НА РОЗЛОМІ – ТАРАСЮК ГАЛИНА – Українська література – бібліотека

– І-і-і-і…

І якби він вчасно не відчинив броньовані двері свого кабінету, Христя пробила б їх наскрізь і вилетіла крізь вікно просто на проспект Свободи. Але Зореслав Мирославович і цього разу встиг. Як встигав скрізь і всюди. Однак не алюром, як оця несамовита фурія, а поважно-вальяжно. Царствено. Як і годиться статечному чоловікові.

Отож Зореслав Мирославович неквапно, але вчасно розчинив двері, і Христя пригальмувала, аж іскри порснули з-під каблуків, біля самого борту масивного редакторського стола.

– Христю, ти ж не в лісі, – зморщився досадливо. – Чого доброго люди подумають, що я вас тут ріжу, або пальці затискаю між дверима…

– Та що там люди! Ми – виграли! Виг-ра-ли! О-о ййє-є-є-єссс! Йєс! Йєс! – ще дужче зарепетувала Христя.

“Точно: з лісу! Лісова людина… Її по Гімалаях та Амазоніях шукають, а вона – тут, у моєму кабінеті”.

Зореслав Мирославович Колодний, слава Богу, був не глухий і почув про що вереск, однак не поспішав тішитись, тим більше галасувати: боявся злякати удачу, якщо, звісно, Христя чогось не наплутала. Як правило, він рідко проявляв на людях свої емоції. Тому-то його вважали (так він вважав) людиною стриманою, інтелігентною і доброю. Та й вигравати невеличкі гранти останнім часом стало майже нормою для його газети. Але однаково приємно, що понеділок починався з приємної дрібнички.

– Во! З Інтернету витягла! Щойно! – Христя ляснула роздруківкою по столу перед самісіньким його носом.

Колодний смиренно зітхнув і втупився в папірець. Як і кожен інтелігентний чоловік, а отже глибоко закорінений еволюціоніст-пацифіст, Зореслав Мирославович фізично не переносив крику, шуму, гаму, публічних виступів, одно слово, боротьби, всіляких воєн і різних революцій. А найпаче тих, хто весь цей гармидер зчиняв і спричиняв. Любити не любив, але, яко істинний ліберал, терпів і на роботу брав. І то – тільки таких. З багатолітнього досвіду знав: такі горлохвати наївні, за звичай, передбачувані, а тому безпечні. Порепетує, повар’ює, все тобі викричить, випустить злість, як пару у свисток, і вже на всяку підлість підколодну сили не має. Інша справа – потайні. По собі знав: з такими ліпше не заводитись… Але ж… мусив! Бо де від себе дінешся?! Тож над силу стримуючи недобре роздратування, вдавано спокійно взяв аркуш, а Христі кивнув, щоб ішла з Богом. Але Христя не йшла. Її розпирало від тріумфальної радості, як… Буцефала від вівса.

Колодний ледь усміхнувся: йому сподобалось порівняння. Взагалі-то, порівняння, різні аналогії, паралелі і меридіани – були його слабинкою і незборимою пристрастю. Жовторотим журналістом він їх нагромаджував купами у свої матеріалах, доводячи відповідальних секретарів до сказу. Вони безжально викорінювали ті перлини його юної творчості, матюкаючись, що за ними суті не видно, як за бур’яном – пшениці на полях колгоспу “Шлях до комунізму”. Калічили юне дарування, але не скалічили. Навпаки, юне дарування сказало подумки усім тим… компрачикосам, що калічили його стиль і талант: пишіть самі, як такі мудрі, а я буду вами керувати. І стало наймолодшим в області редактором. А тоді, в часи тоталітаризму, це було не так просто.

– Ну як? Як вам наша перемога?! – фонтанувала радістю Христя, як Везувій магмою.

– Христю, не грузи! Дай розібратися на самоті… – скривився Зореслав Мирославович, і Христя неохоче вийшла. Хоча, коли бути справедливим, Христя мала повне право на радість. Пробігши очима повідомлення, зрозумів, що грант Міжнародного фонду підтримки демократичної преси отримав саме той проект електронної версії газети, автором якого була ця віртуальна фурія. Однак, коли вже бути справедливим до кінця, ідею підкинув, звичайно, він, аби бодай чимось вгамувати вулканічну енергію перестарілої дівки, а отже запеклої феміністки (хоча, де причина, а де наслідок – один Бог відає), оту саму руйнівну енергетику, яку вона час від часу спрямовувала, ніби лазерний промінь, на його особу, замислюючи немислимі двірцеві перевороти і провокуючи постійне глухе невдоволення членів колективу, що були водночас й акціонерами спільного підприємства “Газета “Нове життя”. Він не помилився. І результат не забарився. Але це був результат не гормональних збурень причинної панни, а його мудрого керівництва. Тож тепер треба зробити все, аби закріпити у дівочій пам’яті Христі цю важливу інформацію. Назавжди. І то негайно.

Думав оцю дурню Зореслав Мирославович навмисно: розтягував трепетне передчуття успіху. Коли ж добіг очима до суми винагороди, ва-а-у!.. Теж мало не заверещав від радості: 50 тисяч євро! Не може бути! Це розіграш. Цього просто не може бути і то з двох причин. По-перше, надто велика плата за кілька недоспаних Христею ночей, які вона й так на пропаще пускала за цигарковим димом у нічному клубі “Кажан”.

