ТІНІ ЗАБЛУДЛИХ НАЩАДКІВ – ТАРАСЮК ГАЛИНА – Українська література – бібліотека
Раї Скоп-Вашківцян –
На згадку про вічний Єрусалим нашої молодості.
Жовта палюча смага важкою хмарою висіла над Єрусалимом і в її тремкій, хисткій тлущі, як у кривому дзеркалі, відбивалися священні руїни і храми, будинки і дерева біблійного міста. У короткі хвилини відпочинку Оксен із верхотури риштувань вдивлявся за тремтливий, текучий обрій, де починалася давно-предавно пустеля, і з якої явився Єрусалимові вродливий чоловік, довговолосий і бородатий. Він вів на повідку муругого осла, а за ним слідом ступали дванадцять учеників у сандаліях на босу ногу. І тільки он за тим останнім будинком, на розі якого росте притрушена пилом срібляста олива, чоловік сяде на посивілого від пилюки осла, і в’їде в місто по ріденькій вереті із пальмового листя, яке йому під ноги кидатимуть очманілі від спеки і незбагненної радості жителі Єрусалиму.
– Ксе-нь! – донеслося знизу ліниво-розморене. Оксен неохоче відірвав від біблійного обрію очі і скотив їх на грішну землю. Внизу, у затінку риштувань, задерши до неба голови, чекали на нього хлопці, щоб іти пересидіти в якомусь дешевому кафе пекельну полуденну спеку. Оксен заперечливо (навхрест) замахав руками і хлопці поволоклися лінивою вервечкою з будівельного майданчика, залишивши Оксена віч-на-віч із старозавітним овидом і сьогоденними грішними проблемами.
Грішними, бо все частіше замість Месії з-за хилиткого вохристого пругу Іудейської пустелі в уяві Оксена поволі виростав верхи на ослові друг його юності Льоня Шехтер, орючи голими п’ятами гарячий пісок святої землі. Був Льоник теж худим і бородатим, теж тридцятилітнім, і теж ідеалістом. Точно таким, яким виїздив на історичну свою батьківщину з батьківщини справжньої, тобто з Буковини…
Поневіряння по закордонних наймах зробило Оксена побожним і забобонним, тож це періодичне “явлення” Льоника та ще й верхи на ішакові лякало його неймовірно. Він хрестився, ставив свічки у всіх місцевих християнських церквах, ходив до Храму Гробу Господнього, навіть до синагоги, але ніщо не допомагало. Варто було Оксенові затримати погляд на обрії, як з пустельного спекотного марева проступав розпливчатий силует блукаючого вершника. Врешті Оксен не витримав і розказав про ману хлопцям із бригади.
– Е-е-е, – затягли ті співчутливо дружним хором, – треба тобі, хлопе, і то край у масажний кабінет. Лічитись треба, а то шиза скосить… – і зняли такий регіт, якого Єрусалим не чув іще з часів, мабуть, римської окупації.
Оксен не образився. Бо, може, й справді хлопці правду кажуть, але не міг, не міг він і думати про утіхи плоті, тут, у цьому священному місті… Йому здавалося, що над Єрусалимом небо відкрите, як віко на горище, і Бог усе бачить – усі грішки людські до найдрібнішого, і навіть думки читає… От перебереться бригада кудись у Хайфу чи в Тель-Авів, отоді й… Може, лиш тоді… Якщо Олена відпустить… А то тримає роками коло себе, як цапа на цугундері…
Легке роздратування на Олену все частіше переходило у глуху досаду. А це, Оксен по хлопцях бачить, недобре: починають шукати розраду. Хто в чому. Тому Оксен бодай раз на рік намагається вирватись додому з натоптаним грішми капшуком, віджити, набутися з Оленою, поспілкуватись із дітьми. Останнє вдається йому дедалі важче, бо діти ростуть як із води, міняються, і він не знає, про що з ними говорити. З Оленою ж одна бесіда – про ті ж гроші і тих же дітей…
Кожного разу на прощання Олена каже ніби жартома:
– Дивись мені… Там наших багато…
Авжеж, навіть більше, ніж треба, тут наших. Та й скільки того Ізраїлю – чверть Буковини… Видно один одного за версту. Не встигнеш у думках зблудити, як Олена знати буде. Навіть з подробицями… А нащо йому ще й ця гризота?..
