Митькова бабуся…

– Уявляєш собі? – казав Митько. – Ліс. А в лісі озеро. А на березі курінь. А в курені – ми. А поруч багаття. І казанок із юшкою. І роби собі, що хочеш. Хоч на голові стій. А кругом – ні душі.

Отож ми й докучали моїм батькам (Митькові були не проти), канючили мало не щодня:

– Відпустіть, ну відпустіть нас до бабусі!

Але батьки дуже сумнівались, чи піде це на користь у першу чергу самій бабусі, а потім уже нам.

– Уявляю, що вони там вироблятимуть, – хитала головою мама.

– Двоє лобуряк на голову старенькій жінці, – і собі докидав тато.

І тільки моя бабуся підтримувала нас:

– Не такій уже старенькій, – казала вона. – Ми з нею однолітки.

– Хоч і не старенька, – мовив тато, – а коли б вам, мамо, вони обоє сіли на шию на три тижні, то ще невідомо, якої б ви заспівали.

– О, я була б тільки щасливою, – не здавалась бабуся. – Село, річка, ліс, два юні джентельмени. Певно, я знову відчула б себе молодою.

– Боюсь, що ненадовго, – обізвалась мама. – Господи, як ви мені вже набридли з цим селом!

– Невже ви хочете, Оксано Павлівно, – втрутивсь нарешті у розмову й Митько, – щоб ваш син, а заодно і його перший приятель ціле літо нудились у місті, де все кругом – і пилюга, і розжарені спекотні вулиці – навіває сумні думки і сприяє передчасному старінню наших організмів? – (Цю промову він підготував заздалегідь). – А хіба існує кращий відпочинок, ніж там, у селі, злитися з природою після важкої праці і успішного закінчення п’ятого класу?

– Не дуже-то ви й перепрацювались, – кволо посміхнулась мама.

– А того, хто не принесе першого вересня колекцію до школи, не переведуть у шостий клас.

– Так уже й не переведуть? – не повірила мама, але видно було, що Митькові слова таки надщербили її несхитність і стрілка маминої впевненості гойднулась у нашу сторону.

– А може, й просто двійку поставлять, – не здававсь Митько. – А кого порадує двійка у перший же день навчання? Це на весь навчальний рік може настрій зіпсувати.

– Еге ж, – знов усміхнулась мама, – вам зіпсуєш… Ну, то як? – звернулась до тата.

Я відчув, що дмухнуло сприятливим вітром.

– Та хай уже їдуть, – одмахнувсь він. – А то ж спокою не даватимуть ціле літо. Тільки щоб бабусю слухали.

– Ура! – закричали ми й вибігли з кухні, але в перед покої на мить затримались.

– Чула? Чула? – сміявсь тато. – “Передчасному старінню наших організмів”, га?

– І настрій у них на цілий рік зіпсується!

– Ех, ти, – закинув я Митькові, – то це ж вони з нас глузують!

– Ага, – почухав він потилицю, – переборщили трохи. Ну, та нічого. Головне – мета досягнута…

– Не виходьте на зупинках із вагона, – кричала услід поїздові мама.

– Зразу ж дайте телеграму, – не відставала од неї бабуся.

– І не здумайте їсти ковбасу. Влітку вона може зіпсуватись, – і собі гукнула Митькова мама.

Ми чесно дотримувались усіх обмежень, які наклали на нас батьки: не висовувались із вікна, бо може продути; не стояли в тамбурі – можна випасти; не виходили на зупинках – можна відстати; не виймали гроші з кишень – можуть украсти; не їли ковбаси чи, не дай, Боже, консервів – можна отруїтись. Якщо оголосити весь список заборон до кінця, то виникне запитання, що зрештою таки можна робити…

Спати ми поклалися на горішніх лавах.

– Лягай грошима до стіни, – шепнув мені Митько.

За інших обставин остання Митькова фраза прозвучала б навіть незрозуміло. Але тільки не зараз. Гроші в нас обох були в правих кишенях штанів. Мені довелося лягти долілиць.

Дорога, мандрівка, навіть зовсім недалека, викликає в нас відчуття якихось близьких, несподіваних і навіть таємничих подій.

А тут ми самі їхали аж куди – цілу ніч поїздом, потім ще треба години півтори автобусом. Це вам не туристський похід на один день, коли разом із класом ідуть майже всі викладачі школи…

Коли я прокинувся, вже розвидніло. Митько тихенько сопів із правицею в кишені, на столі видзвонювали склянки з чаєм, точніше з-під чаю.

– До речі, – зазирнув до купе провідник, – мені здається, зараз ваша станція, молоді люди.

Я штовхнув Митька і простяг руку по рюкзак.

Розділ ІІ

Знайомство з майбутнім майстром спорту, – а також з бабусею, ентузіастом музичної освіти і дідом Трохимом

– А повітря? Відчуваєш? – мабуть, удесяте питав Митько, повернувши до мене сяюче обличчя.

– Відчуваю, – закашлявсь я, бо автобус, що проїхав повз нас, порснув мені в обличчя хмарою пилюги з-під коліс і кіптюги з вихлопної труби.

– Ото ж бо, в місті, кхе-кхе, зовсім, кхе-кхе, тьху ти, не таке, – вже не так бадьоро продовжував Митько. – От якби ще автобуси не ходили…

– Тоді, пройшовши сорок кілометрів пішки, ти й уваги не звертав би на повітря. Далеко ще?

– А онде бабусина хата, – сказав Митько, набираючи гордої пози: адже тут він відчував себе до деякої міри господарем.

– Хо-го! – пролунав за нашими спинами насмішкуватий голос. – Про яку втому може йти мова! Хіба такі хвацькі і відчайдушні мандрівники стомлюються? Хіба мають вони на це право?

Ми притьмом обернулись. Перед нами шкірив зуби юнак років чотирнадцяти, притримуючи лівою рукою пошарпаний велосипед.

– А яке чудове спорядження! – не вгавав він. – Які сачки! Стережіться, бідні метелики! А рюкзаки! Там, мабуть, харчів не на один місяць. Юні лівінгстони1, безперечно, збилися з путі, адже Африка у зовсім протилежному напрямі. Яке щастя для бегемотів і нільських крокодилів! Ви їх усіх переловили б.

– Ну, чого тобі? – насупивсь Митько.

– Мені нічого. Я думав, це вам буде приємно познайомитись з майстром велосипедного спорту міжнародного класу Василем Трошем. Звичайно, в майбутньому.

– Ну от, коли станеш майстром, ми з тобою і побалакаємо, – пообіцяв я йому. Мені кпини цього типа аж ніяк не сподобались.

Він скочив на свій велосипед і за мить здимів, мов і не було.

– Неприємний суб’єкт, – поділився враженням на наше нове знайомство Митько. Я заперечувати не став.

До бабусиної хати лишилось вже зовсім недалеко, коли попереду почулося якесь виття, та зразу ж і замовкло, затнулось на найвищій ноті.

– Це що? – запитав я.

– Не знаю, – стенув плечима Митько. – Може, корова якась чи бугай.

– Ніколи не думав, що корова може отак вити.

