Антиколоніальні руху в державах Сходу
На рубежі XIX-XX ст. багато країн пережили підйом визвольного руху. Спочатку їх метою було відновлення традиційного способу життя і вигнання іноземців. Під час так званого “боксерського” повстання в Китаї в 1899-1901 рр. (інша назва – повстання іхетуаней, або “жовтих пов’язок”) повстанці руйнували залізниці, лінії зв’язку, вбивали іноземців і китайців, що носили іноземну одяг. В Ірані під час революції 1905-1911 рр. розгорнулася боротьба за бойкот іноземних товарів. Виник рух моджахедів – борців за віру. Вони захоплювали будівлі судів та місцевих органів влади, вимагаючи, щоб закони відповідали правовим і релігійним приписами ісламу (так званому шаріату).
Жодне зі збройних антиколоніальних виступів початку XX ст. не було успішним. Занадто велике було військово-технічну перевагу колонізаторів. Більше того, положення країн, де місцеве населення намагалося “вигнати” європейців силою зброї, погіршився. Вони зазнали спустошення, їм нав’язувалися нові нерівноправні договори. У Китаї відповіддю на “боксерське” повстання стала колективна інтервенція колоніальних держав. Їх війська завдали поразки повстанцям, Пекін був розграбований. Китай прийняв принизливі умови миру. Країна повинна була виплатити контрибуцію, китайцям заборонялося селитися в кварталах, де жили європейці, пропаганда проти них розглядалася як злочин і т. д. Революція 1905-1911 рр. в Ірані була пригнічена за активної участі російських і англійських військ.
Невдачі подібних виступів призвели до поширення серед освічених верств суспільства колоніальних і залежних країн розуміння безперспективності збройної боротьби з колонізаторами. З’явилися партії та рухи, які виступали за поступове, поетапне звільнення своїх країн за допомогою мирних засобів.
У 1885 р в Індії була заснована перша загальнонаціональна політична партія – Індійський національний конгрес (ІНК). Його програма була досить помірною: введення мінімальної митної захисту для зароджується індійської промисловості, розширення доступу індійців до вищої освіти, військовій службі та органам місцевого управління.
У боротьбі за реформи партія ІНК взяла на озброєння тактику, розроблену її лідером Мо-хандасом Ганді. В її основі лежала організація кампаній громадянської непокори. Суть їх була у відмові від співпраці з колоніальною владою, бойкот англійських товарів і т. д. При цьому повністю відкидалося застосування насильства. Метод ненасильницького опору в наступні десятиліття став основним засобом боротьби ІНК за незалежність країни. У 1905 р в Китаї виникла Союзна Ліга. Її лідером став Сунь Ятсен, Ліга закликала до скинення монархії, яка нічого не робила для розвитку країни. Вплив Ліги швидко зростало. Вона відіграла значну роль у підготовці та розвитку китайської революції 1911-1913 рр. 1 січня 1912 збори представників провінцій, охоплених революційним рухом, проголосило країну республікою, її президентом став Сунь Ятсен. Ліга об’єдналася з іншими республіканськими організаціями, прийнявши назву гоміньдан (Національна партія).
Колоніальні держави, погрожуючи черговою інтервенцією, зажадали припинити громадянську війну, завдають шкоди їх економічним інтересам. У результаті угоди між гоміньданом і імператорським двором Китай залишився республікою. Сунь Ятсен поступився пост президента генералу Юань шику, який мав репутацію прихильника реформ і пользовавшемуся авторитетом в армії.
У 1908 р в Туреччині відбулася так звана Младотурецька революція. Її очолили військові з числа прихильників здійснення в країні модернізації. Була встановлена конституційна монархія. Створений парламент, більшість в якому завоювали прихильники економічних реформ. Младотурки зробили ставку на співпрацю з Німеччиною. Розширилося залізничне будівництво за участю німецького капіталу, за допомогою німецьких офіцерів проводилася реорганізація армії. Однак проблема відставання від передових держав не була вирішена.
В цілому на початку XX ст. в країнах Сходу, за винятком Японії, формувалися лише передумови модернізації. У ряді з них виникли політичні об’єднання, які виступали за реформи. У Китаї та Туреччині склалися окремі центри промислового виробництва. Проте чисельність робітничого класу – найманих працівників, зайнятих в промисловості, будівництві та транспорті, – була невелика.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)