Примостившись головою у ріденькому затінку від розпечених залізних рейок і зеленої сітки на витертих дошках риштування, та прикрившись крисанею, Оксен лежав із заплющеними очима і згадував давно минулі дні, і давно минуле для нього прохолодне, смарагдове від світла і тіней смерек рідне містечко в передгір’ї Карпат, і Льоника, з якого усе й почалося. Себто, почалися його, Оксенові блуди світами. А ще точніше, весною 1997 року, коли спливли у Черемош сніги і запахло гуцулам мандрівкою на московські заробітки, прислав Льоник Оксенові запрошення в Ізраїль, добре знаючи, яке в Україні безробіття. Отож поїхав Оксен ніби в гості на місяць, а зостався на роки. Тільки оце після Помаранчевої революції збиралися обидва з Льоником, грошей заробивши, повернутися в Україну. Та… не судилося бідному Льонику…
“Судилося Льонику, певно, вічно орати голими п’ятами гарячі піски святої земля”, – зітхнув скрушно Оксен, навіть крізь міцно стулені повіки бачачи, як з тремтливого вохристого марева на небеснім прузі вигусає-виростає тонкий силует його вірного друга верхи на віслюкові.
Явлення Льоника Шехтера землякам в особі затовченого наймами Оксена Шкрібляка, схоже, справді переростало у болячку останнього. І він це розумів. Отож, щоб не бачити горизонту з одиноким вершником, Оксен спустився на землю і сів у затінку недобудованого будинку чекати хлопців. Але думки знову повертали його до покійного Льоника, до тих далеких, майже зітертих з пам’яті днів, коли Льоник скотився до їхнього містечка із бозна-якого карпатського горба вступати до місцевого училища прикладного мистецтва, а закінчивши його, оселився із такими ж як і сам талантами з народу у широченній, мов кошара, майстерні, став різьбити всілякі ракви, тарелі та люльки-файки на замовлення Художнього фонду. Була така організація. В ті часи в Радянському Союзі гуцульські сувеніри, надто різьба по дереву та ще з інкрустацією, користувалися неабияким попитом, тож Льоник мав завжди кавалок хліба, а головне – для нього, пролетаря й ідеаліста, – роботу до душі. Натурою ж був Льоник – опришок опришком: гарячий до бійки, гострий на слово. А до коломийки!.. Мамко рідна, вони так і сипались, так і сипались із його веселого рота! Або як вони Маланку водили?! Та не те що з Чернівців чи Станіслава – з Києва приїздили, аби те чудо вздріти бодай крайчиком ока! Він, Оксен, Василем виряджався, Юра Шмаль – Маланкою, а Льоник – у своїй незмінній ролі – Вічного Жида… Пейсами трясе, горілкою причащає та смішить люд православний до різачки в череві. Гуцул гуцулом. А що Шехтер за прізвищем, то мало хіба гуцулів ще за Австро-Угорщини австріяками було пороблено?
І раптом ні сіло ні впало, в кінці восьмидесятих, коли вже десять років минуло, як усі нащадки хасидів і з їхнього містечка, і з цілого краю виїхали хто куди, та ще почав розвалюватися Радянський Союз, відповідно втрачаючи інтерес до гуцульських сувенірів, зібрався Льоник до Ізраїлю. Справді – ні сіло ні впало! Гай, мой, хлопе, куди? Чого? Бо азм гебрей, каже Льоник винувато. Товариші за пупи беруться від реготу: та ж до Маланки, чоловічку, ще півроку! Чи в тебе свій календар? А Льоник своє товче: жид я, хлопці, як є, чистокровний. Угій на тебе, батярисько! Признавайся, бахуре, де справку взяв? Чи вженився на кому? А Льоник винувато: а я, хлопці, справді єврей. Ще з діда-прадіда. Ну то й що?! Будь собі хоч турком. Он подивися на Митра – циган циганом, але ж він в Індію, чи звідки там прибилися його пращури в наші землі, не вибирається! Е, каже Льоник винувато, то дві великі різниці. Циганам – що, а я маю рятуватися від дискримінації. Угій, якої ще дискримінації, варіяте? Та же від тої, що ви всі найфайніших дівок похапали, а я мус парубочити до сивого чупера!
Отака з тим Льоником придибашка!
