КОЗАЦЬКА КОРЧМА – ТАРАСЮК ГАЛИНА – Українська література – бібліотека

– Чогось Марусяка не видно…

– А колись їх було півсела…

– Марусяків?

– …Та ти шо, яких Марусєків?! Угій! Та же їх! Отих, по кім душа плаче…

Було село Василеве, а в нім – Василихи,

Не зосталось ані ляльки, тілько – торба лиха…

– Та де – півсела! Бі-і-ільше! Йой, шо за життє пішло…

Наїхали бусурмани, віпустили чорта,

Там, де було колись село, зосталася корчма…

…Так! Набагато більше! Нині то важко уявити, але так було… Я ще пам’єтаю, як, бувало за колгозу, станеш на брамі – а вони все йдут і йдут – хто на поле, хто на ферму, хто в школу до дітий… Аж в очах мигтить, гейби тобі на якій параді… Єк зараз бачу… Або на свєто яке… Найбільше – на Великдень… Шо то вже за краса пишна та гожа! А коло клюбу, було?.. А коло клю-ю-юбу, мамко рідна, того цвіту-рясту – топчи не хочу! А коло церкви! Правда, май троха старші, але то не псує вражіння: сорочки, цятками вишиті, блищат, аж очі вбірає! А фустки! А горботки! А киптарі! А самі – одна одної файніша! Пане отамане, чи ви пригадуєте?..

– Ой Канадо, Канадочко, яка ти зрадлива,

Не одного чоловіка з жінков розлучила…

– А шо, хіба твоя в Канаді?

– Чи ти вчадів? То ж Зенкова в Канаді!.. А моя там, де твоя! Ти шо, забув? Та же разом в Італію проводжали!

– Я кому сказав: ні слова про них!

– Йййой! А під кептаря-ями… Пане Мірчо, дорогесенький, чого лиш не було під тими кептарями!.. Ви ж, маю надію, ще, слава Йсу, при пам’єті і теж можете собі дещо доброго згадати… Тц-тц-тц… Йййой! Єк згадаю!.. Нє, мус віпити…

– За шо п’єм? Бо я більше – з гризоти: я-я-як вони, біднятка, там? По тих Іта-а-а-ліях та Іспа-аніях? Най їм Бог здоров’є посилає та розуму прибавляє, абись не скурили, бо тоді вже – край!

– Ото ж бо! Я тим найбільше гризуси!

– Та де їм, бідняткам, до того за тою роботою клятою!

– Ага! Якраз! Вони ж як…коні! Бува вертаєся з корчми за північ, гадаєш, наробилася, спит… Ага! Якраз! Як своє не озиме – не засне…

– Йййой! Аж не віритси, що таке життє було… То може віп’єм, щоб ся вернуло?

– А я би віпив за Берлусконі, най би ше потримавси при кермі, бо як турнут, то ше не відомо, як за инчого нашим там буде… Віват Берлусконі!

– Ну тоді, вібачєйте, я підоймаю сей келішок за короля Іспанії, най йому гикнеться, бо моя там, у самім Мадриді.

– Е-е-е, як на таке вже пішло, то я віватую Клинтона! Бо моя як падалася до вуйка у Філадельфію ще за Клинтона, то там її і… зак!.. вібачєйте, ккклинтило…

– І де той Марусяк так довго бариться?..

– Мой, Ілю, шо з тобов? Яке – довго?! Та же, чоловічку, лиш пів до шестої! І то: ра-анку! Ран-ку, Ілю!

– Йой, не згадуй, Митре, сю годину, бо в мене вже в самого пів до шестої…

– … І знаєте, що я собі гадаю, пане отамане і решта пречесне козацтво? А то, шо коли вони були, зовсім було инче: і життє инче було й інтерес до нього був. Хоч якийсь. А так… нема. Ніц нічо нема! Та що там казати! Отсе п’ю сю чарку, а вона мені, єк полин! Та ж іще ж позатогід, коли їх було аж цілих дев’ять, (я рахував, єк зараз пам’єтаю), то зовсім не так було, а набагато веселіше і чарка солодка, єк мід…

Весе-ге-ге-лосте моя, де ж ти ся поді-гі-ла?

