ПАМ’ЯТКИ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ КУЛЬТУРИ – Середньовіччя
Літературний багаж. Поміркуйте, які твори, прочитані вами в попередніх класах, належать до доби Середньовіччя. Як у них відобразилося життя феодального суспільства?
Загибель Західної Римської імперії стала трагічним фіналом історії стародавнього світу й водночас початком нового етапу всесвітньої історії – Середньовіччя. Саме поняття “Середні віки” виникло в Італії за доби Відродження в колі передових людей, які схилялися перед античною культурою і намагалися відродити її. Так вони назвали час між античністю і своєю епохою. Згодом термін “Середні віки” набув поширення й закріпився за історичним періодом від кінця V cт. (падіння Західної Римської імперії) до XV cт. (доба Великих географічних відкриттів).
Якщо в давнину кожен народ мав свою релігію, яка відображала його національні особливості й історію, то в Середні віки утверджуються релігії світові: християнство – у Західній і Східній Європі, буддизм – у країнах Південної Азії та Далекого Сходу, іслам – на Близькому й Середньому Сході. Існування спільної релігії стало базою для об’єднання певних народів в одну сім’ю, формування єдиної цивілізації. Об’єднавчу роль відігравала також мова. Мовами міжнародного спілкування в народів Західної і Центральної Європи стала латина, у Південній і Східній Європі – грецька, на Близькому Сході – арабська, на Далекому Сході – китайська, в Індії – санскрит. Так за доби Середньовіччя виникли нові культурні регіони – західноєвропейський, близькосхідний, індійський, східноазійський, візантійський.
Християнство мало надзвичайно важливе значення в житті європейського середньовічного суспільства. У країнах Сходу вплив релігії на політику, мораль, мистецтво був ще більшим. Тож природно, що відмінності у віровченнях зумовили значні відмінності й у загальному розвитку культур. На цьому грунті утворилися дві культурно-політичні спільноти, які умовно називають Захід і Схід.
Розбіжності культур Заходу і Сходу виявилися в особливостях світосприйняття, норм поведінки, способу життя загалом. Розмірений, схильний до самозаглиблення й споглядання природи Схід протистояв активному, діяльному Заходу, що перебував у невпинному русі. З політичних причин ці розбіжності почали сприйматися як антагоністичні (непримиренні). Навіть у XIX ст. в Європі побутувала думка, сформульована англійським поетом Дж. Р. Кіплінгом: “Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох”. Проте водночас Захід і Схід перебували в постійному культурному діалозі.
Середньовічна література Західної Європи розвивалася під впливом жорсткого поділу суспільства на стани. На межі Х-ХІ ст. єпископ французького міста Лана Адальберон сформулював це так: “Одні моляться, інші воюють, треті працюють…”. Кожний стан був носієм відповідного типу культури, тому й література чітко поділялася на церковно-релігійну, лицарську та міську.
Здебільшого латиномовною була література релігійного характеру – історичні хроніки, житія святих, проповіді, богословські твори. Значного поширення набув жанр агіографії, що розповідав про життя, чудеса й мучеництво людей, канонізованих християнською церквою.
До латиномовної літератури Середньовіччя належить також поезія вагантів (від лат. мандрівний) – мандрівних студентів, які складали світські пісні “на випадок”. У ХІІ ст. в найбільших містах Європи на базі шкіл виникли перші університети. Відтоді молодь часто подорожувала, аби поглибити знання з певних наук, послухати лекції відомих викладачів. Дорогою ваганти заробляли на хліб, виконуючи латиномовні пісні власного авторства. Інколи вони пародіювали латину, свідомо її спотворюючи й поєднуючи з живою народною мовою.
У ХІХ ст. у сховищі мюнхенського монастиря було знайдено знамениту збірку поезії вагантів “Carmina Burana” (“Буранські пісні”). Щоб скласти про неї враження, уявіть загальний зошит сучасного учня, де він упереміш записує задачі з алгебри, хімічні формули, іноземні слова, малює профілі гарненьких сусідок, робить нотатки для творів. Чимсь подібним і є Буранська збірка. Сьогодні пам’ять про волелюбних вагантів живе в рядках міжнародного студентського гімну “Гаудеамус”.
Історичним підгрунтям середньовічного епосу є становлення нових європейських держав, розвиток феодальних відносин. Його сюжетами стали перекази про часи Великого переселення народів, про норманські набіги, про війни Карла Великого, його предків і наступників, про боротьбу з арабськими завойовниками.