Крізь в’язку, як патока, полуденну тишу з далекого мінарету долетів ледь чутний заклик муедзина до намазу. Саме о такій порі мав би з’явитися під риштуваннями гуцул Льоник, він же потомствений єврей Леонід Шехтер. Але – нема. Нема вже Льоника. Помер. Місяць тому. Самотою, як і жив, не запопавши щастя і на землі обітованій. Залишилась лише пам’ять про нього, та ще, певно, душа невпокоєна Вічного Жида, що ввижається Оксену час від часу на біблійному горизонті верхи на ослі… І не дає спокою, мучить думками, що от якби зостався Льоник у наших горах тінистих, був би живий і здоровий. А так – нема. Не витримало серце спекотного клімату.
Оксен здригнувся – так чітко почув від землі гучний, як труби єрихонські, голос Льоника:
– Гей, хто вгорі, варто злізти, прийшла пора сало їсти!
Де б Оксен із хлопцями не бували-будували, в якому б кібуці Льоник не перебував, а раз на тиждень мав приїхати – причаститися салом, яке українські гастербайтери всіма правдами й неправдами перевозили через усі кордони, як священне джерело енергії і оберіг від усіх бід, голодоморів і голокостів.
Оскільки некошерною їжею не можна було оскверняти святу землю не те що євреям, а й чужинцям, то Льоник, що за роки проживання на історичній батьківщині перетворився із стрункого сухореброго гуцула на великого австралійського коалу, видирався, важко дихаючи, на риштування, і там, високо над землею Давида і Мойсея, вони дружним гуртом причащалися українським салом із цибулею та чорним хлібом. Чарку відкладали на вечір, коли жара спаде, але головно тому, аби самим не поспадати, захмелівши, з верхотури.
Нема Льоника і так сумно… Так одиноко. Ні з ким душу одвести.
Так хочеться чогось рідного, доброго… лагідного, як… та хоча б Олена, його жона вінчана… Оксен аж застогнав, так йому забракло дружини, її кругленького, теплого бочка, гарячого шепоту серед ночі…
Тяжка, виснажлива праця на будівництві під розпеченим небом полуденним, економія на харчах, не вельми сприяли інтиму бідного заробітчанина. Хоч у цій делікатній справі теж: у кожного – по-своєму. Одні – як з цепу зриваються, Оксенові ж найчастіше від утоми не те що жінки – жити не хотілося. Отак би взяв і пішов пішки через пустелі, моря й гори до рідної хати. Отак, в сандаліях на босу ногу, як давно колись ходив Ісус Христос і як зовсім недавно – ходив по землі пращурів їх гуцульський нащадок Льоник Шехтер…
Тож даремно Олена гризеться ночами, нібито він, Оксен, тут по кобітах ізраїльських штрикає, та клубастих Сар і Саломей вирлооких ніжить-голубить. Тут так наробляєшся, що сам собі не радий. Стаєш чисто, як той чернець монастирський – все в постах та покуті… І в роботі, лиш у роботі, мов кінь у борозні… Але найбільше обридли пики чоловічі… Одні чоловічі писки. Як у війську чи в тюрмі, хоч волай, як той муедзин…
На цім слові, тягучім, як рахат-лукум, Оксен і заснув у затінку будови, прикривши голову солом’яною крисанею. Пробудився від тупоту і вібрації перекладин, що, здавалося, гойдалися, наче підвісний місток над Черемошем. Сонце повернуло на захід, і хлопці верталися до праці. І його будили. Треба було поспішати: об’єкт – адміністративне приміщення – планували здати за пару місяців. До якоїсь дати. Тут теж, як у нас. Та й взагалі, світ однаковий, то лиш на перший погляд здається, що десь він кращий. А коли потиняєшся, то виходить, що ніде нема тої землі обітованої. Бо скрізь однаково бідному сіромі. Бо, як казав Льоник Шехтер, якщо ти невдаха, то невдаха скрізь. І, як писав Тарас Шевченко, там лиш добро, де нас нема.
І знову над риштуванням загойдались бетонні панелі, підвішені за гаки висотних кранів, замелькали в руках кельми, загукали на всіх мовах будівельники… Життя ввійшло у свій звичний трудовий ритм.
***
У душовій стояв регіт, як у цирку. Хлопців з України смішив Ігор, прозваний Ковбоєм через його чоловічу невгамовність і охоту побалакати на цю вічну козацьку тему. Звісно, байкам Ковбоя про його парубоцькі подвиги мало хто вірив, але жартували охоче, присолюючи та примащуючи байки товариша крутим слівцем і солодким власним спомином.
