МИТЬКОЗАВР ІЗ ЮРКІВКИ, АБО ХИМЕРА ЛІСОВОГО ОЗЕРА – ЯРОСЛАВ СТЕЛЬМАХ – ПРИГОДИ І РОМАНТИКА

“У мене немає ніякого таланту – є лише наполегливість і допитливість” (А. Ейнштейн).

Подумаймо разом

Так сказав про себе Альберт Ейнштейн (1879-1955) – усесвітньо відомий німецький фізик, мислитель, автор багатьох важливих відкриттів, лауреат Нобелівської премії. Чи погоджуєшся ти з такою думкою? Очевидно, крім уродженого таланту, для досягнення великих успіхів справді необхідними є особливі якості характеру. Як ти вважаєш, на яких варто наголосити? Пригадай героїв творів “Тореадори з Васюківки”, “Звук павутинки”. Чи можна назвати їх майбутніми ейнштейнами, що можуть збагатити своїми відкриттями не одну сучасну науку? Адже ті незвичайні пригоди, що з ними трапилися, – не просто дотепні, а насправді є невеликими відкриттями таємниць і особливостей довколишнього світу. Подібну ситуацію описано і в пригодницькій повісті Я. Стельмаха. Пригадай його твір із хрестоматії “Допитливому читачеві” для 5-го класу.

Ярослав Стельмах (1949-2001) – сучасний український прозаїк, драматург. Народився в м. Києві в родині класика української літератури Михайла Стельмаха. Закінчив Київський педагогічний інститут іноземних мов, Вищі літературні курси в Москві та аспірантуру. Працював викладачем і перекладачем. Відомий насамперед як драматург, чиї п’єси ставляться сучасними театрами (“Провінціалки”, “Синій автомобіль” та ін.). Автор багатьох творів для дітей п’єс “Шкільна драма”, “Вікентій Прерозумний”, “Привіт, Синичко!”, “Запитай колись у трав”, повістей “Якось у чужому лісі”, “Найкращий намет” та ін.

МИТЬКОЗАВР ІЗ ЮРКІВКИ, АБО ХИМЕРА ЛІСОВОГО ОЗЕРА

( Скорочено )

РОЗДІЛ І

Зоологія і комахи. “Відпустіть пас до бабусі!”

Коли ми склали іспити і п’ятий рік навчання нарешті скінчився, на збори, присвячені цій знаменній події, прийшла і вчителька ботаніки та зоології Ірина Семенівна. (…)

– Любі дітки! – вона завжди казала “дітки” чи “діточки”. – Ви вже учні шостого класу, з чим я вас вітаю і повністю приєднуюсь до тих добрих побажань, які ви щойно почули від присутніх тут педагогів. Хочу вам ще раз нагадати – вчитися в шостому класі де в чому легше, а де в чому й трудніше, ніж у п’ятому. Ми з вами, зокрема, будемо вивчати ботаніку, а згодом і зоологію. (…)

Той, хто не знав нашої ботанічки, міг би подумати, що цілісінькими днями ми тільки й сушили голови над тим, як би під її керівництвом ще глибше зрозуміти навколишній світ. Насправді ж ми мало любили ботаніку, та й не можу сказати, щоб і зоологія вигравала в нашій хлоп’ячій уяві привабливими веселковими барвами.

– Так от, любі діточки, – правила далі ботанічка, – для того щоб збудити вашу цікавість, щоб продовжити добру традицію наших старших класів, вам треба за літо зібрати колекцію комах. (…)

Треба зазначити, що ми з Митьком давно мріяли поїхати до Юрківки, села, де жила Митькова бабуся. (…)

– Уявляєш собі? – казав Митько. – Ліс.

Кругом ні душі. А в лісі озеро. А на березі курінь. А в курені – ми. А поруч багаття. І казанок із юшкою. І роби собі, що хочеш. Хоч на голові стій. А кругом ні душі. (…)

Отож ми й докучали моїм батькам (Митькові були не проти), канючили мало не щодня:

– Відпустіть, ну відпустіть нас до бабусі!

Але батьки дуже сумнівалися, чи піде це па

Користь у першу чергу самій бабусі, а потім уже нам. (…)

Нарешті хлопці переконали батьків і поїхали в село до бабусі.

РОЗДІЛ II

Знайомство з майбутнім майстром спорту, а також з бабусею, ентузіастом музичної освіти і дідом Трохимом

– А повітря? Відчуваєш? – мабуть, удесяте питав Митько, повернувши до мене сяюче обличчя.

– Відчуваю, – закашлявсь я, бо автобус, що проїхав повз нас, порснув мені в обличчя хмарою пилюги з-під коліс і кіптюги :і вихлопної труби.

– Отож бо, в місті, кхе-кхе, зовсім, кхе-кхе, тьху ти, не такс, – вже не так бадьоро продовжував Митько. – От якби ще автобуси не ходили…

– Тоді, пройшовши сорок кілометрів пішки, ти й уваги не звертав би на повітря. Далеко ще?

– А онде бабусина хата, – сказав Митько, набираючи гордої пози: адже тут він почувався до певної міри господарем. (…)

– Хо-го! – пролунав за нашими спинами насмішкуватий голос. – Про яку втому може йти мова! Хіба такі хвацькі й відчайдушні мандрівники стомлюються? Хіба мають вони на це право?

Ми притьмом обернулися. Перед нами шкірив зуби хлопець років чотирнадцяти, притримуючи лівою рукою пошарпаний велосипед.

– А яке чудове спорядження! – не вгавав він. – Які сачки! Стережіться, бідні метелики! А рюкзаки! Там, мабуть, харчів не на один місяць. Юні лівінгстони1, безперечно, збилися з путі, адже Африка у зовсім протилежному напрямку. Яке щастя для бегемотів і нільських крокодилів! Ви їх усіх переловили б.

Як у літературознавстві називається ця частина твору?

Чи красива мрія у Митька?

1 Від імені Лівінгстона Девіда – англійського мандрівника і дослідника Африки.

– Ну чого тобі? – насупився Митько.

