МІФ ПРО ГАЛИЧИНУ: ДО ПРОБЛЕМИ СХОДУ І ЗАХОДУ В ПУБЛІЦИСТИЦІ ОСИПА НАЗАРУКА 20-30-Х РР. ХХ СТ

Зоряна Величко

Сьогодні, так само, як сторіччя тому, продовжує лунати в українському суспільстві доволі гостра та болюча тема Сходу і Заходу. Однак сучасні історичні дослідження, присвячені розгляду цієї теми та усього кола питань, що стосуються її (зокрема, націоналізму, ідентичності і т. д.), найчастіше є доволі однобокими, часто популістськими, політично заангажованими, а відтак не дають більш-менш об’єктивної картини проблеми. Наразі спостерігаємо брак праць, які би демонстрували наукову відстороненість їхніх авторів та базувалися на грунтовному аналізі достовірних історичних фактів з нашої минувшини, тобто зображали проблему взаємостосунків та зв’язків поміж Східною та Західною Україною від самого її кореня. У сучасній же інтелектуальній та політичній ситуації наукові публікації, позбавлені критицизму та історичної аргументації, призводять до загострення проблеми на найширших суспільних рівнях, до “творення апокаліптичного образу “двох Україн”, а тому й до прогнозів розколу через “недорозвинутість, невикристалізуваність української ідентичності як головну перешкоду в посткомуністичній трансформації українського суспільства” [2, с.5].

Не можна оминути в цьому сенсі тексти публіциста М. Рябчука, який упродовж останніх десяти років захищає думку про “двоподіл” українських земель, уособлюючи його в міфологізованій опозиції “Львів – Донецьк”. При цьому автор категорично стверджує, що ці “дві України”, “два різні світи, дві різні цивілізації”, “два географічні, ідеологічні, мовно-культурні полюси” не спроможні до подолання прірви між собою, адже східняки і західняки “сповідують інші, принципово непримиренні й непоєднувані між собою історичні міти та наративи, бачать не тільки минуле, а й майбутнє краю цілком інакше” [7]. І, власне, історична спадщина є тим фатальним тягарем, який не дозволяє сучасним українцям об’єднатись.

Однак текст міжвоєнного періоду (етапу надзвичайно важливого, знакового у кристалізації національної ідентичності, до того ж відносно мало віддаленого у історичній перспективі) свідчить про інший досвід українства, а саме – про спробу осмислення та подолання проблеми Сходу і Заходу, про активний, хоч і болісний, пошук спільного. Тому питання – скільки є Україн (дві, одна, двадцять шість), – зрештою, залишається дискусійним і відкритим для нових інтерпретацій. Однією з найцікавіших і найбільш конструктивних можемо вважати інтерпретацію теми “Схід – Захід” власне у тексті міжвоєння та, зокрема, в осмисленні Осипа Назарука.

Вікова історія розділила не тільки територію українських земель на колонії різних імперій, вона розрубала навпіл національний організм. Власне, з якогось моменту оці розполовинені частини почали рухатись в різних геополітичних та етнопсихологічних напрямах. І з 1917 роком, коли з’явилася нагода перевести наше національне життя у статус повноправного, незалежного, державного та, водночас, перевести його в спільний простір, кричущо очевидними стали ті ментальні, світоглядні перепони між двома Українами, які, зрештою, і стали однією з найглибших причин поразки проекту “Україна” 1917 – 1918 років. Ідея соборності, за якою йшли тисячі галицьких вояків на Велику Україну, на практиці розбивалась об ті не так легко здоланні суперечності поміж Сходом і Заходом. Адже окремі регіони України ніколи не утворювали “органічної й суверенної цілості” [1, с.254]. Більше того, у них була відмінною не тільки власна історія, але й її сприйняття. В. Вітковський говорить у цьому сенсі про “різну глибину історичної пам’яті” [1, с.255]. Цей же автор відзначив не менш суттєву прикмету, якою різняться українські регіони, а саме те, що складники нашої духовності (національні, релігійні, політичні), окрім того, що різні за своїм змістом, “ще й мають різну питому вагу” [1, с.255]. Самі ж зв’язки, взаємостосунки між цими регіонами, своєю чергою, впродовж багатьох десятиріч складалися також непросто. Ще Іван Франко слушно зауважив те, “скільки зневіри, розчарувань та знеохоти нагромадили дотеперішні зносини галичан та буковинців з Україною” [8, с.407].