– О, ти не знаєш тутешніх корів, – пояснив Митько не зовсім упевнено. – Від них усього можна чекати…

Дізнатися про коров’ячі здібності я не встиг, бо той самий звук почувся знов і знов урвався.

– Стривай, стривай, – наморщив лоба Митько. – Ось бабусина хата, а оце… Та ні… але ж, мабуть, таки так. Ну й дивак… Хоча…

Звісно, ця словесна плутанина нічого мені не пояснила, і я вже смикнув друга за рукав курточки, коли почув: “Митю, Митюню”, – і побачив, як старенька, огрядненька жінка із цебром у руці кинулась від клуні нам назустріч.

– Бабуню!

– Онучку!

Одведемо на мить наші очі від цієї зворушливої сцени і скористаємося з нагоди, щоб роззирнутися довкола. Ні, не вдалося, бо увагу мою негайно привернуло вікно через дорогу, звідки знов ревонуло. “Може, справді, корова забралася в хату, та й не знає, сердешна, як вилізти”, – подумав я.

– Гнате, Гнате, перестань, їй-же бо! – загукала Митькова бабуся. – Перестань, дай хоч з онучком хвильку погомоніти.

– А-а, приїхав, – долинуло у відповідь. Нараз фіранка гойднулась, метнулася вбік, і ось уже у вікні з’явився розчервонілий вусатий здоровань із тромбоном у правиці. – Здоров, Дмитре!

Он воно що!

– То це ви! – зареготав Митько. – Здрастуйте, дядьку Гнате. Я так і не додумав, хто це. Точніше, спершу думав – ви, а потім, ні, думаю, не ви. Потім знов думаю – ви, а потім…

– Я, я, а хто ж, – доброзичливо розсміявсь вусань і розвів руками, мовби і собі дивуючись, що це він узявсь до такого заняття. По-вуличному звали його Фа-Дієзом.

– А ви ж позаминулого року на мандоліні грали. Так тихо було… І приємно.

– А, мандоліна, – одмахнувсь той. – Тромбон – оце, я тобі скажу, да!

– А я тобі скажу, Гнате, – вставила й собі бабуся, – досить уже на сьогодні.

– Та я ж і кінчаю. Все. Заради такого випадку… А це хто з тобою? – накинув цікавим оком на мене.

– Ой, і справді! – сплеснула руками бабуся.

– Я, – озвавсь я.

Отак і відбулося наше знайомство…

– Доброго здоров’ячка, – крикнув хтось із вулиці.

– Ну, починається, – прошепотів Митько. – Зараз півсела сюди збіжиться. Ходімо десь сховаємося, – і дременув не дуже ввічливо за хату. Я подавсь був за ним, але тут мене перепинив той же голос:

– Куди ж це ти, Митю, чи не впізнаєш: мене?

Я озирнувсь. У хвіртку заходив дідок у темних смугастих штанях, вправлених у запилені чоботи, в синьому бувалому в бувальцях піджаку й кашкеті.

– А, драстуй, Гнатовичу, – одповіла Митькова бабуся, ступаючи в погріб.

– Здрастуйте, – зніяковіло привітався я.

– Ну і змінився ж ти, – хитнув головою дідок, зупиняючись серед двору.

– Га? – долинуло з погреба.

– Змінився, кажу, Демидівно, онучок твій, – повторив дідок, придивляючись до мене. – Підріс.

– Аякже, підріс, – радо погодилась бабуся, брязкаючи внизу посудом. – Ти ж його коли бачив, два роки тому?

– Еге ж, два роки. Ніби погладшав трохи…

– Та де там погладшав! Худющий, як і був.

– Е ні, який же він худющий. Опецькуватий… А то ж ніби й волосся було русяве, а це потемніло.

– Та де ж потемніло? – од того дива бабуся аж вилізла з погреба і кинула погляд на мене.

– Тьху, Трохиме, та чи ти не бачиш! Це ж не Митько!

– Отож-бо й видно, що не Митько, – охоче погодився той. – А хто ж? – поспитав жваво.

– Приятель його, Сергій. Разом приїхали.

– А-а, – спокійно, аж ніяк не дивуючись, мовив дідок. – Я й дивлюсь – ніби не Митько. А воно й виходить, що Сергій. Да-а, – продовжував, вмощуючись на приступці ганку. – Зараз, улітку, всі своїх дітей кудись одсилають. То в табори, то ще десь, а як нема куди, то до бабусь. Оце й до Дмитрівни теж онук приїхав, старшенький, правда, за ваших, – Василь. Дак той на велосипеді ганяє. З собою ж і привіз, – розібраний. Бабуся до нього кинулась, мовляв: “Онучку мій рідний, як же давно не бачились”. А він їй: “Обережно, – каже, – бабо, не чіпайте чемодана, бо в мене тут велосипед”. Не встигла вона й слова сказать, як він уже той велосипед витягнув, склав у момент і хода з дворища. Дмитрівна в гвалт: “Куди ж ти?!” А він тільки рукою махнув: мовляв, очепись. А години за дві приїхав і каже: “Це в мене тренування такі, точно за графіком”. Значить, – пояснив уже від себе дід, – як пробило, скажімо, першу годину чи яку там, то ти хоч спиш, хоч їси, а скачи на велосипеда й паняй, куди очі бачать. Отаке! Ну, а ви, – спитав, – теж на велосипедах ганять будете?

– Ні, – промимрив я. – Нам треба колекцію збирати…

– Митю, – загукала бабуся. – Ідіть їсти! Ви з дороги, певно, зголодніли? – посміхнулась до мене.

– Ще й як, – кинувсь до вмивальника Митько.

– Ну як там у вас, все гаразд удома? – поцікавилась бабуся.

– Угу, все, – ствердно хитав головою Митько, запихаючись голубцем.

– А як доїхали?

– Добре, – одказував Митько, простягаючи руку до кварти з молоком.

– То чому ж тато не повідомив? – допитувалась бабуся. – Я когось зустріти послала б. От хоча б Гната або діда Трохима.

– Не знаю, – відповідав Митько, наливаючи собі киселю. – Ми й самі дивувалися.

– Телеграми не дали, – не вгамовувалась старенька.

– Телеграми! – скрикнув Митько.

– Ну так що ж тут дивного!

– Телеграми! – мов йому замакітрилось, ще раз скрикнув Митько.

– Авжеж, телеграми. Та ти не переживай так. От сердешна дитина!

Я почав уже здогадуватись, до чого воно йдеться, і з підозрою глянув на друга.

– Ох, я ж розтелепа! – скочив він на ноги, засовуючи руку в бокову кишеню курточки. – Ай-я-яй! – Ось же вона, тато написав! Я ж і подавсь був на пошту, а дорогою забіг по батарейки, а потім згадав про плівку, а потім…

– Забув про телеграму? – закінчила бабуся. – Еге ж?

– Еге ж.

– Ех ти, – провела рукою по Митьковій голові. – Наїлися?

– Наїлися, спасибі, – дружно закивали ми.

– А тепер куди?

Та ще не знаємо. Може, погуляємо трохи чи на річку…

Розділ III

Озеро. Змії люблять сіно

…І ось уже ми йдемо, навантажені рюкзаками з їжею й усякою всячиною, туди, де за річкою шумить верховіття, де голубінь неба заглядає в синь лісового озера, де птахи радіють погожій днині, куди вабить нас вільне життя.