Оксен тримався осторонь, мовчки змивав із себе бруд під крайнім душем, не встрявав у балачку, остерігаючись бути знов осміяним, як недавно за Льоника, що мариться йому на горизонті.
Після душу посвіжілі, ожилі будівельники висипали на прохололу вечорову вулицю, пристроїлися за Ігорем і дружно рушили до Нового міста. Після деяких вагань, підігрітий обідніми фантазіями, туском за Оленою і страхом перед привидом покійного Льоника, прилаштувався до гурту й Оксен. По дорозі компанія непомітно розсмокталася – хто куди, і вийшло так, що Оксен з Ігорем зосталися удвох, що вельми розвеселило і так веселого Ковбоя.
– Невже… того? – спитав Ковбой. – Розв’язав? Ти ж його, того свого… нещасного, кажуть, морським вузлом зав’язав ще вдома. Та ти що собі думаєш, чоловіче?! Тобі край рятуватися треба, а то атрофуєшся!
Ковбой реготав на цілу вулицю, не звертаючи уваги на перехожих, і, головне, на те, що його могли розуміти, бо ж тут всюди – наші. Очевидно, воно так і було, бо дехто з перехожих або посміхався, або уважно придивлявся, і Оксену здавалося, що й впізнавав його, і вже сьогодні якась добра репатріантська чи заробітчанська душа сповістить Олені, як її вінчаний ганьбиться на святій земля, замість того, щоб душу рятувати у Храмі Гробу Господнього… Але душевні страждання Оксена мало обходили вар’ята Ковбоя. Тож, врешті-решт, знічений Оксен махнув рукою і швидко закрокував у протилежний бік, до Старого міста, рятуючись від масних жартів Ковбоя і цікавих позирків перехожих. Зайшов у Яфські ворота, неквапно проминув Арабський базар, Єврейський квартал і від площі Тіферет спустився вниз по вулиці Батей Махасе до Стіни плачу, де у щілинці між камінням чекала Божого прочитання і його записка.
Потому довго ходив священними вузенькими вуличками, поміж синагог, мечетей і церков, намагаючись розчинити у багатомовній, різношерстій юрбі місцевих жителів, туристів та паломників свій невимовний туск за рідною, близькою душею, але відчуття самотності тільки загострювалось, доводило до відчаю. Щось треба було робити. Якось рятуватися. Гнаний розпачем, Оксен покинув столицю царя Давида через ворота Ірода, сів у автобус і поїхав (мов на пропаще!) до Тель-Авіва, що славився своїми найт-клубами і так званими масажними кабінетами.
За хвилин двадцять відважно й хвацько (аби не помітили, що він новачок у цім грішнім ділі) відчиняв двері у перший, що по дорозі трапився, закамуфльований бордельчик. Та варто було побачити пишну пані, що заспішила навстріч із-за скляного бюрка, як він знітився, готовий чкурнути світ за очі. Але дорідна вартова “масажки” зі спритністю гірської лані перетнула йому шлях до відступу і діловито-привітно запитала російською без акценту:
– Вы к кому-то?.. А, поняла… Тогда присядьте, пожалуйста, на диванчике. Отдохните. Сейчас я приглашу наших специалистов. Тех, кто не занят… Кто вам понравится, за той и пойдете. Нам главное, чтобы клиент был доволен.
І повернувшись знову за бюрко, певно, на щось там натиснула, бо у фойє вийшли невідомо звідки три гарненьких дівчини – дві білих, а третя чорна, як ніч, у коротеньких лікарських халатиках і ніби знічев’я стали собі проходжуватися. Оксенові припала до вподоби найстарша, чорнявенька і міцно збита, схожа чимось на Олену… Наразі згадався теплий бочок дружини, палкий нічний шепіт… Тож, не довго думаючи, рушив на молодичку і та, сяйнувши усмішкою, крутнулася на підборах і швидко повела його довгим коридором до кабінету, в якому був лиш застелений свіжим простирадлом тапчан і білі жалюзі на вікні. Справді, як у лікарні.
Мовчки усміхаючись, молодичка показала на ліжко.
– А шляк ті трафит! І шо мав робити: сідати чи лягати? – спантеличено чортихнувся Оксен, справді, не відаючи, з чого почати. Та ще більше розгубився, коли молодичка, видивившись на нього, запитала по-нашому:
– Мой, хлопче, а ти часом не з Буковини?
– Та ніби… А ти?
– Та ніби теж…
– А що тут робиш?