– Мені нічого. Я думав, це вам буде приємно познайомитись із майстром велосипедного спорту міжнародного класу Василем Трошем. Звичайно, в майбутньому. (…)

– Ну от, коли станеш майстром, ми з тобою і побалакаємо, – пообіцяв я йому. Мені кпини цього типа аж ніяк не сподобалися. (…)

Він скочив на свій велосипед і за мить здимів, мов і не було.

– Неприємний суб’єкт, – поділився враженням про наше нове знайомство Митько.

Я заперечувати не став.

Потім хлопці добираються до бабусиної хати, по дорозі знайомляться з місцевим музикантом дядьком Гнатом і дідом. Трохимом.

РОЗДІЛ III

Озеро. Змії люблять сіно

(…) І ось уже ми йдемо, навантажені рюкзаками з їжею й усякою всячиною, туди, де за річкою шумить верховіття, де голубінь неба заглядає в синь лісового озера, де птахи радіють погожій днині, куди вабить нас вільне життя.

– А головне, – казав дорогою Митько, – ти завважив, яка бабуся? Ні слова не сказала. Інша вже почала б: “Ой, та куди ж ви йдете? Та що вам там потрібно? Не купайтесь, бо втонете! Та не ходіть у ліс, бо заблукаєте!” А моя – ні слова.

Так, – погодивсь я, – бабуня що треба.

– А що нам у селі робити? Хлопців тут малувато, та й ті всі заклопотані – то город сапають, то по господарству… А я, було, позаторік і собі спробував сапати, і що ж ти думаєш? Виполов якусь розсаду, а бур’яни полишив. Тут такі бур’яни ростуть, зовсім на бур’яни і не схожі. Подивишся – ніби якась городина, а воно ні, виявляється. Так мене після того й близько до городу не підпускали. Хотів дров нарубати – поліняка відскочила й по лобі мене як трахне! Тиждень із гулею ходив, а сокиру від мене ховати стали. Хотів навіть корову помогти доїти, так мало того, що вона хвицалась, як скажена, так іще й мою панамку зжувала.

То ж позаторік! Ти ще малий був. (…)

Проминувши поле, ми наблизились до річки. (…)

– Зараз беремо праворуч, – хвилин за двадцять мовив Митько, – і стежечкою до самісінького озера.

Тільки-но ми звернули, як навстріч, прямо на нас, із-за дерев вихопивсь велосипед, і хлопець, що сидів на ньому, гукнув знайомим насмішкуватим голосом:

– Гей, мухолови, з дороги!

Ще навіть не зметикувавши, що воно й до чого, ми швидко відскочили вбік і лиш устигли побачити, як промайнула мимо спортивна Василева майка.

Чим незнайомець не сподобався хлопцям?

– А щоб тобі колесо відпало! – кинув я вслід. – Ну чого він причепився до нас, Митю? (…)

Неподалік, на пагорбі, видніла якась безформна купа. Ми кинулись уперед.

– Та це ж курінь був! – перший здогадавсь Митько. – Ось і двері, – вказав на дві прихилені одна до одної палиці. – А от поруч і місце для вогнища розчищене.

– А сіна скільки! – радів я. – Та ж цей курінь відремонтувати – раз плюнути. І місцинка яка зручна. Цікаво, хто тут жив?

– Не підходь! – гукнув Митько і заходився бігати навколо купи паліччя й сіна, штрикаючи в неї з усіх боків держаком сачка.

– Що з тобою, Митю? – здивувавсь я. – Ти б відпочив!

– Нема! – вдоволено мовив приятель. – Тепер можна й ремонтувати.

– Чого нема?

– Змій! Вони, знаєш, як сіно люблять! Забереться й чекає, поки ти на неї сядеш. І все! Взагалі тут треба бути обережним, – говорив Митько, випорожнюючи рюкзак. Ліс усе-таки, хоч яка, а все ж глухомань. Як укусить щось чи що скоїться – до села бігти далеченько. (…)

Ми взялися до роботи, і за годину ніхто й не повірив би, що на місці нашого незрівнянного щодо зручності й природно-кліматичних умов куреня ще вранці було казна-що.

РОЗДІЛ IV

Таємничий і, бр-р-р-р, – який страшний. Хороший хлопець.

Нервові можуть далі не читати

Ми приходили до озера щодня. Набирали харчів, дорогою ганялись із сачками за всякими мушками і один за одним. Біля озера вилежувалися на сонці й купались у теплій воді. (…)

Але одного ранку відбулася подія, яка трохи змінила і наше життя, і наші подальші плани. Коли ми, як завжди, з галасом вискочили з-за дерев на берег, то побачили: в нашому озері купається якийсь хлопець. Нам це одразу не сподобалось, бо в ньому ми впізнали свого знайомого, майбутнього майстра спорту.

– Принесло ж сюди цього велосипедиста, – буркнув Митько.

Але той, уздрівши нас, хутко виліз на берег і весело загукав:

– Привіт дослідникам! І вам покупатися скортіло? Ех, водичка, що треба! Це вам не річка!

– Добридень, – озвались ми трохи спантеличено, бо наші з ним останні зустрічі не дуже схиляли до дружньої розмови.

– Та чого ви такі набурмосені обоє? Ще й досі сердитесь? А ви, я бачу, серйозно захопилися відловом комах. Ну що ж, заради миру – ось вам від мене подарунок, – він витяг із кишені штанів жовтий прозорий камінець. – Дивіться!

Ми з Митьком захоплено схилилися над Василевою долонею.

– Ух ти, це що?

– Не пізнаєте? Бурштин. Он бачите, ще й муха в ньому якась.

Справді, у жовтогарячому злитку застигла навіки маленька комаха.

– Ви знаєте, що таке бурштин? – вів далі Василь. – Це смола дерев, що пролежала в землі мільйони років і закам’яніла. От у Прибалтиці її повно, а в нас рідко трапляється. Так що ця знахідка – велика цінність.

– Ти що, її тут знайшов? – не повірив я.

– А де ж, по-твоєму? От у цьому озері. Хотів було у краєзнавчий музей здати, та передумав. Хай уже вам буде. Ви ж комах колекціонуєте. (…)

– Ну так от, хлопці. Озеро це незвичайне.

– Незвичайне? – пошепки повторили ми.

– Еге ж. Поганий поголос ходить про нього. Ви помітили, що сюди із села ніхто не потикається? (…)

– А тому, що в озері… – він стишив голос, – хтось живе.