– А головне, – казав дорогою Митько, – ти завважив, яка бабуся? Ні слова не сказала. Інша вже почала б: “Ой, та куди ж ви йдете? Та що вам там потрібно? Не купайтесь, бо втонете! Та не ходіть у ліс, бо заблукаєте!” А моя – ні слова.

– Так, – погодивсь я, – бабуня, що треба.

– А що нам у селі робити? Хлопців тут малувато, та й ті всі заклопотані, – то город сапають, то по господарству… А я, було, позаторік і собі спробував сапати, і що ж ти думаєш? Виполов якусь розсаду, а бур’яни полишив. Тут такі бур’яни ростуть, зовсім на бур’яни і не схожі. Подивишся, – ніби якась городина, а воно ні, виявляється. Так мене після того й близько до городу не підпускали. Хотів дров нарубати – поліняка відскочила й по лобі мене як трахне! Тиждень із гулею ходив, а сокиру від мене ховати стали. Хотів навіть корову помогти доїти, так мало того, що вона хвицялась, як скажена, так іще й мою панамку зжувала.

– То ж позаторік! Ти ще малий був.

Проминувши поле, ми наблизились до річки.

– Зараз беремо праворуч, – хвилин за двадцять мовив Митько, – і стежечкою до самісінького озера.

Тільки-но ми звернули, як навстріч, прямо на нас, з-за дерев вихопивсь велосипед, і хлопець, що сидів на ньому, гукнув знайомим насмішкуватим голосом:

– Гей, мухолови, з дороги!

Ще навіть не зметикувавши, що воно й до чого, ми швидко одскочили в сторону і лиш устигли побачити, як промайнула мимо спортивна Василева майка.

– А щоб тобі колесо відпало! – кинув я вслід. – Ну чого він причепився до нас, Митю?

– А, – махнув він рукою. – Мало дурнів? Не зважай!

Неподалік, на пагорбі, видніла якась безформна купа. Ми кинулись уперед.

– Та це ж курінь був! – перший здогадавсь Митько.

– А сіна скільки! – радів я. – Та цей курінь відремонтувати – раз плюнути. І місцинка яка зручна. Цікаво, хто тут жив?

– Не підходь! – гукнув Митько і заходивсь бігати навколо купи паліччя й сіна, штрикаючи в неї з усіх боків держаком сачка.

– Що з тобою, Митю? – здивувавсь я.

– Нема! – вдоволено мовив приятель. – Тепер можна й ремонтувати.

– Чого нема?

– Змій! Вони, знаєш, як сіно люблять! Забереться й чекає, поки ти на неї сядеш. І все! Взагалі, тут треба бути обережним, – говорив Митько, випорожнюючи рюкзак. – Ліс усе-таки, хоч яка, а все ж глухомань. Як укусить щось чи що скоїться – до села бігти далеченько…

Розділ IV

Таємничий і – бр-р-р-р який страшний. Хороший хлопець. Нервові можуть далі не читати

Ми приходили до озера щодня. Набирали харчів, дорогою ганялись із сачками за всякими мурашками і один за одним. Біля озера вилежувались на сонці і купались у теплій воді.

Але одного ранку відбулась подія, яка трохи змінила і наше життя, і наші подальші плани. Коли ми, як завжди, з галасом вискочили з-за дерев на берег, то побачили: в нашому озері купається якийсь хлопець.

– Принесло ж сюди цього велосипедиста, – буркнув Митько.

Але той, уздрівши нас, хутко виліз на берег і весело загукав:

– Привіт дослідникам! І вам покупатися скортіло? Ех, водичка – що треба! Це вам не річка!

– Добридень, – озвались ми трохи спантеличено, бо наші з ним останні зустрічі не дуже схиляли до дружньої розмови.

– Та чого ви такі насурмонені обоє? Ще й досі сердитесь? А ви, я бачу, серйозно захопились відловом комах. Ну що ж, заради миру – ось вам від мене подарунок, – він підняв з піску свої штани і, сягнувши в кишеню, витяг жовтий прозорий камінець. – Дивіться!

Ми з Митьком захоплено схилилися над Василевою долонею.

– Ух ти, це що?

– Не пізнаєте? Бурштин. Он бачите, ще й муха в ньому якась.

Справді, у жовтогарячому злитку застигла навіки маленька комаха.

– Ви знаєте, що таке бурштин? – вів далі Василь. – Це смола дерев, що пролежала в землі мільйони років і закам’яніла. От у Прибалтиці її повно, а в нас рідко трапляється. Так що ця знахідка – велика цінність.

– Ти що, її тут знайшов? – не повірив я.

– А де ж, по-твоєму? От у цьому озері. Хотів було у краєзнавчий музей здати, та передумав. Хай уже вам буде. Ви ж комах колекціонуєте.

– У цьому озері? – і собі здивувався Митько. – Отут?..

– Ви вмієте зберігати таємниці? – Він суворо звів брови.

– Могила, – мерщій відгукнувся Митько.

– Щоб я маму й тата не бачив, – пробелькотів і я десь почуту клятву.

– Ну так от, хлопці. Озеро це незвичайне.

– Незвичайне? – пошепки повторили ми.

– Еге ж. Поганий поголос ходить про нього. Ви помітили, що сюди із села ніхто не потикається?

– Бояться?!

– Еге ж. Звичайно, якщо кого спитаєш, так тобі й скажуть: мовляв, далеко, краще в річці купатись. А насправді всі аж тремтять, коли доводиться тут у воду лізти.

– Але чому ж, чому?

– А тому, що в озері… – він стишив голос, – хтось живе!

Ми здригнулись.

– Авжеж, – вів Василь далі. – По ночах, правда, не часто, виє страшно і зітхає “о-о-о-о-ох” – аж мороз по шкірі. Сам чув. А вдень не вилазить. А може, й вилазить, та ніхто не бачив. Он там берег травою поріс, а коло нас пісок. Минулого року пастухи тут корів напували. Аж чують – телятко так жалібно мукнуло. Вони туди, а за телятком тільки завирувало. А на піску сліди здоровенних лап, мов від крокодила.

– Та що ти!

– Точно! Але це ще не все! Ходімо зі мною.

Ми наблизились до кількох сосен, що в цьому місці росли біля самої води.

– Дивіться!

На стовбурах видніли глибокі подряпини, корені двох-трьох дерев були підриті, луска від кори вкривала землю.

Заніміло спозирали ми цю картину.

– От і подумайте, хто б це міг бути. Ви знаєте що-не-будь про Лох-Несс?

Та щось таке чули…

– Це озеро в Шотландії. І живе там дивна і здоровенна тварина, от приблизно… Ну, та не буду робити припущень. Це ще не доведено. Ну, а тепер пробачте, мені час. Бувайте! Ще побачимось.

Він миттю надів штани і витяг з-за кущів велосипед:

– У мене тренування. За графіком.

– Що ти на це скажеш? – запитав Митько, коли Василь уже зник з-перед очей.

– Та хто його знає, може, це все неправда. Якось невіриться.

– Сергію, а якщо нам…

– Що нам?

– Таки оселитися коло озера і самим простежити… за отим от…

– Так тебе бабуся і відпустить! Чекай!

