І ЖАЛЬ ЗА ТИМ, ЩО НЕ ЗБУЛОСЬ – ТАРАСЮК ГАЛИНА
Жінка в чорному з’явилася посеред імпрези, саме в той момент, коли представник влади зачитував вітання президента. Безшелесно, як вечірня тінь, перетнула залу, магнетично притягуючи до себе погляди і ніби зав’язуючи їх на собі у тугий вузол, сіла на виднім місці у першім ряду зліва і втупилася у ювілянта, що возсідав на сцені, осяяний “юпітерами” і славою. Той, мабуть, теж помітив жінку. Непристойно для такої урочистої хвилини зарипів стільцем, навіщось став поправляти на столику перед собою рушник, совати короваєм, збиваючи з урочистого ритму не тільки високого привітальника коло мікрофона, а й усю “академію”. Поміж публікою, допіру ще уважною, прошелестів вітерець тривоги і хаосу, заскрипіли стільці, закахикали курці, зашепталось жіноцтво.
– Ви бачили?
– Авжеж!
– Вона прийшла!..
– Жах!
– Хто?
– Та ж он, та, в чорному… і в капелюсі з вуаллю…
– Де?
– Та он же! Сіла просто перед ним!.. Зліва, у першім ряду…
– То й що?!
– А ти що, не знаєш? Поганий знак! Кажуть, варто їй з’явитися на якийсь ювілей, як через тиждень ювілянта – тю-тю…
– Що – тю-тю? В тюрму, тобто – на зону…?
– Та де! Яка – зона? На цвинтар!
– Вона що – кілер?
– Який там кілер – відьма!
– Ой! Яка ще відьма!.. Ми вже від тої політики одуріли!
– При чім тут політика?
– А при тім, що людям хочеться у щось вірити, а нема у що! То вони й шукають: то – НЛО, то – цілителів з екстрасенсами, тепер – відьом! Особливо нє хрін дєлать людям творчєскім…
– Та чесне слово, що відьма! На собі перевірила… Тобто, на знайомому класикові. Прийшла на його ювілейний вечір. Посеред урочистостей! Ця! Як зловісна тінь! Сіла, посиділа й вийшла. А через тиждень – читаю некролог… І так – не з одним…
– Може, вона просто професійна фуршетниця, от ви й здибаєтеся щоразу на імпрезах?
– Та ні, на фуршет вона не ходить. Я ж кажу: посидить, посидить і йде. А через тиждень – некролог…
– Та то збіг…
– Який збіг?! Добрий мені збіг – лиш за цей рік десятків зо два відвезли на Байкове… І всі як один: класики, корифеї і метри… і навіть один маестро!
– То не пускайте, як таке діло!
Зала шуміла, лепетала, хвилювалася, як море перед бурею, але тривожний гул, здавалося, не долітав до жінки, що сиділа собі одиноко на стільці, зліва в першім ряду, наче на безлюдному острівці, і дивилася, мружачись, на осяяну сцену, як на захід сонця.
Насправді, шум нервував жінку.
“Яка непоштивість! Перед ними – така людина… А вони… що за народ! Як можна!..” – думала жінка, всією своєю напружено виструнченою поставою, високо піднятою головою в претензійному капелюшку з вуаллю демонструючи горде обурення. Але однаково, в глибині душі, вона була на сьомому небі від щастя! Адже тоді, коли вона втратила будь-яку надію, Бог змилувався над нею… Водій ввімкнув радіо і вона почула рекламу про Його ювілейний вечір у театрі української драми. Вона не повірила – подумала, що їй причулося. Але, певно, сам Бог не витримав і втрутився в її долю, бо за хвилин п’ять рекламу повторили. Вона зиркнула на дзигарик – до початку урочистостей зоставалося дві години, досить, аби перевдягнутися і доїхати. І ось вона тут. І Бог знову зглянувся над нею, і привів до єдиного у переповненім залі вільного місця та ще й у літернім ряду!
