Структурна організація суспільства як системи
Основні сфери життєдіяльності суспільства. Життєдіяльність суспільства не може здійснюватися безсистемно. Вся історія людства показує, що відповідно основним типам громадської діяльності сформувалися й існують в якості основних структурних елементів суспільства як системи чотири сфери прикладання творчої та пізнавальної активності людини.
Як вже зазначалося, суспільство розглядається як цілісна система, в якій чітко простежується його структурна організація. І в цій системі в якості структурних компонентів чітко виділяються чотири області, які є сферами втілення в життя основних типів громадської діяльності. Вони і складають основу суспільного буття.
Суспільне буття – це об’єктивна реальність, що включає конкретні форми життєдіяльності людей і відповідні форми соціальних зв’язків і відносин.
Можна сказати, що в кожній сфері життєдіяльності суспільства реалізуються відповідні їй типи діяльності. Діяльність, спрямована на задоволення матеріальних потреб членів суспільства, а в цілому, матеріальне виробництво, стає реальним змістом матеріально-економічної сфери. Взаємодія членів суспільства, їх зв’язки і відносини, взаємозв’язок один з одним, що виражається в духовному виробництві, різних видах духовної діяльності, здійснюється в духовній сфері. Діяльність, спрямована на організацію нормального функціонування суспільних процесів, управління і регулювання механізмів соціальної самоорганізації, здійснюється в політико-правовій сфері. Взаємодія членів товариства, що належать різним соціальним верствам, їх діяльність, регулююча задоволення нормальних життєвих і соціальних потреб, займає соціальну сферу суспільства.
Основний, і навіть основоположною сферою життя суспільства, безумовно, є матеріально-економічна. Ця сфера, в якій суспільство створює основи власного існування, може бути названа сферою матеріального суспільного виробництва у формі взаємодії людини із зовнішнім і своєю власною природою. Кінцевою метою такої взаємодії є відтворення індивідуальних життів. Товариство з необхідністю повторює себе в наступних поколіннях. В іншому випадку соціум перестає існувати. Ціле не може не відтворювати себе через індивідів і в них самих. Тому матеріальне виробництво суспільства, в першу чергу, є діяльність по створенню предметів особистого вжитку для готівкового існування індивідів, як основи суспільства. У цьому випадку ми маємо право говорити про людей, як продуктивних силах суспільства. Оскільки в процесі виробництва задіяні не тільки суб’єктивні (чоловік), але і речові (природа) елементи, то ми маємо право вважати, що продуктивні сили є система, що включає в себе, перш за все, самих людей, творчо активно освоюють природу і відтворюють умови існування людини.
Іншим, найбільш значущим елементом суспільного виробництва, є народження дітей, організація умов збереження їх життя, зміцнення здоров’я. Для цього в суспільстві виникає цілий інститут відносин, який ми в рамках суспільного виробництва називаємо економікою. Економіка суспільства складається з цілого ряду галузей діяльності людей, спрямованих на суспільне відтворення. Економіка суспільства включає в себе промисловість, сільське господарство, транспорт, медичне обслуговування, освіту, торгівлю та інші подібні види діяльності, в основі яких лежить праця людини, спрямований на забезпечення не тільки існування, а й розвиток суспільства.
В економічній літературі під працею зазвичай розуміється діяльність людей у сфері матеріального виробництва. Це цілком природно і зрозуміло. Трудовий процес є такою цілеспрямовану діяльність, як вплив суспільної людини на природу, яка передбачає використання раніше створених знарядь і засобів праці, найрізноманітнішої техніки для досягнення заздалегідь поставлених цілей. Однак праця, в широкому сенсі слова, є універсальна, родова характеристика людини. Будь соціально значуща діяльність людей може бути визначена як трудова діяльність, будь то робота вченого, художника, письменника, підприємця або педагога. Однак протиставлення праці у сфері матеріального виробництва інших видів трудової діяльності мало і продовжує мати сьогодні великий теоретичний і практичний сенс.
З часу розпаду первісної спільності найважливішою умовою прогресивного розвитку суспільства стає суспільний поділ праці. Величезна більшість населення змушене було займатися малопродуктивним і нетворчим, чисто фізичною працею. У той же час незначна частина населення – правлячі, привілейовані верстви суспільства або в рідкісних випадках особливо творчо обдаровані особистості – звільнялася від цього тягаря. Вони мали вільний час і можливість для занять творчою діяльністю у сфері управління державою, в науці, мистецтві.
Суспільний поділ праці стало постійною і незмінною властивістю суспільства як цілісного, функціонуючого соціального організму. Протягом багатьох століть філософська думка шукала шляхи подолання станово-класового поділу суспільства, перетворення праці у сфері матеріального виробництва в різновид творчої діяльності.
