Home ⇒ 👍Підручники ⇒ Вільшаний король – ЙОГАНН ВОЛЬФГАНГ ГЕТЕ 1749-1832 – ПРОСВІТНИЦТВО

Вільшаний король – ЙОГАНН ВОЛЬФГАНГ ГЕТЕ 1749-1832 – ПРОСВІТНИЦТВО

Літературознавчі дослідження, що з’явилися в Україні з часів виходу двох попередніх випусків матеріалів до вивчення літератур Сходу, засвідчили помітні зміни у сприйнятті Сходу. Цьому сприяв і т. зв. “академічний орієнталізм”: “розширення Орієнту далі на схід у географічному плані й далі назад у хронологічному істотно розхитали… завалили його біблійну конструкцію, – пише Є. Саїд., – …зрозуміти як слід Європу стало означати також зрозуміти об’єктивні відношення між Європою та її власними раніше недосяжними хронологічними і культурними кордонами”.1Непоодинокі сліди живучості європоцентризму неспроможні поставити під сумнів істинність міркувань М. Конрада та інших учених про світовий літературний процес. Неусвідомлені звички світосприйняття і мислення, які, як зазначає відомий російський індолог С. Сєрєбряний, склалися в гуманітарних науках в радянські часи, нагадують про себе поворотами і “розворотами” думок, витворених моделей. Неабияк позначилася на висновках учених сегрегація наукових дисциплін.2 Нові відтінки в погляди на літератури Сходу і Заходу вносять і спроби визначитися в спостереженнях про “долю цивілізацій”, конфронтацію чи діалог між ними, викликані процесами глобалізації і неоднозначним ставленням до Сходу (з одного боку стверджується, що “багатоманітність, багатоликість світу – не менша цінність, ніж його єдність,” з другого – що думки про уніфікацію, “універсальність”, “інтеграцію” та навіть “діалог цивілізацій”, між якими немає нічого спи юного, – виключені”).3

Для українського літературознавства Схід став часткою реальності, інтерес до якої повсякчас зростає. І якщо на початку XIX ст. він проявлявся найчастіше в прагненні осмислити його романтичний образ, то з II пол. XIX – до початку XX ст.- пізнати самих себе. Це проявилося в грунтовних дослідженнях М. Драгоманова, І. Франка, А. Кримського, О. Колесси. “Література між двома світами”, як охарактеризував українську Л. Рудницький, чинники географічні, історико-релігійні спричинювали неабиякий інтерес до культурних цінностей народів Сходу. Нерідко інтерес до нього пов’язують із появою Бенфеєвої передмови до “Панчатантри”, що, по суті, започаткувала низку нових літературознавчих і мовознавчих студій у світі. Проте віднайдені в архівах ЦНБ ім. Вернадського рукописи, “старі”, в основному XIX ст. періодичні видання, каталоги, видані або записані “від руки” дають підстави стверджувати, що зацікавлення Сходом, зокрема давнім, (“прологом” за М. Конрадом) в Україні викликане не тільки необхідністю “знати його для розуміння наступного” (періоду – Л. П); “в ньому (пролозі – Л. П), – писав автор, – зав’язка усього того, що потім розвивається”,5 але, не менше, – потребою знати власну історію.

“Ми вважаємо, – писав О. Котляревський, що стосовно Сходу варто обмежитися племенами нам спорідненими, тобто Індією та Персією, вилучивши їх із курсу, ми…вилучаємо період доісторичний, без чіткого розуміння якого не можливо йти далі…”6 Можна припустити, що й ті перші переклади (наприклад, створена в Ассіро-Вавілонії в 674 р. до н. е. повість про Акира Премудрого й перекладена на Русі),7 чи переробки численних пам’яток фольклору й літератури країн Азії й Африки (зокрема Єгипетський, Скитський патерики, єгипетський список “Олександрії”),8 що були популярні на Русі уже в XI ст., як і інтерес до індійської “Панчатантри” (про неї В. Маслович пише ще 1816 року, задовго до німецькомовного перекладу Т. Бенфея у праці “О басне и баснях разных народов…”), були викликані не лише прагненням перейнятися образом Сходу. Упродовж усього XIX ст. два рівні пізнання його (чисто любительський і науковий) в Україні переплітаються і взаємодоповнюються. Робота сходознавчих наукових осередків Харкова, Києва, Одеси, Львова забезпечувалася новими (як оригінальними, так і перекладними) творами. Наприклад, появою в Києві грунтовної (125 сторінок) праці Ф. Деларю “Очерк истории поэзии древних индусов”, у якій автор аналізує веди і пурани, епоси “Магабгарата”, “Рамаяна”, “Панчатантру”, твори Калідаси і Сомадеви, лірику Бгартрігарі; одного з перших перекладів казок “Панчатантри” теж у Києві. Промовистим фактом є, як на мене, існування грузинської книгозбірні класичної та нової літератури в бібліотеці Київської духовної академії.