Чи в море втону-гу-гу-ла, чи в гай полеті-гі-ла?

– Щось довго Марусяка нема…

– Нє, я вже не годен!.. Чого ти вчіпився в того Марусєка, Ілю? Тобі шо – нас мало?! Ади, усе село тут, а ти за Марусєком гинеш, єк за дівков! Ше біду накличеш! Ти же знаєш його життє!.. Рекрут та й решта! Та де?! Довбуш в кандалах!

– Ой по-пі-гі-д гай зелене-ньки-и-й ходит До-го-го-вбуш молоденьки-и-й…

– Нє, Зенку, таки шось тут не те, шо Марусяка нема. А може не вітримав терору тещиного та й собі за кордон з горя вслід за жінков мотанув?

– Та ти шо, Ілю?!. Та нє! Казав, що його скоро сама вертається… Та й мені не довго постити лишилось – моя за картою їде…

– Я-я-як прийшла ми ка-а-ррта!..

– Ша, Митре, співати! Чи ти не чуєш, чоловічку, що чоловік каже? Жінка за картов їде! А це значить, що – біда: спершу карта, легалізація, далі – від на жітєльство, тоді дітей забере, як твоя Півонька, а там і громадянство, і – фертик: і по жінці, і по сім’ї, і по всьому… Ти ж по собі знаєш!

– Слухай, Зенку, не лякай мене із самого ранку, бо ти не знаєш мої Вероньки… Моя жінка не така. Та й я – не Митро, аби взяв та й відпустив дітей своїх у світи! І де той Марусяк? Вже день білий, а його не видко?!.

– Що ти мені, Ілю, очі колиш моїм горем? Чи я мав тих дітей прив’єзати, чи по мамі з гармати стріляти? Йой, пане отамане, лиш ви знаєте та ця корчма, що я тоді пережив! Коби не ви і не військо наше, то не прожив би й дня! Віку собі вкоротив би враз! За те я вас, пане отамане, і шаную, і готов хоч уже за вами у бій, з ким би ви там не билися! А поки що вип’ємо за пана отамана. Віват йому!

– Віват пану отаману!

– І я вас, пане Митре, шаную, тому сю чарку п’ю до дна. Але головно за вашу мужність. І прошу: не бануйте так за тою свою, най не кажу, Півонькою і дітьми. Ви ще молодий – нових настараєте. От ми на Йордана поїдемо з вами на Козацьку раду до столиці і таку знайдемо вам козачку, що аж-аж..

– А раніш не можна?

– Та можна й раньше, але де?! Як по цілій Україні – порожньо, лиш в Києві – скільки хоч!..

– Я кому сказав: ні слова про жінок!

– Зенек правду каже: лишіться з тими бабами! Шо я хотів, то це про пана отамана продовжити. То дуже мудро, шо ви, пане Каправко, козацтво ширите не лиш на східні, а на західні креси України. Бо ж то непевний час з тим НАТО?! Одні – туди, другі – звідти! А так – хоч якийсь порядок!

– … Я ж кажу: спершу ще нічого було: най, думаю, їдут одна-друга на рік-два… може й справді шось зароблят, а нє – то назад домів… А воно, як ви, знаєте, преславне козацтво, не жарти: далі рахунок пішов на пальцях: вісім, сім, тогід – п’єть. А молоді?! Не вспіло в пір’є вбратись, єк вже повіялось – єк не до столиці, то гет за готар до мамів своїх!.. То чо дивувати, що з весни зосталася в селі лиш Марусякова теща та стара Вергунка?