Ми здригнулись.

– Авжеж, – вів Василь далі. – По ночах, правда, не часто, виє страшно і зітхає “о-о-о-ох” – аж мороз по шкірі. Сам чув. А вдень це вилазить. А може, й вилазить, та ніхто не бачив. Он там берег травою поріс, а коло нас пісок. Минулого року пастухи тут корів напували. Аж чують – телятко так жалібно мукнуло. Вони туди, а за телятком тільки завирувало. А на піску сліди здоровенних лап, мов од крокодила.

– Та що ти!

– Точно! Але це ще не все! Ходімте зі мною.

Ми наблизились до кількох сосен, що в цьому місці росли біля самої води.

– Дивіться!

На стовбурах видніли глибокі подряпини, кореневища двох-трьох дерев були підриті, луска від кори вкривала землю.

Заніміло спозирали ми цю картину.

– От і подумайте, хто б це міг бути. Ви знаєте що-небудь про Лox-Несс?

– Та щось таке чули…

– Це озеро в Шотландії. І живе там дивна і здоровенна тварина, от приблизно… Та не робитиму припущень. Це ще не доведено. Ну а тепер пробачайте, мені час. Бувайте! Ще побачимось. (…)

РОЗДІЛ V

Я вкриваю себе ганьбою. Великий зоолог

Хлопці вирушають до озера, мріючи про те. як відкриють для сучасної науки загадкову істоту.

(…) Запала тиша. Стало моторошно. “Ну чого ти!” – втішала думка серце, але воно не слухалось, билося дужче. Я підвівся і знічев’я почимчикував до води. Заспівати б якоїсь, бо надто вже тоскно.

Малюнок Оленки Пелешенко (11 років)

Ось як уявила юна художниця таємничу тварину в озері.

Мовчазний таємничий ліс оточував мене зусібіч. Величезні дерева казковими велетами заступали путь. Вмить я пройнявся відчуттям власної мізерності, й несподівані мислі зароїлись у голові: “Ну що я, – думалось мені, – у порівнянні хоча б із оцим деревом? Якась комаха! Л в порівнянні з цілим лісом? Якийсь мікроб. А в порівнянні із земною кулею?” 1 од цього мені стало гірко-гірко… І ще страшніше. Я мерщій почовгав назад, боячись зиркнути в сторону, і дививсь лиш перед себе, на прокладений моїм ліхтариком серед ночі промінь світла. А якщо тут і справді живе якийсь звір і зараз він чатує десь поруч? Згадались домівка, татусь, мама…

Я позіхнув.

– Рідна мати моя, – вичавив із себе якісь жалюгідні звуки, – ти ночей не доспала…

– Ух, – опустився я на землю, спертися спиною на курінь. – І я недосипаю, – позіхнув знову. – Вартую…

А що? Невідомо. А можна було б і доспати. От зараз заплющу на хвилинку очі. Отак. Як приємно… Ще трошки… – голова моя схиляється на груди.

Скільки так я просидів, не знаю, коли це:

– Ага! – чую сердитий голос. – Спиш, значить!

Спросоння схоплююсь на ноги і просто перед собою бачу розлючене Митькове обличчя. (…)

– Ну, пробач, Митю, – почервонів я. – Лиш на хвилинку присів. Маму згадав.

– Та згадуй собі кого хочеш! А на посту спати не смій! Хіба тобі можна доручити серйозну справу?! Маму згадав! Вона, бідна, й не здогадується, який у неї синочок. Іди спи, мамій. Я постою. Нічого не бачив?

-Ні…

– Звичайно, за спанням і дивитись нема коли.

Мені не було чого відповісти. Приголомшений, картаючи себе за негідний вчинок, я принишк у курені. Сонливість геть полишила мене. (…)

Докори совісті люто вгризались у мою душу, шматували її на дрібні клаптики. Зрештою, я не витримав.

– Митю, гукнув несміливо.

Відповіді не почув.

“Мовчить, – подумав я. – Ображається. Так мені й треба”.

Полежав іще хвилин п’ять, тоді вибравсь назовні.

Уже займалося на світ. Ледь куріло багаття, легкий вітерець колошкав сивий попіл. Згорнувшись калачиком, спиною до куреня, Митько солодко спав.

Малюнок Т. Чуприніної

Як тут передано стосунки між хлопцями? Які вони?

Я витягнув ковдру, обережно вкрив товариша й поліз усередину. (…)

Уранці, прокинувшись, ми побігли до озера вмитись. І тут Митько став мов укопаний, а я з розгону наштовхнувся на нього.

– Дивись, – тихо сказав він мені.

На вогкому піску коло самої води хижо вимальовувались відбитки здоровенних і страшних лап.

– Як у крокодила, – визначив я, нервово озираючись на озеро.

– Значить, не збрехав, – хрипко додав Митько.

Це дало поштовх до роботи Митьковому мозкові. (…)

– Треба нам книжки взяти в бібліотеці.

– Правильно, підемо завтра, наберемо – фантастику яку-небудь…

– Та ні, Сергію, я не про те. Книжки із зоології.

– Зоології? Ти що, здурів? Мало тобі колекції, мало тобі ботаніки, мало тобі нашої вчительки? Забув, як ти сам з її уроків тікав?

– Так то ж ботаніка.

– А зоологія, по-твоєму, краща? Я одного разу поглянув у підручник – там якісь кишковопорожнинні, гадюки – бридота одна! (…)

– Так до твого відома, зоологія – наука про весь тваринний світ. Отже, в ній ми обов’язково знайдемо щось підходяще і для пас, цебто про те, що живе в цьому озері. (…)

РОЗДІЛ VI,

Який проливає світло на наших пращурів і ще на дещо.

Ну й Митько!

– Скажіть, які молодці, – дивувалась бібліотекарка, коли ми втретє прийшли міняти книжки. – Цілими днями читають. А ви не перевтомитесь?

– Авжеж, молодці, бурмотів, виходячи з бібліотеки, Митько. – Стільки читати – з глузду можна з’їхати.

– Невже тобі нецікаво? – питав я.