Тому й недивно, що з початком Української Революції більшість громадської еліти (а в той час вона була ж і політичною) у пошуках тих конструктивних шляхів, які могли би привести обидві, досі розрізнені, українські частини до бажаної спільної політичної незалежності, всіляко намагалася осмислити питання, як звести до одного знаменника дві різні національні сили. Тема “Схід – Захід” проходить через увесь текст міжвоєння. Що прикметно, чи не найголовнішою його проблемою, своєрідною точкою відліку є “Галичина”. Адже, зрештою, йшлося не так про “Схід – Захід”, як, радше, про “Галичину” та “не-Галичину”. Галичину як самобутній духовний і національний феномен, як мірило національної самосвідомості, як джерело українського національного духа. При цьому маємо на увазі тексти не тільки “західняків” (М. Лозинського, І. Кедрина-Рудницького, Є. Коновальця, О. Назарука), а й публіцистів, діячів із Наддніпрянської України (С. Петлюри, М. Грушевського, Д. Дорошенка, І. Мазепи).

Варто підкреслити, що проблема взаємин, співмірності Сходу і Заходу осмислювали та розцінювали по-різному. Від нейтрального компаративістичного аналізу до популістського, іноді вкрай некоректного, злослів’я. Зрештою, атмосфера, що панувала в загальноукраїнському просторі на початку XX століття, і той духовно-емоційний стан, в якому застала Україну потужна визвольно-революційна хвиля, були цілком закономірними. Адже і політичне, і культурне, і релігійне життя продовжувало свій рух, уже за інерцією, у різних напрямах і площинах. “Ті історичні різниці, що поробили такі замітні відміни, роблять свою диференційну роботу далі” [3, с.184], – слушно писав Михайло Грушевський.

Тож голоси міжвоєння свідчили не тільки про толерантний пошук спільного, часом вони зривались і на цілком деструктивні крики про відмінне, власне “самобутнє” і чуже/інше “відстале, неповноцінне”. Причому голоси були з обох боків Збруча. В О. Назарука, наприклад, знаходимо сентенції про “нижче розвинутих” наддніпрянців та постійні звинувачення провідних діячів Східної України у покірній бездіяльності та глупоті (з приводу совєтського терору). Водночас, у Дмитра Дорошенка спостерігаємо таку ж зневагу до галицького “смітника”, де інтелігенція обпльовується та б’ється за сфери впливу. Головним “каменем спотикання” у цій ораторії була своєрідна боротьба за ексклюзивне право на першість і “правильність” у процесі побудови соборної держави, часто підсвідоме нав’язування оцього “власного” “іншому”.

Так склалось історично, що саме західні землі, незважаючи на своє підневільне становище, були горнилом і багаторічним пристанком для українського національного духа, саме з Галичини розпочинався рух до зближення зі східними своїми братами. Також і в роки Революції звідси прийшов Акт Злуки, тут зародилося багато ідей, звідси рушила у боротьбу героїчна Українська Галицька Армія. Натомість Велика Україна, за словами М. Грушевського, в час стрімких і бурхливих визвольних змагань вступила як “організм, тяжко ослаблений довгою хворобою, довгою деструкційною роботою сильних реактивів обезвладнений, отруєний, який тільки поволі може відзискати свої сили й активну енергію” [3, с.181]. Зрештою, історично очевидним є те, що перед вибухом Революції в середовищі наддніпрянської інтелігенції “були відомі таки більше Чернишевський і Соловйов, аніж публіцистика Драгоманова, Франка і Грушевського, “Україна ірредента” Юліяна Бачинського і “Самостійна Україна” Міхновського” [4, с.62].

Тож наддніпрянське суспільство, яке великою мірою продовжувало перебувати в орбіті російства, потребувало негайної зміни світоглядних орієнтирів. Такої переорієнтації вимагає кожен політичний чи духовний злам, питання лише в тому, чи ця переорієнтація здійснюється цілеспрямовано чи стихійно. І в цьому випадку позитивно вплинути на масову свідомість спроможна лише реформація пріоритетів у духовних цінностях. Власне XX століття продемонструвало, наскільки суттєву політичну та суспільну роль можуть відігравати національні міфи. Зрештою, вони є ключовими у процесі націєтворення. І саме “Галичина” набула ознак певного міфу про таку землю і її духовний простір, які не лише продукують національні і культурні засоби для всієї України, але й несуть історичну відповідальність за її долю.