– Пане Мірчо, прошу перемкніт на другий канал, бо від вашої бесіди моральної мені вже шось робиси з головов! А рука сама до келішка тягнеси. То шо – “будьмо!” чи як?

– Та же ніяк – лиш “будьмо!” Та аби вороги нас боялися!

– … Та же я й кажу: война! Третя світова, братчику… Жодної жінки в селі, лиш Марусякова теща, грім би її побив, шо за шуцман! Наймудріше було б її одну відправити за всі межі й границі, а решту лишити… Та хто зо мнов, бідним Мірчом, радиси? Роб’єт собі, шо хотє, а тоді дивуютси, чо’ воно на дурне віходит!.. О! А от і вона, про вовка помовка, суне! Тещисько Марусєкове. Як бетеер! І просто сюди!

– Я ж попереджав: Ілю, накличеш біду!..

– Нє, ти мене, Зенку, таки догогаєте! Та хіба я тещу Марусякову візирав? Я ж Марусяком ся журю!

– І куди воно суне на розсвітті? Най вже мене, сараку, горе сночі сюди пригнало… А що жене світами те чудисько?! Сиділо би-м собі за шпаргатом і у вус не дуло: дочка добрий гріш присилає регулярно, і на дітей, і на Марусєка. Шо ше треба? Живи! А воно само мучися й других мучит. І то всьо лиш хапає та хапає, та пхне в панчоху, тещисько захланне, та гризе і гризе бідного Марусєка! Марусєк сам казав: абись, казав, тоті всі гроші, шо моя за всі роки, звідколи моя там, заробила та мені в руки – багач би був! На “вольві” їздив! Але ж – воно, те батярисько в горботці, тещисько те… най мене пан Біг простит, руками б оцими-о задушив… не знає пардону. О! таки пре і таки сюди, прямою наводкою, єк каже бідний Марусяк. А що бідний то бідний, бо я, хоч не Митро й не Ільо, а на його місці вже шось би собі зробив. Я на нерви змалку слабую… Альбо в буцегарні вже сидів.

– Та за таке й не шкода…

– То шо, будемо ся ховати, чи приймем удар, як каже бідний Марусяк? Але на шо то мені, при мому здоров’ї? Угій!

– Нє, думаю, чесне козацтво, що наймудріше буде – віпити за Марусєка…

Але за столом у корчмі не поворухнулися. Лиш Ільо спитав задумливо:

– Мене одно тривожит: чи не прив’єзала теща Марусяка до припічка, а ще гірше, як в пивниці зачинила, а сама рушила й по наші душі… .

Понад круті гори-и-и літають соколи-и-и.

Полапали новобранців – сидять у неволи-и-и…

Прийдеси визволяти!..

– Е ні, я на такі марш-броски не згоден… При мому здоров’ї мені лиш того бракувало… Кажу вам, ховаймося, а там буде видно…

– Та куди? Пане отамане, ворушіться! Поза корчму? Чи в шаливу? – зачали нервувати не лиш пан Мірча, а вже й Зенек з Митром.

– Пане Мірчо, не панікуйте військо! І взагалі, стидайтеся навіть таке думати та ще й нам радити! – обурився козацький отаман Краю пан Каправка, а віднедавна ще й лідер Козацько-визвольної партії, який у зв’язку з грядущою передвиборною компанією прибув до села Козацька Корчма ще на зимового Олекси і ніяк не міг вибратися у зв’язку з неорганізованістю та політичною пасивністю місцевого козацтва, хоч вже давно минуло й літнього Олекси. А тому став на постій у місцевій корчмі, де мав від новопосвяченого в козаки Мркч…тяна не лиш провіант у вигляді триразового харчування та штаб за крайнім від комори столиком, а й нічліг на дивані в хазяйському кабінеті. – Ховаймося! От тобі й на! Від якоїсь баби! А як, не приведи Боже, румуни з їхньою Романія маре? Або – Польща чи та ж Німеччина? Чи навіть ті самі турки?