– Цікаво. От тільки не звик я подовгу над книжками сидіти. Це ж подумати тільки – дев’ята за якийсь тиждень.

А на восьмий день вивчення зоології Митько висловив сміливе наукове припущення. (…)

– Слухай далі, – Митько перегорнув сторінку. – “Багато віків серед жителів східної частини Індонезії ходили легенди про страшних, ненажерливих драконів. Казали, що з пащ їхніх вилітає вогонь, а здобич вони вбивають одним поглядом злих очей.

Голландські вчені, котрі записали ці розповіді, звісно, не повірили в їх правдивість. Однак ученим здалося, що опис жахливих драконів нагадує давно вимерлих хижаків – динозаврів.

У 1912 році ці розповіді підтвердив один голландський льотчик. Він був першим європейцем, який на власні очі побачив драконів острова Комодо. Літак його здійснив вимушену посадку, і кілька місяців цей чоловік прожив буквально в оточенні гігантських химер. Однак його розповідям теж не повірили, бо льотчик повернувся звідти нібито з розладом нервової системи”.

– Я думаю! – жахнувся я.

– “Після Першої світової війни, – оком не зморгнув Митько, – вчені вирішили-таки до кінця розібратися у цій загадковій проблемі “динозаврів”. І, нарешті, в двадцятих роках нашого століття на острові Комодо Зондського архіпелагу було спіймано цього дракона. Ним виявилась гігантська ящірка, або ж варан. Не злякатись чотириметрового гіганта важко. Колір шкіри буро-чорний. З грізної ікластої пащі безперестанку вилітає яскраво-оранжевий роздвоєний язик, люто дивляться блискучі чорні очі.

Варан ступає сильними лапами, тіло його піднято над землею, волочиться лише хвіст. Сила в цьому хвості страшна. Дослідники бачили, як одним ударом варан збиває кабана, валить з ніг оленя”.

– От би й собі там побувати, – в захваті мовив я.

– “Гігантський варан, – не звернув на мене ніякісінької уваги Митько, – був відомий ученим з палеонтологічних знахідок” (палеонтологія – це наука, що вивчає викопні організми), е-е, “знахідок в Австралії, в шарах мезозойської ери. Вважалося, що вій повністю вимер теж більше ніж п’ятдесят мільйонів років тому”.

Ти можеш заперечити, – вів далі Митько, – он де той Зондський архіпелаг і Мозамбікська протока. Мовляв, там є умови, щоб зберегтися кому завгодно. А між тим ось у басейнах рік Волги, Дону й Уралу живе невелике, завбільшки як щур, звірятко – хохуля. Так оця сама хохуля – давній за походженням вид третинного періоду, що зберігся до наших днів. І, нарешті, лохнесське чудовисько, про яке ми вже прекрасно знаємо, у Шотландії. А це набагато північніше від України.

От які факти знайшов я за ці дні. А скільки, певно, ми ще знайдемо!

– Так ти хочеш сказати… – скочив я на ноги.

– Так, Сергійку. Саме це я і хочу сказати. У нашому озері живе давній звір, якого, може, вважають за давно вимерлого. Адже і озеро наше давнє, про що свідчить отой шматочок бурштину. Поглянь лише на карту палеозойської ери. Дивись, тут і звірозубий плазун, і хижий диноцефнл. Та що там казати! А от карта мезозою. Дивись: у наших краях якраз море межує із сушею. А може, на місці нашого озера саме було доісторичне прісноводне болото? Тож тут міг жити хто завгодно. А скільки довкола нашого озера папороті, ти помітив?

Мені од усього цього аж дух перехопило. (…)

М. Приймаченко. Болотня звіряка Добра чи лиха ця тварина? Що “розповідає” про неї художниця?

Як можна назвати емоційний стан друзів у такі хвилини?

* * *

Ото життя пішло в нас!

Удень ми тільки й сиділи над книжками, сперечались, робили різноманітні припущення і бігали до бібліотеки, а надвечір рушали до нашого озера.

Палеозойська, мезозойська ери, карбонський, пермський, юрський, тріасовий періоди дивилися на нас зі сторінок томів викопними потворами, а ми намагалися вичитати, вгадати, хто з них був пращуром нашого озерного жителя. (…)

Якось, коли ми прогулювались берегом, Митько сказав:

– Ти знаєш, що мені спало на думку?

– Що?

– Село наше зветься Юрківкою через те… Ну, бо від юрського періоду.

– Ти, Митю, мабуть, уже зовсім здурів. Завчився.

– Точно-точно, якийсь зв’язок тут є.

– І хто ж, по-твоєму, так його назвав?

– Люди, які раніше тут жили.

– Коли раніше, в юрському періоді? Тут самі ящери тоді жили. Мабуть, ящери його так і назвали, правда? Хай, думають, раз ми живемо в юрському періоді, то й село, що тут буде, зватиметься Юрківкою. Приїде колись сюди Митько, нас добрим словом згадає. Так?

– Смійся, смійся…

– Та ти не переживай, Митю, – заспокоїв я його. – Ти знаєш, що я придумав? Назвати оцього-от, – показав на озеро, – котрий отут живе, Митькозавром. На твою честь.

От здорово! – зашарівсь Митько. Але тут же запитав: – А чому саме на мою? Адже ми з тобою разом, гм… працюємо.

– Але ж головний у нашій експедиції ти.

– Е, ні, я не згоден. Хай буде… Хай буде, скажімо, Митькозавр Стеценка із Юрківки. Ой, дивись…

За три кроки від нас безладно лежало кілька воронячих пір’їн, і біля самої води знову чітко вирізьблялись на піску таємничі сліди.

– А вранці їх не було, – згадав я. – Отже, воно вилазило вдень.

– Та ще й ворону зжерло, – підхопив Митько.

РОЗДІЛ VII

Операція “Курка” провалюється разом із ділом Трохимом

– Я колись книгу читав, – задумливо сказав увечері Митько. – Так там писалося про те, як на тигрів полюють. Мисливець прив’язує до дерева козеня, а сам сидить у засідці. Козеняті хочеться додому, воно бігає круг дерева на прив’язі й жалібно мекає. А десь поблизу гуля собі тигр. Він чує – хтось мекає, і думає: “Це, мабуть, козеня. Піду-но я його з’їм”. От він біжить до дерева, а мисливець із засідки ба-бах! Тигр – догори лапами, а щасливе козеня відпускають додому.