По – друге… Не може бути, щоб у тому міжнародному демократичному фонді та не знали, що його газетою, м’яко кажучи, опікується одна з найпотужніших нафтових компаній Росії, яка, на щастя, займає поки що ключові позиції в цьому життєво важливому для України бізнесі, і яка, на жаль, підтримувала на виборах претендента від влади. Звісно, про це… партнерство ніхто, як йому здавалося, у місті не здогадувався, але… Хоч як би він старався бути і вашим і нашим, однак досвідчений експерт неозброєним оком відстежить, що вже років із десять колись національно ангажована газета “Нове життя” свідомо уникає таких дражливих тем, як мовні, конфесійні, і взагалі всього того, від чого тхне національним душком і дєрьмократією… Одне слово, не так то просто бігати поміж дощових крапель, і зоставатися сухим. Та й вдається це далебі не всім. Проте, перепрошую, він нікому обітниці не давав бути святішим за Папу Римського! А тому вільний робити те, що дає змогу газеті триматися бодай якось та не плаву. Але тихо, не дражнячи всіляких медійних ос та гнойових мух…

Цю здатність без суєти досягати цілей він перейняв від батька. Головне – поважний гонор і мудре мовчання, говорив той. Ніхто ніколи не має знати, про що ти насправді думаєш навіть тоді, коли ти про це нібито говориш. А батько на вітер слів не кидав. Ніколи зроду. І це його врятувало від багатьох неприємностей, і найбільшої з них – репресій по війні. Ніхто толком не знав, де і з ким був під час війни старший Колодний. Бандерівці думали, що з ними. Мельниківці, що з ними. Совіти – теж. А насправді, як здогадувався син, і з тими, і з тими, і – ні з ким. Але не засуджував батька. Дуже вже було б неприємно йому з’являтися на світ білий десь у мордовських таборах, чи на магаданах, і повертатись у рідне містечко на Прикарпатті сином політв’язня, як це траплялося із його ровесниками-земляками. А потому всю свою піонерсько-комсомольську юність спокутувати тяжко гріхи батьків і доводити всіляким цекістам-чекістам у поті чола свою вірність тим ідеям та ідеалом, проти яких батьки боролися по лісових схронах безвусими підлітками. Слава Богу, біографія Зореслава виявилась незаплямованою ще до його народження. А це багато що важило…

За вікном загуркотіло, стіни заходили ходором, задзвеніло у шафах скло, ніби проспектом Свободи (колись Червонозоряним) пішли танки. Насправді, проїхав переповнений тролейбус. Але Колодний захвилювався не тому, що загуркотіло, (бо гуркотіло постійно: і тролейбус тарабанив, і старі, ще австрійські, стіни редакції ходили ходором), а тому, що почув те, чого в години душевного затишшя не помічав. Отже, душа не на місці… Нібито й новина приємна, а душа не на місці… Що за життя? Що за часи? Що за люди? Кожне тебе бачить, кожне дістає, кожному ти щось винен… Яке тобі діло до мене, а мені – до тебе? Живи собі і дай жити іншому. Так ні! Воно, падло, само не живе, бо нездале, і тобі не дає! Епоха ідіотів! Засилля покидьків! Сутенерів – компрачикосів!

Зореслав Колодний розгорявся мовчазним бунтом супроти бедламу, в якому йому доводиться жити і ще щось робити (!), повільно, як ватра з мокрої глиці. Так, він людина національно свідома, як і всі західняки, але йому чужий печерний націоналізм, як і все печерне… А ще він не з тих безличних, що в мент міняють окрас і портрети вождів на покуті. От він навіть стару, ще радянську назву газети “Нове життя” не поміняв. Звичайно, з огляду на анекдотично-трагічний імператив рідної історії: мрія про нове життя – вічна, а тому завжди актуальна…

Між іншим, як і його власне ім’я – Зореслав. З одного боку – традиційно-українське, западенське, з другого – майже князівське, а з третього – завжди оригінальне, і завжди – в дусі доби. Зокрема, й недавньої, червонозоряної, і нинішньої, зореносної. Одне слово, мудрий його батько народив і недурний його піп хрестив.

Роздуми про таємничу природу мімікрії і її роль в суспільному бутті трохи розраяли Колодного, але не заспокоїли. Адже участь у конкурсі – це одне: на те він і конкурс, щоб у ньому всі, кому не лінь, участь брали. Зовсім інша справа – грант. Тобто, це вже – зобов’язання… Звичайно, смішно думати, що його хочуть перекупити чи задобрити – не така вже поважна його газета та ще й у цій дірі. Було б це у столиці чи бодай у якомусь кризовому зрусифікованому Донецьку, а так… Тоді, що? Тоді точно – це один із тих квітневих розіграшів, якими розважаються в Інтернеті програмісти-приколісти та різні піарщики.

Колодний відклав роздруківку і задумався: кому з його ворогів був потрібен цей недолугий розіграш? Та ще й запущений гуляти в Інтернет. Саме в цей час, коли стосунки з Росією особливо напружені і саме у питанні енергетичному, тобто нафтовому…

Відповіді не було. Він натиснув кнопку селектора і, почувши млосний голос Хрячківської, сказав:

– Зайди!