– А якщо відпустить?

– Звичайно, це було б зовсім непогано! І ночувати там?

– Там. Адже Василь сказав, що воно тільки вночі вилазить. І курінь у нас такий, самим собі заздрити можна. Хоч зимуй там. Взяти із собою ковдри. Зараз же тепло.

– Еге ж, тепло. Це в хаті тепло!

– Та не замерзнемо. Не бійся.

– Я і не боюсь. А от бабуся…

– Беру її на себе. Хіба може бабуся чогось не зробити заради свого онука?

Розділ V

Я вкриваю себе ганьбою. Великий зоолог

І ми рушили до озера.

Попереду весело вистрибував Митько, за ним із рядном і ковдрами човпав я. Клунок зв’язали один і домовились нести його по черзі.

– А якщо то й справді якийсь звір? – обернувсь до мене Митько. – От було б здорово! І ми першими його побачимо.

– Ну, побачимо, а далі? – я був настроєний скептично.

– Сфотографуємо!

– А далі?

– У школу знімок привеземо. Ото переполох зчиниться! Всі повмирають од заздрощів.

– І ми тільки вдвох будемо на уроки ходити.

– Чому це?

– Усі ж повмирають.

– Ет, тобі аби смішки. Несерйозна ти людина. В ботанічки улюбленими учнями станемо, – мріяв він.

– І вона негайно пошле свого улюбленого учня на районну олімпіаду, де він урочисто завоює останнє місце, і одразу знову стане звичайним Дмитром Омельчуком, посередністю навчання та праці.

– Посередністю! – зобидивсь Митько. – У тебе в самого трійки з фізкультури. За минулий рік.

– А в тебе з малювання.

– Бо це ти мені в останньому малюнку дерева синім олівцем розфарбував та ще й домалював невідомо що.

– А ти мене за ногу смикав, коли я на оцінку підтягувався.

– Ти поглянув би на себе! Жодного разу підтягнутись не зміг.

– Бо із сил вибився. А в тебе пика такого ж кольору, як і дерева, стала, коли ти той малюнок побачив.

Але тут ми обоє стали так сміятись, згадуючи вирази обличчя одне одного, що назрілий був настрій для сварки миттю щез.

– Давай я понесу, – примирливо запропонував Митько й завдав клунок собі на плечі.

Ми вирішили по черзі вартувати, щоб чудовисько зненацька не напало на нас, чи хоча б не прогавити його, якщо воно вилізе з води.

– Я піду посплю, – мовив надвечір Митько, – а о другій годині ночі зміню тебе.

– Як же ти прокинешся о другій? У нас навіть годинника немає.

– Не прогавлю, не бійсь. А взагалі, як набридне, то розбуди мене. – І Митько зник у курені.

Довго сидів я біля багаття і дививсь, як темрява полонить ліс…

Запала тиша. Стало моторошно. “Ну чого ти!” – втішала думка серце, але те не слухалось, билося дужче. Я підвівся і знічев’я почимчикував до води…

Мовчазний таємничий ліс оточував мене зусібіч. Величезні дерева казковими велетами заступали путь. Вмить я пройнявся відчуттям власної мізерності, і несподівані мислі зароїлись у голові: “Ну що я, – думалось мені, – у порівнянні з кількома деревами – ще менша комаха! А в порівнянні з цілим лісом? Якийсь мікроб. А в порівнянні із земною кулею?” І од цього мені стало гірко-гірко… І ще страшніше. Я мерщій почовгав назад, боячись зиркнути в сторону, і дививсь лиш поперед себе, на прокладений моїм ліхтариком серед ночі промінь світла. А якщо тут і справді живе якийсь звір і зараз він чатує десь поруч? Згадались домівка, татусь, мама… Я позіхнув.

Рідна мати моя, –

Вичавив із себе якісь жалюгідні звуки, –

Ти ночей недоспала…

“Ух… – опустився я на землю, спершись спиною на курінь. – І я недосипаю, – позіхнув знову. – Вартую… А що? Невідомо. А можна було б і доспати. От зараз заплющу на хвилинку очі. Отак. Як приємно… Ще трошки…” – голова моя схиляється на груди.

Скільки так я просидів, не знаю, коли це:

– Ага! – чую сердитий голос. – Спиш, значить!

Спросоння схоплююсь на ноги і просто перед собою бачу розлючене Митькове обличчя.

– Ну, пробач, Митю, – почервонів я. – Лиш на хвилинку присів. Маму згадав.

– Та згадуй собі кого хочеш! А на посту спати не смій! Хіба тобі можна доручити серйозну справу!.. Іди спи, мамій. Я постою. Нічого не бачив?

– Ні…

– Звичайно, за спанням і дивитись нема коли…

Приголомшений, картаючи себе за негідний вчинок, я принишк у курені. Сонливість геть полишила мене…

Докори совісті люто вгризались у мою душу, шматували її на дрібні клаптики. Зрештою я не витримав.

– Митю, – гукнув несміливо.

Відповіді не почув.

“Мовчить, – подумав я. – Ображається. Так мені й треба”.

Полежав іще хвилин п’ять, тоді вибравсь назовні.

Вже займалося на світ. Ледь куріло багаття, легкий вітерець колошкав сивий попіл. Згорнувшись калачиком, спиною до куреня, Митько солодко спав.

Я витягнув ковдру, обережно вкрив товариша й поліз усередину.

Вранці, прокинувшись, ми побігли до озера вмитись. І тут Митько став мов укопаний, а я з розгону наштовхнувся на нього.

– Дивись, – тихо сказав він мені.

На вогкому піску коло самої води хижо вимальовувались відбитки здоровенних і страшних лап.

– Як у крокодила, – визначив я, нервово озираючись на озеро.

– Значить, не збрехав, – хрипко додав Митько.

Це дало поштовх до роботи Митьковому мозкові.

– Сергію, – почув я увечері того ж таки дня. Ночували ми вже в селі.

– Чого тобі?..

– Треба нам книжки взяти в бібліотеці.

– Правильно, підемо завтра, наберемо – фантастику яку-небудь, про шпигунів…

– Та ні, Сергію, я не про те. Книжки із зоології.

– Зоології? Ти що, здурів? Мало тобі колекції, мало тобі ботаніки, мало тобі нашої вчительки? Забув, як ти сам з її уроків тікав?

– Так то ж ботаніка.

– А зоологія, по-твоєму, краща? Я одного разу поглянув у підручник – там якісь кишечнопорожнинні, гадюки – бридота одна!

– От-от. Так до твого відома, зоологія – наука про весь тваринний світ. Отже, в ній ми обов’язково знайдемо щось підходяще і для нас, цебто про те, що живе в цьому озері.

– Ти думаєш? – уже серйозніше глянув я на Митька…

Розділ VI

Який проливає світло на наших предків і ще на дещо. Ну й Митько!

– Скажіть, які молодці, – дивувалась бібліотекарка, коли ми втретє прийшли міняти книжки. – Цілими днями читають. А ви не перевтомитесь?

– Авжеж, молодці, – бурмотів, виходячи з бібліотеки, Митько. – Скільки читати – з глузду можна з’їхати.

– Невже тобі нецікаво? – питав я.