– А деякі племена, – на льоту вловив я Митькову думку, – риють на стежці, якою звірі ходять на водопій, здоровенну яму, а іноді ще й вбивають у дно загострену вгорі коляку, а яму прикривають гілками і листям чи піском. Іде собі якийсь лев чи хто, ступив на гілки і – готово!

– Думки читавші – радо згукнув Митько. – Ми ці обидва способи поєднаємо.

– А козеня де взяти?

– Ото ж бо, – спохмурнів він. – Козенят я тут не бачив. Кози є, але ж кози ніхто не дасть. А може, – проясніло його лице, – мотузку на роги та в ліс, а вранці відведемо назад?

– Е, ні, я не згоден. Я вже якось у дитинстві пробував визволяти козу, так вона за мною гналася хтозна-куди. Та ще й у ліс її тягти… Вона ж не дурна.

– Твоя правда, – скрушно хитнув Митя головою, але по тому як він стрепенувсь, я одразу ж здогадався: є ще одна ідея. (…)

Довірливо дивлячись мені в очі, Митько запропонував:

– А якщо ми прив’яжемо тебе?

– Тобто як це? – вибалушивсь я.

– Мотузкою, як же ще! А де взять її – я знаю. У клуні висить. (…)

– Ти що, жартуєш! – не повірив я власним вухам.

– Та які жарти? Чим ти гірший? Мекатимеш потрошку, здалеку й не видно, хто це. Може, воно вилізе з озера, щоб роздивитись. Га? І якраз у яму втрапить. А ми вже вириємо, постараємось.

– Та ти, мабуть, сказився, – обуривсь я, доп’явши, що Митько й не думає жартувати. – Чим я гірший за якусь там козу? А чим ти гірший? Навіть кращий, розумник такий! Мене! До дерева! Мотузкою! А як воно ззаду підкрадеться чи збоку? Ти подумав? Себе прив’язуй!

– Хай буду я, – хоробро погодивсь Митько. – Я не якийсь там егоїст. Я згоден. Хоча, ти знаєш, мені здається, можна і не прив’язувати. Козу – інша справа, вона втекла б. А мене можна не прив’язувати. Я і так посиджу.

– Та гаразд уже, – охолов я. – А чому обов’язково комусь із нас?

Може, курку? Нічим не гірша. Ворон же воно хрумає!

– Молодець! – вигукнув Мятько. – Звичайно, курку! І мороки набагато менше. – І по хвильці додав: – Та й безпечніше.

Курка, яку ми наділили довір’ям виступити в ролі кози, розуміла, що питання про її життя чи смерть стало руба, і чинила шалений опір. Вона бігала зі страшенною швидкістю по дворищу, несамовито кричала і била крилами. (…)

Нарешті хлопці зловили курку.

Малюнок Оленки Пелешенко Який характер у цього птаха? Чому ти так вважаєш?

* * *

– Ну що, Митю, може, вистачить? – я стояв по пояс у щойно виритій ямі і втирав чоло.

– Та де там вистачить? Йому звідси вилізти – все одно, що тьху! До речі, оті варани, що я тобі казав, вони навіть на нижні гілки дерев залазять і хапають мавп.

– Нічого собі новину ти приберіг, – пощулився я. – Заспокоїв. Що ж нам тепер, десь у верховітті жити? Гніздо собі, може, звити чи дупло видовбать?

– Та він на людей побоїться…

Побоїться! Бачив, лапища які. Та йому людину ковтнути, що собаці гавкнуть. А до нас хто в курені жив? – промайнув у мене жахливий здогад. (…)

Роботу закінчили аж надвечір, бо Митько наполіг, щоб вибрану землю однести геть, “інакше воно здогадається, що раз є купа землі, мусить бути і яма”.

– Ху, ну й ну, – стомлено хитав я головою, дмухаючи на стерті долоні.

– Ямка – будь здоров! Хоч слона лови. От іще кілка треба вбити.

Та ти що – кілка! Воно ж загине, а нам потрібне жив”. (…)

Ми витягли птаху з мішка й прив’язали мотузкою до дерева. Однак курка, стомлена вранішніми переживаннями або ж здогадавшись, що служить приманкою, кудкудакати не хотіла.

– Ти бачив таке? – дратувавсь Митько. – Вона вже заніміла, як до діла дійшло. Ну, квокчи ж, ну, ну, отак-от: кво-кво-кво-кво. (…)

Перестань. У неї і так психічна травма. Хай заспокоїться, а тоді, може, й заквокче. Однак не завадило б і повечеряти.

Звичайно, – згодивсь товариш. Що то нам Бог послав, точніше, бабуся підкинула?

Бабуся підкинула! Інакше й не скажеш. Ми, що мріяли готувати смачну поживну юшку, їсти смажену рибу, виловлену власними руками, тепер змушені запихатись пирогами з квасолею. Яка юшка! Яка риба! Події останнього часу стали розвиватися з такою швидкістю, що навіть вудки закинути – і то не було вільної хвилини.

– А хто обіцяв юшку в казанку над полум’ям? усе ж запитав я в Митька.

Той невдоволено зашурхотів соломою:

– Овва! Юшка! Ти ж бачиш, що робиться. То в село, то із села, то в бібліотеку, то на озеро. То курку кради, то яму рий. Ніколи й угору глянути. (…)

Тим часом споночіло. (…)

– Швидше б ми його побачили, – мовив Митько, а то прив’язані до цього куреня, як та курка до дерева. До речі, вона так і не думає квоктати.

– Хай собі.

– Скоріше б воно вже вилазило. Стривай-но, – стишив Митько голос. – Диви… (…)

– Та це ж людина! – вигукнув я, але було вже пізно: чоловік, зойкнувши, повалився вниз.

– От лиха година! – крикнув я, – вискакуючи з куреня. – Хто це? Що з вами? Ви цілі?

– Та здається, – озвався сердитий голос діда Трохима, і над краєм ями з’явилась його голова. – От чортяка, – мовив дід, ви лізши нагору. – Мало в’язи не скрутив. І хто його таке ямище вирив?