За мить Хрячківська вже темніла непривітною задавненою плямою на свіжій сніжно-білій аурі євроремонту. По квасній цері зрозумів: вона знає про виграний грант. Але мовчить. Від заздрості до Христі – головної своєї суперниці. Дуже добре. Йому саме цього й треба.

– Що ти на це скажеш? – показав роздруківку.

– Вітаю! – витиснула із себе Хрячківська, ще більше темніючи смаглим лицем.

– Та ну… я не про це. А про те, чи це не квітневий жарт?..

– Не думаю, – зам’ялася, і він зрозумів, що вона уже встигла перевірити інформацію по всіх доступних їй каналах. Ну, пройда!.. Але нічого не сказав, бо, власне, цього й чекав від неї.

Хрячківська подивилася на крісло, готова до серйозної конфіденції. Але він не запропонував їй сісти. І не тому, що був жлобом. Він взагалі ніколи нікого із колективу, переважно жіночого, не запрошував розсідатися у своєму кабінеті. А Хрячківську, із репутацією бойової подруги усіх попередніх її роботодавців, і поготів. Остерігався Лялюсі, як злостиво охрестило редакційне бабство (контр-епітет Лялюсі на адресу ворогинь) його дружину. Вона й справді могла нагрянути будь-коли з перевіркою. Була і ще одна поважна причина – тримав усіх на дистанції після того, як акціонери зачали качати права на газету. Хрячківську він узяв на роботу недавно, після її чергового любовного скандалу із черговим редактором, але не за чорні брови та карі очі, а щоб зміцнити свої позиції безакційним пролетаріатом, а дасть Бог, за допомогою її чорного рота – ще й очистити редакцію від небажаних співвласників.

– Що ж, будемо сподіватися, що це не квітневий жарт, хоч квітень на носі… А ти… простеж, будь ласкава, щоб мало хто знав… ну, про грант. Поки не стане очевидним… Ти ж знаєш Христю…

– Та знаю… – кисло посміхнулася Хрячківська, підкреслено незалежно виносячи з кабінету дрібну свою парсуну. Він байдуже провів її очима. Худі жінки не викликали у нього жодних емоцій. Досить було виснаженої постійними дієтами дружини, що гаркотіла щоночі під боком мулькими маслаками.

У коридорі знову почувся вереск і в кабінет знову ввірвалася Христя, і знову з папірцем у руці.

“Ну, все! Опровєрженіє!” – в середині в Колодного неприємно похололо. На щастя, Христя і цього разу верещала від радості.

– Ось! – потрясала папірцем. – Ось – підтвердження! Офіційним листом! Ми перемогли! Пишіть!.. Матеріал у номер! Вже! На першу сторінку! Хай знають усі! Ввау, який тріумф!

– Та ти що! – Колодний побуряковів, забувши про хвалену свою незворушність. – Ти уявляєш, як перекосить від заздрості всіх на нашій Перкалабі?! Тільки не це! Нікому не треба… цієї слави!

– Треба! Наприклад, мені! – не вгавала знахабніла від щастя Христя, явно приписуючи собі успіх. І це його неприємно вкололо. Ач, навіжена навіженою, а своє січе! Вона, певно, вже й гроші поділила… На тисяч десять євро приза собі хоче! А, може, і на всі двадцять! Якраз на квартиру. Вона ж безквартирна. І все нудить його й нудить: “От ви обіцяли, як ми акціонувалися, що будуть прибутки, квартири куплятимем…” А за які, скажи мені, дівко, тугрики мем купляти?! І що за совковські пережитки?! Здорова, молода, їдь у Туреччину, Німеччину, Італію, як нормальні жінки, дітей покинувши напризволяще, їдуть!.. Іди в якийсь бардак, пардон, бордель, де гроші платять, все одно ж по клубах шляєшся нічних, свої пропиваючи… бо хто на таке, Господи прости, поласиться тут? Зате там, за бугром, за таку дику екзотику ще й гроші платити будуть!

Тьху, здається з нервів він заговорив уголос, бо Христя зблідла і захиталася на тонких ногах, як тинейджерка-суїцидка на карнизі панельної багатоповерхівки. І він вивернувся, як лис, і, таємниче прискаливши око, попер голосним шепотом на цю причинну з іншого боку:

– От якраз тобі цієї, перепрошую, слави, цього розголосу найменше треба. І саме тепер… з цим шерехом про люстрацію… Ти, що?! Ворог собі? Яму копаєш здуру та ще й тішишся!

– Чому це? Яку люстрацію? – Христею знову хитнуло.

– А таку, що там, – він показав очима на стелю, – хтось уже капнув про нібито твою співпрацю із сама знаєш ким… На виборах, звісно…

– Мо-о-ю-ю? Та ви що? Може, вашу? – здивувалася Христя. – Наскільки мені відомо… і всім, що це ви – і нашим, і вашим, і задком, і передком… Думаю, не за дурно, і вже точно не з ідейних… переконань!