Особливе місце в аналізі матеріально-економічної сфери суспільства займає категорія виробничі відносини. Матеріально-виробнича (економічна) діяльність включає в себе, з одного боку, техніко-технологічну сторону, тобто розгляд всього процесу трудової діяльності як чисто природного процесу, що протікає по цілком певним законам. З іншого боку, вона включає в себе ті суспільні відносини між людьми, які складаються в ході їх спільної трудової діяльності. Точніше буде сказати, що ці виробничі відносини між людьми служать тієї соціальної формою, яка і робить можливим сам процес їх спільної трудової діяльності.
Виробничі відносини – це зв’язки і взаємозв’язки, що виникають між людьми в процесі самого матеріального виробництва конкретного продукту, його розподілу в суспільстві, обміну та споживання, а також відносини з приводу власності на засоби виробництва і кінцевий продукт.
Праця спочатку носив колективний характер, проте форми трудового колективізму, який завжди включав в себе і індивідуальна праця, змінювалися від одного історичного етапу розвитку суспільства до іншого. Відповідно мінялися знаряддя і засоби праці – від примітивного кам’яного сокири і рубала до сучасних повністю автоматизованих заводів, комп’ютерів і атомних електростанцій. Змінювався і характер виробничих відносин.
Важливо відзначити, що в основі виробничих відносин лежать відносини власності між людьми з приводу знарядь і засобів праці та отриманих продуктів праці. Історії відомі три основні форми власності: державна (суспільна), колективна і приватна. Кожна з них зіграла і продовжує відігравати свою незамінну роль у розвитку виробництва матеріальних благ. Їх боротьба в історії суспільства, за якою стояли певні верстви і класи суспільства з власними економічними інтересами, нерідко супроводжувалася драматичними і трагічними подіями – повстаннями, революціями, громадянськими війнами.
Але те, що в емоційно-чуттєвому сприйнятті постає перед нами як трагічне, носить цілком об’єктивний і закономірний характер. Усередині матеріального виробництва складаються діалектичні протиріччя (у системах людина – техніка; власник – працівник; продуктивні сили – виробничі відносини), через дозвіл яких суспільство висувається на новий щабель свого розвитку та існування.
У сучасному суспільстві в принципі можливо знаходження такого балансу різних форм власності, який сприяв би найбільш ефективній роботі виробничої, матеріально-економічної сфери. Але в будь-якому випадку людина, зайнятий у цій сфері сьогодні, виступає не тільки як безпосередній виробник матеріальних благ або як власник знарядь і засобів праці, а й як особистість, як активне, вольове і творче начало.
Матеріально-економічна сфера життя суспільства багато в чому визначає функціональне наповнення політико-правової та соціальної сфер.
Політико-правова сфера цілком закономірно може бути розглянута як сфера управління життєдіяльністю суспільства. Політика у своєму первісному значенні і значенні є сфера діяльності, пов’язана з відносинами між різними верствами і класами суспільства, ядром якої є проблема завоювання, утримання і використання державної влади.
З моменту появи класів і держави, як апарату влади, політико-правова сфера приймає характер політичного управління суспільством. Суб’єктом управління починає виступати певна група осіб, яка виробляє загальні для всієї держави цілі, з якими, так чи інакше, узгоджуються всі інші більш приватні цілі окремих сфер і діяльності індивідів у суспільстві. Сфера управління несе відповідальність за ефективність функціонування всього суспільного організму.
З яких елементів складається цілісний процес управління системою? Насамперед – влада як суб’єкт управління. Влада приймає рішення, пов’язані з постановкою конкретних завдань і цілей для всього суспільства. Ці рішення приймаються деякої групою осіб від імені товариства або уповноважених самим суспільством. Вони обов’язкові для виконання, для чого у влади є необхідні кошти у вигляді правових норм. Право – це система загальнообов’язкових норм і відносин, що закріплюються державою за допомогою цих норм і охоронюваних ім. Прийняті владою рішення потім переводяться на мову конкретних практичних дій, заснованих, насамперед, на реалізації та застосуванні нормативно-правової бази (законодавства).
Центральною ланкою всієї системи управління суспільними процесами і людською діяльністю виступає суб’єкт управління – влада. За винятком первісного суспільства на всіх наступних щаблях розвитку суспільства суб’єктом управління є держава, державна влада. Зазвичай поняття держави вживається у двох сенсах. Держава є окремий соціальний організм. Від іншого соціального організму його відокремлює державний кордон. Але оскільки головне в державі – це влада, то під ним розуміють також пристрій владних структур в країні або форму державного устрою. У літературі існують різні класифікації цих форм. Ще древні мислителі виділяли чотири форми державного устрою – демократію, охлократію, тиранію, аристократію.
Держава як соціальний організм і як влада історично з’являється на стадії розкладання первісного суспільства і становлення ранньокласового суспільства. З цією ж пори в суспільстві в тій чи іншій мірі починає існувати політика, політичне життя.
