Філософсько-правова думка про правові характеристики людини
Людина – істота суспільна, він не може жити поза суспільством, поза відносин з іншими людьми. Ці відносини регулюють життєдіяльність людини, а їх сукупність становить його світ, багатогранний і багатозначний. Він включає матеріальне і духовне, загальнолюдське і інтимно-індивідуальне, складається з цінностей і антицінностей, задумів і результатів, об’єктивних можливостей і суб’єктивних бажань. Цей світ має і правову складову.
Центральним елементом, суб’єктом, творцем світу людини є сама людина. У системах будь-якого рівня суспільні відносини можливі лише як людські відносини, як відносини людини до іншої людини, колективу, суспільству. Існує і зворотний зв’язок: суспільство, соціальні групи, інші люди також відносяться до людини. Ця взаємозалежність потребує організації, впорядкованості, гармонізації, узгодженні, регулюванні, в тому числі і в правовому відношенні.
Люди завжди мріяли про хороше життя, життя по праву. Ці мрії втілювалися в різних соціально-філософських концепціях: Геракліт і Овідій закликали повернутися назад, в епоху “золотого століття”; Платон мріяв про ідеальну державу зі спільною власністю і загальними дружинами; К. Маркс переконував, що саме справедливе суспільство засноване на диктатурі пролетаріату. Тим не менш, при відмінності цих та інших концепцій ідеального суспільства їх об’єднувала спільна риса – підпорядкування окремої людини загальноприйнятим нормам, чи не біологічним, а соціальним.
Дійсно, соціогенез протягом історії супроводжувався і таким процесом, як набуття людиною статусу правового істоти. Причому є підстави вважати, що цей процес триває й донині.
Первісна рід являв собою органічну цілісність: у його межах відбувалася соціальна організація індивідів, вироблялися їх соціальні характеристики. Кожна людина в бутті та свідомості був злитий з родом, життєдіяльність кожної людини залежала від життєдіяльності роду, а інтереси і цілі роду були інтересами і цілями кожного його члена. Індивідуальне і громадськість не розчленовувалося, і людина усвідомлювала себе, насамперед, як представника, частку роду. У роду був свій тотем, свої табу, звичаї, необхідність і непогрішність яких ні в кого не викликали сумнівів.
Однак з появою приватної власності первісне єдність порушується. Приватна власність, зауважував ще Платон, поставила людей у??нерівне становище стосовно до суспільного багатства. Людина починає відокремлюватися від роду, так як власницьке присвоєння частини суспільного багатства відділяє його від колективу. З’являються дві сфери життєдіяльності людини – приватна (егоїстична) і суспільна (альтруїстична), що породили протиріччя між індивідом і родом, інтеграцією і дезінтеграцією, власним і громадським. Інструментом оптимізації суперечливих відносин стає держава. Разом з ним виникає право як особливий інститут життєдіяльності людського співтовариства.
З цього часу людина існує в правовому полі, тобто в рамках, що регламентують співвідношення “мого” і “нашого”, “дозволеного” і “недозволеного”. Причому регламентація визначається не традицією і обрядом, а правовою нормою, встановленою владою. Далі правове поле поширюється на всі сфери людських відносин.
Право стає невід’ємним атрибутом функціонування суспільства, а людина – правовим істотою. Він зобов’язаний прийняти встановлені правила і норми, якщо хоче залишитися повноправним членом суспільства. Більш того, тільки тієї людини вважали людиною, яка була здатна усвідомлювати і виконувати вимоги права. Так, послідовник Конфуція Мен-цзи (бл. 372-289 рр. До н. Е.) Стверджував, що принципова відмінність людини від тварини в тому, що людина вміє дотримуватися певних норм взаємин з побратимами. А староіндійські філософи вважали, що діяння людини зумовлені “дхармой”, тобто законом, обов’язковим для виконання.
В античній філософсько-правової думки центральними стають проблеми взаємозв’язку людини і права, обгрунтування права як цінності і одного з головних атрибутів суспільства. Сократ в ряду трьох головних чеснот людини називав справедливість – знання, як дотримуватися божественні і людські закони. Аристотель в “Нікомахова етика” зазначав, що “людина за природою істота суспільна”, а тому зобов’язана підкорятися встановленим у суспільстві нормам і відрізняти справедливість від несправедливості.
В епоху Середньовіччя християнська догматика будувалася, по суті, на правовій колізії – на порушення норм, встановлених Богом Адаму і Єві. Августин Блаженний і Еріугена-ну (бл. 810 – бл. 877) бачили причину появи асоціальних вчинків саме у факті гріхопадіння.
Т. Гоббс пов’язував правові характеристики людини з договірної теорією виникнення держави як засобу припинення суперництва, жаги слави, воєн та інших антигромадських явищ. Такі явища, будучи природними для людства, приводять його до самознищення. На природне походження правових якостей вказував і Б. Спіноза: людина, на його думку, істота природна і діє виключно за законами природи, а правовим він стає в державному, цивільному стані.
Таким чином, Платон помітив, що людина істота не тільки розумне, але і громадське (фактично, давши оцінку моральному раціоналізму Сократа). Аристотель підкреслив, що суспільний характер людини пов’язаний не тільки з мораллю і обов’язками, але і з владою, політикою і правами (“людина істота суспільна, політична”). У Августина правове становище людини, її свобода визначені Богом. Вперше про людину як істоту правовому написали теоретики суспільного договору Т. Гоббс, Дж. Локк, Б. Спіноза. Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо поглибили цю проблему.
Класична німецька філософія підняла філософсько-правові проблеми, в тому числі про правові характеристиках людини, на принципово новий рівень. Так, І. Кант розглядав людину як істоту, з одного боку, підпорядковане природної необхідності, а з іншого, – морально вільний. Ця істота має потребу у вихованні, але згідно певним імперативам. Зокрема, юридичний варіант категоричного імперативу І. Канта говорить: роби так, щоб твоя свобода не обмежувала свободи інших, а моральність твоєї волі стала загальним законом для всіх. На правову природу людини вказував І. Фіхте, що бачив його мета в досягненні згоди з іншими індивідами. Г. В. Ф. Гегель підкреслював, що людина істота вільне, розумне, правове і як моральне, і як моральне.
Оригінально трактували правові характеристики людини ірраціоналісти XIX в. А. Шопенгауер, наприклад, досліджував людини як істота вільне не стільки з точки зору розуму, скільки з боку бажань, уявлень, волі.
У російській філософсько-правової думки головним правовим якістю людини вважалася свобода. Наприклад, Н. А. Бердяєв писав про три види свободи: ірраціональної, що розуміється як вседозволеність, раціональної (розумної) і трансцендентної (божественно детермінованою). У наш час філософи та правознавці пишуть про те, що людина історично пережив кілька “поколінь прав”: від боротьби за фізичне життя в первісному суспільстві до боротьби за право самому вирішувати, що йому робити зі своїм життям (екзистенціальне право). Як зазначав Федір Михайлович Достоєвський (1821-1881), свобода може переростати в свавілля, провідне до злочину. Тому отримання свободи ще не робить людину правовим істотою.
Короткий екскурс в історію філософсько-правової думки показує, що з переходом від родової організації суспільства до державної утворюється нова система людських взаємин. Поряд з традиціями, звичаями, моральними нормами все більшу роль відіграє правове регулювання відносин. Воно поступово стає провідним громадським механізмом. Тому людина вже не може існувати поза правового простору (якщо він не відлюдник), а його вміння діяти в рамках права, бути правовою істотою стає якісною характеристикою цивілізованої особистості.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)