ДОВГА СПОВІДЬ ПЕРЕД КОРОТКИМ ІНТЕРВ’Ю – ТАРАСЮК ГАЛИНА – Українська література – бібліотека

Полковника давно всі забули, як забувають у комірчині стару, нікому не потрібну річ. Хіба що раз на рік хлопці з рідного управління приносили грошову допомогу з нагоди професійного свята. Але це було давно, ще, здається, до незалежності. А може, й недавно. Час втратив для полковника свою головну властивість – подієву швидкоплинність. Тепер він не пролітав повз нього зі стрімкістю Черемоша, а повільно й нудно, як злежалий пісок у древній клепсидрі, скрипів і шурхотів довкола нього, пересипаючись із ночі в день, із дня в ніч. Але вчора все змінилося. Вчора о десятій ранку зателефонував сам начальник управління, генерал Сидоренко, і після формальних запитань про життя-здоров’я попередив, що завтра прийде до полковника журналіст брати інтерв’ю, щоб написати про нього статтю, отож тому журналістові треба буде розказати все про своє героїчне, віддане служіння Батьківщині.

– Але ж… пане генерале, люди нашої професії, особливо ветерани, не в моді нині, – звертаючись до начальника на новий манір, скромно нагадав полковник.

– Пане полковнику, – в тон йому засміявся Сидоренко, – ви краще за мене знаєте, що мода на людей нашої професії не минає і ніколи не мине. Тож можете говорити все, що на душу ляже, звичайно, не деталізуючи. І не хвилюйтеся, книжка готується для внутрішнього користування, як посібник для молодих бійців. Так що чекаємо від вас мудрих роздумів, ілюстрованих яскравими прикладами із вашого героїчного минулого.

І з тої хвилини, як генерал поклав слухавку, затхла ковбанька полковникового життя сколихнулась, завирувала давно забутими подіями, пристрастями, запліснявіла тиша ще австрійського особнячка, в якому він доживав свій вік “під патронатом” колишньої служниці Сидоні, зануртувала дорогими серцю запахами, звуками, запущений старий сад заяскрів молодими барвами, замигтів переливами минулих сонячних і не дуже днів.

Полковник був родом із Рязанщини, з того ж села над Окою, що й Єсенін, і, якби мав, крім талантів, ще й вибір, то, може, став би поетом чи художником, але вибору він не мав, правда, один-єдиний раз він все-таки відступив від суворих правил і оженився на дочці ворога народу, Наташі Боголюбовій, яка в 45-му прибилася у це західноукраїнське місто, рятуючись від жахливих спогадів про встелені замерзлими трупами вулиці блокадного Ленінграда, голодну смерть матері і молодшої сестри, від пам’яті про репресованого батька. Вони випадково зустрілись біля собору Святого Духа: він, наскрізь прострелений німцями, прийшов сюди просто з шпиталю, аби хоч здалеку подякувати Богові, який, був певен, витягнув його, войовничого атеїста, з могили, бо тільки якась надприродна сила могла скласти докупи тіло й душу безстрашного розвідника Ваньки Нікітіна; вона ж – несподівано вражена високою поліетнічною культурою цієї, досі незнаної і щойно відритої цивілізації, щоб помилуватися красою давнього християнського храму.

Наташа була потомственою інтелігенткою-петербуржанкою, випускницею академії мистецтв, мистецтвознавцем і художницею. У нього ж за плечима баввоніло сім класів та школа розвідки, яку він закінчив у перший рік війни. Але їх зблизила молодість, пережиті воєнні страхіття, самотність у цьому чужому, незбагненному місті і те, що їх однаково ніхто не чекав у славних столицях Радянського Союзу. Потім усе життя, навіть закінчивши заочно московську військову академію, він почувався поряд із дружиною селюком і неуком і завжди пам’ятав, що своєю шляхетністю і людською порядністю завдячував їй, своїй законспірованій під комсомолку рафінованій дворянці.

Коли зозулька на старовинному годиннику, що дістався йому разом із усім особняком (господар його – якийсь румун-дантист чи австрієць-юрист, зник у невідомому напрямку тільки-но радянські війська перейшли Дністер), прокукукала полудень, прийшла з базару Сидоня. За півгодини вона принесе йому обід у кімнату (по смерті Наташі в їдальні не накривали), перекаже плітки, почуті від знайомих перекупок, прибере в кімнатах за старою звичкою і піде собі. Сидоня доглядала його безплатно, а точніше – за надію успадкувати після його смерті особняк, бо й досі жила разом із сином, невісткою і трьома дорослими внуками у напівпідвалі. Угода, укладена між ними і завірена нотаріусом, про його довічне утримання та її право на спадок, лежала у старому, теж ще австрійському сейфі, ключ від якого полковник завжди носив при собі, боячись, щоб Сидоні або її рідним не закортіло пришвидшити його відхід на той світ. І не тільки тому, що полковникові хотілося ще трохи побути на цьому, а радше – щоб не спокушати і так бідну Сидоню на гріх. Вони часто говорили з нею про це. Сидонія хрестилася, плювалася, обурювалась і плакала. Але він знав із досвіду довголітньої роботи в органах безпеки, що спокуса почасти буває дужча за найбільші християнські чесноти. І сам не раз зловживав цим.