– Звичайно, цікаво. От тільки не звик я подовгу над книжками сидіти. Це ж подумати тільки – дев’ята за якийсь тиждень.

А на восьмий день вивчення зоології Митько висловив сміливе наукове припущення, яке я захоплено сприйняв.

– Слухай ось, – Митько втупився у книжку. – “Багато віків серед жителів східної частини Індонезії ходили легенди про страшних, ненажерливих драконів. Казали, що з пащ їхніх вилітає вогонь, а здобич вони вбивають одним поглядом злих очей.

Голландські вчені, котрі записали ці розповіді, звісно, не повірили в їх правдивість. Однак ученим здалося, що опис жахливих драконів нагадує давно вимерлих хижаків-динозаврів.

У 1912 році ці розповіді підтвердив один голландський льотчик. Він був першим європейцем, який на власні очі побачив драконів острова Комодо. Літак його здійснив вимушену посадку, і кілька місяців цей чоловік прожив буквально в оточенні гігантських химер. Однак його розповідям теж не повірили, бо льотчик повернувся звідти нібито із розладнанням нервової системи”.

– Я думаю! – жахнувся я.

– “Після Першої світової війни, – оком не зморгнув Митько, – вчені вирішили-таки до кінця розібратися у цій загадковій проблемі “динозаврів”. І, нарешті, в двадцятих роках нашого століття на острові Комодо Зондського архіпелагу було спіймано цього дракона. Ним виявилась гігантська ящірка, або ж варан. Не злякатись чотириметрового гіганта важко. Колір шкіри буро-чорний. З грізної ікластої пащі безперестанку вилітає яскраво-оранжевий роздвоєний язик, люто дивляться блискучі чорні очі.

Варан ступає сильними лапами, тіло його піднято над землею, волочиться лише хвіст. Сила в цьому хвості страшна. Дослідники бачили, як одним ударом варан збиває кабана, валить з ніг оленя…”

– От би й собі там побувати, – в захваті мовив я.

– “Гігантський варан, – не звернув на мене ніякісінької уваги Митько, – був відомий ученим з палеонтологічних знахідок (палеонтологія – це наука, що вивчає викопні організми)… е-е, знахідок в Австралії, в шарах мезозойської ери. Вважалося, що він повністю вимер теж більше ніж п’ятдесят мільйонів років тому”.

– Ти можеш заперечити, – вів далі Митько, – он де той Зондський архіпелаг і Мозамбікська протока. Мовляв, там є умови, щоб зберегтися кому завгодно. А між тим ось, у басейнах рік Волги, Дону й Уралу живе невелике, завбільшки, як щур, звірятко – хохуля. Так от ця сама хохуля – давній за походженням вид третинного періоду, що зберігся до наших днів. До речі, сучасник мастодонта. І, нарешті, лох-несське чудовисько, про яке ми вже прекрасно знаємо, у Шотландії. А це набагато північніше від України.

От які факти знайшов я за ці дні. А скільки, певно, ми ще знайдемо!

– Так ти хочеш сказати… – у захваті скочив я на ноги.

– Так, Сергійку. Саме це я і хочу сказати. У нашому озері живе давній звір, якого, може, вважають за давно вимерлого. Адже і озеро наше давнє, про що свідчить отой шматочок бурштину. Поглянь лише на карту палеозойської ери. Дивись – тут і звірозубий плазун, і хижий диноцефал. Та що там казати! А от карта мезозою. Дивись: у наших краях якраз море межує із сушею. А може, на місці нашого озера саме було доісторичне прісноводне болото? Тож тут міг жити хто завгодно. А скільки довкола нашого озера папороті, ти помітив?

Мені од усього цього аж дух перехопило.

– Митьку, – закричав я, – Митьку, ти уявляєш, перед яким відкриттям ми стоїмо?

– Приблизно…

– Ні, ти нічого не уявляєш. Це ж надзвичайно! Ти, Митько… Ну й Митько!

Ото життя пішло в нас!

Удень ми тільки й сиділи над книжками, сперечались, робили різноманітні припущення і бігали до бібліотеки, а надвечір рушали до нашого озера.

Палеозойська, мезозойська ери, карбонський, пермський, юрський, тріасовий періоди дивилися на нас зі сторінок томів викопними потворами, а ми намагалися вичитати, вгадати, хто з них був предком нашого озерного жителя…

Якось, коли ми прогулювались берегом Митько сказав:

– Ти знаєш, що мені спало на думку?

– Що?

– Село наше зветься Юрківкою через те… Ну, бо від Юрського періоду.

– Ти, Митю, мабуть, уже зовсім здурів. Завчився.

– Точно-точно, якийсь зв’язок тут є.

– І хто ж, по-твоєму, так його назвав?

– Люди, які раніше тут жили.

– Коли раніше, в юрському періоді? Тут самі ящери тоді жили. Мабуть, ящери його так і назвали, правда? Хай, думають, раз ми живемо в юрському періоді, то й село, що тут буде, зватиметься Юрківкою. Приїде колись сюди Митько, нас добрим словом згадає. Так?

– Смійся, смійся…

– Та ти не переживай, Митю, – заспокоїв я його. – Ти знаєш, що я придумав? Назвати оцього-от, – показав на озеро, – котрий отут живе, Митькозавром. На твою честь.

– От здорово! – зашарівсь Митько. Але тут же запитав: – А чому саме на мою? Адже ми з тобою разом гм… працюємо.

– Але ж головний у нашій експедиції ти.

– Е ні, не згоден. Хай буде… Хай буде, скажімо, Митькозавр Стеценка. А й справді. Диви, як добре – Митькозавр Стеценка із Юрківки. Ой, дивись…

За три кроки від нас безладно лежало кілька воронячих пір’їн і біля самої води знову чітко вирізьблялись на піску таємничі сліди.

– А вранці їх не було, – згадав я. – Отже, воно вилазило удень.

– Та ще й ворону зжерло, – підхопив Митько.

Розділ VII

Операція “Курка” провалюється разом із дідом Трохимом

– Я колись книгу читав, – задумливо сказав увечері Митько. – Так там писалося про те, як на тигрів полюють. Мисливець прив’язує до дерева козеня, а сам сидить у засідці. Козеняті хочеться додому, воно бігає круг дерева на прив’язі і жалібно мекає. А десь поблизу гуляє собі тигр. Він чує – хтось мекає, і думає: “Це, мабуть, козеня. Піду-но я його з’їм”. От він біжить до дерева, а мисливець із засідки – ба-бах! Тигр – догори лапами, а щасливе козеня відпускають додому.

– А деякі племена, – на льоту вловив я Митькову думку, – риють на стежці, якою звірі ходять на водопій, здоровенну яму, а іноді ще й вбивають у дно загострену вгорі коляку, а яму прикривають гілками і листям чи піском. Іде собі якийсь лев чи хто, ступив на гілки і – готово!

– Думки читаєш! – радо згукнув Митько. – Ми ці обидва способи поєднаємо.

– А козеня де взяти?

– Ото ж бо, – спохмурнів він. – Козенят я тут не бачив. Кози є, але ж кози ніхто не дасть. А може, – про ясніло його лице, – мотузку на роги та в ліс, а вранці відведемо назад?