О, вона була впевнена, це не просто збіг обставин, такі дива не відбуваються просто так – щось має статися… щось дуже важливе для неї. Звичайно, погано, що запізнилася – довелося йти через усю залу під сердитими позирками глядачів. Зате Він помітив її! Боже! Як Він весь стрепенувся, як метнув у неї, мов блискавку, свій характерний гострий соколиний погляд! Вона вся обімліла від страху і щастя, вибачливо усміхнулася, і, склавши молитовно руки, спробувала відтворити на обличчі під вуаллю невинну дівочу зніченість. І Він… О боже! Він… впізнав її, бо занервував, точнісінько, як тоді…
Жінка прикрила долонею очі, викликаючи з пам’яті, із сутінків далеких, милих серцю спогадів юний образ того, хто зі сцени стривожено позиркував у її бік із-за величезного, ніби несправжнього, полив’яного короваю.
– Хто її запросив?! Де вона взялася?! Виведіть її, ради Бога, виведіть її, – раптом ні з того ні з сього запанікувала якась старша пані в третім ряду з високою і теж полив’яною, як коровай, зачіскою, певно, дружина ювілянта.
– Та ви що, пані, ми ж зірвемо вечір! – зашикали на неї інші пані, що теж сиділи в третім ряду, певно, знайомі. – А скільки потім буде галасу! Нам того треба? І саме зараз?!. Не зважайте! Вона посидить та й піде… Робіть вигляд, що нічого не бачите, нічого не сталося…
– Так… але ж – прикмета… – хапалась дружина за серце, з жахом поглядаючи на химерний капелюшок у першім ряду зліва.
– Ой, киньте цей забобон! Якась самотня божевільна ходить собі по ювілеях… Подивіться бодай на той капелюх! Хіба нормальна людина таке начепить?!
– Та ні, вона не божевільна. Вона, кажуть, якась невдатна оперна співачка чи балерина… з драматичною, навіть трагічною долею.
– То й що – що з трагічною?! Ой, як мене ці знамениті лиходолиці дістали! Тоже ще Мурлін Мурло! А в кого вона щаслива, та доля! Може, в мене? Та мене б Шекспір злякався, якби про все моє життя дізнався… Але ж я не ходжу, як мара, не лякаю людей!..
Схвильований шепіт із третього ряду перекинувся на четвертий… шостий, пошелестів залою, обминаючи жінку в чорному, що сиділа царствено в першому ряду зліва, мов на троні, і дивилась замріяно на сцену, як на мальовничий захід сонця.
– Та невже це та знаменита колись кінозірка, забула, як її?.. Кажуть, вона змолоду спала з усіма відомими і знаменитими, а тепер по їхніх похоронах ходить, вся в чорному, та оплакує небіжчиків, перепрошую, на правах колишньої Музи… Умреш не встанеш, це ж додуматись до такого! Кажуть, бідні вдови на вухах, тобто на рогах стоять!
– Ні! Це не та! Ця лиш – по ювілеях…
– А Боже, де вони тільки беруться – ці божевільні!
– Ой подивіться: це таки правда, що вона відьма! Он, подивіться, як стривожився ювілянт!.. Аж лисина спітніла!..
Але ювілянта стривожила не з’ява дивачки в чорному. Грізно зиркнувши на чудну запізнілу гостю, він в ту ж мить забув про неї. Його гризла інша поява – ось цього п’ятирядного молоденького чиновника замість першої, другої, чи бодай вже й третьої особи держави… Він стільки набігався, накланявся… Рік потратив… І от – прислали цього хлопчака… Відчепно… А це значило, що не буде – ні ордена, ні звання…
“Отак мене пошанували!..” – думав, глухнучи від шуму в голові, що вже, здавалось йому, й на залу перекинувся і колихав нею, як вітер дібровою.