“Сука!” – лайнувся подумки Колодний, розгойдуючи лютим поглядом вутле тіло непогамованої терористки, що виявилася не просто ідіоткою, а ще й сукою! Дивись, як розпащекувалася! Всі знають! Значить, усе-таки знають… І зроблять усе, щоб зганьбити його і ліквідувати… але поки що – грант… А тоді… і за нього візьмуться, заздрісники!.. Дрискачі! А цій треба зашити ротяку. По саму сраку! Але вміло, щоб і пікнути не встигла. Бо півсвіту збіжиться. І зробити це тонко, так, як лиш уміє він, Зореслав Колодний… Недаремно ж неприятелі між собою прозивають його Підколодним, покидьки!..

Тож млосно стуманівши поглядом, Зореслав Мирославович пристрасно-ніжно, майже еротично, мліючи від задоволення, проворкотів:

– Ні, голубко, якраз твою… у-чассс-ть. Бо не я, а ти працювала на них у тій їхній поганій газетці. Під псевдо. Я, голубонько, твій стиль і манеру знаю і розпізнаю серед темної ночі із заплющеними очима…

– Та це… це брехня!.. Підла брехня!

– А ти – доведи… Спокійно. Можна через суд…

– Я ні на кого з тих, на кого ви натякаєте, під час виборів не працювала. Клянусь життям! – Христя задихалася, але вже не від гніву, а з розпачливого усвідомлення незахищеності перед страшним наговором. – Я… я не продаюсь!

“Ну й дурна!” – ледь не бовкнув, та вчасно прикусив язика, і, продовжуючи собі садистське задоволення, спитав:

– І хто тобі повірить? У цій колотнечі? Ну, скажи…

Але Христя лише ротом зіпала, як впіймана риба.

“Ще шляк дівку трафить, – подумав. Та й, взагалі, цей безглуздий діалог починав добряче нервувати, тому різко змінив тему й тон:

– Заспокойся! Розклялася… Якби не я, довелось би тобі там, – показав на стелю, – клястися! Отож подякуй мені, заспокойся і йди працюй! Ой, якби хто знав, як мені… остобеніло рятувати, захищати усіх вас, нєрвних женщин… Нєт хуже, чем роботать с женщинами, казав мій перший редактор, покійний Саливон Саливонович… Одні нєудобства, волнєнія і вобще – полноє растройство чуйств. Це точно…

Колодний хихикнув: самому стало незручно від власного лукавства. Адже всі добре знали, а Христя й поготів, що він принципово бере на роботу лише жінок “с трудной судьбой”, аби уникнути чоловіків-суперників. Та й власне, після роздержавлення колишньої комсомольської преси все зробив, аби редакцію покинули усі більш-менш нормальні хлопці. Хто – від незгоди з новою редакційною політикою, хто – з ідеологічних міркувань, а дехто просто втомившись від його дріб’язкових причіпок, до речі, на які він був великий мастак.

Мазнувши себе медом погубах, тобто похваливши, Колодний заспокоївся. Зате Христя аж клекотіла, готова вибухнути сваркою, як це за звичай робила, коли він зумисне допікав її, але… з добрими намірами – щоб тримати у вуздечці. Отож і тепер він не дав їй розверзти вулканічні свої надра – облив крижаною водою неспростовних аргументів:

– Коротше, я все залагодив. Я їх переконав, що то не так, як вони собі намислили. Ти ні при чім… Тож заспокойся – ніхто тебе і пальцем не торкне.

– Дякую… – нарешті пробелькотіла ошелешена Христя. – Але ж я справді не…

– Так: усе! Забули! Іди і не дражни більше гусей. І в колективі – нікому. Про грант. Бо як почують, загризуть. Свої ж. Підуть потоптом! А лист віддай… Можеш іти…

Але Христя не йшла. Стояла і мінилась на лиці усіма барвами веселки. І тільки тоді, коли він повторив холодно і твердо: – Можеш іти, – відірвала від підлоги мешти і почовгала до виходу.

От і гаразд! Як він видав із тою люстрацією?! На ходу придумав. Дівка мало не бембнулася, зате тепер вона й писнути на посміє про грант. А для нього це – головне. Бо ця бабота-босота розтягне той грант собі на колготи. А йому треба нарощувати виробництво, закуповувати папір, японське обладнання, розширювати території. Одне слово, виживати, виживаючи з території усіх цих навісних акціонерок разом з їхніми претензіями…

Доки він розводив з цими бабами теревені, сонце вже підбилося під обід і тепер сліпило йому очі з молодим весняним нахабством. Колодний устав з-за столу, підійшов, розминаючи задерев’яніле від довгого сидіння тіло, до вікна. Зазирнув з острахом, як у прірву, за підвіконня, на проспект Свободи, що нагадував конвеєрну стрічку автозаводу, спішно опустив жалюзі, і помилувавшись приємним затінком, розвалився у кріслі.

Такі короткі люфтпавзи він дозволяв собі, не заради розслабону, а щоб підтримати бойовий дух, тобто, подумки підбити бабки свого нелегкого життя… Нарешті, за довгі роки бідування йому вдалося стати на ноги настільки твердо, що навіть дозволив собі внутрішній євроремонт редакції. Щодо зовнішнього, то вистачило тільки на косметичний – фасад підмалювати.