“Старша Едда” – збірка епічних творів скандинавських (північногерманських) народів. До неї входять міфологічні, героїчні, повчальні пісні та оповіді про богів, які виконували скальди – поети з оточення військових вождів. Головним героєм скандинавського епосу є Одін – господар Вальгалли (місця, де спочивають загиблі воїни). З-поміж героїчних пісень “Едди” виділяється цикл про нібелунгів – казкових карликів, володарів золотого скарбу. Підступний бог вогню Локі забрав їхнє багатство, відтак переходячи з рук у руки, воно стає причиною розбрату, загибелі героїв і навіть племен. Цей сюжет став підгрунтям найвідомішої німецької епічної поеми “Пісня про Нібелунгів” (XII ст.). Історична основа твору – загибель Бургундського королівства, зруйнованого гунами 437 р. Як і в інших пам’ятках героїчного епосу Середньовіччя, події в “Пісні про Нібелунгів” зображено з народної позиції засудження феодальних чвар, породжених військовим суперництвом, жадібністю й заздрощами. Головний герой епосу – Зігфрід, безстрашний королевич з Нижнього Рейну, переможець дракона й дванадцяти велетнів, власник скарбу нібелунгів.
Засідання вченої ради в Сорбонні. З мініатюри XV ст.
Іспанський епос XII ст. представлено “Піснею про мого Сіда”. Головний герой цього твору – захисник народних інтересів, який понад усе прагне звільнити рідну землю від зазіхань войовничих арабів. Праобразом його став кастильський феодал Родріго Діас де Бівар, прозваний арабами Сідом (паном).
Героїчний епос французького Середньовіччя дійшов до нашого часу у вигляді поем, що отримали назву “пісні про діяння”, або “пісні про подвиги” (франц. жести). Найвідоміша з них – “Пісня про Роланда”, з якою ви невдовзі ознайомитеся.
Схожі за спрямованістю героїчні пісні часів Київської Русі – билини про Іллю Муромця, які ви читали в попередніх класах. Видатною пам’яткою давньослов’янської літератури є “Слово о полку Ігоревім”. Невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців став закликом до князів Давньої Русі припинити міжусобиці й об’єднатися перед зовнішньою загрозою.
Виникнення лицарської літератури пов’язане з утвердженням лицарів як особливого стану всередині класу феодалів. Значну роль у створенні цього стану відіграла церква, оскільки лицар мав бути насамперед воїном-християнином, відданим захисником її ідей. Поступово лицарство перетворилося на станову організацію військово-феодальної знаті, що претендувала на панування в соціальній, моральній та естетичній царинах суспільного життя. Відтак сформувався й особливий лицарський кодекс, згідно з яким доблесний воїн мав розумітися на мистецтвах, бути освіченим, великодушним, гречним і приязним. Основними жанрами лицарської літератури були лірика і роман.
Лицарська лірика розробила ідеологію куртуазності1 як піднесеної норми соціальної поведінки. Це була перша світська ідеологія середньовічної Європи. Її нововведення – культ Прекрасної Дами, побудований за зразком культу Богоматері, й етика самовідданого служіння, побудована за зразком етики васальної вірності. На грунті таких поглядів любов набула значення самоцінного почуття, що стало важливим кроком в осягненні внутрішнього світу людини.
Мініатюра із середньовічної книжки
1Куртуазність (від франц. двір) – система правил поведінки при дворі короля або великого феодала.
Важливу роль у розвитку лірики відіграли трубадури – поети-лицарі південної області Франції Провансу. Темами їхніх віршів були війна, кохання й мистецтво.
Лицарський роман, як і лірика поетів-лицарів, розробляв теми ратних подвигів і любові. Характерна ознака поетики цих творів – поєднання реалістичного, фантастичного й пригодницького елементів. Залежно від джерела сюжетів лицарські романи об’єднують у цикли, основними з яких є: античний, заснований у річищі книжної традиції; бретонський, або артурівський, що має фольклорну основу, і східний, або візантійський, пов’язаний з хрестовими походами.
Назва артурівского циклу походить від імені напівлегендарного короля бриттів Артура (V-VI ст.), який успішно боровся з англосаксонськими завойовниками. У романах він теж виступає в образі ідеального лицаря. Крім короля, помітну роль у творах цього циклу відіграють лицар Ланселот, таємно закоханий у Джиневру, дружину Артура, фея Моргана та чарівник Мерлін. Визнаним творцем романів артурівського циклу є Еретьєн де Труа (друга половина XII ст.).
Зростання міст у Європі ХІІ ст. зумовило виникнення міської літератури, яка активно протистояла лицарській. Її позитивним героєм виступає тямущий городянин або селянин, здатний вийти з будь-якої скрути, пошивши в дурні сеньйорів і жадібних священиків. Улюбленими жанрами міської літератури були байка, коротке сатиричне оповідання (французьке фабліо, німецький шванк, італійська новела), алегоричний епос про тварин.
На думку вчених, у середньовічній Франції зародився і жанр балади. Приблизно в XV ст. вона поширилася в Англії та Шотландії. Яскравими прикладами середньовічної балади є легендарні історії про нещасного короля Ліра та “шляхетного розбійника” Робіна Гуда, що лягли в основу багатьох відомих літературних творів (деякі з цих балад ви читали в сьомому класі).
Найзначнішим досягненням літератури середньовічного Сходу визнано поезію.