Раніше такі поняття як зрада, продажність та їх антитези – порядність і чесність асоціювалися в його свідомості зі святим обов’язком перед Батьківщиною. Йому здавалося, що зрадити можна тільки Вітчизну, партію і рідний народ. Зрада окремій людині, навіть рідній матері, до уваги не бралася. Чи погоджувалася з ним Наташа – він не знав: вони ніколи на цю тему не говорили. Вони, взагалі, не чіпали політики, ніби боялися, що вона розведе їх, таких несхожих, у різні боки… Тож мовчали – кожен про своє… Він – бідний селянський хлопець, якому Батьківщина дала все: від освіти до високого становища, – тому, що був переконаний у своїй правоті. Вона, в якої Батьківщина забрала все, навіть право на спогад, – тому, що боялася через принципи втратити і його, єдину, близьку людину. І лише перед смертю, в порожній палаті ліксанупру Наташа призналася, що вдячна йому за те, що він обов’язок ніколи не ставив вище за людяність. Зізнання потрясло полковника. Тільки згодом він збагнув, що то так Наташа дякувала йому за те, що, коли її вичислили як дочку “ворога народу”, а його поставили перед вибором: кар’єра чи дружина, він вибрав Наташу. Незбагненно, але йому простили прокол. Певно, тому, що Наташа було блокадницею, а він справді нічого не знав про її минуле. А може, спрацювало щось інше: його чесність, селянсько-пролетарське походження, відданість ідеї й справі?..

Зайшла Сидоня з традиційним обідом: мискою борщу, овочевим салатом і двома м’яко звареними яйцями. Іноді він дозволяв собі шматок відвареного м’яса чи риби. Нестачу калорій компенсував вітамінами із власного саду, який вони з Наташею постійно підсаджували молодими щепами. Полковник не бідував. Мав добру пенсію. Просто він економив, відкладаючи гроші на такі дорогі закордонні ліки, на пам’ятник Наташі, який мав бути справжнім мистецьким шедевром, не гіршим за ті, що вславили міський Руський цвинтар ще з часів Австро-Угорської імперії, а також собі на похорон. Полковникові не хотілося, аби його поховали абияк, запорпали, загребли, як приблудного собаку. Бо ж, як не є, а цій землі він віддав усе своє життя і всю свою любов, як би це патетично не звучало у цинічні нинішні часи…

Полковник хотів, щоб і домовина була пристойна, і траурний кортеж, і слово хтось сказав над могилою, а головне, щоб пом’янули. Поминки мали відбутися в затишному приватному ресторанчику біля управління СБУ, з господинею якого, дружиною колишнього офіцера обмеженого контингенту радянських військ у Німеччині, він давно і детально про все домовився.

Сидоня звично зачала про те, “хто, де, коли, з ким, пощо й завіщо?”, але полковник зупинив її, попросивши помити і покласти в найкращу вазу фрукти, бо він сподівається гостей. Сидоня насторожилася: переживала, аби хтось сторонський, не дай Боже, не підкотив до старого полковника, і той здуру не вженився, або не всиновив би когось. Щоб заспокоїти її і швидше відчепитися, полковник пояснив, що має прийти журналіст писати про нього статтю.

Сидоня заспокоїлась, і на радощах та на правах довголітнього члена сім’ї і повірниці у всіх родинних таємницях заголосила:

– Нарешті! Нарешті згадали про вас. А то забули, забули таку людину, таку заслужену дорогу людину…

– Іди, Сидоню, йди, – знітився полковник. І щаслива Сидоня, підхопивши свої півтора центнери, помчала в сад.

Полковник розчулено усміхнувся. Він мав до Сидоні сентимент як до кращої представниці місцевого народу, в більшості своїй добродушного, поміркованого і працьовитого. Коли після війни йому як розвіднику запропонували службу в НКВС на вибір у чотирьох прикордонних обласних центрах, він вибрав це затишне містечко, засіяне барвистою мішанкою автохтонних українців, румунів та нащадками німецько-польсько-єврейського чиновного люду спочилої в Бозі давним-давно Габсбурзької імперії, у крові яких ще збереглася повага до порядку і почуття добросусідської толерантності. Місто, що за свою історію було мальовничою провінцією п’яти держав і розмовляло п’ятьма мовами, було готове прийняти гостинно і нових господарів, от тільки заважав страх перед репресіями… І цей страх, мов катапультою викидав старожилів із насиджених місць, із ще теплих ліжок, змушуючи тікати світ за очі, залишивши напризволяще нажите віками добро…

У сорок п’ятому, коли він приїхав сюди, місто було безлюдне, наче після чуми. Новоприбулі радянські й партійні працівники, спеціалісти, військовики заселяли безхозні розкішні, багато умебльовані котеджі, казкові вілли, обсаджені тінистими садочками, різноквітними зільниками, з відчуттям, що поселяються у раю. Враження підсилювали кучугури городини, садовини та іншого добра газдівського на Ринковій площі, біля яких порядкували звиклі до державних змін, незворушні у своїй простоті селяни в білих домотканих сорочках, споднях та барвистих горботках і кептарях.