Початкуючий урядовець, збитий з пантелику неувагою до його гляголящої від імені влади особи, в цей час намагався перекричати шум, а коли йому це не вдалося, скоромовкою завершив привітання, тицьнув ювілянтові адресну течку, з якої читав, поклав до здерев’янілих ніг корзину з квітами, і швидко вийшов за лаштунки. На його втечу зала озвалася ріденькими оплесками.
“Люди бачать… Люди все бачать… Вони на моєму боці… – намагався розрадити себе, вкметивши вияв народної любові ювілянт. – Он як обурено гудуть…”
А народ справді вже морем клекотав, незважаючи на чергового чиновно-сановного привітальника.
– Мабуть, і в цього з тою… м-у-узою щось було… Чула, замолоду вона красуня писана була, і талант мала, але через ту красу її далі ліжка не пускали…
– Що ви кажете?! Такий талант мала до цього… кгхи-кгхи…? Молодець молодиця…
– Навпаки! Не пускали, бо на ліжко не згоджувалась!..
– Та ви що? І чого б то!
– Справді, а чо’ ж вона так? Та ж одне одному не заважає…
– Ви так категорично судите, ніби по со…бі… кхи-кхи… н-да… біда, кажу, з цими самовпевненими красунями…
– А я чула – навпаки: що згоджувалась, ще й дуже… Була штатна ця… ну самі знаєте – хто…
– Звідки ви взяли, що я – сама знаю!?
– Та я не мала на увазі помічниць депутатів!.. Я лиш кажу, що коли вже всім підряд… мм-да… годити, то теж зле…
– Це ви з власного гіркого…?
– Ні! З солодкого чужого, себто деяких своїх знайомих!
– На що ви натякаєте?!
– Та замовкніть нарешті – нічого ж не чути!!!
– А я чув, що вона дуже багата… Ніби вдова якогось нафтового магната чи олігарха.
– Я теж чула: нібито короля Саудівської Аравії… Чи Еміратів… Була нібито… ш-ш-ш… ва-лют-но-ю… А стала… Мільйонеркою!
– Та ти що?! От, блін… таким… канонеркам… ще й везе!..
– Ш-ш-ш… вона дивиться сюди… А ви щоб знали: тільки таким і везе! Та ще й фурами!..
– Боже, яка негідниця!..
– Мовчіть, бо вони, ці відьми, чують, як кажани чи сови, – ультразвуки ловлять… І мстять на льоту… самі ж кажете, що штабелями на Байкове відправляє…
– Свят-свят!..
– Жах!
– От сссс…
– Тсссс…
– Не кажіть…
У цю мить жінка в чорному й справді обводила повільним поглядом розтривожену, як вулик, залу, і, диво дивне, зала втихала, повертала голови до сцени, де за високим, обліпленим жайворонками, рельєфним, по-бутафорськи розкішним короваєм світив спітнілою лисиною зблідлий іменинник.
Жінка в чорному теж перевела погляд на сцену і стала уважно роздивлятися ювілянта, відчуваючи, як поволі минало запаморочення від такої наглої, хоч і довгожданої зустрічі. Осипався, мов лист із трепети, з душі юний трепет. І ставало сумно і самотньо, як в осінньому лісі.