Політика пов’язана з боротьбою в суспільстві різних груп і верств населення, які мають різні інтереси, за реальну участь у виробленні і прийнятті державних, владних рішень, або, принаймні, за вплив на зміст цих рішень.
Однак, аж до початку Нового часу (XVII в._ і появи ранньокапіталістичного товариства тільки в окремі періоди історії спостерігалася скільки-небудь розвинена політична життя (Стародавні Греція та Рим). У східних імперіях деспотичного типу політична боротьба зводилася до змов, таємним інтриг, вбивств і переворотів.
Повноцінна політична система західноєвропейських країн складалася протягом століть в ході відділення товариства як вільної діяльності людей від держави. Іншими словами – в результаті становлення демократичної правової держави та громадянського суспільства.
Наслідком такого відділення та стало виникнення і стійке існування різних організацій – політичних партій, спілок, рухів, які виступають основною ланкою зв’язку між державними органами влади та основною масою населення.
Багато вчених правомірно стверджують, що в ідеалі демократична держава є держава, заснована на громадській думці. Громадська думка є відношення масової свідомості до того чи іншого соціально значимого події на якийсь момент часу. Воно й виступає практичним ланкою в тій самій зворотного зв’язку між об’єктом управління – народом і владою, народом, який і оцінює отримані в суспільстві результати, ступінь їх відхилення від спочатку поставлених цілей.
У державах, далеких від демократичних принципів управління і влади, зворотній зв’язок від об’єкта управління до суб’єкта управління, тобто від народу до влади, буває вельми утрудненою, а часом взагалі може бути відсутнім.
У демократично влаштованому суспільстві втручання державної влади в хід економічних та інших процесів суворо обмежується правовими законами, які приймає парламент або інший законодавчий орган влади. Однак система правових норм неминуче буде регулювати і регламентувати економічне життя суспільства.
У зв’язку з ускладненням структури сучасного суспільства, зростанням чисельності населення, різноманітних форм об’єднання людей і відносин між ними у всьому світі спостерігається зростання самоврядних тенденцій. Самоврядування, тобто управління з боку організацій, виведене за рамки державної адміністративної влади, давно вже є нормою в багатьох країнах світу, особливо в малих містах, у сільській місцевості, у виробничих і наукових організаціях, у творчих об’єднаннях.
Масштаби участі державної влади в різних сферах суспільного життя залежать від конкретних обставин, і, зрозуміло, від стану та особливостей цієї сфери. Держава може по-різному впливати на виробників (від податкових пільг до прямого втручання) з метою схилити їх до випуску сучасної і конкурентоспроможної продукції.
Політичне життя в сучасному суспільстві набула широких масштабів та різноманітні форми. Найрізноманітніші партії та політичні організації намагаються вловити настрій тих чи інших верств населення, завоювати до себе довіру, стати їх представниками, насамперед у законодавчих органах влади, вносять законопроекти, нерідко стають правовими нормами. Державна влада теж намагається вплинути на поведінку і настрій населення, на громадську думку.
Громадська думка виявляється на перетині державних і партійно-політичних інтересів і цілей. Вирішальну роль тут покликані відігравати засоби масової інформації. Від них, в першу чергу, залежить, чи зможуть народ і влада домовитися або, точніше, постійно коригувати найближчі і більш віддалені цілі розвитку суспільства. Коригувати так, щоб суспільство ефективно управлялося і постійно домагалося зростання якості та рівня життя людей. Щоб виконати цю роль, засоби масової інформації повинні бути незалежними. На жаль, сьогодні їх діяльність у всіх країнах оцінюється скоріше негативно, ніж позитивно.
Сучасна цивілізація вступила в останні десятиліття в новий етап свого розвитку, який отримав назву інформаційного суспільства. Але поява комп’ютерної техніки в масових масштабах, виникнення локальних і світових мереж, космічних засобів зв’язку і т. Д. Демонструють формування нової матеріально-технологічної фази суспільства, на якій можуть виникнути різні нові соціальні організми. В ході становлення інформаційного суспільства стикаються і борються дві тенденції у використанні інформаційної техніки та інформаційних можливостей для більш ефективного управління суспільством.
Інша тенденція, також пробиває собі дорогу в сучасному світі, представлена у вигляді перших паростків виникає комунікативного суспільства, тобто суспільства, заснованого на різних формах вільного спілкування людей між собою. Одним із творців теоретичної моделі комунікативного суспільства став німецький учений Юрген Хабермас. Він вважає, що між владою, державно-політичними структурами і приватною сферою цивільного життя (підприємництвом, сімейним життям і т. Д.) Повинні розташовуватися автономні, самодіяльні об’єднання громадян. Мета діяльності цих об’єднань – досягнення взаєморозуміння і згоди між різними соціальними верствами в суспільстві.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)