– А хіба не бачиш? Гроші заробляю.
– Та бачу… Пробач… А як… звати?
– Та як іще – Марічка та й шлюс! А ти будь Іванком – та й вийде, як у тій співанці:
Ой Іванку, легінику, Йванку – мальованку,
Будемо ся цілювати звечора до ранку…
Зажебоніла, вдавано кокетливо поводячи плічками. Оксен, все ще тупцюючи в порозі, знічено хихикнув. Запала коротка мулька мовчанка. Обом було незручно, що так по-дурному влипли… з тим земляцтвом… А з другого боку – чого ж не озватись один до одного по-людськи? Не скотина ж вони зовсім… Хоч, виходить, що… Оксен похолов, збагнувши весь ідіотизм ситуації. Це ж треба! Так остерігатися, постити роками і враз, із дурної голови, напоротися на… свою ж, гуцулку! Тепер йому здавалося, що він точно десь її бачив. І не раз… не даремно ж вона видалася йому схожою на Олену, хоч набагато молодша… Добре, що… не Олена… А то розказували хлопці з бригади, що й таке буває… Жінка – нібито в Італію, чоловік – в Португалію, а здибались у борделі в Іспанії. Це ж треба так спублічитись!..
Від думки, що й з ним (свят-свят!) теж могло таке статися, та й не знати, чи вже не сталось, Оксен шарпнувся до дверей: тікай, хлопче, доки не пізно…
Та не встиг за клямку взятись, як Марічка, певно, дотумкавши з ким справу має, невесело пожартувала:
– Та ти не стидайся, і не ламайся, як житній корж. Чи ти перший? Таке життя… А коли… не той, то давай хоч масаж зроблю… До речі, кваліфікований. Я ж – професійна масажистка. Вдома в районній лікарні працювала (тепер Оксен пригадав, де її бачив) доки… сам розумієш… На ті копійки… І сюди приїхала – поробити за спеціальністю… І от… видиш… – Марічка обвела враз погаслим поглядом кімнату, – так уже сприкріло все, так згидило, але – мус… будуємось та й діти ростуть. Хоч би до осені дотягти… А ти з дому давно?
– Та вже… Вважай, кращі роки… по наймах… – Щирість Марічки отямила Оксена, бо й справді, чого шарпатись: прийшов, відбудь та йди собі… А нє – поговори з такою, як сам… І взагалі, яке тобі діло до цієї жінки, а їй до тебе? Та й знав же ти добре, чоловічку, що не до причастя йдеш… Тож чого, як той прикоцаний Дьоргій, варги розслинив?! Та же будь чоловіком, чоловічку! Перед тобою, як-не-як, жінка, файна та й… не зовсім чужа!
І неждано не те що для Марічки, а й для себе, прикоцаний Дьоргій при одвірку скинув гордо голову, мов на данці на Великдень, вперся правов руков у бік, тупнув лівою ногов об землю і зачав тихенько, але зі смаком виписувати голосом кожне слівце і колінце:
Йшла гуцулка понад річку, підоймила ногу,
Гуцул думав, що капличка – помолився богу…
Марічка ніби чекала того: в один мент спалахнула навстріч ясним вогнем коломийки:
Ой ти Йванку, ой ти Йванцю, ой ти ж Іваночку,
Доки буду – не забуду твою молитвочку…
Підохочений Оксен, стримуючи в грудях все наростаючий шал “гуцулки”, гоголем зачав приступатися до молодиці, все ближче і ближче, припрошуючи до роботи:
Цілюй, любко, личко моє, а я буду твоє,
Та будемо ціловані, солодашко, вдвоє.
Легко й радісно вели вони свій древній, як світ і Карпати, любовний танець, свою пісенну жартівливо-еротичну перезву, й не підозрюючи, що за скляним бюрком, втупившись у монітор системи внутрішнього спостереження, за ними здивовано стежать пишна дама, вона ж чергова адміністраторка Амалія Рєзнікович, і два м’язистих охоронці “масажки”. Постійна загроза терактів змушувала керівництво навіть такого безневинно-мирного оздоровчо-рекреаційного закладу стежити за порядком у “палатах” через приховані телекамери. І хоч за довгі роки успішної діяльності у цю теплу калабаньку гріховної насолоди поки що не впав жоден начинений вибухівкою палестинський смертник, пильність “закладу” не шкодила. Навпаки. Охочих служити в його охороні було більше, аніж в ізраїльській армії. Але такого, вибачайте, тут іще не бачили!