Двері рипнули і в просвітку з’явилась зів’яла постать Христі.

– Можна, – спитала, – я піду додому? Щось дуже голова розболілася.

– Звичайно, Христю! Звичайно! Іди лікуйся. І не бери нічого дурного до голови, а важкого до рук. Ти мене зрозуміла!

Христя вийшла, тримаючись за одвірок, як п’яний за слуп. Колодний зітхнув: слава Богу, обійшлося! День продовжувався і не так уже й погано. Пора було займатися рутиною, тобто наступним номером газети.

За звичай першою перед ясні очі головного з’явилася відповідальний секретар Антося Трохимівна з течкою матеріалів і планом номера. Побачивши Зореслава Мирославовича в доброму гуморі, завзято застрекотіла, демонструючи щойно спечені мудрагелики колег. Однак чим глибше головний знайомився із тою писаниною, тим більше псувався його настрій, аж доки не вибухнув обуренням.

– Жуйка! Одна жуйка! Жодного живого слова! А що це за матеріал номера?! Нудота! Ну що за народ! Лінується мізками пошурупати! А зарплати хоче! Премій хоче! А хто передплатить газету з його дурнею, не думає! Ну я ж просив: закрути, заінтригуй… Давай сюди цього… очі б мої його не виділи, цього… Мудаченка!

Антося метнулася за двері. Зайшов Музиченко – єдиний в редакції (крім Колодного) журналіст чоловічої статі. Бліденький, лякливий, із слабо розвиненим, як у кожного випускника філфаку, сформованого у жіночому середовищі, почуттям чоловічої агресивної самовпевненості.

– Що ти пишеш?! Ти, вічний співець блошиного ринку! Кому це зараз треба?!

– Я хотів про нафтову кризу… подорожчання бензину… про реприватизацію… але ж ви… не хо…

– Правильно! Я не хо! Бо ти у політиці так розбираєшся, як… як я у твоїх… блохах! А що, крім бензину, нема про що писати?

– Я не знаю… про що писати! Того не треба чіпати, про те – зась! Я не розумію концепції газети! Її політики…

– Якої такої в біса концепції?! Якої політики в дідька?! Пиши матеріали по-людськи, щоб людям було цікаво читати – от тобі всі концепції! І вся політика! Подзвони в міліцію, може хтось когось зарізав… Або я вже не знаю, з чого газету робити!.. Хоч сам лягай! Ти мене чуєш? Жени в міліцію, в прокуратуру, у морг – і щоб до вечора мені був матеріал номера! Стержень номера! Родзинка номера! Вибух номера! А то – концепція…

Убитий критикою Музиченко похиляв до дверей. Антося ж Трохимівна набрала повні груди повітря, як перед зануренням на морське дно, готова всоте слухати плач головного про те, що нема йому з ким працювати, бо через доброту свою терпить калік, пенсіонерів і женщин, замість того, щоб розігнати усіх і набрати нормальних журналістів-піарщиків… Оскільки ж ветеран газети Антося Трохимівна одночасно належала до всіх баластових категорій (інвалідів, пенсіонерів і жінок), то мусила терпіти. І слухати.

– До речі, – увірвав власне голосіння в кульмінаційній точці головний, – де Хрячківська? Де та, що мені тут піари-розтабари різні обіцяла?! Смажене-пряжене! Уже клич!..

Антося метнулась за двері. Хрячківська зайшла, ніби на таці себе внесла. Мовчки розсипала віялом перед ним на столі з десяток кольорових світлин.

– Що це? – спитав, здогадуючись, що це.

– Знімки з вечора, на який ви мене самі посилали. Нашої столичної гості… Грандессси… – не знаючи, як він прореагує на її інформацію, прокоментувала Хрячківська нейтральним тоном і вмовкла.

– І що? Цікаво було? – запитав, вдавано байдуже розглядаючи фото.

– Народ шаленів, – констатувала, як робот, Хрячківська.

– Та невже? – в байдужому голосі головного проскочила єхидна нотка. Вчувши її, Хрячківська полегшено зітхнула і легенько підпустила жовчі у власний:

– Ну! Ви ж знаєте наших людей. Для них лиш виїхав за місто – вже знаменитість… А в столицю… то….

– І влада, бачу, була?

– Була, як бачите, – все ще не могла вловити редакторського настрою Хрячківська, але відчувала, що він катастрофічно псується. Тому непомітно підлила у вогонь оливи:

– Я сама не сподівалася такого… трі-уммм – фу!