Перлиною арабської лірики є твори, написані на основі давньої легенди про трагічну любов поета Меджнуна (дослівно – той, що збожеволів від кохання) до дівчини на ім’я Лейла. Розлучений ворогами і фатумом з подругою, юнак іде в пустелю, де спілкується лише з дикими звірами і зрештою помирає з ім’ям коханої на вустах. До наших днів легенда про Лейлу й Меджнуна залишається улюбленим сюжетом багатьох східних літератур. Першим до нього звернувся класик перської поезії Нізамі Гянджеві, перу якого належить написана в 1188 р. поема “Лейла і Меджнун”.
Коли в VII ст. на землі Ірану вторглися араби, більшість корінного населення було навернено в іслам. Однак освічені верстви суспільства, сприйнявши релігію і тимчасово навіть мову завойовників, спромоглися зберегти в культурі чимало самобутніх національних рис. Саманідськімонархи культивували при дворі рідну мову фарсі, протиставляючи її арабській. У X-XV ст. вона стала літературною для всіх народів Ірану. Мовою фарсі написано поему Абулькасима Фірдоусі (934-1025) “Шах-наме” (“Книга царів”) – найвідоміший твір персько-таджицької літератури. На основі давньоіранського епосу та наукових праць Фірдоусі в поетичній формі виклав історію Середньої Азії від найдавніших часів до арабського нашестя. Рядки “Шах-наме” сповнені героїки й любові до батьківщини.
Ілюстрація до “Шах-наме”. 1370 р.
Перський поет-філософ Отар Хайям уславився чотиривіршами (рубаї), пройнятими духом життєлюбства й свободи. Нині твори цього митця перекладено всіма європейськими й східними мовами.
Класик перської літератури Абу Абдаллах Мушріфаддін ібн Мусліхаддін Сааді Шираз і (між 1203 і 1210 – 1292), більше відомий як Сааді, був воїном, ченцем-жебраком, побував у полоні в індійців та в хрестоносців, ледь не загинув, але повернувся-таки додому. Багатий досвід, житейська мудрість і літературний талант Сааді втілилися в його творчості: кількох збірках любовної лірики – газелях (вид ліричного вірша) та повчальних поемах “Бустан” (“Плодовий сад”) і “Гулістан” (“Сад троянд”). Однією з найбільших заслуг Сааді перед світовою культурою є те, що він задовго до європейських митців висунув художню ідею гуманізму й розкрив значення цього поняття у своїх творах.
Світової слави зажив персько-таджицький поет Шамседдін Мухаммад Гафіз Ширазі (бл. 1325 – 1389 чи 1390). Псевдонім митця – Гафіз – означає “здатний напам’ять відтворити весь Коран”. Життя народного співця оповите легендами. Одна з них така. Якось у вірші Гафіз пообіцяв за привітний погляд віддати коханій і Бухару, і Самарканд. Розлючений Тамерлан наказав схопити його. “То як тобі, безумцю, спало на думку дарувати мої міста?” – запитав володар одягнутого в дрантя поета. “Леле, повелителю, саме так я й дійшов до такого стану”, – відповів Гафіз, показуючи на своє лахміття. Дотепна відповідь врятувала митця. Темами творчості Гафіза були краса й кохання, любов до життя, свобода почуттів, викриття лицемірства.
Розвивалася в східній літературі Середніх віків і проза. Це казки, народні романи, любовно-пригодницькі, побутові новели, розповіді та анекдоти.
Між X і XV ст. на Близькому Сході було укладено збірку народних казок “Тисяча і одна ніч”, яка згодом стала всесвітньо відомою. Крім арабів, до її створення долучилися перси й індійці – народи, що волею історії опинилися в складі однієї ісламської держави. Твори збірки вражають багатством вимислу, вільною грою слів, вигадливою фантазією. У “Тисяча і одній ночі” традиційно для східної літератури застосовано
Прийом обрамлення (ви знаєте його з казок про пригоди мореплавця Синдбада, прочитаних у п’ятому класі). Нині “Тисяча і одна ніч” входить до десятки найпоширеніших перекладних видань.
Отже, література Середніх віків – важливий і невід’ємний етап світового літературного процесу. Незважаючи на історичні особливості та неминучі суперечності, вона стала кроком уперед на шляху розвитку людства. Утративши пластичність і тілесність, властиві художньому світогляду античності, Середньовіччя натомість віднайшло себе в осягненні духовного світу людини. “Не блукай поза, але ввійди всередину себе”, – писав на світанку цієї доби видатний християнський мислитель Августин.
Перевірте себе
1. Схарактеризуйте Середньовіччя як історичну добу, визначте його хронологічні межі.
2. Назвіть характерні ознаки середньовічної літератури.
3. Чим відрізняються літератури середньовічних Сходу і Заходу? Які жанри розвивалися в західноєвропейській і східній літературах того часу?
4. Складіть схему “Середньовічна література в персоналіях”. Укажіть видатних митців доби та їхній внесок у розвиток світового письменства.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)