Сутність традиційних культур Сходу
Якщо уявити історію світової культури у вигляді триактної драми, то першим її актом буде Античність, другим – Середньовіччя, а третім – Новий час. Але деякі драми мають ще й Пролог, який передує першому акту. Є такий пролог і в історії нашої цивілізації. Це Стародавній Схід – перший, найдавніший тип цивілізації, який можна визначити як традиційне суспільство із традиційною культурою.
Стародавній Схід – це країни Південної і Східної Азії, Північної і Північно-Східної Африки (Єгипет, Месопотамія, Палестина, Іран, Фінікія, Індія, Китай) в період виникнення та існування рабовласницької формації з середини 4 тис. до н. е. для Месопотамії (Шумера), з кінця 4 тис. до н. е. – для Єгипту, з 2 тис. до н. е. – для Індії та Китаю до становлення феодалізму – (3 ст. н. е.).
Розуміння східної культури як певної цілісності вбачається можливим лише у межах дихотомії “Схід-Захід”: на Сході, на відміну від Заходу, не було панівної ролі приватної власності – власність належала тим, хто мав владу, чим і зумовлені спільні риси східної культури (духовність, ірраціоналізм, містицизм, общинне начало, колективізм). З цим же пов’язаний і традиційний тип культури, притаманний країнам Сходу. Традиційне суспільство здатне відтворювати певний спосіб життя століттями і навіть тисячоліттями. Культуру такого суспільства можна назвати “традиційною “. М. Мід пропонує для цього інший термін – “постфігуративна культура ” – і розтлумачує його так: “Постфігуративна культура – це така культура, в якій кожна зміна відбувається настільки повільно й непомітно, що діди, тримаючи на руках новонароджених онуків, не можуть уявити для них ніякого іншого майбутнього, ніж власне минуле. Минуле дорослих стає майбутнім кожного нового покоління; прожите ними – це схема майбутнього для їхніх дітей… Дорослі передають своїм нащадкам лише почуття незмінної спадкоємності життя… Суттєва роль постфігуративних культур – це постулат, який знаходить своє вираження в кожному діянні представників старшого покоління, постулат, який проголошує, що їхній спосіб життя, скільки б змін у ньому насправді не відбувалося, є незмінним і залишиться вічно тим самим…”. Крах одних суспільств і виникнення нових не змінює самого типу культури: зберігається стабільна культурна матриця, яка передається у спадок, забезпечуючи відтворення традиційного шляху розвитку. Традиційні суспільства змінюються досить повільно. Види діяльності, їхні засоби і мета там надто консервативні. Основною культурною домінантою Сходу можна вважати традиції, міфи, канонізовані стилі мислення. У традиційних культур інша, порівняно до європейської, шкала цінностей. Там домінувало інше поняття про людину та її активність.