– А от і вони! – приречено констатував Ільо. І всі побачили Марусякову тещу, що стояла внизу, навпроти корчми, обплетеної легким мереживом із лози, і їла усіх разом з тим верболозом поїдом кровожерними, як у яничарина якого, очима.

У корчмі стало тихо, але незатишно, мов Сагайдачному під Хотином, коли турки були приперлися сюди триста років тому, чи пану отаману Каправці – на полігоні під час стрільбищ, якщо вони коли були чи будуть… Тож із тої деморалізації почали шукати винного, і враз знайшли, хоч і не турка, але теж доброго харцизяку, бо й справді, якого дідька той Мркчт… тьху!…тян, чи як його в біса, того корчмаря, що відколи незалежність вибороли, по тр-и-и ко-о-рчмі, братчику, в кожнім селі має, та лупить, недолупок, з козацтва останню шкуру, останній доляр забирає в хлопа, зароблений жінкою гірко по тих Канадах та Італіях, і не обнесе корчму мурами завтовшки з китайську стіну, абись жодна теща не проникла, бо, як ти, чоловіче, вже скотився зі свого крем’яного Арарату та закотився на нашу рахманну Україну аж під самі Карпати, то вже щось роби! А нє, лиш з людей гроші лупити!

Розправившись із Мркчть.. тяном, чи як його в дідька, того корчмаря, козацтво перекинуло свій гнів, як вогонь, на Марусякову тещу. А Боже, чи вона зі швидкістю звуку рухається, чи що, бо ж недавно лиш з хати вийшла, а вже тут! А рот – як грамофон довоєнний:

– А най би вас!.. А бодай вас!.. А де совість ваша?!. А ті бідні по світах гинут – гаруют, а ви тут балюєте за їхню кріва-а-авицу!

– Йой, матуше, і як вам не надоїст – тої самої та тої самої вже котрий рік! Та придумали би-м шос нового… – не витримує нарешті Парасчин Ільо. – Тут і без вас хоч вішайся! Вже кози сняться, а ви тої самої…

– А шляк би вас… А бодай би вас… Ви хоч би дітей повмивали, нагодували, а то самі заливаєтесь, абись вас кип’ячою смолою позаливало!

– Яке – повмивали? Господь з вами, матушо! Та же літо! Підут до ставка – самі вмиютси. Нашо з того шкандаль робити? – здивувався пан Мірча, діти якого виросли якось попри нього, самі по собі, правда тоді ще Катріна була. – А чи я, матушо, так вже й винен, шо моя там? Ой Боже-Боже, за шо вона, сарачєтко, там, в тій Італії, зачепиласи, що вже десят літ не мож звідти ві-і-ірватись? Та вже й дітей повівчала на юристів-економістів… такі вже мудрі, як пан Варцаба, (той, шо це нам горб під корчмою шпортає, все знати хоче, що в нім – чи козаки, чи турки?). Та де! Мудріші!.. Вже й хати їм покупляла в самих Черновцах… А не віртаєси… От шо вже дурна до тої роботи – то дурна!…

– Тето, ідіт собі здорові, бо, хоч я Бога й боюсь, але й він не спинит… – почав заводитись Ільо Парасчин, що по молодості літ найбільше переймався своїм солом’яним вдівством.

– Ти ще мені, лайдаку, грозишси? Ти ще на мене будеш голос підоймати!

– Тето, кажу вам, ідіт здорові, бо хоч в мене вже не лиш голос не підоймаєси, але, кажу, що йдіт, бо біда буде. Я гет уже через це життє варіятом став… Чи, може, ви думаєте, що я тут, в цій корчмі, з добра вісиджую? Шо мені більше нема шо робити? Йой, тето, та в мене на оборі ще кіт не валявси. Від Великодня не прано. Город не полений… В хаті миші, як коні, гасают, а в городі вовки виют. Йой, тето, йдіт собі, куди йшли, Христом Богом молю, бо я за себе не одвічаю! – мало не ридав Ільо, пориваючись встати.