“Господи, що з Ним сталося! – думала жінка, майже страждаючи. – Звичайно, літа нікого не красять, але… він став схожий на…”
Жінка зашарілась: те, на що Він став схожий, зовсім не в’язалося з романтично-шляхетним образом отого чоловіка, образом, з яким вона прожила все життя… Від цього несподіваного відкриття жінці стало незатишно. Звичайно, нічого немає вічного… Все минає, і молодість… але… не так… нагло! І… без…причинно… Звичайно, вона помічала, що Він вже не той, що Він старіє, коли іноді бачила його по телевізору на якихось заходах і святах, але останнім часом жодного разу – на дипломатичних чи урядових прийомах чи в президії. І це теж неприємно вражало: невже Він… так низько впав? Або його обминали… Звичайно, його обминали. Не заслужено. Вона обурювалась і жалілася дочкам-близнючкам, що проти нього знову почалися репресії. Дівчата щоразу в один голос дивувалися: “Які репресії, мамо? Він при кожній владі…”. Але вона гнівно перебивала: “Не треба! Ви не знаєте, як важко дається слава!” “Яка слава, мамо? Та таких, з такою славою…” – обурювались близнята, але злегка, певно, жаліючи її. І це її ображало ще більше, і вона сідала писати йому листи, які ніколи не відправляла. Бо – нащо? Якщо він був завжди майже поряд, радше, як він писав у своїх ранніх віршах – “на віддалі сльози, на відстані любові”… Звісно, її любові і її сльози… І хоч їхні земні дороги не перетиналися (надто на різних широтах і висотах пролягали ці дороги), зате перетиналися шляхи духовні. Сакральні.
Свято вірячи у матеріальність Думки і силу Слова (надто Його Слова!), вона розповідала йому у листах все. Ніби сповідалась. Про маму, яка вмерла десять років тому від раку, а й досі здається, наче десь вийшла і от-от прийде. Щодо мами, то та дуже поважала Його, читала усе, що Він написав, слухала по радіо усе, що Він говорив, і схвалювала її вибір. На відміну від дітей, про яких, до речі, вони з ним ніколи не говорили. Ніколи, бо вона не хотіла йому нав’язувати свої проблеми, воліла, аби між ними було тільки світле сонячне почуття і та далека місячна срібна ніч… І він не заперечував, робив вигляд, наче ні про що не здогадується. Але – щоб вона не робила, куди б не їхала, Він був завжди поряд. Якось удвох вони навіть їздили у Солотвин, в санаторій, і Він трохи ревнував, коли до неї навперебій залицялися силікозний шахтар Бронко з Червонограда і астматик Коля з Чернігова. Але не скандалив, а злегка іронізував, як і личить чоловікові його становища. Він був біля неї, невидимий, чемний, уважний, а всі залицяльники дивувалися, чого вона така неприступна.
А от з Іваном, чоловіком вінчаним, вона таки розлучилася… Через Нього.
– Як мені, скажіть, пане судія, жити з жінкою, яка все життя живе з іншим чоловіком? Прошу розвод, – вперся Іван на суді.
Даремно діти плакали за татом, даремно вона клялася, що то неправда, такого не було, хіба що в думках згадала когось, але хіба то зрада така, щоб аж – розвод?! Та Іван вперся, як цап у смереку:
– То нічо, що в думках. Бо то май гірше, коби застав! То буком не виб’єш! Прошу розвод!
Жінка міцно стиснула руки, зціпила зуби, аби приглушити стогін жалю, але не за Іваном, і не за своєю дурною головою, а за тим, що, певно, ніколи і, певно, ні в кого не збувається, хоч такою дорогою ціною за нього платиться…