– А це, дідусю… – почав був я, але побачив, як Митько показує мені кулака, і зрозумів, що дідові й справді ні до чого знати правду.

– Це, дідусю, – пробелькотів Митько, – ми й самі не знаємо хто. То не було, а то враз з’явилась. І навіщо це хтось вирив, поняття не маємо! Ще й таку здоровенну. Ти не знаєш, Сергію?

– Ні-і.

– От біда, – зітхнув дід. – А бабуся ж вам молочка передала. Так оце й вилилось усе.

– Молочка, – облизнувсь Митько. – І багато?

– Повний бідончик.

– А може, не все вилилось?

– Та ні, все.

– Жаль, – гірко зітхнув Митько. – Ех, якби знати, хто це, – нещиро правив далі. – Я йому б…

– Авжеж, – хитав головою дід. – Ну як вам тут, добре? – цікавивсь, прямуючи до куреня.

– Добре, дідусю. Може, ви лимопаду хочете? – піддобрювались ми.

– Ні, дякую, не хочу. А от водички випив би. Є у вас водичка?

– Є, дідуню, ось, – мовив я, зачерпнувши кухлем з відра.

– Спасибі, – лагідно подякував той. – Ну, а лопатка вам уже не потрібна?

– Лопатка? – зашарівсь Митько.

– Еге ж, лопатка. Он вона й лежить.

– А Й справді, лопата, – дурнувато гигикнув я.

– Ато бабуся шукала сьогодні. А лопата, бач, у вас. Ви, мабуть, черви копали?

– От-от, черви. На риболовлю, – випалив Митько.

– Ну й багато вловили?

– Та ні, не дуже, щось кльову не було.

– А оце ще й курка пропала. Чи вкрав хтось, чи собака який придушив.

І саме в цей момент капосна курка, що, мабуть, задрімала під деревом, мовби почула, що йдеться про неї, і стала несамовито квоктати.

– Ти бач, – наче не вірячи власним вухам, дивувавсь дід. – Здається, курка.

– Курка, дідуню, курка, – хутко запевнив його Митько. – Ми оце прийшли із села, бачимо – бігає отут. Так ми її до дерева прив’язали.

– Ой-йой, це ж куди забігла! – розвів руками дід. – Якось віддав я сестрі котика свого на кілька днів, а сестра живе кілометрів за п’ятнадцять од Юрківки. Сіла, значить, на автобус і поїхала. Коли це минає неповний тиждень, чую – нявчить щось уранці під дверима. Глядь – а то Мурчик мій. Набридло, видно, у сестри, то він до мене й прибіг. А “ще, значить, і курочка так само. Полюбила вас кріпко, видать. То ви її завтра принесете?

Як ти думаєш, дід Трохим справді повірив хлопцям?

– Принесемо, принесемо, – спантеличено запевнили ми.

– І лопатку тоді я сьогодні брати не буду, бо ж ви, мабуть, і яму хочете закидать, а то ще втелющиться хтось ізнов та в’язи скрутить. А я вже піду. (…)

РОЗДІЛ IX

Таємниця лісового озера

Після того випадку Митькозавр більше не з’являвся.

– Може, він потонув, – висловив я припущення, але Митько так на мене поглянув, що я в ту ж мить пройнявся вірою у вічне існування цієї тварини.

У нашому житті ніяких змін не відбулося. Ми, як і раніше, сиділи за книжками, доводили один одному свою точку зору і майже щодня ночували в курені. (…)

– А що, якби ми його справді побачили? – якось запитав я.

Ми сиділи біля нашого куреня і дивились, як ніч спадає на ліс.

– Треба було б спробувати спіймати, – рішуче відповів Митько.

– Скоріше воно тебе спіймає.

– Тоді хоча б сфотографувати. (…)

– Потім здати фотографію до Академії наук з описом усіх наших пригод. Класифікувати його за фотографією – це неважко. Оце було б відкриття! (…) Уявляєш, вмикає наша Ірина Семенівна радіо, а там: “Урядове повідомлення: учні шостого “Б” класу середньої школи міста Києва Дмитро Омельчук і Сергій Стеценко в результаті тривалого пошуку…” (…) Може, ще й по медалі. (…) Мабуть, “За відвагу”.

– “За відвагу”? Яка ж у нас відвага? От скажи мені, було таке, щоб ти, поки ми отут, дуже-дуже боявся? Так боявся, щоб аж коліна трусились. Було?

– Було, – сказав Митько. – Коли булькало.

– Так ти ж іще й лізти хотів туди! Я тебе ледве втримав.

– Лізти хотів, але боявся – страх один.

– І я боявся. Аж тремтів.

– Тихше, Сергію, – почув я шепіт друга. – Здається, там он… Диви…

Я мерщій обернувсь і теж вловив якийсь неясний рух. Коло самої води.

– Хапай ліхтарик, – зашепотів Митько, – тільки не вмикай, щоб не побачило світла. За мною! (…)

На слабких ногах виваливсь я із кущів, натис на кнопку ліхтарика й завмер. (…)

Водою пливло щось надзвичайне, неймовірне і дуже доісторичне. Це я зрозумів одразу. На поверхні видніла лише голова, але що то була

За голова! (…) Ось потвора повернулась до нас, і блимнули червонясто два великих ока. Між ними стирчав хижий ріг.

З напіврозкритої пащі виглядали гостренні білі зуби.

Ураз схотілося мені опинитися десь далеко-далеко – в селі чи й у самому Києві, і я мимохіть позадкував до кущів, з-за яких так необачно вискочив секунду тому.

– У-у-у-у, – люто завила мордяка і стала наближатись. (…)

І ми вже було кинулись бігти, коли це Митько вкляк на місці.

– Ні! – мовив він, важко переводячи дух. – Ні! Крім нас же, ніхто його не бачив… Я не побіжу! Щоб потім розказати!.. Яке воно…

– У-у-у-у! – ревонуло страхіття ще раз.

– А! Лякати! То ти нас лякати! – несподівано заверещав неприродно тонким голосом Митько і, окинувши поглядом берег, вхопив каменюку і пожбурив нею в оту голову. (…)

Четвертим чи п’ятим каменем він таки влучив у голову. Щось у ній голосно тріснуло, і… ми побачили, що ріг, отой страшний ріг, який стирчав між очей, зламався.