– Шо такое?.. Какой-то ансамбль ямало-ненецкого военно-шаманского округа?! Що це вони роблять?! – спитала Амалія Резнікович, плутаючи з дива іврит із російською.
– Да будддтто-о бы таннцую-ют… и… по-о-ю-ютт, – відповів незворушно охоронець олім – репатріант із Прибалтики.
– Все время?! – округлила і без того круглі очі Амалія Рєзнікович. – Сделай, пожалуйста, громче… Действительно: поют. Частушки!
– Може, це – ритуал якийсь, чи обряд? Перед сексом… – бовкнув охоронець сабра – із корінних, не розуміючи, про що мова
– Та який там секс! – відмахнулась Амалія Рєзнікович на івриті з досадливим скепсисом, притаманним майже всій радянській алії, тобто імміграції, уважно придивляючись до дійства на моніторі. Наразі їй здалося, що вона десь колись уже бачила щось подібне… цей гордий гарячий танець… і чоловіка з характерним профілем горянина.
– Ах, ну конечно! Я же вижу – что-то знакомое… почти родное… Как же это я раньше не сообразила: они же – гуцулы! Ай зохен вей – Карпаты! Ах, незабываемые, неповторимые чудесные Карпаты… – щемка хвиля ностальгії за далеким і світлим накрила Амалію Рєзнікович з головою, і вона, заплющивши очі, завмерла, згадуючи Будинок відпочинку “Зелені полонини” у Карпатах, біля перевалу Німчич, куди щоліта приїздила із промерзлого, пронизаного протягами Ленінграда, і культмасовика, місцевого гуцула, з дивним іменем, ради якого вона туди щоліта приїздила. – Ах, какой там секс!.. Тут – душа душу встретила…
– Може, викинути?.. – не збагнув несподіваного русского ліризму пані Рєзнікович охоронець сабра.
– Та ви що! – вжахнулась та на івриті. – Хай танцюють!.. Ах, як вони танцюють!… А Сьюзі, Сьюзі!.. Що не кажіть, а в гуцульських мелодіях є щось пронизливо рідне, трагічно семітське… Я давно це помітила… ще тоді, коли… ах, молодість! – І, забувши про охоронців, вся в полоні солодких споминів Амалія Рєзнікович і собі стала похитувати у такт коломийкам дебелими раменами.
“Ці самовпевнені ашкіназім ведуть себе так, ніби тут усі – марокканці, хоч самі теж… не далеко втекли зі своєю Європою: он що витворяють замість сексу! – образився в душі охоронця сабри патріотизм споконвічного аборигена. – І чого вони сюди приперлися, як там було так прекрасно?.. Задовбали!..”
Коби ти знав, коханочку, як я тебе люблю,
Як ня лишеш, мій бахуре, то я ся загублю, – співала з монітору Марічка, по-тутешньому – Сьюзі, а Оксен-Іванко їй вдавано печально вторив:
З великого закохання ні слави, ні вжинку,
Нема удень очкам спання, уночі спочинку.
І тоді, коли, здавалося, чуття їхні сягнули найвищої трагічної ноти, вони раптом обірвали свій танок-перезву і, весело регочучи, попадали горічерева на тапчан.
– Ху! Як на храму побував – так наспівався! – признався, віддихуючись, розпалений несподіваною забавою Оксен. – Йой, Марічко! Як мені добре…
– Они поют о любви… – зітхнула мрійливо-млосно Амалія Рєзнікович, зрозумівши з дуету цих чудних Ромео і Джульєтти три слова: люблю, бахуре і вночі… Їй знову здалося, що вона десь бачила цього чоловіка, але набагато молодшим. Та по хвилі отямилась і, строго глянувши на охоронців (не дай Боже, хазяїну настукають! ), попередила:
– Песни-пляски – это, конечно, хорошо, но все-таки проследите, чтобы этот… Нуриев уплатил. – І натиснула кнопку невидимого дзвінка, який сповіщав клієнту про завершення сеансу оздоровчого масажу.
– Як мені, Марічко, файно… – повторив замріяно Оксен. Та саме в цю мить, дзенькнув, наче лютий Дзвінчук у двері, невидимий дзвінок, обірвавши нагло щиру бесіду.
– Йой, любчику солоденький, пора ся прощати… Година вже збігла… – стрепенулась Марічка чисто Дзвінка, заскочена чоловіком із Довбушем у шлюбних подушках.