Зала, проводжаючи чергового поважного урядника, заплескала жвавіше.. І жінка в чорному полегшено зітхнула: слава Богу, ювілей знову увійшов в урочисто-святкове русло, хоч відчувався деякий спад радісної напруги. Воно й зрозуміло, чекали царя-батюшку, але він з поважних причин… нє соізволіл… І це її неприємно шкрябнуло, і стало образливо за ювілянта, бо все одно, незалежно від її розчарувань, він таки заслужив… хоч діти кажуть, що вислужувався. Але то їхнє, ще дитяче уявлення, або ревність, хоч у їхньому віці вже пора бути розважливішим… А, може, й справді, служив і, як це буває, переслужив? Десь вона читала, що, коли переходиш межу між служінням і прислужуванням, тоді втрачаєш повагу – і вгорі, і внизу… І все тому, що у всіх мимоволі закрадається сумнів, а чи й справді ти така вже й гідна людина, якщо так негідно запобігаєш перед сильними світу цього? Так думають усі, але не всі про те говорять вголос… Жаль, якщо із ним таке сталося і до нього втратили цікавість…Спочатку вгорі, тепер вже й внизу, народ…
Жінка прислухалась до народу в залі: авжеж, слухає так собі, у пів-вуха, плеще задля годиться, шушукається про якусь актрису, якихось відьом (і де вони в дідька в цьому Києві взялися?), ловить гав. От і її проводжали очима, як чудо яке… не стільки її, як її “крисаньку з павочками і наміткою”, позичену в пані Любківської нібито для візиту на виставу в театр. Хоч воно виявилось насправді так… лиш з тою різницею, що вона потрапила на виставу з власного життя…
Жінці хочеться плакати: так, надто сумна вистава! Але про це не треба думати. Не треба на собі зациклюватись, як повчають її діти. Треба вміти переключатись. І жінка намагається переключитися на щось інше, наприклад, на зал. Про що це він жебонить – не перестає? Жінка прислуховується. Нашорошене вухо ловить уривки шелестких фраз:
– …шелехвістка… шастає, шалава…
– … не кажіть… і чого їй треба?..
– … а капелюшок?.. капелюшок…
“Господи! – жахається жінка, – про що вони пліткують?! Отакий він, нарід: йому капелюшок на якісь бабі цікавіший, як відомий, заслужений чоловік на сцені. Ця реакція… вона просто-таки вбивча. Отак завжди: спочатку істеричне обожнення, потім – байдужість, в кінці – забуття… Драма, яку не всі здатні пережити…”
Раптом їхні очі зустрічаються. Точніше, його розгублений, стривожений погляд, шукаючи в залі підтримки, наскочив на погляд пані у чорному, надто пильний, ніби ця… ду… претензійна дивачка у дурноверхому (ніякого смаку!) капелюсі (ще й з пір’ям!), розглядала його крізь лупу. Йому здалося, вона зітхнула: “Як ти здрібнів! А ще ж недавно не було тобі рівні – ні талантом, ні славою. Кошмар… ” – і заховала лупу у торбинку.
“Боже, де той чоловік, якого я любила все своє життя?” – замість того, щоб засяяти до нього закоханою усмішкою, вжахнулася жінка, зіткнувшись поглядом з його позирком, колись швидким соколиним, а тепер важким, як в старого сердитого пугача, і хапливо заховала окуляри в торбинку, а очі – під вуаль.
“У цій сумці, як у діда в тайстрі, – нервувала жінка, відчуваючи, що… о Боже, насправді майже нічого не відчуває до чоловіка на сцені. Нічого, крім втомленої байдужості… Отже, не з ним, а з нею – щось сталося… Чи стається… Інакше чому ж вона замість героя чудової легенди… небожителя блискучого міфу бачить перед собою… тельбухату торбу… примітивних, зате претензійних віршів, впереміш з амбіціями?.. Бачить, як усе те вурдиться в ньому, проступає на брезклому бабському лиці гримасами тупої гордині, вередливого роздратування, цинічної розбещеності… Боже, що це з нею? Чого це вона чіпляється до цього славетного чужого чоловіка? Вона ж не за цим сюди так довго йшла і нарешті, на тобі! – прийшла! За чим? Хіба щоб остаточно зіпсувати не лиш собі життя, а й те єдине, що в неї було, що тримало на світі – трепетну, як метелик, гірську казку про велике кохання…
Жінка, прикрила рукою очі, повертаючись у далеку молодість.
Він приїхав разом із високими гостями на свято виходу на полонину, яке в їхньому районі проводилось показово: на стадіоні, з промовами, концертом і банушем із гуслянкою. Але всі приїхали автобусами. А він гонорно – на власній “волзі”. Казав: за державну премію купив.