Близьке до ідилії життя продовжувалося, обростаючи новими реаліями, що їх насаджувала у цих краях нова влада. Йому, тоді капітанові, після злиденної Рязанщини, метушливої Москви, страшних років війни теж здавалося, що він потрапив у рай. Найбільше йому імпонувало те, що ті з аборигенів, які залишилися, мало переймалися націоналістичними ідеями. Принаймні, так здавалось. І на позір життя було прекрасним. Його, холостяка, поселили в затишному п’ятикімнатному особнячку в самім центрі міста, призначили, враховуючи фронтовий досвід та непогане знання німецької, начальником відділу контррозвідки, а згодом – розвідки. Посада була престижною, робота, як тоді казали, нє пильная – відділ мав займатися підготовкою агентів з місцевого населення для зв’язків із закордоном. Але скоро ідилія закінчилася. На весні 46-го з Москви прийшов наказ про депортацію румунського населення. Далі почався масований відстріл недобитих по карпатських криївках бандерівців та мельниківців, арешти родичів і симпатиків, масове вивезення місцевих українців та румунів у “Сибір неісходиму”. Від участі в бойових діях його не рятувало навіть слабке після численних поранень здоров’я…

Але про ті бойові дії по війні він сьогодні не буде згадувати. Не ті часи. Та й не хоче копирсатись у ще не загоєних ранах людей, серед яких прожив довге життя і хоче по-людськи вмерти. З огляду на те, що нині діється, він взагалі б відмовився від інтерв’ю… Але він – солдат, і наказ начальства для нього – закон… Тому він буде говорити про війну, побратимів-розвідників, про фронтову дружбу… святу дружбу. На війні вони жили, саме так – жили! Одним, до безуму одержимим, цілеспрямованим життям, однією святою ідеєю і святою метою – знищити ворога. Фашизм! І це їх об’єднувало. І ріднило, вісімнадцяти-двадцятилітніх хлопчаків різних національностей… Вони були вірними цій дружбі, чесними і чистими… Парадоксально, але чесними і чистими перед совістю їх робила війна… смерть, яка чатувала на кожнім кроці, за кожним кущем у лісі, за кожним рогом будинку… Скільки їх, красивих, талановитих, порядних, мужніх полягло, прокладаючи дорогу власними тілами радянським військам до Перемоги…

Полковник, заплющивши очі, сидів у Наташиному улюбленому кріслі біля вікна, з якого видно було їхній з Наташею розкішний сад. Але він не дивився у сад. Він дивився у власну душу, що боліла, як не боліла уже давно.

… Вони виходили із темені його склеротичної пам’яті, мов із темного лісу, один за одним, і, затримавшись на мить перед ним, як перед апаратом фронтового фотографа, знову повертали у своє небуття… Його побратими-розвідники, його вічно юні побратими… У глибині душі він оплакував їх, оплакував країну, яка втратила у тій війні триклятій стільки здорової молодості, красивої відваги і мужньої краси, стільки – ЧЕСТІ!

По війні, натикаючись щокроку на вцілілу дрібнодуху мерзоту, він ще не раз спом’яне тих відчайдухів, що, не питаючи броду, кидались у саме пекло війни, жертвуючи собою… І не раз позаздрить їм, своїм фронтовим друзям, що навіки зосталися чесними і чистими перед своєю совістю… Йому ж не пофортило. Він зостався живим, і щасливий тим, мусив жити за правилами і законами, які диктувало життя…

“Однак життя виявилося не найвищою цінністю, – думав полковник, – шкода тільки, що дізнаєшся про це, його проживши…”

Сидоня, побачивши полковника, закляклого непорушно у кріслі перед захололим обідом, від переляку, що він помер, мало вазу з фруктами не впустила.

Але полковник розплющив очі й спитав:

– Сидоню, як ти думаєш, багато я зла накоїв у своєму житті? Тільки кажи правду, як на духу своєму панотцю.

– Ігій, Іване Васильовичу, та що це ви таке кажете? Пощо грішите на себе? – захвилювалася идоня, – та ви… та добрішого чоловіка…

– Сидоню, не підлизуйся. Тут стільки крові текло, стільки біди було, що добрим чоловіком міг бути тільки Господь Бог… А я був лише солдатом… Тепер нові часи настали, ніхто нікого не боїться, ніхто нікому не підкоряється, говорять, що думають, пишуть, що хочуть… А тоді… Страшні були часи. Люди ж пам’ятають… Тож кажи усю гірку правду.

– Це ви про що? Чи не про войну? – вдала, що нічого не розуміє хитрувата, як усі місцеві, Сидоня.

– І про неї, прокляту, і про те, що було після…

Сидоня зітхнула, поставила на стіл вазу і аж тоді відповіла:

– Коли хочете по правді, Іване Васильовичу, то хоч люди і все пам’ятають, але людська пам’ять, як і вік, коротка… А через те нікого нічому доброму не вчить… А кров?.. А коли, скажіть, вона не лилася, та кров? А все тому, що самі люди винні, бо є серед них люди, а більше – людиська, гірше звіра лютого, гада підколодного… Один одного так і зжер би, так і зжер би! В ложці води утопив би! Та чи мені вам про те вповідати, Іване Васильовичу? Вже ніхто про той безличний нарід не відає ліпше за вас…

– Спасибі, Сидоню, – гірка усмішка скривила сухеньке лице полковника, – розраяла. А тепер можеш іти собі, я вже сам дочекаюсь гостей.