Давня Індія за розташуванням виділялася відносною ізольованістю від решти країн Стародавнього світу: її природними кордонами слугували гори Гімалаї, води Індійського океану, болота і джунглі. Дуже родючими були долини річок Інду і Гангу, тому археологи не здивувалися, коли віднайшли залишки найдавніших індійський міст Мохенджо-Даро і Хараппи (територія сучасного Пакістану), які існували п’ять тисяч років тому і являли вершинний рівень розвитку тодішньої цивілізацї. Заселення Індії племенами кочівників і скотарів аріїв у середині II тисячоліття до н. е. призвело до підкорення ними автохтонного темношкірого населення Індостану, але ядро давньоіндійської культури сформувалось ще до цього зіткнення протоіндійського та арійського етносів і світоглядів. Про єдині корені індоєвропейських аріїв з іншими народами Європи і Азії свідчать пам’ятки індоєвропейських мов та літератур, насамперед Веди (з давньондійської – “знання”) – священні книги індоаріїв, написані санскритом – мовою, яку сьогодні вважають спільним коренем всіх індоєвропейських мов. Індоарії привнесли в ядро староіндійської культури не лише санскрит, а й кілька ключових параметрів подальшої культурної унікальності півострова Індостан. Натомість попередньої урбаністичної хараппської культури головним способом життєдіяльності стає сільська община, панівним релігійним уявленням виступає брахманізм. За однією з легенд, бог Брахма розділив людей на варни (касти), створивши кожну з чотирьох варн із частин свого тіла (із губ – жерців-брахманів, із рук – воїнів-кшатріїв, зі стегон – вайш’їв (селян, гендлярів та ремісників), з ніг – шудрів-слуг). Найбруднішу роботу виконували “недоторканні” – люди, що не належали до жодної з каст. Кастово-варновий устрій і досі є основою соціальних взаємин у сучасній Індії, де налічується близько 3000 каст. Стародавній Індії людство зобов’язане першими прикладами вирощування цукрового тростнику і отримання з нього цукру, освоєнням культивування бавовняника, винайденням дивовижного сплаву заліза, яке тисячоліттями не піддається іржавінню, дивовижними виробами зі слонової кістки, зрештою, винайденням позиційної системи цифр, які ми сьогодні називаємо арабськими (але їх араби запозичили в індійців та називали “індійськими”), включаючи введення в числову систему нуля, першими алгебраїчними дослідами, багатьма іншими відкриттями.
В Індії з давніх часів ставлення до життя і діяльності людини формується у традиції східної філософії, на основі вчення про життєві стадії. Це вчення сконденсувалося ще близько VIII-VII ст. до н. е. Ключовим його поняттям є саме “стадія” (“ашарма”). Йдеться про 4 ашарми:
1) учнівство (“брахмачарин”);
2) господар дому (“грихастра”);
3) лісовий відлюдник (“ванарпрастха”);
4) зречений від світу (“саньясин”).
Відповідно до цього вчення, людина проходить кілька стадій, кожна з яких передбачає новий фізіологічний, соціальний і духовний стан. Стадіям передує дитинство, що вирізняється цілковитою гармонією із довколишньою природою, симбіозом із матір’ю, щасливою цнотливістю, спонтанністю поведінки. Учнівство вимагає старанності у здобутті знань, стриманості, благочестя, покірності. На стадії “господар дому “з’являються любов до сім’ї, благочестя, виконання сімейних обов’язків: турбота про нащадків, збереження традицій, ритуальних процедур тощо. Ця стадія відображає кульмінацію соціальної активності людини і найвищу точку її фізіологічної зрілості. Стадія “лісовий відлюдник” (“лісова людина”), що означала “початок кінця”, поступове вивільнення від суспільних обов’язків і “спускання” скісною життєвого шляху, формує у людини стриманість і благочестя. Фаза “зречений від світу ” є завершенням життєвого шляху. Дитинство і зречення від світу постають своєрідним обрамленням, що забезпечує симетрію і рівновагу. Тут людина знову набуває втрачену первісність, дитяче захоплення перед світом і ті природні наївні ставлення до смерті, притаманні дитині, котра залишила Незриме. Кожній людині, таким чином, надається можливість зрозуміти сенс старості і покірно прийняти смерть. Як і дитина, “зречений від світу” живе моментом, у цілковитій гармонії з природою, ігнорує зовнішні спонукання і дисципліну, проявляє асоціальність. Отже, у житті людини відбувається процес акультуризації і процес декультуризації та прогресуючої десоціалізації, а життя має цілковито ціклічну модель, завдяки якій поширюється віра у нескінченний ланцюг перероджень.