Вона прислужувала в ресторані “Гірська казка”, де високі гості вечеряли після того, як провели чабанів та бовгарів з маржиною і дробом на полонини. Коли вона розносила страви, він непомітно обхопив її ноги під горботкою і тихо звіршував:
– Чекай, дівче, по вечері – на кучері..
Вона засміялася, думаючи, що то жарт. Але після вечері він сам, сидячи одиноко у своїй “волзі”, чекав її біля ресторану доти, доки вони з дівчатами не прибрали після гостей залу і не перемили посуд.
Жінка знайшла нарешті в торбинці окуляри, які щойно туди поклала: їй наразі хотілося прочитати в його очах, чи він пам’ятає те, що вона? Але він дивився на той блискучий, мов несправжній коровай, так уважно, ніби то було для нього у цей вечір урочистий найважливіше. Жінці знову стало дуже чогось жаль, а чого?… Може себе, молодої, довірливої? Може, його, постарілого, розчарованого? А може, тієї срібної ночі над Черемошем, такої далекої, що, якби не дівчата-близнята, то невідомо, чи вона й справді колись була? Її найбільше щастя, але й найбільший затаєний гріх, бо тільки на Страшнім Суді вона зізнається, що вони – не Іванові.
А ювілянт все дивився й дивився на свій красивий, несправжній, коровай… Якби вона знала раніше про ювілей, то сама б спекла коровай і набагато файніший.
Черговий віншувальник щось таке городив, що всі сміялися, але що саме, жінка не чула. Вона була далеко звідси. Вона думала, як би склалося її життя, якби… Але нічого не могла уявити, крім срібної ночі і Його шепоту:
– Ти цієї ночі не забудеш ніколи. А мої цілунки носитимеш на своїх білих груденятах, як найвищі державні ордени.
Тепер вона прийшла подивитися на Його ордени…
– Ми всі чекали побачити, як нашому ювіляру вручатимуть сьогодні найвищу відзнаку держави, але… на жаль, ми цього не дочекались. Однак не засмутилися, бо це значить лиш те, що нам усім доведеться чекати наступного ювілею, дай Боже здоров’я нашому іменинникові! – одночасно ущипнув і лизнув владу і ювілянта привітальник, здається, від профспілок.
Зал відреагував силуваним смішком і ріденьким ляскотом, одверто сумніваючись, чи ті, на кого натякав профспілковий вождь, дотягнуть до того, на що він натякав.
“От придурок! – лайнувся в душі ювілянт. – Нащо зайвий раз звертати увагу на той орден, будь він не ладен! Але ж то – навмисне, сучий син! Оця… сволота спеціально чекає чужих ювілеїв, щоб на них розповісти про себе, красивого і талановитого, і нібито нехотячи облити помиями іменинника. А не дати слова – не можна, бо тоді взагалі не буде кому виступати… А тут ще й ця… ворона чорна, очей не спускає – як під мікроскопом держить…”
Жінка сиділа із заплющеними очима, щоб не бачити як бабчиться від прихованої злості гордовито-понуре обличчя ювілянта. Все ще хотіла повернути душі трепетне відчуття туги за ним і не могла. Тому почала згадувати, як збиралася до Києва, як шила у знайомої шевкині Зоні цю чорну хламиду, позичала в пані Любківської капелюшка і чіпляла до нього ажурну намітку… хотілося бути… таємничою тінню осяяного славою генія… Близнючки дивилися на неї терпляче, як тридцятилітні дорослі жінки на вередливу дитину. Потім дзвонили в Київ до колишньої однокласниці, а тепер дружини крутого бізнесмена, і просили дати притулок мамі на тиждень, бо мама їде в клініку на обстеження. Авжеж, діти мали її за слабу… Подруга поселила її на дачі, і от вона вже другий тиждень тиняється по ювілейних вечорах, імпрезах-презентація, мовби шістнадцятка, в надії, нарешті, зустріти Його… А дітям бреше, що діагностується…
Жах! Стільки зусиль… Стільки сподівань… і такий провал – у байдужість. У ніщо. І в душі – порожньо, як удосвіта в їхньому містечку. Тільки вітер жене протягами душі, як пустельними вуличками, зіжмакані клапті чуттів…
Жінка зовсім заплуталась, і тепер вже не розуміла, навіщо шукала його. Навіщо він був здався їй взагалі? Як і ці, уже бозна-які за рахунком, урочисті поминки по герою України з вимушеним і вимученим славословієм, лукавими здравицями на честь ідола, творів якого давно ніхто не читає й не почитує, з цими бутафорськими короваями і мертвими квітами?
