ПИРОГИ ДЛЯ ПОВСТАНЦІВ – ТАРАСЮК ГАЛИНА – Українська література – бібліотека
Майдан Незалежності вирував. Гуготів, клекотів, палахкотів жовтогарячим полум’ям прапорів, як величезне багаття. Від маєва усіх відтінків сонячно-жовтих барв, від радісного піднесення багатотисячного натовпу, здавалося, вищало над Києвом густо заткане сніговими хмарами небо і яснішав сірий зимовий день. А Хрещатиком, запрудженим автобусами, машинами, зеленими наметами, все текли і текли на Майдан бурхливі людські ріки. Зіна Микитівна не встигла вийти з метро, як її теж підхопив веселий потік і поніс до Майдану. По дорозі хтось дав їй жовтогярячу стрічку, хтось оранжеву кульку, хтось вохристий прапорець з написом “Ющенко. Так!” Поволі тривога, яка пригнала її сюди, минала, натомість охоплювало тіло й душу п’янке радісне збудження. Цією радістю, здавалося, було пронизане, як промінням, усе: вулиці, будинки, дерева, наметове містечко. З людьми, взагалі, творилося щось неймовірне: заквітчавшись жовтогарячими стрічками, наклейками, косинками, вони сміялися, співали, читали перед мікрофонами вірші, танцювали, скандували: “Нас багато – нас не подолати!”, “Ю-щен-ко!”, дуділи на жовтих дудках, били в барабани, у наметовому містечку на Хрещатику палили багаття, гріли чай і самі грілися.
Боже, що робиться! Революція! Вона таке бачила вперше… А народу, народу скільки! Одна молодь! Ні, і старших багато…О-ой, багато! Видко, не одну її біда вигнала з дому… Ой, не одну…
На Майдані від народу тісно. Але й затишно. Всі стоять, дивляться на сцену і два величезних екрани, встановлених навпроти Будинку профспілок, слухають, що звідти співають чи говорять молоді хлопці з команди Ющенка, підтримуючи бойовий дух час від часу тривалими скандуваннями: “Ми не раби, ми – не козли, ми України дочки і сини!”, “Ю-щен-ко! Наш пре-зи-дент!”, “Нас багато! Нас – не подолати!” “Студентів – на пари! Бандитів – на нари!”
Зіна Микитівна аж заплакала від щастя – так їй сподобався останній лозунг. Нарешті! Нарешті з’явився у цій державі нещасній святий чоловік, і, як той Георгій-змієборець, повстав на зміїв лютих, на банду повстав… Вона теж стала скандувати, розмахувати прапорцем і стрічкою, продираючись крізь щільний натовп та шукаючи очима зятя з дочкою і дітьми. Вони на Майдані уже п’ятий день. Дочка хоч додому ночувати вертається. А зять – ні. Ночує у наметі. Каже: не рушу з Майдану до перемоги. Бо й нема куди вертатися без перемоги… Бандити уб’ють… Треба стояти на смерть, бо все одно виходу нема. Зіна Микитівна у перші морозні дні сиділа з онуками вдома, пекла пироги для повстанців і дочкою передавала. А як спав трохи мороз і дочка поїхала на Майдан з дітьми, щоб тата побачили, Зіна Микитівна – слідом з кошиком пирогів. Хоч побачити, що там робиться.
А що робиться – то робиться!.. Людоньки, скільки оком кинь, одні люди. Всі святкові, з прапорами, транспарантами… Лиш вона одна з кошиком пирогів. Але… як же ж їх роздати? І кому? Наче трохи якось незручно… Хоч по радіо оголошували: приносьте, що маєте, теплі речі, взуття, продукти. От вона й принесла… Треба дочку найти, чи зятя, десь вони тут мають бути серед людей…
Зіна Микитівна ходила зі своїм кошиком поміж людьми, шукала дітей, раділа, слухала, що люди кажуть, і своє згадувала…
… На другий день після другого туру виборів, лиш-но оголосили, що Янукович переміг, зять кудись зник. Нічого не сказавши, не попередивши. Із самого ранку. Дочка згадала, що йому вдосвіта хтось дзвонив. “Ну все, прибили”, – похолола Зіна Микитівна і теж пішла з дому. Не могла дивитися дочці в очі. Бо якщо, не приведи Боже, біда прийшла, то це вона, стара дурка, її накликала. Згадуючи, як вона вчора простирчала на дільниці цілісінький день безплатним наглядачем, як сварилася із сусідами-пенсіонерами, яких з відкріпними талонами возили по дільницях голосувати, як тих бездумних овець…
– О-о-й! Жінко добра, тобі мало горя? – питала себе Зіна Микитівна, йдучи світ заочі від рідної хати. Сусіди, яких вона вчора чихвостила на чім світ, переможно покахикували їй у спину, але не зачіпали. Хитросракі, причаїлися, не знають, чим все скінчиться… О-о-й! А якщо вже почали відстрілювати?.. Що тоді? Сироти! Діти – сироти… Що ж робити? Господи, треба щось робити… Кудись іти…
– Ти куди преш, стара калошо? – Хтось гарикнув, як з-під землі. І Зіна Микитівна стала як укопана… Перед пошкрябаним капотом білого “жигуля”.