– Дивіться мені, – наказала підбадьорена Сидоня, – та не беріть дурного в голову. А то так настрашили… Може, я обід підігрію? Я враз, ви ж ложки в борщ не вмочили!

– Не гризися. Краще прибери зі столу, а я вечерею надолужу.

Сидонія, вражена меланхолійним настроєм полковника, не перечила, прибрала зі столу і пішла. Скоро і хвіртка за нею хряснула.

Але слова її про людей і людиськ ще довго висіли в затемненій деревами тиші кімнати, мов закляття, викликаючи з глибини років спогади. Як він того не хотів, як не противився, а спогади так званого повоєнного життя напливали хвиля за хвилею. І як на зло – не ті, якими можна поділитися з кореспондентом…

Перед полковником проходили нескінченним потоком сотні тих, з ким йому довелося безпосередньо працювати вже у мирний час. Чіпка і ще ясна пам’ять розвідника вихоплювала з того потоку постаті, обличчя, відтворювала голоси, уривки розмов… Він згадував їхні легенди, псевдо, клички, цих добровільних бійців невидимого фронту, офіційна назва сексот – секретный сотрудник – стала для них, коли бути чесним, іудиним клеймом. І він теж це знав. Потім прижилось інше прізвисько – стукач… Сотні, тисячі, мільйони добровільних таємних донощиків, інформаторів, агентів, шпиків, на яких споконвіків трималася і тримається репресивна машина кожної держави, навіть тих хвалено демократичних, куди тікали наївні борці за самостійну Україну…

Чекісти нічого не вигадували нового, вони тільки удосконалювали репресивний механізм, експлуатуючи найвразливіші струни людської душі: почуття обов’язку, любові до Вітчизни, а поряд з ними – заздрість, ненависть, ницість…

Ім’я їм було легіон… На жаль, серед них був тільки мізерний відсоток дійсно відданих ленінським ідеям, готових працювати на радянську владу. Такі романтики виходили з рядів бідного безземельного селянства, міських ремісників, тож мимоволі викликали у кадровиків повагу, як та малограмотна молоденька поетеса, яку згодом назвали народною. Було таке почесне звання. Давали його не за талант, а за… неосвіченість і самовіддане оспівування керівної ролі комуністичної партії у переможних звитягах радянського народу. Тому й виходило: чим темніший і відданіший радянській владі поет, тим народніший… Але вона, та дівчинка, звання народної поетеси заслужила бодай тим, що за свої наївні вірші проти попередніх окупантів була скалічена в катівнях сигуранци – політичної поліції колишньої монархічної Румунії…

…Багато йшли на співпрацю з органами заради кар’єри. Але більшість – просто так, від підлості, гнилизни душевної. Цю мерву іудину ненавидів не тільки народ, а й самі службисти…

Вуха і очі системи… Окрему графу становили примусовці, інформатори з принуки, зазвичай, чесні і наївні місцеві інтелігенти… Як не дивно, багатьом із них він, Іван Нікітін, завдячує власною кар’єрою. Як, наприклад, тій відомій, здається, навіть геніальній артистці, якій він не залишив жодного шансу…

…Вона була… така мініатюрна, така зграбна, така таємничо незбагненна, та волоока Суламіф… І дуже нещасна. У роки війни фашисти знищили всю її величезну, розкидану по світах, родину. Її ж від гетто і бабиних ярів врятувала велика повага місцевого населення до її таланту. Кажуть, під час війни місцеві українці її переховували, як прапор, чи якусь святиню…

Покладаючись на свою європейську славу, ненавидячи фашизм всіма фібрами душі, вона не втекла разом з іншими тубільцями в Європу, а відтак – в Америку чи новостворену державу Ізраїль. Переповнена ідеями рівності і братерства, мріяла працювати на радянську владу своїм талантом. Але радянській системі, яку тоді представляли у визволеному містечку такі, як він, “яструбки з гнізда Дзержинського”, цього було замало… Їм потрібні були її популярність, зв’язки, знання європейських мов, врешті, її талант перевтілення – з іншою, державною метою… І вони ні перед чим не зупинялися, вербуючи таких, як вона, у ряди своїх агентів – кого пряником, а кого батогом…

Коли він відкритим текстом запропонував тій волоокій Суламіф співпрацю, вона здивувалася, далі обурилась, врешті заклекотіла гнівом… і стала схожа на порцелянову статуетку, налиту киплячою смолою… Він зрозумів, що вона може бути небезпечною, тому не церемонився. Граючи звільна невідмовним бойовим своїм “макаром”, пояснив артистці, чем чреват ее отказ. Подіяло… Щоб не їхати в Магадан у набитому людським м’ясом товарнякові, вона вибрала співпрацю…

Її псевдо було Мата Харі. І вона справлялась із завданнями теж, як легендарна авантюрниця. Дякуючи її гастролям у щойно наверненій на шлях соціалізму сусідній країні, де мала чимало родичів і шанувальників і де її приймали на найвищому рівні як зірку і героїню, чекістам вдалося попередити імовірний заколот проти радянської держави. За цю операцію він отримав личку майора, орден “Красного знамени”, а Мата Харі – французькі парфуми, шовкові панчохи і ще якісь трофейні, такі коштовні по війні, дрібнички.