Надзвичайно цікавими видаються в цьому сенсі тексти “східних” мислителів, їхні ремінісценції про Галичину, їхнє бачення перспектив і шляхів до подолання одвічного, майже філософського, протистояння Сходу і Заходу. Бо стає зрозумілим, що не тільки для галичан Львів став прообразом українського П’ємонту та української Прусії. У того ж М. Грушевського читаємо красномовну і емоційно наснажену сентенцію про Галичину, яка “в найтяжчі часи українського лихоліття вдовиними лептами світила огник української культури, народної свідомості і вказувала ним дорогу українським братам” [3, с.181]. А в час “революційного пручання” (І. Кедрин) міф про цю незвичайну землю настільки вкоренився, що ні в кого не виникало жодного сумніву, що Галичина і тут, і тепер продовжуватиме важку, а часом непосильну і жертовну, національну роботу для всієї України.

М. Грушевський у статті “Галичина і Україна” так і стверджує, що Велика Україна у своєму відродженні “обома руками черпатиме з тих культурних і національних засобів, які приготовила їй Галичина” [3, с.181]. Йшлося навіть про цілком прикладні речі: людський фактор (фахівців на різноманітних полях національної роботи, інструкторів з української мови), наукову спадщину (зібрану тут літературу, наукові праці, підручники). Достатньо семантично прозорими у тексті першого президента є його висловлювання про Галичину. Бо, попри вдячні піднесено-романтичні означення, подибуємо ще глибоко вкорінену поставу певної зверхності, начебто нижчий вищому зобов’язаний. Візьмімо хоча б такі означення: “культурна пожива, яку приготовано Україні в Галичині” [3, с.181], “всеукраїнська фабрика, де мусить вестися національна робота для цілої України” [3, с.182], “повинна напружити всі сили, аби зостатися в якнайтіснішім контакті з Україною” [3, с.185], “галичани повинні бажати собі України могутньої, сильної, атракційної, а не розбитої і жебрущої. Галичина в першій мірі повинна зблизитися до України” [3, с.186] (всі підкр. З. В.).

Як бачимо, в масовій свідомості і наддніпрянців, і самих галичан твердо вкоренилася думка про національний обов’язок Галичини перед цілою Україною. Отож, незважаючи на доволі категоричний та часом навіть іронічний тон, в якому характеризував галичан публічний Схід, саме із західними землями, чи, точніше, уявленням про них, пов’язували майбутність України. До міфу про Галичину додався новий відтінок месіанства. Само ж суспільство західного регіону спокійно та органічно прийняло історичний виклик стати в авангарді нації, а отже, й зазнати терпіння та втрат, які неминучі, коли говоримо про месій.

Однак готовність стати до жертовної праці на благо української нації зіштовхувалася часто із свого роду острахом наддніпрянців втратити свою “центральність”, “занечистити” власну ідентичність галичанством. У Михайла Грушевського читаємо, що одночасно із першими думками-потягами до соборності, до солідаризації та концентрації, проявився зворотний бік – “гуртківство, атомізм” [3, с.182]. У масах наддніпрянської інтелігенції велись розмови про обов’язок Галичини, про єднання та, рівночасно, про те, що “всякий слід галицьких впливів здискредитує й погубить український рух в очах українських мас”, а “галичанщини” український народ і українська суспільність не приймає” [3, с.185]. І хоч не було у цьому якоїсь агресивної затятості стосовно Галичини, однак мала місце “нехіть” та намагання уникати того, що могло б маркувати українське спільно з галицьким.

Подібне ставлення до “галицького епізоду” як до суто локального явища, до того ж дещо анахронічного, спричинило в західноукраїнському суспільстві деяке розчарування і, певною мірою, відчуження. В контексті осмислення причин поразки державності і девальвації ідеї соборності, галицькі публіцисти щораз більше входили в орбіту теми Сходу і Заходу України. В цьому сенсі надзвичайно цінним є аналіз преси, публіцистики означеного періоду, а також епістолярій та щоденникові записи учасників та свідків революційних змагань та періоду кризи-розчарування.