У 1864/5 навчальному році Рославський-Петровський, читаючи у Харківському університеті спецкурс “До історії головних народів Давнього Сходу та їх цивілізації”, значне місце відводив аналізові поезії Давнього Єгипту. Інтересом до культури ассірійців і вавілонян відзначені видані в Києві праці П. Лукашевича, Візантії – Завадського-Краснопольского. Скупі рядки енциклопедичних видань9 Та окремі публікації10 не розкрили змісту наукової спадщини О. Коцейовського – одного з провідних у Росії початку XX ст. єгиптологів, чиє ім’я називають поряд із всесвітньовідомим Б. Тураєвим. Він один із тих, хто ще 1917 року дешифрував і переклав 300 давньоєгипетських написів, прокоментувавши їх. Як і побудована на іншому, перському матеріалі праця Ф. Корша “Римская элегия и романтизм: связь персидской суфийской поэзии и романтизма западных литератур” чи його ж “Нарис перського віршування” (1901), вони і по сьогодні не втратили свого значення. На жаль, брак належної інформації про більшість із них позначився на присутності (відсутності) їх в українському літературному процесі. Однозначним є те, що ціла низка виданих досліджень з проблем міжлітературних зв’язків вимагатиме істотних уточнень.

Невипадковий фактичний матеріал, на який ми натрапляємо при вивченні історії своєї літератури, ставить під сумнів деякі висновки виключно цікавої праці Е. Саїда, зокрема й про те, що Схід на цьому етапі поставав для європейської культури “такою собі штукою, створеною і почасти прихованою сутністю протилежного змісту”, що допомагала “краще реалізувати свою ідентичність” (1, 14). Грунтовні дослідження М. Драгоманова, А. Кримського, М. Грушевського, М. Возняка пов’язують його із спричиненими різними факторами процесами взаємообміну та пізнання, а впродовж усього XIX – аж до початку XX ст. і непоодинокими ситуаціями, в яких література “шукала шляхів протистояння кризі людського і національного духу”,11 утверджувала себе.

Як свідчать систематичні каталоги, наприклад, Київської духовної академії, університету Св. Володимира тощо, бібліотеки володіли усіма найголовнішими (як іноземними, так і російськомовними) виданнями, що стосувалися історії літератур Сходу і світової зокрема (в т. ч. й працями Ф. Фортунатова, напр., “Древнеарабская поэзия и ее критика” В. Розена, Жаррі де Мансі, А. Цагарелі, Ф. Корша, О. Кірпічнікова, А. Хаханашвілі та ін.) Особливий інтерес привертає до себе “История литератур всех известных народов от древнейших до новейших времен (Спб 1860), яка відтворювала тогочасний погляд на світову літературу.

Сучасна концепція грунтується на усвідомленні її як “певного цілого, що перебуває в безперервному процесі становлення і розвитку і стосується всієї літературної історії людства, починаючи від її витоків”12. Літератури Сходу – її органічна складова.

Мета, завдання, структура цього видання майже не змінилися. З’явилися нові матеріали за небагатьма винятками абсолютно не відомі українському читачеві, як-от, у розділах “Література Давнього Єгипту” чи “Візантійська література”. Готуючи його, ми намагалися максимально врахувати те нове (в перекладах, дослідженнях), що з’явилося в Україні з часу видання попередньої книги, аби не дублювати тексти. Маємо на увазі двотомну антологію японської поезії, “Танське небо”, персо-таджицької, давньо-єврейської літератур, історію турецької літератури, низку видань для шкіл тощо. Пропонуючи “східний” матеріал (художні тексти, наукові розвідки), ми намагалися долучити його до свого, українського, аби картина національного літературного процесу постала в усій її повноті. У книзі вперше представлені українські переклади стародавньої японської поезії (“Кокінсю”, “Сінкокінсю”), переспіви доісламської арабської лірики, пісень “Авести”, візантійської “Книги Синтипи” та ін. Низка перекладів виконані викладачами та магістрами спеціальності “літературна творчість” Інституту філології Київського університету, що, сприятиме глибшому освоєнню неповторного світу Сходу, осмисленню “головної пружини літературної еволюції”, де значне місце належить, за словами О. Колесси, “взаємодії між місцевою культурною суспільною та національною сферою і сторонніми течіями загальноєвропейських чи світових літературних напрямків і визначних літературних творів, особливо сусідніх і споріднених народів”.13

Існують різні погляди на можливості/неможливості сприйняття східного слова (це окремий світ, “інший дух”, “інший шлях” за О. Тарнавським). Професор Пенсільванського університету Рамачарака14 заперечує будь-яку можливість європейського читача відчути глибинний смисл поезії Сходу, надто того, що тісним чином зв’язане із філософською містичною течією суфізму. “Двоїстість художніх творів як незалежних структур і соціальних феноменів, – визнавав Т. Адорно, – породжує осциляцію критеріїв”. І тут же додавав: “Естетичне сприйняття стає живим сприйняттям тільки через об’єкт, тієї миті, коли художні твори самі стають живими під поглядом спостерігача”. Матеріал породжує численні дискусії й нові питання.

Людимила Грицик

Доктор філологічних наук, професор

Література

1. Саїд Едвард. Орієнталізм. К. 2001, с. 160

2. Чтения по истории и теории культуры. Вып. 43. М. 2004, с. 3

3. Личность. Культура. Общество. М. Т. V вып. 3-4, 2003, с. 47

4. Рудницький Л. До феномена української літератури. // Українознавство, 2001, №1, с/ 114

5. Конрад М. Место первого тома в Истории всемирной литературы. // История всемирной литературы: В 9 т. т. 1, М. 1983, с. 54

6. Котляревський А. Собр. соч. в 4 т. т. 1. Спб. 1889 с. 475

7. Історія української літератури. У 8т. т. 1. К. 1967 с. 84-85

8. Там само. с. 63-64.

9. УЛЕ т. 3. К. 1995. с. 30-31; УЛЕ. Т. 2. К, 1998, с. 182.