І все було б прекрасно, якби вона не захандрила. Щоразу, повертаючись із небезпечних закордонних гастролей із адресами і прізвищами збіглих ворогів радянської влади (які намагалися розчинитися серед громадян сусідніх країн і яких за таємною угодою з прорадянськими тамтешніми урядами справно відстрілювали наші розвідники), Мата Харі плакала і просила:

– Відпустіть мене, я втомилася, більше не годна… мене можуть викрити… дозвольте виїхати, або арештуйте…

Новоспечений майор чисто по-людськи жалів її, але нічим не міг запомогти: вище начальство не давало згоди – такі кадри були потрібні державі. І Мата Харі знову їхала в закордонну гастроль, але вже в іншу країну, де її теж знали і любили, знову привозила цінну інформацію, аж доки не простудилась і не померла від інфлуенци. Така була легенда. Насправді тільки декілька осіб, зокрема і він, знали, що вона отруїлася.

…Ховали її всім містом, із почестями, з промовами, як талановиту актрису, яка повірила радянській владі і віддала свій талант задля її розквіту. Того дня в його монолітній вірі в правоту комуністичної ідеї з’явилася болісна тонесенька тріщинка і він вперше подумав про смерть, як вихід…

І ще один докір його совісті – панна Ольга. Її батько, директор народної школи на мальовничій міській околиці як український патріот зазнав переслідувань від румунської влади, але замість того, щоб зрадіти радянським визволителям, відправив своїх синів у ліси до оунівців, популярних у цих краях. Пішла слідом за ними санітаркою і панна Ольгуся. Але по війні не втекла вслід за німцями, а повернулася додому: старих батьків пожаліла. А може, надіялась, що забудуть, не помітять, обійдеться… Однак у місцевих органах НКВС повернення панни Ольги розцінили належно: залишена оунівцями для підривної діяльності. Її взяли вночі, як брали всіх підозрюваних, просто в нічній мереживній сорочці. Він дивився на бліду, тоненьку панну і не вірив, що цей ніжний янгол міг жити серед отих грубих вояків, тих одержимих чи одурених камікадзе, у норах криївок, бачити кров, перев’язувати загноєні рани, а може, і вбивати його побратимів-чекістів… Панні Ользі світило десять років таборів і п’ятнадцять виселок. І він хоч сьогодні міг відправити її по етапу. Але зволікав, мотивуючи це пошуками та виявленням спільників…

Насправді… що ж було насправді? Насправді, йому, молодому і нежонатому, було цікаво вести нічні інтелектуальні розмови з панною. Її приводили до нього на допит серед ночі, а часом він сам приходив у її тюремну камеру. Спочатку панна гордо мовчала. А далі… молода запеклість взяла верх і панна розбалакалася. Панна цитувала йому Шевченка і Ніцше, Джефферсона і Вашингтона, Грушевського і Бандеру, китайських філософів і місцевих націоналістів ще з часів ЗУНР… Західноукраїнської народної республіки…

…Панна була мудра, вчилася у Відні, Празі і навіть у Парижі. Говорила про право кожного народу на свободу і самовизначення… Він сидів отупілий, злий, дивився на мудру панну і пік раків, відчуваючи, що панна йому, рязанській тетері, подобається. Дуже подобається. Вперше в житті йому подобався… ворог. Але… Між ними були окопи й барикади, і він не знав, як їх переступити. Все вирішило її спонтанне останнє зізнання. Змучена його нічним любовним терором, безрезультатною полемікою, вона раптом гірко заплакала:

– Чому ви, москалі, віками лізете на нашу землю, в нашу душу, чому нищите нас тільки тому, що хочемо мати свою державу, говорити своєю мовою, жити за своїми законами?

…Вони зустрілись через півстоліття на президентських виборах. Точніше, на зустрічі з кандидатом на президентський пост – генералом Служби безпеки. Тепер вони були в одній команді, по один бік барикад. І це його злегка… ошелешило!

“Що зробило з нею життя? – думав полковник з легкими докорами совісті, дивлячись сумно на огрядну сварливу каргу, в яку перетворився його нічний ніжний янгол. Але коли пані Ольга вийшла на сцену і з незабутнім для нього пафосом, цитуючи Шевченка і Ніцше, Джефферсона і Вашингтона, Грушевського і Бандеру, від імені репресованих стала агітувати за генерала, полковник зовсім розгубився від… абсурдності політичної боротьби… Хоча, може, якраз вона, ця кривава боротьба, і є перпетуум-мобілє історії, штовхачем прогресу і сенсом життя таких, як панна… чи то пані Ольга? Врешті, він теж не далеко відбіг… Да, превратности судьбы, уму не постижимые…

Спогади втомили полковника. Він задрімав, але минуле не давало йому спокою навіть уві сні.

Полковникові снилися жінки. Їх було багато, вродливих, розумних, несамовито пристрасних жінок. Вони щось говорили йому, доводили, грізно погрожували, кидалися в обійми і, врешті, – розбудили. Але не йшли. Снували тінями по кімнаті, снували спомини у його душі…

…Із власного досвіду він знав, що найздібніші розвідники, а в мирний час – інформатори, виходили… із жінок. Оця жіноча природна схильність до зради, авантюри, пристрасна потреба комусь або чомусь служити, бути вірною, відданою… Деякі з його секретних співробітниць були таємно закохані в нього. Але він, вірний Наташі, використовував їхню прихильність тільки в державних інтересах.