– Скажи спасибі, що це я торохкав, – визвірився підстаркуватий водій, – а то б з тебе лише мокре місце лишилося.
А чого дякувати?.. Якби цей старий… знав, що в неї на душі, то не лякав би мокрим місцем. Може б, їй легше було зараз лежати бездиханною… Але крик старого просвітлив Зіну Микитівну. Тепер вона знала, що має йти до мера. Вона з ним вчора теж сварилася. А він, як фашистюга, лишень зубами скрипів під вусами настовбурченими та пропікав її лютим поглядом. Піде і скаже: відпустіть зятя. Мене беріть, а зятя відпустіть. Він нічого не винен. Як і тоді, коли ми у вас правди шукали, як його у лісі побили і машину відібрали…
О-о-й! Це тоді вона, стара калоша, як казав той, що мало її не переїхав, здуріла і стала за справедливість боротися. Бо ж воно так: доки тебе самого не торкнеться, не впече, тобі байдуже до всього, хай там що. А от як торкне-е-еться!..
Роззираючись на всі боки, Зіна Микитівна вибралася поміж людьми на найвищу точку Майдану: може звідти побачить зятя чи дочку. Та де там?! Хіба серед такого моря когось впізнаєш? І все це тисячоголове море – ті, яких торкнулося, видно, теж… Тож не стояли б з доброго дива всім народом на морозі…
… Але того дня Зіна Микитівна до мера не дійшла. Місцева активістка Паляницька зупинила. Каже:
– Куди ти йдеш! До якого мера? Де вже той мер? З переляку, видать, аж в ліси чернігівські забіг. А твій зять, скоріше всього, уже давно в Києві, на Хрещатику. Там уже революція йде. З усієї України з’їжджаються його прихильники, незадоволені результатами виборів. На бік Ющенка вже стали Юля з Морозом. І твій зять, видно, там, якщо й вас торкнулося…
О-ой же ж і торкнулося, торкнулося… Спочатку зятя… Мав роботу, добру – в податковій міліції… Роби собі, хлопче, як усі, тихо, у злагоді із владою. Он його однокласника Миколи Гавера жінка… таке вже ніяке… ледве той юридичний скінчило, а поробило рік юристом у міськраді, погодило голові, так он уже ділянку земельну під забудову дав. І в гарному місці. Вже й будується… А земля ж у їхньому містечку, що під самим Києвом, дорога, не докупишся. Так замість того, щоб думати, як жити (товчемося ж усі в одній хаті), зять на самого мера замахнувся. Розслідував, ніби той через підставні фірми дорогущі землі громадські продає. Гектарами – будівельним київським трестам, з яких ще неабиякий навар має. І бонзам столичним під маєтки, і не де-небудь, а в зонах відпочинку. Словом, розворушив зять зміїне гніздо… Шукав правди – маєш. Вигнали з роботи в три шиї. І ніхто з вищого начальства не заступився. Бо такі самі… От банда!