– Е ні, я не згоден. Я вже якось у дитинстві пробував визволяти козу, так вона за мною гналася хтозна-куди. Та ще й у ліс її тягти… Вона ж не дурна.

– Твоя правда, – скрушно хитнув Митя головою, але по тому, як він стрепенувсь, я одразу ж здогадався: є ще одна ідея…

Довірливо дивлячись мені в очі, Митько запропонував:

– А якщо ми прив’яжемо тебе?

– Тобто як це? – вибалушивсь я.

– Мотузкою, як же ще! А де взять її – я знаю. У клуні висить…

– Ти що, жартуєш! – не повірив я власним вухам.

– Та які жарти? Чим ти гірший? Мекатимеш по трошку, здалеку й не видно, хто це. Може, воно вилізе з озера, щоб роздивитись. Га? І якраз у яму втрапить. А ми вже вириємо, постараємось.

– Та ти, мабуть, сказився, – обурився я, доп’явши, що Митько й не думає жартувати. – Чим я гірший за якусь там козу? А чим ти гірший? Навіть кращий, розумник такий! Мене! До дерева! Мотузкою! А як воно ззаду підкрадеться чи збоку? Ти подумав? Себе прив’язуй!

– Хай буду я, – хоробро погодивсь Митько. – Я не якийсь там егоїст. Я згоден. Хоча, ти знаєш, мені здається, можна і не прив’язувати. Козу – інша справа, вона втекла б. А мене можна не прив’язувати. Я і так посиджу.

– Та гаразд уже, – охолов я. – А чому обов’язково комусь із нас? Може, курку? Нічим не гірша. Ворон же воно хрумає!

– Молодець! – вигукнув Митько. – Звичайно, курку! І мороки набагато менше. – І по хвильці додав: – Та й безпечніше.

Курка, яку ми наділили довір’ям виступити в ролі кози, розуміла, що питання про її життя чи смерть стало руба, і чинила шалений опір. Вона бігала із страшенною швидкістю по дворищу, несамовито кричала і била крилами.

– Ху ти, – мовив, одхекуючись, Митько. – Та вона ж бігає, як коняка. Таку курку можна у воза впрягати!

– Це хіба курка! – згоджувався і я, підводячись після невдалого кидка. – Це ж страус!

І ми знову якомога лагідніше заводили:

– Ціп-ціп-ціп-ціп-ціп!

– Тю-тю-тю-тю!

Проте курка відбігала на безпечну відстань і осудливо стежила за нами.

– Та ну її, – не витримав перший я. – Всі коліна пооббивав.

– Зараз, зараз ми її, – не здававсь Митько, виносячи з хати ковдру, – у куток притиснемо, поки бабуся не прийшла.

На цей раз ми таки загнали птаху (і хто тільки назвав її свійською?) між курником і клунею і накрили рядном.

– Єсть! – вдоволено скрикнув Митько, засовуючи її у мішок, і тут же загорлав: – Ой-ой-ой! Вона ще й дзьобається!

– Ну от бачиш, – співчутливо сказав я. – А якби коза? Ото б намучились!

– Та й то, – відповів Митько. – Бери лопату і ходімо мерщій, поки ніхто не бачить. Та зерна прихопи…

– Ну що, Митю, може, вистачить? – я стояв по поясу щойно виритій ямі і втирав чоло.

– Та де там вистачить? Йому звідси вилізти все одно, що тьху! До речі, оті варани, що я тобі казав, то вони навіть на нижні гілки дерев залазять і хапають мавп.

– Нічого собі новину ти приберіг, – пощулився я. – Заспокоїв. Що ж нам тепер десь у верховітті жити? Гніздо собі, може, звити чи дупло видовбать?

– Та він на людей побоїться…

– Побоїться! Бачив, лапища які. Та йому людину ковтнути, що собаці гавкнуть. А до нас хто в курені жив? – промайнув у мене жахливий здогад.

– Звідки я знаю. Може, турист який.

– А де ж він тепер?

– Де? Додому поїхав!

– Додому! А може, – важко сковтнув я, – воно його з’їло.

– З’їло? – злякався Митько. – Що це ти верзеш? Хто тобі сказав? Невже, думаєш і справді… А що? – опустивсь на землю. – Може, й так… А речі? Речі хоч які лишились би. Не могло ж воно його разом із речами!

– Були речі, – промимрив я, відчуваючи, що сорочка липне до спини. – Сандаля. Отут же, біля куреня лежала.

– Сандаля? Чого ж мовчав?

– А що мені було – кричати на весь ліс? Теж мені знахідка!

– І куди ти її подів?

– У вогнище вкинув. У перший же день. Вона ще так кадила добре від комарів.

– Ай-я-яй! – мало не застогнав мій друг. – Спалив речовий доказ! Оце, може, й усе, що від людини залишилось. Хоч би пам’ять рідним була.

– Дуже б вони тішилися тією пам’яттю.

– Черства ти людина! Егоїст! А якби тебе з’їло, то твоя мама й сандалі була б рада.

– Та цур тобі, Митю! Що ти кажеш таке?

– А що? – розпалювавсь ще більше Митько. – Рада була б!

– Та стривай!.. Щось ти вже сильно, теє, перегнув.

– Чому перегнув? Приїхав якийсь науковець, професор, а то й академік. А може, просто ентузіаст-природолюб. Теж дізнався, що в озері хтось живе, й вирішив спостерігати, як і ми. Збудував курінь, сів відпочити, помилуватися природою, скинув одну сандалю, а тут воно його – хап! І готово.

– Еге, бач, як воно обертається, – роздумливо подав голос я. – Хоча ні, Митю, ні. Якби тут людина пропала, то вже й шукали б її усі, і міліції понаїхало б. А нас і на гарматний постріл сюди не підпустили б.

– Авжеж, – зрадів Митько. – Та цього просто не може бути. Давай я тебе зміню.

Я охоче виліз із ями й подав лопату другові.

Роботу закінчили аж надвечір, бо Митько наполіг, щоб вибрану землю однести геть, “інакше воно здогадається, що раз є купа землі, мусить бути і яма”.

– Ху, ну й ну, – стомлено хитав я головою, дмухаю чи на стерті долоні.

– Ямка – будь здоров! Хоч слона лови. От іще кілка треба вбити.

– Та ти що – кілка! Воно ж загине, а нам потрібне живе…

Ми витягли птаху з мішка й прив’язали мотузкою до дерева. Однак курка, стомлена вранішніми переживаннями або ж здогадавшись, що служить приманкою, кудкудакати не хотіла.

– Ти бачив таке? – дратувавсь Митько. – Вона вже заніміла, як до діла дійшло. Ну, квокчи ж, ну, ну, отак-от: кво-кво-кво-кво-кво.

– Перестань. У неї і так психічна травма. Хай заспокоїться, а тоді, може, й заквокче. Однак не завадило б і повечеряти.

– Звичайно, – згодивсь товариш. – Що то нам Бог послав, точніше, бабуся підкинула?

Ми, що мріяли готувати смачну поживну юшку, їсти смажену рибу, виловлену власними руками, тепер змушені запихатись пирогами з квасолею. Яка юшка! Яка риба! Події останнього часу стали розвиватися з такою швидкістю, що навіть вудки закинути – і то не було вільної хвилини.