– А-а-х-х! – тільки й мовив я. – Оце удар!

Із тварюкою в цей час діялося щось дивне. Вона смикнулась в один бік, у другий і пішла під воду.

– Втекла! Втекла! – радо підстрибнув я.

Проте вода там, де зник Митькозавр, хлюпала й булькала, і ми зрозуміли: звір лише пірнув. Ось голова його знов з’явилась на поверхні й раптом людським голосом загорлала:

– Рятуйте! Рятуйте! Тону! (…)

– Василь? – безтямно глянув я на друга, проте одразу ж здогадався: – Воно його проковтнуло! Живого!

І тут я побачив, що Митько підбіг до води.

– Куди ти? – зойкнув я. – Воно ж і тебе…

– Ти що, не зрозумів іще? – сердито гукнув він. – Це отой велосипедист. Присвіти-но мені, – і кинувся в озеро.

Я примостив ліхтарика так, що промінь його висвітлював арену подій, і я теж шугонув слідом і поплив.

Вода попереду аж клекотіла.

– Ой, помо!.. Поможіть! Я більше не буду! – захлинавсь один голос. І тут же йому вторував Митьків:

– Та не хапай! Не хапай за шию! Кому кажу! Стягай з нього це опудало, закричав Митько мені, – бо втоне. Знизу підважуй!

Я вхопивсь обіруч за ту страхітливу голову – під пальцями відчув цупку тканину, – проте звільнити Василя ніяк не міг. Тоді я піддів рукою знизу і, намацавши якийсь пасок, що стало сили рвонув за нього. Пасок відірвавсь, і опудало потвори легко одлетіло геть. А втім, це вже було ніяке не опудало – зіжмаканий фарбований брезент і потрощене паліччя каркаса. Дерев’яні шипи повідлітали, зуби відклеїлись.

То вже було ніщо – мотлох, сміття.

Тим часом ми мало-помалу наближались до берега. Ось ноги мої вже торкнулися грунту, і ми з Митьком під пахви витягли Василя на сухе.

Чи правильно зробили друзі в цій ситуації?

Малюнок Т. Чуприніної

Схлипуючи, він попаливсь на пісок і очманіло поводив туди-сюди безтямними очима.

– Догрався? – мовив Митько, схрестивши на грудях руки. – Пустунчик!

Василь щось белькотів, раз у раз пускаючи з рота фонтанчики. Видно, він здорово наковтався води.

– Ря-ря-ряту-уйте! – проквилив, зрештою, перше розбірливе слово.

– Та вже ж урятували, – відповів я. – Чи тебе ще в село віднести?

– Hi-і, в с-село не треба, – цокотів той досить жваво зубами. – Я с-сам.

– Ну і чого ж ти домігся цим маскарадом? спитав Митько.

– Я хотів вас налякати, – схлипнув Василь, – та в ременях заплутався.

– Ха! Налякати! – гордо мовив я. – Ми не з лякливих, правда, Митю?

– Еге, не з лякливих, – протягнув Василь. Він іще не зовсім оговтався. – А каністри хто злякався?

– Якої каністри?

-І слідів.

Та яких слідів? – насторожився я.

– Дивіться яких! – він важко відліз навкарачках у бік, понишпорив у темряві, повернувся з якоюсь дерев’янкою і з розмаху вдарив об пісок. – О! І о! І осьо!

Усюди, де опускалася та дерев’янка, з’являлася сліди, такі знайомі сліди Митькозавра.

– То це ти? Це ти ставив оті сліди? – скрикнув я, дивлячись, як під ударами дерев’янки гине наша мрія про велике відкриття.

– А хто ж, по-вашому? Звичайно, я. Вирізав із корча оцей-от слід і ставив час від часу. А ви й повірили, дурні голови! І бурштин вам подарував, – у сестри з намиста зняв. Та то і не бурштин зовсім… І дерева граблями подряпав, і вороняче пір’я поклав. І в тромбон дудів, – Фа-Дієзів, а ви й не впізнали. А бульбашки пам’ятайте? Так то я прив’язав до дірявої каністри каменюку і пожбурив у воду. От вона й булькала. Сам я тоді в кущах сидів і од сміху помирав. “За ногу вхопить!” Хто? Каністра за ногу? Ха! А вони щось там шукають, до бібліотеки бігають.

Легка тінь нашого Митькозавра змигнула востаннє перед моїми очима і зникла назавжди.

Василь закашлявся і знов пустив ротом фонтанчик.

– А здорово я вас, га, у дурні пошив? А ви й клюнули.

– Ах ти ж… Ах ти ж брахіцефал, – засичав я, підступаючи до нього. – Ах ти ж виплодок нещасний. То ти нас дурити здумав! Ану, Митю, давай-но виб’ємо йому бубни!

– Та кинь, Сергію, – озвався Митько. – Давай краще подякуємо йому, – мовив раптом.

– Подякуємо? – дурнувато гигикнув Василь. – За що подякуєте?

Я теж здивовано зиркнув на Митька.

– Васю, – почув я голос мого друга. – А що ти знаєш про стегозаврів?

– Стегозаврів? – перепитав той.

– А про археоптерикса?

– Кого-кого?

– А про індрикотерів? – не став навіть повторювати Митько.

– Та йди ти із своїми птеріями.

– Так от, Васю, ми тобі вдячні, Васю, за те, Васю, що ти влаштував нам такі чудові канікули. Ми, Васю, відкрили для себе такий світ, якого тобі, Васю, і не снилося. Ти сказав, що пошив нас у дурні. Ти, Васю, коли хочеш знати, сам себе пошив у дурні. (…) От за це й спасибі тобі, Васю, – не звернувши уваги на цей застережливий вигук, закінчив Митько. – Ходімо, Сергію.

І ми пішли. А Василь лишився па піску – мокрий і жалюгідний.

Ніхто з нас не зронив і слова, та чи й була в них, у словах, якась потреба? Ось-ось уже мав спалахнути обрій там, де сходить сонце. (…)

“А колекція? – нараз виринуло в моїй пам’яті. – А як же колекція? Але ж у нас попереду ще півліта, – тут же заспокоїв я себе. – Ще цілий місяць. Теж, мабуть, не менш цікавий і переповнений новими подіями. І взагалі, у нас попереду ще дуже багато цікавого, і завжди так буде, поки ми з Митьком”.