А міг би… Ах, амури!… Спогади трохи розвеселили полковника. Надто таємні візити до “дівчаток”… Зазвичай у “дім кохання”, що чудом залишився (у повному складі і при повному параді) у визволеному місті, доблесні радянські чекісти ходили по троє, “чтобы бдить и блюсти, сопротивляясь проискам замаскированого врага”. У тому цяцьковому будиночку на Австрія-плац він вперше зіткнувся з витонченим мистецтвом спокуси, про яке стільки чув від бойових товаришів, але так і не скористався в борделях визволеної Європи, може, через обережність, може, через надмірну свою цнотливість… Та й до місцевих жриць кохання приходили вони не ради потіхи… Ах, ті спокусниці… Коли вони утрьох ввалилися в апартаменти самої бандерші, не то Лілі, не то Люлю, як… (ні, цей Париж треба було бачити!) як розцвіло розмальоване її личко, як засяяли пристрастю очі! А як елегантно вона опустилась у крісло… Як звабливо перекинула ніжку на ніжку і… чекісти були б готові, якби… не заявились утрьох…

Бандерша зрозуміла їх з першого слова, хоч і вдавала француженку, і охоче описала кожного постійного клієнта “з часів Франца Йосифа – до совітів” – від вмісту їхніх пулярисів (гаманців) до змісту політичних переконань… Безцінна інформація! На жаль, “дім кохання” як заклад, “порочащий коммунистическую мораль”, скоро розпустили, дівчатка розбіглися хто куди, а бандершу, яка виявилася “Любцьою з Топорівки”, “в благодарность за оказанную в борьбе с врагами советской власти помощь”, переселили у щойно звільнену від репресованого попа квартиру, що згодом стала явочною, але вже для сторонських і тутейших комсомолок, які ще з більшим завзяттям заповзялися “виявляти ворогів радянської влади” серед своїх колєжанок та кавалєрів… Традиція продовжувалась…

Вона, мабуть, вже померла, Любов Корнеліївна… Та й часу скільки проминуло… Певно, вже упокоїлася десь у своїй Москві і матушка Єпестимія, настоятелька місцевого жіночого монастиря… Приголомшлива, дивовижна була жінка: велична, мов королева, мудра, як змія, владна, як… командуючий фронтом. Її заслали в монастир ще до війни, дякуючи протекції одного нашого священика, вхожого навіть до самого Бандери. Легенда радянської розвідки – агент 66 – матушка була варта цілого полку чекістів. До вух настоятельки святої обителі, що таємничо причаїлася у гайку на околиці міста, роками стікалася тихенькими потічками безцінна інформація з Буковини, Галичини, Бессарабії, Молдавії, Румунії, Польщі… Богомільні прочанки і не здогадувалися, якою дорогою ціною – ціною смерті – вони вимолювали в Бога здоров’я і благополуччя своїм близьким… І не уявляли собі ті жіночки, що то за їхньою прямою наводкою будуть виловлювати по криївках їхніх же чоловіків і дітей – лісових хлопців, панянок – зв’язкових, сестер милосердя та інших учасників визвольних змагів…

Полковник зустрічався з ігуменею під виглядом звичайного офіцера міліції, який нібито відповідав за безпеку черниць… Йому, атеїстові, хоч і битому війною в тім’я, тоді й на думку не спадало, що розголошення таємниці сповіді, навіть у священних інтересах держави священнослужителями, то великий гріх проти Бога і непростимий переступ супроти людської моралі…

На той час він уже забув, як приходив під церкву бодай здалеку подякувати Богові за своє зцілення. Релігія знову стала в його розумінні – опіумом для народу, який треба викорінювати. Не змінилися ці переконання й на старість. Просто тепер він розумів, що кожна людина має право на ілюзію, на віру чи відповідальність за свої вчинки. Звичайно, посмертна доля Сталіна, провал Берії, репресії проти “своїх” у п’ятдесяті роки стривожили, налякали невідворотним возмездием… “И будет вам по делам вашим” – сказано в Біблії.

Виходило на те… Але скоро заспокоївся: Комітет державної безпеки після потрясінь, реформацій – перетурбацій знову став могутнім і таємничим караючим органом, державою в державі. Та й сьогодні, через півстоліття, після всіх державних переворотів, які преса називає демократичними революціями, у самостійній Україні (термін, до якого він звик, за який стільки полетіло голів, та з невідомих причин забутий нині) йому нема чого… боятися… чи точніше – переживати… Взагалі-то, він давно вже нічого не боїться, однак часом ще переживає… І даремно, адже він не вершив судьби, а був тільки солдатом, і, як кожен солдат, виконував накази і команди…

Полковникові не хочеться заглиблюватись у самоаналіз, надто тепер, коли після десяти років тривоги, здається, все вже стало на свої місця, і він вже не очікує помсти молодих націонал-патріотів, їх розвінчувань у пресі, їх імовірних терористичних актів. Його знову згадали, його досвід потрібний державі. І полковник повертається подумки в келію матушки Єпестимії. Що то була за жінка! Бой-баба! А красуня – писана! У 48-му матушку червону ігуменю відкликали в Москву, а може, й далі, куди вже не сягало око полковника… Повоєнний сплеск репресій, на превеликий жаль, втягнув у свій вир багато невинних, а головне – відданих радянській владі людей… Прикро, але якраз виживала, утримувалась на плаву, як лайно в ополонці, мерзенна мілкота, “людишки”, іудине сім’я…