Та козацтво його стримувало, як могло. Почалася гадранина, мало не бійка.

– Пустіт! Бо вже не годен!

– Не пустимо!

– Кажу, пустіт, най чиркну по венах – та й по всьому! Нащо мені за таке жіттє та ще й віслуховувати!..

І не відомо чим би й справді ся скінчила та тещина провокація, якби на ганку сільради, що на горбі навпроти, та не виріс її чатовий Василь Калатайло та не поцікавився:

– А що си стало?! Чи вже война, що тривога із самого розсвітку? Чи міліцію кликати?!

Відчувши солідарність влади з боку сільрадівського сторожа, корчма вгамувалась, але – не Марусякова теща! Навпаки, той шуцман взявся в боки до самого Калатайла, другого після голови чоловіка в селі! От і дай раду з цими бабами!

– Люди добрі, хоч вас тут і нема, поміж цих пияків! То це ще власть на мене буде писок відкривати, замість того, аби взяти бука та й пігнати цю жереботу з корчми на поля?! – заволала теща, несвідома сучасної ані політичної, а ні тим паче економічної ситуації, дивуючи несвідомістю не лиш корчму, а й Калатайла, який спитав тещу і мав цілком резон:

– А що їм там робити, на тих полях?

– В реп’єхах пастиси? Чи шо? Та же там вівці не хотє! – здивувалася в один голос і корчма.

– Ма-ти Божа! – вжахнулася на торй подив Марусякова теща. – А орати? А сіяти? Та же…

– А чим?! – здивувалася вже й власть в особі Калатала.

– І це ви, власть, мене, народ, питаєте? – визвірилася до влади Марусякова теща, ігноруючи корчму, як щось непотрібне. – А для чого я вас тоді вібирали? Пити-гуляти?

– А це ви себе питайте, а не мене, бо що я маю до ваших виборів, коли мене на чати поставив Покукальський?! А не ви! То я й собі стою щоночі, а більше мене не торкаєси…

Доки власть із народом дискусію вела та стосунки прояснювали, корчма до решти заспокоїлася, стала наливати з горя по… третій, нє, по… от біда! Це ж треба: через ту дідчу Марусякову тещу з рахунку збитися і тепер не знати, чи казати тост: “аби всі наші вороги поздихали”, чи – “аби усі дівки поскисали, що нам колись не давали”, чи просто “щоби пилось і лилось, щоб хотілось і моглось”, чи просто “будьмо!”, яке вже так спрісніло, що під нього вже й не пилось, і не лилось, а що вже булось, то як тому бідному арчі, у вовка в пателяті, що. Одноманітність, як відомо, братчику, бика може геть убити, не лиш козака.

Врешті урвався терпець і Калатайлу:

– Та чого це ви присікались до мене?! От прийде голова, то й кажіт йому. О! Про вовка помавка! А що то за рура чи сувій у вас у руках, пане голово? Чи не послання від турецького султана? Або президента польського? Бо ми ніц нічо не чуємо й не бачимо без радіва й газет, хіба хтось щось по телевізору побачит, якщо його має, але за клопотами та за цими тещами хіба щось розбереш, що там у світі робиться?.. Може вже до Росії приєдналися знов?..

– Мой, Василю, як будеш такий фист мудрий, то я тебе розщитаю у два щоти, бо ти мені лиш голову баламутиш політикою, як пан Варцаба історією. Ти от шо, доки не почалися чергові вибори, жени борзо до даїшників на Турецьке перехрестя Козацького шляху та попроси свистка… А ти Ілю, як наймолодший, збирай дві команді та й у неділю на честь Купайла будемо грати на толоці футбольний матч.

– А м’яч? – спитав Ільо.