Поки ми з Митьком…

“Життя людське завмерло б на одній точці, якби юність не мріяла” (К. Ушинський).

Подумаймо разом

Переглянь ще раз поетичні рядки В. Симоненка на початку третього розділу. На твою думку, чому автор називає читачів “Колумбами й Магелланами”? Довідайся з додаткових джерел (енциклопедії, Інтернет) про цих мореплавців Чи вразили тебе їхні біографії? Чим саме? Чи могли б вони досягнути чогось, якби не були наполегливими, цілеспрямованими, рішучими? Як ти вважаєш, чи такими постають Митько і Сергій? Які риси характеру треба розвивати в собі, щоб мрії здійснювалися?

Постійно пізнавати, відкривати довколишній світ – що може буї и привабливішим, цікавішим і романтичнішим?

Чи знаєш ти, що…

Українська земля має багато свідчень давноминулих епох. Не всі вони ще відкриті, копіткої та наполегливої роботи вистачить не на одне покоління археологів, істориків, лінгвістів.

Світовою пам’яткою древньої культури в Україні є Кам’яна Могила, розташована біля м. Мелітополя, відкрита науковцями наприкінці XIX ст., але по-справжньому досліджувана лише наприкінці XX ст. Нині тут знаходиться Державний історико-археологічний музей-заповідник “Кам’яна Могила”, в якому охороняється і досліджується величезна кам’яна гора діаметром майже 3 км, а висотою 12 м, що має безліч гротів, печер, упадин, тріщин. Найцікавіше що в них виявлено багато давніх написів, піктограм, які ще нікому не вдалося розшифрувати. Тому про них можна робити лише здогадки, висувати сміливі й сенсаційні гіпотези. Наприклад, про прямий зв’язок із однією з найдревніших і найрозвиненіших світових цивілізацій – шумерською…

Чи майбутні дослідники Кам’яної Могили можуть бути схожими на Митька і Сергія? До речі, таким дослідником можеш стати і ти, якщо дуже-дуже захочеш…

Аналізуємо текст

1. Чого більше у повісті: діалогів чи описів, розповіді? Можна її перетворити на драматичний твір? 2. Які герої є головними, а які другорядними? 3. Чи швидко розвивається сюжет? Він постійно напружений? 4. Який епізод є кульмінаційним? 5. Визнач жанр цього твору. Які його ознаки враховувалися? 6. Чи можна назвати твір пригодницьким і чому? 7. У ньому є щось романтичне? Що саме?

Міркуємо над прочитаним

1. Який епізод тут є поворотним: коли хлопці одержали завдання на літо, коли приїхали в село чи коли вперше зустріли Василя? 2. Що керувало друзями при прийнятті рішення підстерегти загадкову химеру – бажання здивувати однокласників чи допитливість? Чому ти так вважаєш? 3. Чи справжні друзі Митько і Сергій? Аргументуй відповідь. 4.Охарактеризуй Василя. 5. Чому провалилася операція “Курка”? 6. Чи справді було за що дякувати Василеві?

Завдання додому

1. Поміркуй, чи важливий для сучасної людини романтичний порив, уміння фантазувати, уявляти? Аргументуй свої міркування. 2.Пригадай якісь випадки зі свого життя. Розкажи про них своїм однокласникам.

Радимо прочитати: І. Багмут. “Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим”; Ю. Хорунжий. “Мелодії кам’яної гори”; відвідати: музей-заповідник “Кам’яна Могила” (м. Мелітополь Запорізької обл.).

ПОВТОРЮЄМО ТА УЗАГАЛЬНЮЄМО

1. Який твір називається повістю? Чим цей жанр відрізняється від оповідання?

2. Які з прочитаних тобою додатково творів є пригодницькими? Аргументуй свою думку.

3. Чи є підтекст у повісті “Митькозавр із Юрківки…”?

4. Хто є оповідачем у кожному з вивчених творів? Яку участь він бере в описаних подіях?

5. Які ситуації в повісті “Тореадори з Васюківки” кульмінаційні?

6. З якого твору цей уривок: “Він почав бігти, по-моєму, ще в небі. Бо коли ноги його торкнулися землі, він уже щодуху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То був наш єдиний порятунок. Ми з розгону влетіли в ставок, здіймаючи цілі гейзери води й грязюки”?

7. Як зветься головний герой “Звуку павутинки”: Ява, Сергій, Микола, Льоня, Олесь?

8. Яка назва села, куди поїхали на канікулах Сергій і Митько?

9. Хто назвав свого собаку Собакевичем?

10. Чий твір із відомих тобі дитячих письменників включено до Особливо почесного списку Г. X. Андерсена?

11. На твою думку, що керує поведінкою Павлуші та Яви в різних ситуаціях – прагнення пригод, весела вдача, бажання звернути на себе увагу, допитливість, доброта, винахідливість, розум, відповідальність, чесність..? Доведи думку конкретними прикладами з тексту. Можеш використати епізоди, які прочитані додатково.

12. Як ти вважаєш, чи щасливі люди, які вміють почути звук павутинки?

13. Як ти розумієш епіграф до повісті “Звук павутинки”?

14. Чи дотепна повість “Митькозавр із Юрківки…”? Чим саме? Які епізоди особливо смішні? За допомогою яких художніх засобів автор їх створив?

15. Який персонаж подобається найбільше і чому? Чи не нагадує він тобі друга, однокласника, знайомого? Чим саме?

Дискутуємо

1. Який, на твою думку, твір найромантичніший – “Тореадори з Васюківки”, “Звук павутинки” чи “Митькозавр із Юрківки…”? Доведи свою думку.

2. Хто з героїв цих творів найсміливіший і найнаполегливіший у досягненні своєї мети? У чому це проявляється?




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

МИТЬКОЗАВР ІЗ ЮРКІВКИ, АБО ХИМЕРА ЛІСОВОГО ОЗЕРА – ЯРОСЛАВ СТЕЛЬМАХ – ПРИГОДИ І РОМАНТИКА