Колодний похмуро промовчав. Присутність перших осіб області на вечорі неприємно шкрябнула його, як він іноді дозволяв собі пожартувати, за саме лібідо. Адже, коли “Нове життя” святкувало свій ювілей, їх не було. Прислали клерків. Шнурків… Справді, нема пророка у своїй вітчизні…

– Гм, тріумф, кажеш… Харашо, що тріумф… Другого ми й не ожидали… – демонстрував свою байдужість до дрібних літературних успіхів жінки на фото. Але Хрячківська знала: на базарний суржик рафінований український інтелігент Зореслав Колодний переходить у хвилини душевного сум’яття. Також знала, що колись вони з Грандесою разом починали… трудовий шлях…

Колодний теж про це думав. Атож, починали. Вона, до речі, починала так собі. А йому пророкували велике майбутнє. Через отой його дар до всіляких завитушок: епітетів-метафор та різних зітхань-порівнянь у славних традиціях соцреалізму, які йому заважали у сухій і суворій журналістиці, а в літературі, бач, пригодилися. Але він вже тоді, юним піонером, не уявляв, дивлячись на вбогодухих містечкових борзописців, яке таке ве-ли-ке майбуття може чекати його в літературі… А це було ще в ті часи, коли на ту літературу хоч трохи увагу звертали. Книжечки видавали раз у десять років під пильним оком цензури, а головне – членам Спілки письменників квартири давали, путівки щороку у будинки творчості: дрібним – в Одесу, більшим – в Крим, на Кавказ чи в Прибалтику, і пенсії гарантували майже персональні…

Але він шкурою відчув, що все це, ці дрібні подачки, минуще. Що перспективи – ніякої. А коли впала на голови перебудова, а за нею й незалежність, коли тою літературою перестало цікавитись навіть КДБ, взагалі викинув дурне з голови. Приватизував газету разом з “волгою”, відкрив видавництво… Зопалу ледь не збанкрутував, але вчасно знайшлися впливові благодійники, які нічого від нього не хотіли, тільки б злегка рекламував їхні бензоколонки, не розпалював на говерлах (у символічному і буквальному сенсі) націоналістичних багать і не паскудив дружбу народів. От і всі умови. Просто і чесно. Як у цивілізованих людей ведеться. Він, правда, трохи перетрусився на виборах. Але ж – ніхто не вмер, ніде не дівся, і гуртується в опозицію, щоб повернутися… А головне те, що з ним щедро розрахувалися… Отож вистачило, щоб поміняти стару “волгу” (стидно вже було в ній тарахкотіти бруківкою) на новий “опель”, панельну двокімнатну – на особнячок на затишній вулиці Петлюри, а сина відправити вчитися до Англії… За прикладом олігархів і очільників держави. Оце – успіх. Який, до речі, вони усі не можуть перетравити. Взяти хоча б той же ювілеї газети… Якби не організував студентів… дочікувало б фуршету зо два десятки і то з перекошеними пиками… А тут… ти ба! Таки-ий пошані-івок!.. І кому? Другорядній… третьосортній… і лише тому, що в столиці без року тиждень… Ти тут… каміння вергаєш, землю гризеш…

Гарний настрій, справді, катастрофічно псувався. Врешті, вона могла б і задзвонити йому. Як не як, чверть життя поряд прожили… Але ж – о-ой какіє ми столічниє! Які недосяжні! Грандеса! До речі, він їй ніколи не заздрив, але не любив за те, що завжди була на півкроку попереду. Хоч вони й починали одночасно у літстудії, але все-таки вона першою видала книжечку віршів. І він відомстив їй розгромною рецензією в обласній партійній газеті. Самому було совісно, боявся на роботу являтись, однак вона вдала, що нічого не сталося. І коли обком комсомолу запропонував його на посаду головного редактора, нібито щиро раділа… І навіть агітувала колектив, що явно його не долюблював і не святкував, підтримати його кандидатуру. Певно, сподівалася на місце заступника… То ж він не купився на її щирість і на другий день по призначенню віддячив у своїй манері: викликав уже як головний редактор у кабінет і попередив, щоб ні на що не сподівалася. Вона засміялась і сказала, що їй нічого не треба від нього. Вона тільки хоче… “нейтралізувати його негативну енергію” (так і сказала: негативну енергію), і на другий день зініціювала висунення його особи на обласну комсомольську премію – “за громадянську позицію в журналістиці”. У відповідь він перевів її із посади редактора відділу культури на сільське господарство, сподіваючись збити у творчому злеті… грудомахою гною. Але ця чортова дівка через рік видала книжку оповідань “Сільські перехрестя” з промовистою присвятою: “Моїм ворогам, що не дають мені заскніти в гордині і лінощах”. Саме за цю книжку (і де лиш їхні голови?) її прийняли до Спілки письменників.

Отак вони й жили – не тужили. Він обростав авторитетом і грішми, вона – видавала свої книжечки. І робила все, щоб він зостався на чолі акціонерного товариства “Газета “Нове життя”, і не перешкоджала йому стати одноосібним власником видання. Хоча могла. Коли ж він, як Хмельницький під Берестечком, стягнув усі свої сили на вирішальну битву, раптом виїхала до столиці… Втекла з поля бою… Це було так несподівано, що було… схоже на зраду… А він зрад не прощає.

Хрячківська завмерла, пильно спостерігаючи, як міниться звичайно незворушно-мармурове обличчя головного, а руки нервово перебирають фотографії із творчого вечора Грандеси.

“Тепер вони в столиці! – думав Колодний. – Тепер усе преться в ту столицю, як подуріло. Симптоми бананової республіки… столиця розростається до гігантського мегаполіса, а провінція переводиться на дохлі пси… Занепадає і безлюдніє… У місті ж людей не зосталося – усе, як не за кордон, то до столиці пре… І не пропадає у тому велелюдді! Навпаки! А дехто спливає на поверхню враз, як гівно в ополонці. Найбільше обидно, що тут, на нашім горбі, було ніким і нічим, а там – спливло – генієм! Звар’ювати можна!”