Стародавній Китай – країна неперевершено’! філософії, бурхливої історії, вишуканої культури, однієї із найдавніших у світі (наприклад, вік культури Яншао, що виникла у долині річки Хуанхе, налічує 6 тисяч років). Займаючи величезну територію в Центральній і Східній Азії, давньокитайске населення зробило безліч першовідкриттів, що суттєво вплинули на культурне становлення інших країн як Сходу, так і Заходу. На різних етапах свого розвитку китайці винайшли ієрогліфічне письмо, живопис тушшю, пензлик, шовк і папір. Вони заклали основи містобудування, виробляли дивовижну кераміку, зналися на шовкопрядінні, ливарній справі, художніх ремеслах, особливо на виробах із нефриту. Вже у давнину, а саме за часів Чжоуської династії (1122-403 pp. до н. е.) склалися головні державні інститути, оформилася система моральних цінностей, визначальних для сутності китайської культури. Знання давніх китайців про Всесвіт вимагали грунтовного філософського осмислення і реалізувались у двох фундаментальних філософських вченнях – конфуціанстві і даосизмі. Даосська теорія недіяння Ла-оцзи (VI ст. до н. е.) проповідує недіяльність як принцип життя, закликаючи людей наслідувати “дао” – тобто природний хід речей, який застерігав від втручання у природні й соціальні процеси і вимагав адаптуватися до них, вгадуючи ритм змін. У китайській традиції зберігається і традиція Лаоцзи до прославлення категорії “вей ” (буквально – пріснота, несмак): те, що походить від “дао”, прісне на смак, несмачне. Певний смак, актуалізація вже є обмеженням. Абсолют же невичерпний, він ніколи не проявляється повністю, але постійно залишається тотальністю. Несмак – це вища моральна доброчесність, головна риса доброчесної людини. Для того, щоб характер був збалансованим і гармонійним, йому необхідно бути рівним, прісним і несмачним: тільки за таких умов людина не віддає переваги якійсь певній тенденції, здатна контролювати свої нахили, використовуючи їх певним чином і пристосовуючи до будь-якої ситуації. У плані індивідуальному несмак – вище моральне досягнення: за своєю сутністю він понад решту доброчесностей (будь-яка доброчесність, якщо вона залишається надто фіксованою, стає стерилізатором для особистості, призводить до склерозу її здібностей, стає на перешкоді динамізмові, властивому будь-якій реальності. Навпаки, несмак дозволяє Святому – ідеальній людині – постати над усіма доброчесностями, замкненими в собі, уможливлює безкінечне самооновлення, яке виходить за межі сукупності миттєвих інтересів і обставин в ім’я досягнення універсального. Саме тому і в естетичному плані несмак є ознакою досконалості, чистого смаку. Китайські “несмак”, “пріснота”, “безшумність”, “зів’яння”, ідеали “точної середини”, “посередності” яскраво контрастують до цінностей західної культури (“героїзм”, “експресивність”, “енергійність”, “інтенсивність”, “мода”, “сенсація”).
Проте першими цивілізаціями на теренах історії людства постали цивілізації Месопотамії (або ж Межиріччя) та Стародавнього Єгипту. Сформувалися вони в межах IV-III тис. до н. е. на Ближньому Сході у районі середньої і нижньої течій річок Тигр та Євфрат й у дельті річки Ніл, що жене свої води на Африканському континенті і вважається найдовшою у світі (6671 км). Воно й не дивно, що перші державні утворення Стародавнього Сходу зародилися поблизу водойм та річок. Річка давала необхідну воду для зрошення засіяних полів, а мул ставав природним добривом. У річках водилася риба, а на її берегах оселялися птахи, що за вдалої охоти дозволяли господарці приготувати смачний обід. До того ж її береги в лиху годину нападу ворогів могли стати природною перепоною для захоплення загарбниками відповідної частини сформованого вже на той час міста. Річки сприяли розвитку торгівлі, а остання, у свою чергу, спонукала до розширення географії збуту товару, будівництва більш досконалих суден, чітких розрахунків проданого та купленого з подальшою фіксацією цієї інформації і бажанням розширити межі владної території, що, у свою чергу, спонукало до формування армії (відповідної виправки, тактики, зброї) на чолі якої, звісно, був цар. Так поступово в лоні культури зароджувалася цивілізація.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)