Зіна Микитівна аж схлипнула, згадавши своїх містечкових бандитів. Дай Боже, щоб прийшов Ющенко до влади і всіх їх пересадив! Обіцяє ж, що бандити сидітимуть у тюрмах… Ой дай Боже! Щоб так і було. Народ, бідний, так вже того хоче, так наді-і-і-ється. Он як кричить: Ющенко та Ющенко – наш Президент… От і зять десь стоїть і кричить. За справедливі вибори бореться. Хоче, бідний, правди, бо каюк…
Ніде ж на роботу не беруть… навіть у Києві. Резонансне, як зять думає, він діло розкрутив… Тож плюнув та й каже:
– Доки влада не зміниться, життя не буде… Чує моя душа. Нічого, якось переживемо. Молоді, здорові. Викрутимось… Зараз один бізнес прибутковий – маршрутні таксі. Дощ, сніг, зима, літо, а людям щодня на роботу у Київ треба їхати. Ще й року нема, як кум став перевізником, а вже й кредит сплатив і ще одну маршрутку купив. А чого ми сидимо й не рипаємося?! Я ж класний водій…
Рипнулися, аж репнулися. Взяли кредит, напозичалися в родичів і знайомих, купили маршрутку. Зять – аж сяє. Каже, зареєструвався скрізь без проблем, ще й з маршрутом повезло – по добрій, але ще не освоєній дорозі по віддалених селах приміського району… Рано тішився. Точніше до вечора. Бо пізно ввечері, як вертався додому, на тій не освоєній лісовій дорозі його зупинили двоє пацанів, десь взялося ще троє в масках, стали бити, кинули в рів, сіли в маршрутку і поїхали разом з документами на неї і першою виручкою…
Знайшли зятя напівмертвого добрі люди і завезли в лікарню. І хоч зять, слава Богу, оклигав, у хаті в них по сей день похорон. Кредити треба віддавати, а з чого? Дочка не працює, з малими дітьми сидить, вся її пенсія зятеві на ліки йде…
А він такий вже слабий, такий вже слабий, але не стільки від побоїв, як від несправедливості. Пішов у міліцію заявляти, що машину вкрали, так там його звинуватили, нібито він сам її на запчастини продав якомусь СТО, яких розвелось, мов грибів після дощу. Оце така міліція! А здавалося б, колеги, свої хлопці! Народ від бандитів захищають… А вони – самі банда! От тільки зять… І де він взявся такий чесний на їхню голову?! Але це ще не все. Каже зять, одного з тих, що в масках його били, коло міліції бачив. По голосу впізнав. От і шукай правди…
– Ю-щен-ко! Юля! Ю-щен-ко! – раз по раз вибухав Майдан. Зіна Микитівна прислухалась, намагаючись у стотисячному суголоссі розпізнати голос зятя. Або дочки. Десь же ж вони стоять і теж кричать… Ой, пироги вже, мабуть, зовсім задубіли. Зіна Микитівна роззирнулася. За людьми біля колони з дівчиною у вінку побачила намет. Проштовхнувшись ближче крізь монолітні ряди маніфестантів, побачила, як у намет, огороджений червоною крайкою, то заходять, то виходять молоді люди. Певно, погрітися. Покликала того, що на чатах стояв. Ніяковіючи спитала:
– Скажи мені, синку, оце ж я чула по радіо, щоб продукти приносили… Дак оце ж я пирогів напекла, дак не знаю, кому їх вручить… Чи не підкажеш?
– Давайте сюди, – сказав охоронець. – Тут студенти з Івано-Франківська… Вже п’ятий день… Подякують за пироги.
– І ти звідти? – спитала, придивляючись.
– Ні, я – із Закарпаття.
– Аж звідти? – здивувалася.
– А що там не патріоти? І там люди хочуть жити у демократичній державі.
– Авжеж, авжеж, скрізь хочуть… Хватить нас баранами робити. Все барани та барани, а баран взяв та й роги показав! – Випалила несподівано для себе та ще й так голосно, з розмахом, що на неї аж люди заоглядалися. А гурт молоді під транспарантом “Буковина” весело підхопив:
– Ми – не козли, ми – не барани, ми України дочки й сини!
Після такого порозуміння і пироги пішли в хід. Випорожнивши наполовину свій важезний кошик, Зіна Микитівна з легкою душею і сяючим лицем верткою вивіркою шаснула у людську гущу своїх шукати – та ж зранку голодні!
Тим часом починало сутеніти. На великих екранах, де до цього показували то людей на Майдані, то кіно про Ющенка, з’явився симпатичний молодий чоловік і оголосив, що доки ми чекаємо на нашого президента Ющенка, який зараз у Верховній Раді веде переговори з фракціями і бесіди з представниками міжнародних організацій, привітати нас прийшли артисти і відомі люди України.
І зразу на сцену вийшов ансамбль і заспівав давно не чуту “Червону калину”, а тоді “Червону руту”, що нагадала Зіні Микитівні її молодість, коли вона працювала агрономом величезного столичного тепличного господарства і мала зачіску, як у Софії Ротару. А тепер у неї бандюга-мер через зятя навіть город відібрав, який вона оцими своїми руками плекала-леліяла, і під забудови продав. А щоб вона не кричала, заткнув рота шматком суглинку аж під президентськими дачами.