Варто наголосити на тому, що проблема взаємин та співвідношення обох частин України рухалась у тому ж дискурсі, що й ідея соборності, тобто зазнавала гострих динамічних трансформацій, включно – до самозаперечення. Найбільш показовою в цьому сенсі є спадщина О. Назарука, який залишив нам з приводу цієї теми не тільки багато цікавих думок (у статтях, мемуарах, приватних листах). Маємо на увазі його трактат “Галичина й Велика Україна” (1936), який, попри авторську суб’єктивність, є цінним документом епохи міжвоєння. Автор здійснив компаративістичний аналіз етнопсихологічних особливостей українства з обох боків Збруча та запропонував читачеві власну концепцію і бачення майбутнього розвитку української нації. Відразу ж наголосимо, що його текст, наскрізь просякнутий ідеєю месіанства Галичини, демонструє зворотний бік у східно-західних взаєминах. Книга може слугувати своєрідною відповіддю на ті думки та настрої, з якими звертались до Галичини наддніпрянці, та влучним документом у тогочасній “галицько-наддніпрянській гризні”.

Погляди О. Назарука з огляду на їх радикальність, висловлювані доволі гучно та публічно, набули широкого резонансу, особливо серед наддніпрянської інтелігенції. Публіцистові закидали те, що він своїми виступами на сторінках “Нової Зорі” начебто копає безодню між регіонами України, нацьковує їх одних на других. Однак слід зазначити, що подібні напади-звинувачення дуже часто позбавлені аргументів. Його опонентів вражав, радше, гострий стиль висловлювань, аніж їхній зміст. Осип Назарук просто відзначався принциповістю та безкомпромісністю, особливо коли йшлося про цілком очевидні речі. Він не бажав застосовувати “політкоректного” тону (хоча інколи він і був необхідним), а волів називати речі своїми іменами. Адже беззаперечним фактом було те, що “нація будиться на західних землях скоро, на східних, пригноблена старим московським варварством, помалу” [9, с.3]. І саме з цього, з історичних фактів та реалій, Назарук будував свої умовиводи. Більше того, він завжди наголошував на тому, що галичани і наддніпрянці є частинами однієї нації, а тому спрямовував свою енергію винятково на подолання суперечностей і кордонів між ними. Інше питання, що його пропозиції не завжди були і є із сучасного погляду беззаперечно прийнятними.

Надзвичайно показовим для “реабілітації” О. Назарука від звинувачень у сепаратизмі є текст його рецензії на невстановлений твір С. Лося з критичним аналізом українсько-польських взаємин. Бо якщо у рідному середовищі публіцист вдавався до гострої критики та переважного констатування відмінностей між Сходом і Заходом, то польському читачеві він запропонував дещо інший національний портрет Галичини та України. Назарук твердив, що фундаментом, на якому зросло надзвичайно виразне і унікальне обличчя галицько-української етнічної групи, були також дуже барвисті і цікаві “східні” моменти, яких поляки “ani miec, ani zrozumiec, ani odczuc nie potrafja” (неспроможні ні мати, ні розуміти, ані відчути. – З. В.). І, власне, ці “східні” моменти, за словами публіциста, “oprocz jezyka, wspolnego nam z Ukraincami nad Dnieprem i nad Kubania, niewidzialne, stanowia najsilnіejszy zwiazek miedzy grupa halicko-ukrainska i wszystkimi innymi grupami ukrainskiego narodu” (окрім мови, спільної нам із українцями з-над Дніпра та Кубані, невидимі, становлять найміцніший зв’язок поміж галицько-українською групою і всіма іншими групами українського народу. – З. В.) [10, с.4]. Назарук наголошував на духовному, метафізичному вимірі цього невидимого зв’язку між різними українськими етнічними групами: “sa to zwiazki wewnetrzne, …istnieja nawet gdy wszystkie inne (widoczne) zwiazki istniec przestaja” (зв’язки ці внутрішні, …існують навіть тоді, коли всі інші (видимі) зв’язки перестають існувати. – З. В.) [10, с.4].

Отож, думка І. Мазепи про те, що “підкреслення якоїсь вищості галичан над наддніпрянцями, разом з якоюсь дивовижною титуломанією, проходило червоною ниткою через всі виступи Назарука” [5, с.77], не варто сприймати буквально, без врахування усього контексту, в якому розвивались взаємини поміж Сходом і Заходом. Насправді ж О. Назарук, хоч і трохи слабував на відомий “галицький гонор”, однак намагався дати раціональні пояснення та наводити історичні аргументи на користь своєї теорії; він не був голослівним. Ба більше, у трактаті “Галичина й Велика Україна” автор звернувся і до філософського коментаря, і до націологічного та етнопсихологічного аналізу.