– Вже купив. Учора. Спеціально в район їздив. Бо вже доста дичіти в цих бур’янах! Треба повертатися до цивілізації. Бо инакше… я навіть не знаю, як це нас до Європи мають приймати? Най би лиш до Австрії – ті звичні. Або до Румунії – там ще гірше. Чи до Польші – ті теж голі, хоч і впустили американців. Або навіть до Італії чи Іспанії – наконець хоч діти наші мамок своїх побачат… А це – до цілої Європи! Мой-мой-мой!.. А в ній же – всілякі народи, з-поміж яких є і фист культурні! Не знаю, як кому, а мені французів стидно… Як подумаю – лице лупиться…

Причину встиду перед французами Покукальський не встиг пояснити через ту саму Марусякову тещу, що обірвала роздуми про інтеграцію в європейську цивілізацію пана сільського голови зовсім не цивілізовано:

– Про шо ви говорите, вар’єти, про яку Європу? Он за сільрадою теля в нужник упало, третій день рує, нікому порятувати. Школа валиться! А їм – футбол в голові та Європа! Коби я себе не шанувала, то я би вам сказала, де ви вже є, в якій… йой-йой-йой, най мене Бог простит, бо я вже не годна!

– Нє, таки добре, що жінок не допускают до влади, бо я, пречесне козацтво, не відаю, що тут уже би-м бу-уло!..

– А я знаю: строєм на роботу і з роботи! І гальба пива – на врочисті свята. Одна! Ото й усе, що було б!

– Але де той клятий Марусяк? Чи не в пивниці?! Бо чого б то – теща тут, під корчмою, а Марусяком і не пахне? Тето, чуєте, а що ви сподіяли з бідним Марусяком, кажіт правду, бо дивіться, аби ще в суді не прийшлось свідчити…

– Абись ви, пияцюги прокляті, та перед Страшним судом свідчили! – схлипнула від безсилої люті Марусякова теща і пішла, шпортаючись, геть, аби їй серце не трісло, бо ще ж внуки – малі діти Марусякові на її руках!

Корчма переможно дзенькнула навздогін тещі чарками, голова з чатовим зацюкали молоточком, прибиваючи до дверей сільради “Об’яву про футбольний матч, який відбудеться в неділю на толоці на честь Купайла”, а з церкви святого чудотворця Миколая, що сяяла золотими банями на третім горбі над селом, вийшов отець Миколай, не стільки стривожений рейвахом коло корчми, як власною одинокістю у храмі Божому.

Але це ж треба, щоб саме тоді, коли верхи й низи Козацької Корчми шукали консенсусу і шляхів до Європи в обхід турків, румунів і навіть Австрії, яка крім добра, нічого поганого місцевому люду не зробила, бо сам цісар, коли вірити пану Варцабі, так любив козаків, що виманив їх після переможної битви над турками з-під Хотина, ба навіть з Козацької Корчми, де їх чимало осіло, аби вони йому не лиш каву варили, а й Відень від італійців боронили, бо, відей, фрау їхні першими зачали штрикати до тої Італії, як нині наші, інакше, що було ділити тій Австрії з тою Італією, щоб аж войну починати?! Але мова йде не про історію, най пан Варцаба з нею до чинення має, а про те, що саме в ту хвилину під корчму, ту, що на третьому горбі при Шляху Козацькім, що стелився просто-таки у саму Європу, під’їхало таксі і з нього вийшла… нє, не жінка! І не топ чи поп модель. Цариця! А що фігурова!.. А що фризура суперова! Та куди тим зіркам голлівудським! Корчма закам’яніла з келішками коло самого рота – оце жінка! Або сниться… Нє – не снилося, бо одне й те ж всім не може снитися. Ну, може, звісно, отака приснитися, але той пан череватий, що бірбилив за нев плаєчком д’горі, навряд! Хіба що в гарячці чи кошмарнім сні.

А цариця все приступала ближче й ближче, сяючи закордонною вродою так імпорпортно-фудульно, мов по небу йшла. І прийшла, і стала перед корчмою. А за нею череватий пан.