Їх теж було чимало… Але пам’ять чомусь явила полковникові личко веселенької, хитрющої, як дідько, гуцулочки Марічки на кличку Чічка, очевидно, циганської крові, бо цокотіла румунською і ромською, мов рідними, бігала горами, як сарна, просочувалась через кордони, як нечутна змія. Вона знала найпотаємнішу стежку до кожної криївки, здавала своїх, мов яйця в сільпо, і дуже хотіла вивчитись на вчительку і стати директором школи в райцентрі. Унікальна дика тваринка без страху і докорів сумління, або, як тепер кажуть, без комплексів… А вони кричать: москалі! Совіти! Комуняки! Звичайно, було… Але й вас ваші ж дівки продавали, як печених раків на жидівському базарі!

Але, попри все, та Чічка своєю готовністю віддатися під першим кущем будила в усіх поспіль чоловіках таку хіть, що ті казились. Особливу любов мала до стрибків та всіх вищих чекістських чинів. Про це він дізнався згодом, коли сам попався в її… пасточку… Вона тоді, здається, вже була заміжня за якимось… вуйком з полонини. Коли він натякнув їй на цю деталь, Чічка захихотіла:

– Йой, таке кажете! У нас в горах, єк жінка не має любаса, а чоловік – любаски, то не газди!

Його здивував цей звичай. Гуляли безбожно і в його рідній хмільній стороні, але щоби блуд, перелюб був… гарною народною традицією чи священним сімейним обов’язком?! Такого він чув і не бачив…

Згодом, ближче пізнавши цей край і людей, переконався, що та похітлива баба просто брехала, або такі звичаї були не по всіх Карпатах.

Але тоді… він був шокований

“Дикари, форменные дикари, ну как их после этого уважать? Они же, как чукчи, должно быть гордятся, что их русские имеют и в хвост, и в гриву!” – думав, розохочуючись… на зло тій гордій, блідій панні Ольгусі, тому ніжному, недосяжному янголові-охоронцеві неіснуючої держави і якогось міфічного вільнолюбного народу, за який вона з братами голови клали… Йому аж наривало розказати недосяжній шляхетній панні, яка так гордилася своїм гордим народом, про Чічку. Навіть звести їх на очній ставці. Для розваги, ради сміху, аби скинути панну незбориму з її вигаданих патріотичних небес у лужу-калюжу реального життя. Убити морально. Знав: Чічка панну – доб’є… Але щось… остерігало, хоча був певний, що жінки ніколи більше не зустрінуться – звідти, куди небавом мала від’їхати панна Ольгуся, не вертаються…

Полковникові від спогаду про похітливе злягання на явочній квартирі, коли Чічка, тоді вже студентка-заочниця учительського технікуму, приїхала зі своїх гір на сесію, стає гидко і совісно. Це була єдина його зрада Наташі, і жодні службові інтереси не могли виправдати його ганебного вчинку. Краще б він завів інтрижку, або й роман з кимсь іншим, хоча б із тією ж витонченою Суламіф, чи неприступною ігуменею, чи навіть з котроюсь із безвідмовних “жриць кохання”… Чи з панною Ольгою… Врешті, він міг ту горду панну примусити… Так ні ж, лихий попутав його з тою, як тут кажуть, безличною курвою! З тією прости-господи, в котрої вистачило нахабства ще й шантажувати його якоюсь дитиною, нібито від нього, певно, надіялась, що він покине бездітну Наташу… Але позаяк Чічка шантажувала не одного полковника, то знахабнілу інформаторку гебісти колективно вирішили приструнить бурятськими таборами, “де її в першу ніч розтерзають здані нею ж землячки”, а за заслуги перед Батьківщиною поставити директором сільської школи у сусідньому молдавському районі: щоб “свої” не дістали. Більше полковник її не бачив і не чув. Зосталася на згадку лиш сороміцька співанка про неї, яку сама Чічка співала йому із веселим реготом. Марії, видно, подобалось, що поза очі її величали страшним тоді іменем, хоч і наголошеним на останньому складі – Берія. В цієї дикунки не вистачало розуму навіть на страх перед розправою…

Дріж гидливості пробігає тілом полковника. Він ніколи не був святенником, тим паче не вдавав святого. Він бачив фронтових і тилових повій, цих відчайдушних чуттєвих самиць, які почувалися на війні, як у рідній стихії борделю. Він не… не користувався їхньою доступною щедрістю, але й не осуджував, знаючи, що не одна головонька солдатська, уцілівши, переконувалась коло них, що ціла… Він розумів молоденьких медсестричок, що кидалися в обійми солдатиків у передчутті свого останнього бою… І тих телефоністок, лікарок і санітарок медсанбатів і шпиталів, що ставали офіцерськими пепеже (походно-полевыми жонами)… На жаль, війна – хрест молодих… А молодість навіть на війні – молодість, і любов – навіть під кулями – любов… Одначе… щоб з такою одвертою… брутальною хіттю?!

Полковник хоче відігнати від себе спогад, як бридку зелену муху, але та муха дзижчить у його вухах вульгарною коломийкою.

Йой лиш вітер полонинов

Повія-повія,

Дає медику “стрибочкам”

Марія-Берія.