Публіка вже одверто нудилася, позирала на годинники і на двері, досадливо зітхала, а коли ведучий радісно сповістив, що ювілянта привітала тільки половина бажаючих, почала безпардонно виходити. Такого провалу не сподівався, напевно, і сам винуватець свята.
Їхні погляди знову перетнулися, і по його байдужих очах жінка зрозуміла, що він її так і не впізнав. Але, Господи, чого це він мав би її впізнавати, цей чужий, коротенький, тлустий чоловічок у черевиках на високих обцасах?!. Такий самовпевнений і такий смішно невпевнений у своїй величі, інакше навіщо йому були ті черевики на високих обцасах?.. Хіба чоловік на таких… котурнах може бути міфом для цілої нації? Чи ідеалом для однієї жінки? І взагалі, що вона тут робить? На святі чужого чоловіка? У цьому дурноверхому капелюсі з вуаллю, і павиним пір’ям? У цій чорній претензійній мантлі, що здавалась їй ще півгодини тому романтичною вечірньою сукнею? Боже, яка ганьба! Добре, що її не бачать знайомі, діти, що ніхто не впізнає…
Жінка різко встала і, мимоволі захищаючись рукою від згасаючого світла чужої слави, пішла до виходу. Зала заворожено притихла, проводжаючи її ворожими очима, але жінка того не помітила. Зайнята драмою власною життя, вона й не здогадувалась, що стала героїнею публічного фарсу, який незалежно від неї розігрувався у цій залі паралельно з ювілеєм. І тепер зала чекала, що далі буде. Але далі не було нічого. Точніше, таємнича героїня покинула сцену посеред вистави, проваливши її, тобто виставу, а не сцену…
Зала розчаровано зітхнула, перевела знуджені рецептори на ювілянта, в мент забувши про таємничу жінку, яка саме в цей час у безлюдному фойє втомлено, мов актриса у своїй гримерній після спектаклю, знімала із себе романтичні капелюшки-вуалі-пелерини, перетворюючись на звичайну не молоду вже провінціалку. Здирала із себе те лахміття спокійно, байдуже кидала на підлогу, гадаючи, певно, що того стриптизу ніхто не бачить. Але, як відомо, в театрі, а особливо в театрі життя – завжди є свідки… чи то пак, глядачі. Тож і за цими химерними метаморфозами спостерігали двоє: гардеробниця з порожнього, бо літо, гардеробу, і дженджуристий панок, трохи нервовий, певно, розчарований ювілеєм, – у дзеркалі навпроти вхідних дверей.
– Женщіна, нє соріте реквізітом, – строго сказала гардеробниця, аби щось сказати. А дженджуристий панок у дзеркалі, навпаки, стрепенувся, зблиснув вогненно-чорним оком, дзенькнув, мов копитом, підкованим стоптаним черевиком і з почуттям продекламував:
І жаль за тим, що не збулось,
І вже не збудеться ніколи,
Бо… осіннім золотом спливло
За недосяжні виднокола…
– Уже не жаль, – не озираючись на мимовільних глядачів цієї драми-комедії, зітхнула жінка, підібрала з підлоги романтичне своє манаття і, виходячи на вулицю, величним жестом вкинула його у здоровенну сіру урну для сміття, що монументально височіла при парадних дверях театру.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)