– А хто обіцяв юшку в казанку над полум’ям? – усе ж запитав я в Митька.

Той невдоволено зашурхотів соломою:

– Овва! Юшки! Ти ж бачиш, що робиться. То в село, то із села, то в бібліотеку, то на озеро. То курку кради, то яму рий. Ніколи й угору глянути.

Тим часом споночіло.

– Швидше б ми його побачили, – мовив Митько, – а то прив’язані до цього куреня, як та курка до дерева. До речі, вона так і не думає квоктати.

– Хай собі.

– Скоріше б воно вже вилазило. Стривай-но, – стишив Митько голос. – Диви…

– Та це ж людина! – вигукнув я, але було вже пізно: чоловік, зойкнувши, повалився униз.

– От лиха година! – крикнув я, – вискакуючи з куреня. – Хто це? Що з вами? Ви цілі?

– Та здається, – озвався сердитий голос діда Трохима, і над краєм ями з’явилась його голова. – От чортяка, – мовив дід, вилізши на гору. – Мало в’язи не скрутив. І хто його таке ямище вирив?

– А це, дідусю… – почав був я, але побачив, як Митько показує мені кулака, і зрозумів, що дідові й справді ні до чого знати правду.

– Це, дідусю, – пробелькотів Митько, – ми й самі не знаємо хто. То не було, не було, а то враз з’явилась. І навіщо це хтось вирив, поняття не маємо! Ще й таку здоровенну. Ти не знаєш, Сергію?

– Нє-е.

– От біда, – зітхнув дід. – А бабуся ж вам молочка передала. Так оце й вилилось усе.

– Молочка, – облизнувсь Митько. – І багато?

– Повний бідончик.

– А може, не все вилилось?

– Та ні, все.

– Жаль, – гірко зітхнув Митько. – Ех, якби знати, хто це, – нещиро правив далі. – Я йому б…

– Авжеж, – хитав головою дід. – Ну як вам тут, добре? – цікавивсь, прямуючи до куреня.

– Добре, дідусю. Може, ви лимонаду хочете? – піддобрювались ми.

– Ні, дякую, не хочу. А от водички випив би, є у вас водичка?

– Є, дідусю, ось, – мовив я, зачерпнувши кухлем з відра.

– Спасибі, – лагідно подякував той. – Ну, а лопатка вам уже не потрібна?

– Лопатка? – зашарівсь Митько.

– Еге ж, лопатка. Он вона й лежить.

– Ай справді, лопата, – дурнувато гигикнув я.

– А то бабуся шукала сьогодні. А лопата, бач, у вас. Ви, мабуть, черви копали?

– От-от, черви. Рибу ловити, – випалив Митько.

– Ну й багато вловили?

– Та нє, не дуже, щось кльову не було.

– А оце ще й курка пропала. Чи вкрав хтось, чи собака який придушив.

І саме в цей момент капосна курка, що, мабуть, задрімала під деревом, мовби почула, що йдеться про неї, і стала несамовито квоктати.

– Ти бач, – наче не вірячи власним вухам, дивувавсь дід. – Здається, курка.

– Курка, дідуню, курка, – хутко запевнив його Митько. – Ми оце прийшли із села, бачимо – бігає отут. Так ми її до дерева прив’язали.

– Ой-йой, це ж куди забігла! – розвів руками дід. – Якось віддав я сестрі котика свого на кілька днів, а сестра живе кілометрів за п’ятнадцять од Юрківки. Сіла, значить, на автобус і поїхала. Коли це минає неповний тиждень, чую – нявчить щось уранці під дверима. Глядь – а то Мурчик мій. Набридло, видать, у сестри, то він до мене й прибіг. А оце, значить, і курочка так само. Полюбила вас кріпко, видать. То ви її завтра принесете?

– Принесемо, принесемо, – спантеличено запевняли ми.

– І лопатку тоді я сьогодні брати не буду, бо ж ви, мабуть, і яму хочете закидать, а то ще втелющиться хтось ізнов та в’язи скрутить. А я вже піду.

– Посидьте, дідусю, ще, – улесливо завели ми.

– Та ні, піду. Пізненько вже. А це, бач, хотів молочка вам принести. Ну, бувайте.

– До побачення, дідусю. До завтрього, спасибі вам, – кволо відповіли ми.

– І кебетний же дідуган, – мовив по хвилі Митько.

– Все зрозумів.

– Та тут уже нічого не вдієш.

– Добре, що кілка не вбили, як ти казав.

– Авжеж, це ще дідові пощастило.

На цьому й ми погодились.

Розділ IX

Таємниця лісового озера

Після того випадку Митькозавр більше не з’являвся.

– Може, він потонув, – висловив я припущення, але Митько так на мене поглянув, що я в ту ж мить пройнявся вірою у вічне існування тієї потвори.

У нашому житті ніяких змін не відбулося. Ми, як і раніш, сиділи за книжками, доводили один одному свою точку зору й майже щодня ночували в курені.

У Фа-Дієза щез тромбон, і дядько Гнат оплакував його зникнення, мовби пропала його рідна дитина. Подейкували, що то розстарався хтось із доведених до відчаю сусідів. Проте через два дні тромбон знайшовся: висів просто на штахетині. Радості Фа-Дієзовій не було меж. Відтоді він грав з іще більшим натхненням, але вже при зачинених дверях і вікнах.

Митькова бабуся не могла нами нахвалитися.

– Ну й онучки ж у мене, – казала вона. – Тихі, сумирні, слухняні, посидючі. А книжки як люблять! Чого батьки на них жаліються – не розумію. Це ж щастя – таких діточок мати.

– Жах, – сказав якось Митько. – Якби наша Ірина Семенівна знала, як ми тут зубримо її предмет, вона, мабуть, на три роки вперед поставила б нам п’ятірки…

– А ти нічого не помітив? – примружив я очі.

– А що саме?

– А те, що вперше ти назвав нашу ботанічку Іриною Семенівною, – єхидно зауважив я.

– Ай справді, – засміявся він.

А дні минали. Час було збиратися додому.

– А що, якби ми його справді побачили? – якось запитав я.

Ми сиділи біля нашого куреня і дивились, як ніч спадає на ліс.

– Треба було б спробувати спіймати, – рішуче відповів Митько.

– Скоріше воно тебе спіймає.

– Тоді хоча б сфотографувати… Потім здати фотографію до Академії наук із описом усіх наших пригод. Класифікувати його – за фотографією це неважко. Оце було б відкриття!.. Уявляєш, вмикає наша Ірина Семенівна радіо, а там: “Учні шостого “Б” класу середньої школи міста Києва Дмитро Омельчук і Сергій Стеценко в результаті тривалого пошуку…” Може, ще й по медалі… Мабуть, “За відвагу”.

– “За відвагу”? Яка ж у нас відвага? От скажи мені, було таке, щоб ти, поки ми отут, дуже-дуже боявся? Так боявся, що аж коліна трусились. Було?

– Було, – сказав Митько. – Коли булькало… Лізти хотів, але боявся – страх один.

– І я боявся. Аж тремтів.