Робіт з курвов, песі діти,

Що й дідько не вміє,

Аби-сь пукла, єк та жєба,

Марія-Берія.

Йой як тії же “стрибочки”

Берію…ют,

То їм наші легіники

Кішки віпускают…

У двері постукали. Дзижчання вмовкло. Полковник шарпнувся торсом, але ноги не розгиналися, і він, крекчучи та спираючись на руки, важко підняв своє худеньке тіло і пішов відчиняти. На порозі стояла знайома з виду приземкувата чорненька молодичка. Полковник хотів запитати, звідки він знає, але не встиг роззявити рота, як молодичка зацокотіла, що “така щаслива, така щаслива, нарешті, побачити такого легендарного чоловіка, такого знаменитого, такого”…

“Мабуть по телевізору”, – подумав полковник, бо й справді, де він інакше мав бачитися з цією молодою особою, якщо не вилазить зі свого бункера уже… років з десять – точно.

Молодичка бігла попереду полковника, зазирала в усі розчинені двері та йойкала:

– Йой! Та ви багатий жених! Скільки у вас кімнат! Цілий особняк, певно, ще з часів Франца Йосифа, а які меблі, які картини!..

Полковник зупинився біля дверей свого кабінету і розгублено чекав, доки молодичка оббіжить кухню і їдальню, але вона несподівано вигулькнула з Наташиної кімнати, захоплюючись “картинами, видно, вашої дружини… я про неї чула, ще студенткою була на виставці… і статті читала… так ніхто не писав про мистецтво… особливо про місцеве, гуцульське”…

Молодичка заметлялася по кабінету, мацаючи кожну річ, зазираючи у кожну шпарину. І знову полковникові здалася знайомою і ця нахабно-безпосередня манера поведінки, і цей… писклявий верескливий голос…

– Йой, один антикваріат, як в музеї! Та де! Такого і в музеї нема! І як це ви один серед такого добра, чи не скучно, може б вам квартирантку, молоду, гарячу, – молодичка грайливо повела плічками, завиляла задком, заморгала очками-брівками, – генерал мені сказав, що ви… удівець…

Але побачивши, що старий не реагує на її чари, безцеремонно хляпнулась у крісло і наказала ошелешеному таким безпардонним натиском полковникові:

– А тепер сідайте і розказуйте, все, що про себе знаєте.

Але полковник ніби не чув. Він стояв і пильно придивлявся до журналістки. Від уважного погляду полковника та зашарілася і кокетливо залилась різким неприємним реготом:

– Та ви що… так на мене дивитесь… йой, та мені аж… – і вмовкла, пронизана убивчим поглядом старого енкаведиста.

– Ви звідки родом? – спитав полковник, як на допиті, насолоджуючись ефектом.

Молодичка відповіла, чітко і злякано, теж, як на допиті.

– А про таку Марію… – полковник несподівано для себе навіть пригадав мирське прізвище “Чічки”, – чули?

– Так це ж моя… мама! – круглі очі молодички шпарко подерлися на вузенький лобик.

Полковник сполотнів. Очі його, холодні і чіпкі, почали повільно, детально обмацувати перелякане личко молодички, її, обвішану золотими ланцюгами, шию, плечі, груди, ледь прикриті декольтованою блузкою, зупинилися на руках у перстенцях.

Молодичка не дихала. Зате полковник зітхнув з такою полегкістю, ніби скинув гору із пліч. А таки скинув. У цій куценькій, циганкуватій жіночці він не знайшов нічого… свого. Жодної рисочки… Навіть натяку. Нема де правди діти, той шантаж Чічки якоюсь, нібито його дитиною, не забувся. Він сидів у душі полковника болісною скалкою, обростаючи гноєм огиди до самого себе, набрякав, аж доки, на старість, набряк до чиряка. Доживаючи життя самотнім і бездітним, полковник іноді, безсонними ночами, думав, чи це не возмездие йому за те, що він у молодості не повірив Чічці, не перевірив її легенду про дитину… Бо, може, й справді… Звичайно, це було б жахливо… А може, й ні, адже діти часом – набагато кращі, аніж батьки…

Тепер, не знайшовши жодного підтвердження, він, нарешті, вивільнив душу від муки. Тепер він мав право назавжди викреслити з пам’яті навіть спомин про свій мимовільний гріх.

– Так вот, – стримано радіючи ще не притупленому нюхові розвідника і щасливому кінцю затяжної покути, процідив полковник на родном,, на русском, – напишите в своей статье, что это была – редчайшая сволочь. Иуда в горботке. Позор украинского народа. И было таких, к сожалению, и к сожалению – есть!.. К сожалению… И не надо никого винить, ни-ко-го, ибо корень зла в нас самих! В нас! Самих!

Побілілий від чорної злості, що несподівано охопила його скаженим вогнем, полковник викидав зі скривленого рота слова, ніби вистрілював у видимого лише йому ворога обойму свого бойового “макара”, куля за кулею:

– А теперь, дорогая, прийом окончен и дверь открыта… Во-о-он!

Ошелешена неадекватною поведінкою божевільного полковника, журналістка пролетіла повз нього зі швидкість звуку, мало не збивши на сходах Сидоню, що поверталася в дім, зачувши серцем щось лихе.

(2 votes, average: 5.00 out of 5)