Наразі стілець під Колодним затремтів, стіл заходив ходором, загрозливо задзвеніла над головою кришталева люстра: тролейбус знову прогримів попід самими стінами редакції.

“Ну от, маєш! Не сьогодні-завтра ця пам’ятка європейського зодчества, яку він викупив на свою голову, розвалиться і поховає під уламками і самого Колодного, і довголітні труди його і теперішню славу! Або – ще гірше – провалиться разом із ним у тектонічний пролом… чи розлом…”

Колодному аж зашпори в п’яти зайшли: згадав про статтю Христі, яку він рік тому запхав подалі від гріха у найнижчу шухляду. І де вона, та навіжена, тільки розкопала, по яких архівах таємних винюхала раніше засекречену інформацію, нібито це місто нещасне стоїть на якомусь тектонічному розломі земної кори?! А редакція, це ж треба такої підлості, – на самісінькій прірві! Лиш тоненька пелюстинка верхнього шару грунту та підлоги відділяє її від безодні розжареної! Та доста землетрусу у якихось 5-7 балів з епіцентром десь у румунських Карпатах, щоб він, Зореслав Колодний, разом зі своїм кріслом і бізнесом провалився у самісіньке пекло! Страх Господній! І вона, та несамовита, ще той жах вимагала друкувати!.. Та він не дав. Боявся, що з міста усі повтікають і не буде кому ані робити, ані читати його газету.

Колодному стало зовсім зле. Мало йому лайна довкола, так ще це провалля під ним! Сидить, як на покришці киплячого котла… Ніде ногою твердо ступити! Лапнув за серце: воно стукотіла так, ніби щойно від вовків утікав.

– Вам погано? – стривожилась Хрячківська. – Може викликати?..

А Боже, ця… кочерга ще тут! То Христя навіжена, то ця…

– Нікого не треба кликати. Всі вже тут, навіть більше, як треба, – пожартував кисло. – Поки що займись роботою… я покличу.

Хрячківська здригнулася пересмаженими на місцевих пляжах звабами, виструнчилась і винесла себе, як на таці курку-гриль.

– Ще одна… скласти собі ціни не годна! – Колодний згадав дружину. – Казав же тій дурці: тікаймо, поки ще молоді, з цього… репаного горба! З цього хутора! Так ні! У неї банячок зайнятий одними дієтами. Вже за… пардон… мордувала тою вівсянкою рано й ввечері. Тупа лялька!

Часом йому хотілася гаркнути у зелене, вічно квасне від недоїдання, обличчя ревнивої Лялюсі:

– Дурепо! То ж лиш в коня від вівса хвіст бунчуком стирчить!

Але що хотіти від жертви власноручного голодомору?! Почне нудити, чіплятися… От тому-то він двічі на тиждень крадькома посеред білого дня тікав у якийсь заміський тихенький бордельєро, як казав незабутній герой незабутнього Шукшина, і від’їдався по повній програмі і в повному розумінні цього слова молодою олениною, щоб удома ввечері не так гидко було давитися слизькою вівсяною “кашкою”, пророслою пшеницею чи вимоченим рисом ( “їж, котику, кашку, це корисно”). Тьху! Зате в кожнім заміськім кафе, лісовім ресторанчику ждала його, виглядала трепетною ланню юна офіціанточка або ж (для різноманітності) соковита барменша-сороківка. А що робити, коли тільки в такі хвилини і тільки з цими простими, як… сама природа, жінками він забував про всі тектонічні розломи і всі свої фобії: від Лялюсі – до землетрусів.

Приємні спогадання про чарівних корчмарок розвіяли страхи Господні і трохи зсунули з душі кам’яну ваготу невдоволення невдалим провінційним існуванням. Бо й справді – не все тут так вже й погано… А іноді буває навіть зовсім непогано…

Зореслав Мирославович повеселів і вже в добрім гуморі взявся розглядати фото Грандеси, як в’їдливо охрестила її Хрячківська. О, і цій, по вдоволеній фото-пиці видно, не так уже й погано в столиці… І виглядає нічого… ще нічого… Хоча, як писав поет, “уже, пані, листопада…” Та все-таки (у п’ятах знову стрельнуло) навіщо вона це робила… себто у всьому поступалася, сприяла, ніби заманюючи…

А чорт! Авжеж! Авжеж, заманюючи у прірву тектонічного розлому! До речі, вона про цей жах… про безодню під редакцією знала! Вона усе знала! Інакше чого б то так несподівано здиміти? Це раз, а друге (як же ж він досі не здогадався?!) – спеціально проштовхувала його по кар’єрній драбині, щоб усунути як головного суперника в літературі! Яка хитрюга! А він думав, що вона наївна і дурна, як Христя! А вона… яка ж підла! Вона ж його знищила, як… письменника. Усе! Такого письменника як Зореслав Колодний – нема і ніколи не буде в українській літературі! Він уже, уже там – в тому розломі! Колись вона пожартувала… нібито пожартувала:

– Зореносний наш, тебе заїдять гроші, як воші!