– Тихше, Сергію, – почув я шепіт друга. – Здається там он… Диви…

Я мерщій обернувсь і теж вловив якийсь неясний рух. Коло самої води.

– Хапай ліхтарик, – зашепотів Митько, – тільки не вмикай, щоб не побачило світла. За мною!..

На слабких ногах я виваливсь із кущів, натис на кнопку ліхтарика й завмер…

Водою пливло щось надзвичайне, неймовірне і дуже доісторичне. Це я зрозумів одразу. На поверхні видніла лише голова, але що то була за голова!.. Ось потвора повернулась до нас, і блимнули червонясто два великих ока. Між ними стирчав хижий ріг. З напіврозкритої пащі виглядали гостренні білі зуби…

– У-у-у-у – люто завила мордяка і стала наближатись…

І ми вже б. уло кинулись бігти, коли це Митько вкляк на місці.

– Ні! – мовив він, важко переводячи дух. – Ні! Крім нас же ніхто його не бачив… Я не побіжу! Щоб потім розказати!.. Яке воно…

– У-у-у-у! – ревонуло страхіття ще раз.

– А! Лякати! То ти нас лякати! – несподівано заверещав неприродно тонким голосом Митько і, кинувши поглядом по берегу, вхопив каменюку і пожбурив нею в оту голову.

Четвертим чи п’ятим каменем він таки влучив у голову. Щось у ній голосно тріснуло і… ми побачили, що ріг, отой страшний ріг, який стирчав між очей, зламався.

– А-а-х-х! – тільки й мовив я. – Оце удар!

Із тварюкою в цей час діялося щось дивне. Вона смикнулась в один бік, у другий і пішла під воду.

– Втекла! Втекла! – радо підстрибнув я.

Проте вода там, де зник Митькозавр, хлюпала й булькала, і ми зрозуміли: звір лише пірнув. Ось голова його знов з’явилась на поверхні і раптом людським голосом загорлала:

– Рятуйте! Рятуйте! Тону!..

– Василь? – безтямно глянув я на друга, проте одразу ж здогадався: – Воно його проковтнуло! Живого!

І тут я побачив, що Митько скидає джинси. Туфлі поруч із ліхтариком уже лежали на піску.

– Куди ти? – зойкнув я. – Воно ж і тебе…

– Ти що? Не зрозумів іще? – сердито гукнув він. – Це отой велосипедист. Присвіти-но мені, – і кинувся в озеро.

Я примостив ліхтарика так, що промінь його висвітлював арену подій, і як був – у шортах і тенісці – теж шугонув слідом і поплив.

Вода попереду аж клекотіла.

– Ой, помо!.. Поможіть! Я більше не буду!..

Я вхопивсь обіруч за ту страхітливу голову – під пальцями відчув цупку тканину – проте звільнити Василя ніяк не міг. Тоді я піддів рукою знизу і, намацавши якийсь пасок, що стало сили, рвонув за нього. Пасок відірвавсь, і опудало потвори легко одлетіло геть…

Тим часом ми мало-помалу наближались до берега. Ось ноги мої вже торкнулися грунту, і ми з Митьком під пахви витягли Василя на сухе.

– Догрався? – мовив Митько, схрестивши на грудях руки. – Пустунчик!

Василь щось белькотів, раз у раз пускаючи з рота фонтанчики. Видно, він здорово наковтався води.

– Ря-ря-ряту-уйте! – проквилив зрештою перше розбірливе слово.

– Та вже ж урятували, – відповів я. – Чи тебе ще в село віднести?

– Ні-і, в с-село не треба, – цокотів той досить жваво зубами. – Я с-сам.

– Ну і чого ж ти домігся цим маскарадом? – спитав Митько.

– Я хотів вас налякати, – схлипнув Василь, – та в ременях заплутався.

– Ха! Налякати! – гордо мовив я. – Ми не з лякливих, правда, Митю?

– Еге, не з лякливих, – протягнув Василь. Він іще не зовсім оговтався. – А каністри хто злякався?

– Якої каністри?

– І слідів.

– Та яких слідів?

– Дивіться яких! – він важко відліз навкарачках у сторону, понишпорив у темряві, повернувся з якоюсь дерев’янкою і з розмаху вдарив об пісок. – О! І о! І осьо!

– То це ти? Це ти ставив оті сліди? – скрикнув я, дивлячись, як під ударами дерев’янки гине нагла мрія про велике відкриття.

– А хто ж, по-вашому? Звичайно, я. Вирізав із корча оцей от слід і ставив час від часу. А ви й повірили, дурні голови! І бурштин вам подарував, – у сестри з намиста зняв. І дерева граблями подряпав, і вороняче пір’я поклав. І в тромбон дудів, – Фа-Дієзів, а ви й не впізнали. А бульбашки пам’ятаєте? Так то я прив’язав до дірявої каністри каменюку і пожбурив у воду. От вона й булькала. Сам я тоді в кущах сидів і од сміху помирав. “За ногу вхопить!” Хто? Каністра за ногу? Ха! А вони щось там шукають, до бібліотеки бігають щодня.

Він закашлявся і знов пустив ротом фонтанчик.

– А здорово я вас, га, у дурні пошив? А ви й клюнули.

– Ах ти ж… Ах ти ж брехіцефал, – засичав я, підступаючи до нього. – Ах ти ж диплодок нещасний. То ти нас дурити здумав! Ану, Митю, давай-но виб’ємо йому бубни!

– Та кинь, Сергію, – озвався Митько. – Давай краще подякуємо йому, – мовив раптом.

– Подякуємо? – дурнувато гигикнув Василь. – За що подякуєте?

Я теж здивовано зиркнув на Митька.

– Васю, – почув я голос мого друга. – А що ти знаєш про стегозаврів?

– Стегозаврів? – перепитав той.

– А про архіоптерикса?

– Кого-кого?

– А про індрикотеріїв? – не став навіть повторювати Митько.

– Та йди ти із своїми птеріями.

– Так от, Васю, ми тобі вдячні за те, Васю, – видно було, що Митько хвилюється, – що ти влаштував нам такі чудові канікули. Ти, Васю, не шкодував часу на оті свої вигадки, а ми цілий місяць відчували себе… відчували себе дослідниками, слідопитами, шукачами. Завдяки тобі ми тепер знаємо багато такого, Васю, про що ти й гадки не маєш, хоч і закінчив вісім класів. Ми відкрили для себе такий світ, який тобі, Васю, і не снився. Ти сказав, що пошив нас у дурні. Ти, Васю, коли хочеш знати, сам себе пошив у дурні. От за це й спасибі тобі. Ходімо, Сергію.

І ми пішли. А Василь лишився на піску – мокрий і жалюгідний.

Ніхто з нас не зронив і слова, та чи й була в них, у словах, якась потреба? Ось-ось уже мав спалахнути обрій там, де сходить сонце. “А колекція? – нараз виринуло в моїй пам’яті. – А як же колекція? Але ж у нас попереду є півліта, – тут же заспокоїв я себе. – Ще цілий місяць. Теж, мабуть, не менш цікавий і переповнений новими подіями. І взагалі, у нас попереду ще дуже багато цікавого, і завжди так буде, поки ми з Митьком”.

Поки ми з Митьком…

(1 votes, average: 5.00 out of 5)