Правова культура: сутність та структура
Культура як соціальне явище включає безліч аспектів – антропологічний, матеріал, психологічний, естетичний та ін. В курсі “Філософія права” культура досліджується в нормативному, аксіологічними і соціально-філософському аспектах.
Нормативна парадигма культури передбачає розгляд її як способу життя суспільства, детермінованого соціальними нормами, в першу чергу моральними і правовими.
Сучасна аксіологічна парадигма розуміє під культурою систему матеріальних і духовних цінностей, процес їх виробництва, розподілу і споживання. У цьому аспекті культура означає явище, сформоване людською творчістю, тобто діяльністю зі створення цінностей. До вищих цінностей людської життєдіяльності відносяться суспільні ідеали (істина, благо, краса, справедливість), наукові досягнення, твори мистецтва, правові встановлення, релігійні погляди; особистісні джерела мотивації поведінки (чесноти) і особистісні цінності.
Соціально-філософська парадигма віддає пріоритет культурі як результату свідомої творчості, спрямованого на створення комфортних, гуманних умов людської життєдіяльності. Саме соціально-філософська модель культури дозволяє адекватно визначити правову культуру як один з аспектів культури взагалі. Соціально-філософська модель вбирає онтологічний, гносеологічний, аксіологічний, феноменологічний, діяльнісний, діалектичний та інші методологічні підходи,
Традиція пов’язувати культуру з розвитком людини бере початок у філософії Нового часу. Саме в цю історичну епоху виховання та освіта (просвіта) починають розглядатися як засобу формування культури. Просвітителі XVII-XVIII ст. бачили в культурі якісно новий стан суспільства, якому властиві, по-перше, розвинене освічене свідомість; по-друге, особливе, “ввічливе” поведінка його членів; по-третє, досконале законодавство. Отже, можна з достатньою мірою впевненості стверджувати, що в період, коли релігійна регламентація суспільного життя поступово втрачає силу, правова культура знаходить гуманістичні характеристики. Звичайно, були й інші фактори, що вплинули на формування правової культури, – поява протестантської етики, зародження капіталістичних відносин, які потребували захисту власності і життя не тільки словом, а й узаконеної нормою.
У соціально-філософському сенсі правова культура розглядається як особливе суспільне явище, що свідчить про якість правового стану суспільства; як спосіб організації і розвитку життєдіяльності людини через правові норми, юридичні закони і цивілізованість суспільства. У гносеологічному плані правова культура характеризується знанням соціальними суб’єктами своїх прав і обов’язків, діючих юридичних законів. Нарешті, в деятельностном ключі правова культура виражається в неухильному виконанні законів, гуманістичної спрямованості правоохоронної та правоісполнітель-ної діяльності держави, в широкому інтелектуальному і вольовому просторі правотворчої діяльності суб’єктів права.
Правова культура – складна система, що складається з взаємозв’язаних елементів і компонентів, якісні характеристики яких не збігаються з якісними характеристиками всієї системи. У цьому відношенні видається актуальним розгляд структури правової культури. У загальному вигляді вона виражає і відображає структуру правової сфери суспільного життя. В силу багатогранності життя структура правової культури теж дуже багатогранна. Її можна розглядати з різних підстав:
– За елементами виділяють речове-процесуальну, духовну і людську складові;
– По сфері існування розрізняють теоретичну і практичну культуру. Теоретична культура являє собою, перш за все, наукову діяльність, спрямовану на розробку юридичної науки, розвиток юридичної освіти. Практична культура виражається у правотворчості, правозастосуванні та правоісполненія, у практичній діяльності, поведінці, вчинках людей;
– По носіях правова культура може бути особистісної, групової чи громадської (народної). У соціально-філософському підході до культури домінує гуманістичний кут зору, тобто культура розглядається крізь призму життєдіяльності людини. Він головний суб’єкт, виробник, носій і споживач культури. Більш того, такий кут зору дозволяє “прирівняти” людини (з його ставленням до природи, іншим людям, суспільству і самому собі) до культури: якою є людина, така і культура, так само як і навпаки. У культурі фіксується і те, що розділяє, розрізняє людей в соціальному просторі і соціальному часі (на цій основі виділяються національні культури, культури історичних епох), і те, що їх об’єднує, пов’язує (тому ми говоримо про загальнолюдську культуру, про спадкоємності культури) . Об’єднуючим підставою культури служать такі загальнолюдські цінності, як свобода, справедливість, істина, благо, краса, працьовитість, милосердя, чесність, скромність та ін.
Носієм правової культури виступає також народ, бо, кажучи словами І. А. Ільїна, правова культура живе правосвідомістю народу, яке і визначає її зміст. Правова культура особистості та правова культура народу – явища взаємообумовлені вже тому, що головне в змісті правосвідомості народу – відображення і вираження справді людського, духовного.
Духовність – глибинне і невід’ємне якість культури – виражається в усіх формах суспільної свідомості, у тому числі і в правосвідомості, як на особистісному, так і на груповому (громадському) рівні. Ця якість охоплює всі цінності людства і людини – істину, добро, красу, свободу, справедливість, відповідальність, борг та ін. На основі духовності формується, на переконання І. А. Ільїна, Батьківщина як “духовну єдність народу” і держава як “духовне об’єднання людей”.
Правова культура з розвиненою правосвідомістю спирається на державу. Громадяни повинні відчути на власному досвіді, виходячи з прав і свобод, духовну силу держави. А держава покликана забезпечувати – шляхом створення та виконання законів – зміцнення справедливості, свободи і правопорядку в суспільстві. З цього взаємозв’язку слідують два важливих висновки. Перший – правова культура визначається тим, наскільки держава враховує правосвідомість народу. Якщо життєво правосвідомість, то держава і правова культура розвиваються, міцніють; якщо розкладається, мутиться правосвідомість, держава слабшає, а то й гине, гине правова культура. Другий – правосвідомість повинно “встигати” за прагненням (якщо таке є) держави зміцнити правопорядок, підняти рівень правової культури. Якщо народне правосвідомість навіть після демократичних реформ залишається авторитарною, становлення правової держави та зміцнення правової культури ускладнені.
Тоталітарна держава не створює правової культури. В умовах тоталітаризму правову культуру детермінує політика правлячого класу, клану, владної еліти, народ не має найважливішого права – свободи, а значить, його життєдіяльність здійснюється в рамках не правового законодавства, а свавілля. У таких умовах мислення і поведінку народу визначає рабська покірність і бездумна старанність або нігілізм і бунтарський дух.
Неодмінна вимога розвитку правової культури – “якість” політичної ідеології. Там, де існують політичне свавілля, політичні чвари, політична нетерпимість, там і закони приймаються несправедливі, нежиттєві, антигуманні, з подвійним стандартом. Це підриває довіру до права і не дозволяє розвиватися правовій культурі, без якої свавілля, беззаконня, продажність посадових осіб стають повсякденною реальністю.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)