О! Вона знала, що казала, і що робила – теж!.. А тепер – от…

Колодний сердито пожбурив світлинами: його трясло, ніби вже почався землетрус, і раптом… одну із них, підніс до очей і кокетливо захихотів, мавпуючи захоплення та переходячи на базарний суржик:

– Ва-а-у, какая прєлєсть! Просто бюті-фруті! Ах, какіє ми тут красавиця – ні в сказкє сказать, ні пєром опі-ісса-ать! Чу-до! Чудо! Такою вона і зостанеться в наших вдячних серцях! – І, відкинувшись на спинку крісла, розреготався. – Ах і Хрячківська, ах і капосниця рідкісна – це ж треба було вибрати з усіх кадрів – цей! Ветеран ще радянської преси, фотокор напівставки Жора Кокоцький, звичайно, до такого, звичайно, від доброти душевної не додумався б. Це тільки Хрячківська могла… Точно! Що ж! Надо поощріть харошую женщину вніманієм…

І Зореслав Мирославович, нахилившись над селектором, бадьоро гукнув:

– Хрячківська, зайди!

Хрячківська зайшла і завмерла біля столу в гордому чеканні.

– Як тобі це фото? – по-діловому поцікавився Колодний.

– Щось в ньому є, – процідила дипломатично Хрячківська, ще не вловлюючи, куди головний хилить.

– Знаєш, ти маєш рацію: щось в ньому є. Динаміка! І енергія! Позитивна енергія гарного настрою самовдоволеної жінки! Рас-счудєсно! Тільки… от що… допиши в цьому ж дусі тексті-воч-ку. Невеличку. Фото ж дамо на чверть полоси! Хай люди милуються! Хай заздрять на красу нашу невимовну, живописну! Віднеси в комп’ютерний!

Чорна церя Хрячківської приємно посвітліла. Майже вихопивши з рук головного світлину, вона незвично прудко вискочила за двері.

А за мить у кабінет ввірвалася розпатлана Христя. Здоровісінька. Але по всьому було видно, що після цього візиту достеменно зляже.

– Ви що?! Як можна ставити це фото?! Де ви його взяли? Її так добре приймали… А ви… а ми… Це ж неповага! Є ж якась, врешті-решт, журналістська етика! Я ж бачила знімки – там є з чого вибрати! Просто-таки чудесні фото! А це… жахливо! Просто не розумію – на-ві-що?.. Вона ж на нас у суд подасть!.. І добре зробить!

– Чого б то? – манірно підняв брови Колодний. – Ти що, Христю? Чудове ж фото – в динаміці… така міміка… Ну прєлєсть! Ну трохи рот набік… Ну очі… трішки косять… Зате – яка динаміка! А позитивна енергія – так і пре! – І розплився у такій солоденькій усмішечці, що бідну Христю знудило.

– Ви… ви знаєте, хто ви? – Христю аж трясло від благородного гніву.

– Ну, і хто ж я? – й далі грав вар’ята безневинного Колодний: – Ну? Ганебник… Ну, нєхароший чєловєк? На, як ще? Рєдіска! Ну, які ще епітети ти мені придумаєш?

-Компрачикос! Дрібненький містечковий компрачикос! – випалила Христя і задихнулася, зрозумівши, що прийшла пора кидати на стіл заяву про звільнення за власним бажанням. Але своїх акцій вона цьому покидькові… цьому містечковому компрачикосу все одно не віддасть. Ні за які гроші! От хто-хто, а вона таки колись та поволоче цього ситого гусака до суду. А зараз… зараз треба просто сказати усе, що накипіло на душі:

– Прекрасно! І я теж не бажаю з вами працювати!

– Овва! Ну, що ж, Христю, це ти сказала! Сама, – з правдивим жалем повторив відомі слова Ісуса Христа Зореслав Колодний. – Шкода, але я перечити не буду. Може, це й на краще…

Коли за розлюченою Христею хряснули двері, прискіпливо вразливий у питаннях самоповаги і субординації Колодний задоволено розсміявся: влучив у самісіньку десятку! Он як сказилася! А завтра… Вввау, що буде завтра, коли усе місто розгорне улюблену (бо чесну і незалежну!) газету “Нове життя”, побачить на пів-сторінки цю… карика… пардон, каракатицю, і… Одно слово, й Кукриніксів не нада! От вам і матеріал номера! Родзинка! Більше – сен-са-ція! А в наступне число можна й Христин матеріал про розлом тектонічний дати. На прощання… Під завісу! Хай читають! Матеріал номера… А чого б то він сам один мав тремтіти, над прірвою сидячи? Ночами не спати, мучитись? Хай всі не сплять і мучаться! Разом веселіше…

І механічно потягнувся рукою до “Словника іншомовних слів”. Компрачикос… Причому тут компрачикос? Він що – дітей краде й калічить? Та й нині це зветься… кіднепінг… От навіжена нездара! Не могла оригінальніше порівняння придумати! Ні, треба вигонити! Хоча… не так уже все й погано… Могло бути й гірше… А це – не варті уваги дрібниці. Головне: день почався напрочуд вдало. Та й життя, схоже, поволі налагоджується на нашім тектонічнім розломі…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

НА РОЗЛОМІ – ТАРАСЮК ГАЛИНА – Українська література – бібліотека