– Уже? – здивувався Оксен. – Так швидко?.. Я й незчувся…
– І я… Але… мус. Ади, як дзінькоче! Онімів би-сь! Вібачєй, що в плечі виштурхую, але тут о цій порі… час пік…
– Розумію… – Оксен рушив до дверей.
– А гроші? – нагадала Марічка.
– Які гроші? – не второпав Оксен.
– 500 шекелів, або 100 долярів… що маєш… За масаж. Час розплати настав… – пожартувала молодиця, намагаючись пом’якшити неприємну фінансово-економічну ситуацію рідною говіркою: – Я б, звісно… але тут з цим… страх як… Та й тебе – шуцмани не віпустят. Так що – вібачєй… Таке життє – і шлюс!
– От… йойлик! – Оксен знічено залапав по кишенях. – Ну звісно ж… Як ти кажеш? Час розплати настав? Ну даєш… Та звісно ж… і ти вибачай… Звісно ж…
І хоч храмовий настрій був зіпсутий цинічною, жорстокою реальністю, все одно – рахувати шекелі після такого співанячка-милуванячка та ще й під нетерплячий подзвін – здалось Оксенові чистим жлобством. Тож тицьнув у руку жінці все, що мав, ніжно стиснув гарячий кулачок і, зазираючи у чорно-сині, як терен, очка, на зло цьому… такому-перетакому життю, вивищуючись над підлою-падлючою реальністю, таки договорив, те, що мав на серці:
– Подєкував, Марічко… Мені й справді було фист добре… А головно: я так файно і в смак уже років зо десять не співав… І душу не тішив…
– То не забувай… Приходь… На полудне тут – ні лялечки… Хоч наспіваємось… – і, знічено усміхаючись, подала на прощання руку.
– Мешігіне! – зворушено прокоментувала на їдиш те церемонне прощання Амалія Рєзнікович, знову повертаючись подумки у далекі, як і молодість, вечори на перевалі Німчич, і культмасовика Будинку відпочинку “Зелені полонини”, що вчив їх, туристок-москальок, в тамтешньому різьбленому з дерева ресторані танцювати “гуцулку”. Та лише їй одній казав: “залишайся, нащо тобі той Ленінград…” Але був початок сімдесятих і вона остаточно вирішила покидати не лиш Ленінград, а й Радянський Союз.
– Ай зохен вей, який усе-таки тісний світ… І які дивні зигзаги судьби… – зітхнула ще важче Амалія Рєзнікович, впізнавши, як їй здалося, чоловіка. А може, й ні… Однак то вже не мало значення, бо теж було спомином, далеким і романтичним, як молодість і все, що в ній відбувалося…
Охоронці тільки гмикнули на те несподіване резюме і перевели погляди у кінець коридору, де от-от мав з’явитися чудний клієнт.
…Оксен повертався до автобусної зупинки іншою людиною. Ішов шпарко, задихаючись від радісного збудження, мовби підіймався на найвищу верховину, звідки от-от зблисне сріблястий Черемош в долині, і стане видно найдальші гори… Він не знав, чи зустрінуться вони ще колись із Марічкою, чи – по всьому, а найскорше, що так, бо нащо їм обом, ще й оцей клопіт, але все одно на душі було легко й молодо, як після файної забави чи доброї парубоцької пригоди сто років тому десь на храму чи в ресторані “Німчич”. Вперше за довгі роки заробітчанства не почувався самотнім, бездомним, причавленим. Вперше не відчував вини перед Оленою, і не боявся гріха. Та найголовнішим було те, що, як не вдивлявся пильно із вікна автобуса у червоний, ніби розпечений залізний прут, небесний пруг, за який недавно сіло сонце, однак так і не побачив над ним скорботного вершника, заблукалого на вічній межі поміж двох батьківщин… Вперше привид Льоника не явився йому з пустелі. Тож полегшено зітхнувши, Оксен перехрестився і затих, наслухаючи, як у душі, наче вечоровими Карпатами, перекочується-перегукується місячними тінями, срібними лунами ніжне, трепетно-терпке, напівзабуте:
– Іва-а-а-а! Марі-і-і-і! Чека-а-а… Іду-у-у!
А попереду, над Єрусалимом, височіло бездонне, очищене нічною прохолодою від жовтої, палючої і важкої, мов гріх, полуденної смаги, вічне біблійне небо.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)