Загальні положення цього трактату можна звести до того, що Галичині належить першість у побудові нації та держави. Однак треба підкреслити, що місію Галичини О. Назарук розумів не як привілей, а винятково як обов’язок. Заслуговують уваги його філософські роздуми про гординю як абсолютне Зло, що руйнує і духово розкладає навіть найбільші нації та народи. Властиво таке розуміння гордині випливає, очевидно, із Назарукової заангажованості в католицизм. Він справедливо твердив, що гординя, “на яку очевидно занедужала провідна верства українського народу – по обидвох боках Збруча” [6, с.35], стоїть на перепоні правдивому об’єднанню нації. На іншому полюсі публіцист бачив покору, яка, за його словами, і є отим “містичним ядром таємниці правдивої сили одиниць і народів” [6, с.23]. О. Назарук застерігав, що “тільки покора може вдержати душу одиниці й цілий нарід на золотій середині між розпукою і гордим переоцінюванням себе, яке все і кождого провадить до загибелі” [6, с.23]. Це твердження автор проектував і на будь-яку еліту, яка не має права на гординю, а мусить добровільно побільшувати свої обов’язки та постійно поглиблювати розуміння та усвідомлення своїх завдань.

Тезу про те, що в Галичині “різьбилося наперед історичне обличча чисто української держави” [6, с.37], Назарук доводив багатьма історичними аргументами. Зрештою, недалеким від істини є твердження, що Галицька земля практично в усі історичні епохи залишалась в національно-культурному сенсі найбільш свідомою, активною, розвиненою. У М. Грушевського є прикметна заувага з цього приводу: “досі Галичина йшла, а Україна стояла або йшла за Галичиною” [3, с.185]. Отож, О. Назарук, базуючись на історичних аргументах, мав усі підстави стверджувати, що гідні наслідування приклади з минулого є для галичан міцним грунтом до збереження власної, питомо галицької ідентичності, а отже, для національної праці на благо цілої України. Йти попереду, вести за собою, жертвуючи на вівтарі батьківщини, – таким змістом наповнював поняття галицької, “найвисшої національно-моральної місії” [6, c.42] О. Назарук.

На думку публіциста, аби здійснити цю місію, галичани мусять вберегти свою ідентичність перед впливами зі Сходу і тимчасово відмежувати себе від них. Автор твердив, що сила галичан у їхній “суцільності”, бо, розсипавшись, “їх в скорім часі всмоктала б в себе надзвичайно вітальна і жива наддніпрянська маса” [6, с.42]. Оте поняття “суцільність”, яке у роздумах О. Назарука набуває концептуального значення, частково можна сприймати також і в контексті регіоналізму. Але воно спрямоване не тільки у русло самозбереження та відгороджування від загрозливих впливів “наддніпрянського хаосу” [6, с.46].

Метою галичан мало стати відокремлення, свого роду консервування, а по тому – опанування Великої України на зразок того, як це було із Прусією та Німеччиною. Із цим завданням О. Назарук звертався до кожного галичанина зокрема, який у повсякденному житті мусив дбати про те, аби “не дати затерти свого душевного типу, але навпаки на взір свого типу формувати всю українську націю” [6, с.45]. Публіцист уважав, що Велика Україна сама по собі не може бути самостійною державою, оскільки в ній не плекається державницька традиція та й жителі її є “мішанкою” степових ординців (печенігів, половців, татарів та десятків давніших кочових племен), які тільки формально засимілювались до українського. Тому О. Назарук пропонував єдиноможливий, на його думку, спосіб до органічного з’єднання України – “щоб солідніший галицький елемент приготовлявся заздалегідь психічно – упорядкувати Велику Україну в відповідній історичній хвилі” [6, с.57]. Без цього упорядкування галицьким духовним елементом стихійного національно-культурного життя наддніпрянців, Велика Україна буде змушена назавжди залишитись частиною, маргінесом тих сил, які правитимуть у Москві.

Отож, галицький генотип, як це стверджував Назарук, мусив стати фундаментом до нової об’єднаної української нації, а Галичина – “хребетним стовпом” [6, с.57] для нової української держави. В цьому контексті публіцист закликає галицьке суспільство “бути собою”, тобто плекати і берегти, а навіть поширювати “фізичний тип свого племени і його духові цінності” [6, с.66]. Причому оця засада “бути собою” в О. Назарука набуває концептуальності та філософського прочитання, оскільки він застосовує її як екзистенційно ключову для кожної людини, етносу, нації, народу.