– Ілю, – звернулася лагідно цариця до роззявленого з дива Парасчиного Ілька, – я приїхала за дітьми, мой, Ілю, ти мене чуєш? Вони згодні. Он вони!

Із таксі й справді повилазили незвично чисті й причесані Ільові опришки, які ледве школу доконали, чекаючи тайно від тата, коли вже мама приїде та забере їх до Італії.

– А це, Ілю, знайомся – сеньйор Карло Діаволуччі, їхній вітчим. Ілю, лиш не переживай і не роби дурниць: нащо тобі ці діти? Ця жура? Ти ж сам собі ради не годен дати, Ілю… То нащо тобі, Ілю, ще й діти? А тепер тобі буде добре, будеш зовсім свобідний. Тепер мож’ у корчмі й ночувати… А до нас будеш їздити в гості – сеньйор Діаволуччі не лиш багатий і добрий, а й прогресивний у питаннях… кхи-кхи… як кажуть в Європі, сексу. Хоч, Ілю, нащо тобі та Італія? Що ти там не видів? Ліпше ми сюди будемо приїхати, бо сеньйор Діаволуччі збирається ставки наші взяти в оренду – рибу розводити та білі лілії на продаж, в очеретах при березі – диких качок, а печериці он там, де верби… Мой, Ілю, чи ти чуєш мене? Але це ще не знати, коли буде… Так що, не бануй, скоро побачимось.

І вже попрощавшись, цариця наразі спохопилася:

– Йой, мало не забула! Вам, пане Мірчо, ваші колишня дружина краватку передали. Казали одягати до сорочки тої, що в смужечку, якщо ви її ще не запрали на чорно.

Порившись у торбинці, витягла червону краватку в целофані й повісила на ажурну огорожу довкруг корчми. Череватий пан при тому смішно розкланявся і поторохкав за царицею до таксі з причесаними Ільовими сиротами.

Корчма стала потроху приходити до тями лиш за годину (такий був струс!), коли вже, напевно, таксі з Ільовими італійськими родичами доїжджало до найближчого аеропорту. Але пити не хотілося. Співати – теж. Навіть емігрантських чи рекрутських. То ж стали розходитися, хоча до вечора ще було та й було. Лиш Ільо зостався. Перехилив цілу фляшку з горя, а тепер спав, упавши головою на стіл та пускаючи на картату церату з-під вусів тоненьку цівку слини.

– І де той Марусяк ходит? – дивлячись на сплячого Іля, спитав гірко Митро.

– Не чіпай, най спит… Біда, як жінка, з нев тра переспати… – зітхнув пан козацький отаман Каправка, гадкуючи, чи вбирати на завтрашній матч парадний кабат, чи то пак мундир, шитий на замовлення на українсько-німецько-італійській фабриці “Полонина”, чи йти в одних трусах. А куди ж тоді ордени причепити? Але то залежатиме від того, яку ролю йому прописав пан Покукальський на тому матчі. Та же, певно, що не бігати за тою каглою, як дурний, по полю! А сидіти собі в затінку десь на трибуні і судити! До того зобов’язує, врешті-решт, поважне звання пана Каправки! Та вже, коли на те пішло, отамани козацькі, перепрошую, на дорозі теж не валяються, щоб ними футбола ганяти!…

– Як пришла ми каррр-та!.. Ех, била-м би лиха година таке жіттє! – Не заспівав, а зойкнув хтось за верболозовим плетивом корчми… Чи не Митро?

– Наїхали бусурмани, віпустили чорта…

Було колись файне село, зосталась лиш корчма…

Доточив речитативом хтось уже за корчмою. Чи не Зенек?..

– І де той Марусяк ходит? – схлинув крізь сон щойно осиротілий Парасчин Ільо.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

КОЗАЦЬКА КОРЧМА – ТАРАСЮК ГАЛИНА – Українська література – бібліотека