Чорну образу на бандитську владу трохи розвіяла українська народна пісня: “Гей, наливайте, срібнії чари, щоб через вінця лилося, щоб наша доля нас не цуралась, щоб краще в світі жилося”.
– Щоб краще вдома жилося, – підправив пісню за її спиною добродушний чоловічий голос. – У світі й так добре живеться.
Зіна Микитівна не оглядаючись засміялася і з новою енергією стала вгвинчуватись у монолітні ряди повстанців перед самою трибуною. “Як тільки вони тут вистоюють цілими сутками!” – дивувалася з великою повагою до стійких і незворушних учасників помаранчевої революції, як уже охрестили акцію протесту швидкі на оцінки тележурналісти. Але ряди розсувалися важко. Лише часом з’являлася ледь помітна щілинка, у яку в мить просочувався живий струмочок у напрямку до трибуни. Зіна Микитівна, взявши кошик вперед себе, пристроїлась у кінці тої рухливої людської вервечки і через півгодини дісталася до самого турнікету, що, як дамба, стримував розбурхане, палаюче помаранчевим вогнем, рокітливе море Майдану.
Доки Зіна Микитівна добралася берега, виступили три колективи. Тепер на сцені гриміли “рокери”. Що вони співали, важко було зрозуміти, але головне – співали українською мовою. Молодь Майдану їм підкрикувала. Старші – підтупували, тим паче, що під вечір навіть у такій “тісноті, та не обиді”, морозець добряче пробирав… Тож Зіна Микитівна, поставивши кошик, заквітчаний оранжевим бантом, на турнікет, стала й собі притупувати та підкрикувати. Радісний святковий настрій грів душу, а ще більше – сподівання, що нарешті, як каже зять, справедливість восторжествує. І в цю святу хвилину, коли, стоячи перед самою трибуною, вона чекала появи того, єдиного, хто, як святий змієборець, мав очистити цю бідну, цю нещасну Україну від нечисті підколодної, від злодіїв-бандюганів, ведучий радісно оголосив:
– А зараз привітати героїв помаранчевої революції вийде сміливий, чесний і справедливий мер міста…
Назва міста і прізвище мера потонуло у шквалі оплесків і радісних вигуків: “Ю-щен-ко! Ю-щен-ка!”
“Мабуть, Омельченко”, – подумала приязно Зіна Микитівна і теж зааплодувала – загукала…
І раптом… ніби хтось схопив залізною п’ятірнею її за горло. Ні крикнути, ні дихнути!.. Просто на Зіну Микитівну з глибини сцени до мікрофона йшов у знайомій коричневій дублянці не хто інший, як… їхній міський голова, теж Віктор, лиш – Антоненко…
Що він кричав, цей злодюга, вона не чула. Бачила тільки, як перевертається кошик і сипляться у снігову брудну кашу золотисті пухкі пиріжки з капустою, сиром і картоплею, ті самі, що вона пекла дві доби для повстанців…
Як перелізла через загорожу, Зіна Микитівна не пам’ятає. Але пам’ятає, що на сцену її не пустили молоді хлопці в камуфляжах. Даремно вона рвалася і кричала:
– Це ж бандит і злодій. Перший у нашому місті – бандит і злодій. І перелицьований брехун! Він же ж голоси підтасовував! На виборах!.. Я – свідок!.. Наші люди самі вибрали Ющенка!.. Без нього! Ця ж паскуда просто… примазалась! Нахально примазалась!
Але слова її безнадійно потонули у хвилях всенародного віншуванні “сміливого, чесного і справедливого міського голови”. Тільки охоронці, зрозумівши, що і чого вона кричить, заспокоювали:
– Добре, добре, заспокойтеся, ми розберемося…
– Що ж ви розберетеся, діти? І коли ви розберетесь?.. Та й чи розберетеся… – І, дивлячись, як переможно покидає сцену сяючий, як нова копійка, заквітчаний помаранчевими бантами, містечковий голова, Зіна Микитівна гірко заплакала.
У той час, коли перелицьований мер в оточені своїх перефарбованих поплічників і холуїв пробирався Хрещатиком до свого мерседесу, Зіна Микитівна, обливаючись сльозами, визбирувала із снігової каші свою випічку. Найбільше їй у цю страшну хвилину було шкода пирогів. Ними ж могли підкріпитися голодні-холодні, до кісток перемерзлі, але такі щасливі, поки що, повстанці.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)