Публіцист докладно описав духовні вартості галичан, їх етнопсихологічні особливості. Безумовною перевагою західних українців він уважав, наприклад, щире сповідування світоглядних орієнтирів католицької церкви. Тут можна зробити припущення, що О. Назарук мав на увазі їхнє відчуття приналежності до вселенської церкви, адже практично в усіх народів, які були колоніями сильніших держав, католицизм є надзвичайно популярним (Південна Америка, Ірландія, Польща і т. д.). Оцей психологічний момент легітимізації і визнання з боку вселенського (а отже, максимально авторитетного) Архієрея дає для поневоленої нації несвідому психічну підставу до збереження і пропаганди власної тотожності, додає свого роду національної “впевненості”, а отже, робить стійкою до асиміляції.

Другою перевагою галичан, на думку публіциста, була присутність старої історичної традиції, яка робить суспільство стійким “перед заливом розгуканого гайдамацтва в найгіршім того слова значінні” [6, с.69]. Варто зауважити, що О. Назарук взагалі не сприймав нашого українського козацтва (турецьких шароварів, китайських оселедців) як принцип, як засаду, як гідний наслідування історичний феномен. На всіх етапах свого життя, за всіх світоглядних змін він залишався радикальним традиціоналістом, консерватором. Власне Галицька земля, за його твердим переконанням, є носієм питомо українського генокоду, адже в її історичній минувшині не було жодного захоплення та переймання чужих традицій (особливо з нехристиянських культур, як це було в епоху Козаччини). “Тут населення має очевидну, спадкову, кровну, дідичну тяглість від споконвічних часів аж по сей день” [6, с.68].

Усі ці аргументи слугували О. Назарукові для свого роду легітимізації ідеї про “місію Галичини” в загальноукраїнському контексті. Звичайно, його погляди на проблему Сходу-Заходу не є однозначно прийнятними для сучасності, однак вони містять низку оригінальних, часто несподіваних, проте цілком раціональних думок. Зрештою, міф про Галичину витає і досі в українському суспільстві. Єдина різниця у тому, що на цьому етапі він набув деструктивних рис (як, наприклад, міф про Донецьк) та втратив у своєму семантичному полі поняття “місії”. Галичина уже не асоціюється як українська Прусія чи П’ємонт (як винятково конструктивний та консолідуючий феномен у житті нації), вона виступає у свідомості сучасного українства, радше, як анахронізм, як історичне явище, яке на сучасному етапі втратило спроможність реально впливати на цілий народ та таки “законсервувалось” (як того прагнув О. Назарук) у власний галицький провінціалізм. Галичина поступово втрачає свою “центровість” та поволі стає “пограниччям” з усіма властивими для нього ознаками, в т. ч. із консервуванням власної ідентичності.

І єдиним вирішенням у все дужчій регіоналізації України (протистоянні Сходу та Заходу), єдиним ліком для тої ж таки Галичини є власне переоцінка, а навіть і деконструкція міфу про неї, в якому нашарувалось і австро-угорське, і польське, і підсовєтське минуле. Думається, власне міжвоєнна версія цього міфу заслуговує на нове прочитання та “вживлення” до сучасної української національної ідеї.

1. Вітковський В. До проблематики “галицького проекту” // Ї. “Федеративна Республіка Україна”. – 2002. – С.254 – 263.

2. Грицак Я. Страсті за націоналізмом. – К., 2004.

3. Грушевський М. Галичина і Україна // Націоналізм. – С.180 – 187.

4. Кедрин І. Життя – події – люди. Спомини і коментарі. – Нью-Йорк, 1976.

5. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917 – 1921. – У 3-х ч. – 1950.

6. Назарук О. Галичина й Велика Україна. Трактат, присвячений українським жінкам і військовим. – Львів, 1936.

7. Рябчук М. Дві України // Критика. – 2001. – Ч.10.

8. Франко І. Одвертий лист до галицької молодежі //Франко І. Зібр. творів у 50 т. – Т.45. – К., 1986. – С.401 – 409.

9. ЦДІА у м. Львові, ф.789, опис 1, спр. 30.

10. ЦДІА у м. Львові, ф.359, опис 1, спр. 185.

(1 votes, average: 5.00 out of 5)